Текст книги "Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий"

Автор книги: Сергій Оксеник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 19 страниц)

Велика рада

– А ми перебіжимо хутко-хутко! – радісно вигукнула Марічка. – І зразу втечемо!

У неї були величезні сині-сині очі й біле кучеряве волосся. Під час розмови Леля розчісувала її своїм гребінцем, і кучері спадали довгими хвилями на плечі. Пропозиція була особливо смішна саме з її уст. Дивлячись на неї, уявити оте «хутко-хутко» було важко. Всі засміялись, а Марічка образилася:

– Нічого, я скоро виросту висока-висока, і ви тоді всі мене будете слухацця.

– А якщо посипати свої сліди м'ятою? – запропонувала Надійка.

Її ім’я подобалося Лисому. «Хоч одну з усіх звуть по-людському, – думав він. – Цілком зрозуміле ім'я». Але вона була чи не найслабшою з усіх. Мала тоненькі ніжки й ручки, дуже швидко втомлювалася, але була затята й відчайдушна – ніколи не скаржилася, вперто намагалася в дорозі не відставати від інших і завжди ображено відмовлялася, коли хтось намагався допомогти. У неї також сині очі, хоча й не такі великі, як у Марічки. Надійка років на два старша від Марічки.

Розповівши їм про наслідки розвідки, Лисий сидів тихо й майже не брав участі в розмові. По-перше, він також був утомлений, а по-друге, просто не знав, що запропонувати. Він слухав пропозиції дітлахів і навіть не усміхався у відповідь. Зрештою, хлопець розумів, що вирішувати доведеться йому, однак, не знаючи як вирішувати, він дав дітям волю висловити всі можливі ідеї.

Надійці відповів Івась:

– Мабуць, це не вийдзе. Бо навіць найгірша нечисць обминає слід вовкулаків. Три дні шонайменше. А цією дорогою вони ходяць шодня. Тут взагалі ніяких запахів, крім їхніх. Тільки з'явицця шось інше, вони тут же поміцяць. І почнуць обнюхуваць усе навколо…

– Може, перечекаць? – міркував Василько, дуже смішний хлопець – капловухий, з великим носом і важким підборіддям, яке постійно тер кулаком, наче намагався стерти й зробити меншим.

Тут втрутилася Леля:

– Ні, чекаць не можна. Вони до нас прийдуць по наших слідах. Знайдуць нашу халабуду, а потім винюхаюць, куди ми пайшли.

– Не винюхаюць, там скрізь м'ята! – заперечив Василько.

– Винюхаюць. – Івась завжди підтримував Лелю. – Будуць ходиць навколо м'яти, поки не винюхаюць. М'ята тільки затримає їх, а з пантелику не зіб'є.

Двоє інших дітей – Наталка і Петрусь – сиділи мовчки і, як і Лисий, не долучалися до розмови. Вони після кожної пропозиції дивилися на Лисого, ніби чекали, як він оцінить ідею.

– А чого нам від них увесь час тікаць! – вибухнув Івась. – Давайте просто зараз самі на них нападемо. Зараз день. Вони спляць. Заліземо на дерева й перестріляємо всіх. Вожака у них немає…

Тепер уже всі діти з надією подивилися на Лисого. Він мовчав. Тільки Леля, як завжди, зрозуміла його без слів.

– Нічого з того не вийде. По-перше, це їхній ліс. Ми його не знаємо. А вони знаюць. Лесик каже, шо туди ніяк не потрапиш, крім як по їхньому ж сліду. А там напевне вартові. Та й ліс цей молодий. Там таких дерев, шоб нам залізти, немає.

Точно так думав і Лисий.

– А якщо підняцця вгору по берегу, – нарешті включилася Наталка, – знайти інший прохід, зробиць плот і по річці їх обійти?

І про це Лисий уже подумав.

– Це якшо знайти інший прохід, – знову заперечив Івась. – А якшо не знайти? А якшо по дорозі зустріцця з ними?

– А може, дочекацця ночі, коли вони підуць нас шукаць, а тоді швиденько перейти, все за собою засипаць м'ятою… – Василько не встиг закінчити свою думку. Його перебив Івась:

– Шоб вони вже шукали нас по запаху м'яти. Ми стільки її нам'яли за сьогодні, шо їм і принюхувацця не буде потрібно.

– До того ж, – додала Леля, – вночі ми далеко не зайдемо. Тут повинно буць багацько гадзюк. Уночі їх не видно…

Знову всі замовкли й уставилися на Лисого. А той не знав, що сказати.

– Ех, – зітхнула Марічка, – Якби маць такого величезного птаха… Він би нас переніс по небу, і все.

Знову всі засміялися. Тільки Лисий дуже серйозно й допитливо подивився на неї. Він згадав свій сон. Звісно, санчат, які вміють літати, вони не мали. І все ж таки, Марічка, мабуть, буде дуже розумна, коли виросте.

– А коли ми підемо додому? – спитала Наталочка.

По небу на гадюці

– Лелю, – нарешті мовив Лисий, – ідіть усі до річки, тільки не вниз, а проти течії – праворуч. Треба надрати лубу й кори. Там є верболози. Тільки не підходьте до берегового лісу. А потім сплетіть дві міцні мотузки – кроків по вісім-десять. А я піду дещо роздивлюся… – Він помовчав, обводячи поглядом дітей. – Візьму з собою… Петруся.

– Шо ти хочеш роздивицця? – Схоже, Леля не дуже була задоволена.

– Ще не знаю, – він і не хотів приховувати, але й відповідати на її численні запитання також не хотів.

– А навіщо нам мотузка? Шо ти надумав?

– Ще нічого не надумав. Треба спочатку роздивитися.

– То, може, спочатку роздивицця, а потім уже мотузки плести?

Діти вже встали, щоб іти драти кору, а Леля все сиділа й суворо дивилася на Лисого.

– Якби ми мали вдосталь часу, мабуть, так було б краще. – Він кивнув Петрусеві й рішуче закрокував на південь. Лиш сховавшись за чагарями, зупинився й сказав Петрусеві: – Рухаємося дуже обережно. Я попереду, ти в десяти кроках за мною. Які звуки знаєш?

Петрусь тут же дуже схоже засичав по-зміїному.

– Молодець, – похвалив Лисий. – Як раптом щось трапиться й треба буде мене зупинити, засичиш. Зрозумів?

Петрусь кивнув.

І повільно й обережно хлопці пішли на південь, до вовкулачого сліду. Що ближче вони були до мети, то меншою ставала небезпека зустріти будь-що живе. Крім самих вовкулаків. Ця небезпека зростала. Тому вони не розслаблялися, були дуже пильні.

Тепер уже не піщані галявини були острівцями, а швидше чагарі були острівцями в суцільних пісках. Втім, траплялися й дерева. Здебільшого сосни. Але тут їм не треба було боротися за сонце зі своїми родичками, тому вони росли невисоко й розлого.

Коли стало видно вовкулачий слід, Лисий звернув на схід, і вони досить довго кралися вздовж нахабно-прямої проклятої дороги.

Далі від ріки піску ставало менше, з'явилося більше дерев. Лисий на це й сподівався.

Вони вже ходили добру годину, коли він нарешті помітив те, що шукав.

Битий вовкулаками шлях проходив у трьох кроках від старезної крислатої липи, яка гілками своїми нависала над дорогою, все навколо засипавши клейкими й пахучими бруньками. Найдалі над слідом простяглася довга гілка на висоті, мабуть, зо три зрости Лисого. Це було саме те, що треба. Щоправда, по той бік дороги стояли високі кущі, а що за ними – невідомо. Хлопці походили вздовж дороги, намагаючись розгледіти що там, але марно. Довелося лізти на дерево, на ту саму гілку. Це забрало чимало часу, однак у тому була й добра сторона. Звідти Лисий зміг побачити їхній мабутній шлях. Там нібито все було непогано. Звідти ж він побачив і клаптик води далеко попереду. Ріка була сіра й непривітна, хвилі її відбивали металевого кольору зайчиків від призахідного сонця. Треба поспішати. Скоро вечір.

Назад вони майже бігли. Вже перед самим місцем, де залишили Лелю з дітьми, стишили ходу. І тут Лисий раптом почув ззаду сичання Петруся. Він різко ступив зі стежини й озирнувся. Сичав не Петрусь. Петрусь, видно, відстав, і поки наздоганяв, між ними з’явилася величезна гадюка. Це точно не був вуж. Ніяких сумнівів. Петрусь стояв, мов укопаний, гадюка його зразу заморочила. Лисий стрибнув уперед, змахнув шаблею і не рубанув, а щокою леза вдарив гадюку по голові. Він навіть сам не міг би сказати, чому не розрубав її навпіл, а вбив у такий ризикований спосіб.

Мотузки ще не були готові. Побачивши гадюку, Марічка радісно закричала:

– Вужик смачненький!

На неї зразу зашикали.

Лисий розсміявся, і всі розсміялися разом з ним.

– Ні, Марічко, це не вужик, а гадюка. І їсти ми її не будемо.

– Хоч одна добра новина, – Леля все ще була на нього лиха.

– Чому й досі не готові мотузки? – Лисий не міг приховати радість від того, що він не обманув сподівань усієї ватаги. – Ви, мабуть, навмисне так повільно працювали, щоб узнати, з чим ми повернемося.

– А ви повернулися з гадзюкою, – сказала Марічка.

Леля вирішила, що не буде з ним розмовляти. Вона демонстративно взялася до роботи. Тепер Лисий уже не міг не сказати, що вони виходили з Петрусем, але й сказати чомусь не міг.

– Молодець, Марічко! Якби не ти, ми б і досі не знали, що нам робити.

Всі тупо витріщилися на гадюку, зрозумівши так, що саме тут криється розгадка.

– Будемо перелітати, – раптом сказав Петрусь.

Леля навіть не підвела голови.

– Скоро сонце сяде, – сердито сказала вона. – Полетите ви без мотузки! Просто вовкулакам у зуби полетите.

Ніхто, крім неї, нічого не зрозумів, але всі з новим запалом взялися до роботи.

Переправа

– Нашо ти тягнеш з собою цю гадзюку? – нарешті Леля вирішила знову встановити мир. Вона вже здогадувалася, який задум у Лисого, тож їй було не так прикро, як спершу.

– М'яти назбирали? – замість відповіді спитав хлопець.

– Назбирали, – Леля безнадійно зітхнула. Вона дістала з великої кишені жменю м'яти й простягла Лисому.

Дівчинка ще більше здивувалася, коли він узяв м'яту, розім'яв її в руці й сильно натер нею гадюче мертве тіло. Але вона знову вирішила ні про що його більше не питати. Справді, скільки можна дозволяти з себе знущатися!

До місця переправи дісталися досить швидко. Але сонце вже почало сідати за стіну прибережного лісу. Лисий здерся на дерево й прив'язав мотузку до гілки точно над серединою вовкулачого сліду. Другий кінець мотузки трішечки не діставав до землі. Він знову підняв його на дерево й прив’язав до кінця другу мотузку. Потім хлопець знову зліз, до низу верхньої мотузки приладнав невеличкого ціпка (вийшло щось на зразок гойдалки) і пояснив свій задум, хоча тепер уже більшості дітей усе було ясно. Неясно було тільки, навіщо він кинув на середину сліду дохлу гадюку, але ніхто його про те не спитав.

– Значить так. – Лисий почав інструктувати свою ватагу, вже цілком почуваючись її ватажком. – Першим перелітаю я. Потім Марічка. Ти головне не бійся. Коли я махну рукою, відпускай гойдалку, а я тебе зловлю. Гаразд?

Марічка кивнула.

– Потім за віком – спершу найменші, далі старші. Остання Леля. Івасю, ти поки що залазь на дерево й стеж за дорогою, щоб нас тут під час переправи не застукали. Ти, Лелю, коли будеш переправлятися, забери нижню мотузку з собою. Розсипте тут побільше м'яти.

Івась одразу поліз на дерево. Лисий акуратно, кільцями склав довгий кінець нижньої мотузки під деревом, попросив Лелю наступити ногою на кінчик, а сам узявся за дерев'яну перетинку, розігнався, потужно відштовхнувся від землі й стрімко перелетів через вовкулачий слід. Опинившись над кущами ожини по той бік сліду, хлопець відпустив перетинку, перелетів через кущі й приземлився на пісок.

Леля за нижню мотузку притягла гойдалку на свій бік і тут зрозуміла, що Марічка до перетинки не дістане. А про те, щоб вона могла розбігтися, й мови не було. Лисий нічого не міг підказати, щоб не влаштовувати галас.

Леля сама здогадалася, що робити. Вона міцно взялася за нижню мотузку, Петрусь і Василько підняли Марічку, й та схопилася за перетинку. Леля відійшла якомога далі від дороги, так що Марічка піднялася зовсім високо, а тоді відпустила мотузку, й найменша з ватаги полетіла через слід. По дорозі вона перекрутилася обличчям до Лелі й бачити, як Лисий махнув рукою, не могла. Вона знову пролетіла над дорогою й повернулася до Лелі. Та знову напнула мотузку, піднявши Марічку високо над землею.

– Марічко тримайся і нічого не бійся. Лесик тебе зловиць. Головне – вчасно відпусти перетинку, коли він скаже. Зрозуміла?

Дівчинка знову кивнула, знову перелетіла через дорогу й знову не відпустила перетинку.

Хлопці зняли Марічку з гойдалки.

– Нічого, – заспокоїла її Леля. – Зараз переправимо Надійку, а потім знову спробуєш.

У Надійки також мотузка перекрутилася, вона Лисого не бачила, але на його вигук «Пускай!» вчасно відпустила гойдалку й шкереберть полетіла до Лисого. Йому вдалося дівчинку зловити, хоч і не вдалося при цьому встояти на ногах. Він повалився на спину, але її не випустив. Втім, падати на м'який пісок було не страшно й не боляче.

Леля ще раз спробувала переправити Марічку, але та вперто не хотіла відпускати перетинку гойдалки.

Сонце вже сховалося за верхівки дерев на заході. Лисий почав хвилюватися.

– Добре, Марічко, не сумуй. Наступного разу вдасьця. – Леля заспокоювала радше себе, ніж малу.

Наталка, Василько і Петрусь перелетіли нормально, без пригод.

– Івасю, злізь допоможеш мені підняць Марічку, – погукала Леля.

Але Івась не відповів. Лисий поглянув на нього. Івась чув сестру, але те, що він бачив на заході, справляло на нього значно більше враження.

– Вони йдуць, – промовив Івась дуже тихо, але всі його почули.

Сталося те, чого всі найбільше боялися.

– Мерщій у ліс! – так само тихо наказав Лисий.

Івась кинувся злазити, але Лисий зупинив його:

– Спершу мотузку!

Івась повернувся, й вибрав мотузку, яку Леля потроху випускала, щоб та не почала розхитуватися просто над вовкулачим слідом.

А втім… Що вже могло їх врятувати? Всі відбігли від дороги, тільки Івась лишився на дереві. Він згаяв час, вибираючи мотузку, а потім, очевидно, вирішив, що непомітно дерево залишити вже не встигне. Власне, поки що тільки він бачив вовкулаків, тож інші лиш могли покладатися на його очі.

І на свої вуха. Земля почала двиготіти. Зграя справді була вже зовсім близько.

Старий Інженер розповідав про те, як він ходив до Руїни. Ці розповіді були для Лисого дивовижними казками. Інженерові довелося долати стільки перешкод! Він зустрічав таке, що Лисому й не снилося. Але й на шляху до Руїни, й на зворотньому шляху Інженер жодного разу не зустрічався з вовкулаками, хоч, звичайно, й чув про них чимало. Невже їх тоді було менше? Чи взагалі не було? Чи просто в лісі все так влаштовано, щоб кожен проходив свій власний шлях – не схожий на інших?

Інженерові найтяжче довелося з русалками. Тому й наказав він Лисому йти далі на захід, не наближаючись до Малої ріки. Але з русалками він зустрічався всього двічі. А тут – хлопець уже не міг і злічити всіх своїх пригод, пов'язаних з вовкулаками. Розповісти комусь у селі, скільки цих потвор він застрелив, – ніхто й не повірить. Нікому з їхнього села не доводилося вбивати вовкулаків. Та воно й на краще, – подумав Лисий, згадавши про Вьоску.

Він втратив стільки часу й сил, щоб врятувати цих приречених сиріт, і от… Схоже, все позаду.

Лисий поклав стрілу на лук і причаївся за чагарем.

Звірюки бігли клином, усі на четвереньках, але з шаленою швидкістю. Людина й на двох так швидко бігти не зможе. Вони бігли нахабно – без розвідників, усі разом. Вони не знали ворогів, які б могли їм протистояти. Тому нікого й не боялися. Тому й були такі розлючені зараз, що не уявляли, що чи хто міг затримати в дорозі так багато їхніх родичів.

Вони бігли так швидко, що коли вожак уже наближався до нього, Лисий почав сподіватися, що так вони й пролетять повз, не вловивши ніякого запаху в цій неймовірній куряві, яку здійняли над дорогою. І вони вже майже проскочили повз нього, коли зненацька вожак зупинився, а решта налетіла на нього, влаштувавши таку ж безладну купу волохатих тіл, як і та, що її Лисий вже два дні тому бачив, коли сидів на дереві.

Івась, ледь помітний у сутінках, навів арбалет на вожака. Він не схибить. Можна не сумніватися. Лисий прицілився в того, що був найближче до нього.

Вожак першим підвівся на ноги, задрав морду й принюхувався. Всі інші також почали нюхати повітря. Кінчики носів у них ворушилися. Вожак опустив голову й люто загарчав. Решта повернулися до нього й завмерли. Вони всі подивилися туди, куди дивився вожак. Ліс наповнився розлюченим гарчанням, змішаним зі страхом. Вони дивилися на мертву гадюку.

Вожак кинувся на неї і тут же відскочив. Гадюка не поворухнулася, й наступний його стрибок уже був значно сміливіший. Загрібши рукою, вожак кинув на гадюку жменю піску. Тоді він повільно наблизився, принюхався й роздратовано гаркнув. Запах м'яти явно не належав до улюблених запахів вовкулаків. Вожак підняв гадюку, а зграя завмерла, затамувавши подих.

Вожак переможно підняв гадюку над головою, і всі радісно завили. Вони обступили вожака, нюхали гадюку й здивовано перезиралися. І тут… Лисий навіть не зразу збагнув, що то було. Вовкулаки почали хрюкати, показувати одне одному, як вони принюхуються й огидливо відсахуються. Вовкулаки реготали. Густим басом реготали самці, значно вищими, хоча й хрипкими голосами заходилися самиці. Вони ляскали одне одного по плечу так, що кого іншого уже вбили б. Дохла гадюка ходила по руках.

Нарешті вожак відсміявся. Він щось гаркнув, забрав гадюку й пожбурив її за кущі. Та пролетіла просто над головою Лисого і впала на голову Петрусеві. Видно, в Петруся ще не пройшов денний переляк. І то добре. Хтось інший на його місці, мабуть, від несподіванки скрикнув би. А Петрусь тільки заціпенів, боячись поворухнутися.

Вожак знову гаркнув, повернувся й понісся на схід. Зграя кинулася за ним.

Лисий непорушно лежав на місці, поки не заспокоїлося двигтіння землі. Він мало сподівався, що його ідея з гадюкою спрацює. Зрештою, він дуже ризикував. А зараз лежав і не міг повірити, що все обійшлося, що гадюка справді їх врятувала.

– Івасю, ти тут? – почулося з-за дороги.

– Тут.

Івась заворушився, скинув мотузку, Леля підтягла її до себе й запитала Марічку:

– Ну, то як, полетиш?

Але дівчинка була в такому ж заціпенінні, як і Петрусь. Леля пригорнула її до себе, вона обхопила Лелю за шию і так і завмерла.

– Івасю, злазь, – погукала Леля. І коли той зіскочив на землю поряд із нею, додала: – тримай нижню мотузку.

Вона взялася двома руками за перетинку гойдалки, відійшла скільки могла назад, пружно відштовхнулася, розбіглася й полетіла через дорогу з Марічкою на шиї.

«І чого було зразу не дотумкати», – роздратовано подумав Лисий. Власне, він і сам міг би дотумкати, але про це зараз якось не подумалося. За мить прилетів Івась. Він завбачливо прив'язав до руки нижню мотузку, тож їм виявилося нескладно підтягти до себе перетинку, відв'язати її, а потім закинути мотузку на гілку. Нижню мотузку Лисий також відв'язав і обкрутив навколо пояса. Можливо, знадобиться.

Було вже зовсім темно. Йти далі – страшенно небезпечно. А лишатися при дорозі – ще небезпечніше. Пройшовши кількадесят кроків, Лисий виламав велику лозину і йшов, махаючи нею перед собою при самій землі. Загроз було чимало, але гадюки, – мабуть, зараз найстрашніші.

3. Лесик-Телесик

Незрозуміла казка

Два роки Лисий навчався у Інженера найнесподіваніших речей. Він іще й зараз не знав, навіщо, наприклад, він вчився читати. Можна було б вивчити написання трьох-чотирьох необхідних слів, та й годі. Але Інженер наполягав, щоб Лисий читав – і в голос, і сам до себе, ще й підганяв, мовляв, читати треба швидше.

Щоправда, Лисий і не шкодував, що навчився, і що всю книжку прочитав від початку до кінця. Книжка була чудернацька, вона описувала події в світі, який навіть важко собі уявити. Там герой також жив у лісі, але то був невеликий ліс – він увесь уміщався на острові. Героєві жилося там добре, але він увесь час чомусь хотів з того острова забратися на велику землю.

І ще у нього був друг – П’ятниця. Герой звільнив його з рук людожерів. Дуже багато подібного. Але при тому все в цій книжці було не так. Той ліс був зовсім не такий. У ньому було безпечно. Там якщо текла вода, то її можна було пити.

Тут до води було рукою подати, а пити нічого. Та ще й ніч. А вони від спраги не можуть заснути.

– Хочете, я розкажу вам казку? – Лисий подав голос.

– Хочемо, – першою озвалася Марічка. За нею висловили таке бажання й інші.

– Був такий чоловік на світі. Звали його Робінзон. На великому кораблі він плавав по морю.

– А що таке кораблі? – спитала Марічка.

– Кораблі – це такі великі човни. Люди на них плавали по морю. Зрозуміло?

– Зрозуміло. А шо таке поморю?

– Не «поморю», а «по морю». Море – це така вода без кінця й краю. Станеш на березі, дивишся, дивишся, а бачиш тільки воду. Як річка, але без другого берега. Зрозуміло?

– Зрозуміло. А як це – без другого берега?

Лисий замислився. В книжці також не було пояснення цього складного питання. Але прочитавши її, Лисий уже якось сам уявляв собі цю безкраю воду. Тільки от як це пояснити малим?

– Уяви собі річку, таку широку, що кілька днів на човні плистимеш і не допливеш до другого берега.

– А коли ж допливеш?

– А потім іще три дні, і вже допливеш.

– А пити цю воду можна?

– Ні, вона солона.

– А як це солона?

Лисий знову замислився.

– Знаєш, коли подряпаєш руку, на ранці виступає кров. Якщо її лизнути, то вона на смак солона. Зрозуміло?

– Так. А з кого ж це так багато крові, що й за кілька днів не допливеш?

Усі засміялися. Лисий втомлено зітхнув.

– Гаразд, на сьогодні досить казок. Давайте спати.

– Ти ж іше нічого не розказав…

– Завтра.

Запала тиша. Далеко відійти від вовкулачого сліду вони не могли. Не могли далеко відійти й від берегового лісу. Тут також можна було сподіватися будь-якої небезпеки. Але чомусь Лисий відчував, що ця ніч буде спокійною, що ніхто їх не потурбує. Буденно дзвеніли цвіркуни, десь далеко заходився в пісні соловейко. Земля ще зберігала денне тепло. Якби не спрага…

Здається, діти поснули.

– Ти не спиш? – тихенько спитала Леля, і Лисий зрозумів, що це до нього.

– Ні.

– Шо це за таку казку ти розповідав? Я й сама нічого не збагнула. Де ти її чув?

– Це з книжки.

– Де ти бачив книжку?

– У нашому селі. Вона зберігається в старовинній скрині, окутій залізом.

– І ти умієш читаць?

– Так.

– У вас усі уміюць?

Тепер Лисий помовчав. Брехати їй він не хотів. А якщо скаже, що тільки він, зразу виникне запитання, звідки, навіщо і так далі. А там недалеко до мети його подорожі.

– Це ти навмисно вивчився, шоб шось знайти в Руїні?

Як їй вдавалося так про все здогадуватися?

– Ти повинен знайти там книжку? – Леля пішла далі.

– Чого ти на мене образилася сьогодні? – запитанням на запитання відповів Лисий.

– Та… так.

– Ну скажи, чому?

– Просто ти буваєш такий нестерпний, коли відчуваєш себе героєм, таким непереможним переможцем… Усе знаєш, усе вмієш, не відповідаєш на запитання… – Вона помовчала. – Як от зараз. Ти таку таємницю вмієш зробиць на рівному місці… Я від тебе нічого не приховую. А ти все темниш і темниш…

Загалом вона мала слушність. І якби з цього й почала, Лисий, мабуть, розповів би їй усе про те, куди й чого він іде. Але оті її слова про героя… Це було несправедливо. Він не знав, що тут можна сказати, тому просто образився й замовк. Невже й справді він справив на неї таке враження? Чим? Коли? Коли не хотів говорити, що придумав перелітати через слід вовкулаків? Чи коли не хотів сказати, навіщо натер гадюку м'ятою? Але ж він тоді й сам не був певен, чи варто це робити, чи варто ризикувати.

Герой… А що, хіба він не врятував їй життя? Хіба він усіх їх не врятував? І не раз. А вона таке каже…

– Ти справді дуже багато для нас зробив, – знову Леля прочитала його думки. – І мене врятував, і всіх дітей. Без тебе я нічого не змогла б зробиць. Тільки сама загинула б…

«Ну от!» – подумав Лисий.

А Леля вела далі:

– Але ж і ти був не один! Чи вдалося б нам щось зробиць, якби Івась не вказав тобі, де вожак? Або якщо б Марічка не підказала ідею перелетіць через дорогу?..

«Ага. Ти ще про свої заслуги розкажи…» Втім, вона мовчала, і Лисий мусив сам собі визнати, що й вона рятувала йому життя, що вона, а не він, здогадалася, як перенести Марічку через дорогу. Не кажучи вже про те, що їй тепер значно важче, ніж йому. Безперечно, у нього дуже важке завдання, але якщо вдасться його виконати й повернутися… Зрештою, йому є куди повертатися. А їй! А дітям!

– Якшо не хочеш, можеш не казаць, куди йдеш. Можеш хоч уранці встаць і пайти. Ми тобі все одно будемо вдячні… Якби не ти…

Леля замовкла, і Лисий збагнув, що вона просто плаче й не хоче, щоб він по її голосу зрозумів це. Сліз він не виносив.

– Коли я йшов з села, – після паузи сказав він, – присягнувся, що нікому не розкажу куди й чого я йду. Це не моя таємниця. Я довіряю тобі. Але розповісти не можу. Розумієш?.. І не піти не можу. Я уявляю, як вам буде важко без мене…

– Він виправився: – Тобто не тому, що я такий герой, а просто… Просто. Але якщо я не піду, мої односельці загинуть. Вони на мене сподіваються… Мене два роки навчали – спеціально. Розумієш?

Леля мовчала.

– Чому ти мовчиш? То запитання сиплються, як мурашки, а то мовчиш…

Може, їй нічого сказати? Ні, їй напевне є що сказати. Вона ображена, тому й не хоче розмовляти.

– Ще вчора я сподівався, – знову він заговорив, – що як проминемо вовкулачий табір, я залишу вас у безпечному місці, сам піду далі. А коли… А якщо все буде гаразд, то заберу вас до себе в село… Правда, там теж нічого доброго немає. Інакше мене б не тільки не послали, а й не відпустили б нікуди…

– Чому ти не хочеш, щоб ми пішли з тобою? – запитання було несподіваним. Не тому, що така думка не спадала Лисому на розум, а тому, що він взагалі не чекав, що вона заговорить, що сама може таке запропонувати.

– Мені розповідали в моєму селі, – почав пояснювати Лисий, – яким небезпечним може бути шлях туди. А він виявився ще небезпечнішим. А… там, – хлопець усе ж таки не наважився вимовити слово, яке сама Леля так просто вимовляла. – Там іще небезпечніше. Незрівняно небезпечніше! Там можна пройти тільки одному. А може бути, що все так змінилося за цей час, що й один там не зможе пройти. Вам з дітьми туди не можна… Не можна!

– За який час? – спитала Леля.

Ні, на це запитання він відповідати не буде.

– Не хочеш, не відповідай, – вона знову прочитала його думки. – Тоді скажи мені, яке таке місце ти вважаєш безпечним? Де тут нам може бути безпечно? У цьому лісі без води? Чи в тому, де нас розшукуюць вовкулаки? Чи в нашій вьосці, де зараз хазяйнують круки, пацюки й черви?

Лисий мовчав, бо не знав, що відповісти.

– Поки ми разом, ми можемо вижити. – Голос Лелі раптом став твердим і холодним, як шабля. – Якщо ми розділимося… Тоді мені краще відвести дітей до вовкулачого табору. Може, вони й справді дітей не вбивають, а роблять із них вовкулаків. Хоч живі будуть…

Лисий мовчав і мовчав. А що йому казати?