Текст книги "Сутінки"

Автор книги: Станіслав Константинов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)

– Чому – на одинадцять? – здивувався начальник ешелону. – Говорили про сім…

– Чотири вагони наш Леонід Іванович заробив… Сказали, дуже їм сподобалася його лекція про внутрішні резерви КПРС. Тому треба виділити йому премію, з резерву Партії. Так сказали. А на мене навіть уваги не звернули, як на чмо яке… То що ж, я премію не заслужила?! То де ж справедливість? Ще сказав, цей… Педдагог, що чекає вас на якийсь… чефір.

– Буде й тобі премія, буде! – кинув Шерстохвостов, читаючи папери. – Всім буде премія! І навіть – не розстрільна! Я піду, а ви тут чекайте. Треба попрощатися, та й подарунки забрати. Скоро вирушаємо.

Уже скоро місяць, як сморідний потяг повзе по Україні, поволі спускаючись за картою на південь.

Постійно трапляються якісь негаразди, але Шерстохвостов з підлеглими напруженням розуму й тіл вирішують все і ідуть далі.

Вілен Петрович, вже давно звиклий лише керувати, лише наказувати, коли йому усміхнено дивилися в очі і ловили кожне його слово, важко влізав у личину простого директора якогось там заводу, якому потрібно бути і хитрим, і спокійним, і метким, аби досягати мети. А ще – без гонору, завжди готовим і поступитися, і прогнутися, і посміхнутися.

Але час минав, і Шерстохвостов відтренував свої хребет і розум до потрібної гнучкості, хоч і залишався всередині все тим же Льопою, але набагато хитрішим і достатньо досвідченим. Він навіть почав експериментувати: де треба вдарити – лизав, де треба брати – давав, де треба закусити – занюхував, де треба з’їсти – випльовував.

Проїхали майже всю Україну. Він дивився навкруги і бачив занедбані, зарослі бур’янами поля, закриті шахти, заводи і величезні комбінати, порушені будівлі, почорнілих від зневіри людей, вмираючих від голоду і скрути пенсіонерів, п’яну та обкурену молодь, калічних' немовлят, запустіння та розруху скрізь і в усьому.

Але не це хвилювало Білена Петровича, бо таке його не хвилювало ніколи – він завжди був спокійним і холодним усередині, хоч і навчився малювати на своєму обличчі ті емоції, яких від нього чекало оточення. А хвилювало, як він буде жити далі в цьому світі, що так стрімко котиться у прірву економічного, політичного і морального колапсу. Що буде з ним, і як запобігти майбутніх негараздів і прорахунків.

Що ті люди, що ця країна?..'– навіть своєю сім’єю він майже не переймався: лише настільки, наскільки це було необхідним. Навіть те, що дружині ставало все гірше, його хвилювало лише в розрізі власної долі, в розрізі стосунків з тестем, від якого в цій країні, як і в долі Білена, все ще залежало дуже багато. Не мав він у своєму серці ні любові до ближніх, ні співчуття до знедолених, ні жалю до убогих та калік. Чи не було дано, чи сам задушив у серці, ще паростками.

Зморений довгим днем і всім цим важким, напруженим шляхом, що починався здаватися нескінченним, Вілен Петрович лежить у своєму кутку, на новенькому матраці, кинутому на солому. Це Педдагог, разом з кавоварками, подарував кожному з них по такому товстому пружинному чуду, що теж виробляли в зоні, пообіцявши:

– Скоро ми відкриємо фірму і будемо випускати такі матраци для всієї України, а ще й за кордон! Вже й назву для фірми придумали: «Віньєтка». Є один товстенький меткий клоун, Мишко, на якого можна повісити цю справу. Але такий хитрий, паскудник: сам себе постійно обдурює!

А ще дав по товстенній верблюжій ковдрі і подушці, розмірами з перину – виявився і гостинним, і не скупим… А може, то заслуга Петрушки?.. Та хай, яка різниця… Але ж і кави дав, і марихуани та героїну відсипав щедро, і поїсти-попити притягли стільки, що до кінця шляху стане… Треба буде віддячити йому в майбутньому, як станеться нагода.

Вілен Петрович дрімає, не звертаючи уваги на досить голосні балачки підлеглих.

– Знаєте, Леоніде Івановичу, – промовляє до Петрушки, наче обсмоктує кожну літеру у роті, Галина Миколаївна, що теж лежить на новому матраці, сперши голову на руку, – скажу вам заспокійливе, виходячи з власного досвіду: спочатку оральне кохання викликає деяку огиду, як і анальне, але потім… звикаєш, а ще потім – маєш величезне задоволення. Так що зачекайте трохи, і до вас прийде радість утіхи…

– Заткнися, шльондра! – вже другу добу плюється, не зупиняючись, її сусід.

– Фу, як грубо, а ще – культурна людина… з Донбасу!.. – елегантно до нестями кривиться спеціалістка з кохання. -І – чия би мичала, а твоя б мовчала, Снігуронька незаймана! Можна подумати, що раніше ти цим не займався, хай і в моральному плані. До речі, я так і не зрозуміла: ти спілкувався лише спереду, а чи й позаду були слухачі? Хоча… дивлячись, як ти сидиш, то були і ззаду! – Вона задоволено хихотить, прикриваючи рукою великі зуби.

– От же ж, сука!.. – продовжує відпльовуватися Петрушка, якось на один бік сидячи на соломі, поруч зі своїм матрацом. – Замість підтримати… шпиняє, тварюка безсоромна!..

– Ти ба?! Який сором’язливий та співчутливий знайшовся!.. А ти – співчував мені? – Прижмурила банькаті очі журналістка. – Коли я поверталася у вагон, на кожній станції?! Аякже!.. По транзистору знаходив дошкульні пісні, аби під’юдити!.. Посміхався собі в куточку, не відаючи, що й твій час наближається, паскуда губастенька!

– Мій час іще прийде! – гордо скинув головою Петрушка і спробував уколоти: – А от цікаво, ти за першою професією – журналістка, чи ж повія?

Галина Миколаївна двічі томно облизала губи, висунувши всього язика і подригавши ним, а потім зазивно поцмокала, потягнувшись лицем до сусіда:

– Ці дві професії – близнюки. Вони – неподільні в усі часи, при всякій владі. Запам’ятай собі на майбутнє.

– Досить вам уже гавкатися! – втрутився у суперечку Вілен Петрович. – Відверніться, я – по-великому… – І пішов до дірки в підлозі, у дальньому кутку вагона.

– І що ви їсте, що таким смердючим… дефекуєте?.. Навіть вагонний сморід перебиває, – не втрималася, аби не вкусити, повія-журналістка, чи навпаки.

– Та ти… вже… таким пахучим ходиш, наче троянди з конваліями їси… а бузком – закушуєш… Дегустаторша зі свиноферми, – напружувався у кутку Вілен Петрович, проклинаючи подумки вся і все, а своїх попутників насамперед.

Коли використаний папірець зник у дірці, а Вілен Петрович вже застібав штани, знадвору почулися постріли, галасливі крики, ржання коней, і потяг почав зупинятися, гримлячи буферами.

Зацікавлена журналістка схопилася, підбігла до дверей і з натугою відкотила їх убік, а Петрушка, враз стривожившись, пересів на другу половину свого заду.

«Це ще кого чорти принесли?» – тривожно майнуло в голові Шерстохвостова, який теж обережно пішов до дверей, встигнувши порадіти, що так своєчасно посидів над діркою у підлозі: хто знає, як зараз складеться?..

Зупинилися посеред чистого безкрайого поля, освітленого яскравим сяйвом величезного місяця, що жовтим мідним покоцаним тазом висів високо над обрієм.

Просто перед дверима вагона стояла, розвернута задом, конармійська тачанка, запряжена двома парами коней, що нервово перебирали тонкими ногами. У самісінький лоб Шерстохвостову дивилося уважне око кулемета «Максим», до якого припав молодику смушковій папасі, зі звисаючим на вухо пасмом світлого, майже білого, кучерявого волосся. Палець хлопця спокійно лежав на спусковому гачку, а рот розтягнувся у привітній посмішці.

Над ним, на повен зріст, стояв зовсім невисокий, вусатий, з кучмою пишного чорного волосся чоловік, одягнений у військову форму і перетягнутий портупеєю. У правиці він тримав величезного маузера, яким поплескував себе по стегну, а лівою широко махнув, запрошуючи до себе, і крикнув:

– Станція Гуляй Поле, столиця моєї республіки! Батько Махно з друзями чекає на вас! Висуньтеся, аби вас виділи, будемо спілкуватися! – І тицьнув маузером позад себе, де горіли багаття і сиділо, лежало, ходило безліч людей, озброєних гвинтівками, гранатами і наганами, перепоясані кулеметними стрічками. Збоку, вже розчиняючись у непевній темряві, стояли осідлані коні і ще чотири тачанки, з такими ж кулеметами на задках.

– Це що, кіно знімають?.. – з цікавістю спитала тихенько

Галина Миколаївна своїх.

– Ага, кіно!.. – відповів їй Махно і розреготався. – У нас усе, яку кіно!.. От тільки вбиваємо – насправді! Ще жоден не ожив…

– Звідки вони з’являються? – майже нечутно прошепотіла зблідла журналістка. – То ОУНівці, зараз – ці…

– Можеш не шепотіти – і я, і всі тут чують все так, наче ти кричиш. Для нас усе відкрито, – посміхнувшись, розвів руками Махно. – А звідки приходимо – тобі вже пояснили. Ох і запахи ж від вас! Досі таких не чув… Все живе порозбігалося! Добре, на нас вони не діють.

Петрушка, тихо крекчучи і стогнучи, теж підійшов до дверей, роздивляючись навкруги. І побачене йому зовсім не сподобалося: хто знає, як воно тут, бо ці чоловіки теж без жінок, і давно, і виглядають не зовсім привітно. Тому вирішив мовчати і бути непомітним – нехай Шерстохвостов із цією шльондрою відкараскуються від нових проблем, які – він відчуває кібчиком – будуть.

– Я хочу вас повідомити, товариші комуняки, що серед цих… запашних багатств є те, що належить мені з друзями, – Нестор Іванович уважно розглядав свій маузер, замислено тримаючи його просто перед очима, немов вирішував, чи відразу стріляти, чи спочатку погомоніти. – Тому що моя армія теж, на мою велику огиду і з моєї вини, приклала руки до зміцнення радянської влади. А значить, ваша влада нам завинила зі свого добра. Бо більшість з нас – перестріляла, задавила в таборах, спочатку пообіцявши помилувати і нагородити. А зараз ця влада скінчається, тому настав час розрахуватися.

– І – скільки ви хочете? – насупився, криво посміхаючись, Вілен Петрович. – На скільки нарахували боргу? Мішок, два, чи, може, десять?

– От за що мені завжди подобалися комуністи, – зареготав Махно, аж закидаючи голову, – так це – за свій гумор! Він у вас завжди, в усі часи, вкрай специфічний. Як оце зараз. Ні, ми порахували, виходить чотири вагони: один мені, а три – на колектив.

– Але навіщо, як вас уже немає? – поцікавився Шерстохвостов. – Що з цими вагонами стане?

– Так, нас немає, але залишилися наші нащадки. У моєї онуки є син, мій правнук, вкрай меткий та проворний хлопчина. В мене пішов – і зростом, і придурю. Більше того – мій повний тезка! І він має жити добре та зробити щось, чого я не встиг, Врятувати когось чи пожежу загасити, або що. Саме для цього й потрібні мої скарби. І у кожного з моєї армії є хтось, потребуючий допомоги. Тому не будемо торгуватися, а розійдемося по-доброму, якщо ви, звичайно, – він, наче вибачаючись, здійняв руками, – не хочете на цугундер. І поїдете ви далі, а ми залишимося тут, чекати кінця вашої влади. Бо доки ви, комуністи, існуєте, не буде нам вічного спокою. Позаяк ваші гріхи – то й наші гріхи, окрім своїх, особистих.

– Ні-ні-ні!.. На цугундер ми не хочемо! – Тоненько залопотав переляканий Петрушка, з жахом дивлячись то на Білена Петровича, то на батьку Махна.

– Замовч, – зло кинув Шерстохвостов, – цугундер – це не те, про що ти подумав… Це зовсім інше… хоч і схоже дещо. Навіть набагато гірше.

Зненацька вся юрба у степу разом зареготала – важким, мертвим сміхом, немов сміялася одна людина на багато голосів, і від цього сміху у живих дибки стало волосся, а шкіра напружилася від морозного відчуття потойбічної безмежної небезпеки.

– Але ж – ці скарби брудні, та й самі створені з бруду… – знову спробував врятувати становище Вілен Петрович. – Як же ви свому тезці-правнуку подаруєте, у такому вигляді? Де відмивати будете, Нестор Іванович?

– О-о-о-ооо!.. – зареготав Махно щиро, аж руки розкинув і подався тілом назад. – Мій правнук не гидливий! Він такі скарби не те що відмиє, язиком своїм вилиже!.. Цей хлопець – щирий нащадок комуністичного ладу. І я, через нього, ще віддячу вам!

І знову степ зареготав єдино, неживим морозним сміхом.

– А ви зважте, – посміхнувся суворо Нестор Іванович, раптом спинивши сміх, у запалій тиші, – що людина своє життя гайнує на непотріб, який має за цінності. То хіба варто жалкувати за чимось, коли не рахуємо кожний свій день, не складаємо йому вартість? Хіба життя – не найвища цінність для кожного, про яку ніхто не думає, ганяючись за примарним багатством? Бережіть свої душі замість берегти кишені.

– Ти – наче піп з амвону… – саркастично помітив Шерстохвостов. – Наче все життя піклувався своєю душею.

– За те й покарання маю, що жив без розуму, – він поник головою. – Вам того не зрозуміти. Людина може змінити свій шлях, але – коли хоче. Ви ж – біжите до того, що на вас чекає. Тому не дивуйтеся, отримавши врешті-решт те, чого завжди жадали неосмислено.

– Ну добре, забирай вже свої чотири вагони, бо ми звідси поїдемо прямо до Єрусалима, до Стіни Плачу, задля покаяння, тебе наслухавшись… – Вілен Петрович до кінця оцінив ситуацію і дещо заспокоївся. Навіть пожартував: – Може, вам нашого Леоніда Івановича залишити, на перевиховання? Чи, на оновлення моральних устоїв?

– Ні, не треба, – весело зблиснув очима Махно. – Він – невиліковно хворий всіма комуністичними хворобами, а у нас для таких одні ліки – куля в лоба! А ми кулі бережемо.

І знову страшно заллялася сміхом армія Махна – аж місяць на небі зблякнув, і багаття пригасли, і хрипко заіржали коні, ставши дибки, і рвучко шелеснув вітер зненацька, кладучи до землі високу сиву ковилу-траву.

– То їдьте! Бо поки ми тут теревенили, мої хлопці вже відстебнули п’ять вагонів – чотири за борги, а п’ятий – як подарунок, на згадку про вас… Дуже вже ви мені сподобалися! Спокійні, врівноважені… Хай вам доїдеться! – І Нестор Іванович глузливо засміявся, махаючи величезним маузером, як хустинкою, а лівою рукою відтягнувши холошу широчезного галіфе вбік, наче плаття. – Захочете знайти – ми завжди поруч з комуністами. Збоку.

Вілен Петрович зневажливо похитав головою, спозираючи, як степ повільно поплив, під натужне пихтіння ожилого потяга, ховаючи махновців у пітьму часу:

– Були вони бандитами, бандитами і залишилися!.. А ще про душу розповідає, про вічні цінності! – Він плюнув на землю, пішов у свій куток і сів на матрац.

– Падлюка ви, Вілене Петровичу! Паскудна падлюка! – Зі смутком промовив Петрушка, стоячи в дверях і задумливо дивлячись у місячну ніч, що бігла поруч з вагоном.

– Як хочеш побачити порядну людину, то заглянь у дзеркало: там завжди той, кого ти маєш за взірець доброчесності, – гмикнув Шерстохвостов, посміхнувшись куточками губ. – А всі, хто не схожий на жителя твого дзеркала, – паскуди, покидьки, мерзотники тощо. Пам’ятай про це і споглядай на світ спокійно. І твій час проб’є, не сумнівайся.

– Так, я відчуваю: його час проб’є, як і мій! – озвалася і Галина Миколаївна, що досі мовчала, з острахом спостерігаючи за подіями. І закінчила пишномовно-мрійливо, задерши скуйовджену голову до місячного світла: – Проб’є годинник, і настане час, і все зростеться з Льонею у нас!..

– Ну, у Льоні точно зростеться, – кинув Вілен Петрович, посміхнувшись під ніс, – якщо проктолог допоможе… А от у вас, шановна, навряд чи… Дуже вже запущене…

– Ні, таки – падлюка… – зробив висновок Петрушка, цього разу не уточнюючи особу.

Вечірнє сонце висіло над верхівками дерев, даючи всьому навкруги довгі тіні.

– А чому тут ніхто не сміється, не жартує? – спитав, неспішно потягуючи паскудне місцеве пиво Вілен, скосивши погляд на Балигу. – Лише горлають та сваряться.

– З якої радості? – здивувався Юрій Іванович, зметнувши брови і завмерши рукою з пляшкою пива, що ніс до рота. – Що, свято яке, чи клоуни виступають? Так я не бачу.

– Ну, як же… Одеса ж!.. А Одеса – то скрізь гумор, жарти, усмішки, маса розумних старих євреїв, що смішно спілкуються між собою… Це ж всі знають.

Вони сиділи вдвох на лавці, неподалік від моря. Від води дув легенький вітерець, і дихати тут було легше, ніжу місті, наскрізь просякнутому пахощами нечистот, особливо в центрі.

– Ти чи глузуєш, чи справді дурник? – пляшка продовжила шлях до рота Балиги. – Всі ці казки про Одесу – рідні сестри казкам про нашу Партію. Може, щось колись і було, але – давно. І – навряд чи. А сьогоднішні одесити просто вигадують байки про своє місто. Як і завжди.

Повз їхню лаву пройшов хронічний веселун Петросян, з абсолютно плоским від свого гумору обличчям – наче вирізаним зі шматка заяложеного паперу. Поруч підстрибки рухався один з одеських «джентльменів», веселий до діагнозу, заглядаючи на майбутнього мерина генітального сміху знизу і розповідаючи черговий анекдот, від якого Влаганович аж корчився у позивах реготу, як від лоскоту, жмакаючи цим свій високий інтелект.

– Ну, ось тобі… Яскравий приклад… нанайського гумору.

– А хто був той великий та товстий чоловік, що ми йому здали всі коштовності? І – що він з ними далі буде робити?

– О, то – велика людина!.. Ти, мабуть, і не чув, бо в «Історії КПРС» про нього не згадують. А це саме він, а не Ленін, підготував і зробив нашу Революцію. Дуже рідкісний спритник! Його прізвище – Парвус. Олександр Парвус. А справжнє ім’я – Ізраїль Лазаревич Гельфанд.

– Єврей? – обережно поцікавився Вілен Петрович.

– Комуністи не мають національності! – суворо зиркнув Балига. – А Парвус – геніальна людина! І саме йому доручено переправити весь наш золотий запас за кордон. Як він упорається, точно не знаю, знаю лише, що переправляти буде через одеську каналізацію.

– Тобто… як – через каналізацію?! – аж завмер зять. – Як це розуміти? У якому змісті?

– У прямому. Бо одеська каналізація має такі розгалуження і тягнеться так далеко!.. що через неї вже зникло незмірно багато, а зникне – ще більше. І всі наші шістсот шістдесят шість вагонів для Парвуса – дрібниця! То ж не ламай голову. Ходімо, вже час на літак, – Балига потягнув носом у бік Вілена Петровича. – Диви, цілу добу відмивався у спецрозчинах, а все одно – смердиш, як… Хоч би в літак пустили…

В аеропорту їх зустріла заплакана Ліляна Семенівна. І це було дивно і несподівано до моторошності: Вілен навіть не чув, аби теща колись плакала, не те, що не бачив. Вона завжди все знала наперед, прораховувала і спокійно та впевнено керувала ситуацією навіть там, де іноді губився Юрій Іванович.

– Що трапилося?.. – враз напружився Балига, пригортаючи дружину до себе.

– Динера… Динерочка… – теща не могла говорити, тремтячи вся, від губ до манікюру.

– Заспокойся! – ласкаво наказав чоловік. – Заспокойся і говори. Давай сядемо!

І вони вдвох майже впали на диван у залі для депутатів, а Вілен залишився стояти напроти, тримаючи валізи і оцінюючи ситуацію.

– Ну, що? Тільки – спокійно! – Стиснув руки дружини Балига.

– Динера… в лікарні… – і теща заридала, давлячись сльозами. – Лікарі говорять, ніякої надії… Нічого не їсть, ні з ким не розмовляє, лише щось шепоче, нечутно, сама до себе… І то сміється, то плаче… І нікого не впізнає, навіть мене!.. – І Ліляна Семенівна просто вголос завила від відчаю, вчепившись у лацкани піджака чоловіка та сховавши обличчя на його грудях.

Балига гладив її плечі, про щось напружено думаючи.

– Добре, поїхали! На місці подивимося, – він дочекався, поки дружина дещо заспокоїлася і завмерла, враз зробившись маленькою та безпорадною. – Поговоримо з лікарями…

…Втішного вони не почули. Лікарі, а їх зібралася ціла купа, говорили про нервове виснаження, про психічну нестабільність, про фізичну дистрофію – Динера відмовлялася їсти і її годували через шланг та кололи у вени глюкозу, ліки і вітаміни. Що з цього буде і до чого прийде, ніхто не брав на себе сміливості передбачати. ¹

Коли ж, побувавши в окремій палаті, побачили Динеру, навіть у Білена Петровича шкрябнуло на серці – глибоко запалі величезні нерухомі очі, до кісток схудле пожовкле обличчя, потріскані, пошерхлі губи, тоненькі руки-хворостинки – це була не Динера, яку він залишив трохи більше двох місяців тому. Це було щось жахливе і незнайоме, ніколи ним не бачене, накрите простирадлом, обплутане дротами і трубками, обставлене громаддям медичних приладів. Це було чиєсь чуже тіло, майже безстатева істота, з ледь живими очима, яких він теж ніколи не бачив раніше.

Ліляна Семенівна вибігла майже одразу, як зайшла – аби не розридатися просто тут. А Балига із зятем спробували спілкуватися з незнайомим тілом, але на всі звуки воно реагувало лише слабкою усмішкою в самих куточках вуст. І вони залишили спроби, мовчки застигши вдвох, поруч з ліжком, зімкнувши перед собою руки.

І в голові Шерстохвостова пульсувала лише одна думка, колючи прямо в мозок: «А що буде зі мною, як вона помре?»

І ця думка мала єдиний сенс: як потім складуться його стосунки з Балигами?..

Ніщо не витікає з рук людини так швидко, як гроші та час життя.

Зайвих грошей Петро ніколи не мав, то й витікати не було чому, а от життя… Життя ніби й мав, а ніби й ні.

Коли виписати у стовпчик все, що пережив, то буде страшенно багато – так багато, аж не віриться, що стільки сталося за його життя.

А от коли забути про це і просто поринути в себе, то ще в понеділок цього тижня бігав по луговій траві голопузим і босим, пірнаючи у прозору річкову воду, у вівторок закінчив школу, у середу пройшов всю війну, у четвер зранку одружився, в обід народив дітей, аби увечері стати вдівцем, у п’ятницю погрався з онуками, у суботу прибрався в хаті і в душі, натикаючись на давно забуте і до щему рідне, надвечір вимив тіло і думки і вдягнув свіжу білизну, аж ось і неділя, і настав час спочивати…

І все можна розкласти на сім днів, як і створення світу Всевишнім. І відійти в той спочинок, куди відходять усі, хто живе на цій землі.

Усе майбутнє – неосяжно довге, все минуле – коротке й стрімке. Бо майбутнє – то неоглядна безліч варіантів життя, а минуле – лише один, безповоротний: той, що ти прожив. Початок життя складається з надій і сподівань, кінець – з усвідомлення помилок і гріхів.

Усього за десять останніх років повз Петра пройшло майже стільки подій, як за все життя. І почалися вони з тої незрозумілої Перебудови. І головна з них – їхня засмучена та знедолена країна отримала Незалежність, на яку сподівалася і за яку боролася стільки десятиліть; яка обійшлася їй десятками тисяч життів кращих її синів і дочок; про яку мріяли, як мріють про те, чого не знають, а тому – хочуть, бо невідоме, здалеку, здається таким манливо прекрасним і чистим.

На зміну соціалізму з переходом у комунізм прийшла демократія, з переходом у невідомо що.

Але Петру, як людині непитущій, здавалося, що єдиною незалежністю, яку країна отримала, стала незалежність від розуму. Бо те, що творилося навколо весь час і діється до сьогодні, коли на порозі – двадцять перше століття, спонукало Петра скрушно хитати головою, не встигаючи навіть дивуватися: здавалося, все найтемніше, найбрудніше, найтупіше, найпідступніше полізло уверх, до влади, просто по головах, давлячи один одного до смерті, хапаючи і пхаючи до ротів, по-гадючі роззявлених, все, що траплялося під їхні загребущі руки.

Очікування змін на краще залишалося для всіх лише очікуванням.

А от для Петра це очікування закінчилося в той день, коли довідався безглузду для себе новину у яку навіть не повірив одразу:

Білена Петровича Шерстохвостова висунуто кандидатом у Президенти Держави. Про це сказав Йовмен, завітавши якось увечері. Петро у відповідь посміхнувся, похитав головою, навіть не збираючись вірити. Але зранку його вже вітали всі жителі Сутінок, висловлюючи сподівання, що це ось тепер і вони заживуть, як люди.

Багато хто забув, а дехто й зовсім не відав, що Петро має сина, тому всі дивувалися, вітали і обіцяли голосувати за земляка. Петро так засумнівався, аж телевізора увімкнув, що з півроку стояв незайманим, вкриваючись пилюкою.

І там побачив дуже постарілого сина, якого вже й забув за минулі… так, – двадцять сім років… З того самого дня, як приїздив за благословенням. І вже з передвиборчої метушні, із захоплено-збуджених репортажів та зустрічей з кандидатом, довідався про його життя.

Довідався, що Вілен тоді таки одружився з тою Динерою, що в нього одна дочка, вже одружена з якимось небідним хлопцем; що Динера всього два роки тому померла, довго хворіючи до того; що Вілен Петрович – демократ з дуже давніх часів і стояв ще над колискою «Народного Шляху Держави», плекаючи немовля на своїх теплих батьківських руках. Що лише випадково, у зв’язку з Перебудовою, Вілен Петрович уникнув страшної долі політв’язнів, гуртом з якими і створював потім «Шлях», розвалений згодом завдяки деяким… захисникам довкілля… по лінії КДБ, що сьогодні знову ведуть з ним шалену боротьбу, намагаючись захопити крісло Президента для своєї людини, аби потім повернути країну до тоталітарних часів, створивши нові ГУЛАГи патріотам рідної Держави, як і всім, хто дійсно виборював світле сьогодні.

І був він ревним віруючим, і кожної неділі, ще дитиною, ходив до церкви, за двадцять кілометрів, у всяку пору року, а деякий час навіть був солістом у церковному хорі, за що влада потім запроторила його у «стройбат», для перевиховання.

Усе це Петро слухав хай і зі здивуванням, та невеликим – нічого вкрай несподіваного чи надто цікавого для нього, геть далекого від політики і політичного життя, в цих новинах не було.

А от як почув, що майбутній Президент – круглий сирота, вже майже тридцять років, коли чи не в один день поховав своїх любих маму з татком, затоптаних радянською владою, яким він віддавав останню копійку, останній кусень хліба, аби подовжити їхнє життя… – тут Петрові якось вмить і раптом стало зле. Так зле, аж у голові зашуміло, аж потьмарилося в очах, аж разом спустіло всередині.

Він похитнувся, як від удару, і змокрів від нестерпного сорому, споглядаючи крізь пелену в очах на брезкле сумне обличчя Білена, що переривчастим голосом назавжди згорьованого втратою сина віщав з екрана телевізора про те, як важко пережив смерть рідних, за якими сумує досі і ту смерть досі не може пробачити собі… І око в нього – не косило вбік, як колись.

А про брата взагалі не згадав. Немовби не мав його.

Коли ж можливого Президента спитали, де могили цих достойних людей, що дали світу таку тонку і добросерду, волелюбну і патріотичну дитину як Вілен Петрович, він категорично заявив, що не хотів би називати дороге для нього місце спокою його батьків, аби запобігти нашестю туди журналістів та й просто цікавих, для яких немає нічого святого і які стопчуть завітні для нього трави дитинства.

А вже про саме дитинство кандидата Петро довідався сті-і-і-ільки цікавого і несподіваного для себе, що враз і начисто відкинув навіть думку, ніби саме цей Вілен Петрович Шерстохвостов і є його сином Віленом – то було зовсім інше життя абсолютно іншої людини! І його Вілен – навіть на сусідньому гектарі з тим Віленом не ера… не стояв!.. Просто збіглося: все ж, країна велика. Ні, і обличчями дещо схожі, і постатями, і голосами, та – різні. У житті і не такі дива трапляються…

Але коли всі зустрічні, хто посміхаючись, хто зловтішаючись, питали, як це він воскрес через стільки років і за які чесноти, Петро ледь спромігся повернутися додому і впасти на ліжко, вдягненим і взутим. І випасти зі всього цього страхіття, яке не могло йому привидітися навіть у самому жахливому сні, за всі його більш ніж сімдесят років.

Уже ввечері зайшов старий друг Йовмен Сніжко. Петро так і лежав, як застиг зранку: горілиць, втупивши пусті очі у стелю. Йовмен сів на ослін, спершись ліктем на стіл та підперши щоку долонею. І довго сидів, дивлячись кудись. Просто сидів, мовчки, заклякло, у мертвій тиші, яку порушувало лише цокання «ходиків» на стіні, що Петро їх купив у сільпо, коли народився син, і всі ці роки чистив, змащував, регулював, ремонтував, розмовляв. Вони стали майже друзями, разом долаючи час: один споживаючи, другий – відлічуючи.

– Я знаю, важко… Розумію, – нарешті тихо мовив Йовмен, не ворухнувшись. – Але – яка твоя вина?.. Він же не дитина мала, котра не відає, що коїть… Тому не пали себе, не рви душу.

– То – моя кара за мої гріхи, – після нескінченно довгого мовчання відповів Петро. – За ті смерті, що скоїв на війні. То розплата. Я відчуваю це.

– Але… навіщо ти так?.. Хіба твоя вина, що вбивав колись? Убивав ворога, хіба не так? Виконував наказ – хіба не так? – Йовмен зроняв слова повільно й тихо. – А інакше, вбили би тебе. Як не фашисти, то свої. Ти ж пам’ятаєш, розмова була короткою – куля. Чи звідти, чи від своїх. Ти не мав вибору…

– Мав… Я би нікого не вбив. І, можливо, не було би сьогодні того покарання, коли рідний син, єдиний, якому дав життя, народивши в щирій любові, поховав мене, ще живого!.. А ще до того – викинув зі свого серця, як і маму свою.

– А то вже – його гріх! І не картайся! Ти за своїм бажанням, по своїй волі, не вбивав і зла не чинив нікому. Як і Мальва твоя. Тому – терпи. Все минеться і забудеться. Не виходь з двору деякий час, доки навіть дурні не збагнуть ціну словам твого Білена. А як збагнуть, то й перестануть насміхатися. Та й я… Поговорю з найбільш язикастими.

– Але ж… він поховав мене перед всією країною, навіть перед усім світом!.. Як же жити?

– Заспокойся! Як вся ця катавасія мине, про твого Білена враз забудуть, та й про все інше теж… Час – найкращий лікар.

– А як, боронь Боже, він стане Президентом?! – аж повернув голову Петро, аж напружився.

– Тю!.. Ну, ти вже зовсім здурів, лежачи тут! – Округлив очі і розвів руками від несподіванки Йовмен. – Не може бути того, чого бути не може!.. Давай-но вставай, діставай сала, огірків, я чарки помию – та й відсвяткуємо твоє воскресіння! Бо коли ЦЕ не подія – то що тоді є подією?!

– А я б і не здивувався дуже… – Петро сів на ліжку, задумливо дивлячись у вікно. – Мене вже нічим не здивуєш у цій шаленій країні…

– Ти таки точно здурів! – махнув рукою Йовмен. – Накривай на стіл, а то я зранку голодний!

– Я теж…

– Тобі – не положено! – тихо засміявся гість. – Бо воскреслим їсти не треба. А от про випити – не знаю. Тож накривай, з’ясуємо й це питання! З твоїм здоров’ям ти ще пів села проведеш в останню путь! Ану, чи згадаєш, коли хворів наостанку?..

– Мабуть, що й ні…

– Так, отож!.. Я – наливаю? За твої сто років життя? Знаєш же нашу прикмету: коли когось поховали язиком, то той довго жити буде.

– Наливай! – посміхнувся хазяїн, сідаючи до столу.

– Так, отож…

Петро помер у той день, коли Білена Петровича Шерстохвостова оголосили Президентом Незалежної Держави.

Ховали Петра у ясний і теплий вересневий день, усім селом.

Поруч з акуратною, доглянутою могилкою Мальви, серед зелені трави виріс свіжий жовто-рудий пагорб, укритий вінками і квітами. Сільські люди говорили мало, але щиро і голосно плакали, бо жив Петро достойно, спокійно і зла нікому не робив.

Був би живим Курваєв, то щось би виголосив, багатослівне й недоречне, та про колишнього придурошного голову сільради вже й пам’ять у сельчан стерлася давно, як і про всю їхню балахманну сім’ю, від якої залишилися розвалини колись справної хати та кончений Захар.