Текст книги "Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий"

Автор книги: Сергій Оксеник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 19 страниц)

Пробудження

Він розплющив очі. В кімнаті було темно, тільки крізь віконечко вливалося сріблясте місячне сяйво й малювало лабіринти на підлозі. По обличчю стікали краплі поту, подушка й простирадло були геть мокрі. В ногах його ліжка на стільці спала Леля, поклавши голову на його ліжко. Тихо злізти, не розбудивши її, було неможливо. Лисий на чому світ стоїть кляв себе за те, що заснув. Втішало одне: спати їй дуже незручно, довго вона так – зігнута навпіл – не витримає. А коли не витримає, то прокинеться й змінить позу. Тоді він нечутно сповзе на підлогу, дістане з-під ліжка зброю…

Леля поворушилася, Лисий тут же заплющив очі, вдаючи, що спить. Однак ледве не видав себе, коли вона торкнулася його обличчя. Сухою тканиною витерла йому чоло і щоки, потім шию. Хлопець чекав, що буде далі, однак вона знову поклала руки на його ліжко в ногах, а голову на руки.

Минуло кілька хвилин. За вікном просвистів кажан, і Леля випросталася на стільці. Лисий знову заплющив очі. Вона сиділа тихо, і він намагався рівно дихати, щоб нічого не запідозрила.

Чого вона тут сидить? Якщо боїться, що він про все здогадався, то можна було просто сховати зброю. Він згадав свій сон, і все стало ясно. Для того вона й сиділа, щоб слухати, що він говорить уві сні. Он що! Вони сподіваються, що потрібний їм секрет Лисий видасть мимоволі, коли спатиме. Тоді й возитися з ним більше нічого. Більше не спатиму, твердо сказав він собі, більше не спатиму, більше не спатиму, більше не спа…

Звичайно, він усе одно заснув.

Коли прокинувся знову, було вже світло. На стіні поруч гралися сонячні зайчики. Простирадло сухе – мабуть, висохло за ніч у теплій кімнаті. Обоє були тут і тихо розмовляли. Власне, говорила здебільшого Леля.

– Він ніколи не говорив мені, шо йому потрібно в Руїні. Навіць слова цього ніколи не вимовляв. Ше й здивувався, коли я здогадалася, куди він прямує. Шось він там повинен знайти таке, шо врятує його вьоску, тобто село. І він сильно поспішає. Не знаю… Мені просто з діцьми нікуди було дівацця. Без нього ми б загинули.

– Ви не могли пристати до якогось села? – спитав Інженер. – Я думаю, кожне село зраділо б вам. Дітей не так багато…

– Ну, зрештою так і сталося. Але сіл на нашому шляху не було. Були все більше вовкулаки, хробаки, оце тільки перед греблею вже… Недалеко звідси… Та й то я б їх нізащо не залишила. Тепер серце краєцця, як вони там, чи не ображаюць їх… Але й до Руїни вести… Лесик мав рацію… Він завжди виявлявся правим. Я з ним стільки сперечалася, а потім виявлялося, що треба було робити так, як він казав. У нього є таке чуття – він ніби бачиць небезпеку. Чи чує – не знаю…

– Яку небезпеку?

– Будзь-яку. Просто завжди знає, де безпечно, а де ні. Ми от у цей ліс тільки зайшли, там взагалі нічого… Ну, ліс як ліс… А він каже, туди не підемо. Там небезпечно. Діти й слухаць його не хотіли. Це я вже просто знала, шо він даремно не казатиме, шо це він не боїцця, а знає… Він взагалі нічого не боїцця…

– Відчайдух?

– Та ні… Він дуже обережний. Але не боїцця нічого. Хоча просто так на небезпеку не полізе. Він стільки разів нас рятував!..

– Обережністю чи хоробрістю?

– Як коли. Коли обережністю, коли хоробрістю…

– А як же він чує небезпеку?

– Не відаю… Він… Ну, наче от у небезпеки є запах чи шо… Я ше коли його перший раз побачила… Він підійшов до галявини й зачаївся. Я думала, від мене ховаєцця, а він мене взагалі не бачив. От я йому не небезпечна, то він мене й не бачив. А материнка… Він ніколи раніше материнки не бачив. Стрибунців бачив, а материнки – ні, думав, вони самі собою народжуюцця, як цуценята… І от не знає, шо то за кущ росте, а на галявину не виходиць… Як він тоді зміг утекти від них – просто чудо якесь. Їх так рясно, знаєте, материнка ж його все одно бачила. Тільки він не виходиць та й не виходиць на галявину… Вона й той… Як випустиць на нього всіх своїх стрибунців!.. Аж я злякалася. А шо я могла йому помогти?.. А він їх поводив за собою, а потім прибіг на галявину вже з іншого краю і зрубав материнку. Просто здогадався, шо так треба зробити. Він і не знав, шо всі стрибунці після цього вкоріняцця… Просто здогадався… Відчув…

З кожним Лелиним словом Лисий усе більше сердився на себе. Старий Інженер не раз попереджав його: «Ніколи й нікому не кажи про це своє вміння. Тільки ти один повинен знати про це». І ще він казав: «Ніколи й ні за яких умов не розмовляй з людьми, яких ти не знаєш». І цю заборону він порушив. І от тепер уже ці двоє все про нього знають. Не знають тільки одного: що йому треба в Руїні. Але яке це має значення, якщо він усе одно зараз прикутий до ліжка. Раз уже Леля не сидить поруч, то, мабуть, і зброї під ліжком немає. Отак: голий, беззбройний, немічний, обдурений, ошуканий, зраджений…

Від безсилля на очі навернулися сльози. Поки вони в хаті й не сплять, він нічого вдіяти не може. Ждати наступної ночі? Ні. Вже зараз так хочеться їсти… Треба їсти, бо інакше звідки ж візьмуться сили?

Згадався вчорашній борщ. Потім згадалася шинка, яку він поклав у знайдений в коморі підземників заплічний мішок. Мішок повинен бути десь тут. Якщо зброя під ліжком, то чи не там же й мішок?

Шинка вже була не зовсім свіжа – хоч у коморі вона зберігалася й холодній, але ж потім майже два дні в теплі… Її, щоправда, добряче підморозило позавчора, але ж потім знову два дні в теплій хаті… Якщо відкраяти тоненький шмат – у півпальця, то за ним буде рожеве й соковите м'ясо – ніби не свіже, але насправді цілком придатне до вжитку. Як же її дістати? Треба «прокидатися».

Раптом Лисий усвідомив, що думки про їжу геть відволікли його увагу, й він пропустив чималий шмат розмови між Інженером і Лелею.

– …там уже майже нічого придатного немає. Тому й перестали ходити. Раніше більше було. В перші кілька років після того, як люди пішли з міст, тут цих мародерів вешталося по двадцять душ на день.

– А хто такі мародери?

– Так називали тих, хто тягнув рештки цивілізації з Руїни…

– А що таке цивілізація?

– Цивілізація?.. Як же тобі пояснити… Це все те, що люди створили, – суспільство, техніка, джерела енергії, книжки… Словом, усе…

Головне, дочекатися, коли вони вийдуть з кімнати. Лисий відчував, що тепер, незважаючи на голод, у нього достатньо сил, щоб дістати з-під ліжка зброю і напнути тятиву…

Настала мить

І він дочекався.

Розмова Лелі з Інженером лишилася незакінченою. Мабуть, дівчинка так була збентежена розповіддю старого, що й запитань сформулювати не могла. Вони ще кілька хвилин посиділи мовчки, потім старий підвівся й промовив:

– Гаразд, ти ще трохи подоглядай свого друга, а я піду попораюся на городі. А як хочеш, то ходімо зі мною. Твій Лесик, здається, вже переборов хворобу. Ти тепер не дуже йому потрібна.

– Добре, – озвалася Леля.

– Візьми он кошика – може, щось уполюємо на городі. Здається, кілька огірків уже повинно визріти.

Двері за ними зачинилися, і Лисий сів у ліжку. Одразу запаморочилося в голові, все в очах попливло. Але хлопець швидко опанував себе і зліз із ліжка. Дерев'яна підлога була прохолодною, хоча в хаті й було досить гаряче. Він обережно, пам'ятаючи попередню спробу, нахилився й зазирнув під ліжко.

Підлога під ліжком була охайно вимита. Просто перед ним лежали рядком арбалет, колчан зі стрілами, заплічний мішок і шабля, яку він навіть не одразу впізнав – вона була довша, ніж та, яку хробак затягнув під землю. Ця теж дісталася йому під землею – в Орлиному лісі – але була для нього задовга. Треба звикнути. Втім, це потім. Зараз звикати ніколи. Вони можуть будь-якої миті повернутися.

Серце шалено калатало. На скроні голосно пульсувала кров. Лисий взяв арбалет, колчан і шаблю, поклав їх на ліжко й швидко ліг сам. Головне – заскочити їх зненацька. Щоб вони не очікували, щоб не встигли підготуватися до його нападу.

Поцілити Лелю буде нелегко. Лисий знав, яка вона спритна. Тому тільки раптовість нападу може дати результат. Про Інженера він нічого не знав. Скидалося на те, що старий не дуже спритний. Він ніколи не робить швидких рухів, завжди спокійний і стриманий. Отже, спершу мала зрадниця. Зрештою, це вона – головний ворог. Інженер йому байдужий. Підступний і небезпечний, звичайно, але не більшою мірою, ніж Микита чи вовкулака. А от Леля…

Як він довіряв їй! Він майже розповів їй найголовнішу таємницю! Якоїсь миті не вистачило. Якоїсь півмиті! А як вона придурювалася. Стільки разів рятувала його. І все заради чого!

Ні! Таке не прощають.

Лисий ліг і накрився простирадлом. Під простирадло ж поклав заряджений арбалет, а поруч іще одну стрілу, щоб можна було швидко перезарядити. За спиною також під простирадлом лежала шабля. Він навіть витягнув її з піхов. Потім знову підвівся, поклав піхви назад під ліжко, щоб не одразу було помітно відсутність зброї. Трохи стягнув з матрацу простирадло, аби воно прикривало те місце, де був арбалет. І знову ліг.

Від усіх цих рухів у голові знову запаморочилося. В горлі пересохло. Це ж скільки часу він уже не пив води! Ще як Леля давала йому напитися. Цікаво, а що ж то вона йому давала? Чому він після того знову заснув і так довго спав? І вночі засинав, хоча давав собі слово триматися… Яка підступність! Стіни пливли, і стеля, здавалося, зараз перетвориться на підлогу, а він долілиць гепнеться об неї. Лисий заплющив очі. Хоча б не заснути, не втратити свідомість!

І тут же хряснули двері в сінях. Однак минуло ще кілька хвилин до того, як Інженер і Леля ввійшли до кімнати.

Лисий спробував усміхнутися їм, щоб вони нічого не запідозрили. Мабуть, усмішка вийшла дивною, бо Леля впустила кошика з огірками й кинулася до нього.

– Що з тобою? Тобі погано?

Це в неї вийшло так природно й непідробно, що Лисий розгубився і згаяв зручну мить. Зараз було б відкинути простирадло й вистрілити в неї, поки вона затуляє його від старого. Поки Інженер збагнув би, що сталося, Лисий встиг би перезарядити арбалет.

Одна помилка тягне за собою другу – подекуди ще гіршу. Так вийшло й тепер. Поки Лисий думав про те, який шанс він втратив, Леля підбігла до нього й сіла на край ліжка. Просто на арбалет.

Вона відразу скочила на ноги й так здивовано й розгублено подивилася на Лисого, що той втратив іще одну нагоду. Він і сам розгубився. Кожен її жест, кожен рух, кожен погляд були не такими, як слід. От і тепер: замість того, щоб вихопити в нього зброю або просто навалитися на неї і погукати Інженера абощо, вона повільно відійшла на два кроки й зупинилася, не зводячи з нього приголомшеного погляду. Це було найгіршим, що могла зробити в такій ситуації така досвідчена в бою людина, як Леля.

І цією можливістю Лисий знову не скористався. Краєм ока він бачив, що Інженер стоїть по той бік столу і непорушно й нібито незацікавлено дивиться в їхній бік. Швидше за все, він також зрозумів, що Лисий про все здогадався. Чому ж тоді нічого не робить?

А що йому робити! Зброї немає. Вона, безперечно, є, але не поблизу. Він усвідомлює, що тільки-но спробує кинутися по арбалет абощо, як Лисий тут же вистрілить. Просто розгубився, от і стоїть удає, що йому все байдуже.

– Чого ж ти чекаєш? – промовила Леля крижаним тоном. – Бери свій арбалет. Стріляй. Я не озброєна.

Стіни знову почали плавати. Тільки б не втратити свідомість! Вона сказала не те, чого він чекав. Але так і мало бути. Вона не дурна. Стільки часу дурити його – для цього треба мати кебету. Накотило відчуття небезпеки, якого він давно вже не знав – ще від того часу, як важко опустив ступу на діжку з холодом. Він дивився їй в очі й розумів, що нікого ріднішого в цілому світі немає. І від того було так боляче!

Біль був страшніший, ніж тоді, коли його вкусило гадюченя. Воно ще було зовсім молоде, щойно почало виробляти отруту, тож Лисий вижив. Але відчуття болю в кожному клаптику тіла пам'ятав і досі. Зараз було гірше. Була зрада. Чим довше він дивився в її очі, тим більше любив їх, і тим чорнішою в його очах ставала її зрада.

Він не міг у неї вистрілити і усвідомлював, що іншого виходу немає. Він не міг ризикувати, сподіватися, що потім якось від них утече. Його чекало село. Добра Каченя і люта Люба. І старий Інженер зі своїм сумним сторожевим пацюком Ряхою. Їм більше немає на кого сподіватися. Якщо він не повернеться, вони помруть. Якщо він повернеться з порожніми руками, вони також помруть. Він – їхній єдиний порятунок, єдина надія.

Леля стояла мовчки й дивилася на нього широко розкритими очима, в яких застиг такий самий біль. Ніби віддзеркалення його болю. Якийсь неясний спогад стиснув серце Лисому й одразу розчинився в повітрі. Хлопець не встиг і збагнути, що то було. Ніби згадка про щойно бачений сон – крутиться в голові, а схопити й утримати в пам'яті неможливо.

Якби ж вона заговорила! Тоді голос одразу виказав би нещирість. Лисий цю нещирість негайно розпізнав би. Він же Лелин голос знає так, як ніякий інший. Але вона мовчала. Здавалося, їй уже все одно. Вона вже була наче мертва. Неначе найгірше лишилося позаду, а те, що попереду… То все пусте й неважливе. Звісно, всі її сподівання ошукати дурника луснули. Тепер треба розраховуватися. Лисому навіть шкода її стало. На одну мить. На півмиті. Бо він розумів, що піддаватися цьому почуттю не можна.

Ось зараз він відкине лівою рукою простирадло, а права вже лежить на спусковому гачку арбалета…

Знову стисло живіт відчуття небезпеки. Дуже дивне відчуття. Він дивився на Лелю і розумів, що до неї це не має ніякого стосунку. Скосив очі на Інженера – і той так само не міг бути джерелом чогось лихого. То звідки ж це?

В сінях стиха рипнули двері. Лисий удав, що не почув. Так он воно що! Спільник. Ото й добре. Ото й гаразд! Хай уже зберуться всі. Живіт стисло ще дужче. Небезпека справді була дуже велика.

Схоже, Леля нічого не почула. А може, вона знала, що хтось повинен прийти. Тільки у виразі її очей нічогісінько не змінилося. Інженер здивовано звів брови, але й далі стояв мовчки. Аж ось двері злегка прочинилися.

Давня знайома

– Ехе-хе! – зі зловтішим сміхом на порозі з'явилася баба Яга. В руках вона тримала з півдесятка чорних гадюк, які розлючено звивалися, роззявляючи пащі й смикаючи роздвоєними язиками. – От ви й попалися, любі мої! Далеко ж ви зайшли, далеко!..

Руки старої були відведені назад – будь-якої миті вона могла пожбурити гадюку в кожного з присутніх. Так, це була страшна зброя, проти якої жодного захисту не існувало. Гадюка в польоті звиватиметься – її не відіб'єш, не зловиш. Та й ухилитися не так просто – занадто мала відстань.

Баба Яга кинула пильні швидкі погляди на кожного з них, вибираючи першу жертву. Зрозуміло, що розмовляти й щось з'ясовувати вона не схильна. Вона прийшла помститися.

Очі її затрималися на Лисому. Він тільки встиг подумати, що треба напнути простирадло, тоді є сподівання струсити гадюку на підлогу. І стара тут же прочитала цей його намір. Вона на хвилю завагалася, а потім різко крикнула Лелі:

– А ну, ти, мала відьмачко! Стягни з нього полотно!

Леля не ворухнулася.

– Я кому сказала!

Леля навіть бровою не повела, ніби не почула.

– Може, хочеш, щоб я в тебе гадюку запустила?

Леля повільно підвела очі й подивилася прямо в обличчя бабі Язі.

– Можна подумати, що інакше ви не кинете в мене гадюку, – спокійно відповіла вона.

Лисий просто замилувався її витримкою. Навіть відчув якусь гордість за Лелю. Хоча й щедро здобрену гіркотою. Леля зараз дуже ризикувала. Власне, вона мала рацію. Вибір її був – між негайним початком смертних мук і трошечки відкладеним.

– А от і не кину, – дуже чесно збрехала баба Яга. – От побачиш: не кину, якщо стягнеш полотно. Ти мені зовсім не потрібна. І він не потрібен, – вона кивнула на Лисого. – Мені полотно потрібне. Ага! Сподобалося. Хіба ж можна такого брудного хлопчиська таким гарним полотном укривати! Давай, стягай! – і вона переконливо розмахнулася.

– Таки треба було вас убити, – тихо сказав Лисий.

– А треба було, треба було, – швидко погодилася баба Яга. – Менше ганьби мені було б. Померла б та й усе. А так соромно в очі глянути.

– Кому? – здивувався Лисий. Йому й справді було цікаво, чи живий лішак.

– Як кому? – схоже, баба просто не зрозуміла запитання. – Собі, звісно! Я ж жінка. Я ж не можу в дзеркало не дивитися! А глянеш туди… – вона сама себе перебила, ображений жіночий голос змінився лютим гарчанням ведмедиці. – Стягай полотно, я сказала!

– А як повбиваєте нас, уже не соромно буде? – затягував час хлопець.

– А чого ж тоді соромитися? – знову жіночим голосом баба Яга почала дратуватися на недоумкуватість Лисого.

– Як чого? – тепер хлопець удав подив. – Діти вас пожаліли, лишили в живих, а ви за це їх повбивали…

Інженер зненацька засміявся. Баба різко обернулася до нього.

– Ти будеш перший, – по-гадючому прошипіла вона.

– Ти, Лесику, зробив неправильний хід, – спокійно, з посмішкою, мовив Інженер. – Для неї ж якраз найстрашнішим і найобразливішим є не те, що її діти перемогли, а те, що пожаліли.

– Як це? – здивувалася Леля. Вона, здається, вперше після того, як сіла на арбалет, виказала якісь почуття.

– Замовкніть!!! – страшно заверещала баба Яга. – Я вас усіх повбиваю! Я вас усіх знищу! Від вас і кісточок не лишиться зараз! Полотно!!!

Лисий перехопив Лелин погляд. Він не міг їй прямо сказати, але сподівався, що по очах його вона прочитає. Схоже, вона зрозуміла його. Повільно підійшла до ліжка, взялася за край простирадла…

– Ну! – вискнула баба Яга.

Дівчинка різко смикнула простирадло вгору, й тієї ж миті Лисий вистрілив, не встигнувши навіть як слід прицілитися. Стріла з глухим ударом увійшла в ліве плече баби Яги. Стара ще кинула в Лелю гадюку, але дівчинка передбачила це. Перед нею було простирадло, в яке ввігнався отруйний зуб. Йому не вистачило якихось двох-трьох вершків до Лелиного живота. Леля випустила з рук простирадло й відскочила від нього. Воно впало на підлогу, накривши гадюку.

Бабі Язі пощастило значно менше.

Вона мимоволі піднесла руку до рани на плечі, якось геть випустивши з пам'яті, що в руці ще лишалася гадюка. І, мабуть, взагалі втратила контроль над плазуном. Або ж на гадюку так подіяла свіжа рана. Та, не вагаючись, увігнала зуб поруч зі стрілою в плече старої, забарвлене в якийсь брунатно-зеленавий колір. Ще дві гадюки впали на підлогу й поплазували до Інженера. Виглядало так, ніби кожна з гадюк знала своє призначення.

Лисий схопив шаблю й кинувся до них. Втім, він ні за що не встиг би, якби Інженер не зробив дуже несподіваного руху: він нахилився вбік і плавно ліг спиною на стіл.

– Не рубай! – крикнув він Лисому, але було пізно.

Удар шаблі розтяв одну з гадюк навпіл. Дві половинки чорними кільцями закрутилися на підлозі. Лисий не міг відвести від них погляду. Потім кільця стишилися й раптом перетворилися на двох таких самих гадюк. Вони розірвали кільця й дружно подивилися на Лисого. Гадюки дивилися спокійно і впевнено, ніби знали, що він нікуди не дінеться. Ну, може ще раз рубонути шаблею. Але це тільки певнішою зробить його кінцеву поразку.

Лисий не міг навіть змигнути. І не те, щоб тіло відмовлялося його слухатися. Просто слухатися було нікого. Він ніби зі сторони спостерігав, як стоїть посеред кімнати, поруч на підлозі корчиться й підвиває баба Яга. На столі сидить сумний Інженер. А між столом і Лисим – три гадюки. Одна з них намагається по ніжці стола здертися нагору, дві інші повільно наближаються до нього, не зводячи з нього очей. І йому це цілком байдуже.

Єдина людина, яку він не бачив, була Леля. Вона щось робила за його спиною, але що саме, він не знав – щось похапливо шурхотіло тканиною, ніби вона вдягалася й збиралася втекти. Втім, Лисого це не обходило. Яке це мало значення? Яке вона мала значення? Тільки ці дві гадюки, тільки вони…

Раптом баба Яга відчайдушно заверещала:

– Ні!!!

Гадюки на мить спинилися й озирнулися на неї. Тієї ж миті щось велике й біле майнуло перед його очима й повільно впало на гадюк.

Тільки тепер він отямився й роззирнувся. Стара істерично голосила – схоже не так від болю, як від розпачу. Вона вже була майже чорного кольору. Розібрати окремі слова з того, що вона викрикувала крізь ридання, було неможливо. Вчепившись їй у плече, на ній ліниво звивалася чорна, ще жива, але якась обм'якла гадюка. Перед Лисим на підлозі лежало простирадло, яким він раніше вкривався. Гадюки під ним не ворушилися. Ще одна змія безуспішно і якось без особливого бажання намагалася здертися догори по ніжці стола. Між Лисим і ліжком лежало ще одне простирадло.

На ліжку був голий старий матрац.

Леля обхопила Лисого руками за шию й заплакала йому в плече.