Текст книги "Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий"

Автор книги: Сергій Оксеник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 19 страниц)

Дожити треба

– Давай нахилимо ступу, – промовила Леля. Вона залила водою хустинку й заходилася ретельно витирати стінки й дно ступи, примовляючи: «Бідненька моя, таке знущання… Ти у нас розумашечка… Ти наша рятівниця… Бач, ми про тебе й не знали, що ти така помічниця… Ти така гарна тваринка»…

Це справді виглядало так, ніби вона пестить кошеня. Ступа завмерла й покірливо приймала Лелине піклування. Лисому навіть почулося муркотіння.

Сонце перевалило за полудень. А вони ще й півдороги до вежі не подолали. А від вежі ще йти та йти.

Незважаючи на гидотні трупи собачих пацюків під ногами, Лисий відчув, що зголоднів. Схоже, перша спроба дістатися до схованки, залишеної старим Інженером, зазнавала невдачі. Можна, звісно, спробувати йти далі, а потім заночувати в Руїні й рухатися знову, однак перші півдня перебування тут зовсім не надихали хлопця на такий нічліг.

Треба йти з цього місця, проте Леля все ніяк не могла натішитися миттям ступи. Вже всю воду зі своєї баклажки вихлюпала. А в баклажці Лисого води було тільки наполовину.

Круки сиділи з байдужим виглядом, реагуючи лиш на приліт нового родича. Втім, відчувалося, що їхній терпець на межі. Ось один із них ліниво змахнув крилами, злетів у повітря, облетів коло й приземлився. Але вже не на те саме місце, а на добрих півтора кроки ближче.

Усе ж таки Лисий не підганяв Лелю. Він також узявся до діла: спершу шаблею добивав пацюків, підозрюючи, що вони можуть іще бути небезпечними, а потім повисмикував з їхніх тіл стріли, повитирав їх об порох і повкладав до колчана.

Леля нарешті закінчила виховувати своє майно. Вони з Лисим поставили ступу вертикально, вправили рогач у гнізда й готові були рушити. Лишалося тільки визначити, куди саме.

Дівчинка несміливо подивилася хлопцеві в очі. Всі її думки й вагання він зрозумів одразу й промовив:

– Вертаємося.

В очах її промайнуло полегшення, але вона все одно спитала:

– Ти впевнений?

Лисий розсміявся. Вона підхопила сміх, але раптом вони дружно урвали його й насторожено роззирнулися. Все було гаразд, однак спогади про недавні пригоди вимагали більше не піддаватися сміхові.

Попереду Лисий – зі ступою на рогачі в лівій руці та арбалетом у правій, позаду Леля з арбалетом і мітлою.

За півгодини їм трапилася простора галявина, на якій здавалося безпечно. До найближчих дерев було ще дуже далеко, тож вирішили зупинитися й пообідати. Дістали з торби Лисого наготований Інженером пакуночок. Там були огірки й шинка з хлібом. Старий сам випікав хліб. Як він казав, випікати не важко – важко виростити пшеницю.

Раніше, коли багато людей ходило до Руїни, це було просто неможливо – стільки голодних! Зерно з'їдали просто на ниві. Йому ледь удавалося зібрати стільки ж, скільки посіяв. І так із року в рік.

– Навіщо ж ви сіяли? – поцікавився Лисий.

– Якби не сіяв тоді, то й зараз хліба не було б, – усміхнувся Інженер.

Шинку він також робив сам. Вона висіла на гаках у підвалі. Смак мала дивовижний, ні з чим його порівняти неможливо. Інженер пояснював, що це завдяки солі, якої він свого часу дуже багато наносив з Руїни. (Ото б Марічці дати скуштувати! Тоді б вона, можливо, зрозуміла, що таке солона вода і що таке море.) Зараз уже солі в Руїні не знайти. А тоді ще можна було.

Втім, це було досить небезпечно. Хоча тоді й не було собачих пацюків – тільки звичайні, не було й кам'яних грибів. Але було стільки мародерів, що пройти з мішком через місто рідко кому вдавалося. А ще – хворі. Вони в кожному перехожому бачили свого можливого вбивцю й тому намагалися вбити першими.

– Лихі часи були… – гірко зітхнув Інженер. Лисий і Леля його не перебивали. Для старого то справді були лихі часи.

Правда, чим зараз вони кращі?

Чи – як для кого?

Чому Інженер – один, а живе в спокої та статках, а односельці Лисого стільки працюють, живуть гуртом, а води в них немає, і гинуть вони одне за одним. Та й те: чи доживуть до власної смерті? Чи буде з ними, як з Лелиними батьками й односельцями? Зрозуміло, що вони самі винні: забруднили річку, то тепер і пожинають те, що посіяли.

Лисий мусить їх урятувати! Коли він врятує своє село і виросте сам, у нього також будуть діти. Вони житимуть не так. Вони житимуть, як старий Інженер. Другий Інженер, сам себе виправив Лисий. І тут же злякався. Виходило так, що той Інженер, який його виховав, виростив, навчив читати, навчив усього, що він умів… Виходило страшно. Адже якщо його Інженер жив не так, то і його, Лисого, він навчив не так жити. Взагалі не того навчив?!

Шматок шинки застряг хлопцеві в горлі.

– Що з тобою? – злякано спитала Леля.

Він помовчав, прожовуючи шинку, і відповів:

– Я думаю про тих людей, які жили раніше. Невже вони не розуміли, що занадто багато взяли від землі й надто мало їй повертають?

Леля не відповіла, і Лисий вів далі:

– Вони ж не могли не розуміти, що колись ці борги доведеться віддавати. Як же вони могли й далі так жити? От ти сказала, що вони брали в борг у своїх дітей…

– Це не я, це мій батько так казав.

– Ну, все одно. От вони жили в цьому величезному селі – Інженер називає його містом. Йому ж немає ні кінця, ні краю. Страшно навіть подумати, скільки людей тут жило. Вони щось їли, пили воду, їздили на велетенських залізних санчатах, такі височенні башти з заліза будували – ще й незрозуміло навіщо… Вони що, не могли зупинитися? Вони не хотіли зупинитися?..

– Я думаю, вони вважали, що й на них, і на їхніх дітей усього ще вистачить, – Лелина відповідь була невпевненою і непереконливою.

– А на нас?! Чи ми не їхні діти? Але Бог із ними, як каже Інженер. А ми? А наші батьки? Вони ж уже все знали! Вони ж знали, що ми повинні повернути борги. Якщо ми не повернемо, то потім нашим дітям… – Лисий затнувся й зашарівся. – Марічці, Івасеві… Їм же залишиться ще менше!!

Леля мовчала.

– От ми, – Лисий не міг зупинитися ставити запитання, на які ні в нього, ні в неї не було відповідей. – Ми в нашому селі… Ми ж самі знищили струмок – отруїли його своїм сміттям. Тепер усі хворіють і помирають. І єдина надія тепер на мене – на те, що я принесу з Руїни. А якби не було Руїни?

– Може, якби не було Руїни, то й вода була б питна, – озвалася Леля.

– Це зрозуміло, я не про це, – Лисий послав до рота останній шматок шинки з хлібом. – Я не про це… Не знаю, як тобі пояснити… От дивись. Чому загинули древні люди? Бо намагалися зробити собі легким життя, а заради цього все нищили навколо – правильно?

Леля кивнула.

– Ми в своєму селі гинемо, бо знищили струмок. Те ж саме, правильно? І вже ж начебто навчитися мусили! Ні – знищили. А тепер виправляти лихо будемо знову ж тим самим шляхом.

– Яким тим самим?

– Ну, тим же, що й древні люди. Інженер посилає мене до Руїни принести те, що очищає воду. Він сам колись приніс цілу торбу. Але скінчилося. Тепер я принесу торбу. І ця скінчиться. Розумієш?

– Ні, – просто відповіла Леля. – А шо це таке?

– Та яке це має значення!

– Не хочеш – не кажи, – Леля стенула плечима й удала, що не образилася.

– При чому тут «не хочеш»! – Лисий дедалі більше дратувався. – Просто я зараз почну тобі пояснювати, що то таке, й забуду про те, що говорив раніше. Потім поясню.

– А! – тепер уже дівчинка не приховувала образи. – Зрозуміло. Це я вже знаю. Ти мені вже таке обіцяв. Я тоді, здаєцця, повірила…

Лисий збився з думки й замовк. Справді – він обдурив її. І сам собі в цьому вже зізнавався. Треба їй усе сказати. Чого від неї критися? Не чужа ж! Усе одно він забере її з собою – до свого села. Бо сам – без неї – він там жити вже не зможе. А їй і йти нікуди – тільки з ним.

– Лелю, не ображайся, – несміло промовив він.

– А я й не ображаюся, – спалахнула вона, мов сухе листя. – Чого мені ображатися? Хто я тобі така, шоб іше й ображатися могла?..

Лисий подумав і зрозумів, що й сам не знає, хто вона йому така. Але ображатися на нього вона мала повне право – це він усвідомлював.

– Я не знаю, хто ти мені така, – дуже тихо промовив він. – Як виростемо – одружимося…

Запала мовчанка, а потім Леля сердито кинула:

– Дожити треба. – Вона роззирнулася навколо – звалища сірого каміння, високі іржаві цурупалки там і тут, незбагненного розміру уламок залізної вежі на обрії… Леля презирливо додала: – Як же! Тут виростеш!

Руїна не відпускає

Зворотній шлях забрав значно більше часу, ніж очікували. Двічі зустрічали кам'яні порхавки й доводилося тікати від зеленавих хмаринок спорів. Цей лабіринт здавався безкінечним, а натрапити на свій вранішній шлях не вдавалося. Вони добре знали напрямок – як іти до Інженерової хатини, але дотримуватися цього напрямку було дуже нелегко.

Лисий рухався, мов уві сні, його все не відпускали сумні думки. Навіть не в тому річ, що подолати необхідну відстань через Руїну не вдалося з першого разу. До цього якраз він був готовий. Але сумніви в правоті його Інженера дуже збентежили хлопця. Під знаком Інженерових настанов минуло все його життя. І тепер виходило так, що прожив він його нібито неправильно.

Коли вони втретє мало не ввійшли в зелену хмаринку, Леля не витримала. Відбігши на безпечну відстань і віддихавшись, вона сказала:

– Тепер я піду попереду. Бо ти якийсь сьогодні дерев'яний.

Лисий відчував, що це правда, тому й не заперечував. Тільки висловив припущення:

– Знаєш, мені здається, вони викидають хмаринки саме тоді, коли ми наближаємося…

– Дуже глибоке спостереження! – Леля все ще була лиха на нього.

– Глибоке, – погодився Лисий. – Очей у них немає. А це означає, що вони нас чують.

– Як це?

– Ну, чують наші кроки. Як хробаки. Візьми кілька камінців і кидай подалі перед собою. Побачимо, що вийде.

Просто дивовижно, що вранці їм пощастило так далеко пройти без зустрічей з грибами! Їх було повно. Вони, схоже, перекрили всі доріжки між нагромадженнями каміння. Однак ідея з киданням камінців виявилася продуктивною. Ці камінці не лише зберегли їм чимало сил – не довелося панічно тікати, бо виявляли небезпеку заздалегідь, – а й врятувало їх від засідки.

Очевидно, пацюки чекали на них давно. Мабуть, підкрадалися нечутно, без високих стрибків, бо на них гриб не зреагував. Коли ж Леля кинула чергового камінця, сіра каменюка вистрілила зеленавою хмаринкою просто посеред зграї. Розлігся розпачливий вереск, і тільки чорні хвости замайоріли, мов пошматовані прапори розбитого війська.

І знову плутаний лабіринт, із якого, здавалося, немає виходу. Руїна ніби заманила їх, а тепер відмовлялася відпускати, ніби полонила їх. Сонце хилилося до далекого лісу, а вони до того лісу все не могли дістатися. І тільки коли над верхівками дерев лишався невеличкий рожево-червоний серпик, Лисий помітив під ногами людські сліди.

– Поглянь, – кинув він Лелі.

– Нарешті! – Вона полегшено зітхнула. – Наші сліди.

Далі рухатися стало легше, і вони розслабилися, почали перемовлятися, Леля все рідше кидала вперед камінці, тож вони мало не поплатилися за свою безтурботність.

Гриб був малесенький – не більший за яблуко; мабуть, щойно виткнувся з землі. Він довго думав, порхати чи ні, тож випустив хмаринку, коли мандрівники були від нього за якихось три-чотири кроки.

Це сталося так несподівано, що вони на якусь мить просто остовпіли. Леля, яка йшла попереду, кинулася бігти назад, наштовхнулася на Лисого – обоє ледве встояли на ногах, але рогач випорснув з рук Лисого, і ступа, гепнувшись на землю, покотилася й зупинилася в кількох кроках від них. Добре, що вона покотилася не в бік хмари, але все одно це було погано, оскільки вона перегородила стежину.

Вони по черзі перескочили через ступу й тут завмерли, затиснуті одразу двома небезпеками. Перед ними, повільно хитаючи маленькою голівкою, сиділа сіра, майже непомітна на тлі пороху й каміння, змія.

У правій руці Лисий тримав шаблю, тож відтяти гадюці голову йому було неважко. Він у своєму житті робив це сто разів. Але то було раніше – до пригоди з бабою Ягою в Інженеровій хаті. Тепер він стояв з шаблею напоготові, дивився на змію й не міг зважитися на удар.

Леля з-під його руки штрикнула мітлою в напрямку гадюки. Це було дуже ризиковано – змія могла вивернутися й кинутися на Лисого, від якого її відділяло не більше кроку. Могла й укусити мітлу – і не відомо, чим це могло закінчитися.

Однак задум виявився плідним. Змія смикнулася всім тілом і швидко поплазувала геть, щомиті озираючись. За хвилину вона зникла між камінням.

Діти також мусили озирнутися, щоб вирішити, що робити далі. Треба сказати, що втрапили вони цього разу в халепу ще ту. Ступа лежала на боці, а рогач валявся в поросі в кількох кроках від неї. Над самим рогачем плавала в повітрі зеленава хмаринка. Не могло бути й мови про те, щоб до рогача якось наблизитися. Без нього вони могли підняти один край і поставити ступу рівно, але нести її…

Сонце вже сіло за ліс. Скоро впадуть сутінки, а там і ніч. Як її перебути тут – у Руїні, діти намагалися не думати. Кинути ступу, яка стільки разів виручала їх, такого виходу з ситуації вони не допускали.

– Хоч би який вітерець подув, – помріяла Леля.

– Не треба – ще невідомо, куди він подує і що принесе, – не погодився Лисий.

– Гаразд, не викликатиму вітру.

Якщо вдвох добряче подути на хмарину, міркував Лисий, то спори почнуть крутитися. Частина справді відлетить, а інша – може й наблизитися. А після цього ж доведеться знову набирати повітря в легені. І кашляти. Чекати – також безглуздо. Ми не знаємо, як довго ці спори зберігають свою силу. Скоро ніч. Що вони роблять уночі, ми також не знаємо. От якби дощ пішов…

Лисий потрусив баклажку. Ще добра половина заповнена водою. Він набрав повні груди повітря, потім води в рота, ступив кілька кроків уперед і з силою, дрібними бризками, видув воду в напрямку хмарини. А потім швидко відбіг до Лелі. На мить у повітрі з'явилася веселка, після чого значна частина спорів повільно опустилася на землю.

– Як ти здогадався!? – радісно вигукнула Леля.

Лисий не відповів, бо знову набрав води в рота.

Коли в баклажці вже було порожньо, хмаринка зникла. Це, звісно, не означало, що в повітрі немає спорів кам'яної порхавки, однак їх принаймні не видно.

Лисий зняв сорочку, зав'язав нею обличчя – тільки очі визирали з-під капелюха – й швидко рушив до рогача. Він ішов пригнувшись, обережно, майже нечутно ступаючи на стежку. Чому пригнувшись, мабуть, і сам собі не зміг би пояснити. Та Леля й не питала нічого. Серце її завмерло, вона зачаєно чекала його повернення.

Нарешті, підхопивши рогач, Лисий, задкуючи, підійшов до ступи. Удвох вони поставили її на-попа. Хлопець приладнав рогача, й діти рушили у зворотньому напрямку. Треба знову шукати обхідний шлях…

Рятівники

Хатинку Інженера вони знайшли мало не навпомацки. Стояла вже глупа ніч, крони дерев не пропускали місячного світла. Якби не витоптана старим стежка, то, мабуть, так і ночували б на дереві, як їм це вже доводилося робити раніше.

Інженер не спав. Він сидів за столом і щось малював на великому клапті березової кори рівненькою загостреною паличкою. Свічка, що стояла перед ним, виявилася тим рятівним вогником, який допоміг дітям на останньому відтинку їхнього шляху – вузеньку щілинку світла між віконницями вони помітили тоді, коли вже добрі півгодини блукали навколо хати.

Коли діти відчинили двері, Інженер згорнув бересту і поклав її на поличку при стіні. Очевидно, наслідки походу були написані на обличчях Лисого і Лелі, бо старий ні про що їх не розпитував. Мовчки вийшов і за кілька хвилин повернувся з глиняними мисниками, повними їжі.

Вони накинулися на харчі й миттю спорожнили посуд. Тільки після цього, сьорбаючи м'ятний чай, помалу розговорилися й розповіли йому про всі деталі своєї мандрівки до Руїни.

– Ну, що ж… – нарешті промовив він задумливо. – Слава Богу, вціліли… Отже, Руїна закрилася від людей остаточно. Вони ще, звичайно, ходитимуть туди, сподіваючись хоч щось винести… Але вже, скоріше за все, ніхто не повернеться… Вам іще пощастило… Не все побачили…

– Чого ми не побачили? – стрепенувся вже було розімлілий від їжі Лисий.

– Не знаю, – тихо сказав Інженер. – Але щось же там мусить водитися. Чимось же ті пацюки харчуються… Коли людей немає… І що ж ти думаєш тепер робити? – звернувся він до Лисого.

Якби ж то знаття, що тепер робити! Інженер чимось нагадав йому малу Марічку – та теж уміла так спитати, що очевидні речі раптом ставали складними й незбагненними. Лисий не був готовий до такого прямого й головного запитання. Він хвилину подумав, а потім вирішив просто все розповісти – від самого початку.

Він говорив довго, трохи плутано – так завжди буває, коли треба багато розповісти й до ладу не знаєш, із чого почати.

Його не перебивали, не ставили запитань. Тільки одного разу Інженер мовчки підвівся й запалив нову свічку, коли попередня вже перетворилася на химерну жабу з воску.

Лисий спочатку розповідав про те, чого й сам не пам'ятав, а знав від батьків та Інженера – про річечку, майже струмок, із якого вони багато років брали воду; про те, яким великим і щасливим було їхнє село; про звалище за пагорбом, куди скидали сміття; про зливу, яка розмила береги річечки; про те, як дорослі кілька тижнів чистили русло; про Сміхача, який від кількаденного стояння в крижаній воді захворів і помер; про собаку Кирпатого, якому після очищення струмка давали куштувати воду, і про те, як собака відмовлявся її пити, як він винувато підгортав хвоста й ховався під стіл; про те, як люди почали чорніти й помирати, про свою сестру, якій не було ще й трьох років, а вона вже стала такого кольору, як мул на дні річки; про те, як люди ходили до іншого струмка, дорога до якого тривала понад три години, а назад – більше п'яти годин, бо несли на собі відра й міхури з водою; і знову про собаку, який спершу пив принесену здалеку воду, а потім почав відмовлятися; про те, як померла мама; про те, як з усіх хлопців та чоловіків обрали двох – його й Довгоногого, щоб готувати до походу в Руїну, бо тільки там є те, що очищає воду; про те, як Довгоногий необачно кинувся на небезпечну галявину й його за мить строщили саранці; про те, як він, Лисий, учився читати й прочитав ветху книгу про Робінзона, що майже розсипалася в руках, аж треба було навіть улітку надівати рукавички, коли брався за неї, і ніхто в селі не знав, що він готується до походу, всі вірили, що він просто ходить далеко в ліс на пошуки нового місця – для переселення; про криницю, яку вони з дітьми надибали неподалік хатки баби Яги, але переселятися до неї безглуздо: по-перше, дуже далеко, село не дійде, а по-друге, там зовсім близько лігво вовкулаків, от якби самому навчитися викопати таку криницю; про шлях вовкулаків і про Руїну – вони були такі подібні, хоча й дуже різні; про Лелиного батька, якого він ніколи не бачив, але зрозумів з дівчинкових розповідей щось таке, що відрізняло цього чоловіка від людей з його села; про те, що люди з різних сіл не повинні жити кожен сам по собі, що вони ж могли б стільки навчитися одне в одного – якби, наприклад, його батько був знайомий з Лелиним, то, може, й річечку свою вони не занапастили б; про підземників, які ставилися до інших людей як хробаки до своїх родичів, що хробак на те й розраховує, щоб люди втратили відчуття напрямку – він рухає тінь і збиває людину з пантелику; про те, що він думав у Руїні минулого дня – що треба виживати самим, не покладаючись на те, що, можливо, ще лишилося в Руїні, бо Руїна – це минуле, погане минуле, помилкове минуле, люди не повинні бути хробаками й не повинні бути вовкулаками; і ще про те, що він не знає, як бути далі…

Він говорив, і сам відчував, що в його розповіді більше запитань, ніж відповідей, усвідомлював, що виглядає безпорадним, малим і дурним, але навіть найгірших рис своєї вдачі приховувати від Лелі не міг – вважав, що це нечесно, адже вони вже майже домовилися одружитися, коли виростуть. А щодо Інженера – Лисий був у його присутності спокійний і впевнений, він знав, що може довіряти цій людині не менше, ніж іншому Інженерові – тому, котрий вирядив його в цю мандрівку.

Лисий говорив і усвідомлював, що порушує останню й найсуворішу заборону старого Інженера. Це було жахливо, однак він уже порушив стільки заборон… Усі!

Тільки дві речі лишилися несказаними – він не назвав Інженера й не зізнався про заборони, з якими той вирядив його в путь: не розмовляти з іншими людьми й обходити їх десятою дорогою, якщо цього не уникнути, то не повідомляти про мету своєї подорожі, нікого не брати з собою і нікому не зізнаватися в своєму вмінні чути небезпеку.

Коли він закінчив розповідь і замовк, дід, що сидів перед ним за столом, здавалося, був надзвичайно втішений. Він дивився на Лисого, як колись дивився батько: губи суворо стиснуті, а в очах – радість.

– Мабуть, треба ще випити чаю, – зрештою промовив він. – Ви як? Будете?

Діти кивнули. Інженер вийшов з кімнати.

Поки він порався, Леля не промовила до Лисого й слова, однак він розумів, про що вона думала: вона співчувала. Леля, як ніхто, знала, якими зусиллями оплачено його шлях до Руїни, як багато сподівань він і всі його односельці покладали на його повернення. Схоже, вона тільки тепер усвідомила, що до Руїни вони більше не підуть і що вся небезпечна, виснажлива й жахлива мандрівка – провалилася. Мабуть, вона думала про те, з якими очима Лисий повернеться до свого села. Принаймні він вважав, що вона про все це думає.

Лисий простягнув до неї руку, й вона міцно стиснула її.

Стиха рипнули двері. Увійшов Інженер з тацею, на якій стояли три глиняні чашки. Чай у них був дуже гарячий – Лисий такого пити не міг. Інженер міг. Він сьорбнув чаю, поставив на стіл чашку й весело промовив:

– Ти, хлопче, зруйнував усі мої розрахунки. І обманув усі сподівання.

Лисий не знав, що Інженер на нього розраховував і сподівався, але в цілому ці слова були правдою. Справді зруйнував і справді обманув.

Інженер знову ковтнув гарячущого чаю і повів далі:

– Сотні років я живу тут один. Буває, з горобцями розмовляю, щоб не забути слова. І завжди обговорюю з ними одну й ту саму тему: що далі? Що буде з людством? Чи це його закономірний занепад, чи знайдеться щось або хтось, хто врятує людей – не окремо ту чи цю людину, а людей як біологічний вид.

Лисий тут же повернув голову до Лелі, чекаючи на запитання. Але вона, хоч і так само, як він, слова «біологічний» не зрозуміла, та не перебивала.

– Довгий час я самонадіяно вірив, що мені збережено життя саме для того, щоб я знайшов головну відповідь, правильний шлях і подарував його людям. Як же, думав я, письменник, еліта суспільства… Звичайно, я помилявся. Власне, в глибині душі я знав, що я – не та людина. Але знав також і те, що іншого такого носія знань, знавця літер нарешті – більше на землі немає. Часом до мене прибивалися якісь люди, яких я навчав читати. Потім їх ставало все менше й менше, і вони вже не хотіли вивчати того, що їм ніколи в житті не знадобиться. Як я тепер розумію, тільки один із моїх учнів не просто поніс із собою це вміння, а навчив іще одну людину…

– Двох, – поправив його Лисий. – Але один загинув. Я розповідав вам.

– Прудконогий? – згадав Інженер.

– Довгоногий.

– Так, Довгоногий. Вибач. Це було завбачливо – навчити одразу двох. Але чому не всіх?

Лисий не мав відповіді на це запитання.

– І навіщо було це робити так таємно?

І цього хлопець не розумів – навіть зараз. А тоді просто погоджувався, що раз Інженер вважає, що так мусить бути, то мусить бути так.

– Але дарма… – старий повернувся до своїх міркувань. – Згодом я зрозумів, що вміння читати, взагалі письмо – це те, що люди повинні врятувати, а не те, що може врятувати людей зараз. Потім – так, але не сьогодні. Потім… Я думаю, коли з'явиться перша книга нового світу, це означатиме, що людство відродилося. Однак до того ще далеко. Спершу треба навчитися жити в цьому світі, не руйнуючи його остаточно… І не руйнуючи себе… Словом, я зрозумів, що не письмо врятує людство. А якщо не письмо, то й не письменник. Тобто не я… З цим нелегко було змиритися. Це означало, що я не маю ніякого призначення… Що я живу не для інших, а… Словом, я вирішив, що моє безкінечне життя – це така кара за мої страшні гріхи… За моїх рідних… Я жив і сподівався, що помру, коли біль почне вщухати…

– Але ж ви не винні! – перебила його Леля. – То ж була хвороба!

– У тебе золоте серце, доню, – голос Інженера став хрипкуватим. – Ти вмієш прощати… Бережи її, – звернувся він до Лисого.

Хлопець зрозумів натяк і відчув, що червоніє. Він насилу подавив бажання простягти руку й доторкнутися до Лелиної руки. Навіть подивитися їй в очі не наважився. Щоб якось опанувати себе, Лисий взявся за кружку з чаєм і краєм ока помітив, що те ж саме зробила Леля. Це вийшло у них так одночасно й узгоджено, що він мимоволі усміхнувся й тут же почув лукавий дзвіночок її сміху. Лисий теж пирхнув. Тепер уже він подивився на Лелю, зустрів її веселий погляд, і вони засміялися вдвох, ніби змовники.

Це геть збентежило Інженера. Він, очевидно, подумав, що сміються з нього.

– Не знаю, що я такого смішного сказав… – почав він здивовано.

Ця фраза не мала ніякого відношення до причини їхнього сміху, тож викликала ще більший вибух реготу. За хвилину до них приєднався й хрипкуватий сміх Інженера. Втім, Лисому здавалося, що причини їхнього сміху він не зрозумів і сміявся з чогось свого. Або просто за компанію. Хлопець згадав, як вони реготали сьогодні в Руїні, і подумав, що сміх – заразний. І тут же подумав, що такий сміх до добра не доводить.

Він опанував себе, припинив сміятися й промовив:

– Вибачте, ми не з вас сміялися. Це з нами таке трапляється. Раптом починаємо сміятися й не можемо зупинитися, поки біда не прийде. Сьогодні в Руїні мало не поплатилися за регіт.

– Я й не ображаюся, – відповів Інженер. – Це дуже добре, дуже добре. Ви весь час підтверджуєте мої здогадки.

– Які здогадки? – Лисому не терпілося. – Ви ж сьогодні казали, що ми обманули ваші сподівання.

– Ну, це було ще вчора. Скоро ранок. Скоро ранок… Але забігати наперед не будемо. На чому я зупинився?.. Так, на тому, як до мене дійшло, що коли й з'явиться людина, яка може почати відродження, то ця людина – не я. Я багато думав про те, якою саме повинна бути ця людина: розумною, досвідченою, порядною, сміливою, відданою іншим, незалежною в судженнях… І ще я думав так: людство взагалі може вижити й відродитися лише за однієї умови. Це якщо в людей виробляться нові якості. Я не знав які, але переконаний був, та й зараз переконаний, що вони повинні з'явитися. Світ змінився дуже. Ніяких вовкулаків чи їдючих жаб іще триста років тому не існувало, про русалок і лішаків лише в казках розповідали, гриби були їстивні, вода в річках була питною, а пацюки були менші за котів… Усе було не так. І все змінилося – дуже швидко, якщо порівнювати цей період з історією людства. Тільки люди не змінилися. А вони тисячоліттями навчалися жити зовсім в інших умовах… Розумієте, про що я кажу?

– Ми не знаємо, якими були люди триста років тому, – невпевнено відповіла Леля.

А Лисому здавалося, він розуміє.

– Зрештою, це не має значення, які були люди тоді – такі самісінькі були. Оце має значення. В тому й справа, що вони були такими ж, як і зараз. А світ за цей час змінився. Розумієш?

Леля кивнула.

– Тому я й думав, що людина повинна виробити в собі якісь нові здібності, щось таке, чого ми – люди попередньої епохи – не вміли. Коли я почув від Лелі, що ти вмієш відчувати небезпеку, я дуже схвилювався. Це було всупереч моїм очікуванням – адже ви обоє такі молоді, життєвого досвіду у вас так мало. І все ж… Невже, подумав я. Невже? Вас одразу двоє – і обоє вмієте таке, чого не вміли ми…

– Але я не вмію так, як Лесик, – втрутилася Леля.

– Звичайно! Звичайно, не вмієш! Але ти вмієш те, чого не вміє він. І я не вмію – і ніколи не навчуся.

– Що ж я такого вмію? – Леля навіть підвелася з-за столу.

– Літати. Взагалі користуватися магічним причандаллям: ступою, мітлою, чим там іще?..

– Але це всі вміють! – Леля ніяк не могла заспокоїтися. – Навіть Марічка!

– Я не знаю Марічки, – стояв на своєму Інженер. – Якщо це так, то це ще краще, ніж я думав. Бо це означає, що ви вже інші, що ви – те саме нове покоління, яке здатне врятувати людство…

– Ні, – не погодилася Леля. – Лесик також уміє літати.

– Далеко? – засміявся Інженер. – Він от нещодавно злітав. Пригадую це приземлення.

– Ви хочете сказати, що ступа навмисне посадила його на ту діжку з холодом?!

Лисий пригадав, що справді не він визначав, куди сідати. Ступа не схотіла більше бути в небі й майже упала на землю. І тоді ще щось страшно тріснуло під ними, а він подумав, чи не ступа, бува. І ще він згадав, що коли в тих страшних пісках, де здибав хробака, він викинув мітлу, то потім з'ясувалося, що мітла прилетіла до Лелі.

– Справді, – промовив він. – Тоді в пісках мітла полетіла не до баби Яги, а до тебе…

Леля сіла. Обличчя її мало розгублений і недовірливий вигляд, але відповісти було нічого.

– От бачиш! – Інженер загасив недопалок свічі, бо в хаті вже й так було досить світло.

Ніч минула. Скоро зійде сонце.