Текст книги "Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий"

Автор книги: Сергій Оксеник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 19 страниц)

7. Зруйнований світ

Сльози

Відштовхнути її він не міг. Зрештою, вона щойно врятувала йому життя. Для чого – то інше питання. Першою думкою було: схопити за горло й задушити, поки Інженер сидить на столі, ув'язнений гадюкою, й не може їй допомогти. Що його стримало, Лисий так ніколи й не міг пояснити собі.

Леля тяжко плакала, схлипувала, сльози лилися Лисому за комір, ласкаво лоскотали, а він нічого не міг вдіяти. Тільки подумки перелічував усі підступи, яких йому вдалося зазнати від неї.

Не попередила про кущ, про жаб. Щоправда, потім сама від них і врятувала. Від самого початку змовилася з Інженером, щоб вивідати його таємницю, все влаштувала так, щоб… Далі думки плуталися. Все не сходилося, така нещодавно струнка теорія підступної змови розвалювалася з кожною новою Лелиною сльозинкою. Вона разом з Інженером намагалася отруїти його борщем з казанка!..

Але ж сама той борщ їла. Та й навіщо було його труїти, якщо легше було просто вбити, поки він лежав без свідомості.

Вони не вбили його, бо хотіли вивідати секрет!

Тоді чому намагалися отруїти з казанка?

Лисий згадав, що саме з казанка почалися всі його підозри. Він і тоді знав, що самоварний казанок вони лишили з дітьми в Єгоровому селі. Як могло йому спасти на думку, що таких казанків може бути два?

А чому не може?

Знову й знову хлопець намагався переконати себе, що… І не розумів, у чому ж він себе переконує.

Та всі ці думки дедалі більше плутались і втрачали значення. Натомість усе його єство заповнило одне почуття – сором. Леля вже заспокоїлася, перестала схлипувати, але він не відпускав її, й далі міцно притискав до себе, бо не уявляв, що може сказати, як подивиться їй в очі. Він навіть свої очі заплющив, щоб не бачити Інженера, що й далі, мов дитина, сидів на столі й сумно дивився на них.

А Лисий і з заплющеними очима постійно бачив перед собою Лелю, коли вона зрозуміла, що арбалет під його простирадлом – для неї… Що ж вона думала при цьому? Чи зможе колись вибачити йому? Вона вже нібито вибачила, але ж це була страшна небезпека. Позбулися її – то вона й розплакалася. А притулилася саме до нього, бо до когось же треба було, а Інженер – далеко, на столі. Це вже зовсім було б кумедно – бігти до столу й тулитися, перегнувшись, до сивого дідуся, що більше скидався на беззубе дитя.

Вона переплаче, і тоді все йому згадає. Або не зразу, а колись… Не може не згадати – хіба ж таке забувають?

А сама… Щойно він хотів її вбити, а вона здогадалася накрити гадюк простирадлом – не після того, як його вже вкусили б, а до… Знову врятувала. Він ніколи свою вину не спокутує перед нею…

Нарешті Леля відсторонилася від нього. Лисий розплющив очі й побачив її червоне мокре обличчя близько перед собою. Хотілося виколоти собі безсоромні зенки.

– Ти знову всіх врятував, – тихо мовила Леля.

І тепер розплакався Лисий. Він вирвався з її рук, упав обличчям на подушку, і схлипував, і заливав подушку сльозами.

Поступово плач вщухав, і тоді Лисий відчув, що ліжко прогнулося – хтось сів поруч.

– Хотів розповісти тобі свою історію, – почувся голос Інженера. – Може, тобі зараз і не до мене, але сподіваюся, що ця історія багато що тобі зможе розкрити. Лелю, ти також сідай. Цю нежить потім винесемо. Вона вже нам не загрожує… Це не справжні гадюки, а бабине чаклування. Бачиш до чого доводить злостивість. Сама проти себе начаклувала…Так от… Ніхто не знає, від чого й як почалася чорна хвороба. Спершу й не зрозуміли, що це нова болячка, а не різновид старої чи ускладнення після неї. У людини підвищувалася температура, погіршувався загальний стан, нападала слабкість, два кроки по кімнаті несила пройти… Принаймні у мене це було так. Щоправда, коли я захворів, епідемія уже буяла на повен зріст. Дуже багато людей уже померло. Власне, помирали всі. Я також знав, що мені не вижити, бо не виживав ніхто.

Лисий завмер і напружено слухав розповідь старого, не підводячи голови від подушки. Він не бачив, де сиділа Леля, не бачив очей Інженера – взагалі нічого, крім стіни при ліжку.

– Треба сказати, що я був досить успішним письменником. Принаймні мене друкували навіть тоді, коли був період безкнижний. Держава податками задавила тоді літературу.

– А що таке література? – як завжди, перебила Леля.

– Література? Навіть не знаю, як вам пояснити. Люди тоді досить багато читали. Були люди, які читали завжди – це було їхнім улюбленим заняттям. Вони навіть роботу собі вибирали таку, щоб читати й на роботі. Книжок було дуже багато. Чимало письменників навіть могли жити за рахунок книжок.

– Як це?

– Ну, скажімо, я пишу книжку, її публікують – тобто друкують дуже багато примірників цієї книжки. Люди цю книжку купують, і за ці гроші… Я зрозумів твоє наступне запитання, зараз відповім. Я спробую враховувати, що ви про те життя нічого не знаєте, тому намагатимуся розповідати так, щоб вам було зрозуміліше. Тільки ти мене не перебивай більше, бо так я свою розповідь взагалі ніколи не закінчу. Так от, гроші… Втім, це не суттєво. Все це виглядало приблизно так: ти береш у мене книжку, а мені за це даєш огірків, а Лесик за книжку дає мені курку і так далі. Ясно?

Мабуть, Леля кивнула, але не перебила. Чи надовго її вистачить?

– Звичайно, коли люди почали повально хворіти, вже було не до книжок. Не до писання книжок, маю на увазі. Я знаю, що чимало людей і перед смертю читали й читали, наче хотіли начитатися на все наступне життя, якщо воно взагалі є. Справа не в тому. Я не розумів, що коїться навколо (як і ніхто інший не розумів). Люди почали тікати з міста. Потяглися валки біженців – спочатку на дачі… Так-так, Лелю. Що таке дача, не має значення. Просто люди тікали з міста, бо вважали, що саме місто є причиною і призвідцем зарази. Я не писав, бо це здавалося безглуздим – тим більше, що нічого сам не розумів. Тільки знав, що якщо писати книжку, то треба в ній усе роз'яснити, – люди б чекали від нової книжки… Втім, її все одно вже неможливо було видати в той час… Уже почалася паніка – пожежі, грабунки, самогубства і вбивства.

Коли я захворів (а я не сумнівався, що захворію – я знав, що живу неправильно, а цю епідемію вважав чимось на зразок вселенського потопу… Тобто кари людству за його гріхи), я відмовився йти в лікарню. Це було безглуздо. Люди там помирали так само, як і вдома й на вулицях… До того ж я не довіряв лікарям… – І знову він поправився, не чекаючи Лелиного запитання: – тобто тим, хто лікує, цілителям… Це була не та недовіра, що… Втім, давайте по порядку.

Я лишився вдома. Перші два чи три дні я був без пам'яті – висока температура, тобто жар, слабкість – усе як у всіх. Потім мені стало легше – і це також було типовим симптомом… Тобто у всіх чорна хвороба розвивалася так само. Коли мені полегшало, я вирішив, що одужую. Дружина й дочка, мабуть, знали, що це не так, що всі хворі так само переживали період полегшення… Мабуть, дружина хотіла якось поліпшити мій внутрішній стан. Вона принесла мені мій маленький комп'ю… Тобто перо і папір… Ви, мабуть, і цих слів не знаєте? Ну, Лесик напевне знає, а ти?..

– Не зважайте, розповідайте, – несподівано Леля погодилася з тим, що чогось не знає, і не наполягала на поясненні.

– Мабуть, дружина подумала, що якщо я почну працювати, мені буде легше. А я тут же подумав: а навіщо їй, щоб я почав працювати? Я ж іще не одужав як слід, а вона вже намагається мене експлуатувати… Тобто використовувати. Може, вона хоче, щоб я написав книжку, а всі гроші за неї вона потім забере собі? Я їй сказав… Словом, я їй наговорив дуже неприємних речей. Незаслужено… – Інженер замовк і досить довго сидів мовчки.

Лисий і Леля чекали, не підганяючи його.

– Вона вийшла з кімнати, дуже роздратована. Потім принесла мені поїсти. Я відразу вирішив, що вона хоче мене отруїти й не став їсти. Мій хворий мозок почав працювати в якомусь параноїдальному напрямку… Знову я вживаю слова, яких давно не вживав і не чув. Це такий хід думок, коли всі навколо видаються ворогами. Я згадував роки життя з нею і бачив їх у зовсім іншому світлі. Якісь її давні слова і вчинки набували для мене нового, зловісного змісту… Я був цілком переконаний, що пригрів змію на грудях. Я нічого не їв і не пив. Я готувався до її нападу. Не буду вдаватися в деталі. Одне й дуже важливе, що мене стримувало від того, щоб відразу її вбити, це дочка. Я боявся за неї. Як вона переживе, що батько вбив її матір.

Інженеру важко було говорити. Лисий не міг уявити собі, як багато років тому все це відбувалося, але в розповіді старого все виглядало так, ніби сталося вчора. Голос його тремтів, між реченнями виникали довгі паузи.

– Дочка працювала в лікарні. Пропадала там з ранку до ночі. Якось так виходило, що коли вона поверталася додому, я саме спав. Коли я прокидався, вона спала. А потім спозарання знову бігла на роботу. Кілька днів ми не бачилися. Дружина зі мною не розмовляла – тільки приносила їсти й забирала майже все, що приносила. Я був страшенно голодний, тому дозволяв собі трошки чогось одного: то яблуко, то шматок хліба, але ніколи не їв знову те саме. Вважав, що якщо мінятиму страви, мене буде важче отруїти. Вона ображалася на мої підозри, а я, так мені здавалося, був напоготові, щоб не дати себе вбити…

Потім прийшла дочка. І я пошепки почав їй розповідати, що мати хоче мене вбити… А вона у відповідь заходилася втішати мене й переконувати, що це у мене хвороба, що насправді нічого подібного… Я їй не повірив… Я почав підозрювати і її також… І вона це зрозуміла… Вона впала мені на груди й розридалася. Пасмо волосся лягло мені на обличчя. Над усе в світі я любив її волосся – і колір, і шовк, і запах… Зараз воно нестерпно лоскотало мені ніздрі. Але я не міг поворушитися, бо відчував, що варто мені зробити хоча б один рух, і я уб'ю свою дитину. Я вирішив, що це у неї розпач від того, що їхні підступні наміри викрито…

Мабуть, старий беззвучно заплакав, бо пауза була дуже довгою. В кімнаті дзвеніла тиша. Нарешті він знову заговорив:

– За кілька хвилин дочка рвучко скочила на ноги й вибігла з кімнати. А за хвилину забігла жінка. Вона була обурена, вся червона й скуйовджена. Вона хотіла щось сказати, але не мала слів, задихалася від ненависті й зневаги…

Того ж дня я одужав. І того ж вечора довідався, що дочку вбив один із хворих у лікарні… Дружину свою я більше ніколи не бачив. Куди вона пішла, що з нею сталося… Не знаю, чому ти захворів – через стільки років, як ніхто вже й не чув про ту хворобу, – я не знаю. Може, це через той холодильний газ, може, просто тут – біля Руїни – ще літають поодинокі бактерії цієї страшної хвороби… Не знаю. Але сьогодні я зрозумів, чому я тоді одужав.

– Я теж зрозумів, – тихо промовив Лисий.

Мешканці Руїни

Вирушили рано-вранці. Трава матово світилася важкою росою, черевики змокли вже через п'ять хвилин. Попереду йшов Лисий зі ступою на рогачі, за ним Леля з арбалетом напоготові. Інженер іти з ними відмовився. По-перше, як він пояснив, мав дуже багато роботи по своєму господарству, по-друге, знову ж таки за його словами, все одно в Руїні вже нічого корисного знайти неможливо, а по-третє, небезпек там уже не так багато, щоб він був потрібен.

Лисий не міг йому не вірити, і сперечатися не став, бо хоч і довіряв тепер обом – Інженерові та Лелі – більше, ніж міг собі раніше уявити, але сказав їм усе ж таки не все. А не сказавши всього, сперечатися було важко: тут уже тільки начувайся – будь-якої миті можна ляпнути зайве слово.

Спочатку йшли Інженеровою стежиною – до струмка з чистою водою. Там наповнили баклажки й помилися – по черзі, щоб не прозівати несподівану небезпеку, та й щоб не заважати одне одному.

Далі стежки не було. Йти стало важче – раз у раз доводилося обходити звалища каміння. У цих звалищах, якщо вірити старому, чаїлося найбільше небезпек. Там мешкали отруйні змії та павуки, можна було також натрапити на собачих пацюків. Один пацюк не страшний – його можна встигнути підстрелити, але зі зграєю їм не впоратися.

Інженер (другий Інженер) попереджав, що ці тварюки вміють несподівано й високо стрибати. А перший Інженер про цих потвор навіть не згадував. Лисий ніяк не міг придумати, як називати двох старих. І той Інженер, і той. Навіть «перший – другий» не дуже підходило, бо той, що був першим у житті Лисого, насправді, схоже, виявлявся другим…

Скоро трава висохла, висохли й черевики, й мокре після купання волосся. Дерева траплялися все рідше. Вони йшли майже відкритим простором, і від цього почувалися страшенно незатишно. Для лісових людей відкритий простір – це як остання парта для відмінника. Почуття небезпеки Лисого не відвідувало, було просто страшно.

Користуватися ступою вони вирішили тільки за якихось крайніх обставин. Якщо над лісом літати було більш-менш безпечно, то тут, де небо нічим не сховане від погляду, можна привернути до себе непотрібну увагу.

Правда, Інженер казав, що зараз у Руїні майже ніхто не живе, але казав він це не дуже впевненим голосом. До того ж Лисий відчував, що після останнього свого польоту він не скоро наважиться знову залізти в ступу.

Вони зробили черговий зигзаг і з-за височенної купи каміння побачили пласкі шари зеленавого диму. Туди йти було не можна. Власне, єдина можлива дорога вела саме до цих непорушних хмаринок. Довелося повертатися й шукати довшу, але безпечнішу дорогу. Інженер попереджав їх, що ці хмарини треба обходити десятою дорогою – до того ж обходити тихо.

Вони взагалі не розмовляли в дорозі, та й рухалися майже беззвучно – лісова звичка не тріщати гілками під ногами, ставити ногу на землю поступово й плавно, переносячи повну вагу тіла тільки тоді, коли чутлива ступня переконається, що вона стала на тверде й рівне.

Обходити довелося дуже далеко. Діти петляли серед кам'яних кучугур уже добрі півгодини, а до велетенського уламка вежі не наблизилися й на крок.

Чи не найдужче дошкуляла спека. Тут, під прямим сонячним промінням іти було в сто разів гірше, ніж у затінку прохолодних дерев. Пекло немилосердно. Капелюх зсередини геть змокрів. Лисий вкотре позаздрив людям з волоссям. Воно втримує піт на голові. Він уявляв, що й сам має густу й мокру від поту шевелюру – вона прохолодна, і в голові не так гуде від спеки. Піт збирається в волоссі й не встигає стікати в очі; з такою шевелюрою можна ходити без капелюха: сонячне проміння висушує піт раніше, ніж він проб'ється крізь рясне волосся. Брови он які вузенькі – а й вони дуже допомагають. А то ж не тільки брови…

Він озирнувся на Лелю, щоб перевірити, чи їй легше – з волоссям. Вона тут же завмерла й плавно, але швидко піднесла ложе арбалета до плеча.

Лисий усміхнувся їй, похитав головою – мовляв, я нічого, просто хотів на тебе подивитися, – й рушив далі. І не встиг він ступити двох кроків, як відчув, що живіт йому почало зводити передчуттям небезпеки. Він різко зупинився. Тут же в кількох кроках перед ним круглий сірий камінь просто на очах стиснувся, різко розправився й обтрусився. З нього піднялася над землею зелена хмаринка й почала швидко збільшуватися.

– Назад! – крикнув Лисий. – І не дихай!

Леля миттю розвернулася й побігла. Лисому розвернутися було важче – навколо каміння, а в нього ступа на довгому рогачі. Тож він тільки перехопив рогач у праву руку, й побіг, тримаючи ступу за спиною.

Інженер казав, що спори не перелітають через кучугури, тож відбігши кроків сімдесят, вони завернули за купу каміння й зупинилися. Серце гупало – не так від втоми, як від страху. Тепер не менше трьох днів вони не знатимуть, чи встигли вдихнути спору кам'яної порхавки, чи ні.

Якось так, не змовляючись, почали кашляти й плюватися – навіть неясно, хто перший здогадався. Це нервове перекашлювання тривало досить довго. Чи вдалося викашляти спори, невідомо, але заспокоїтися вдалося. Лисий припинив кашляти перший. Він трохи подивився, як почервоніла Леля старається, надриваючись у кашлі, й засміявся. Вона завмерла на мить, а потім також розсміялася.

– Ти був такий кумедний, коли кашляв, – промовила хрипко.

Вони обоє зрозуміли: це були саме ті слова, які він хотів вимовити, і почали реготати. І чим більше сміялися, тим смішніше ставало. Аж нарешті сміх почав вщухати. Тоді Лисий навмисне двічі кашлянув, і вони знову зайшлися в реготі. Наступного разу кашлянула Леля. Лисому вже живіт зводило від сміху, та все ж не настільки, щоб він не відчув, що зводить йому живіт по-особливому – не тільки від сміху, а й від небезпеки.

Однак було пізно. Він не встиг схопити арбалета і вберегти Лелю. З-за великої безформеної брили вистрибнула такого ж сірого кольору потвора завбільшки з собаку. Паща її була роззявлена, в ній волого блищали ряди гострих зубів. За тварюкою, мов слід комети, розпластався в повітрі довгий чорний хвіст.

Лелю вберегла мітла, яку вона несла на плечі, підтримуючи лівою рукою. Собачий пацюк напоровся очима на гостре гілляччя в кінці мітли й упав Лелі під ноги. Кігтистими передніми лапами з п'ятьма пальцями він затулив глазниці й пронизливо запищав, клацаючи зубами. Від нього до Лелиної ноги було менше, як півкроку. За мить він просто не міг не вхопити дівчинку за литку. Але цієї миті Лисий пацюкові вже не залишив. Коли смикнулася мітла, Леля втратила рівновагу й мало не впала на каміння. Тому вона ще нічого не зрозуміла й не встигла навіть розвернутися, коли в повітрі просвистіла довга шабля підземників, і пацюча голова підскоком покотилася, мов велетенська шишка, по землі.

Розвернутися Лелі так і не вдалося. Лисий почув, як дзенькнула тятива її арбалета й ще один собачий пацюк заверещав за його спиною. Сам Лисий дістати арбалет не встиг. Він шалено розмахував шаблею, ледь встигаючи рубати нападників.

– У ступу! – крикнув він Лелі.

Однак вона не послухалася.

Пацюки припинили безладно стрибати, стояли навколо, роняючи слину, й переводили скляні погляди зі своїх забитих родичів на хлопця й дівчинку. Лисий нарешті вихопив з-за спини арбалет, але зарядити його не міг, бо в правій руці тримав шаблю і відпустити її не можна було навіть на мить.

Живих пацюків лишалося з півтора десятки. Дуже багато. Звісно, якби вони й далі по черзі стрибали на дітей, ті встигали б відбиватися. Але звірюки дуже по-різному попискували, й Лисий зрозумів, що вони обговорюють план узгодженого нападу.

Леля, як він почув, кинула арбалета і вихопила палаш. Стоячи спиною до спини Лисого, вона тримала в лівій руці мітлу, а в правій клинок.

– Лізь у ступу, – тихо повторив Лисий.

– Не встигну, – ледь чутно відповіла вона.

Мабуть, у цьому була рація. Ступа не така висока, щоб пацюки не могли доскочити до дівчинки. При тому Лисий залишиться зі звірюками сам на сам. За логікою, все було правильно, але хлопець не міг зараз міркувати логічно. Він знав одне: Леля не повинна постраждати.

Споряджаючи їх у дорогу, Інженер попереджав і про гриби, що випускають хмару спорів, і про собачих пацюків, однак він, схоже, й сам не уявляв, скільки тут цього добра. Втім, подумав Лисий, тут є й їхня вина: менше треба було кашляти й реготати. Мабуть, поскликали пацюків зі всієї Руїни. Інженер казав, що пацюки організовані й безстрашні. Бояться вони тільки грибів і гадюк. Грибів Лисий і сам тепер боявся. Уявив, як спори проростають усередині людини, й здригнувся.

– Що? – спитала Леля.

– Гадюку б нам, – мрійливо промовив Лисий.

Один з пацюків двічі пронизливо пискнув, і одразу дві тварюки стрибнули на Лисого. Втім, це було не зовсім одночасно, що й дало хлопцеві змогу встигнути одного зарубати, а другого в останню мить перекинути вістрям шаблі не тільки через себе, а й через Лелю.

– Ти в порядку? – тихо спитав він Лелю.

– Так, – відповіла вона. – Вони стрибали одночасно. Я одного збила палашем на другого.

Пацюки перелаштовували свою лаву. Головний щось їм уривчасто пищав, а вони спритно перескакували з каменя на камінь, навіть не дивлячись собі під ноги, не зводячи круглих чорних голодних очей з Лисого й Лелі, створюючи півколо; але це півколо було якимось неповним, скособоченим – власне, воно таки було півколом, а не колом. Зліва воно виявлялося незавершеним – жодного пацюка. Займаючи місця тих, що вже загинули, пацюки навпаки – зміщувалися праворуч. Чому? Щось тут не так. Може, там готується якась пастка? Може, вони намагаються відтіснити нас туди? – подумав Лисий.

Леля, як завжди, ніби прочитала його думки.

– Вони бояться ступи, – тихо промовила вона. – Тому справа їх немає.

Чому справа, коли зліва, подумав Лисий. І тут же зрозумів, що раз вони стоять спиною одне до одного, то Лелин правий бік – біля ступи, як і його лівий бік. А це означало, що їй захищатися важче – адже палаш у неї в правій руці, а нападають на неї весь час зліва.

Тепер ясно, чому на них не напали, поки вони сміялися – у Лисого за спиною була ступа, а у Лелі – мітла. Зрештою, перший напад стався там, де була мітла. Вона захистила, але стало зрозуміло, що її пацюки бояться значно менше, ніж ступи.

Після падіння Лелі мітла валялася під ногами. Лисий, не втрачаючи з виду пацюків, повільно нахилився, поклав на землю арбалет і взяв мітлу.

– Тримай, – передав він її Лелі. – Вона захищає.

– Знаю, – відповіла дівчинка. – Хай буде у тебе.

– Ні, візьми в ліву руку. Швидше!

І щойно Леля забрала у нього мітлу, знову двічі командним голосом прокричав той самий пацюк, що й раніше. Цього разу на Лисого полетіло одразу троє тварюк.

Він страшенно ризикував. Якщо не встигне, один із трьох пацюків ввіп'ється зубами в нього або – ще гірше – Лелі в потилицю. Але часу на роздуми не було. Просто стояти й чекати наступної атаки – безглуздо й безнадійно.

Лисий різко нахилився, підхопив лівою рукою рогач і швидко, але плавно, щоб не перекинути ступу й не скинути її з рогача, розвернув усю конструкцію назустріч звірам. Одразу двоє пацюків врізалося в ступу, а третього він зловив на шаблю. Ті двоє заверещали, наче потрапили в вогонь, упали на землю й боком, скиглячи й шкандибаючи, кинулися навтьоки. Решта пацюків також не на жарт перелякалися. Вони дружно вискнули й відскочили назад, ніби чекали, що ступа далі полетить на них. Навіть вожак відскочив на півметра.

Але найгірша доля чекала на одного з тих пацюків, що стрибнули на Лелю. Не знаючи, що задумав Лисий, вона повторила його нещодавній прийом. Хлопець цього не бачив, але, схоже, вона палашем перекинула через себе одного з нападників. Той пролетів над головою Лисого і впав прямо в ступу.

Ступа шалено затіпалася й засмикалася. Лисий не відчував ваги пацюка, але ступа, схоже, не просто відчувала, а з останніх сил обурювалася. Було враження, що якби не рогач, вона б зараз полетіла світ за очі.

Однак вона не полетіла. Вона різко смикнулася вниз, аж Лисий ледь утримав рогач у руці, а потім відразу вгору, і знову вниз. Обвуглений, аж чорний клубок вилетів з неї й гепнувся на землю просто перед вожаком пацюків. У того дибки стала сіра щетина й хвіст задрався до неба. Потім головний собачий пацюк панічно заверещав і кинувся тікати. За ним з очманілим лементом понеслася решта зграї.

Лишилися тільки тіла забитих раніше пацюків і безформне обвуглене утворення, яке ще билося в конвульсіях, але пацюка вже ніяк не нагадувало.

Ступа на рогачі нервово тремтіла й зрідка невпевнено смикалася.

З різних боків до поля бою злетілося кілька величезних круків. Вони повсідалися осторонь на каміння й терпляче чекали: чи заберуть люди з собою свіжозабите м'ясо, чи, може, і їм щось залишиться.