Текст книги "Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий"

Автор книги: Сергій Оксеник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 19 страниц)

Пити!

Дівчатка не скаржилися, але дивитися на них було боляче. Обличчя змарнілі, губи пересохлі. Спрага, яка мучила їх ввечері, вранці стала вже нестерпною. Про те, щоб у цих пісках знайти джерело, годі було мріяти.

Коли старий Інженер розповідав Лисому про свою подорож до Руїни багато років тому – хлопця тоді ще й на світі не було, – він нічого не говорив про спрагу. Були інші, найрізноманітніші небезпеки, але про брак води Інженер не згадував. Правда, згадував про русалок. І ще – про те, що шлях його пролягав далі на схід, берегом Малої ріки.

Діти знову дивилися на нього так, ніби тільки він може їх урятувати. Лисому згадалася вчорашня розмова з Лелею, і чомусь стало соромно, ніби він цих дітей обдурив. Але він витримав їхні погляди, а потім сказав:

– Тут води немає. Щоб її знайти, нам треба йти на схід. Можливо, доведеться йти досить далеко. До того ж ніхто не знає, які небезпеки на нас там чекатимуть. Але вибору немає. Тому я пропоную одразу ж вирушати в путь. По дорозі треба бути уважними до всього їстівного, що трапиться на шляху. Особливо видивляйтеся ягоди. Тільки нічого не рвіть і не їжте, поки ми з Лелею не перевіримо. Так само й кульбабки, щавель і все таке інше. Воно тут може бути зовсім не таким, як ви звикли. Зрозуміло?

Усі кивнули, але ніхто не вимовив ні слова. Навіть Марічка.

Дорогою Лисий придивлявся до слідів на піску. Їх було дуже мало, і це не могло не дивувати. Втішало те, що слідів вовкулаків вони не бачили зовсім. Але чому так мало тварин тут з'являється?

Інженер розповідав йому, що є такі землі, де взагалі немає нічого, крім піску. Там знайти воду просто неможливо. І все ж якісь тварини там живуть. Тут же хоч і був піщаний ґрунт, але ж і рослинність була – і дерева, і кущі, і трава…

І раптом прямо перед собою, хоч і досить іще далеко, він побачив щось незбагненне. Це нагадувало велетенську коричневу хату, тільки дуже незвичної форми.

Лисий дав знак ватазі, й усі зупинилися. Скрадаючись за кущами, він наблизився, залишаючи відстань безпечною. Ознак життя не було. Та й не могло бути, бо то не хата. Тримаючись віддалік, він почав обходити споруду. Але не пройшов і ста кроків, як побачив іще одну таку ж саму – зовсім близько, кроків за тридцять. Зблизька вона була зовсім нежива. Тепер уже Лисий міг роздивитися, що то велетенська купа іржавого металу. Для їхнього коваля цієї штуки вистачило б на все життя. З цього можна було викувати стільки шабель, скільки людей, мабуть, немає в світі.

Раптом хлопцеві стало моторошно: він упізнав цю металеву річ. Це були санчата, на яких він літав уві сні. Тільки дуже великі. Знизу було щось на зразок коліс, навколо яких іржавою стрічкою напнуто щось, що могло бути полозами. Попереду була довга опущена морда, якою санчата намагалися його вкусити.

Лисий зрозумів, що то якісь чари. Він тричі плюнув через плече й постукав пальцем по стовбуру дерева, біля якого стояв. Почвара не зникла. Але ніби стала ще мертвішою.

Ото й звірина сюди ніяка не ходить. Лисий обійшов і навколо других санчат, а далі побачив іще й іще. На відміну від перших двох, які, схоже, їхали сюди з різних боків, а потім зупинилися, решта стояли дружними рядами, одне до одного мордами. Одні з санчат мали морду, задрану до неба. В такому вигляді вона нагадувала довгу колоду з потовщенням на кінці, що далеко витяглася з голови. Деякі санчата мали зверху по оку, відставленому від тіла, як у їдючої жаби. Стояв їдючий запах іржі й ще чогось – зовсім незнайомого, але дуже неприємного.

Хоч як це йому здавалося дивно, але відчуття небезпеки не приходило. Велетенські іржаві санчата справді нагадували жаб. Тільки неможливо уявити, що вони колись були здатні стрибати.

Лисий підняв з землі невелику палицю, що валялася під ногами, й пожбурив її в найближчі санчата. Палиця пробила тіло й застрягла в дірці. Звідти посипалась іржа. Більше ніщо ніде не ворухнулося.

Вся ватага чекала на нього швидше отупіло, ніж стурбовано. Тільки Леля, видно, хвилювалася по-справжньому. Мабуть, у неї просто лишалося більше сил.

– Шо там?

– Навіть не знаю, як пояснити. Ходімо подивишся.

На його подив, Леля одразу впізнала це місце.

– Григорій… Один чоловік з нашої Вьоски… Він розповідав. Це лишилося ще зі старих часів. Воно все зіржавіло. Чекай! – вона раптом щось згадала. – Тут десь була криниця!

– Що було? – не зрозумів Лисий.

– Ти шо, не знаєш, шо таке криниця?

Лисий не відповів. Леля, щоправда, й не чекала відповіді.

– Це така глибока яма, в якій на самому денці вода. Якщо вона не провалилася за той час. Він тут дуже давно був. Я ще тодзі тільки народилася.

Вона вискнула кажаном, і за кілька хвилин Івась привів дітей.

– Тут нічого живого не буває – все живе боїться іржі й цього масного запаху, – сказала Леля. – Можемо ходиць усі разом.

Вони йшли між велетенськими санчатами, тісно збившись докупи. Діти вірили Лелі, але не боятися не могли.

– Люди, які жили раніше, – тихо говорила Леля, і кожне її слово добре чули всі, – все могли виготовиць – навіць такі величезні залізні візки, які самі їздили. Але для того, щоб зробиць один такий візок, треба було вирубати ліси, вилити в річки брудну воду, випустити в повітря багато диму. Вони хоціли зробиць так, щоб усе за них робили такі візки та інші залізні речі – великі й малі. А ліс усе це терпів, терпів, а потім зруйнував їхні візки й їхні величезні вьоски… І тільки ті люди, які могли вижиць у лісі, залишилися жиць. А решта всі померли…

– А ми не помремо? – спитала Марічка.

– Ні, ми не помремо, – відповіла Леля. – Лесик нас усіх врятує. Правда, Лесику?

Вона прекрасно знала, як його звуть. Якщо ці малі діти не можуть запам'ятати, що його звуть Лисий, то вона ж може!

Забувши про страшні іржаві санчата, діти дивилися на Лисого. Він стенув плечима.

– Якщо сам врятуюся. То де ж твоя вода? – з люттю в голосі звернувся він до Лелі.

Забувши про спрагу, Марічка кинулася йому на руки, він ледве встиг її підхопити й відчув сухі потріскані губи на своїй щоці. Лесик було нахилився, щоб поставити її на землю, але вона міцно вхопилася за його шию. Тож далі він так і ніс її на руках, доки знайшли криницю.

Вода

Це виявилося зовсім не те, що він собі уявляв. То була не яма, а печера, до того ж вона просто вертикально йшла вглиб, і дна не було видно. Лисий скептично подивився на Лелю.

– І хто ж туди полізе?

Вона несподівано розсміялася.

– Туди не треба лізти. Треба туди спустити шось таке, в шо наберецця вода. – Вона помовчала й додала: – якшо вона там іше є.

Вони прив'язали баклажку до мотузки, яку Лисий з учора носив на собі, й почали її повільно опускати в криницю. Коли мотузка вже закінчувалася, внизу хлюпнуло, й Марічка вигукнула:

– Є!

– Не кажи гоп, поки не перескочиш, – втихомирив її Івась.

– Треба її попіднімаць і поопускаць, – сказала Леля, – шоб баклажка занурилася в воду. Бо так не наберецця.

Лисий посмикав мотузку, внизу щоразу хлюпало, але ясно було, що баклажка в воду не занурюється, а лишається на плаву.

Довелося витягати її нагору. Лисий довго дивився на неї, придумуючи, як вирішити проблему. А решта дітей дивилася на нього. Нарешті він узяв свій ніж, прив'язав його до баклажки й тоді опустив її у криницю знову. Цього разу було добре чути, як вона занурилася й забулькотіла, впускаючи в себе повітря. Коли булькання вщухло, Лисий витягнув баклажку, і вона виявилася повна по вінця.

Марічка відразу простягнула руки до баклажки, однак Лисий її зупинив.

Він понюхав і ніякого запаху не відчув. Потім трохи води вилив собі на долоню й понюхав іще. Спробував на язик. Діти дивилися, як заворожені. Лисий стряхнув воду з руки й витер руку об штани. Помацав долоню лівою рукою. Рука була злегка волога, але шорстка, нічого масного на ній не лишилося. Лисий набрав трішечки води в рот, покрутив її язиком і нарешті ковтнув.

Вода була така чиста й чудесна, що рука з баклажкою мимоволі знову потяглася до рота. Але він зупинив себе і, намагаючись говорити якомога байдужіше, сказав:

– Непогана вода. Підставляйте свої баклажки.

Знову і знову опускав він баклажку в криницю, переливав воду до баклажок дітей, і ніяк не міг їх наповнити – всі пили потроху, але весь час. Нарешті понапивалися й понаповнювали свої баклажки, але тоді настала черга умивання й миття рук. Терли їх піском, змивали пісок і знову пили воду.

Криниця стояла трохи віддалік від іржавих велетенських жаб. Діти сиділи на піску й дивилися на ці потворні споруди.

– Лелю, а у вашій Вьосці також була криниця?

Леля ще й уст не розтулила, як Марічка вже відповіла запитанням:

– Чому була? Вона й зараз є. Дуже смачна вода.

– А хто її викопав?

– Як хто? – знову Марічка. – Люди викопали.

– Які люди?

– Як які? Лелю, які люди?

– Ви їх не знаєте. Це було дуже давно. Ще до мого народження.

Лисий замислився.

– І за цей час вода не зіпсувалася?

– Ні, звісно. Чого їй псувацця? Звичайно, треба доглядаць, не засмічуваць…

І знову Лисий поринув у думки. Останнє джерело в їхньому селі, можливо, тому й стало таким поганим, що люди зносили сміття в яругу. А коли дощі розмили схили, все й зсунулося в струмок. Потім вичистили русло, але чиста вода так і не повернулася.

– Лелю, а як ці люди, що копали криницю, знали, що саме тут під землею є вода?

– Не відаю… Мабуць, вода є скрізь… Під землею. Тато казав, шо під землею є ріки.

Марічка не могла не втрутитися в розмову.

– А широкі?

– Може, й широкі, – відповіла Леля, – та хто ж їх бачив.

– А якшо ніхто не бачив, то звідки ти відаєш, шо вони є?

– Так казав Григорій.

– А він їх бачив?

Усі засміялися. Марічка вирішила шукати захисту в Лисого.

– Лесику, чому вони з мене насміхаюцця?

– Вони не насміхаються, Марічко, – відповів Лисий. – Просто вони також хотіли про те саме спитати, але не знали як. А коли ти за них спитала, вони й зраділи.

– Так сильно? Аж до усміяння? – звернулася вона вже до інших дітей.

Ті підтвердили й знову розсміялися.

Справді, дуже приємно й легко – отак сидіти на теплому піску, розмовляти й сміятися, просто грітися на сонечку. Навіть нудотний масний запах, який долинав до криниці від іржавих потвор, не міг зіпсувати настрою. Лисий почав думати про те, що непогано було б десь тут влаштувати постійний табір, поступово розбудувати село й спокійно жити разом з цими дітьми. От тільки…

Тільки це безнадійно. У них немає зброї, немає інструментів, немає Інженера, який навчив би будувати не халабуду від дощу, а міцні будинки, немає мисливців, які прогодували б стільки дітей не малиною, а чимось більш поживним і корисним, немає лікаря – сьогодні діти, дякувати, здорові, а що буде завтра, а взимку? А хто збудує печі в хатах?

А що буде з селом, де всі так чекають на його повернення – всі, хто досі вижив…

– Треба рушати. – Він підвівся, й за ним одразу підвелися всі інші, дивлячись на нього зі страхом і надією. Лисий обвів їх поглядом і не зміг вимовити те, що мусив сказати. А вимовив зовсім не те: – У нас попереду довга дорога.

Хатина в лісі

Лисий повів їх на південний схід. Він розумів, що води в баклажках надовго не вистачить, а біля великої ріки шукати її марно. Йти просто на схід – втрачати час. Хлопець відчував, що до злиття річок уже не так далеко. А там по древній греблі – і починається зовсім інший ліс. І до Руїни там іти один-два дні, не більше. Ну, хіба що три – з дітьми. І то за умови, що вони зможуть стільки прожити…

Коли вже сонце хилилося на захід, Лелі вдалося підстрелити пару диких голубів. Голод уже так усім допік, що вирішили розкласти багаття й засмажити їх, хоч голуби, звісно, це не кури. Івася залишили розпалювати багаття, дівчатка заходилися патрати пташок, а Лисий і Леля вирішили патрулювати навколо вогнища, щоб дим і запах м'яса не погукали нежданих гостей. І Лисому одразу вдалося підстрелити тетерку. Це вже був добрий обід!

Лисому зводило живіт від голоду, але першою він послав обідати Лелю, і тепер чекав, поки вона його змінить. Одного вартового, безперечно, було мало. Але він сподівався, що встигатиме ходити навколо багаття й нічого несподіваного не пропустить.

Коли Леля його змінила й він повернувся до багаття, Івась також пішов вартувати.

З'ясувалося, що для Лисого діти лишили цілого голуба. Іще з'ясувалося, що дівчатка, поки смажилося м'ясо, назбирали чимало їстивної трави. Тож обід вийшов на славу. Уже коли він досмоктував останнє крильце, й хлопці викопали досить глибоку ямку, щоб закопати кісточки й золу від багаття, здалеку почувся голос Івася. Голос був неприродно гучний. А головне: Івась, здається, плакав. Це було так несподівано, що всі завмерли.

Лисий дав знак дітям, ті тихенько загорнули ямку й нечутно рушили до Лелі, щоб її попередити. Невже людина?

Лисий обережно рушив на голос Івася.

– То ти ж, мать, геть зголоднів? – долинув до нього солодкий старечий голос.

– Та ні… Я тут голуба підстрелив, засмажив. Смачно було!.. – Івась вочевидь намагався вдавати з себе когось іншого.

– А водички! Водички хочеш? – бабуся відверто прагнула кудись заманити малого.

– Та ні! Дзякую!

– Як ти цікавенько розмовляєш: «Дзякую!»

– Та ні! Я сказав «дякую», а не «дзякую». – Уроки вимови Лисого, здається, подіяли, – у Івася вийшло дуже схоже.

– А де ж ти батьків загубив, хлопчику?

– А там десь у лісі, недалеко!

– То ходім тоді до мене, відпочинеш трішечки, а я тим часом візьму свого ціпка, бо бачиш – зовсім погано ходжу… Та й підемо шукати твоїх батьків.

– Ну то ви йдіць уперед, а я за вами.

– А не стрельнеш у спину, хлопчику?

– А чого б це я став стріляти вам у спину? – Івась просто надривався, намагаючись говорити голосно. – Якби хотів стрельнути, то не чекав би, поки ви спиною повернетеся.

– А й то… А й то… Ти ж добрий хлопчик. Ти ж чесний хлопчик! Ти не стрілиш стару бабу…

Тепер Лисий міг їх бачити. Івась, ніби ненавмисне, тримав арбалета, спрямованого на старезну бабусю, дуже дивно вбрану. Ситуація зрозуміла: Івась не наважився вистрілити в дорослу людину, але не довіряв їй. Тому й затіяв цю розмову на повен голос, аби попередити своїх, не розкриваючи їй, що він не один. Були б із ним дорослі, може, він поводився б інакше. Тут же, як здалося Лисому, хлопчик усе робив цілком правильно.

Бабуся була недобра. Дуже недобра. Але не настільки, щоб одразу в неї вистрілити. Лук Лисого також був напоготові, але й йому забракло рішучості для пострілу. Не вовкулака ж!

Вона обережно пішла вперед, щомиті озираючись і без кінця кидаючи з-за плеча слова, ніби зернятка для дурненького півника.

– А я дивлюся, такий гарненький хлопчик – і сам-один… Хлопчики ж одні не ходять… Чого, думаю, цей хлопчик один?.. Та ще й такий гарненький… Невже, думаю, такі гарненькі хлопчики… Самі ходять лісом?..

Івась притьмом озирнувся, й Лисий тут же нахилив гілку куща, за яким ховався. Івась напевне помітив, бо вже впевненіше рушив за бабусею. І навіть сам почав забалакувати їй зуби.

– А ви ж чого самі ходите?

– А з ким же мені, онучку, ходити! Сама ж я лишилася… Геть сама… Ні онуків, ні дітей… ні діда якого, щоб хоч на печі без діла лежав… Як є одна… У мене добра піч – широка… Ти там можеш навіть упоперек лежати – така широка… І тепла-тепла… Аж гаряча… Такому гарненькому хлопчику сподобається… А чого ж не сподобатися?.. Хіба ж вона погана, піч?..

Мабуть, Івась, якби захотів, міг утекти. Але хто їх, цих бабусь знає. Мабуть, правильно робив, що не намагався втекти. Краще спочатку розвідати, де вона живе, хто така й чого хоче.

Хоч бабусі й було стільки років, скільки взагалі може бути, рухалася вона легко й швидко, при цьому вдаючи немічну. Це все якось одночасно в ній поєднувалося – намагання справити враження немічної і легкість ходи. І це заколисливе бурмотіння, повторення одних і тих самих слів… Зрештою, ще два роки тому вона цілком могла б обдурити Лисого. А тиждень тому – Івася. Але хлопчики вже були не ті, що раніше. Вони добре бачили брехню, одначе ніяк не могли зрозуміти, навіщо вона потрібна.

Вони зненацька опинилися на затишній галявині, посеред якої стояла дуже привітна хатка. Мабуть, для того щоб змії та пацюки не залазили всередину за бабусиної відсутності, хатку було збудовано на чотирьох грубезних стовпах. До дверей вела ошатна драбина.

Заходити до хати не можна ні в якому разі! Але чи то Івась так уже покладався на свій арбалет, чи то бабуся геть заколисала його пильність своїми теревенями, але він слухняно ввійшов слідом за нею. Двері зачинилися. Лисий стояв за кущем і не знав, що робити.

Покатаюся-поваляюся…

Лисий уже хотів бігти до хати, та раптом двері відчинилися, й баба вийшла на галявину. Вона ходила повз драбину туди-сюди, ніби чогось чекала. Лисому навіть було видно, що губи її ворушаться.

«Рахує, – здогадався він. – Де ж Івась? Що вона зробила з ним? Просто зараз вийти з-за куща? Невідомо ж, чого від неї можна чекати. Ні. Краще хай вона поки що не знає, що я тут».

Бабуся хихотнула й подалася до хати. Тієї ж миті Лисий перебіг галявину й сховався під хатою. Шпаринок у підлозі не було. Зазирати в віконце – небезпечно, баба може помітити й щось заподіяти Івасеві. Чомусь Лисий був упевнений: поки що з Івасем усе гаразд. Над головою почувся якийсь стук, хтось щось пересунув. Зненацька баба заспівала. Слів Лисий розібрати не міг, але співала вона дивно, з підвиванням. Сумнівно, щоб Івась витримав такі співи.

Двері знову відчинилися, бабуся спустилася драбиною й подалася до сараю, що стояв під лісом. Тієї ж миті Лисий злетів по драбині й тихо вскочив до хати.

Пахло солодко й дурманно, ніби горіла якась дуже пахуча трава. І справді посеред столу стояла біла зовні й чорна зсередини чашка, в якій щойно щось палили. Зліва була вкрита барвистим коцем лежанка, а справа стояла велетенська піч. Навпроти печі – умивальня. На печі лежав Івась. Арбалет його висів на протилежній стіні.

Лисий кинувся до Івася. Той мирно спав і не хотів прокидатися, хоч Лисий тормосив його й ляскав по щоках. Баба могла повернутися щохвилини. Лук був не дуже зручним у тісному приміщенні, змахнути шаблею також ніде. Лисий схопив зі стіни арбалет і сховався за піч. Йому почало паморочитися в голові, і він зрозумів, що причиною є солодкавий запах. Він притьмом кинувся до чашки на столі – з неї цей запах якраз і йшов. Очевидно, господиня підпалила в чашці якусь дурман-траву, а сама вийшла ніби у справах. За той час, що вона чекала й хихотіла під дверима, Івась і заснув.

«Хоч би й самому не заснути», – подумав Лисий.

Він визирнув у віконечко. Воно виходило на протилежний край галявини, сарайчика з нього не видно. Найпростіше було б вистрілити в бабу, коли вона тільки зайде до хати. Та чи вдасться тоді розбудити Івася? Що то за трава, він не знав, як зняти її дію – також. Треба було втрутитися раніше, не дати Івасику зайти до хати!.. Час спливав, а він так і не придумав, що робити. Рипнула драбина за дверима, і Лисий знову сховався за піч.

Бабуся принесла оберемок дров й з гуркотом кинула їх на підлогу біля печі. Невже їй холодно? Літо ж надворі! Вона вкладала дрова в піч і підвивала:

– Покатаюся-поваляюся, Івашкиного м'яса попоївши…

Лисий за піччю похолов. Він згадав казку, яку йому розповідала матуся багато років тому. Баба Яга! Вона прилаштовувала Івасика-Телесика на лопату й намагалася посадити в піч. А Івасик… Що ж він зробив? Як же він уникнув?.. Лисий не пригадував. Хто б подумав тоді, що зараз би це йому згодилося. Якщо справді існують русалки й вовкулаки, чому б не існувати й бабі Язі!

Але там Івасик точно не спав! Отже, щось тут не так – у цій історії. Що можна зробити?

Перше. Просто застрелити бабу Ягу. Вже зрозумів, що не годиться.

Друге. Зараз вийти, навести на неї арбалет і сказати, що вб'ю, якщо не зізнається, як розбудити Івася. Зізнатися вона, мабуть, зізнається. Але чи правду скаже? Ні. Бабуся брехлива. Правди не скаже.

Третє. Стежити далі й на чомусь її підловити. Легко сказати… Він би й стежив, але, стоячи за піччю, нічого не бачив.

Умивальня! Над нею маленьке дзеркальце. Але воно показує стіну печі між ним і бабою Ягою. Лисий як міг вивернувся й побачив краєчок бабиної спідниці. Вона сиділа навпочіпки біля печі. Видно, розпалювала вогонь. І справді в печі затріщали дрова.

І тут Лисий придумав, як її обдурити.

– Дзякую, – тоненьким голоском сказав він. – Так тепліше.

Баба Яга скочила на прямі, зачепила за рогач, той зі страшним гуркотом упав на підлогу й зачепив затулу. Затула також дзвякнула об підлогу. Не піднімаючи її, баба Яга кинулася до печі й почала уважно придивлятися до Івася.

– Та як же це ти не спиш?.. Чи спиш? Такий гарний хлопчик повинен спати… Мабуть, почулося… Як же не спати такому гарному хлопчику!.. Димку надихався? Надихався. То й спи собі.

Схоже, вона трохи заспокоїлася й заходилася підбирати рогача й затулу.

– Не гриміть так, будзь ласка! – пропищав Лисий.

– Та що ж це таке! – баба знову впустила на підлогу затулу й кинулася до Івася. – Що це ти розбалакався? Тобі не треба балакати. Тобі спати треба.

Лисий побачив у дзеркальці, що баба Яга піднесла руку – мабуть, поторсала хлопця.

– Спиш! І правильно. Треба спати. А як не спатимеш, то боляче буде. Я ж тебе мучити не хочу… Не звірюка ж якась там. Я бабуся добра.

– А чим це ви мене так приспали? – спитав Лисий, щойно баба відвернулася від печі.

Баба Яга вже й не повела головою.

– Ач який балакучий!.. Є такі – балакучі. Сам спить, а сам балакає. А сам спить. А як же не спати, коли димку нанюхався. Це такий димок від травички такої…

Щось знову грюкнуло, й баба Яга метнулася до печі.

– А чого це ти питаєш? Не бачив хіба, що я розпалювала в чашці?

Івась нічого не відповів.

– Бачив, але не пам'ятаєш. А чого б же ти й пам'ятав?.. Тобі пам'ятати не слід… – Вона опустилася навпочіпки й, мабуть, почала підкидати дрова в піч. – Навіть якби прокинувся, то не пам'ятав би…

– А як же мені прокинуцця?

Баба Яга гиденько захихотіла.

– Хи-хи-хи-хи! А ніяк. Це тільки я тебе можу розбудити… А сам ніяк… А як же ти сам прокинешся?.. Ніяк не прокинешся…

За піччю ставало жарко. Лисий уявив собі, як воно там на печі, й здригнувся. Треба поспішати. Але як випитати у баби секрет? Він боявся занадто прямо запитувати.

А з’ясувалося, все дуже просто. Заспокоєна розмовою, баба балакала вже й без запитань.

– От якби я тобі дала водички попити… А я не дам… А чого б я тобі давала водичку?.. Ні… Я тобі водички не дам… Бо якщо дам тобі водички попити, то ти й прокинешся… А де ж я ще такого гарненького хлопчика собі знайду?.. Знову пацюків та гадюк їсти?..

– А з чим ви мене будете їсти? – поцікавився Лисий.

– Хи-хи-хи-хи! Відомо з чим… З чим же їдять таких гарненьких хлопчиків!.. З лебедою та зі щавликом… Та ще м'яти запарю – щоб запивати… Я люблю запивати…

– А грибочки, ягідки?

– Хи-хи-хи-хи! А то діло! Тільки ж немає ще грибочків. Та й збирати їх довго. А от ожини можна й набрати – недалеко… Ну, ти тут полеж, а я збігаю…

Лисий обережно визирнув з-за печі, справедливо вважаючи, що вона його зараз не помітить. Баба зняла зі цвяха на стіні кошик… і завмерла. Поруч із кошиком не було арбалета. Вона різко обернулася, аж Лисий ледь встиг сховатися. Пропав, подумав він. А втім, чого боятися! Те, що треба, він із баби Яги витягнув. Лисий підняв арбалет і став чекати, що робитиме стара. Вона була посеред кімнати, але чим займалася – розібрати неможливо.

Потім вона хряснула дверима.

Лисий визирнув. Баби Яги в хаті не було. Але зі столу, де стояла біла зовні чашка, курився димок. Лисий кинувся до дверей, та двері виявилися зачиненими. Він відчув солодкавий запах і приємне запаморочення. Рештками свідомості змусив себе дотягтися рукою до чашки, перевернути її, а потім, намагаючись не дихати, схопив баклажку, відкрутив кришку й довго думав, що робити далі. Усе навколо солодко пливло, вже нічого не хотілося. Аби тільки повітря дихнути… Єдине, що пам'ятав, – так це те, що треба не дихати. І вже не розум, а просто інстинкт підказав йому: треба ковтнути води.