Текст книги "Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий"

Автор книги: Сергій Оксеник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 19 страниц)

Вивідниця

Дуб ріс не прямо, а нахилившись у бік улогивини, з якої Лисий щойно вийшов. Хлопець збагнув, що може видертися на дерево так, що знизу його не буде видно. Весь час лишаючись по цей бік стовбура, хлопчик виліз якомога вище. Тримаючись однією рукою за стовбур, він дістав з-за спини арбалет, вставив у нього стрілу й тоді обережно визирнув.

У лісі вже панували переддощові сутніки, ще й крона у дуба була густа. Нічого побачити він не міг. А відчуття біди посилилося.

І тут лісові сутінки розрізала блискавка. На мить ліс розкрився, його розкреслили різкі тіні, і в проміжку між цими тінями Лисий побачив скоцюрблену від страху перед грозою волохату постать. Без сумніву, це був вовкулака, який ішов по сліду – по сліду Лисого. Тепер уже Лисий бачив його й без блискавки. Той рухався на четверіньках, принюхуючись до слідів. Розлігся грім, і вовкулака шмигнув під дерево.

Почався дощ. Краплі заторохтіли по листю вгорі, а потім припустило так, що вже чувся тільки одноманітний шум. В лабіринтах листя вода знайшла собі безліч шляхів під крону, і Лисий почав намокати. Вовкулака люто загарчав, задерши морду; хлопчик втиснувся в стовбур, щоб не бути поміченим. Однак вода заливала вовкулаці очі, тож нічого він не побачив. Знову спалахнула блискавка, і хлопчик помітив, що цей вовкулака був зовсім не такий, як ті, кого він учора переміг. Це була самиця.

Лисий не зразу збагнув, чому це відкриття так вразило його. А коли зрозумів, його охопив панічний страх. То був страх, який паралізує волю, змушує бігти світ за очі, нічого не помічаючи під ногами. Він мало не звалився з дерева просто під ноги вивідниці.

А їй дощ дошкуляв значно більше, ніж йому. Вода змила запах хлопчикових слідів, і вовкулачиця тепер не знала, де його шукати. Вона ще погарчала на дощ, але це не справило на нього ніякого враження, тож тварюка повернулась і пішла, час від часу зводячись на ноги, щоб почесати собі кігтями мокру спину.

Дощ не вщухав. Лисий уже промок наскрізь, страшенно змерз, але й далі нерухомо сидів на дереві й чекав. Вовкулачиця мусить повернутися. Спалахи блискавки шматували ліс. Хлопчик знав, що під час грози не можна бути не лише на дереві, а й під деревом. Однак він тільки благав блискавки обійти стороною дуб, на якому сидів, та не злазив.

Якось дуже раптово припинився дощ. Одразу стало тихо й світло. І тут же повернулася мокра й люта вовкулачиця. Вона нюхала землю й гарчала, бо всі сліди було змито. Тепер головне, щоб вона не пішла в напрямку халабуди, де сиділи Леля з дітьми.

Але вона саме туди й пішла. У колчані, який Лисий прихопив з собою про всяк випадок, були тільки червонопері стріли. Зупинити її собачим гавкотом? А потім?

Лисий тихенько зліз з дерева й подався слідом за вовкулачицею. Коли між ними лишалося близько ста кроків, хлопчик різко зламав гілку на осиці.

Волохата тварюка миттю озирнулася, ошкірилася й кинулася до нього. Лисий побіг щодуху, пам'ятаючи, як швидко бігають вовкулаки. Він мав план, але зовсім не був упевнений, що той план спрацює. Він мав тільки одну позитивну рису – був єдиним, який спав хлопцеві на думку.

Злітаючи з пагорба до улоговини, Лисий уже чув за собою тупіт ніг. На тому місці, де ще зовсім недавно стояв гайок верболозу, тепер була величезна калюжа. Хлопчик кинувся оббігати навколо неї. І встиг. Просто за спиною хлюпнула вода й одразу по тому розляглося розпачливе виття вовкулачиці. Невже спрацювало? Лисий озирнувся й тоді зупинився. План спрацював.

Звірюка стояла по коліна в воді й не могла зрушити з місця. Навколо ніг її вода ставала густо-червоною. Руки вовкулачиці були майже по плечі занурені в воду. Вона намагалася спертися на них, щоб звільнити ноги, настромлені на гострі пеньки, що лишилися від лози, але руки повільно й неухильно занурювалися в болото.

Те маленьке болотце, навколо якого Лисий стільки виходив сьогодні з шаблею, навколо якого крутилися діти, виявилося трясовиною.

Шкода наш будинок

Виття вовкулачиці, мабуть, далеко було чути. Вона просто розривалася, аж Лисому стало шкода її. Втім, нічим допомогти він не зміг би, навіть якби схотів. А таким бажанням хлопчик не міг похвалитися. Він уже повернувся, щоб іти геть, коли знову почув тупіт ніг.

На пагорбі з'явилася захекана й нажахана Леля з арбалетом у руках.

– У тебе голова є на плечах? – розгнівався Лисий. – Дітей ти на кого залишила?

Леля не відповіла. Вона з жахом дивилася на вовкулачицю, що повільно занурювалася під воду.

– Звідки він тут узявся?

– Це не він, а вона.

– Що?

Виття захлинулося. Лисий підійшов до Лелі.

– Це дуже погано, Лелю. Я ще вчора подумав, чому всі вовкулаки в зграї – самці? Тепер, здається, я розумію. То був просто загін, який ходив у похід. А самиці лишилися вдома.

– Ти думаєш, ця, – Леля кивнула в бік калюжі, – прийшла їх шукаць?

Лисий помовчав.

– Ні, думаю, що в їхньому таборі ще не зчинився переполох. Мабуть, це була вивідниця або охоронниця табору. Їх вона вже, швидше за все, знайшла. А тепер шукала тих, хто вбив її чоловіків.

– Тоді це ще не так страшно. – Леля намагалася знайти хоч би щось добре в цій новині.

– Ще не так, – потвердив Лисий. – Але ночувати тут було б дуже необачно. Завтра вовкулачиці підуть на пошук. А вони повинні бути дуже близько, раз тут гуляють їхні вартові.

– Куди ж нам іти?

– Туди, де вони нас найменше чекатимуть – назустріч їм. Але йти треба так, щоб напевне розминутися.

– Ох, як шкода наш будинок! – Леля ладна була розплакатися.

Лисий не втримався, й погладив її по голові.

– Нічого, все буде гаразд.

На щастя, вона не спитала, що саме буде гаразд. Бо відповіді на це запитання він не зміг би дати.

Подарунки на згадку

Насамперед вирішили поставити пастки на тих вовкулаків, які першими знайдуть це місце. Відв'язали стіни халабуди й віднесли одну з них – незакінчену, на яку не вистачило верболозу, – до трясовини. Поклали на воду – містком, один край якого був на березі, а другий – посередині болотця. Рясно притрусили її травою і листям, обчурханим з верболозу. Вода скоро зійде, і труп вовкулачиці хтось із її родичів знайде. Тож не виключено, що підходити до неї будуть не по гострих пеньках, на які напоролася небіжчиця, а по містку, що справляє враження безпечного.

На даху халабуди Петрусь зробив щось на зразок лука, закріпив у ньому стрілу, вставив розпорку й лубом прив'язав її до пружини з лози. Саму пружину – просто під стрілою – придавив дохлою вороною, яку вдалося підстрелити Лелі. Якщо ворону підняти, пружина розпрямиться, потягне за луб, і стріла вдарить просто в спину тому, хто підніме ворону. А ворона – це м'ясо. Вовкулаки його не оминуть.

Поки всім цим займалися, дівчатка назбирали оберемок м'яти. В дорозі вони муситимуть розминати її в руках і розкидати за собою. М'ята заб'є запах їхніх слідів.

Леля молодець: напередодні, перш ніж залишити стоянку вовкулаків, вона з Івасем позбирала майже всі чорнопері стріли, тож вийшло по дванадцять на арбалет.

Трохи поміркувавши, Лисий вирішив перерозподілити стріли. Він добряче повозився, поки зробив собі непоганий лук. Тут же випробував його й залишився задоволений. Свій арбалет він віддав Івасеві. Тепер у них було троє воїнів, а це вже в півтора рази більше.

Лисого турбувало те, що вовкулачиця прийшла вдень. Проте Леля заспокоїла його, припустивши, що вона прийшла не сонячним, а пасмурним днем, коли в лісі було майже темно. Діти підтвердили, що вовкулаки їх гнали (а найменших несли на собі) тільки вночі, а вдень засинали, сховавшись від сонячного проміння. Отож порадившись, вони вирішили, що рухатимуться вдень. Першим піде Лисий (всі діти його й далі називали Лесиком), за ним – через сто, а то й більше кроків решта. Леля попереду, Івась останній.

Так тихо, але пронизливо кричати кажаном, як Леля, Лисому навчитися не вдалося. Домовилися, що він пугукатиме пугачем. Це також нічний птах, його крик на слуху в вовкулаків, тож не повинен їх насторожити.

Виходити вирішили з першими променями сонця. Лишалася проблема нічлігу.

Лисий згадав про розлогий дуб, з якого стежив за вовкулачицею. Понесли другу стіну халабуди туди. Він заліз на дерево, довго міркував, як би прилаштувати там стіну, нарешті придумав. З великим трудом її підняли на дерево й прив'язали лозою та лубом до трьох гілок. Сяк-так розмістили на ній дітей, поклали старших скраю, а молодших посередині. Леля і він знайшли собі дебелі гілки, на яких можна було спати. На землі під дубом розкидали м'яту.

Самохідні санчата

Настала ніч.

Потомлені діти не одразу, але поснули. А Лисий довго не міг стулити повіки. Все складалося якнайгірше. Він думав про завтрашній день, про тяжку дорогу, їхній загін – не той, який може легко втекти від небезпеки. А якщо й пощастить непоміченими пройти повз табір вовкулаків, то що далі? Чи знайдуть вони надійне місце, де він зможе залишити Лелю й дітей? А потім що?.. Йому паморочилося в голові від запитань, на які не було відповідей.

«Запитання кращі, ніж відповіді, – казав йому старий Інженер. – Якщо є запитання, то відповіді рано чи пізно знайдуться. А якщо є всі відповіді, то запитань уже не буде.»

Зараз Лисий вперше почав сумніватися в правдивості Інженерових слів. Звісно, Інженер був правий. Але то була лише одна правда. А чи може бути дві правди?

Хлопчик пригадав очі вовкулачиці, в яких було безнадійне благання. Він тоді мав рацію – допомагати їй не можна. Але ж вона мала й свою правду. Їй було боляче й страшно. Вона вила й благала його допомогти, адже це він був у всьому винен. А він не допоміг, навіть не спробував, прирік її на жахливу смерть.

Ніч повнилася звичайними звуками. Поки що все було гаразд. Поки що.

Лисому приснився дивний сон. Ніби була зима, все засніжено, мороз. У хаті гула піч, а з димаря прямо вгору здіймався дим. Усе це він бачив одночасно – і всередині хати, і зовні. Мама сиділа перед дерев'яною скринею, а зі скрині линула музика. І нібито грала не одна сопілка й бубен, а багато-багато різноманітних сопілок, бубнів і барабанів. Лисий катався на санчатах. Сніг на вулиці був добре втоптаний, а санчата їхали не тільки з гори, а й самі везли його на гору, при тому вони дивно гарчали й пручалися, намагаючись вивернути голову й укусити Лисого за п'яту. А він дужче натягував віжки і знав, що якщо почухати санчата по волохатій спині, то вони перестануть гарчати й не кусатимуть його. Але щоб їх почухати, треба відпустити віжки, а тоді санчата одразу гризнуть за п'яту. Він хотів злізти з санчат і не міг, бо вони дуже швидко їхали. І що далі, то швидше. Навіть просто випасти з санчат уже було неможливо, не забившись. А мама слухала музику, і музика теж поступово перетворювалася на гарчання. Санчата злетіли з гори й полетіли просто в небо. А потім вони в небі перевернулися, і Лисий сторчголов вивалився вниз. Він усе падав і падав, і кінця цьому падінню не було, аж поки не прокинувся.

Він лежав на великій майже горизонтальній гілці, з обох боків підпертий меншими гілками. Була тепла ніч, і Лисий був геть мокрий від поту. Але гарчання не припинилося. Хлопчик глянув униз і похолов. Під дубом ходила на четвереньках іще одна вовкулачиця, нюхала землю й люто гарчала, роздратована, вочевидь, запахом м'яти. Подивитися вгору їй кебети не діставало.

«Та скільки ж вас тут!» – роздратувався Лисий. Його ставлення до вовкулаків змінювалося, ставало якимось буденним, як до комарів. Це його насторожило.

«Ніколи не давай собі звикнути до небезпеки. Маленьких небезпек не буває, – навчав старий Інженер. – Людина повинна боятися. Але своєму страхові не піддаватися».

«Хоч би вона не привела інших», – Лисий почав боятися.

Вовкулачиця пішла колами навколо дуба, постійно збільшуючи радіус. Потім підняла морду й понюхала повітря. Вона зараз була б непоганою мішенню, якби не темрява. Та й стріляти з дерева він не міг – хіба що з новоствореного лука. Але це дуже ризиковано – зброя ще не випробувана як слід. Тварюка рушила в напрямку халабуди. Хлопчик хотів було злізти з дерева й піти за нею, але передумав. У темряві вовкулачиця бачила краще. Хлопець як міг нашорошив вуха.

За якусь мить вона зупинилася й люто загарчала, потім побігла значно швидше. Знову зупинилася. Знову загарчала. Вона була десь за пагорбом, тому звук став ледь чутним. Але до хатинки дійти вовкулачиця ще не могла. Невже знайшла болото?

Ця здогадка миттю підтвердилася. Хлюпнула вода, а тоді розляглося моторошне виття. Діти прокинулися. Найменша Марічка заплакала. Івась цитьнув на неї, й дівчинка притишила голос, але плакати не перестала. Ніхто нічого не спитав, та Лисий все ж вирішив пояснити.

– Ще одна вивідниця втрапила в трясовину.

Всі прислухалися. Навіть Марічка перестала плакати. Вовкулачиця борсалася в трясовині, намагалася вибратися. Ось вона схопилася за місток, з якого, вочевидь, і впала в болото, рвонула його на себе. Лоза, за яку вона трималася, почала піддаватися, тріщати, злазити з кілків. Тоді почувся хрускіт, і вовкулачиця завила ще відчайдушніше. Це погано. Якщо в неї вистачить розуму не борсатися, розлізлий місток усе ж таки зможе якийсь час тримати її на плаву.

Лисий зіскочив з дерева й обережно пішов на виття. На болітце падало місячне сяйво, тож йому було добре видно, що вовкулачиці вже майже вдалося вибратися на берег. Вона ще по пояс була в трясовині, але руками вже трималася за кілочки. Вона їх добре бачила, тож могла пробратися між ними, не наступивши. Лисий напнув лук і розігнув пальці. Потвора смикнулася й завмерла. Запала страшна тиша. Хлопець не зміг себе змусити наблизитися до неї й витягти з тіла стрілу. «Вранці витягну», – подумав він і пішов назад до дуба.

У путь

Вони вирушили дуже рано, ще й сонце не зійшло. Через годину натрапили на малинник, і це було до речі. Добру годину збирали ягоди, понаїдалися, і з собою взяли скільки могли. Ще через годину надибали струмок. Усі згрудилися навколо, але пити не бралися. Мала Марічка нахилилася над водою й довго принюхувалася. Потім набрала в долоню води й намірилася пити.

– Зачекай! – зупинив її Лисий.

Він зачерпнув у руку води, понюхав її й хлебнув. Вода була добра.

– Тепер пий, – сказав він Марічці.

Напилися всі, наповнили баклажки. Постаралися запам'ятати це місце. Якби не вовкулаки, чий табір мав бути зовсім близько, кращого місця для того, щоб залишити Лелю з дітьми, годі шукати.

Усі зупинки були вдалими, але згаяли багато часу, і Лисий нервувався. Втім, можливо, він непокоївся з зовсім іншого приводу.

Потім дорогу перетнула жива річечка з великих сірих мурашок. Лисий вирахував, що мурашник мусив бути зліва, тож вони пішли праворуч, тримаючись на безпечній відстані від мурашиної доріжки. Обходити довелося досить далеко, доки не побачили мертвого потворного оленя з трьома рогами, якого мурашки крихітними порціями переносили до себе в мурашник. Наближатися було небезпечно, тож так і не з'ясували, від чого олень загинув.

І знову намагалися рухатися просто на південь – повільно, обережно, нашорошено. Ніяких ознак вовкулачого табору не було, і це ще більше турбувало Лисого. Якби ж його проминути вдень! Вночі вони не зможуть іти. Це занадто небезпечно. Вже зараз він відчував, що діти – особливо Марічка – дуже втомлені. До вечора ще далеко, але його все більше непокоїло, де знайти місце для нічлігу.

Ліс порідшав, ставав чисто сосновим, під ногами все частіше шурхотів пісок. Після вчорашнього дощу пісок уже висох, але свіжі сліди на ньому легко було розпізнавати. Тут проскакав заєць. Зайці – дуже добра їжа, але полювання на них вимагає часу, до того ж сирого їсти не будеш, а розкладати вогонь вони не могли ні в якому разі.

Кабани. Їх було не менше десятка. Пробігли на схід. Не вистачало ще натрапити на цю зграю! Стрілою його не візьмеш, а списів у них немає. До того ж, щоб узяти кабана на спис, треба бути здоровим сильним чоловіком. Такого легкого мисливця, як Лисий, кабан змете на своєму шляху, мов порошинку. А якщо буде поранений, то напевне повернеться й доб'є. Це один кабан, а тут ціла зграя! Правда, самі кабани їх не шукатимуть. Вони теж уникають таких зустрічей. Цікаво, чи бояться кабанів вовкулаки? Мабуть, ні. Вони теж ідуть зграєю, швидше за все, кабани тікають від них, як обпечені.

Вовкулачих слідів не було. Отже, до табору ще далеко. Якщо ґрунт і ліс не зміняться, обійти вовкулаків не вдасться.

Тепер доводилося йти повільніше – постійно шукаючи більш-менш густі зарості, уникаючи відкритого простору.

Знову знайшли малинник. Знову та сама їжа. А іншої немає. Діти їли малину без задоволення. Лисий і сам не зміг себе змусити з'їсти багато. Та й голод ці ягоди не дуже вгамовували. Щоправда, вгамовували спрагу, а це теж чогось варто. В цих пісках води не знайдеш.

– Хто вже не хоче малини, пошукайте м'яти, – сказав Лисий. – Але далеко не відходьте!

Діти тут же залишили кущі й повільно розбрелися, дивлячись собі під ноги. Леля перелила рештки води зі своєї баклажки до баклажки Лисого, а сама тепер набивала свою малиною.

– Хай би краще відпочили, – сказала вона. – Малі вже на ногах не стоять.

– Ніколи відпочивати, – буркнув Лисий, хоч дівчинка, безперечно, мала рацію. Він також мав рацію. Знову дві правди.

В заростях злякано зойкнула Марічка.

Ріка

Як з'ясувалося, ніякої небезпеки не було. Швидше навпаки. Марічка побачила вужа й зойкнула ще до того, як роздивилася, що це не гадюка. Івась зловив плазуна, і тепер пояснював їй, що у вужа жовті вуха, і що вуж не отруйний.

Лисий вичистив його нутрощі й шаблею розрізав вужа на дев'ять приблизно однакових частин.

– Ти збираєшся їсти його сирого? – Леля дивилася з огидою.

– Вужів можна їсти сирими, – відповів Лисий. – Якщо небагато. А багато у нас і немає.

Кожен шматочок він надрізав на спині. Тепер шкіра легко знімалася. Він вгризся зубами в соковите м'ясо. Спочатку Івась, потім Леля, а за ними й інші діти також покуштували. Спершу вони жували, не приховуючи огиди, але скоро зрозуміли, що це досить смачно. Та й голод не тітка.

Потім Леля викопала неглибоку ямку, всі поскидали туди кістяк і шкіру. Лисий подумав, що це правильно – запах не привертатиме небажаних відвідувачів, – і додав рештки своєї частки вужа. Леля ногою загорнула ямку піском.

– Молодець, Марічко, – похвалив Лисий за вужа. – Це означає, що десь недалеко мусить бути вода. Ви сідайте відпочиньте, а я піду на вивідки.

З півгодини він ішов по вужевому сліду, помітному на піску, а потім уже простував на запах води. Запах був неприємний, якийсь кислий, але це напевне був запах великої води. За якихось дві сотні кроків Лисий натрапив на кам'яний паркан. На колишній паркан. І в свої кращі часи це не була висока споруда. В одному місці лишився цілий шматочок – нижче зросту Лисого. В обидва боки паркан тягнувся безкінечною ниткою. За ним був потрісканий і розірваний деревами схил, колись вкритий таким самим каменем, з якого збудовано паркан.

А внизу за ним Лисий побачив те, що раніше, безперечно, було річковим дном. Багато років тому вода відступила, а на її місці буйно розрослися трави, кущі й дерева. Вони стояли нездоланною густющою стіною, і крізь цю стіну води не було видно. Важко навіть сказати, який цей ліс завширшки. У кронах дерев репетував пташиний базар. Мабуть, там, де вода відступила, мул колишнього дна став щедрим ґрунтом, на якому й розбуяло все це багатство.

Гущавина була такою непролазною, що можна було зовсім не боятися нападу звідти. Хіба що плазуни, які тут, безперечно, водяться. Але плазуни зненацька не нападають, якщо не наступиш на них. От там, у заростях, це можливо. А як же треба було б туди потрапити. Це ж скільки пташиних яєць там можна набрати! А що може бути поживнішим за пташині яйця!

Однак, на щастя, Лисий не розслабився, не втратив обережності. Він ішов повільно вздовж колишнього паркана, намагаючись усе ж таки триматися за чагарями, не наближатися. Лиш раз вийшов на відкритий простір і роззирнувся праворуч і ліворуч. Стіна лісу була безкінечна. За ним протікала могутня ріка, яка звільнила велетенський простір. Чому?

Дивувало й інше. Де водопій? Тут, у пісках, де водяться кабани, зайці, олені й, певно, інша дрібна й крупна звірина, мусить бути місце, куди всі ці зграї й одинаки приходять пити воду. Вони б уже неодмінно проломали й витоптали прохід до води. Але хоч скільки він вдивлявся в живу зелену стіну, ніде ніякого проходу.

Пояснення могло бути лиш одне, і його підтверджував гіркаво-кислий запах, яким тут усе було отруєне: вода в річці непитна.

Пройшовши ще з сотню кроків, Лисий уже хотів повертати назад, коли раптом помітив невеличку – принаймні такою вона здавалася здалеку – темну пляму на суцільній зелені. Він причаївся за кущем і прислухався. Якщо це хід до водопою, то не вистачало тільки зустрітися там зі стадом кабанів абощо. Спочатку він нічого не почув, а потім зрозумів: він нічого не чує! Тобто в цій частині берегового лісу немає птахів.

Лисий ще далі заглибився в чагарі й тихенько-тихенько почав наближатися до темної плями. На душі стало дуже погано. З-за стіни лісу йшов страх. А за ним донісся й запах. Жахливий і гидотний. І страшенно знайомий. Так смерділо на стоянці вовкулаків.

А потім він побачив слід, який ні з чим неможливо сплутати. Слід був широкий і прямий, мов стріла. Ним багато разів проходили на полювання голодні зграї. Ним вони поверталися, ведучи або несучи на собі здобич. Ним останнього разу вийшла велика група самців, але не повернулася. Сьогодні вночі ця зелена брама розчиниться й пропустить зграю вовкулачиць, стурбованих відсутністю своїх самців, а також двох вивідниць.

Якщо зараз діти перетнуть цей слід, то зграя піде не далі в ліс, а поверне на свіжий слід. І тоді вже їм нізащо не втекти. І захопити сплячих самиць зненацька, сидячи з луком та арбалетами довкола них на деревах, – також не вдасться.

Лисий так сподівався швидше проминути табір вовкулаків! Він знайшов табір. Ось він. Усе логічно. Житло цих звироднілих потвор може бути тільки тут – на березі отруйної ріки, в непролазних заростях отруєного лісу.

Тепер, коли знайшов табір вовкулаків, хлопчик не міг знайти дороги повз нього.