355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Сергій Оксеник » Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий » Текст книги (страница 11)
Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий
  • Текст добавлен: 8 октября 2016, 23:57

Текст книги "Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий"


Автор книги: Сергій Оксеник



сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 19 страниц)

– Там… у штабі…

– Що? – Ватажок був украй роздратований.

– Вони всі…

– Що? – гаркнув ватажок.

– Вони всі мертві, – зовсім слабким голосом закінчив воїн.

– Що ти мелеш! – Ватажок знявся з місця й кинувся в коридор, відштовхнувши свого воїна плечем.

Той зовсім не образився, а, одліпившись від стіни, блимнув білою від вапна спиною й побіг за ватажком.

Тієї ж миті Івась нахилився й почав зубами розв'язувати мотузку Лисого. Дівчата зрозуміли й заходилися розв'язувати мотузки в решти хлопців. Лисий ледь стояв на ногах. Мабуть, було б розумніше, якби він розпустив Івасеву мотузку – з Івася зараз більше користі.

Втім, ніхто нічого не встиг. Знову розчахнулися двері, й до кімнати влетів розлючений ватажок з казанком у руках.

– Що це таке?! – заревів він.

– Казанок, – відповів Лисий здивовано. – Ми в ньому чай варимо.

Ватажок не повірив. Він люто розмахнувся казанком і вдарив ним Лисого по голові. Точніше, хотів ударити. Але в останній момент хлопець відхилився й, зібравши останні сили, врізав ватажкові ногою в пах. Той від несподіванки остовпів, а потім повільно зігнувся, закотивши очі. Лисий знову щосили махнув ногою й дотягнувся черевиком до обличчя ворога. Ватажок упав горілиць, падаючи, вдарився потилицею об край столу й завмер на підлозі.

Цього разу Івасеві вдалося досить швидко закінчити справу, розпочату раніше. Звільнившись від мотузки, Лисий кинувся до столу й схопив свій лук.

– Швидше розв'язуйте одне одного, – кинув він дітям, які й так возилися з мотузками.

Лисий вклав стрілу в лук і втупився поглядом у двері.

В лабіринті

Вкотре вже вони потрапляли в таку ситуацію! І зараз усе починалося з початку. Ніби зуміли досягти головного – знешкодити ворога, але як тепер вибратися з поля бою, не знали. Насамперед розхапали зброю, що лежала на столі. Петрусь обшукав нерухомого ватажка, що лежав на підлозі й знайшов у нього тільки ніж.

– Віддай Івасеві, – запропонував Лисий.

Але сам Івась несподівано не погодився:

– Хай у нього буде. Він добре вміє кидати ніж.

Лисий не заперечив, хоч і поставився до цього повідомлення без особливої довіри.

Чекати, поки хтось зазирне до кімнати, було, звісно, безпечніше, ніж іти назустріч ворогу. Але так можна чекати дуже довго. До того ж це мало сенс тільки за умови, що прийде хтось один, – його можна одразу знешкодити. А якщо прийде троє дорослих озброєних воїнів?

Лисий вирішив, що не слід зволікати. Він наказав дітям обв'язати навколо себе мотузки, які можуть знадобитися, Івась зв'язав ватажка, що, на щастя, ніяк не приходив до тями.

Тоді Лисий став з луком навпроти дверей, а Івась їх різко відчинив. За ними нікого не було. Лисий показав знаками, що він піде першим, за ним Івась із каганцем і арбалетом, потім Петрусь, потім Василько, останні – дівчата. Нападу з тилу він не чекав.

Вони пройшли не менше двадцяти кроків, поки побачили перші двері в стіні праворуч. Якою ж має бути ця хата? Чому Леля вранці не помітила її з неба? Знову Лисий став з луком напоготові перед дверима, а Івась, опустившись навпочіпки, щосили штовхнув двері. Двері не відчинилися.

Хлопчик пересунувся вбік і рвонув двері на себе. Знову нічого. Залишаючись під дверима, він постукав. Жодного звуку. Отже, двері було замкнено на засув з того боку. Це погано. Залишати їх в тилу – небезпечно. Спершись на них спиною, Лисий замислився. Це виявилося дуже корисним, бо навпроти дверей на білій стіні він побачив таке, що дуже його здивувало. В одному місці стіна була трохи нерівною – з неї виступало щось дерев'яне, побілене, як і все інше, вапном.

Лисий взяв у Петруся ніж і спробував зішкребти вапно. Це легко вдалося, і з'ясувалося, що в стіну вмурована товста гілка. Точніше, її коліно. Хлопець почав відколупувати тиньк навколо неї і тут же зрозумів, що то, по-перше, не гілка, а корінь, а по-друге, він визирав не з тиньку, а з суцільної землі. Виходило, що це не коридор, а підземний хід. Ось чому немає вікон. Ось чому коридор такий довгий. Ось чому Леля нічого не помітила зі ступи.

Зверху підземний хід накритий щільно припасованими одна до одної сосновими колодами в два кулаки завтовшки. Тут не проб'єшся.

За цими дверима також навряд щоб був вихід – тоді б двері замкнули з цього боку. Отже, треба йти далі.

– Лесику, це корінь? – спитала Марічка.

– Так, – відповів він. – Ми під землею. Шукатимемо вихід. Ідемо дуже обережно, не відставати. Порядок той самий.

Наступні двері були через десять кроків. Вони не були зачинені, навіть причинені не були. Лисий дуже обережно підкрався до них, зазирнув у щілину. Там була досить велика кімната, освітлена принаймні двома каганцями. В кімнаті було тихо. Він кивнув Івасеві, той широко розчинив двері, Лисий напнув тятиву й ступив усередину.

Це, безперечно, був штаб, про який говорив блідий і переляканий воїн. Троє чоловіків, і серед них довготелесий, сиділи за столом, поклавши на нього голови. Перед ними стояли напівпорожні глиняні чашки. В кутку стояв притулений до стіни рогач баби Яги.

Всі троє покійників мали такі самі добрі ножі, як і їхній ватажок. По одному взяли Василько та Івась, а останній дістався Петрусеві.

В дальній стіні було вікно, затулене плетеними з лози віконницями. Лисий кинувся до них і спробував відчинити. Це виявилося непросто. Віконниці були якось дуже хитромудро замкнені.

– Петрусю, – погукав Лисий.

Той підійшов і довго просто дивився, нічого не чіпаючи.

– Коли відчиниш, скажеш, – кинув Лисий і почав далі обстежувати кімнату.

В кожній стіні були двері. В одному з кутків стояв притулений до стіни великий сувій цупкої тканини.

– Дівчатка, захопіть полотно – може знадобитися, – сказав він.

Більше нічого не знайшов. Нарешті Петрусь погукав його. Лисий повернувся до хлопчика й остовпів. То було не вікно. То була ніша, шафа в стіні. А в ній на кілочках висіло з десяток арбалетів і рівними рядочками навпроти кожного з них лежали колчани, з яких визирали білі букети оперення.

– Хто вміє стріляти з арбалета? – спитав Лисий.

– Я!

– Я!

– Я! – відгукнулися майже всі діти. Тільки троє дівчаток промовчали.

– Озброюйтеся, – сказав Лисий і звернувся до Петруся. – Можеш решту зіпсувати? Але щоб не зразу було помітно.

– Лагодити легше, – відповідально промовив хлопчик. – Але спробую.

– А потім зачини віконниці, як було.

– Гаразд.

– Дівчатка, хто без арбалетів, візьміть рогача. Це не легка ноша, але треба, щоб у хлопців були вільні руки. – Лисий намагався говорити тихо.

Весь цей час Івась непорушно стояв біля дверей, через які вони ввійшли, з арбалетом напоготові й насторожено переводив погляд з одних дверей на другі й на треті. І, як з'ясувалося дуже скоро, він цілковито мав рацію.

Двері навпроти нього зненацька відчинилися, й до кімнати просто вбігло троє чоловіків у такому самому одязі, як і решта. Всі вони були з арбалетами, але незарядженими. Івась навів на них зброю.

– Киньте арбалети, – наказав він.

Лисий почав заряджати арбалет одразу. Але навряд чи встиг би, якби Івась одразу вистрілив. Яка витримка! – подумав Лисий. Втім, слова Івася на воїнів особливого враження не справили.

– Ти що, хлопче! – промовив блідий і переляканий, якого Лисий одразу впізнав. Він говорив, як з дитиною, але з погрозою в голосі. – Ану, поклади іграшку!

І все ж усі троє мали розгублений вигляд. Мабуть, через це Лисий відчував, що не може вистрілити. Це було як з лішаком – він розумів, що мусить їх убити, але просто так убити людину не міг. До того ж заряджених арбалетів було тільки два – у нього й Івася, а ворогів – троє.

І невідомо, чим би все це скінчилося, якби підземні воїни самі не спровокували розв'язку. Один із них кинувся на підлогу, в падінні вставивши стрілу в арбалет, але Івась встиг його поцілити. Другого вразив Лисий. А блідий, скориставшись із цього, зарядив свій арбалет і навів його просто в груди Лисому. Він уже навіть почав натискати на спусковий гачок, коли в горло йому ввійшов ніж, надзвичайно вправно кинутий Петрусем.

Усі взяли по колчану стріл – навіть дівчатка, у яких не було арбалетів. Петрусь закінчив возитися з ворожою зброєю і зачинив віконниці так, як було. З допомогою рогача перетягли тіла вбитих підземників і завалили ними обоє дверей – і ті, в які ввійшли, і ті, через які вийшли зі штабу.

Вони рушили в ті двері, з яких з'явилися довготелесий з друзями по нещастю. Знову довгий перехід, який роздвоювався під прямим кутом.

– Розділятися не будемо, – сказав Лисий. Він прислухався до обох коридорів і нічого не почув. Небезпечно було і там, і там.

Вони звернули праворуч. Без будь-якої причини. Просто вирішили йти праворуч. Рухалися повільно, пильно придивляючись до стін, стелі й підлоги. Ще одні двері, і знову замкнені. Невдовзі коридор іще раз роздвоївся. Тепер Лисий повів дітей ліворуч. Цього разу рішення було свідомим – правий коридор здався йому дуже небезпечним. А далі вони втратили лік поворотам. Коридори були безкінечні. Кілька дверей, які трапилися на їхньому шляху, не хотіли відчинятися. Лисий не знав, що робити – повертати назад? Але він не був впевнений, що запам'ятав усі повороти.

Нарешті коридор скінчився – вони вткнулися в двері. І ці двері також виявилися замкненими. Але – зсередини. Довго прислухалися. З величезними зусиллями витягли іржавий засув, яким дуже давно ніхто не користувався. Почекали й поприслухалися ще. По той бік було тихо. Рвонули двері на себе… І опинилися в іншому коридорі – точнісінько такому самому, як усі попередні.

Зліва були двері – незачинені. Звідти пробивалася смужечка тьмяного світла.

Дівчата з Івасем залишилися на місці, а решта хлопців підкралися до дверей. Хвилин п'ять прислухалися, потім різко вскочили в кімнату.

Це приміщення було їм добре знайоме – тут із них знущався ватажок підземників. Найгіршим було те, що кімната виявилася порожньою. Ватажок зник. Це було дуже погано. Але, з другого боку, як на вовкулачому сліду, тут їх найменше шукатимуть.

– Петрусю, погукай дівчат, тільки тихенько, – сказав Лисий.

Коли вони прийшли, розчаровані до розпачу, він оголосив відпочинок. Сам з арбалетом став навпроти дверей. Наталка дістала з рукава хустинку й хотіла ви)терти йому закривавлене обличчя. Однак Лисий відмовився, просто витерся рукавом:

– Потім.

У баклажках іще лишалося трохи води, вони тут же її й докінчили, не напившись досхочу. Всі були виснажені, сиділи мовчки, без жодної думки в очах дивлячись перед себе.

Тільки Наталка заходилася розглядати тканину, яку весь цей час носила з собою.

– Як ти гадаєш, що з неї можна пошити? – спитала вона Надійку, розгортаючи сувій.

– Петрусю, що ти зробив з їхніми арбалетами? – поцікавився Лисий.

– Понадрізав тятиви біля самого кріплення. Не помітно, – відповів хлопчик.

– Помальовано!.. – розчаровано буркнула Надійка. – Може, вдасться випрати?

– Ну, як не вдасться, – роздумувала Наталка, – просто ці каракулі пустимо навиворіт. З цього ж боку воно чисте!

Лисий кинув погляд на полотно й захвилювався.

– Ану, покажіть!

Коли старий Інженер виряджав його в путь, він намалював карту – всі землі в межиріччі, які він знав, а також маршрут через Руїну до того місця, де зберігався вантаж, заради якого він пустився в ці мандри. Інженер довго пояснював йому, які позначки на картах що означають, що таке масштаб і все таке інше. Хлопець мусив вивчити карту напам'ять, бо нести її з собою було дуже небезпечно. Якби хто її забрав, то легко знайшов би їхнє село. Та й про мету подорожі одразу б здогадався.

Якби не та Інженерова наука, Лисий ні за що б не зрозумів, що намальовано на тканині. А так, щойно побачивши в куточку розу вітрів, він відчув, як заколотилося серце.

Менше з тим, розібратися з цією картою було не так просто. Добрих півгодини він роздивлявся позначки, доки збагнув, куди треба рухатися. Власне, найважче було з'ясувати, де вони перебувають зараз. Таких кімнат під землею чимало. Тільки простеживши весь можливий шлях, який міг би привести їх до того ж місця, з якого вийшли, Лисий спромігся припустити, що червоний прямокутничок – це і є кімната ватажка.

Важче було з виходом на поверхню. Чи з виходами, бо хлопець припускав, що така велетенська підземна споруда не може мати лиш один вихід. Якими саме позначками підземники наносили на карту виходи, він не міг зрозуміти – малюнок ряснів різноманітними значками без помітної системи.

Вони ввійшли до лісу з півночі – ближче до малої ріки. Отже, той пагорб, з якого по них стріляли, мусить бути на північному узліссі. Трохи далі на південь і правіше має бути ще бодай один такий вихід – адже саме з півдня набігли інші воїни, які зв'язали їх.

Схоже, вихід на поверхню тут означений зеленими стрілочками. Що ж, у цьому є логіка – до лісу…

Лисий порахував кількість стрілочок – їх вийшло цілих вісімнадцять. Три всередині лісу і решта – по узліссю. Це ж скільки тут повинно бути людей! У їхньому пагорбі було троє. Вісімнадцять на три – виходить п'ятдесят чотири чоловіки. Плюс ватажок. Вони вбили вранці двох, зараз трьох, іще троє напилися мертвої води. Залишається ще дуже багато.

Ні, таку кількість воїнів їм не здолати.

– Їхній ватаг знає, шо ми забрали цю ганчірку, – тихо мовив Івась. – Вони нас зустрічатимуць біля виходу.

– Маєш рацію, – відгукнувся Лисий.

– А ми глибоко? – подала голос Марічка.

Лисий не зрозумів, яке це може мати значення й тупо уставився на неї.

– Рогач, – пояснив Петрусь її думку так, як сам зрозумів.

Це вже мало сенс. Лисий подивився на стелю. Тут колоди перекриття були значно товщі, ніж у коридорах. І довші. Довжини рогача не вистачить, навіть якщо задум удасться.

– Гаразд, спробуємо, – погодився Лисий. – От тільки де це краще робити?

– Мабуть, тут, – припустив Василько.

– Можна й тут, але ми в самому центрі лісу. Вони дуже швидко побачать, де ми вийшли. Їхні пости ми не зможемо оминути.

– На півдні вони нас найменше чекатимуць, – знову Івась.

– А Леля? – нагадав Петрусь.

– Вона здогадається, – відповів Івась.

Від кімнати до дверей, через які вони повернулися сюди, було двадцять кроків. На карті – одна фаланга вказівного пальця. Лисий прикинув, скільки їм треба йти до південного узлісся – вийшло майже тисяча кроків. Діти всі голодні, води немає… Якби вийти на поверхню десь ближче до струмка, але де його шукати?

– У них повинна бути комора, – подумав уголос Лисий.

– Я думаю, вона за одними з тих дверей у штабі, – розмовляючи, Івась не відводив очей від дверей.

– Можливо. Або десь неподалік.

Він знову поринув у карту. І знайшов комору. До неї справді вели двері зі штабу. Але не безпосередньо – треба було пройти добрих шістдесят кроків іншим коридором. А з того коридору вів тунель на південь. Усе складалося якнайкраще. Лисий гірко посміхнувся: куди вже краще!

Двері в штаб були відчинені. Видно, ватажок підземників просто відсунув дверима мертві тіла. На підлозі були видавлені глибокі сліди – там, де він упирався ногами.

Двері в коридор, що вів до комори, були зачинені. Тут, у штабі, було не так безпечно, як у кімнаті ватажка, – гаяти час не можна. Але ради немає – Лисий розгорнув карту й почав видивлятися інший шлях до комори. Він був, але досить довгий, обхідний, до того ж проходив поруч із одним з виходів. Там напевне була засідка. Облишити спроби потрапити в комору? Але все одно треба знайти шлях до цього коридору, бо він веде на південне узлісся, куди вони вирішили йти.

– О! – раптом промовив Петрусь, який пильно обдивлявся двері й обколупував землю навколо них, поки Лисий вивчав карту.

Усі обернулися до Петруся. Він щось помакітрив, потім кинув оком ліворуч, на плетені віконниці, почаклував над ними, відчинив.

Невже доведеться лізти в це вікно, подумав Лисий. Але ні. Петруся зацікавили кілки, на яких не висіло ніякої зброї. Вони були такі ж, як і решта.

– Чомусь же на них нічого не повісили, а просто поскладали арбалети на полицю, – ніби відповідаючи на думки всього гурту, мовив Петрусь.

Він почав смикати й крутити той кілок, який був найближчим до потрібних їм дверей. Нічого не виходило. Потім Петрусь сильно надавив на нього, і кілок плавно ввійшов у стіну. В дверях щось клацнуло. Івась штовхнув, і вони легко відчинилися. За ними нікого не було.

Але в ту ж секунду почулися кроки за дверима, з яких раніше прибігло троє воїнів. Усі звели арбалети й приготувалися до бою. Тільки Петрусь щось іще робив з кілочками в стінній шафі.

– Кидай! – пошепки скомандував йому Лисий.

– Зараз! – так само пошепки відповів Петрусь.

Він іще щось зробив, і в дверях, з-за яких вони чекали нападу, щось клацнуло. В них тут же загупали з другого боку, але двері були добрі, надійні.

– Вперед! – наказав Лисий.

– Зараз! – не погодився Петрусь і додав: – Васильку, причини ті двері, через які ми ввійшли.

І Василько послухався не Лисого, а Петруся. Він зачинив двері, Петрусь щось натиснув, і в тих дверях також щось клацнуло.

– Тепер побігли, – сказав він.

І вони побігли. Пробігли небагато, але коли прибігли, з'ясувалося, що перед ними ще одні замкнені двері.

– Я зараз, – кинув Петрусь і побіг назад до штабу.

– Стій! – спробував зупинити його Лисий, але Петрусь уже був далеко.

Зі штабу чулося гупання – підземники, схоже, вирішили виламати двері.

Клацнуло в дверях. Лисий штовхнув їх, і вони відчинилися.

Чого там тільки не було! Овочі, фрукти, мішок із сухарями – Лисий уже й не пам'ятав, коли востаннє їв хліб. Пшениця у них перестала родити кілька років тому. Велика діжка з водою – з маленьким краником унизу. А зі стелі звисали закопчені кабанячі ноги, закопчені тетерки, цілі головки капусти. А ще – зброя: арбалети, луки, ножі, важкі списи й легенькі дротики, шаблі й пірначі. Все це було дуже різним – зрозуміло, що самі підземники зброю не виготовляли, а збирали. Чи забирали.

Поки наповнювалися баклажки, Лисий вибрав собі шаблю – замість втраченої, бухту міцної мотузки й дуже зручний заплічний мішок, куди він усе це склав, ще й вистачило місця для цілої шинки.

Прибігли Петрусь з Івасем.

– Вони перестали колотиць у двері, – повідомив Івась. – Мабуць, побігли в обхід. Скоро будуць тут.

– Мерщій набирайте харчі, тільки не багато, – гукнув Лисий. – І побігли, побігли – нам треба встигнути до роздвоєння коридору раніше, ніж там будуть вони.

Він пам'ятав, що їм треба повернути ліворуч і бігти прямо. Але коли завернули, виявилося, що ще один коридор одразу за цим веде праворуч. Лисий негайно змінив рішення. Всі забігли за ним у коридор і зупинилися, здивовані, що Лисий далі не біжить. Він приклав палець до губів, і всі завмерли.

За хвилину поруч протупотіли кілька пар черевиків. Щойно вони завернули в напрямку до комори, діти повернулися в свій коридор і побігли на південь. Лисий зняв зі стіни каганця й передав його Петрусеві, який біг слідом за ним. Сам же двома руками міцно тримав арбалет напоготові. На бігу не забував рахувати кроки. До виходу ще було дуже далеко. І от-от почнеться переслідування.

Небесна розвідка

Стріляти вниз вона не могла. Могла опустити ступу на голову одному з ворогів, але це не дуже допомогло б. Натомість викрила б себе. А Леля відчувала, що від неї більше користі буде, якщо ці підземні бандити про неї не знатимуть.

Зависнувши над високою сосною, Леля бачила, як дітям накинули на голову лантухи, як їх потягли в підземелля, як кришка горбка стала на місце, сховавши від її погляду всі подальші події.

Леля міркувала так: зараз під цим горбочком напевне хтось пильно вдивляється в те, що діється навколо. Бандити не можуть не підозрювати, що слідом за дітьми прийдуть дорослі, які їх послали. Вони так думатимуть принаймні доти, доки Лисий розповість їм якусь вірогідну історію про те, як ці діти потрапили до лісу. Але навіть після цього, думала вона, дітей не відпустять, поки не переконаються, що діти говорять правду, що за ними справді ніхто не йде.

Отже, раніше надвечір'я їх не випустять. Про те, що їх узагалі можуть не випустити, Леля намагалася не думати.

Випустити дітей можуть швидше за все там же, де схопили. З підземелля є й інші виходи – це зрозуміло, але розкривати їхню таємницю бандити не будуть. Тобто треба чекати десь поблизу. Але то буде ще нескоро. А зараз треба все уважно обдивитися.

Леля скерувала ступу вгору й попрямувала до малої ріки. Вона летіла над кронами дерев, пильно видивляючись унизу, чи не з'явиться людина, чи не пощастить розгледіти інший вхід до підземелля. Нічого такого вона не побачила. Не побачила й нічого іншого: в лісі не водилося ні звірів, ні птахів. Тільки самотній орел майже непорушно висів у небі над нею. Ніби сторожив ліс.

А над ним горіло палюче сонце.

Леля облетіла навколо лісу. Вона намагалася не вилітати на вільний простір і не підніматися занадто високо, де – як їй здавалося – її легше помітити. Нічого, жодного натяку на сліди людської діяльності. Безперечно, це якраз і були найпереконливіші сліди людей – чистий ліс без жодної живої душі.

Ступа почала дрібно тремтіти. Подорож справді була довга. Але де сісти? Будь-яке місце в лісі може виявитися ще одним виходом із підземелля або поруч із ним. За межами лісу – занадто голо, там вона як на долоні. Але шукати майданчик для приземлення вже не було часу. Леля швидко вибрала найбільші кущі кроків за сто до узлісся й спрямувала ступу туди.

Приземлившись, дівчинка зіскочила на пісок, зарядила арбалет і обережно визирнула з-за кущів. Узлісся було мирне й тихе. Ніде ні гілочка не ворухнеться, ні пташка не пролетить, ні миша не пробіжить.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю