Текст книги "Сутінки"
Автор книги: Станіслав Константинов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц)
Коли Вілен підріс до того, що вже на дівок позирав, прийшло розуміння: аби мати успіх у цього округлого племені, яке йому та-а-а-ак подобалося, що млоїло на серці ночами; аж трусило при виді гарненької або й не дуже дівчини, аж щелепи зводило, аж нижче живота стискало! – треба чимось виділятися серед хлопців. І таки сильно виділятися, незвично!
Він і в футбол бігав, як навіжений, тікаючи від м’яча, зробивши із зимових Мотриних панчіх гетри та намалювавши зеленкою на майці «ті»; і залізяччя тягав завзято: схопить три борони одразу і тягає їх по подвір’ю, сколупуючи землю, а Петро матюкається увечері; і тою «дзюдо» займався – стрибав навколо мішків зі збіжжям, перевертаючи їх з боку на бік, і боксом – тицяв кулаками, замотаними в ганчір’я у мішок з піском, а все то було не воно…
Навіть коли, почувши про таємниче та недосяжне карате, побив об голову три машини цегли, що привезли на ремонт школи, за що Петра оштрафували на сорок рублів, а він за те ганяв два дні сина по всьому селу, матюкаючись так, що телята червоніли. Так і залишався Вілен миршавим та непримітним підлітком, з якого частенько кепкували, а то й штурхана давали за його добрі справи та аби не плутався під ногами.
Тоді, не кидаючи ні футболу, ні заліза, ні боксу з боротьбою, Вілен навчився грати в шахи – для розумового розвитку, чітко освоївши хід «Є2-Є4». Але в селі один він навчився, то й совав фігуру цілими днями сам зі собою. Та ще активно складав вірші. На той час вже десь вичитав фразу «Ні дня без рядка!», і вона йому впала на серце та й причепилася там, наче п’явка. І тепер, прокидаючись уранці, йдучи до школи та й по тім, він весь час шукав той єдиний рядок-фразу, який би справдив його прожитий день та зробив його немарним.
Свого першого вірша він не забуде ніколи:
Купила мама коника, а коник без ноги…
Така сумна історія, ги-ги, ги-ги-ги-ги!..
Писав про все, що бачив, як потім і завжди робив Розенбаум, і як то роблять казахські, тувинські та нанайські поети. Бачив собаку – писав про собаку, бачив тремтливе листя на дереві – писав про листя. Але найбільше за все подобалося писати про зірки, чорне небо, далекий неосяжний Всесвіт та про те, як він полетить на інші планети воювати за кращу долю місцевого населення, щоб і там був соціалізм, який обов’язково перейде у комунізм. Ще любив писати про війну, про героїзм, про те, як били тих клятих кривавих фашистів, жодного з яких сам не бачив; про Перемогу, про світле майбутнє, про гаряче кохання.
І вміщував про все, окрім кохання, у шкільній стінгазеті, підписуючись «В. Лунявий», хоча всі й знали, хто то насправді є.
Дівчата почали мліти, розмовляючи з Віленом – поет же, не ТІ невігласи, що то вщипнуть за зад, то одразу за пазуху! – а хлопці заздрили, звичайно, і називали «поет». Але додавали чомусь «сраний», і воно виходило щось зовсім образливе: «поет сраний». Спочатку Вілен переймався, та згодом десь вичитав, що така вже доля всіх істинних поетів – бути вшанованими лише по смерті. А ще краще для поета – вмерти закатованим. Отоді – гарантія, що ти поет!.
І хоч було образливо… та й чекати не хотілося… та й не подобалося… особливо катування, але – змирився. Зрозумів, що проти традицій… не попреш.
Йшов час, сіючись піском крізь пальці.
Стугоніли тріскучими морозами зими, вибухали розмаїттям квіткових кольорів весни, пахли стиглими яблуками та липовим медом літа, рудими лисицями по стерні пробігали осені.
Вілен вже другий рік вчився в десятому класі, маючи п’ятірку лише зі співів: він згодився з учителькою, що вона буде ставити «відмінно», аби взагалі не розкривав рота. З іншими вчителями домовитися не завдалося, тому й мав суцільні двійки, на які щиро заслуговував. З точки зору вчителів. Хоч сам і був не згоден з ними, категорично не згоден.
В райвно таке не сподобалося. В січні туди запросили директора і довго каталися на ньому, тицяючи в писок пальцем: хіба ж це годиться, коли учень так довго вчиться??! Пояснили, що він ставить під сумнів всю систему радянського навчання і що це треба припиняти. Або шукати іншу роботу. Всьому шкільному колективу. Разом з прибиральницями.
Повернувшись, директор скликав педраду. Засідали всю ніч.
Слухаючи директора, вчителі ридали, билися в істериці і непритомніли. Дехто сивів на очах. Вже коли повинні були співати треті півні, але до того, ухвалили рішення. А потім накрили стіл, напилися самогону та й до пізнього світу співали журливо-безнадійних пісень.
І вже з наступного дня Шерстохвостова викликали до дошки, питали із замерзлими обличчями, дивлячись у вікно:
– Знаєш урок?
– Вчив! – твердо відповідав правдивий поет, правдиво впевнений, що знає, бо думав лише і завжди про високе й неземне, недоступне цим приземленим примітивам, що піклувалися лише про живота свого. І косив оком.
– То добре, п’ятірка, сідай, – погоджувалися вчителі, скрегочучи зубами, та вписували в журнал оцінку і заводили повні сліз очі під лоба.
Коли настала пора екзаменів, у Білена з усіх предметів було лише «відмінно». Тому самі екзамени в нього прийняли екстерном: всі вчителі, перехрестившись та сплюнувши тричі через ліве плече, зібралися в одному класі, затягли туди поета, зачинили двері на замок, директор дав рукою відмашку, всі разом спитали:
– Все знаєш? – на що скромний Вілен лише поблажливо кивнув головою: він, та не знає!
– Тоді – відмінно! З усіх екзаменів. Іди й чекай!
А деякий час потому Шерстохвостов отримав рожевий атестата бронзову медаль. На більше директор не спромігся. Навіть коли б його ставили до стінки. Або затискали дітородний орган у двері.
Мотря заплакала від радості, притуливши до грудей стиснуті руки, в душі чомусь відчуваючи нестерпну тугу – вона була єдина, хто таки любив Білена, прощаючи йому все; а Петро, як людина неглупа, розуміючи ціну блискучій бронзовій медалі і рожевому атестату, триповерхово похвалив сина за здібності та наснагу. І Вілен пізнав не всі слова, що злетіли з батькових вуст – деякі чув уперше.
Старший, Дмитро, на той час тихо й непомітно закінчивши школу, тихо й непомітно проіснувавши всі ці роки в батьковій хаті, так само тихо зник якось літнього дня. А через півроку Петро отримав листа, де син сповіщав, що вчиться на ветеринара, в нього все добре, то й не треба турбуватися. Зворотної адреси не було, а поштовий штемпель майже не проглядався. І Петро, задумливо скривившись, лише подумки побажав: «Нехай тебе Бог береже…»
Саме тут і прийшла пора іти Білену до армії. І вік уже настав той що треба… навіть перестиглий, та й спокушених дівчат у селі стало… дещо забагато. Треба було кудись хутко зникати, бо хоч і поет, а ребра, хай там що, збиралися поламати. І в’язи скрутити. Ловили вже. І найкраща схованка була – в армії. Або в тюрмі, що було майже однаково. Та в тюрму Вілен не планував.
У військкоматі довго думали, куди б Білена… послати. Разом з його медаллю та рожевим дипломом. Та гулею від танкового люка, яка за цей час ще й підросла. А потім дізналися, що в поета є захоплення – копати ями, а саме це й треба у «стройбаті» – тільки там можна виявити свій талант на повну силу, тільки там копають, як ніде; тільки там збираються і поети, і письменники, і справжні співаки, бо «стройбат» – то істинна кузня радянських талантів та інтелекту.
Армія прийняла тепло й радісно, широко розкривши обійми та потім стуливши їх до хрусту кісток. Але майбутній великий поет вже через три місяці зрозумів, як поєднувати час і простір за командою старшини «копать от забора до обєда», навчився віддавати честь лише правою рукою; спати, стоячи на посту, з розплющеними очима, не плутати команди «напра-во!» і «наліво!» та говорити «руською» мовою, аби не звали «хохлом» – і йому дали єфрейтора, першому серед його призову.
Після того як він старанно пришив на погони «личку», його товариші, ще рядові та незаплямовані, підходили, клали руку на плече і замріяно говорили:
– Собака – друг людини…
Всі, як один! І чого це їм те здалося, про собаку?.. До чого тут собака?..
Привіз із собою в армію Вілен і шахи. Думав, у вільний час буде з кимось грати, та узнає ще хоч один хід, бо під пішаком на «Є2-Є4» вже й дошка протерлася… Але в їхнім полку розумних більше не виявилося: решта вміли лише в карти, доміно та в «сракача». Ну, ще «зоську» били.
Так би й валялися ті шахи, якби про вміння «молодого» не прочув сивоусий командир, спокійний та розсудливий полковник – вірний соратник великого маршала Жукова, який поклав на кожного фашиста по двадцять і більше наших хлопців та цим прославився навіки, до пам’ятника на коняці з великими яйцями. І саме цей полковник, друг Жукова, побудував дачі всім маршалам та генералам тіх часів, за що вони його дуже поважали.
Отож він несподівано і викликав Шерстохвостова до себе:
– Ну, що?.. Говорять, ти в шахах петраєш, єфрейторе?
– Та так, трохи… – як завжди скромно до скромності відповів
Вілен і спробував знітитися. – Але у моєму селі у мене ніхто не вигравав…
– Та і я, чесно кажучи, лише трохи граю… Я знаю, що кінь ходить буквою «Г». А ти який хід вивчив?
– «Є2-Є4»! – гордо відповів єфрейтор.
– О, то дуже хитрий хід! Не всякий до нього додумається! Сідай, будемо воювати… До речі, то я Жукову дачу будував… Ми з ним друзі, ще з війни. Це я йому все добро, що він у Німеччині собі нахапав, додому привіз. І собі прихопив дещо… Завантажив всього-на-всього у вісім ешелонів залізничних. Правда, довелося їх зробити вдвічі довшими… За те ми й дружимо.
І відтоді вони частенько стали замислюватися над дошкою: Вілен совав свого пішака туди-сюди, а полковник, подумавши, то скакав конем уперед, то повертав його на місце. При цьому лагідно посміхався у вуса, кидаючи крізь зціплені зуби:
– Тобі треба залишатися в армії. Бо саме в армії найрозумніші люди існують!..
Шерстохвостов кивав головою на згоду, але знав, що буде тільки поетом. Або й чимось ще більшим. Але – чим?
Через півроку, дочекавшись нового поповнення та прийнявши його, полковник пішов у відпустку, а старшина Микола Петренко (теж з України, вилупок, сволота мерзокапостна, гнида чернігівська, паскуда огидна!…), який заздрив близьким відносинам свого єфрейтора з командиром, тут таки й відправив Білена у віддалене село будувати чергову дачу для нового генерала, що тільки ось отримав великі погони.
Бо ж, так повелося, всякий радянський полковник, ставши генералом, одразу й будував собі дачу за армійський кошт силами найближчого «стройбату», списуючи будматеріали то на ракетні шахти, то на казарми для солдат, то на шефську поміч колгоспу.
Генерал, як-то й покладено генералу, виявився набагато освіченішим за полковника: він навіть знав, як називаються всі шахові фігури! А ще вмів грати в шашки, «в Чапаєва». А ще – говорив чистими матюками. Навіть, спритник, сміявся матом! Одне жаль: рідко бував на будівництві. Тому й не здружився з єфрейтором.
Та Вілен і тут не розгубився: «от забора до обєда» він копав, аж бушлат завертався, а вже по обіді зникав у селі, прислухаючись до своїх гормонів та хромосом, та й блукав десь до пізнього вечора, повертаючись виснажений до гикавки. Хлопців і дівчат у селі майже не було, але молодиць розлучених або з чоловікам-п'яницями – хоч греблю гати! То й бігав до них шахіст-футболіст-боксер-каратисг, аби скрасити їхнє осоружне життя та познайомити з «Камасутрою», про яку тоді ще й не чув, але вже здогадувався. Читав їм жалібні вірші, від чого ті плакали, розкисали й пригортали хирлявенького, миршавого служаку до пухких грудей, куди той занурювався все глибше і глибше, а потім…
Він дарував їм обкусане свято, коротку нічну сподіванку на можливе диво у їх безпросвітному, задроченому житті, з’являючись різнобарвним метеликом, повним віршів і пісень, і зникаючи по других півнях примарною тінню.
Він бив їх вліт, мимохідь нищив останню надію на те, що колись щось зміниться, що вони почнуть жити, а не існувати; що їх будуть кохати і поважати, даватимуть ніжність і впевненість у завтра; що після темряви існування – настане світло буття.
Він бив їх вліт, всмерть, навіть не замислюючись над цим.
Деякі збожеволіли, деякі запили по тому, дехто наклав на себе руки…
Він не знав нічого про те. Він забував їх одразу і ніколи більше не згадував. Вони були випадковим епізодом на його барвистому шляху. І це давалося йому легко і просто.
Правда, потім, згадуючи візити Шерстохвостова, молодиці зітхали й незадоволено хитали головами: дуже вже швидко він робив свою чоловічу справу, наче кролик. Виходило на те, що чекання свята було набагато довшим, ніж саме свято, яке скидалося на вибух феєрверку: швидко й яскраво, а реального задоволення – ніякого…
Від тих набігів, через певний час, населення села почало збільшуватися, але єфрейтора там уже не було: він копав в іншому місці, для іншого генерала. Копав, по обіді зникаючи в селі і винюхуючи молодиць…
У результаті сих зникань єфрейтор погладшав, відпустив акуратні вусики і трошки довше, ніж було можна, волосся – він був уже «дідом», то міг дозволити собі.
Розбурхані Віленові гормони що далі, то більше скаженіли і штовхали його до дії.
Тоді він ще не розумів, що чим мілкіший та миршавіший індивідуум, тим сильніший його потяг до розмноження. Про це він дізнається багато пізніше, переглядаючи знічев’я книжки
Заратустри, Ніцше, Спінози та розумника Гегеля, в яких нічого не зміг второпати, але щось запам’ятав, аби потім цитувати з розумним виразом обличчя, насуваючи зморшки на невисокого лоба та мружачи око, що дивилося вбік.
Посіяне стало давати плоди.
До командира «стройбату» потягнулися молодиці (та й не дуже) з ближніх чи дальніх сіл і містечок, з вимогою допомогти у визнанні батьківства їхніх новонароджених дітей його підлеглого, єфрейтора Шерстохвостова.
Коли рахунок позивачок перевалив за другий десяток, полковник вжахнувся, викликав начальника штабу і наказав, бризкаючи в скаженій люті слиною і прикурюючи сигарету з боку фільтру: демобілізувати цього навіженого жеребця першим, просто у день наказу міністра оборони. Ні! Навіть – на день раніше!!!
А до того часу сховати у свинарник, відповідальним за поросят. Безвилазно! Нехай гівно чистить!.. Бо ж «дід», одначе… гордість Радянської армії… кнуряка навіжений!..
Наказ надійшов по обіді, а вже ввечері писар стройової частини видав сексуальному маніяку Шерстохвостову всі документи та проїзні вимоги і порадив щезнути ще вночі, бо зранку – він знає точно – біля штабу зберуться всі обдурені молодиці, аби розірвати мерзотника на шматки – нехай не дістанеться нікому!..
Вілен так і зробив, забравши: нечисленні речі свої, одіозну шахову дошку та «подаровану» молодими гітару, на якій вже вивчив три акорди, співаючи під них із грузинським акцентом та видаючи пісню за власну, «Віноградную косточку» Окуджави, від чого молодиці танули і мліли до нестями, а одяг з них спадав сам…
Тую «Косточку» він співав голосом Льоді Вайсбейна, який голосу взагалі ніколи не мав, але співав так, що довколишні ворони скаженіли і непритомніли від захвату, і в захваті Тому – кохалися жагуче, до білого підпір’я, до видирання його в ошелешеному екстазі, до втрати свідомості, до нірвани, до гикавки, до трясучки від нервово-фізичного збудження!..
І – через те і внаслідок того – завчасно народжували недоношених кволих своїх дітей, співучих солодкоголосих воронят, котрі потім зросли і живуть донині, і потягнулися від прілого гною до культури, яка поки що попереду туризма. І співають. І називають себе «юними орлами».
І високомордо шмигають у небесах, і вище небес, над своїм світом, повним яскравих вогнів і дешевої мішури… гордо розправивши рахітичні крила над спраглою землею, повного мілких пересічних гнид електорату.
Вже стільки тих «юних орлів» – і в мистецтві, і в політиці, і в бізнесі! В усьому житті нашому й так недоречному, бо стале на смерть від миті народження…
Вранці Вілен Петрович Шерстохвостов, єфрейтор по долі, був уже у Воронежі, а наступного дня-у Москві, звідки потрапив до Києва, а звідти, у спекотний день, що хилився на передвечір’я, трапив у Сутінки.
На краю села він негадано наздогнав давно забутого діда Вікентія Матречу: той, дізнавшись якось, що його клятий гнобитель пішов до армії, повернувся з безвісти в село, щиро сподіваючись, що малий шклявий вовкулак вже там більше не з’явиться; що десь хтось та приб’є цього паскудника.
Вілен зустрічі зрадів до нестями і, підкравшись ззаду, як завжди, загорлав у весь свій єфрейторський голос:
– Драстуйте, діду!!! А я за вами скучав!! Думав, бля, вже й не побачимося!..
Вікентій застиг на мить, приречено усвідомлюючи реальність, рвонувся вбік і вгору, розвернувся, аж підскочив, з жахом вирячився, наче побачив страшну примару з темного минулого: когось з убієнних ним у Революцію ворогів, що приходили ночами, не відспівані по смерті; перехрестився широко, невміло і майже безнадійно: «Прости мя, Господи, за гріхи мої створениє!..» і впав важко, враз, всім тілом… підім’явши під себе нові чоботи, що ніс перекинутими через плече.
І стих. І – вкляк…
Вілен стинув плечима і пішов далі, переступивши через старого: дивний якийсь, навіть не привітався…
…Поховали Вікентія Матречу тихо й непомітно: без попа, під дудку, скрипку та барабан, при копачах могили та десятку бабусь, запнутих в чорні жалобні хустини – була весна і всі не розгиналися на колгоспному полі, піклуючись про незрозуміле завтра для існуючого сього дня.
Лише голова сільради Курваєв, Сергій Поліграфович, народжений керувати, інвалід тілом і головою – влада і символ всесвітнього бидла-голоти, вже зранку добре вливши в себе «за упокой душі вьєрного комуніста» – став, хитаючись непевно, грузнучи протезом у свіжій землі біля ями, і тупо водячи навколо пустими очима, напружився відсутністю розуму та й виголосив золотим ротом, відмахуючи слова кулаком правиці:
– Так, сто… Ти, Вікьєнтій… Братішка! Матрос, с-с-с-с-сука!.. Спі спакойно, падла! Ми-тута! Курлаіч-на мьєсте! Курлаіч усьєда там, дьє нада! А хто не вєріть Курлаічу… У-у-у, каз-з-з-зли!.. – Затряс над головою судорожно стислим кулаком. І заточився з купи наритої землі.
Махнув рукою, витер п’яні сльози і пішов кудись у степ, кульгаючи та підстрибуючи. Розмахуючи руками і говорячи сам зі собою. Про все і ні про що.
Пішов геть. У близьке майбутнє. Разом зі своїми символічними братами по Партії, що, вирячивши очі від улюбленого червоного кольору, напружено і незримо ступали поруч, грузнучи в проблемах і не звертаючи уваги. Втупившись і не бачачи.
Він швидко шкутильгав до обрію, все прискорюючи крок і залишаючись на місці. Він майже біг. Смішний і страшний представник влади в Сутінках. Цар і бог своєї фізичної пастви. Виродок, чиє слово стало вище за Слово від Бога, про якого забули віддавна і надовго. Якого зреклися, аби не заважав.
Він п’яно біг назустріч своєму спочинку, що стане вічною мукою. Біг, обганяючи самого себе. Не відаючи, що зліплений з глини, в глину і повернеться. І дощі, що прийдуть по тім, все заллють і зрівняють, з’єднавши минуле з майбутнім.
Він біг в нікуди, і був певний, що біжить до свого недалекого щастя…
…На свіжому пагорбі, вже потім, хтось поставив пірамідку з червоною зіркою, а зверху почепив флотську безкозирку, яку, вже назавтра, вкрали жителі світлого майбутнього, завойованого Вікентієм Матречею, тепер вже покійним бійцем своєї вічноскаженої Партії.
Потім пагорб просів і заріс бур’яном; пірамідка з зіркою облущилася, скособочилася і завалилася, а за тім й зникла геть. І все накрила соковита, щедра степова трава, що заповнює собою всяку пустоту. Навіть ту, що здається – спочатку– засіяним полем.
І не полишилося на цій землі від Вікентія Матречі, матроса Революції, ні дітей, ні добрих діл, ні світлих спогадів, ні посадженого дерева.
Прожив, як пернув…
– Накопався? – тоскно посміхнувшись, спитав, обіймаючи, невисокий кремезний батько. – Знаємо, знаємо… Глибоко копав!.. Дуже глибоко… І в кого ти таке пішло? І чого хоч там яку міну не викопав? – спитав зажурено та й сплюнув убік – зле і безнадійно…
– Ой, синочку-синочку!.. – заголосила Мотря, припавши до нешироких синових грудей над не могутніми ногами. – Шо ж то воно буде?.. Як же то буде?.. Я ж виплакалася вся…
– Чего єто ви, мамо? – дивується Вілен, геть обрусілий, обіймаючи матір. – Усьо будьє харашо, я ж – возвратівся!..
– Так, он… листи лежать… Тридцять два листи… – плаче мати, аж губи дрижать, безпорадно розводячи перед собою руками. – І в кожному нас поздоровляють, з Матюками, російською мовою: то з онуком, то з онукою… Це ж у нас тепер тридцять два онуки, де ми їх спати покладемо, як приїдуть у гості?.. – Вона завмирає, прикривши долонею рота від жаху. – У нас і двору не вистачить… Доведеться на городі класти. А як усі по-великому захочуть? Це ж обсеруть геть усе подвір’я… Та ще в селі двоє твоїх… Шо ж ти собі далі думаєш?.. Чи ж тобі не вистачало грошей, що ми висилали, на «іздєліє № 2»? Чи ж там аптек не було?..
– С точки зрения банальной эрудиции, нет ничего проще достичь интеллектуальной невозмутимости, проистекающей из совершенсгва знання и подчинения страстей, и погрузиться в пределы «не я», то єсть созерцание, но дела коснись– воттебе и пожалуйста! – наморщив лоба та прижмурив косувате око син, що заучував більше місяця цю безглузду до розумності фразу, що записав йому сусід по ліжку у шпиталі, Валера Капітельман, з хитрющими навіть для єврея очима; заучував, аби потім хизуватися, аби потім розуміли всі, з ким справу мають!
Що та нісенітниця означає, він навіть гадки не мав. Але чи ж то важливо?.. Головне – виглядати розумним, і зовсім не обов’язково бути таким.
Мати від жаху аж схопилася рукою за горло і спитала, майже шепочучи:
– У лікаря давно був, синочку? Що він тобі сказав?.. Бо у нас тут гарний фершал…
Батько витріщив очі, мало не повилазили, струснув головою, і наче мух одганяв:
– То ти ще й з глузду з’їхав! Ось до чого доводить біготня по дівкам… А я сподівався, що армія тебе перевиховає… Але ж вірно, що горбатого могила виправить, – безнадійно махнув рукою. – Ладно, став, мати, на стіл – ви’пємо. Хоч яка, але ж подія… Мабуть, скучив за домашньою?.. Свіжа, тіко вчора вигнав!
– Я не п’ю! – гордим посмиком задер голову син-єфрейтор. – І пити ніколи не буду! А буду займатися спортом і стану, як Брюс Лі! Навіть краще! Токо – поетом.
– Ясно… – похитав головою батько. – Лікар тут не допоможе… Бо це вже навіть не діагноз, це – стан… А я вип’ю! Як не з радощів, то з горя.
– А де це Дмитро-мовчазний, що не бачу його? – зацікавився раптом єфрейтор.
– Ти що, припух? – аж застиг Петро. – Ми ж тобі писали: він закінчив училище, працює ветеринаром, близько Жмеринки, на Вінниччині. Сказав, сюди не повернеться. Ніколи…
Посідали до столу.
– Ти, того… – почав батько насуплено, після третьої. – Мабуть, їдь кудись, а я напишу твоїм жонам солом’яним, що ти десь зник, не можемо знайти… Що приїхав та й одразу поїхав. Тут тобі не можна залишатися. Ще й у селі двоє твоїх, вилиті ти, не відкрутишся… Навіть колір волосся… незвичайний. Твій. Приб’ють десь уночі, точно приб’ють… Давно обіцяють. І– Їдь жити у місто, де обов’язково є ап-тека! Та не шкодуй грошей на «іздєліє»! Не шкодуй, раз уже без блуду не можеш! Дешевше вийде.
– Та мабуть так!.. – замислився поет-єфрейтор-спортсмен-шахіст, заковтнув майже одним ковтком склянку обпалюючого чаю і став закусувати його холодцем з гірчицею. – А чи Захар Курваєв у селі? – спитав раптом, з повним ротом. – Давно я йому пику не товк.
– Та в селі… – знітилася Мотря, сидячи на табуретці збоку столу, готова миттю схопитися, аби догодити рідному синочку. І так на нього ніжно споглядала, наче гладила очима. – Одружився з Оксаною, у якої твій син росте… Тепер називає його тілько «байстрюк» та шпиняє на кожному кроці… Метаться за тебе.
– О, то піду, спіймаю та розімнусь!.. Я в армії та-а-акі прийоми вивчив, а відпрацювати їх не встиг!.. Аж, ось і нагода… – Вілен говорив, запихаючись холодцем, втупивши очі всередину себе.
– Чи подолаєш? Він зараз, як бугай трирічний… – засумнівався, дивлячись з під лоба, Петро. – Дві підкови за раз на суперечку розгинає…
– Ет! – недбало відмахнувся кращий учень Шварценеггера. – Бачили ми таких! Я його вмить урою, гавкнути не встигне!
– Ну-ну… – похитав головою батько. – Лід у холодильнику. Багато. Вистачить.
Льоду не вистачило.
Косувате око заплило, виступаючи півсферою вперед щоки і палало фіолетовим тілом, і не дивилося. Два кутні зуби лежали в кишені. Ніс з гостренького перетворився на добру картоплину з врожайного року. Губи мали вигляд достиглого сортового чорносливу. Ліве вухо стовбурчилося, наче щедрий домашній вареник з вишнями.
Кучерявисте волосся неіснуючого у природі кольору стирчало видертими кущами, нагадуючи житнє поле, скошене п’яним в хлам комбайнером, який сидів у комбайні догори ногами.
Коли б Вілена зараз побачив Хічкок, то помер би від жаху.
– Погуляв? – спитав Петро, з безнадійною стомленістю споглядаючи важко хекаючого сина – мати вже спала і це подовжило їй життя.
– Таки вклав я його! – занурив обличчя у миску з льодом двоюрідний брат Ван Дама та Вчитель Джекі Чана. – Правда, прийшлося витягти дрючка з паркану… З гвіздками. Після цього діло й пішло. Потанцював я на ньому… Ой, потанцював-а-а-ааав!.. А наостанку три цеглини на голові розтрощив. Після шлакоблочний. А перед шлакоблочиною – трубою двічі вдарив, межи ніг. Валялась там… Думаю, йому і в зимовій річці криги не вистачить.
– Здається мені, він теж задоволений… – примружився, хитаючи головою, Петро. – Бо тебе можна замість Вія по селу водити… Трупи обеспечені.
– Знаєте, батьку… Я мабуть зміню своє прізвище… Ну шо то таке – Шерстохвостов?! Якісь шерсть, та хвіст… – Булькав з миски каратист. – Неприлічно. Ну, хіба то прізвище для поета? Га?.. Візьму собі, наприклад, «Лунявий». Воно ж таки звучить – Вілен Лунявий! Як то кауть… Га?..
– Да-а-а, здорово тебе по голові вдарили… – Петро, не дивлячись, налив з пляшки в гранчак, аж через край побігло, хекнув і випив одним духом, навіть не скривившись. – Лунявий, Гунявий, Вонявий… Гляди сам, ти вже дорослий… – Він застиглими сумними очима дивився вбік. – Раз стількох безбатченків настругав… Хоч ким назвись… Кращим не станеш.
Помовчав хвилину і додав з гірким смутком:
– А прізвище наше – ще з Запорізької Січі: так прозвали твого пра-прапрадіда, зате що, як іти, свій хвіст у шерсть прагнув встромити. То й настругав за своє коротке життя більш півсотні безбатченків. А ти в нього й пішов. Він твоя пальма, а ти – його банан… – І знову випив, забулькавши, вже з горла, геть забувши про склянку. Розпачливо і сумно.
Тиждень опісля, єфрейтор-каратист не виходив з хати, окрім по нужді, загоюючи бойові рани і шукаючи свої помилки у поєднанні теорії бою з практикою.
Як спромігся вставати, крекчучи та ойкаючи, так одразу ж наклав на пуза «подаровану» в армії гітару і, брякаючи на трьох акордах, завів жалісливо-завиваючі пісні, вдивляючись пустими очима в полуплену стелю, аж собака забивався в буду і плакав-скавчав, слухаючи понівеченого друга-хазяїна та тоскно підспівуючи йому.
А у Мотрі від тих пісень геть мокріли очі і тремтіли губи. Навіть працювати переставала, завмираючи з лопатою в руках, співчуваючи рідній дитині.
Забігаючи наперед, треба сказати, що потім так проникливо і пронизливо не співав навіть великий Баблавський. МеМе. Чи – МуМу?..
Петро день витримав, сподіваючись, що це від фізичних травм і минеться. Та на другий, коли й сам, забувшись, став підвивати скімливо, здригнувся, замотав головою, забіг до спальні і аж заверещав басом:
– Або ж ти, гівнюк недороблений, затнешся, або я тобі ту гітару на вуха надіну!! Мало туги від твоїх вчинків, ще й голосом безнадійність наводиш! Не доводь до гріха, паскуднику!..
Вілен здригнувся, зітхнув зневажливо, але співати перестав. Взяв зошита, поклав під живіт подушку і щось замислено став виписувати олівцем, заводячи під лоба очі та шкірячи в посмішці залишки зубів.
Потім перевернувся горілиць, напружив єдину звивину і став мислити, що робити далі. І скоро прийшов до висновку: треба тікати. З села, з дому. Тікати, бо тут він не стане ані ким. Тут дуже малий простір для його мрій. Тут ніяких можливостей для творчої людини. А як вдариться по дівках (а таки ж вдариться!), то просто приб’ють. Як не в своєму селі, так в сусідньому. І світовий комунізм залишиться недобудованим. І прогресивне людство не потрапить до світлого «завтра».
Тож – тікати. Якнайшвидше. Хоч куди.
І, як все зажило, зник. Серед ночі. Перед світанком. Після других півнів.
Коли Вілен нишком крався по притихлому на ніч селу, у дворі Курваєвих, занедбаному і напівпропитому, низьким голосом завив-застогнав могутній, худий, весь у брудних клаптях обвислої зимової шерсті на гострих ребрах, собака: зачув давнього недруга свого, якого не догриз колись.
І зрозумів Вілен, прислухавшись своїм музичним слухом гітариста і увімкнувши своє розуміння собачо-єфрейторської мови, що поквитається з ним Рябий, обов’язково поквитається, порвавши раптом, несподівано, підтертого ланцюга свого…
«А це вже – хто кого!» – подумав вчорашній захисник Батьківщини, напруживши разом біцепси, трицепси та мотонейрони камбаловидної м’язи, про яку навіть не чув ніколи.
– Цить!.. – гримнуло нетверезо, з-за собацюри.
І спалахнула засиджена мухами лампочка над призьбою, вихопивши з темряви убогість всього навколо; наполохано закудкудакали порожні перекинуті відра, падаючи з ослона; ошелешено – вимушено прокидаючись з важкого голодного сну – хрипло нявкнув худючий котяра, останнім потягом м’язів випростуючись з-під кирзового чобота господаря.
Через мить – матюкнулося, гикнуло, смачно відригнулося… Зашморкало носом і стихло.
І враз – повісилося шиєю на паркані: мерзотна пика вічного голови сільради, Сергія Поліграфовича Курваєва. Від того ж слова – «курва». Бо з течією років вище «курви» не спромігся. Хоч як і п’явся… Аж скреготало.
Не може жаба стати левом, скільки би не стрибала.
Пика була геть п’яна, до стану прилиплого у кутку рота заслиненого «бичка» якоїсь сигарети. Давно потухлої, наскрізь мокрої, віддзеркаленої в сірих, мертвих очах.
– Там – кхто?.. – п’яно ремиґнуло зверху. – Кхто там, на Курлаіча, прьоть?.. Курлаіча хєр заваліш!.. Курлаіч – усьєгда! Ві, усьє, -іздохнітьє, а Курлаіч – будіть жить! Потому, Курлаіч – єто вся Родіна! Нас – хєр прапьошь, ми самі прапьом кого хошь! У-у-у-у, падли!
Пика скособочилась, захрипіла раптом і зникла.
Вілен завмер на це, якнайвище підтягнув штани разом з причинним хазяйством, висякався на траву крізь пальці, аж присвиснуло, і почвалав від рідного обійстя стройовим кроком, вгрузаючи у вологу землю підборами черевиків…
