Текст книги "Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий"

Автор книги: Сергій Оксеник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 19 страниц)

На добраніч!

Стара повернулася за кілька хвилин. Просто посеред кімнати вона побачила вже другого хлопця, що лежав на долівці з арбалетом в руці. Її гарненький хлопчик так і спав на печі, в якій майже догоріли дрова.

– Хи-хи-хи-хи! – бабуся була задоволена. – Який хитрий хлопчик!.. Хіба ж хлопчики можуть бути такими хитрими!.. Ні, хлопчики повинні бути не хитрими. Бо тоді я не зможу їх обхитрувати… А я їх обхитрувала!.. Значить, хлопчики не такі й хитрі… Не такі хитрі, як я… Бо я найхитріша обхитрувальниця!.. От яка я Яга! – стара знову захихотіла: – Яка Яга! Хи-хи-хи-хи!

Вона підклала дров у піч і вирішила все ж таки повісити арбалет на стіну. А коли обернулася до нового хлопчика, то й остовпіла. Той стояв на ногах, навівши на неї заряджений арбалет. Найгірше те, що стріла в арбалеті мала чорне жало, на кінчику якого сяяла яскраво-біла цяточка. І вона цілком могла виявитися срібною. Баба Яга так давно не бачила срібної зброї! Вона думала, що вже ніколи її й не побачить. І от – на тобі!

– Ой! – нарешті заговорила вона. – А що це в тебе таке, хлопчику? Чого це в тебе така дивна стріла? З якоюсь цяточкою на кінчику…

– А це в ній, бабусю, срібло, – посміхнувшись, відповів Лисий.

– А ти, онучку, часом не збираєшся стрелити бабусю?.. Хлопчики не повинні стріляти бабусь. Та ще й такі гарненькі хлопчики…

– Збираюся, бабусю. Саме стрельнути й збираюся!

Стара заметушилася. Очі забігали, руки почали м'яти фартук. Вона, без сумніву, була налякана.

– Ні!..

– Так!.. – перебив її Лисий. – А якщо не хочете, щоб я стріляв, то заведіть обидві руки за спину й стійте тихенько.

– А звичайно, заведу!.. – стара заторохтіла запопадливо. – А чого ж не завести руки за спину!.. А це ж навіть приємно – завести руки за спину, коли тебе просить такий гарненький хлопчик!.. Ой! – баба відчула зашморг на зап'ястях і спробувала обернутися.

– Я сказав не ворушитися! – різко вигукнув Лисий.

Стара завмерла й стояла непорушно, поки Івасик міцно зв'язував їй руки.

– Ой, що ж ти робиш! Та хіба ж можна так зі старших знущатися! Та я ж навіть носа почухати не можу. Ой, як свербить ніс! Ой, швидше почухай, бо зараз помру!

Лисий мимоволі відвів убік арбалет і простягнув ліву руку, щоб почухати бабі носа.

І ледве встиг відсмикнути руку, коли баба Яга спробувала вхопити його зубами.

– Ага, – сказав він. – Ану, бабусю, марш на лежанку! Лягти обличчям до стіни й не ворушитися, бо гірше буде.

Не відводячи очей від кінчика стріли, стара позадкувала до лежанки, не перестаючи белькотіти про гарненьких і добреньких хлопчиків, які знають, що старих ображати не можна, а також не можна ображати жінок, а що вже старих жінок, то й взагалі не можна ображати. Лисий не витримав.

– Цитьте, бабо, а то я вже такий злий, що просто не можу розвести пальці. Зараз вони зовсім зігнуться, і стріла вилетить.

Баба замовкла. Лисий показав Івасеві на мигах, що треба зробити, а сам пішов до печі, залив рештками води дрова, поставив на місце велику залізну затулу й глибоко – до упору засунув калгу, щоб тяги в печі не було. Івась тим часом міцно припнув другий кінець мотузки, якою була зв'язана Баба Яга, до ніжок лежанки. Потім Лисий показав Івасеві очима на двері. Той тихенько вийшов з хати.

Баба спробувала озирнутися.

– Ану не ворушитися! – гримнув на неї Лисий.

Вона знову завмерла.

Хлопець насмикав дурман-трави зі жмута, що звисав зі стелі, поклав у чашку, чашку поставив високо на піч і дістав кресало.

Трава легко зайнялася. Намагаючись не дихати, Лисий хутко скочив у двері, на прощання крикнувши бабусі:

– На добраніч!

Він щільно зачинив за собою двері й замкнув їх, поклавши впоперек грубезного ціпка. Ще й не закінчивши цієї роботи, вони почули гуркіт у хаті – баба тягла за собою лежанку. Потім вона розлючено завила. А далі виття потроху зійшло нанівець і геть замовкло.

Лисий витяг з піхов шаблю й, потужно розмахнувшись, розрубав сходинки драбини. Удар був такий сильний і точний, що розрубані щаблі драбини лишилися на своєму місці – тільки нижній переламався. Івась навіщось його поправив, тож зовні драбина справляла враження цілої. Вони ще постояли, прислухаючись, але в хаті було зовсім тихо.

– Побігли, – сказав нарешті Лисий. – Треба наших знайти.

Але шукати їх якраз і не було потреби. Щойно розвернувшись, хлопці побачили, як уся ватага вибігла їм назустріч із-за кущів.

Спогади про рибалку

– А навіщо було рубаць щаблі? – поцікавилася Марічка.

– Щоб інший ніхто не міг залізти, – невпевнено відповів Лисий. Він справді не знав, навіщо зробив це. Мабуть, з люті.

– А хто інший? – Якщо вже Марічка починала розпитувати, зупинити її було неможливо.

– Ти часом не сестра Лелина? – запитав Лисий.

– Сестра. Двоюрідна, – відповіла дівчинка. – А хто інший?

– Не знаю, – розсміявшись, відповів хлопець. – Може, у неї теж сестра є. Чи брат. Прийде провідувати, а ми тут у чужій хаті ночуємо…

– Мені не подобаєцця ночуваць у цій хатці, – зізналася Марічка.

– Кому подобається! Але вже вечір, кращого місця ми не знайдемо.

Щоб припинити розмову, він поліз до хати, хоча без драбини це було непросто.

– Якшо ти заліз, то й родич може залізти, – не вгавала Марічка. Безперечно, вона мала рацію.

– То що, ти гадаєш, треба зараз заходитися драбину лагодити?

Всі засміялися, й дівчинка ображено замовкла.

Баба Яга лежала на підлозі біля самісінької печі – важенну лежанку змогла протягти майже через усю кімнату, – ошкіривши зуби, й немилосердно хропла. Треба віддати належне Івасеві – зв'язав він бабусю надійно. Але це хропіння!..

У Довгоногого щось негаразд було в горлі – так казав Інженер. Спати з Довгоногим у лісі було неможливо. Його хропіння неодмінно щось приваблювало. І якби ж щось добре! Коли б на ці рулади збиралися зайці, Довгоногому б ціни не було. А то ж збиралася різна погань: то пацюки, то червоні мурахи мало не заїли. Одного разу кажани налетіли – штук десять, не менше. Довелося півночі віддирати їх від сорочки та штанів. А один заплутався кігтями в волоссі Довгоногого – ото був клопіт! Довгоногий верещить, кажан пищить і ще й кусатися намагається!..

Для Лисого ті подорожі з Довгоногим були сущим прокляттям. Ходити їм випадало далеко, якось три ночі провели в лісі. Вони шукали воду й місце для переїзду села. На відстані двох днів путі нічого знайти не вдалося. Може, якби пішли далі, то й знайшли б щось, але та фатальна галявина, де на Довгоногого налетіли саранці…

Довгоногий так і народився, казали, з довжелезними ногами – від плечей ростуть, жартував батько. Де в ньому вміщалися серце і все інше – невідомо. Тільки голова й ноги. Зрештою, це нікого особливо не дивувало. Кожен народжувався з якимись особливостями – на Лисому ось ніколи не росло волосся. А Циклоп так і народився з одним оком. Довгі ноги – це загалом добре. Якби тільки він бігав краще.

Вони не були друзями. Просто знали, що треба працювати разом, треба миритися з тим, що у іншого є вади. Лисого, скажімо, дратувала нерозважливість Довгоногого. Той був гарячий і нестриманий. В тих випадках, коли Лисий животом відчував небезпеку, Довгоногий просто кидався навпростець – і зажди був правий. Йому щастило. Він був старший на два роки. А що вже довший!.. І завжди насміхався з Лисого: «Ти такий нерішучий, що, мабуть, і листочок щавлю не з'їси, поки не обдивишся з усіх боків!» Найдужче бісило Лисого те, що це була чиста правда.

Але вдвох їм щастило уникати неймовірних небезпек. Якби Довгоногий був живий, може, пішли б до Руїни вдвох. Тоді все було б зовсім інакше… Лисий відчув, що сльози навертаються на очі…

Можна, звичайно, витягти бабу Ягу на галявину, але ж з нею хоч що роби – не прокинеться. Лисий розумів, що жаліти її не варто, але все одно… Як же це – кинути на ніч на галявині? Краще вже просто вбити.

Руки їй він вирішив не розв'язувати, тільки відрізав мотузку, якою вона була припнута до лежанки. Потім погукав Івася. Той щось довго вовтузився, тож Лисий підійшов до дверей і побачив, що Івася ніяк не можуть підсадити до дверей. Він подав руку й витягнув його до себе.

– Лелю, поки ми тут з Івасем придумаємо, що робити з бабою, ви підіть – тільки обережно! – десь тут повинна бути ожина.

Разом з Івасем вони перетягли лежанку знову до стіни. Лежанка була важенна, і хлопці здивувалися, яка ж дужа баба Яга – сама перетягла її через півхати. Потім підтягли бабу до лежанки, але підняти її було не так просто. Геть змокли, поки вдалося сяк-так укласти її. Потім ретельно прив'язали, щоб уночі не сталося ніяких несподіванок.

– Давай перевернемо її на бік, тодзі вона, може, й не хроптиме, – запропонував Івасик.

Справа була варта зусиль. Бабу розв'язали, перевернули на бік, і вона справді перестала хропти. Знову міцно прив'язали до ніжок лежанки руки й ноги старої.

Тим часом повернулася Леля з дітьми, назбиравши чимало ожини. Лисий з Івасем допомогли їм піднятися до хати.

За столом сісти було ніде. Повсідалися на підлозі й, недовірливо косуючи час від часу на бабу Ягу, заходилися вечеряти ожиною. Хоч і голодні були, але більше говорили, ніж їли. Леля розповідала казку про бабу Ягу й Івасика-Телесика, а всі діти їй підказували деталі й уточнювали, чому Івасик зробив так, а не інакше. Виникало запитання, для кого Леля розповідала казку. Швидше за все – для Лисого. Але як вона здогадалася, що він цю казку не до ладу пам'ятає? Втім, його хвилювало інше. Баба Яга жила одна, але їй напевне хтось мусив служити. Вона з кимось могла бути в добрих стосунках. Не могла ж вона просто ні з ким, крім заблудлих дітей, не спілкуватися! Чи могла?..

Марічку, щоправда, цікавило дещо інше.

– А звідки беруцця баби Яги? – спитала вона невідомо кого.

– Мабуць, з людей, – відповіла Леля. – Зі стареньких бабусь, які лишилися самі, і їм ні з ким навіць побалакаць.

– А навіщо ж вона тодзі їх їсць? – не вгавала Марічка.

– Їсти хочеться.

– Можна ж шось інше поїсти. А хлопчиків залишиць собі й з ними балакаць, правда?

Тут уже ніхто не міг дати відповіді.

– Так ті хлопчики з нею й залишацця, – відповів нарешті Івась.

Усі засміялися.

– Дивлячись які хлопчики, – сказала Леля, маючи на увазі, очевидно, щось трохи інше, ніж те, про що говорили всі. Принаймні для Лисого це прозвучало так, ніби йшлося про нього – що от він же не кинув Лелю саму…

«Ну, на бабу Ягу вона не дуже схожа», – подумав Лисий. Та й щодо самотності баби Яги в нього лишалися сумніви.

– Лелю, – зупинити Марічку може хіба що необхідність стрибнути з висоти, – а Івасик-Телесик також жив у лісі?

– Так… – запитання загнало Лелю в глухий кут. – На узліссі. Біля річки.

– А навіщо він ловив рибу?

Леля замислилася.

– Він її їв, – сказав Лисий.

– Рибу!?

– Так, коли в річках вода ще була чиста, рибу можна було їсти.

– А ми також зможемо їсти рибу, коли вода знову чистою стане?

Тепер замислився Лисий. І Леля не відповідала. Хлопець відчув, що вони з нею думають про одне й те саме.

– Звісно, зможемо, – сказала нарешті Леля, хоча переконаності в її голосі не було.

– А риба смачна? – тепер вони були вже вдячні Марічці за запитання.

– Робінзон запікав її на багатті, – Лисий заходився розповідати, аби діти не поверталися думками до попереднього Марійчиного запитання. – А ловив він її так: брав волосінь, прив'язував до неї такий невеличкий металевий гачок, на нього нанизував якусь личинку чи черв'яка й закидав у воду. Риба ковтала личинку разом з гачком, і тоді Робінзон витягав її на берег.

– Ач який хитрий! – вигукнула Марічка.

Діти розсміялися, й напруга зникла.

Ніч на курячих ногах

Дівчат поклали спати на широкій печі, а хлопці лягли на підлозі. Лисий майже на порозі, а Івась – під вікном. Двері замкнули на широкий залізний засув – мабуть, бабі Язі також було кого боятися. Про всяк випадок на віконце повісили фартук баби Яги. Воно було досить високо від землі – навряд щоб хтось зміг у нього зазирнути, але… На серці у Лисого було неспокійно. Він не знав, чого чекати, і все ж відчував небезпеку кожної миті перебування в хатині. Втім, десь поблизу хати ночувати було б, напевне, ще небезпечніше.

Все почалося одразу, тільки-но він заснув. Мабуть, його неспокій був більшим, ніж у інших, бо хлопець прокинувся від такого шуму, який нікого іншого не розбудив. Спочатку Лисий не зрозумів, що відбувається. В хаті було темно, тільки крізь маленьке віконце на підлогу падало бліде місячне світло. Він негайно згадав, що вікно вони завісили бабиним фартухом. Хлопець роззирнувся по хаті й побачив, що робить фартух. Той скрутився в жмут і зараз, міцно обхопивши горло Івася, сильно стискав його. Лисий перескочив через сонних хлопців і схопив кляту ганчірку. Спочатку йому здалося, що в руках у нього гадюка – таким живим і пружним був фартух. Але відчувши на собі руку Лисого, він миттю відпустив горло Івася і став просто шматком тканини.

Хлопчик почав кашляти, тримаючись за горло. Навіть у молочному місячному світлі було видно, як обличчя й шия його налилися кров'ю. Прокинулася Леля. За нею решта.

– Івасю, що трапилося?

– Нічого, кхи-кхи!

Лисому він усе більше й більше подобався.

– Ти не застудився?

– Ні, просто поперхнувся… кхи-кхи…

Потроху він заспокоївся. Діти знову поснули. Лисий кинув фартух у піч, клацнув кресалом, і тканина загорілася; піч почала чадіти. Лисий згадав про калгу й витягнув її. В печі загуло, й за хвилину від ганчірки лишилася тільки купка попелу. Знову затуливши піч, Лисий нарешті влігся на своє місце.

І щойно заснув, як почув металевий скрегіт, розплющив очі і встиг побачити, що прямо йому в голову летить залізна затула з печі. Він різко випростав ліву руку, залізяка боляче вдарила його по пальцях, але від цього змінила напрямок і врізалася в дерев'яну стіну.

Лисий дув на забиті пальці й озирав приміщення. Ще є лавка і стіл, і рогач біля плити, й горщики, й кошик, і в'язанки різних трав під дахом, і ножі, й ложки, і мітла, і величезна діжка, видовбана в цілій колоді… Ступа, здогадався Лисий, згадавши казку. Невже все це чекає своєї черги? Невже баба не спить? А якщо воно почне літати й нападати не по черзі, а одночасно?

Дівчатка сиділи на печі, а хлопці на підлозі, і всі дивилися на Лисого. Зрозуміло, чекали, яке він прийме рішення. А що тут можна вирішувати? Або лишатися в хаті, або не лишатися. Лишатися – майже напевне бути вбитим. Не лишатися – можливий такий самий результат.

Леля злізла з печі й підійшла до нього.

– Ми тут чужі, – пояснила вона.

– Дзякую за пояснення, – саркастично відповів Лисий.

– Ти не розумієш, – сказала Леля. – Всі ці речі вважаюць нас чужими. Ми до них ввалилися як вороги, як зайди…

– Що вони – люди, щоб вважати?

– Не люди. Але й не прості речі… – Вона взяла ганчірку на припічку, налила на неї трохи води й заходилася витирати залізну затулу, що й досі стриміла зі стіни.

Дівчатка зрозуміли її. Наталка кинулася підмітати підлогу, Надійка почала мити ступу, а Марічка взяла несвіжий рушник і стала протирати посуд. Лисий дивився на все це з недовірою. А хлопці також підтримали Лелю. Кожен знайшов собі роботу – один скоблив стіл ножем, другий протирав віконце, третій гострив ножі. Лисий сів на лаву. Лава була стара й розхитана. Він перевернув її й роздивився, наскільки це було можливо в такій темряві. Хиталася одна ніжка. Хлопець ножем відколов скалку від ніжки й забив руків'ям ножа в щілину. Ніжка перестала хитатися.

Нічні роботи тривали недовго. Всі дуже хотіли спати – втомилися значно швидше, ніж можна було сподіватися. Знову повдягалися. Лисий висмикнув затулу зі стіни й поставив її на місце.

Він сів за стіл і вирішив не спати. Він не дуже вірив у те, що казала Леля.

– Лягай, Лесику, – промовила з печі Леля. – Тепер усе буде гаразд.

Найсмішніше, що відчуття небезпеки, яке не залишало його відтоді, як він уперше зайшов до цієї хатини, зараз майже зникло. І це насторожувало ще більше.

Діти поснули. Леля, побачивши, що Лисий не лягає, злізла з печі й сіла поруч із ним.

– Чому вони мене називають Лесиком? – це питання давно цікавило Лисого.

– Ну, не могла ж я їм сказаць, шо тебе звуць Лисим. Вони б не зрозуміли. У нас так людей можуць тільки дражниць. Це не схоже на справжнє ім'я.

– Але це справді моє ім'я!

– Я відаю. А вони могли б почати насміхатися з тебе…

Запала мовчанка.

Стояла глупа ніч. Місяць сховався за хмари, і крізь віконце не пробивалося майже ніякого світла. Лисий скоріше внутрішнім зором, аніж насправді бачив Лелю, що сиділа поруч нього на лаві. Здається, за ці кілька днів він так добре з нею познайомився, здається, все про неї знає. Але щоразу вона знову дивує його. Є в ній так багато незрозумілого. От і ця історія з іменем. Вона якось не так мислить.

А з бабиним реманентом, то й поготів. Це ж додуматися тільки – подбати про все в хаті, тоді тебе не відчуватимуть чужим!.. І схоже – спрацювало! Втім, ще невідомо, як би воно було, коли б він заснув.

Лисий позіхнув.

– Лягай спати, Лелю. Я ще трохи посиджу й теж лягатиму.

– Ти не хочеш, щоб я з тобою посиділа?

– Ну чому… – це запитання збило Лисого з пантелику.

Знову Леля ніби прочитала його думки. Звісно, він хотів, щоб вона з ним посиділа. Протягом дня їм і словом ніколи перекинутись – у дорозі вони йдуть нарізно, а коли збираються всі докупи, то Марічка нав'язує такі теми, й такий плин розмови, що тільки з нею доводиться розмовляти. А єдиною дорослою людиною, крім нього самого, тут була Леля.

– Як ти здогадалася, що треба подбати про все в хаті?

– Нічого я не здогадалася. Просто це ж усе так, як у казках. Раз баба Яга – із казки, значиць і все інше тут таке саме, як у казках…

– А я зажди думав, що казки – то вигадки.

– І я… Хоча… Вовкулаки існуюць насправдзі, і русалки існуюць насправдзі…

– Ти їх бачила?

– Я ні. Але жінки з нашої вьоски дружили з ними.

– Як дружили? Хіба з ними можна дружити?

Те, що Інженер розповідав про підступність і лють русалок, аж ніяк не наводило на думку про можливість дружніх стосунків.

– А чому ж не дружиць… Дружиць можна з усіма…

– І з вовкулаками?

Леля не відповіла. Вони сиділи мовчки, і так теж було добре – просто сидіти поруч і мовчати… Потім вона знову заговорила:

– Мабуць, вовкулаки також колись були людьми. Може, вони й стали вовкулаками від злосці й ненависці… Мій тато розповідав, шо колись дуже давно – дуже-дуже давно – люди дружили з усім живим – і з мавками, і з русалками, і навіть з лішаками. Тобто не те шо дружили… Ну, вони жили всі разом – в одних лісах, на одній землі… І всім вистачало місця. А потім люди почали все більше захоплюваць землю… Вони почали рубаць ліс, будуваць машини… І тоді вони почали витісняць цих сусідів. Почали ворогуваць з ними… А потім придумали казки – які погані всі ці мавки й лішаки… Мабуць, сумління замучило… А тодзі люди – завдяки своїм машинам – стали такими сильними, що лісовий народ уже не міг їм протистояць. І він сховався… А коли люди отруїли річки, землю й повітря, їхні величезні села перетворилися на руїни, а самі вони майже всі вимерли. І весь лісовий народ вийшов зі своїх схованок, і почав воюваць із людьми… Тепер люди стали слабкими. Нам їх усіх не перемогти. Може, і їм нас не перемогти… Тато казав, шо воюваць безглуздо. Треба навчицця дружити й знову почаць жити разом…

– Нічого собі подружицця, – передражнив її Лисий. – Вони нас убиватимуть, а ми з ними дружитимемо?

– Так, це так… – Леся помовчала. – Але якшо ми подружимося, тодзі й вони не будуць нас убиваць… А для цього треба, щоб ми самі перестали їх убиваць… От ви не вбили бабу Ягу – це дуже правильно. Хай спиць. Коли прокинецця, вона вже буде не такою лихою.

– Ага, якже! – тільки й сказав Лисий.

У лісі зашумів вітер. Мабуть, збиралося на дощ. Зібрати б дощової води… Але ринви на хатинці не було, це Лисий помітив, коли роздивлявся її, поки чекав Івася. А просто виставити якусь посудину – такого сміття назбираєш! Хай уже… Як завжди перед дощем, іще більше закортіло спати.

Ясна річ, Леля тут же полізла на піч, хоч Лисий їй нічого того й не сказав. Як вона вміла так відчувати його настрій?

– На добраніч, Лелю.

– На добраніч. Ти також лягай.

І Лисий її послухався.

Бабині гості

Йому приснився старий Інженер. Він ішов попереду валки, повільно і врочисто. Біле волосся розвівалося за спиною. На плечі сидів пацюк і нестримно реготав, дивлячись назад, на всіх людей села, які тяглися слідом за Інженером. Вони їхали на велетенських металевих жабах, незручно сидячи просто на довгих мордах, схожих на колоди. Мама тримала в руках дерев'яну скриню, з якої линула музика. Музика розходилася довкола твердими хвилями; від них згиналися віковічні дуби й ламалися сосни – точно навпіл. Лисий біг слідом за валкою і ніяк не міг її наздогнати, хоч біг дуже швидко, бачив хвіст, але відстань збільшувалася й збільшувалася. Він мчав по сліду, який залишила колона, не дивлячись під ноги, не відчуваючи ніякої небезпеки, бо знав, що протягом трьох днів жодна нечисть не наважиться ступити на цей слід. Як же наздогнати!? Як попередити їх? Він мусив зупинити односельців, але хвіст валки вже майже не було видно. Це звуки музики з маминої скрині щораз штовхали його в груди й не давали наздогнати своїх односельців. Він зрозумів це і злякався, що мама також зрозуміє й припинить музику. І тоді настане ніч, і він взагалі не зможе наздогнати своїх, бо не знатиме, де їх шукати. Зараз музика його не пускала, але й була дороговказом водночас.

Та ось вона почала змінюватися, в ній з'явилися якісь шуми, якийсь гуркіт і тріск. Це вже й не музика була, а щось таке, ніби розламували деревину. А потім грюк, і замість музики долинув розлючений голос:

– От бісова баба! Та хто ж так гостей зустрічає!

Лисий прокинувся й зрозумів, що це хтось намагався піднятися по сходинках до хати, але, не знаючи про розрубані щаблі, сильно впав, розламавши рештки драбини. Було ще сподівання: цей хтось вирішить, що баби немає вдома, й подасться геть.

Але тут прокинувся Василько. Він іще навіть не прокинувся, а просто крізь сон вигукнув:

– Хто там?

Він тут же принишк, але було пізно.

– О, та в тебе гості, – прорипів з-за дверей тріснутий старечий голос. – То я вчасно! Ну, відчиняй уже, бо скоро сонце зійде! – Він іще трохи почекав, а потім додав. – А то сама виходь. Приготуй там усе, покажи дитинці, як травичка горить, а сама виходь, поговорити треба.

Всі прокинулися, всі завмерли, хату наповнило відчуття страху. Видно, дідок зрозумів, що тут щось не так, бо звернувся вже не до баби.

– Гей, дитиночко, а баба вдома?

Лисий кивнув Василькові, щоб той щось відповів.

– Вона спиць, – дуже невпопад ляпнув хлопчик.

Видно, його відповідь змусила дідка ще глибше задуматися. Він досить довго напружував уяву, щоб збагнути значення цих слів. Нарешті без розуміння, але з медом у голосі промовив:

– Ото й добре! Я люблю, коли вона спить. А відчини-но двері, я тут тобі такого гостинця приніс!..

– Якого такого гостинця? – Василько вже оговтався й повів бесіду розумніше.

– Ох, та й гостинець же!.. Такий, що ти й не уявляєш який! От відчини й побачиш.

– Е-е! – Василько ввійшов у роль. – Ви спочатку скажіць якого, а тодзі вже я відчиню.

Дід почав дратуватися.

– Та якого ж якого! Гарного, от якого! Давай відчиняй двері! А то передумаю і віддам гостинця бабусі!

– А-а… – розчаровано протягнув хлопчик, – то ви бабусі принесли гостинець! А кажете, мені!

– Та тобі ж, тобі! То я так лише кажу, що віддам бабусі, а насправді я віддам тобі.

– То це що, – Василько просто знахабнів, – це ви неправду мені сказали?

– Яку неправду?

– Ну, спочатку ви сказали, що віддасте гостинця мені. Так?

– Ну, так.

– А поцім сказали, що віддасте бабусі, так?

– Ну, сказав.

– А поцім знову сказали, що віддасте мені.

– Коли?

– А щойно.

– Ну, то й що?

– То коли ж ви казали правду?

– Як коли? – дід, видно, теж вирішив робити так, як Василько – заплутувати співрозмовника. Однак, з'ясувалося, не на того напав.

– Як ніколи, – сказав хлопчик.

– Ні, як завжди!

– А як завжди – це значить не завжди.

Дід засміявся гидким іржавим сміхом.

– А це вже ти й сам заплутався!

Лисий подумав, що дід має рацію.

– І нічого я не заплутався, – тут же відповів Василько. – Завжди – це завжди. А «як завжди» – це значить тільки схоже на завжди, а насправдзі – зовсім не завжди. Ви що, людської мови не розумієте?

– Людської – розумію… – виглядало, що дід уже не знав, що казати.

– А-а, – радісно промовив Василько, – то ви, значить, не людина!

– А як це ти здогадався? – зовсім розгубився дід.

Гаразд, час вони виграли. Всі прокинулися, дівчатка лишалися на печі – Леля зі зведеним арбалетом, Василько стояв біля дверей, решта хлопців – під стінами поруч з дверима – Івась з арбалетом, Лисий з оголеним палашем. Можна було й далі правити теревені й збивати діда з пантелику. Він щось казав про те, що незабаром сонце встане. Отже, сонця він боїться. Перед світанком, якщо вони його не впустять, просто десь неподалік сховається, а ввечері зайде до хатини, розбудить бабу Ягу, і тоді вони вже вдвох кинуться навздогін. Лисий згадав, як прудко й легко баба Яга пересувалася по лісу, й подумав, що втекти від неї з дітьми буде не так просто.

Хочеш – не хочеш, а відчиняти двері доведеться. А далі? А далі видно буде. Тим більше, що драбина зламана, дід, схоже, старий, поки забереться, встигнемо щось зробити.

– А що ж тут здогадувацця, – вів далі Василько. – Раз ви людську мову розумієте, то значиць, вона не рідна ваша мова. А значиць – ви не людина.

Лисий подумав, що це не дуже вдала пастка, не переконлива, але дід уже, видно, достатньо був заморочений, тож попався.

– Це, дитиночко, як подивитися. З одного боку – лішак нібито й не зовсім людина. А з другого, чим не людина – дві ноги, дві руки, одна голова… А от ти, такий язикатий, схоже, не дуже людина. Може, ти просто якесь базікало неживе?

– Може, й так, – легко погодився Василько.

Лисий з нього дивувався. Це ж виявляється які здібності в хлопця! Щоб так заморочити нечисть, що сама зізнається, що вона – лішак… Просто молодець!

– Ой лишенько, – нещиро забідкався гість, – ніколи не бачив неживого базікала. А відчини-но двері, я хоч погляну, яке ти є.

Василько поглянув на Лисого, і той кивнув.

– Добре, я зараз відчиню, а ви поки шо приготуйте гостинця, зразу вкиньте його в хату. Добре?

– Та навіщо ж зразу? От зайду, роздивлюся тебе як слід, а тоді й… того…

– Е ні, діду! – Василько самим своїм тоном дав зрозуміти, що торгуватися не буде. – Не вкинете гостинця, зразу ж і зачиню двері знову.

– Ох, ну що вже з тобою робити! Гаразд. Домовилися. Відчиняй.

Усі приготувалися, Лисий клацнув засувом, Василько штовхнув двері й одразу притиснувся до стіни.