Текст книги "Сутінки"

Автор книги: Станіслав Константинов

Раба

Втомлена, зі слізливими очами-вікнами, зима вже виношувала своє дитя. Вона була на останніх днях вагітності весною. Донька повинна вже ось-ось народитися, забравши при цьому в матері життя.

Аби потім, через короткий час, засипавши світ зелено-квітчастою радістю, самій народити сина-літо і сконати на його гарячих руках. А літо, танцюючи метеликами, бавлячись грозами та стрибаючи кониками в траві, народить задумливу осінь, з повною пазухою врожаю, парасолькою під пахвою і дочкою-зимою в лоні…

І все йде по колу, і ми йдемо за всім, помилково думаючи, що навпростець прямуємо у світлу далину…

Людина народжується з темряви минулого і поринає в темряву майбутнього, коли не знайшла – за своє таке коротке земне життя – дороги до світла, до Бога. А яскравий різнобарвний ліхтарик її земної яви, клубок розваг і радощів, виявляється лише коротким сліпучим спалахом, миттєвою зупинкою у порожній пітьмі, на узбіччі вічного шляху людської душі.

Зараз весна, ще квола та незміцніла, з ніжними величезними очима кольору пролісків і посмішкою на блідих устах, пробувала слабкими тоненькими пальчиками гілочки всього живого, і від тих дотиків мертві сухі бруньки оживали і пружніли, готуючись стати листочками життя.

Перший секретар райкому комсомолу Вілен Шерстохвостов сидить у дієтичній їдальні й автоматично поглинає рисовий молочний суп, напружено дивлячись у вікно-вітрину порожніми очима. Суп несмачний і несолодкий, з розбавленого водою молока, але він цього не помічає, заглиблений у роздуми.

…Зранку його чемно запросили на верхній поверх райкому партії, де працювали хлопці з «чистими руками, гарячими серцями і холодними головами», сидячи під великими портретами «совісті революції» в кожному кабінеті: тонконосого, козлобородого Дзержинського. Запросили в головний кабінет, де портрет «совісті» був найбільшим за всі і найяскравішим, майже живим.

А може, й живим?.. Такі ніколи не вмирають.

За великим і довгим, як дорога з тюрми на волю, столом сиділи троє. З одного боку.

Аби не гаяти часу на опис кожного з них, вдамося до аналогії.

Посередині сидів головний: він був схожий на актора Зєльдіна в молодості, коли той зіграв свою найкращу, найпсихологічну і найглибшу роль Свастуха в улюбленому всім радянським народом фільмі «Пинарка та Свастух». (Після цього фільму ніхто з радянських акторів вже геть не хотів грати ні короля Ліра, ні Гамлета, ні навіть Леніна – кожен хотів бути Свастухом).

Той що сидів справа – віддалено нагадував Гагаріна, але не посміхався, бо не літав у космос, звідки всі поверталися з зубами назовні, аби сховати пережитий жах, оскільки «Героїв СРСР» їм просто за так не давали.

А лівий мав такі ж і фігуру, і постать, і навіть обличчя, як відомий персонаж Віні Пух, тільки був зовсім худим, лисим, з невиразними очима та з нависаючим носом-бульбою між хрящуватими вухами кажана.

«Зєльдін-Свастух» показав Віл єну на стілець напроти, через стіл. І коли той примостився – якось незграбно і напружено, бо був уперше тут і так – почалася довга розмова. І розмова ця ніяк не дозволяла розслабитися, і далі запрошений сидів на стільці, як собака на паркані, підібгавши враз затерплі ноги.

На столі, по обидва боки від трійці, лежали двома великими стосами товсті теки, вщерть набиті паперами, акуратно перев’язані і пронумеровані: деякі зовсім старі й засмальцьовані, деякі – свіжі, акуратні й охайні.

Чисторукі хлопці і посміхалися холодними головами, і співчували гарячими серцями, але при цьому акуратно підкладали під очі Білена аркуші і листочки: написані рукою чи віддруковані; фотографії, схеми, накази з печатками, фотокопії і все, що можна зобразити на папері і фотопапері. І всі ці аркуші з листочками стосувалися його, Шерстохвостова. Його життя в усіх проявах. Відображеному в доносах, докладах, рапортах, заявах, протоколах, актах. Підтвердженому фотографіями речових доказів, копіями документів, фото й описами його спілкувань і вчинків.

Залізні хлопці, з щитами та мечами у серцях, ніжно й довірливо розповідали Білену докладно та за порядком.

Тут було все й про все. Про кожний його день. Майже про кожну мить.

Навіть фотографія, на якій він вночі мочився на кугумі, тікаючи з дому до Києва. Звичайно, фото за якістю не годилося на обкладинку «Огонька», але що на ньому був саме Шерстохвостов – сумлінь не викликало. Як і ті фото, де він «льопав» бічів.

Тут було все, про що він сам забув давно і назавжди. І згадувати не збирався.

Розповідали хлопці по черзі, тихо і лагідно, наче жахливу цікаву казку про когось іншого, далекого і невідомого Білену, але погляди їхніх очей мали стільки свинцю, що його дістало би на кулі для десятків, сотень Шерстохвостових, аби поставити до стінки. Разом з усією ріднею. Разом із сусідами та їхньою худобою.

Навіть недотепна невиразна пика «Віні Пуха» втратила свою застиглу тупість і стала до краю насичена почуттями. А його протухлі очиці заблищали напружено і майже осмислено.

І від цієї казки десь усередині Білена народився і зріс холодний, волохатий і налитий кров’ю павук, поволі заповнив все нутро, хижо торкаючи кінчиками лап оголені нерви потенційного поета.

І йому вперше в житті стало страшно. Ні, не страшно – жахливо до памороки. Жахливо до холодного морозного поту, що вже давно стікав по обличчю, по шиї, по спині, лоскочучи крижаними краплинами і змушуючи плоть дрібно тремтіти у пропасниці моторошності.

В його спустілій голові, в закляклому і завмерлому мозку, билася лише одна думка: «Що ж буде?.. Що ж буде?.. Що ж буде?..» Билася, важким молотом гупаючи у скроні, аж голова здригалася.

Він, і так дрібний до миршавості, став ще меншим, ще більш непомітним, ще більш непоказним. Йому взагалі хотілося щезнути, аби народитися знову, почати все спочатку й не так.

Як іноді хочеться багатьом з нас. Коли трапилося, і – вже пізно…

Ні повернути, ні змінити, ні втекти…

Він завмер, випавши з часу і згубившись у просторі свого мерзенного життя, сплетеного зі зла, зрад, самозакоханості, самовеличі, презирства та наруги над ближніми. Не розуміючи цього, але відчуваючи якусь близьку небезпеку. І абсолютно не тямлячи причини цієї небезпеки. Просто знав: СЮДИ, за абияк, не запрошують, і ТАК – не розповідають.

І результат таких зустрічей буває завжди страшним. З хрустом кісток, закривавленим тілом, відбитими нутрощами, зламаним розумом – перед довгою дорогою, прихованою в цій країні лише для Макара з телятами.

Коли остання тека була складена й акуратно зав’язана, в кабінеті зависла страшна натужна тиша, в якій лунко цокав великий, як башта, годинник на підлозі, та єхидно і зло посміхався з портрета завжди суворий аскетичний Фелікс, справжній комуніст за породою, освітою, совістю.

– Тепер ти знаєш, що нам про тебе відомо все. І навіть трошки більше… – Порушив важку завислу паузу хазяїн кабінету. – Тож, за необхідності ми зробимо з тобою що забажаємо. Без будь яких перешкод і сумнівів. Зрозумів, смердота шановний?

– Так… – видихнув приречений, натужно провернувши у роті великого й важкого, сухого та шорсткого свого язика: Фелікс вже стояв за спиною, ласкаво посміхався і ніжно перекочував на лівій долоні м’яко клацаючий барабан револьвера системи «Наган», який тримав у правиці. І всі сім патронів тепло зблискували латунними гільзами, обіцяючи не дати осічки.

– Випий води і слухай уважно, – кивнув головою Свастух. – Саме такі, як ти, потрібні нам у верхів’ях влади. Такі, як ти – рішучі, без сумнівів і докорів. Без совісті. Бо совість – для людей.

Політикам вона не потрібна. Тут треба бути покручем Мальчиша Кібальчиша і Павки Корчагіна з Каїном, Іудою, Нероном. При цьому – треба здаватися «совістю народу», залишаючись совістю КПРС. Що для політика – аналогічно. У тебе є задатки всього. І досить розвинені. Саморозвинені.

Він зробив коротку паузу і продовжив:

– Ти знаєш, що вже включений до номенклатури. А це означає, що матимеш змогу дряпатися нагору, роблячи політичну кар’єру. З нашою підтримкою. А вже як далеко зайдеш – залежить від тебе та обставин, на які ми теж маємо змогу впливати, – хазяїн примружився і косо посміхнувся. – Думаю, ти зрозумів, що ми завжди і всюди уважно слідкуємо за тобою, контролюємо кожен крок. Тому від сьогодні і назавжди, ти стаєш взірцем в усьому і для всіх. Це означає, що з проміскуїтетом треба покінчити. Ще вчора. На розбудову сімейного життя даємо тобі два місяці. Наприкінці травня підеш у відпустку – питання вже вирішене – і поїдеш в санаторій, у Крим. Відпочити. Замислитись. Знайти собі пару. З моменту поселення в санаторії і починається твій відлік часу. Довжиною в два місяці. Зрозумів?

– Так… – вже відцокотів зубами об склянку з водою Шерстохвостов.

– Ось номер телефону, дзвони у будь-який час. Коли виникне нагальна потреба. Коли сам не зможеш впоратися. Ми все прорахуємо і допоможемо. Ми – завжди поруч. Незримі. Живи і не сіпайся. Про нашу зустріч забудь. Але – пам’ятай. Завжди. Нікому – абсолютно нікому! – про нашу бесіду – ні слова! Зрозумів?

– Так… – ні на що більше, крім цього слова, Вілен не був спроможний.

– Тоді – вільний, – Свастух витримав потрібну паузу. – Сьогодні…

Шерстохвостов згідно кивнув головою – автоматично, навіть не думаючи, чи це потрібно – зіп’явся на зомлілі ватні ноги і сновидою почовгав до дверей. Відчиняючи важку високу дверину, ще раз кивнув головою, наче в нервовому тику, і щез з очей.

– Цікавий мікроб… – задумливо промовив «Гагарін», тримаючи рукою підборіддя. – Навіть серед контингенту нашої контори такі – рідко трапляються…

– А мені здається, він далеко видряпається, – примружив і так майже непомітні очі трупного кольору «Віні Пух», відблискуючи своєю виголеною до дзеркальності головою, з вухами кажана виду «нетопир», а по-народному – Pipistrrellus.

– Чомусь і я так думаю… – погодився Свастух, скрутно хитаючи головою і кривлячи губи в презирливій сумній посмішці. – З його букетом якостей…

– Кого ж ми вирощуємо?.. Своїми руками, для своїх же дітей, для їхнього майбуття?.. – тихо подумав уголос «Гагарін».

– Кого нам наказують вирощувати! – зло перекосившись,

примружив очі Свастух. -1… думай, що говориш, та – де говориш. Чи, може хочеш волам хвости крутити?., на південному узбережжі Нової Землі.

…А Вілен, з очманілою головою, повного пульсуючого у скронях жаху, вийшов на вулицю і довго тинявся по місту, незвісно де, місячи наскрізь промоклими ногами мокрий сніг самого початку березня і не відчуваючи холоду.

Потім якось потрапив до цієї їдальні і в теплі став приходити до тями, сьорбаючи суп і дивлячись кудись, і нічого не бачачи…

Пакуючи валізу, вже маючи в руках путівку до Криму і квиток, весь готовий до відпочинку, Вілен несподівано отримав телеграму: «МАМА ПОМЕРЛА ПОХОРОН ЦЮ СЕРЕДУ ТАТО».

Батько зрідка за всі роки приїздив до Києва у справах, але останньою порою все частіше: заліками для Мотрі, хвороба якої ставала дедалі безнадійнішою. Щось сушило її нутрощі, виснажувало тіло і розпечено штрикало в грудях. їй стало зовсім важко поратися по господарству, важко навіть прибиратися та готувати їжу, і Петро крутився, не жаліючи себе, встигаючи всюди і не розраховуючи на поміч чужих – свої не допомагали…

З плином часу він ставав усе більш задумливим і мовчазним, хоч і по молодості не базікав зайвого. І його суворий відчужений погляд з-під лоба теплів, лише коли спілкувався з дружиною. Тоді очі ставали щирими і лагідними, як у надто рано постарілої дитини.

Старший, Дмитро, трішки полікувавши худобу, став головою колгоспу на Франківщині і знову вчився. І за навчанням своїм, за піклуванням про свій великий колгосп, про рідну Державу, на батька й мачуху часу вже не лишалося… Навіть не те, що не лишалося… а все відкладалося: не тягло його додому, зовсім не тягло…

Петро був у нього лише раз, ще Мотря здужала. І познайомився з невісткою та двома онучками, побачивши їх уперше. Дмитро дав тоді грошей, і пісно-смиренно киваючи головою, бідкався, що винен, не встигає провідати рідне село, допомогти і розрадити. І говорив довго, тихим рівним голосом, ховаючи за правильними словами внутрішню байдужість до всього минулого; байдужість, що народилася ще в дитинстві, з тихої самотності, а на сьогодні визріла і достигла. І дивився вбік і вниз, уникаючи татових очей, очікуючих і сумних…

– Я вишлю ще грошей вам, як з’являться!.. – пообіцяв на прощання, підсаджуючи батька в старенький автобус, а потім довго дивився вслід машині, що віддалялася у клубах ядучого бензинового диму. І не було співчуття, а лише – спокійне, з легким смутком, впевнене передчуття, що бачив батька востаннє.

І раптовий щирий біль у серці: колись він втратив свою маму, навіть встигши полюбити її, а натомість отримав чужих чоловіка і жінку, що не стали батьком з матір’ю.

Буваючи в Києві, Петро – аж через силу, бо просила Мотря – провідував меншого, сумно й безпорадно спілкувався, щось говорив – про хазяйство, про хвору маму, про брата, про сусідів, але натрапляв на байдужий погляд затуманених своїми думками очей сина, повернутих всередину, і нітився, змовкав, тупцював незграбно, соромлячись себе, свого вигляду, і починав прощатися, ніяково й розпачливо посміхаючись і глупо киваючи головою.

Петро був чужим синові, як і той йому. За буденністю життя, за вічними проблемами буття, не ставало часу – та й не шукав його, покладаючись на Мотрю – аби змінити щось у підростаючому сині. Просте і єдине бажання – вижити у цій страшній країні, не дати загинути близьким, затуляло всі інші. Вічна, всепоглинаюча напруга: що їсти, що вдягнути завтра, виснажувала, не давала спокою, гризла душу. І так – з дня у день і все життя. І не можеш дати комусь тепла, якого сам не маєш. А в Петра тепла залишалося лише для Мотрі… Та й – чи достатньо?..

Він ніколи не залишався в сина гостювати, ніколи не просив про допомогу з ліками. Сам кружляв по Києву, шукаючи аптеки: пішки, у всяку погоду-негоду, непомітний, пожмаканий і зігнутий життям; чекав в аптеці слушного моменту, принижено підлещувався до аптекарок, називаючи всіх «донечками», вимучено і невміло розтягуючи губи у скрадливій посмішці, благаючи їх лише про одне: знайти те, чого немає, яке – можливо! – зовсім випадково! – десь завалялося в куточку; хай це буде коштувати дорожче, навіть вдвічі-він згоден, аби тільки знайшли потрібне для хворої дружини…

Бо – як же він, без неї?.. Один, на всьому цьому світі?..

Врешті-решт, в – надцятій аптеці, знаходилася добра душа, виносила з підсобки, оглядаючись, потрібні ліки, тицяла Петру крізь віконце, забираючи з-під його розпластаної на стійці долоні зіжмакані гроші і відвертаючи обличчя. Від сорому радянської людини за радянську дійсність…

Іноді попри все щастило, і Петро запасався ліками надовго, але часто й вертався з однією коробочкою, сумно і довго підстрибуючи на твердому сидінні автобуса, що затемна віз у Сутінки, подумки зажурено готуючись до нової поїздки. Знаючи, що скоро втратить найдорожче, і жахаючись втрати, і б’ючись в темряві безпорадності, і ридаючи душею, без сліз…

Лише раз він, так і не вибігавши ліки, знайшов Вілена на роботі і попросив про допомогу. Бо знав, напевне знав! – що для сина те – лише зняти телефонну трубку, і сказати кілька слів. Всього кілька слів…

Але Вілен, на мить оживши зблиснувшими очима, твердо похитав головою:

– Я нє могу! Я нє могу ставіть под удар свойо положеніє. У нас з етім – суворо. Нє просі.

– Але ж – для матері!.. Твоєї, рідної, що народила тебе, годувала й на ноги поставила! – Майже скрикнув миттєво затерплий тілом Петро, враз захриплим від напруги і відчаю голосом. – Вона ж – одна в тебе! Єдина! Не буде іншої, як не стане її… Ти розумієш це?

– Я – всю розумію. І – знаю. Знаю навіть то, чего нє знаєш і не можеш знати ти. Потому й одмовляю.

– Хіба ж ти син? – закляк, обпавши тілом і надією, Петро. – Хіба ж людина?.. – І через довгу паузу побажав, зронивши безсило голову: – Най буде те, чого шукаєш… Нехай воздається по ділам твоїм!

– Ти думай, ДЕ і ЩО говориш! Ще – перехрестися ТУТ! – Скипів зблідлий Вілен, забувши про російську, примруживши до щілин очі. – Сказав, не можу – і крапка! І не дави на мене… лірикою!

Батько важко розвернувся, махнув рукою і вийшов, не прощаючись. І вже після того – не шукав більше сина, не відсилав, як раніше, Мотриних листів без відповіді, не посилав які-не-які гроші, не передавав з оказією гостинців. Відрізав у душі своїй…

Вілен повертів в руках клаптик паперу з наклеєними смужками тексту, задумливо прикусив губи, здвигнув плечима, скачав телеграму між долонями в кульку і жбурнув у відчинене вікно: ні, він не може поїхати! Не «не хоче» – не може!.. Завтра повинен бути в санаторії; завтра починається відлік часу протягом у два місяці. А поховають – і без нього. Треба б грошей відіслати… Але – попереду відпустка, хто знає, як вона складеться? Тому… після повернення і вишле. Гроші ніколи зайвими не бувають – хоч на похороні, хоч після. Борги людям батько й потім віддасть.

І – мертві до мертвих, а живим – живе. Йдучи – не обертайся.

А вже надвечір швидкий потяг, ніжно похитуючись і ритмічно постукуючи колесами, візу купейному вагоні Шерстохвостова. Віз до теплого й живого моря, якого той ще ніколи не бачив. Віз назустріч подальшій долі.

Санаторій був скромний – для партійної еліти районно-обласних масштабів. Але на Вілена справив таке враження, наче удар під дих: для нього це були небачені досі затишок, чистота і розкіш. А поєднані з морем, тропічною зеленню, зовсім іншим, ласкавим до спалення, сонцем і запобігливою увагою персоналу, викликали захват до запаморочення і глибоку повагу до Партії і до себе, її слухняного сина.

Кілька перших днів він блукав скрізь і всюди, з цікавістю нишпорячи по всіх закутках, дихаючи незвичними ароматами зовсім іншого повітря, з обережністю знайомлячись з не схожим ні на що морем, насторожено спілкуючись із сусідами по кімнаті і їдальні. Але скоро і його захопило те південне відчуття легкості і відпочинку, яке тягне навіть вкрай поважних людей до несподіваних вчинків, душевної відкритості і щедрості; скажених романів, купання голими вночі, під величезним сяючим диском повного Місяця серед величезних яскравих зірок, до яких можна просто дотягнутися руками…

А ще!.. Ще!. Луг було стільки засмаглих, струнких, випещених дівчат і жінок, з розбещеними очима, від яких просто ставало серце, губи розпливалися у млосній посмішці, очі закочувалися під лоба, а рот розкривався і забував зачинитися, показуючи язика, стікаючого слиною жадання.

І лише єхидна посмішка Фелікса Дзержинського, кожного разу спливаюча в пам’яті, була як постріл у груди, і Шерстохвостов терпнув, вражений раптовим страхом як стусаном, і язик скрапував слиною вже з іншої причини.

Він розумів: те, що бачить і має тут, є лише крихітним шматочком того, що може бачити і мати, видряпавшись нагору, у верхів’я влади, у ту височінь, від думки про яку сьогодні паморочиться у голові і все пливе перед очима…

Він розумів: треба напружитися і терпіти сьогодні, примруживши очі від спокус іти вперед і вверх. А вже, коли досягне жаданого, тоді й потішиться, тоді й дасть волю почуттям, бажанням, звабам… '

Він розумів: це початок його шансу, єдиного шансу, що дає йому доля руками Партії. І згубити цей шанс – згубити себе. Нараз і назавжди.

Він розумів: може й повинен настати час, коли Свастух разом зі всією своєю «конторою» буде працювати на нього, захищаючи так, як сьогодні контролює.

Розбурханий та ошелешений вічним яскравим святом літнього Криму, Шерстохвостов поставив собі мету і дав клятву.

І тої ж ночі, на стрімкому каменистому березі моря, сам-на-сам, як підпис під клятвою, випив склянку морської води, капнувши туди свою кров з надрізаного пальця.

І тої ж миті, в завмерлому нараз повітрі, щось велике й волохате, чорне і ширококриле, безшумно-жахливо закружляло в місячному світлі, вкриваючи землю і воду непроглядним мороком своєї тіні, а з моря подуло сирим і холодним, з важким запахом болотного тліну, зло і враз зморщивши дзеркальну гладь блискучої води.

І десь далеко, безнадійно і розпачливо, лунко зареготали шакали, як заплакали…

Відтак зненацька сталося тихо і зникли всі звуки.

Потім по непроглядно чорному небі ковзнула велика зірка, миттєво спалахнула сліпучим чорним світлом і згасла.

І все стало, як було. Але – вже не так…

А кілька днів опісля, повертаючись увечері з моря, він угледів невисоке, пишнотіле, акуратне приємне дівча, що самотньо сиділо на величезній парковій лаві, вдалині від людей, в тихому закутку.

– Пробачте, що заважаю самотності, – Білену потай завжди подобалися саме такі дівчата: невеличкі, з округлими пружними формами, спокійними милими сіроокими обличчями – саме вони й були, на його думку, створені для подружнього життя, для домашнього затишку, для рожевощоких, чисто вимитих, яснооких дітей. – Ви, мабуть, недавно приїхали, ще нікого не знаєте, і вам трохи незвично тут? Бо я теж, коли приїхав, довго блукав сам… Та й зараз… якось… більше один…

Дівчина всміхнулася:

– Дякую за готовність допомогти і підтримати, але я тут не вперше. І – мені подобається бути самій. То ж не хвилюйтесь і не переймайтесь. Блукайте собі й далі, а я собі – посиджу. А як буде потреба, то знайду вас. Не сумнівайтесь.

– Не смію заважати, але буду сподіватися на подальше знайомство… – злегка вклонився Вілен і повернувся іти далі.

– Сподівайтесь! У нас – країна надій і сподівань… – Байдуже дозволила незнайомка вже в спину.

За сніданком Вілен, з подивом і передчуттям чогось, побачив її за столом, напроти себе, на місці, що вже два дні було вільним.

Обидві сусідки, обабіч від Білена, одразу почали знайомство:

– Любов Григорівна Похмєлова, – улесливо посміхнулася кирзовою пикою, з криваво намальованими тонкими жаб’ячими губами, ліва, з бородавкою збоку носа, стріпнувши давно немитим волоссям кольору торішнього силосу. – Приїхала з Брянська, керую найбільшою торговою базою. Всі склади – у моєму особистому володінні! Маю все, чого душа зажадає! Майже незаміжня, – і захихикала придуркувато, томно поглядаючи спідлоба на єдиного за столом чоловіка, а потім залилася, захлинаючись сміхом, з повискуванням і підстрибуванням на стільці.

«Гнида смердюча», – подовжив подумки характеристику сусідки Вілен, якого та дістала лестощами-натяками, шепочучи за столом йому у вухо своїм ротом, з якого смерділо нечищеними зубами та недотравленою в шлунку їжею, і цим геть відбиваючи молодому комуністу неабиякий щирий апетит. Та й від її білизни, що глибоко врізалася в пухке рихле тіло перезрілої сорокарічної баби, пахло… не дуже свіжо. Мила вона шкодує чи що?..

«Цікаво, – продовжував мислити Вілен, дивлячись на Любов Григорівну, що аж стогнала від безпричинного сміху, – чому жінки не носять бороди? їй дуже б личила борода, така… на всю пику!»

– Ельміра Шамілєвна, – глипнула чорними розкосими очима сусідка справа, хижо нахиливши голову вбік, – з Мордовії, майор ОБХСС. Маю чудову сім’ю і коханого чоловіка.

«Що СС – точно! – подумки згодився Вілен, здригнувшись. – А щодо іншого – велике питання! Бо тільки в СС тобі і бути. Там тобі й місце, стерві ненаситній!» – Він з огидою згадав, як ще в перший день його появи Ельміра серед дня, коли він після гарного ситного обіду відпочивав з дороги, сам у номері, увірвалася рудоволосою, майже червоною фарбованою фурією, замкнула двері і зґвалтувала його, душачи поцілунками і пропітнілими пахвами, і тримаючи залізними руками; виснаживши його намертво, до запалих очей. >

Щось вона знала про чоловіче єство, бо ганяла, стрибаючи на ньому, майже втрачаючому свідомість товаришу по Партії, до самої вечері, іти на яку в нього вже не стало сил. І вона сама принесла йому їжу, щонайменше на п’ятьох. А після того враз охолола і вже навіть не звертала уваги, наче на інваліда якого. І цим знову ґвалтувала сексуального Геракла кімнатного профілю.

– Вілен Петрович, – коротко кивнув головою Шерстохвостов, приязно посміхнувшись. – Перший секретар райкому комсомолу. З Києва.

– У мене не зовсім звичне ім’я… – новенька дивилася на всіх і ні на кого, спокійна і байдужа, з ледь помітною посмішкою в куточках губ. – Батько назвав так, аби ні в кого не було. Тому мене звуть Динера. Це скорочено – «дитя нової ери». Зараз мій тато – велика людина в Закарпатті. А коли я народилася, він лише починав ставати на ноги, і треба було чимось вразити своїх старших колег. Тож і придумав таке. І всім так сподобалося, що про мене скоро узнали спочатку в Києві, потім і в Москві, і тато швидко пішов угору. А вже ось, незабаром, буде в Києві, в апараті ЦК нашої партії. А звідти й Москва поруч.

Вона трималася і говорила так спокійно та впевнено, з відчуттям власної гідності і зверхності, що всі враз притихли і дивилися лише в свої тарілки.

– Я – студентка. Третій курс. Інститут міжнародних відносин. Майбутній дипломат. Тато пропонував мені поїхати відпочивати до Куби, але мені там не сподобалося того року, коли була… Тут краще, тож я поїхала сюди. Краще, ніж у Болгарії, Польщі, Румунії, Німеччині, Югославії… Я й там бувала, але тут – більше подобається…

У серце Шерстохвостова щось вдарило, аж миттю змокрів лоб. Майнула думка: «Ех, оце би її і засватати!» Та одразу й пригас: хто він, а хто – вона!.. Ще принцесу пошукай…

Але вже якось так трапилося, що два дні потому вони гуляли вдвох, каталися на катері, пили увечері сухе вино на берегових каміннях, милуючись місячною доріжкою, зірками, та вдихаючи не схожий ні на що запах моря. А вдень купалися на галасливому пляжі і пеклися під палючим сонцем, дістаючи шоколадну засмагу.

І не бачили, захоплені собою, зблискуючих на сонці скелець бінокля, з яким вдалині пляжу прогулювався непримітний відпочиваючий: у куфайці, стоптаних валянках і шапці-вушанці на босу голову, весь час направляючи бінокля у їхній бік, не відриваючи його від очей в чорних окулярах і наступаючи на тіла засмагаючих, від чого ті невдоволено і голосно верещали, підстрибуючи. Але, побачивши пришпилене – до синіх трусів по коліно – розкрите посвідчення працівника КДБ, миттю змовкали і стрімголов тікали у воду, сидячи там по шию, до синьої шкіри гусячого Гатунку.

Вілен розповідав Дилері про свої пригоди, дійсні й видумані, де завжди виглядав як треба, але не перегинав палку: відповідальна комсомольська робота його чомусь та навчила.

– Я думала, ти теж… від свого батька приїхав сюди. А ти – вже перший секретар райкому! – Дивувалася дівчина. – В такі молоді роки!.. Ти, думаю, далеко підеш… Коли будеш мати надійну опору, – і, посміхаючись, задумливо прихилялася, начебто випадково, до плеча супутника, від чого того аж трусило, мов собаку на морозі.

І комсомольський вожак робив усе, аби дістатися тієї потрібної «опори», припнути себе до неї, а потім зв’язатися міцним вузликом у паспорті. Він навіть не шкодував грошей, які завжди ретельно рахував і складав по копієчці, ховаючи далеко й надійно, за звичкою свого народу відкладаючи «на чорний день» – саме зараз захищався від того можливого дня, а тому не рахувався з витратами.

Але й не тринькав направо-наліво – до всіх трат підходив зважено, ще й так, аби Динера це помічала. Підсвідомо Вілен відчував, що поверне їх потім, якщо зуміє все залагодити як треба. І поверне більше, набагато більше, ніж витрачає зараз.

– Тобі треба буде виправити око, – якось одного дня помітила так, між іншим, Динера. – У батька є дуже гарний лікар по очам. Він з ним домовиться. Сам розумієш, не може бути майбутній визначний політик – косооким…

– Тебе так хвилює мій вигляд? – посміхнувся, ховаючи напруження, комсомоліст.

– Думаю, так! – і глянула на нього, як на вибраного коня, оцінивши з ніг до голови. – Мій батько теж починав з нічого, тому вірить лише в тих, що самі себе роблять. А ти маєш всі шанси. От я й хочу, аби мій чоловік виглядав гарно. Ні, якщо ти маєш інші плани на подружнє життя…

– Я маю такі ж плани, як і ти! – швидко перебив Вілен, схопивши Динеру за руку, завмерши на мить, і ніжно поцілував долоню, піднісши до губів. – Я буду дуже щасливий, якщо зможу завжди бути поруч з тобою… Я буду достойним чоловіком для коханої жінки!

– Що ж, подивимося, – задумливо прижмурила очі майбутня «кохана». – Тоді – через два дні їдемо до нас. Познайомлю тебе з родиною.

– А квитки?! – вирячився Вілен, зронивши щелепу, внутрішньо аж завмерши в захваті від такого несподіваного повороту. – Ти їх навіть за тиждень не візьмеш, а без квитків у потяг не пустять!

– Квитки я візьму по своїй броні, це не є проблемою, – стримано посміхнулася Динера. – Звикай до більш високого свого рівня. Розраховуй на себе, але пам’ятай, що я – завжди поруч!

«Як хлопці з четвертого поверху!» – не зовсім доречно сплило у голові Білена, але одразу й зникло, бо дівчина жагуче обійняла його.

Мукачів привітав їх затіненим затишком вузеньких брущатих вулиць, незвичайними будинками і спорудами, високим струнким костьолом у самому центрі, майже поруч з пам’ятником всюдисучому Леніну, і залізними будочками автоматів з вином на міському базарі, просто при вході.

Білена вразила кількість маленьких затишних кав’ярень, кафе, вареничних та крамничок з несподівано повними для радянської влади вітринами, що займали всі перші поверхи будинків у центрі. А ще – охайність, не властива містам, в яких бував раніше.

Притому, що батько Динери, Юрій Іванович Балига, мав вкрай високий пост в Ужгороді, жили вони в центрі Мукачева, на вулиці того ж Леніна, без імені якого в цій країні СеРеСеР навіть свиней не різали.

Зустріла господиня – трошки постаріла копія Динери, миловидна і привітна, але з цупкими жорстким поглядом металево-сірих очей, який ховала за гостинною посмішкою.

Цим поглядом вона миттю роздягла Шерстохвостова догола, прискіпливо обдивилася, грайливо поляскала, де треба, і одягла знову, залишивши в нього відчуття одягненої навиворіт сорочки і задом-наперед – піджака, а за комір насипала стриженого волосся. І тепер Вілен буде почуватися так при кожній зустрічі з Ліляною Семенівною, до самої її смерті.

Оселя була велика, зі страшенно високими ліпними стелями, широкими й високими вікнами. Тут були і опалення, і гаряча вода, і газ, і телефон. Ну і, звичайно ж, на стіні висіла вічно брешуча радіо-крапка, яку місцеві називали «московська Галя», будучи доречно впевнені, що вся та брехня з неї йде саме з Москви, а в Києві її лише роблять ще пухнастішою, ще яскравішою, ще безглуздішою.

Зараз з «Галі» лунає, радісний до дурного, голос:

 
Я сміюсь на повні груди, радію, мов дитя,
Перетворюють в нас люди і край свій, і життя.
З високої полонини бачу твоє, Верховино,
Бачу, рідна Верховино, щасливе майбуття!
Дана, шіді, річка, дана, дана
Дана, шіді, річка, дана, дана
Бачу твоє, Верховино, Щасливе майбуття!
 

Батько, миршавого зросту, увесь якийсь… схожий на висушений змилок дьогтьового мила в запльованому туалеті плацкартного вагона, з напружено нахиленою вперед головою, вкритою акуратно зачесаним назад, гладким лискучим чорним волоссям, з довгим носом на темному обличчі, чомусь з великою зв’язкою великих ключів на великому товстому кільці, якими погойдував на двох виставлених перед собою тонких вузлуватих пальцях, з’явився уже на кухні, коли дружина наливала гостю і дочці чай, уважно й важко обдивився темними очима на худому єзуїтському обличчі вмить завмерлого поруч зі стільцем Білена, потім поцікавився ні до кого: