Текст книги "Сутінки"
Автор книги: Станіслав Константинов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц)
– Поганіших там не трапилося? – тонкими губами криво посміхнувся сам до себе і вийшов, не познайомившись і навіть не привітавшись.
– Не звертайте уваги, – стинула плечима хазяйка, – Юрій Іванович вкрай заклопотаний, нервується – вирішуються дуже серйозні питання, там, нагорі… – Вона намить закинула обличчя до стелі. – Ми вже майже місяць на чемоданах…
Очі Юрія Івановича налякали Білена. Вони були… як риба-прилипала або як щупальця восьминога, що враз і намертво присмоктуються до всякої поверхні. Коли хазяїн обдивлявся Білена, той відчував, як погляд Динериного батька просто фізично, швидко і м’яко торкається його тіла: обличчя, рук, грудей, ніг. Проникаючи крізь одяг, взуття, прилипаючи до шкіри. Немов холодний, мокрий і слизький равлик жваво прострибав по всьому Шерстохвостову, залишивши після себе ланцюжок липких послідів.
«Ну й майбутні родичі в мене!.. – тривожно подумав завтрашній зять. – Чи бува, не вихованці контори Свастуха? Одна роздягає, другий – прилипає. Аж тіло свербить. Як то кауть…»
Після чаю майбутня теща нагодувала дочку з гостем, і Динера повела судженого гуляти по місту. До самого вечора.
– Знаєш, батькові з дитинства не щастило… – довірливо розповідала дівчина, взявши Білена під руку і крокуючи з ним по мосту через Латорицю. – Найперше – з прізвищем. Бо «балига» місцевою говіркою означає «коров’ячий послід», тобто – коров’яче гівно… Його дражнили: і в школі, і скрізь. І він дуже гостро сприймає всі жарти на таку тему, май на увазі. Навіть хотів змінити прізвище, але в ті часи йому порадили не робити цього, коли хоче дійти якоїсь доброї посади. А зараз і запізно, і жити ми мислимо в інших краях. Де про це не знають…
– А куди, ти казала, його повинні перевести звідси?
– До Києва, у ЦК.
– І – ким?..
– От це питання зараз і вирішується… Щось, пов’язане з ідеологією. До речі, ти знаєш, що у верхів’ях української влади, радянської та партійної, всього три проценти – етнічні українці? Бід рівня обкомів і вище? А дев’яносто сім – які хочеш національності, включаючи навіть бурятів та естонців… Хіба що циган там досі не траплялося.
– Не може бути! – аж зупинився Вілен. – Мені здавалося…
– Отож, що здавалося! Повір, я знаю. Така вказівка зі самої Москви – не більше трьох процентів! Тому коли хочеш наверх, аж на самісінький дах, треба мати неабияку наполегливість. А ще – хитрість, підтримку з усіх боків і руку згори, що тягне тебе за собою. І, чомусь мені здається, у тебе такі якості є. А як ще й рука з’явиться… Мій тато – людина дуже серйозна. І має добру підтримку.
– Знаєш, я не думав так глибоко… Не думав так високо замахуватися… Хоча…
– А ти думай! Шанс є. І вирішуй. Але – швидко. Ще вчора.
Під час вечері Вілен сидів за столом напроти сім’ї, єдиний на своєму довгому боці прямокутного столу, і це знову нагадало йому недавню зустріч з трійцею Свастуха, від чого холодні мурашки побігли за коміром, від шиї вниз, до самого кібчика і нижче.
Динерин батько, вдягнений у парадно-робочий костюм партійно-номенклатурного зразка, наче зібрався на роботу, і від цього ще більше холодно-засушений, кривлячи губи-нитки і прилипаючи очима, налив чоловікам горілки в маленькі чарочки з важкого іскристого кришталю, а жінкам вина у пузаті лискучі бокали. В’язка ключів лежала справа від нього, зовсім поруч.
– Вибачте, але я не п’ю горілки… – підняв руку, долонею від себе, Вілен. – Лише вино. І то – в крайньому випадку, як оце зараз…
– Запійний, в зав’язці? Чи – хворий? – Намурмосився, набичено схиливши голову, хазяїн і просто приклеївся своїми очима до очей гостя.
– Ні, – нервово захитав головою той. – Я веду тверезе життя, працюю над собою, займаюся спортом…
– Стрибками по дівках? – скинув бровами Юрій Іванович і заліз очима просто в мозок Вілена.
– Ну, навіщо ви так… – судомно сіпнув плечима Шерстохвостов, силячись відвести очі.
– Тому що знаю! – сипло вишкірився хазяїн. – Поки ви гуляли, я не спав. А своїми каналами склав про тебе повну картину!..
– Тату, ну він же молодий… – втрутилася Динера.
– Помовч!.. Захисниця задрипана… – Обірвав батько, навіть не ворухнувши головою. – Про тебе дбаю. І про нас з матір’ю. Бо ти – наше майбутнє. Так от… – Він довго і важко, намурмосивши обличчя інквізитора, копирсався у нутрощах Білена. – Як тільки дізнаюся – а я дізнаюся, не сумнівайся! – що станеш гуляти від Динери – відірву яйця! І засуну в сраку. Ми не для того єдину радість свою ростили, аби її життя хтось споганив. А будеш нормальним чоловіком для неї – підтримаю завжди і в усьому. І поведу за собою. Ато й вперед пропущу. Коли настане час. Зрозумів?!
– Так… – Вілен знову відчув позаду себе козлобородого Фелікса, що поклав йому руку на плече, та злегка стиснув.
– А щодо «не п’ю»… Я, думаю, ти знаєш нашу народну прикмету: коли людина не п’є, вона або хвора, або ж – паскуда.
– Так. Мені це часто кауть… – Покивав головою приречений.
– Тож вибери для себе, хто ти. А зайняття спортом – не привід, аби не пити. Всі великі спортсмени, а я їх знаю багато, п’ють так, що коні падають від жаху. І повір мо’му досвіду: для тих, хто не п’є, політична кар’єра в цій країні закрита. Як і військова, артистична, спортивна тощо. Але пити треба вміти! Тому що спитися – раз плюнути. Тому найперше, чого я навчу тебе, це пити. Ось зараз і почнемо… І будемо тренуватися, поки ти тут. За знайомство!
Вони випили, і Шерстохвостов мало не захлинувся. Але проковтнув, лише рясні сльози побігли, накривши все туманом, і став закушувати, не зовсім уміло користуючись блискучими ложками-виделками-ножиками.
– То що, приїхав свататися? – спитав хазяїн після третьої, випитої за Партію – другу пили за Леніна. Вічно живого. – Я тобі умови свої поставив. Якщо згоден – благословляємо!
– Згоден!.. – аж вдавився Вілен. – Дякую… Щиро дякую за довіру! Виправдаю! Навіть не думайте…
– А це вже – ти думай!.. – обірвав завтрашній тесть. – А ми будемо придивлятися. І ще одне: оскільки наше благословення ти отримав, повинно бути воно й від твоїх батьків. В наших краях так заведено з діда-прадіда. Та й партія наша рідна це не забороняє. Тож– найближчим часом. Як отримаєте, Динера мене повідомить, а тоді й весілля. Скромне. Для своїх. Комуніста прикрашає скромність.
Після десерту, з великим тортом і якимось пахучим чаєм, Юрій Іванович підвівся, надів на пальці ключі, зиркнув коротко на Шерстохвостова, сказав як про вирішене:
– Око ми твоє виправимо! А будеш стрибати у гречку– взагалі зробимо однооким. Станеш, як Кутузов… – І попрямував до дверей.
А потім, вже на ходу, раптом розреготався. І кімнату заповнили жахливі звуки: неначе їдуча ухилом вантажівка з порожніми залізними бочками, зіштовхнулася з вантажівкою, повною свиней. І обидві перекинулися…
Скоро Вілен повернувся до Києва, а через деякий час туди ж переїхали і Балиги – Юрія Івановича затвердили. І відразу дали квартиру. Трикімнатну. На Печерську, майже поруч з «Будинком офіцерів». У «сталінському» будинку з височенними стелями і ліпниною на фасаді.
Минув ще тиждень, чи дещо більше, і Вілен занервував: треба вже їхати в Сутінки, бо діватися нікуди. А їхати не хотілося. Не хотів і боявся стрічатися з тими, хто знав його з дитинства. Щось просто зупиняло його. Просто в груди штовхало, відкидаючи назад лише при думці: треба їхати, вже час.
Він одразу відкинув варіант, що вони приїдуть туди автобусом, навіть надвечір, аби прослизнути селом непоміченими. Бо і прослизнути не вдасться, і в автобусі будуть сельчани – почнуться розпитування, спогади, хтось щось бовкне… непотрібне йому. А бовкне обов’язково. А як ще й Курваєв трапиться, дурний та п’яний, як завжди!.. Тоді Динера втече, вистрибнувши з автобуса на ходу.
А ще – приїхавши останнім автобусом, хай навіть геть порожнім, назад вони зможуть виїхати лише зранку. А ночувати у батьківській хаті Вілен не хотів. Не ті у них стосунки. Та й про що розмовляти?!. Знову слухати про те, від чого так давно відвик? Ні-ні-ні!..
Шерстохвостов зателефонував потрібній людині та домовився про машину. Непримітну, для села. З водієм. На півдня.
І якось зранку по них з Динерою приїхав «Москвич» симпатичного темно-бурякового кольору, з молодим мовчазним хлопцем за кермом. Привітавшись, вони з труднощами вмостилися на задньому сидінні – нормально розташуватися там можна було, лише відпилявши ноги по тазові кістки – і з приємними пострілюваннями чавкаючого і лопочучого двигуна поїхали через місто, у бік Борисполя.
Їдучи Києвом, зупинялися всього тричі: двічі перегрівався двигун і один раз відскочило колесо. Заднє. Тому машина не перекинулася, а лише заскавчала по асфальту.
А вже як виїхали на тра-а-а-аасу!.. та водій натиснув на га-а-а-аз!.. – то понеслися так швидко, аж дух перехопило!.. Майже шістдесят кілометрів на годину!!!
Мотор скажено вив на межі ультразвуку, закладаючи вуха щільно пресованою ватою, спинки передніх сидінь безжалісно тиснули в коліна, і молодята мусили задирати їх майже до вух; колеса гупали по дорозі, виляли збоку в бік та підстрибували на рівному, від чого машину трусило, кидало і розгойдувало; під підлогою щось скреготало, сухо лускало і дзенькотіло. Всередині чадно смерділо бензином і горілим мастилом. Голови упиралися в низьку ребристу стелю цього апарата для пересування, а з усіх щілин дуло так, що сльози бігли безперестанку.
Крізь немиті вікна здавалося, що придорожні дерева налякано тікають від дороги, в поле, подалі від престижної радянської машини «Москвич» – аж листя з них сиплеться від жаху.
Говорити було неможливо: і не почуєш, що відповідають, і задихнешся чадом, роззявляючи рота, і відкусиш язика під час чергового підстрибу. І добре, якщо хоч зуби залишаться…
У Сутінки приїхали вже по обіді. Виповзаючи біля батьківського двору з «Москвича», майбутнє подружжя мало вигляд радянських партизан, що вийшли з гестапівських катівень після тижня жорстоких тортур. (У катівнях КДБ такого ж результату досягали за день).
Динера схудла кіло на п’ять і стрункістю стала схожа на юну білявку Сумську, тільки з розумом в очах. Бідолашна дивилися навколо і нічого не бачили. Вона безпорадно хиталася на паралізованих розчепірених ногах, виставивши перед собою для рівноваги руки, враз і геть розучившись ходити.
Вілен виліз як випав, сперся, наче повісився тілом, на паркан, і глибоко вдихав, ковтаючи свіже сільське повітря, що пахло коровами, живою травою, свіжими дошками і дров’яним димком з печі. І мотав головою, наче бик, якого вдарили в лоба кувалдою. «Краще б я ще тричі у спінений Канхой стрибнув! Або до бічів пішов без пістолета…» – приходячи до тями, подумав блудливий син.
– Ми що, і назад на ЦЬОМУ поїдемо? – з панічним жахом спитала Динера, вже трошки зменшивши амплітуду коливань свого тіла, але ще не згадавши, як ходять. Її волосся, роздуте протягами в машині, стирчало в різні боки, роблячи схожою на фурію або молоду Медузу Горгону. – Може, до Києва пішки підемо, га? – Милуватися нею зараз міг би лише запеклий садист.
– Думаю, до того часу ми трохи оклигаємо… – синіми губами припустив Вілен, важко відклеюючись від паркану, утробно відкашлюючись і випльовуючи шматками сажу з рота.
Потім він закинув голову вгору, до неба, до сонця, і заплющив очі, приходячи до тями.
У траві дзюрчали коники, поруч «кокали» кури, риючись у пилюці; протяжно відгорлавши життєстверджуюче «ку-ку-рі-ку!!!» ляскав себе крилами півень на паркані, десь мляво брехали невидимі собаки, сварилися горобці на акації, а в дальньому лісі зозуля обіцяла комусь довгі роки, розщедрившись від погожого стиглого дня…
– Што, падла, прієхав?.. – почулося збоку, і з зусиллям розплющивши очі, Вілен побачив вічного керівника знедолених розумом – Курваєва, вже напівп’яного, що підстрибував на протезі, відмахуючи милицями, по вулиці, до двору Петра Шерстохвостова. – Как мать родную хараніть, так хєр! Токо щас з’явілся! А я ж тібьє як хрьосний, я ж тібья легістріровав!.. Щитай, життя тібьє дав!.. Путьовку у жизінь! Ати, здохляк!.. – Він був геть постарілим, наскрізь пропитим і пропітнілим, але таким же дурним як завжди.
Це був лише початок монологу – не до кінця п’яний Курваєв коротко не говорив.
Тут у Вілена, що враз оцінив небезпечність ситуації, спрацювало нароблене давно, ще в тайзі, з бічами. І він миттєво став Льопою: широко розставив руки, як для обіймів, і пішов назустріч Курваєву, воркуючи:
– Сергію Поліграфовичу, дорогенький!.. Скільки років не бачилися! А я вас часто згадую!..
Той здивовано замовк, потім теж розкинув руки, тримаючи в повітрі милиці, і рвучко нахилився назустріч Білену, аби впасти в його обійми. Та Льопа, швидко і м’яко, ступив убік і під задерту руку Курваєва, непомітно вдаривши носком черевика в гумовий пістон знизу протеза і цим прискоривши рух вічного голови вперед, в самим же і створену порожнечу.
Курваєв широко, зі всього маху, просвистів донизу, шарахнувся пикою об землю, аж загуло і забряжчали милиці, відлітаючи вбік, завмер розіп’ято і заюшився кров’ю.
– О-о-о, то ви вже забагато випили! – забідкався Льопа, повертаючись у Вілена і нахиляючись над нерухомим тілом. – То полежте, відпочиньте: погода гарна, земля тепла… На м’якій травичці, на свіжому повітрі… І не треба так багато пити! То шкідливо… кауть.
– Як це трапилося?.. – налякано спитала Динера, підходячи. – Чи він живий? Як він упав?
– Перечепився я і повело мене вбік, ледве сам не гепнувся… От він і втратив опору. Але нічого, через годину отямиться і піде далі. А чи живий… Такі не вмирають. Вони – вічні.
Петро сидів за столом, заставленому полумисками з неторканою їжею, двома повними пляшками горілки, чистими тарілками і чарками та мискою з нарізаним хлібом. Перед ним була маленька тарілочка з огірком, окрайцем хліба, шматочком сала. І повна чарка.
Сидів, важко зсутуливши плечі, спершись руками на стіл і низько нахиливши голову.
На тумбочці під стіною, якраз проти нього, стояла фотографія Мотрі – в рамочці, обгорнутій чорною хусткою, а перед нею – чарка тонкого скла з вином, накрита скибкою хліба з сіллю. І горіла церковна свічка, спливаючи пахучим темно-жовтим воском.
Сьогодні – сороковини по Мотрі. Петро і стіл приготував, і людей запросив… Але в колгоспі влітку і в вихідні працюють, не розгинаючись, а вже у будень день… Тож і немає нікого. Хіба увечері прийдуть…
Ось і залишився він один… Вже сорок днів, як…
Сорок днів немає Мотрі. Сорок днів, як сам. На всій землі – один… Сирота. При двох синах дорослих – старий сирота. Що вони є, що немає їх… Навіть на похорон матері не приїхали. Навіть не відписали, чому… Навіть потім, до сьогодні…
Одинока сльоза покотилася по зморшкуватій щоці, застигла в куточку губ – маленька, солона і гірка.
Нараз рипнули двері, Петро підняв голову та й закляк: на порозі стояв Вілен з якоюсь дівчиною, розглядаючи після яскравого надвір’я прохолодний присмерк хати.
– Чи є хто? – спитало з порога. – Бо не бачу майже…
– Є… Заходьте… – Озвався Петро.
– Здрастуйте, тату! – привітався гість, зробивши два кроки. І дівча тихенько прошелестіло:
– Добрий вам день…
– Проходьте, сідайте… – Петро не підхопився, навіть не ворухнувся: як сидів, так і залишився. Чи то від несподіванки, чи просто сил не стало. Навіть не повернувся на стільці до гостей. Що ж ховати маму не приїхав?.. І брат твій… Хай йому вона не рідна була, а ти?… Навіть не написали. Обидва. І тобі… за партійними справами не стало часу поцілувати маму наостанок?
– Не склалося… був у відрядженні. Я ось гроші привіз, – Вілен сягнув до кишені, дістав купу червоних папірців по десять карбованців, підійшов до столу і поклав на край. – Тут – п’ятсот рублів… Роздаси борги, щось тобі залишиться. Як мало, то я додам.
Динера стояла поряд, обіруч тримаючись за руку нареченого.
– Що мені твої гроші!.. – чи не простогнав Петро, сумно похитуючи головою. – Коли немає дітей, ніякі гроші не допоможуть. А в мене – немає… Загубив їх десь. Чи зі своєї вини, чи з їхньої – не відаю, але раз навіть маму не приїхали ховати, біля батька постояти, то – не сини вони… І чи ж піднімеш маму нашу хоч якими грішми?.. – Він болісно і сумно видихав фрази, по одній, широко, по-дитячому здивовано розплющивши очі. -Гроші треба були раніше: на ліки, на обстеження, на операцію. Зараз вона вже перед Богом, а там інші гроші: її чиста душа та добрі діла за життя.
– Це – там. А тут гроші ніхто не відміняв. Комунізм, я точно знаю, ще не скоро. Тож візьми. Зайвими не будуть, – відмахнувся на те син.
– Ні!.. – Петро розвернувся на стільці, піднявши голову. – Забери їх. Не хочу і не візьму твоїх грошей! Шматка хліба в тебе не візьму, хоч голодний буду!
Його очі були майже білими – чи від болю, чи від напруги, що вже давно розривала груди.
– Не за себе – за маму. Яка без бідкання про тебе – дня не прожила, без згадки про тебе їсти не сідала. Яка тебе, коростявого та немічного, ще немовлям, кілька разів з рук смерті витягала! Бо ти народився, аби одразу вмерти. То лише її молитвами живеш на цьому світі, лише їй маєш дякувати. Бона тебе в голодному сорок сьомому – тобі лише рік був – майже собою годувала, сама на ногах триматися не могла та не зважала на те, від тебе не відповзаючи… І як ти подякував?.. Як віддячив?! – Батько вже підвівся на ноги і стояв – натягнутою струною, зсушений і почорнілий від горя. – Я впевнений, ти навіть не знаєш, як звали твою маму!
– Тю!.. – аж роззявив рота Вілен. – Ти мене що, за ідіота маєш?.. Мотрею її звали! Ще спитай, як люди небо називають!
– Отож, я й кажу… – враз якось поник плечима і сумно відвів очі Петро, махнув рукою, відвернув голову до вікна і застиг. – А її звали… Мальва… – І нараз посміхнувся: так лагідно, так ніжно, так добро, згадавши, як молода Мальва, ще не дружина, просто кохана дівчина, вперше його поцілувала, ніяковіючи і бажаючи цього. І це було, для нього, лише вчора… – Але мама соромилася свого гарного імені, говорила, Що не гідна його, то й називала себе все життя Мотрею… А коли ми з нею познайомилися, наприкінці війни, в Бухаресті, вона була Мальвою Маленко, сержантом медичної служби. А я – лейтенантом зенітної батареї, -він помовчав і глянув на гостей. -І в паспорті у неї було – Мальва… Тепер думай: ідіот ти, чи…
– Але ж… Ніхто не казав… – Вілен таки був спантеличений.
– А ти цікавився? Ти хоч чимось у цьому житті цікавишся, окрім себе?
– Ось, хочу одружитися… З цією дівчиною. Приїхали просити в тебе благословення. Так її батько наказав.
– Он як… – Петро помовчав. – Батько її наказав… Сам бити не приїхав. Як і брат твій, що оженився нишком. Не приїхав би?.. Аби не змусили?
– Не знаю… – стинув плечима син. – Важко сказати.
– Зате я знаю – не приїхав би… А раз тобі воно не потрібно, то навіщо я буду давати своє благословення? Задля когось, кому це потрібно?.. Та й не впевнений я, що мушу дати. Мабуть, і тепла від мене ти не мав, бо нехтував мамою… Тож не буду гріха на душу свою брати, і так занапастив її в ту кляту війну. І чи відмолю гріхи свої, чи отримаю прощення – не знаю…
– Як то – не даси?.. – розгубився Вілен. – Ми день стратили, ледь живі доїхали, а ще – назад… Як же я… Як же ми… Що ж її батько скаже?.. – Йому стисло всередині, аж в животі заморозило від жаху – зненацька, на рівному місці, полетів у провалля! І все, що гак гарно йшло, нараз почало розвалюватися.
– Да-а-а… Значить серйозна справа з одруженням, раз ти аж зблід… – Петро сумно посміхнувся. – А ти попроси благословення в мами… Раз тобі то так важливо.
– Як?! Що ти говориш?.. Як вона, мертва, може благословити нас? – Вілен зовсім перестав розуміти, що коїться. – Ти думаєш, що кажеш?
– Думаю… – Петро підійшов і довго дивився на Динеру. – Як звуть тебе, дочко?
– Динера… – вона ніяково посміхнулася, притулившись до Білена, потім опустила очі долу. – Дитя нової ери, скорочено… Татко так назвав.
– Хороше ім’я… І чомусь мені здається, що ти хороша людина. І я… не хочу тобі зла… Тому йдіть до мами нашої, просіть благословення і слухайте. І як зумієте, то почуєте відповідь. А я сказав вам моє слово. І – гроші заберіть, бо все’дно викину. Не потрібні мені чужі гроші, досі без них прожив і далі спробую… А ці гроші – чужі.
Вілен повільно, як у сні, зібрав зі столу червону купку папірців, засунув до кишені, і, загальмовано усвідомлюючи реальність, потягнув Динеру до дверей.
– До побачення… Вибачте… – Вже на ходу сумно і спантеличено сказала дівчина. За себе й за Білена, що крокував мовчки.
Двері ще раз, прощаючись, рипнули.
Петро завмер, кілька хвилин дивлячись перед собою бездумними очима, потім підійшов до столу, взяв налиту чарку, щось довго шепотів губами, пестячи поглядом Мальвину фотографію, рвучко випив горілку і сів, де сидів до цього. І зненацька враз повалився на стіл, сіпнувшись, наче застрелений, головою на руки, і забився в риданнях, зайшовся у довгому нелюдському скімливому крику-виттю, аж задихнувся…
Як немовля, яке ще не навчилося плакати.
Вілен з Динерою вийшли з подвір’я, переступили через Курваєва, що заворушився, приходячи до тями, і зупинилися біля машини, де розімліло спав мовчазний водій, стікаючи слиною з розкритого рота.
– Ну, то що будемо робити? – спитала дівчина розгублено.
– Не знаю… – Вілен все ще не відтанув розумом. – Не на кладовище ж нам іти…
– А давай підемо, давай, га?.. Нарвемо квітів і підемо?.. Хто зна, як станеться… І – треба ж твою маму провідати… Хай і запізно.
– Ладно… Нам нічого й не залишається…
…Свіжа Мотрина могила була акуратно прибрана. На біло-жовтому, ще не потемнілому дерев’яному хресті висіла табличка «ШЕРСТОХВОСТОВА Мальва Іванівна» і – роки життя.
Під хрестом стояла фотографія, запнута чорним, а в чарочці з пшоном горіла висока жовта свічка, в рівнім полум’ї своєму віддзеркалюючи сонце.
Було так тихо й тепло, наче цей літній світ завмер і довірливо притулився до них, співаючи у вуха бджолиним польотом.
Молодята стояли, мовчки дивлячись на портрет. Стояли довго, наче очікуючи якогось дива. Але не траплялося нічого. І вони, тихо поклавши квіти до Мальвиного обличчя, поволі пішли назад, тримаючись за руки, поникнувши головами.
Вже на півдорозі з неосяжно-глибокої блакиті неба прилетів великий яскравий метелик, сів на плече Білена, застиг на мить, розкладаючи і складаючи крильця, потім стріпнувся, і пишнобарвною квіткою затанцював попереду молодят, на рівні їхніх облич.
– Дивись, яке чудо! – вигукнула Динера зупиняючись і піднімаючи перед собою руку, долонею вниз. – Звідки він узявся?.. Я таких ще ніколи не бачила!..
Метелик на мить завмер у повітрі і раптом сів на її палець, залоскотавши шкіру тоненькими цупкими лапками.
– Який величезний і гарний!.. – в захваті широко розплющила очі. – Слухай… а може він – від твоєї мами?.. Може, це і є знак?..
– Ну що ти таке говориш?! – зупинився й Віл єн, розводячи руками. – Комсомолка, атеїстка, а такі нісенітниці!..
Десь над ними, вгорі, народився м’який тремтливий звук, неначе тронули струну арфи, і станув, стухаючи. Метелик, немов відгукнувшись на те, сумно повів крильцями і раптом стрімко злетів, підхоплений невидимим вітром, кольоровою казкою здіймаючись у височінь, просто до сонця.
Вже біля будинку Динери, коли ледь сиділи на лавочці, абсолютно виснажені зворотним шляхом, віддихуючись і хитаючись, розпрямляючи скручені корчами кінцівки, Вілен спитав, через слово заходячись у кашлі:
– То… що скажемо… твому батькові?.. – і застиг, аж хитатися перестав, зі страхом чекаючи на відповідь.
– Знаєш… – Динера замовкла в довгій паузі, дихаючи лише верхівками легенів. – Твій батько не благословив, але й не заборонив тобі. І біля маминої могили не було знаку, що вона проти. Так?
– Так… – ще більше напружився Віл єн.
– А раз не було заборони, то це можна сприймати, як дозвіл. Тому – нам дозволено. Так і скажемо.
– Ти – розумниця! – видихнув враз обм’яклий жених.
– Але… маю до тебе дуже важливе питання… Точніше, прохання.
– Що завгодно, якщо це можливо!
– Пообіцяй… ні – присягайсь!.. – що ніколи, навіть під загрозою смерті… ми не купимо «Москвича»!.. Бо тоді… я накладу на себе руки…
– Присягаюся! – може єдиний раз у житті не збрехав Вілен, який теж встиг полюбити цю машину назавжди.
Невдовзі Шерстохвостов, вже в новому званні одруженої людини, здав свою малосімейку і отримав чудову трикімнатну квартиру в тихому затишному місці на Печерську, в новобудові за високою чавунною огорожею. Зовсім неподалік від тестя, ближче до Лаври. За квотою обкому КПУ. Серед собі подібних в різних галузях партійно-громадського життя організмів.
Сюди селили лише причетних до Партії, як безпосередньо, так і побічно: самих апаратників, представників медицини, торгівлі, КДБ, військово-міліцейського генералітету, юстиції, зовсім небагато – науки.
Тут поселилися навіть представники культури, хоча самої культури в цій країні майже й не було, але було Міністерство культури (тоді ще – без туристів, що блукають рідним краєм: від такого життя), з широким і глибоким розгалуженням своїх метастазів. А значить були й бажаючі жити добре, красномовно до піни говорячи про культуру та не даючи їй вийти за рамки «соціалістичного реалізму». Того «реалізму», про суть якого ніхто достеменно не мав уявлення, але всі знали, чого при цьому «НЕ МОЖНА!!!», цькуючи цим «НЕ МОЖНА!!!» усіх і вся, хто пробував підстрибнути вище дозволеного, ламаючи їм при цьому руки, ноги, вириваючи серця і спалюючи розум. Усікаючи, обкушуючи та обрізуючи до стандартів «соцреалізму».
Крок вправо-вліво, стрибок на місці – дорівнюється втечі. І сухо лунає постріл. І – контрольний. У голову. Не кулями – словами і діями.
То хіба ж такі корисні культур-мультур– люди, разом зі щирими синами-дочками-помічниками Партії не заслуговували на гідне житло, у гідному районі?!
Хіба ж могли, потягуючись та позіхаючи ранком спросоння, сором’язливо-тоненько випускаючи з себе попсоване повітря, не милуватися у вікна сяючими золотом верхівками Лаври?!
У глибинах бажань мріючи – колись, може, й у не скорому майбутньому – мати такі ж скромні сяючі дахи на своїх невибагливих будиночках о трьох-чотирьох поверхах, десь неподалік від Києва? Десь на березі річки, за високим парканом з колючим дротом зверху, у затінку вікових дерев; з яскравою зеленою стриженою травою від фірми «САTО» або «HIGLAND» на галявинах, з величезними злими собаками – дітьми пса Баскервілів і милими усміхненимй сусідами, лютішими за собак…
І ще солодше потягалися-позіхали, ще смачніше та голосніше вивільнюючись від зіпсованого повітря усередині, псуючи смородом повітря навколо: аби новий день та нова їжа перетравлювалися у вільному, просторому і здоровому шлунку, роблячи продукт метаболізму з усього – з харчів, людей, слів, стосунків, думок, ідей, почуттів.
І так – з дня в день. Без вихідних, відпусток, лікарняних. Завжди на вістрі. Завжди – готові!
І сьогоднішні політики – не з неба впали. Вони вийшли з політиків тої епохи, мають їхню кров, лише – ще більше почорнілу і загуслу від часу та спокус, їхні серця – лише ще більше коростяві і задубілі, їхню совість – лише ще більше протухлу й смердючу до нестями…
З самого дня свого народження, з першої хвилини життя, СРСР став мирною країною-будівником.
Почавши будувати соціалізм, аби вже потім побудувати комунізм, будували весь час, впевнено шарахаючись з боку в бік. Будували все, що можна, а що не можна – будували враз.
Під керівництвом «розуму, честі й совісті епохи» – Комуністичної Партії СС – Леніна-Сталіна-Хрущова, а ось тепер – і Брежнєва, будували шаленими темпами, галопом скачучи вперед, хоч і залишаючись на місці.
Але траплялося весь час щось незбагненне, з тим будівництвом, просто чортівня якась!..
Проектували, будували, запускали посеред пустелі Середньої Азії фабрику дитячих іграшок – в кінці конвеєра мали нормальні боєздатні кулемети ДШК калібру 12,7 мм.
Дотримуючись кожної літери, кожної рисочки проекту, будували у степах Киргизії завод з виробництва шахтних вагонеток; не відступаючи ні на йоту, згідно креслень і технічних умов, робили деталі і збирали їх до купи – з воріт, грізно повертаючи баштою, виїздив важкий танк ІС-2 з гарматою калібру 122 мм, та трійцею кулеметів.
В глухій сибірській тайзі, між сопок, всередині гори, ставили завод по виробництву дитячого харчування, дотримувалися рецептури до міліграма – мали бойові отруйні речовини: іприт, люїзит, зарін, зоман.
Приймали рішення на Політбюро, планували, починали будувати – прямо посеред тундри; ставили устаткування, запускали завод з виробництва плугів та серпів з молотами, починали процес – отримували реактивний МіГ-25, «Foxbat за класифікацією НАТО. Доводилося і злітно-посадочну смугу проектувати та будувати на вічній мерзлоті…
На суднобудівній верфі, неподалік від Архангельська, у непримітній бухточці проектували і будували величезний пасажирський супер-теплохід, кращий, ніж славнозвісний, але затонулий «Queen Elizabeth» – отримували протичовновий крейсер типу «Москва» проекту 1123 «Кондор».
У Томській області, серед диких лісів, у непрохідних хащах, розігнавши ведмедів, побудували найновітнішу фабрику з випуску вітамінів для малих народів Півночі – отримали атомну станцію з ядерним реактором типу ЕІ-2, відпрацьоване паливо з якого випадково відповідало параметрам сировини для ядерної зброї. Ну, і довелося будувати ще й реактор АДЕ-3, аби виробляти той непотрібний нікому плутоній…
І так – постійно!.. Вже що не робили, як не дотримувалися, кого і як не карали – а воно все на зброю виходить… Просто жах якийсь!
Потім подумали (бо ж – «розум епохи»!): а може, воно й на краще? Оскільки давно відомо: хочеш миру – готуйся до війни.
І лише раз, будуючи автомобільний завод, вони в кінці конвеєра отримали таки автомобіль! Ну… не зовсім автомобіль… «Москвич», одним словом. Тому дали заводу ім’я «Ленінського комсомолу», бо тільки комсомол міг будувати такі машини-виродки.
Взагалі, комсомол – як хто не знає – то була в ті часи така собі молодіжна організація, що кувала-шмякала кадри для Партії СС
і могла завалити геть-чисто будь-яку справу. І постійно це робила.
І всі українські сьогоднішні політики, навіть наймолодші, вийшли з того комсомолу. То чому ж дивуватися, що так живемо?! Абсолютно нормально живемо!.. Абсолютно!
А так, взагалі, та країна СРСР була наскрізь мирною і скрізь та завжди боролася за мир. І несла цей мир, разом з соціалізмом, у всі країни світу.
Бо світовий соціалізм був СРСРу конче потрібен, аби на занедбаному соціалістичному хуторі під назвою «Варшавський договір» ніхто не засумнівався у вірності обраного шляху, що веде до безповоротного, хоч і наскрізь химерного, комунізму.
А от інші країни, в силу своєї відсталості та розумового недорозвитку, соціалізму хотіли… недуже… Скоріше-дуже не хотіли, гидота мерзотна! – тому треба було діяти розумно, непомітно і крадькома, нишком: ламати віру, підривати устої, коїти вбивства-перевороти, організовувати масові маніфестації, заколоти, громадянські та інші війни, терористичні акти, голод, епідемії страшних хвороб тощо.
