Текст книги "Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий"

Автор книги: Сергій Оксеник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 19 страниц)

Полонений

Лисий подумав, що вправи з запам'ятовування карти не минули марно. Він у будь-який момент міг викликати в пам'яті карту, яку намалював йому Інженер. Так само й зараз без найменших зусиль міг на бігу побачити просто перед очима карту підземелля. Він відчував, що треба десь сховатися, щоб переслідувачі пробігли вперед, перечекати, а потім рухатися далі.

На їхньому шляху має бути відгалуження коридору. Воно веде до кімнатки з якоюсь незрозумілою позначкою. Збагнути її він не зміг, бо вона єдина на карті була розграфлена на клітинки. У будь-якому випадку то єдине місце в цьому коридорі, де вони можуть сховатися.

Звісно, двері в кімнату виявилися замкненими. Але іржавий залізний засув був з їхнього боку. За спиною вже чувся тупіт, коли Лисий останнім заскочив у кімнату й причинив за собою двері. Він лишився під дверима, дослухаючись. Три пари ніг протупотіли повз нього. Лисий уже хотів відчиняти двері, коли знову почувся тупіт, і ще два чоловіки пробігли повз кімнату. Він вирішив іще почекати.

Тільки тепер хлопець побачив, куди вони потрапили. Ця кімната, на відміну від інших, вся була обкладена щільно припасованими колодами. Підлогу складали величезні кам'яні брили. Кімната була низенька – навіть Лисий майже діставав головою до стелі. І аж тепер він помітив, що всі діти дивляться в одну точку – в дальній куток. А там, зацьковано втиснувшись у стіну, сидів хлопець старше його за віком – років п'ятнадцяти.

Хлопець був худий і обірваний – це було помітно навіть у тьмяному світлі каганця, що його тримав у руках Василько. В очах його легко читалися страх і подив. Поза сумнівом, він не очікував таких гостей.

– Хто ти? – спитав стиха Лисий.

– Єгор, – відповів хлопець.

– Що ти тут робиш?

– Сиджу.

– Це ми й так бачимо. Як ти сюди потрапив?

Хлопець недовірливо на нього подивився, потім перевів погляд на всіх інших – по черзі.

– А ви хто? – нарешті спитав він.

Раптом Лисий збагнув, що мешканець кімнати погано бачить. Їхній каганець був єдиним джерелом світла в приміщенні. Отже, досі він сидів у цілковитій темряві. Тож навіть до цього слабенького вогника йому треба призвичаїтися.

– Давно ти тут? – спитав він.

– Не знаю, – відповів хлопець. – Давно.

В коридорі знову почулися кроки, і Лисий приклав палець до губів.

Двоє чоловіків пробігли повз їхні двері. Але в якому напрямку, зрозуміти неможливо.

Слід гадати, саме цей жест Лисого справив на Єгора більш позитивне враження, ніж уся попередня розмова. Мабуть, він вирішив, що люди, які ховаються від підземників, не можуть бути поганими. Він і далі мовчав, але в очах його з'явилось якесь життя, можливо, надія.

– Ти їсти хочеш? – спитала Марічка.

Єгор несміливо кивнув.

Усі кинулися викладати перед ним їжу, щойно добуту в коморі підземників. Лисий мусив це зупинити – він знав, що людині, яка тривалий час голодувала, багато їсти не можна.

Трохи підкріпившись, Єгор почав говорити. Розповідь його була плутана, він весь час збивався – хлопцеві важко було зібратися з думками. Але певна картина подій склалася.

На півдні за лісом було поле. Це поле обробляли люди з села, розташованого неподалік від того місця, де зливаються річки. Село постійно віддавало більшість вирощених харчів лісовим воїнам, яких очолює Микита Орел.

– Орлом він сам себе назвав? – перебив Лисий.

– Я не знаю, – задумливо відгукнувся Єгор. – Тут якась незрозуміла історія. Кажуть, він брат того орла, що постійно літає над лісом. І що він безсмертний, доки над лісом кружляє його брат… Не знаю… Його справді двічі намагалися вбити…

– Хто?

– Та його ж воїни. Ті, яким його сваволя набридла, чи що… Не знаю. Я навіть не знаю, чи це правда. Так кажуть.

– І що з ними сталося?

– З ким?

– З тими, хто намагався його вбити.

Єгор мовчки подивився на Лисого й нічого не відповів. Після паузи далі повів розповідь про стосунки воїнів і селян.

Отож воїни забирали харчі, а за це охороняли село від небезпечних зайд з півночі. Підземелля були вириті багато років тому – також мешканцями Єгорового села. Щороку Микита забирав із села молодих хлопців. Вони проходили різноманітні небезпечні випробування – добра половина парубків гинула в цих випробуваннях. Решта ставала його новими воїнами.

Цього року настала Єгорова черга проходити випробування. Він відмовився – взагалі був проти того, щоб село годувало воїнів. Він сховався в лісі на березі ріки. Але згодом його схопили. В цій в'язниці Єгор сидить уже кілька днів. Нічого, крім сухарів та води, йому не дають. Микита хоче добитися, щоб хлопець погодився проходити випробування. Він сказав, що виходу немає – адже Єгор побував у лісовому підземеллі й тепер обізнаний з таємницями «секретного укріпленого району». Або він погодиться проходити випробування, або Микита його вб'є.

Єгор знає, що Микита в будь-якому разі вб'є його, – просто створить такі умови на випробуваннях, що хлопець загине. Але ватажку треба, щоб це було схоже на нещасний випадок, щоб Єгор сам був винен у своїй смерті. Бо інакше наступного року знову хтось із хлопців відмовиться йти у воїни.

Єгорова розповідь багато що пояснювала, але у Лисого виникло ще більше запитань. Втім, він вирішив відкласти їх на пізніше, бо треба було вибиратися звідси. Довго лишатись у в'язниці небезпечно.

– Ви звідси не вийдете, – тихо мовив Єгор. – їх багато. І до того ж біля кожного виходу на поверхню влаштовано пастки. Навіть не всі воїни можуть їх уникнути – тільки командири відділень. А вони такі вірні Микиті…

За дверима знову загупали кроки. Всі принишкли. Кілька чоловік пробігли повз, начебто все заспокоїлося, аж раптом вони почули металевий скрегіт.

– Вони тут! – пролунав за дверима голос. – Попалися! Біжіть до командира. А я тут постережу.

Передчуваючи найгірше, Лисий смикнув за двері. Вони не відчинялися.

За дверима почувся регіт.

– Посмикай ще! – крізь сміх крикнув воїн. – Хитро придумали! Але ми хитріші!

Двері були дуже міцними. Залізний засув на них такий, що виламати його – не в їхніх силах. Відстрілюватися? Безглуздо. Довго їхній опір не триватиме.

Лисий нічого не міг придумати.

Розмова з братом

– Тиміш! – раптом вигукнув незнайоме слово Єгор. – Тимоше, це ти?

– Єгор? – невпевнено відповів воїн з-за дверей. – Що ти тут…?

– Мене зловили, – промовив Тиміш. – Я втік, щоб не брати участі в випробуваннях…

– То це ти?!.. Хіба ж можна бути таким дурним!.. Ти знаєш, що на тебе чекає?

– Знаю.

– Так якого ж ти!..

Запала пауза. Чутно було тільки, як Петрусь зрізає з колоди в стіні скіпи. Він ніяк не міг натішитися ножами, що йому дісталися. Навіть у такій ситуації.

– Це твій друг? – стиха спитав Лисий.

– Брат, – відповів Єгор.

– Двоюрідний?

– Рідний…

– Він нас випустить?

Єгор не відповів.

– Єгорчику, скажи йому, хай випустиць нас! – тихо попросила Марічка. Хлопець безнадійно похитав головою.

– Тоді вб'ють його.

– Так хай не лишаєцця, хай тікає з нами.

– Куди? – Єгор понуро глянув на Марічку. Схоже, він потрохи призвичаївся до світла. – Я вже тікав… Тільки гірше буде…

– Гірше, ніж уб'ють? – так же понуро спитав Лисий.

– Гірше, ніж уб'ють.

– А шо може буць гірше? – не зрозуміла Марічка.

– Катуватимуть до смерті… Можуть маму вбити.

– А коли ти тікав у ліс, ти цього не знав? – Щось тут не сходилося, і Лисий не міг збагнути, що саме.

– Знав… Але… Не вірив. Думав, вони ж також люди…

– Але ж вони всі з вашого села, – ніяк не міг заспокоїтися Лисий.

– Були з нашого села… Та й то не всі. А тепер вони з-під землі.

– Єгоре! – раптом пролунало з-за дверей.

– Що?

– А пам'ятаєш, коли ти був малим, я тебе вчив битися?

– Пам'ятаю, ти ще мені якось руку вивихнув.

– Ну, то ж я не навмисне… А як я тебе на плечах носив, пам'ятаєш? Ти ще тільки сядеш на плечі, кажеш: «Співай!» Я везу тебе на плечах і співаю… А ти ще слів не знав, а все одно підспівував мені…

– Пам'ятаю, – відповів Єгор.

– Я теж весь час згадую… Слухай, ти не кажи йому, гаразд?

– Кому? – здивувався хлопець.

– Ну, Микиті. Не кажи, що я твій брат… Не скажеш?..

Єгор мовчав. З очей його потекли сльози. Дивлячись на нього, Марічка теж тихенько заплакала. Петрусь усе стругав скіпи. Одну за одною, одну за одною.

– Єгоре, не скажеш?

Єгор помовчав, потім витер сльози й твердо відповів:

– Скажу, що у мене брата немає.

– Дякую…

– А ти не дякуй, – втрутився в розмову Василько. – Тебе це не врятує.

– Що то означає не врятує? – перепитав Тиміш.

– А те означає, що він не скаже, а я скажу.

– Е, е, ти чого, – захвилювався воїн за дверима. – Що я тобі зробив?

– А то ти не знаєш! А хто замкнув нас тут?

– Так я ж… Я ж не знав, що Єгор там… Тобто я знав, що там бунтар… Але ж я не думав, що Єгор…

– Ну от узнав, і що?

– А що я можу?! Тобі легко казати! Був би на моєму місці, то не питав би!

Василько засміявся.

– А давай поміняємося місцями!

Тиміш не відповів, і діти засміялися також, хоч, може, той сміх вийшов і не дуже веселим.

– Єгоре, скажи йому!

Єгор мовчав.

– Не скаже він зараз нічого, – замість нього відповів Лисий.

– Це чому? Що ти зробив з ним?

– Я – нічого з ним не зробив. А не скаже тому, що йому соромно. Знаєш, я оце бачив такого великого хробака, який хотів мене з'їсти. Я його поранив, тоді з-під землі виліз іще один такий же велетенський… І з'їв свого пораненого брата.

Знову запала мовчанка. Час спливав. Бігти до Микити, мабуть, неблизько. Але ж і не так далеко. Сам ватажок сюди не бігтиме. Він, швидше за все, йтиме стриманою поважною ходою, повільно наливаючись люттю й придумуючи, що зробити з зарозумілими дітьми. Хоча навіщо йому наливатися люттю. Він і так розлючений вкрай. Це ж його воїни бачили, що ватажка побили й зв'язали діти…

– Слухай, Тимоше, – погукав Лисий.

– Що?

– А у вашого Микити всі воїни такі ж хоробрі, як ти?

Пауза.

– Вони теж не бояться дітей тільки коли ті зв'язані й замкнуті в льоху?

– Ви озброєні, – ледь чутно буркнув Тиміш.

– А! А ви, значить, без арбалетів і ножів… Зрозуміло…

Тиміш не відповідав, тож Лисий додав:

– Гаразд, не бійся, нічого я твоєму дорогоцінному Микиті не скажу. Зараз з нами розправитеся, і він тобі за кмітливість подарує яблуко… І відпустить поспати. Ото вже відпочинеш! Тільки як з матір'ю зустрінешся, про Єгора не розповідай. Бо ще не так тебе зрозуміє…

Заскреготіло залізо. Чи то Тиміш зубами рипів? Двері відчинилися.

Ніхто не поворухнувся. За дверима нікого не було. Тільки Єгор підвівся й похитуючись пішов до дверей. Коли він уже був на порозі, з темряви виступила постать воїна. Вони стояли й дивилися одне на одного. В коридорі було темно. Але їм і не потрібне було світло. Потім вони одночасно зробили по півкрока вперед і обнялися.

Хижий птах

Звичайно, треба було більше дати відпочити ступі. Однак кожна хвилина бездіяльності була для Лелі мукою. Через годину вона знову злетіла в небо й попрямувала до центру лісу, сподіваючись, що там, можливо, пощастить побачити щось менш замасковане, ніж на узліссях.

Вона літала, доки ступа знову втомилася. Леля повернулася на те саме місце, де відпочивала перший раз. І ще з годину сиділа без діла. Потім підняла ступу в небо й знову попрямувала до центру лісу. Не може бути, щоб вона чогось не видивилася!

Це виявилося непростим завданням. Очі, звиклі до яскравого сонячного світла в небі, відмовлялися будь-що бачити під деревами, крім окремих сонячних плям між кронами.

Якщо над узліссям Леля літала якомога нижче, щоб її не можна було побачити з-поза меж лісу, то тут навпаки – не наважувалась опускатися низько. Коли ж побачила щось схоже на галявину в самій гущі лісу, радісно спрямувала туди ступу, вже майже не думаючи про небезпеку.

Тієї миті, коли вона почала різко знижуватися, щось просвистіло над головою, обдавши обличчя потоком повітря й гидотним запахом несвіжого м’яса. Вона мимоволі пригнулася, забувши про те, що в польоті будь-який різкий порух мітли може виявитися небезпечним для життя. Ступа, ніби шишка, що зірвалася з гілки, рвонула вниз, де, як здавалося Лелі згори, була галявина. Насправді то був старий і вже геть трухлявий дуб, що невідомо як опинився в цьому сосновому лісі.

Дівчинка, відчайдушно нахилившись у ступі й піднявши держално мітли вгору, змогла змінити траєкторію польоту. Ступа шелеснула по листю дуба й знову полетіла вгору. Вона ледь вигулькнула над верхівками сосен, значно вищих за старого дуба, і Леля побачила те, що її так злякало мить тому.

Величезний, не менший за розмірами, ніж вона сама, орел колами піднімався в небо. Леля здригнулася. Якби не її різкий рух вниз, до дуба, що згори здався їй галявиною, цей могутній птах напевне викинув би її зі ступи.

Дівчинка замислилася. Якщо орлові настільки нічого їсти в цьому лісі, що він відважився напасти на людину, то… То чому він постійно кружляє саме тут? Якихось чверть години польоту, і там, у чагарях, він знайде вдосталь ховрахів, плазунів і дрібних пташок.

Це дуже ускладнювало її завдання. Щось видивлятися внизу й постійно стежити за нахабним птахом над головою – неможливо. А залишити його без уваги було б дуже необачно. Щомиті він може повторити спробу.

Ця мить настала негайно. Орел склав крила й стрілою понісся на Лелю. Арбалет її не був заряджений. У правій руці вона тримала мітлу; перекласти її в ліву руку було не так просто – адже тоді напрямок польоту ступи зміниться непередбачувано, розраховувати ці зміни Леля просто не мала часу. Найрозумнішим було б пірнути під крони сосен – там її орел не дістане. Але якраз цього дівчинка зовсім не хотіла робити. Та й політ орла – це не політ стріли. Стріла не може змінити напрямку, а орел може. І він, швидше за все, очікує від Лелі саме таких дій – чомусь вона думала про цього птаха як про істоту розумну.

Тому дівчинка, ще й собі не пояснивши навіщо, різко підняла держално мітли й ступа звелася в небо.

Орел справді такого не чекав. Він розправив крила й почав підніматися навперейми, але не встиг і пронісся під ступою. Знову колами він піднімався в небо, але ступа піднімалася швидше. От тільки Леля не знала, як високо вона зможе піднятися. Вона пожалкувала, що в своїх попередніх польотах не перевірила, яка у ступи «стеля».

Дівчинка вирівняла мітлу й полетіла по колу, чекаючи, доки орел набере висоту й знову нападе на неї. В тому, що він не вгамується, Леля була впевнена. Скільки ще разів їй пощастить уникнути зіткнення? Скористатися арбалетом вона не могла, та й чи вдасться влучити в швидкого птаха? Лишався палаш, але лівою рукою вона йому ради не дасть. Поки орел не піднявся вище неї, дівчинка вирішила спробувати перекласти мітлу в ліву руку. От тільки як це зробити? І ще одне: чи буде ступа так само слухатися її, якщо вона керуватиме іншою рукою?

Але треба було ризикувати. Намагаючись не міняти напрямок мітли, Леля підняла її над головою і взялася за неї лівою рукою. Ступа смикнулася, і дівчинка не наважилася відпустити праву руку. Так і стояла в ступі, не тримаючись за неї, ухопившись за держално мітли обома руками – ніби висіла на гілці дерева й боялася зіскочити.

Орел зробив іще одне коло. На Лелю він не дивився – удавав, що просто собі літає й нікого не помічає. Вона знала, що він вибирає момент для нападу. Але час минав, а птах не робив жодної спроби знову кинутися на неї.

Дівчинка повільно розімкнула пальці правої руки. Ступа знову смикнулася, цього разу дужче. Леля мимоволі схопилася правою рукою за дерев'яний борт, а ліву з мітлою опустила. І орел негайно кинувся на неї.

Тепер зрозуміло, чому він не робив цього раніше – його відлякувала мітла над головою дівчинки. Він, схоже, вирішив, що то зброя.

Відстань між ними стрімко зменшувалася. Але, зрозумівши страх птаха, людина відчула свою силу, прийшла впевненість. Леля закинула руку за спину й намацала руків'я палаша. Головне – не витягати його раніше, ніж треба. Як і в попередні рази, орел нападав на неї з півдня – зверху вниз. Це був правильний розрахунок: сонце сліпило, Леля майже не бачила його, покладалася на відчуття – вона знала, що вловить потрібну мить, що не запізниться з ударом.

Коли вже майже ніякої відстані між ними не залишалося, Леля лівою рукою різко опустила держално мітли, а правою сильно рубанула навідліг.

Тиміш

Петрусь вибрав дві найбільші скіпи й ними закріпив арбалет біля стіни навпроти дверей. Тим часом Лисий позбирав настругані Петрусем скіпи, склав їх посеред кімнати й запалив багаття. Малий майстер протягнув від арбалета до дверей мотузку й закріпив її.

– Побігли, – сказав Лисий.

– Ні, туди не можна, – заперечив Тиміш. – Там через триста кроків пастка, а далі пост – троє воїнів. Вони не знають, що ми вас знайшли. Вони чекають.

– Дуже добре, – Лисий мав свою логіку. – Івасю, біжите триста кроків (твої кроки коротші, тож до пастки не дістанетеся). Там береш рогача і… Ти знаєш, що робити. Коли вийдете на поверхню, повертайте праворуч і йдіть не менше двохсот кроків на захід. Потім повертайте на південь. Єгор покаже дорогу. Ми вас доженемо.

– Ми без тебе не підемо, – відповів Івась.

– Не мели дурниць! – розсердився Лисий. – Дівчатка не можуть так бігати, як Микитині воїни. Ми їх тут затримаємо, а потім вас наздоженемо.

– Хто «ми»? – ніяк не погоджувався Івась.

– Ми з Тимошем. – Лисий подивився на воїна. – Ти згоден?

Тиміш кинув довгий погляд на Єгора.

– Додому не йди. Якщо встигнете до лісу біля великої ріки, там ви зможете відбитися від Микити. У нього вже не так багато воїнів лишилося. До того ж усіх він не пошле – боїться… Біжіть!

І діти побігли. Тиміш кілька секунд дивився їм услід. Потім перевів погляд на Лисого.

– Хто ви такі? – задумливо спитав він.

– Потім поговоримо. Скільки їх прийде?

– Сім або вісім.

– Микита буде з ними?

– Так. Треба його вбити, тоді…

– Що тоді?

– Тоді інші… Не знаю. Але Микиту треба вбити першого. – Помовчавши, Тиміш додав: – Я залишуся біля дверей. Якщо мене тут не буде, вони зразу все зрозуміють – тоді малим не втекти.

– Тобі не можна залишатися біля дверей… – твердо сказав Лисий.

– Тут я хазяїн, а не ти, зрозумів? – перебив його Тиміш. – До того ж я старший за тебе й краще знаю Микиту. Загаси каганці далі по тунелю. Сховаєшся отам за поворотом. Наготуй арбалет і не рухайся. Почнеш стріляти, коли я кахикну. Не раніше – треба виграти час, щоб вони встигли втекти. Зрозумів?

– Зрозумів, – похмуро погодився хлопець.

Він ледве встиг сховатися за рогом, зняти колчан, зручно влаштувати його під стіною і зарядити арбалет, коли почулися неспішні впевнені кроки. Потім клацнули підбори – мабуть, Тиміш привітав Микиту.

– Відчиняй, – долинув голос ватага.

Правильно розрахувавши, що зараз увага всіх присутніх прикута до дверей, Лисий визирнув із-за рогу. Микита й Тиміш стояли з двох боків від дверей, а двоє інших воїнів – прямо перед дверима з арбалетами напоготові. Ще двоє воїнів стояли перед цими двома навпочіпки, також навівши арбалети на двері.

Вони не збираються розмовляти, зрозумів Лисий. Стрілятимуть без попереджень. Микита помахав руками перед воїнами, і Лисий здогадався, яким був задум ватажка. Четверо відразу стріляють у кімнату й відскакують. Поки вони заряджають арбалети, стріляють Микита і Тиміш. Також відходять, і так далі.

Ватажок кивнув головою, і Тиміш різко розчинив двері.

З в'язниці повалив густий дим. Чотири стріли навмання полетіли в кімнату, одна вилетіла звідти, і один з воїнів, що стояли, повільно опустився на землю. Решта відбігли від дверей. Тиміш скористався з цього замішання, вискочив із-за дверей і вистрілив у Микиту. Однак, очевидно, Микита про все здогадався ще тоді, коли з в'язниці повалив дим. Він вистрілив практично одночасно з Микитою.

Усе це відбулося так швидко, що решта воїнів остовпіла. Лисий вистрілив у того, що стояв за спинами інших, сподіваючись, що його постріл не одразу помітить решта воїнів. Воно б так і сталося, але поцілений ним ворог упав уперед, на решту двох.

Лисий миттю перезарядив арбалет і вистрілив іще раз. Тепер їх лишилося тільки двоє. Але останній вцілілий підземник встиг добре захиститися. Він тримав перед собою тіло вбитого товариша й так удвох вони повільно посувалися вперед, до Лисого.

Коридор наповнився димом. Воїн почав кашляти. Кашляв іще хтось інший – мабуть, один із них був не вбитий, а лиш поранений.

Лисий різко виставив із-за рогу капелюха, і крізь нього тут же пролетіла стріла. Тепер уже хлопець був господарем ситуації, бо перезарядити арбалет, тримаючи однією рукою мертве тіло, ворог не міг. Він кинув арбалет і вихопив ножа, не відпускаючи труп. Стріляти в нього було безглуздо. Лисий також відклав арбалет, вихопив шаблю й вийшов з-за рогу.

І тут же пошкодував про це. Схоже, воїн був таким же вправним у киданні ножа, як і їхній Петрусь. Він не пішов на чесний бій сам-на-сам. Все ще тримаючи лівою рукою перед собою тіло вбитого товариша, він розмахнувся і…

І впав обличчям уперед. Ніж глибоко ввійшов у землю перед ним. Зі спини воїна стриміла стріла.

– Тиміш! – Лисий кинувся до пораненого.

Пущена Микитою з близької відстані стріла ввійшла в Тимоша майже по оперення. Крові було дуже багато.

– Потерпи, Тимоше, ми тебе вилікуємо!

– Біжи! Єгору скажи… – Тиміш говорив ледь чутно, в горлі в нього щось булькало, неначе він захлинався. – Матері… матері…

– Мовчи, Тимоше, мовчи. Почекай. Я зараз.

Тиміш схопив його за руку, не відпускаючи.

– Я не хробак…

– Ні, Тимоше, ти – людина…

– Матері… не кажіть про… про…

Він закашлявся, горлом пішла кров, і Тиміш завмер, порожніми очима дивлячись повз Лисого.

– Ми розкажемо, як ти всіх нас урятував, як ти бився з ворогами… Все розкажемо. – Лисий витер сльози, закрив очі воїна, підхопив його арбалет і побіг наздоганяти своїх. Дим у підземеллі вже майже розвіявся.