Текст книги "Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий"

Автор книги: Сергій Оксеник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 19 страниц)

Вихід на землю

Марічка з Петрусем мали рацію, коли запропонували підняти колоди стелі за допомогою рогача. Лисий це одразу зрозумів, коли побачив попереду яскраве світло, що заливало коридор крізь рваний отвір у стелі. Виворочені колоди стирчали в різні боки. Одна з них валялася на долівці. Хоч би нікого не зачепила, коли падала, подумав хлопець.

– Де Тиміш? – спитав згори Єгор.

– Тиміш не прийде, – після паузи відповів Лисий.

Він тут же перевів розмову на іншу тему.

– Хутчіш нагорніть сюди до мене побільше глиці й сухого хмизу, якщо знайдете!

Всі кинулися виконувати його вказівку, і незабаром на долівці біля нього лежала чимала купа для багаття. Лисий підпалив її і вхопився за рогача, якого тримав Івась. Хлопчик легко витяг його з підземелля.

Було вже надвечір'я, але очі Лисого, що звикли до тьмяних каганців підземелля, почали сльозитися від світла, яке для них було занадто яскравим.

Тут, усередині, ліс не був таким чистим, як уранці на узліссі. І Лисий подумав, що це добрий знак – слід гадати, Микита вимагав, щоб було чисто там, де він міг бачити – біля виходів на поверхню. А це означало, що поблизу жодного виходу немає.

Всі дивилися на Лисого з нетерплячим чеканням. Всі хотіли бігти, але спочатку хотіли знати, що сталося і де Тиміш. Лисий подивився кожному в вічі й зупинив свій погляд на Єгорі.

– Вибач за все, що я наговорив твоєму братові. Він виявився справжньою людиною… Він убив Микиту, врятував мені життя… І вам усім… Перед смертю він просив, щоб ти не казав мамі… про те…

Здавалося, він не сказав Єгорові нічого нового. Той дивився на нього незмигно, погляд був твердим і рішучим. Це була дуже сильна людина.

– Там тяга, – нарешті заговорив він зовсім не про те, чого чекав Лисий. – Весь дим іде вгору, в коридорах нічого не лишається.

– Я знаю, – відповів Лисий. – Нам так і треба, щоб дим ішов угору.

Єгор і далі дивився прямо в очі Лисому. Після недовгої мовчанки він промовив:

– Якщо ви мене врятували для того, щоб привести своє військо до мого села…

– У нас немає війська, – перебив його Лисий. – Ми самі – от і все військо. Є ще тільки одна людина. І нам треба, щоб вона нас знайшла.

– Дим їй не допоможе, – стояв на своєму Єгор. – Його не видно навіть за двадцять метрів звідси.

– Що таке метр? – не зрозумів Лисий.

– Це така давня міра довжини – приблизно один крок дорослого чоловіка. – Він поклав руку Марічці на голову. – От стільки.

– Якщо я лежатиму, – пояснила Марічка.

– До того ж дим побачить орел, – додав Єгор.

– Нічого, – відповів Лисий. – Він уже нікому не розкаже. Брата його вбив твій брат.

– От про це я мамі й розповім.

– Тобі додому зараз не можна, – сказав Лисий Єгору.

– Я знаю.

– Ми йдемо на південь… – Лисий повагався і зважився. Єгор викликав довіру. Втім, кілька днів тому він такого не сказав би нікому, а тут вирішив зізнатися. – Нам треба до греблі. Ти нас проведеш?

Єгор здивувався – це було помітно, але нічого не сказав, лише кивнув.

– Ти знаєш цей ліс?

– Його ніхто не знає, крім Микити і його брата… Тепер уже тільки орел і знає… Якщо тільки…

– Що?

– Якщо тільки справді одного з них убити неможливо – тільки обох одразу. Тоді Микита ще живий.

Запала мовчанка. Нарешті Лисий її порушив:

– Тоді йдемо так, як я пам'ятаю за картою. Вийдемо з лісу, буде зрозуміліше.

– Нам не можна з нього виходити, – не погодився Єгор. – Там поле. Поки перейдемо, нас усіх перестріляють.

– Не перестріляють, – заспокоїв його Лисий. – Вони зараз самі боятимуться поткнути носа з лісу. Їх не так багато лишилося. До того ж, я думаю, вони не знають, що робити. Микити немає…

– Якщо немає, – поправив Єгор. – До того ж там не тільки Микита був…

Лисий знову розгорнув карту. Тепер він дивився на неї іншими очима.

Зараз підземні переходи цікавили його найменше – тільки виходи на поверхню. На південному узліссі їх було всього два. Відстань між ними становила не менше п'ятисот кроків. На відкритому полі п’ятсот кроків – це не відстань. Їх побачать і доженуть.

На заході, схоже, узлісся не було зовсім. Ліс підходив аж до ріки – до її колишнього русла. Хоч дерева й не були позначені на карті, але зовсім близько до виходів проходила суцільна лінія. Лисий зрозумів, що це той паркан, за яким починається прибережний ліс.

– Що тут? – спитав Лисий.

– Тут ліс підходить до самого берегового лісу. Вони зрослися. Через береговий ліс пройти можна, але то дуже складна дорога, небезпечна.

– Небезпечніша, ніж через цей ліс?

– Ні, – твердо відповів Єгор. – Туди треба йти. На півдні вони нас чекають – якщо не на узліссі, то в селі. Вони напевне послали туди загін, щоб зробити засідку в моїй хаті. Тільки як пройти до прибережного лісу?

На західному узліссі було аж три виходи з підземелля. Відстань між ними зовсім невелика – кроків сто – сто двадцять. Такою великою групою проскочити між ними просто неможливо.

– Отуди й підемо… – промовив Лисий.

Ніхто нічого не відповів, але хлопець зрозумів, що з ним усі згодні.

Дзеркало

Карта не давала повної реальної картини. Вона добре відображала підземні переходи, однак зовнішній світ можна було лише дуже приблизно вгадувати. До того ж на поверхні не було ніяких слідів підземних будівель. Все замасковано надзвичайно ретельно. А це означало, що треба рухатися дуже тихо, щоб їхні кроки чого доброго не почули під землею.

Сутінки швидко густішали. Рухаючись на захід, діти наближалися до річки. Вже долітало далеке кумкання жаб. Хоч би не наступити на гадюку! Відлякувати їх з-перед себе голосом теж не можна. Та й на гілки наступати не слід… А найгірше те, що вони не знали, чого шукають. Може, це пагорб, як минулого разу, а може, щось інше. Хоча Лисий і не міг придумати, що ще могли підземники використати як вихід із тунелю.

Це не була прогулянка по прямій, тож рахувати кроки не дуже вдавалося. Діти рухалися, немов по кризі: про те, що в цьому місці вона тонка, довідаєшся тоді, коли вже буде пізно. Стріла могла вилетіти будь-якої миті, і зреагувати на неї вже буде ніколи. І мітли немає. Лисий уповільнив ходу.

Попереду було невеличке узвишшя. Він зробив знак решті дітей, щоб зупинилися, набрав під ногами шишок і кинув дві з них на верхівку горбка – одну, і тут же другу.

В лісі панувала така ж тиша, як і вранці. Ні рипу дерев від вітру, ні пташиних голосів – тільки все ще далекі жаби. Діти також затамували подих. Головне тепер – не витикатися з-за дерева. Якщо це вихід з підземелля, то там зараз воїни очі видивляються, намагаючись зрозуміти, звідки той стук.

Втім, відчуття небезпеки Лисого не відвідувало. Він був майже переконаний, що це не те, але ризикувати не міг. Мусив ретельно все перевірити.

Перечекавши не менше як чверть години, Лисий знову кинув дві шишки. Результат той самий. Рушили далі. Горбок про всякий випадок обійшли.

Знову зупинка, знову Лисий покидав шишки. Знову далі.

І тут вони майже вийшли з Орлиного лісу. В небі сяяли зірки, перед ними був невеличкий відкритий простір, за яким починався прирічний ліс, що стояв такою ж непрохідною стіною, як і там, де вони знайшли табір вовкулаків. Цей ліс був повний звуків, і небезпекою в ньому не пахло. Там не могло бути безпечно – гадюки, їдючі жаби, хтозна, що ще. Але то все були небезпеки зрозумілі й тому не дуже страшні.

Лишилося перетнути нешироку галявину – якихось п'ятдесят – сімдесят кроків. Але Лисий не міг ступити й кроку.

Хлопець сів навпочіпки й обдивився землю навколо себе. Ні зламаної гілочки, ні шишечки – як під землею. Він зробив дітям знак рукою, і ті відійшли назад у тінь дерев. Там їх не було видно. Його теж важко помітити, якщо тільки ворог не за спиною. Лисий вдивлявся в темряву, намагаючись не ворушитися й навіть не дихати.

Спливла одна хвилина, друга, десята. Все лишалося так, як було й досі, але він животом відчував, що витикатися з-за дерева не можна. Тільки півчола, тільки щока й одне око. Він уже не сумнівався в тому, що ворог попереду – десь тут, зовсім близько. Ворог так само вдивляється в темряву, не маючи впевненості в тому, що там хтось є. Лиш неясне відчуття небезпеки. Лисому раптом спала на думку божевільна ідея: їх ніби розділяє дзеркало. Вони однакові – однаково причаїлися в темряві, однаково намагаються щось роздивитися, однаково бояться одне одного. Вони можуть до ранку так стояти, і нічого не зміниться.

Але дзеркало можна розбити. Можна просто вистрілити вперед і подивитися, звідки вилетить стріла у відповідь. Тоді хтось із них може загинути… А може, обоє. Лисому стало раптом зрозуміло ще одне: воїн у своїй надійній схованці один. Він просто відчував одну людину, одне дихання, один страх. Якби решта дітей і Єгор були ближче, хлопцеві було б не так самотньо й не так страшно, але він сам відіслав їх подалі – одного його в цьому мороці помітити важче, ніж одразу двох чи кількох.

Отак само Лисий бачив у дзеркалі лішака. Страх дідугана був ніби віддзеркаленням хлопцевого страху. Вони всі живуть у постійному страху. Побачив щось незнайоме – страх. Зустрів когось незнайомого – страх. Нічого не видно – теж страх. Усе добре видно і звично – ще більший страх, бо так не буває…

Як він тоді боявся галявини, на якій ріс кущ із їдючими жабами. А з'ясувалося, кущ боявся його. І жаби його – то ніякі не жаби. То виплодки цього страху. Він і Лелі боявся. І вона боялася його. І Микита їх боявся, і Єгор…

«Страх, роздратування і лють, – знову пригадалися слова Інженера, – потрібні людині для того, щоб вона могла бути мудрою…»

А мудрість – це подолання. То що, кинутися вперед – і що буде те й буде? Ні, це не мудрість. Це означає розбити дзеркало.

Лисий зловив себе на тому, що він стоїть уже дуже давно – і вагається. Він, людина, яка завжди діяла, вміла приймати рішення й виконувати їх, зараз стоїть і не знає, що робити. Йому так хотілося порадитися! А її не було. Це добре, що вона тоді втекла від підземників. Але як же тепер її не вистачає! Де вона? Що з нею? Чи жива? Як же вона хвилюється про них!..

Дерева навколо стояли тоненькі. Він зараз непомітний, бо не рухається. Просто покрутити головою – і ворог знатиме, де він стоїть. Тоді перевага буде на боці ворога. Він у глухому куті. Виходу просто немає. Хіба що…

– Послухай, воїне! – Лисий говорив не голосно й не тихо – якраз так, щоб підземник почув його. – Я бачу, де ти сховався… Ти знаєш, нас багато. Тобі нас не перемогти. Ми все одно прорвемося. Тільки й того, що ти вб'єш когось із дітей, а ми вб'ємо тебе… Сьогодні й так уже пролилося чимало крові. Багато ваших людей загинуло… І Микита вбитий… Нам пощастило вирватися від вас, і ми втечемо все одно…

Лисий помовчав. Підземник не відповідав, але хлопець чомусь був упевнений, що той його чує.

– Один із ваших убив сьогодні Микиту… Правильно зробив, хоч і сам при цьому загинув. Він був справжньою людиною. Його Микита на вовкулаку не перетворив. Просто не зміг. Багатьох зміг перетворити, сам став вовкулакою, а цього хлопця не зміг перетворити…

– Як його звуть? – долинув дуже приглушений голос.

– Я не скажу, – відповів Лисий. – Я не знаю, хто ти і який ти… Якби я збирався тебе вбити, тоді сказав би. Але я якраз і хочу, щоб ми припинили вбивати одне одного. Для вас ми підозрілі зайди, які прийшли вивідати ваші підземелля. Ви, звісно, не вірите, що ми нікому не розкажемо. Ми знаємо все – де у вас що розташоване, де виходи з-під землі, де комора зі зброєю та харчами… Тому ви вважаєте нас небезпечними. Це ваша правда. А ми просто діти, у яких немає батьків і немає свого села. Нам просто треба було пройти через цей ліс, нікого не чіпаючи й нічого не вивідуючи… Це наша правда. Правди завжди дві… Завжди дві… От і дивишся з однієї в другу, мов у дзеркало…

– До чого тут дзеркало? Що ти мелеш?

– До того, що ти – наче моє віддзеркалення. Я боюсь тебе, а ти боїшся мене. І так і будемо боятися все більше й більше, доки один не уб'є другого…

– Звідки я знаю, що ти не брешеш, щоб я вийшов до тебе? – в голосі підземника з'явилося вагання.

Лисий подумав. Ніяких доказів навести він не міг. Він і сам не вірив підземникові.

– Не знаю, – просто сказав він. – Чим я можу тебе переконати! Ти все одно повіриш або мені, або покійному Микиті. Я вважаю, що вірити мертвому Микиті не можна. Йому й живому не можна було вірити… Заблудилися ви там, у тих підземних коридорах…

Запала мовчанка. Ворог думав. Він вагався, і це вже було перемогою. Втім, іще нічого не відомо… У Лисого так само не було підстав йому вірити.

– Скажи мені, як звали того воїна, що вбив Микиту, – знову заговорив воїн. – Тоді я зрозумію, брешеш ти чи ні.

– Не можу я тобі сказати, – відповів Лисий. – Якщо ти такий же хробак, як і Микита, ти уб'єш матір цього хлопця.

– Нікого я не вб'ю… – воїн почав говорити тихіше, Лисий ледь розбирав слова. – Невже ти думаєш, що ми всі тут такі нелюди?

– Не знаю… – Лисий згадав перше знайомство з підземниками. – Я про вас нічого не знаю і не розумію. Ми просто йшли через ліс. Кілька дітей. І тут ваші люди почали стріляти нам у спину… Я вже не кажу про те, як Микита нас зв'язаних гамселив… Не тільки мене, а й малих дітей. Як я можу вірити вам? Не можу…

– То чого ж ти тоді хочеш?

– Я хочу, щоб ти нас пропустив. Ми підемо звідси і більше ніколи не повернемось.

– Куди ж ви підете? – в голосі воїна з'явилося навіть щось схоже на співчуття. – В тому лісі гадюка на гадюці…

– Та краще вже гадюки… – відповів Лисий.

Вони знову замовкли.

З прирічного лісу долинало кумкання жаб – не їдючих, а звичайних. Крізь крони дерев просвічували яскраві літні зорі. Десь далеко, мабуть, у селі загавкав собака. Усе це Лисий лиш фіксував краєчком свідомості. Втома була така, що думати про щось не вистачало сил. Як же ті бідні діти – Марічка, Наталочка, інші? Ох і день у них видався! А чи легше було вчора? А позавчора? А коли вовкулаки тягли їх до свого табору? Мабуть, коли трапиться нагода, вони спатимуть цілий тиждень. Тільки чи трапиться колись така нагода?

– Я б тобі, звичайно, не повірив, якби сам тут сьогодні під вечір не подумав, що, мабуть, з Микитою щось сталося. – Знову почувся голос воїна.

– Чому ти так подумав, – здивувався Лисий.

– Орла весь вечір не видно було в небі… Ви не пройдете через той ліс. Ідіть краще між двома лісами. Це найбезпечніший шлях. Тільки все одно дивіться під ноги… І до села не йдіть. Там на вас чекають.

– А ти? – після паузи спитав Лисий. – Ти не повернешся додому?

– Не знаю, – відповів воїн. – Треба спочатку тут розібратися. Ще не приведи – між собою почнемо воювати. Правду ти сказав – заблудилися ми в цих лабіринтах…

Лисий пугукнув пугачем. За хвилину до нього нечутно підійшли решта дітей. Хлопець нічого не встиг їм пояснити, як Марічка тихо промовила:

– Ми все чули.

– Щасливо тобі, – гукнув Лисий до схованки. І додав: – Хочеш, скажу, хто вбив Микиту?

– Скажи.

– Тиміш.

Воїн подумав, а потім промовив:

– А Єгор теж з вами?

– Я тут, – озвався Єгор.

– Не ходи до села. Днів зо три попереховуйся десь. Або йди з ними. Не знаю, куди вони прямують, але ти їм зможеш допомогти… Сам вирішуй…

– Гаразд, – відповів Єгор.

– І знаєш… – знову заговорив воїн, – Тиміш був справжньою людиною. Те, що він зробив… Кілька років тому один наш воїн також намагався це зробити. Він стріляв упритул, але Микита якимось дивом вижив… І також встиг вистрілити. Всі вважають його безсмертним. Зараз на таке б ніхто тут не зважився. Мене б на це не вистачило…

Загибель Глини

Діти валилися з ніг. Стояла глупа ніч, а переживань за цей день випало стільки, що не кожен дорослий витримав би. Івась посадив собі Марічку на плечі, Єгор – Надійку, а Василько всадовив Наталку на рогач і ніс перед собою. Йому було найлегше з усіх трьох хлопців.

Вони не могли зупинитися ні на мить. І Лелю шукати зараз було неможливо. Вона знає про греблю. Там і зустрінемося, думав Лисий.

Коли проминули поле, що ворожою пусткою лежало зліва, вийшов місяць. За полем стояв такий самий сосновий ліс, як і той, в якому вони зазнали стільки випробувань. У лісі гавкали собаки.

У їхньому селі собак не було. Лисий пам'ятав одного зі свого раннього дитинства. Пса звали Кирпатий, і це прізвисько дуже йому пасувало. Він, мабуть, був невеликий на зріст, але Лисому, тоді зовсім малому, той собака здавався крупним – коли він ставав на задні лапи, передні вільно клав хлопчикові на плечі. Якщо не бути до цього готовим, – покотишся з ним укупі по землі. Власне, навіть якщо Лисий був готовим, Кирпатий валив його дуже підступно: він починав лизати в ніс і в очі, хлопчик намагався вивернутися, і тоді наставало собаче щастя. Вони котилися по траві, а Кирпатий кусав його за вухо. Це не було боляче, проте Лисому не подобалося бути обслиненим. Потім пес кудись пропав…

Стало дуже важко. Бо на Кирпатому перевіряли воду. Якщо навіть вода нічим не пахла й була добра на смак, її спершу давали собаці. Якщо той не пив, значить, не пив ніхто. І більше перевіряти не намагалися. Кирпатому беззастережно довіряли.

З ним подорожувати було б значно легше й веселіше…

А з Ряхою, сторожовим пацюком Інженера, Кирпатий не ладив. Вони просто не любили одне одного. Хоча пес, здається, Ряху поважав. Він гарчав, шкірив зуби, але близько не підходив.

І не сказати б, що боявся пацюків. Інших – диких пацюків – ловив безжалісно. Душив і кидав. Ніколи не їв їх. Та й хто ж пацюків їстиме…

Щоправда, раніше Лисому б і на думку не спало їсти їдючих жаб. А тепер нічого. А Лелині діти раніше ніколи не їли вужів…

Лисий відчув, що зголоднів. І не дивно – востаннє їли в Єгоровому казематі. Та й то… Скільки там вони з'їли – тільки з Єгором за компанію.

Які терплячі у них з Лелею діти… Він уявляв, які всі голодні й потомлені, але жодне не хникало, не просилося зупинитися чи перекусити. А він свідомо не зупинявся. Бо після вечері їм уже сил не стане рухатися далі. Не тут же ночувати – під самісіньким селом!

А де?

Він зупинився.

– Єгоре! Діти вже ледве пересувають ноги. Не уявляю, де тут можна заночувати. Ти казав, що кілька днів переховувався від Микити…

– Так. Я покажу місце, – відповів Єгор. – Уже недалеко.

– Це те саме місце, де тебе схопили?

– Ні… – Єгор помовчав. – Мене схопили в їхньому лісі.

Від несподіванки Лисий аж занімів.

– Чого ти туди забрів? – нарешті спромігся спитати.

– Дурний був, то й забрів… Хотів убити Микиту.

Єгор знову помовчав і повів далі:

– Я сидів у лісі, у своїй схованці… І щодалі дужче розумів, що це безглуздо. Все життя не ховатимешся… А потім вирішив, що піду знайду Тимоша і разом уб'ємо Микиту… Їх два брати – і нас два брати… Дурний план…

– Але спрацював, – стиха мовив Лисий.

Вони заглибилися в ліс і незабаром вийшли на крихітну галявинку – ледве змогли на ній розміститися. Дуже швидко перекусили, запили водою і лягли спати.

Вранці б, напевне, проспали світанок, якби не великий рудий собака, що, радісно гавкаючи, кинувся лизати Єгорове обличчя.

– Глина! Як ти мене знайшов? Хто тебе відпустив? – спросоння Єгор більше був здивований, ніж радий.

Втім, і ця радість була недовгою. За кілька хвилин стало зрозуміло, хто відпустив Глину.

Зарості розсунулися, й на галявинку вийшло троє воїнів з зарядженими арбалетами. Діти до такого візиту не були готові. Їхня зброя валялася на траві, незаряджена. Тільки пес із гавкотом кинувся на тих, кого легковажно привів за собою. Він не встиг добігти до найближчого з них, коли тенькнула стріла й собака, коротко заскавучавши, впав на землю.

– Думали, далеко втекли? – спитав один підземник, який, очевидно, був тут найстаршим – мав на плечах жовті нашивки. – Ви так собі вирішили, що раз Микити немає, то нікому ви вже не потрібні, правда?

Говорив він тихо, аж ніби лагідно, але в голосі його чулася при тому така погроза, що де вже там Микиті. Мабуть, так і повинно бути, подумав Лисий. Не міг один Микита тримати всіх у покорі, якби не було таких же, як і він сам. Як оцей жовтоплечий. Ці нашивки робили його трохи схожим на вужа, тільки ж така солодка отрута в голосі!..

Лисий глянув на Єгора. У того в очах стояв розпач. Він дивився на Глину й, здавалося, крім смерті собаки, не розумів і не бачив нічого. І цей стан ніби передався Лисому. Він також відчув повне спустошення й байдужість. Більше він нічого не міг зробити. Далі з цими підземниками воювати неможливо. Тепер вони будуть у десять разів обережніші, тож ніякими несподіванками їх не візьмеш. І ніякими словами більше не проймеш. Все.

– Дзядзю, відпусціць нас, – жалісним голосочком протягнув Василько. – Ми ж вам нічого не зробили… Дзядзю, будзь ласка…

«Вуж» весело подивився на них і розсміявся.

– Ги-ги-ги! Як жалісно співають! Якби не знати, скільки шкоди наробили, скільки людей погубили, можна було б повірити, правда, Василю?

Звертався він до іншого воїна, котрому все це зовсім не так подобалося, як йому самому. Лисий же здивувався, почувши, що того звуть так само, як і їхнього Василька. Треба ж, таке рідкісне ім'я, а тут одразу двоє на одній галявині! Так ніби тільки це й важило. Подолати байдужість до того, що діється, Лисий не мав сил.

– Василю, обійди їх і стань з того боку галявини. Ти, – «вуж» кивнув до другого воїна, – виходь і зустрічай їх там.

Другий воїн мав дуже придуркувате обличчя, на якому відбився дивний вираз: ніби він грається в війну. Йому все подобалося, все його тішило. Він слухняно кинувся в кущі, з яких перед тим воїни з'явилися.

Лисий уже зробив крок слідом за дурником, як раптом звідти долинув надзвичайно неприємний звук – ніби жабу кинули об дерево, тільки набагато гучніший і страшніший. Лисий відчув, що надія мимоволі повертається до нього.

«Не може бути! – не давав він собі зрадіти. – Невже ж знову так вчасно?»

– Що там у тебе таке? – крикнув жовтоплечий.

Відповіді не було.

– Гей, ти живий? – Вуж прислухався, витягнувши голову вперед і трохи вбік. Тільки роздвоєного язика не вистачало, щоб довершити подібність.

– Василю, стережи їх! Та пильно мені! – гаркнув «вуж» на свого підлеглого й кинувся туди, куди йому кидатися аж ніяк не можна було. Він іще навіть не зник за гілками, як щось тупо вдарило, і «вуж» задки повільно повернувся на галявину. Задкуючи, він перечепився через тіло собаки і впав горілиць на землю. З грудей його стриміла стріла з червоним оперенням.

Марічка радісно охнула, а Петрусь, скориставшись миттєвою розгубленістю Василя, метнув ніж, невідь звідки вихоплений. Ніж влучив у праву руку, тож воїн випустив арбалет і схопився за передпліччя.