Текст книги "Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий"

Автор книги: Сергій Оксеник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 19 страниц)

Гостинець

Захлопали потужні крила, й до хати влетіла велетенська – майже завбільшки з Марічку – лупата сова. Вона сіла на підлогу, склала крила й, незграбно переступаючи з ноги на ногу, обернулася навколо себе. То була незвичайна сова, бо спершу вона мимоволі сіпнулася, побачивши спрямований на себе арбалет Лелі, потім підскочила, вздрівши Івасів арбалет, а наприкінці втягла голову в плечі, помітивши палаш Лисого.

Хлопець не знав, чого можна чекати від цього характерника, тому вирішив обрати наступальний спосіб ведення переговорів:

– Ви б краще обернулися чимось більш схожим на людину, дядьку, бо в моїх друзів від вашого вигляду просто пальці трусяться. Ще чого доброго пустять стрілу… А зі сріблом у тілі хіба поперевертаєшся на різну худобу!..

При згадці про срібло пір'я на сові стало дибки. Вона кинула погляд на Івасів арбалет і ще більше втягла голову в плечі. В такій темряві розгледіти срібну цяточку на кінчику стріли було неможливо. Але ж сови в темряві добре бачать.

– І без несподіванок, гаразд? – додав Лисий, відводячи палаш ніби для удару. – Більше попереджати не будемо. Оцей хлопчик з двадцяти кроків у мишу влучає. А тут близенько… Тому повільно так, без різких рухів крилами, кігтями й головою. Отже, раз, два, три – почали.

Сова повільно піднесла крила до дзьоба, а коли опустила їх, то була вже не совою, а крихітним дідком, одягненим у якусь чудернацьку свиту, вкриту пір'ям. Власне, дідок виявився такого ж зросту, як і сова. Але для сови то був зріс велетенський, а для дідка – зовсім малий. Він мав гачкуватий ніс і великі круглі очі – хоча й не такі великі, як у сови.

Лисий подумав, що впустити дідка було правильним рішенням. Якщо той уміє перетворюватися тільки на сову, і ні на яких інших звірів, – і тоді їм би не вдалося від нього далеко втекти.

– Ви, діточки, краще б опустили ці штуки, – тріснутим голосом заторохтів дідок. – Це не іграшки. Діточкам не можна гратися такими штуками.

– Кінчайте, діду, теревені правити, – перебив його Лисий. – Сядьте на підлогу й відповідайте на запитання.

Щось у цій пропозиції лішакові дуже не сподобалося. Хоч і темно, та Лисий побачив, як забігали дідові очі.

– Та хіба ж я зможу сидіти, коли такі поважні люди переді мною стоять! – дід почав завивати. – Ні, я так не можу. Хай уже краще стоятиму перед такими поважними людьми.

– Ні, так не буде, – заперечив Лисий і через плече промовив до Івася. – Я рахую до трьох. Якщо він за цей час не сяде на підлогу, стріляй без попередження. Один… Два…

Лішак уже сидів на підлозі. Треба було б, звичайно, зв'язати йому руки, але мотузки у них більше не було.

– Що ж це ви з бабою зробили, діточки? Невже вбили? – знову голос став тріснутим і старечим.

– Вам же сказали, що вона спить, – відповів Лисий.

– Невже її ж травичкою – та й її ж приспали? – Дід зареготав. – Ото молодці! Яке ж кмітливе покоління виросло в наших лісах! – Знову з'явилося патетичне підвивання. – Яка надійна зміна! Ми тепер можемо з надією дивитися в завтрашній день! – І тут же додав своїм звичним тріснутим голосом з довірчою й співчутливою інтонацією: – А давайте її вб'ємо. Бо як прокинеться – з-під землі дістане! Самі кісточки від вас залишаться.

– Нічого, – заспокоїв його хлопець. – Ми тут самі розберемося, що з нею робити. І з вами теж.

– А я ж тут при чому? Я ж хіба вам що лихе зробив? Я сам її все життя ненавидів. Яка підступна та люта баба була! Скільки невинних діточок звела зі світу! Жодне не могло мирно пройти через ці місця! Ні співчуття, ні жалю! А як же матусі їхні побивалися, як ридали й квилили! Море сліз! – Дід урвав завивання й по-діловому перепитав: – Знаєте, що таке море?

– Знаємо, знаємо! – озвалася Марічка.

Лішак озирнувся, повернувши голову так, що попереду опинилася потилиця.

– Ай же ж яка розумна дівчинка! От із таких розумних дівчаток і виростають прекрасні жінки, в яких закохуються всі чоловіки. Тільки раз кине оком – і вже закохався до самої смерті. А які матері з них виходять! Ніжні, дбайливі, чуйні! О, у такої матусі ніхто не вкраде дитиночку! Така матуся захистить і від лихого слова й від підступної наруги!..

Дід підвивав і не помічав, що його слова справили зовсім не те враження, на яке він розраховував. Втім, хтозна, на що він розраховував! Марічка заплакала. Вона й досі не знала про смерть своєї мами. Вона плакала, жаліючи її, – як тяжко матусі зараз без неї. Вона плакала, жаліючи себе.

Лішак припинив завивання. Голова його час від часу по-пташиному різко поверталася то до Марічки, яка лежала на печі, то до стріли, яка стриміла з Івасевого арбалета. Він якось одразу зрозумів, що Леля в нього не стрілятиме. Дівчина справді виглядала розгубленою. Вона не опустила й не відвела арбалет, тримала його правою рукою, а лівою почала гладити Марічку по голівці, примовляючи:

– Ну, заспокойся, заспокойся, дитиночко. Все буде добре. Ти ж знаєш…

Лішак мовчав. Він також розгубився. Не розуміючи причини Марійчиних сліз, він не знав, що робити. Але найгірше було інше – діти також не знали, що робити.

– То що, – спокійним діловим тоном звернувся до Лисого дід, – будемо стару вбивати? Якщо не можете, я й сам упораюся.

– А ви як, – раптом втрутився Василько, – сонну її вбиватимете чи спершу розбудите?

Несподівано лішак розреготався. Він сміявся дуже довго, хапаючись за живіт і згинаючись до підлоги.

– Та якби ж я міг убити її несонну, то ви думаєте, вона б дожила до вашої зустрічі? – нарешті пояснив він причину свого сміху.

– А навіщо взагалі її вбивати? Ну, спиць собі та й спиць! Яка вам різниця – жива вона чи мертва?

Василько розпитував діда таким наївним тоном, такими чистими очима дивився йому в вічі, що дід, схоже, втратив пильність.

– Так вона ж не вік спатиме! Прокинеться ж колись! – він знову перейшов на виття: – О, яка люта буде вона! Весь світ ненавидітиме! Носитиметься на ступі над лісом і нищитиме все живе!..

– А чого ж вона нищитиме все живе? Знищила б тільки нас – ми ж винні в тому, що вона заснула, – Василько так здивувався, що лішак розсміявся знову.

– Хіба ж вона пам'ятатиме, хто її приспав?! Тому й лютуватиме, що всіх буде підозрювати.

– А, ну тоді нам нічого боятися!.. – полегшено протягнув Василько. – Ми собі підемо далеко, а вона тут хай собі лютує…

Дідуган іще раз розсміявся:

– Так вона ж не тільки губитиме всіх і вся, вона ж іще й розпитуватиме! Доки не знайде того, хто знає щось. А як мене спитає – хіба ж я ждатиму, поки перетворить мене на сухий пеньок?

– Ага, – зрозумів Василько. – То краще вас убити! Тоді ніхто їй про нас нічого й не розповість!..

– Та що ж це ти, малий, весь час такі дивні висновки робиш! – лішак заметушився, засовався на підлозі, одразу прикипівши поглядом до стріли в Івасевому арбалеті. Так і розмовляв з Васильком, дивлячись не на нього, а на маленьку срібну цяточку. – То тобі здається, що я тобі неправду кажу, то раптом надумав убити старого…

– А що робити, діду? – розважливо, ніби розмірковуючи, що немає іншого виходу, перебив його Василько. – Хіба хочеш…

– А й не треба, як не хочеш, не треба… – швидко відреагував Лішак. – Краще он бабу осоружну давай уб'ємо… Така ж пакосна стара – ще коли в мене ступу позичила – казала, горіхів натовчу, а тоді й віддам. А сама й досі не повернула. От уб'ємо її, то ви беріть що хочете, а мені нічого не треба – я тільки свою ступу заберу.

Це вже було щось. Принаймні стало зрозуміло, що в цій хаті найцінніше. А Василько не вгавав:

– А що ж тут візьмеш – у цій хаті? Тут нічого цінного й немає. А так бідну бабусю забивати… Якби ж іще заради чогось…

Лішак аж захлинувся:

– Як то нічого цінного! А самоносний рогач? А безслідна мітла? А вчений фартух?.. Де це він? Щось я не бачу фартуха, – захвилювався він.

– Як це – безслідна мітла? – Василько спробував відволікти дідову увагу від фартуха.

– А он вона, – лішак купився на такі нехитрі хитрощі. – Якщо тягти її за собою по землі, то вона всі сліди замете – ніхто не помітить і не внюхає.

– Так-таки ніхто!.. – не повірив Василько. – А вовкулаки?

– Та що там вовкулаки! – вигукнув лішак. – Сама баба Яга – й та не внюхає!

– Справді непогана мітла, – з захватом промовив хлопчик. – Тільки воно все одно якось несправедливо виходить: вам одному таку цінну ступу, а нам на всіх якусь там мітлу…

– То візьміть іще казанок-самовар – без вогню можна все зварити, тільки води налий. Отой щербатий! – лішак показав брудним пальцем на казанок, дуже неохайний на вигляд.

Лисий подумав, що настав час старого вбивати. Все, що можна було з нього витягти, вони вже витягли. А залишати такого ворога в себе за спиною – дуже небезпечно. І чого, здавалося б, простіше: тільки махни палашем, і голова відділиться від тіла. Але взяти отак і вдарити беззбройного діда, який ще й сидить на підлозі, він не міг. Просто рука не піднімалася.

І тут до Лисого дійшло очевидне: коли лішак говорив про казанок і вказував на нього пальцем, Лисий бачив і палець, і казанок. Він тепер усе бачив у хаті! Світало, і крізь невеличке віконце в хату запливало світло.

Тепер стало зрозуміло, чому дідуган так нервував і мружився. Тепер стало помітно, що він поступово, не підводячись із підлоги, зміщується подалі від вікна. Йому треба було все вирішити до того, як зійде сонце. Сови вдень сліпі.

Чергові правди лішака

– А що ви, діду, збираєтеся зі ступою робити? – втрутився Лисий в розмову.

Лішакові не сподобалося запитання.

– Хлопче!.. – він хотів перевести мову на інше, але явно не знав, на що. Нарешті придумав: – Он баба Яга скоро прокинеться! Давайте вирішувати, вбиваєте її чи ні! Якщо ні, то як хочете, тоді я пішов. – І він удав, що хоче підвестися з підлоги.

Івась зробив ледь вловимий рух, ніби готовий випустити стрілу. Лішак завмер.

– Та що ж це ти, хлопче, такий нервовий!

– Я не розчув, що ви, діду, про ступу сказали? – перепитав Лисий.

– Та далася вам та ступа! Ступа як ступа, нічого особливого. Давайте щось вирішувати, кажу!

– Ви як наче кудись поспішаєте, – повільно промовив Лисий. – У нас цілий день попереду. От зараз у тому казанку зваримо окропчику, настоїмо його на травичці – он у баби травички скільки! Все обговоримо, а тоді вже й рішення будемо приймати. Сидите ви зручно, в хаті не холодно… Ви з якою травичкою чай питимете? Вибирайте.

Лішак вибухнув гнівом.

– Не хочу я вашого чаю! Не п'ю я гарячого! Немає тут у баби трави, яку можна настоювати й пити! Це все дурмани й отрути! Не скажу я вам, де яка трава! Ніколи мені тут з вами сидіти! Відпустіть мене негайно!

– Чого це ви так нервуєте, дзіду? – здивовано процідив Василько. – Ви так поводитеся, ніби вас сюди запрошували на смачний обід, а нагодували чимось геть згорілим… Слухай, – звернувся він до Лисого, – а давай наваримо окропу і в різних посудинах поназапарюємо різної трави. Будемо давати дідові куштувати й дивитися, що з того вийде. Так і з'ясуємо, де яка трава.

І Василько рушив до полиці, на якій стояв щербатий казанок.

Дідуган не на жарт злякався.

– Діточки! – заторохтів він. – Дітлашечки рідненькі! Та невже ж ви справді вирішили вморити бідного діда! Та не потрібна мені та ступа! Забирайте її! Самі на ній літайте! Нічого мені тут не потрібно! Забирайте що хочете! Тільки ж не поїть мене цією поганню! Та хіба ж можна такі муки!.. Та ж люба малечо!

Лисий ледь не розреготався. Це ж треба, який артист із Василька – він так переконливо вдав, що справді збирається заварювати трави, що Лисий і сам злякався, мовляв, той зараз отруїть лішака.

– І як же вона літає? – поцікавився Лисий, намагаючись говорити суворо, без сліду сміху в голосі. А Василько тим часом наливав з баклажки воду в казанок.

Лішак нервово вовтузився на підлозі. Він уже не міг бачити, що робить Василько, але чув, як ллється вода в казанок, і це геть затьмарило його обережність.

– Звичайно літає! Звичайно! – він аж вигукував пояснення, ніби силою голосу намагався зупинити хлопця. – Сідаєш у неї! З мітлою безслідною! Вказуєш держалном, куди тобі треба, й летиш собі! Тільки при посадці треба не розбитися! Чуєш, дитиночко? – вже репетував він. – При посадці обережно треба!

Поки він верещав, над казанком справді з'явилася хмарка пари, а незабаром у ньому забулькало – окріп був готовий.

– Та вилий же його! Вилий, кажу! – криком кричав лішак. – Не можна його пити! Не можна!

Василько озирнувся й повільно та розважливо промовив:

– Щось я вас, діду, ніяк не зрозумію. То ви казали, шо в казанку можна все вариць, а тепер кажете, що навіць чистого окропу не можна пиць… Невже знову неправду казали? Це дуже недобре. Людина вашого віку повинна будь чесною. Хіба ж можна дуриць дітей? А ще казали – з надією дивицця в завтрашній день! А як нове покоління виросте таким же брехливим, як і ваше?! Ні, діду, треба вас цим окропом напоїць.

– Дітоньки, ріднесенькі, – вкрай перелякано залопотів лішак, – не губіть, я все розповім. Казанок варить мертву воду. Нею добре лікувати рани й виразки на тілі. Вона заживляє. Але здорового вона вбиває… Вбиває…

– Ага, тому ви нам і радили скористатися казаночком. Мудро. Ну, а щодо ступи як? – Василько перелив окріп у велику миску й підступив з нею до лішака.

– Про ступу все чиста правда! Чиста правда! І про самоносний рогач чиста правда!

– А про мітлу?

– І про мітлу… Діточки, не губіть нещасного! Скільки я від баби Яги натерпівся – так тепер через неї ще й мертвої води випити… Та де ж справедливість!..

І тут сталося те, чого ніхто не очікував. Лішак був такий заляканий, засліплений уже дуже яскравим світлом, що пильність хлопців притупилася. Вони навіть не зрозуміли, що відбулося. Раптом миска з рук Василька з гуркотом упала на підлогу, розбризкавши мертвий окроп, а сам хлопчик опинився в руках лішака, який тепер стояв на двох ногах, притиснувшись спиною до печі. Гостре лезо ножа приставлене до Василькового горла.

– Хтось поворушиться – тут це базікало й стане неживим! – з такою люттю й ненавистю промовив лішак, що сумніватися в щирості його намірів не доводилося. – Ану поклали іграшки на підлогу!

Лисий та Івась не поворухнувся, і лішак дужче притиснув ножа до Василькового горла. Під вістрям виступила крапля крові.

– Не слухайтеся його, – прохрипів Василько, якому вочевидь важко було говорити. – Хай ріже. Потім уб'єте його, а мене вилікуєте мертвою водою.

– Хе-хе-хе, – раптом зрадів дідок і додав гидотним єхидним голосом: – Мертва вода рану загоїть – це правда. А до життя тебе не поверне. Для цього потрібна жива вода. А де її взяти – цього ви якраз і не знаєте. І я вам тепер ні за що не скажу. Хочете перевірити?

Лисий повільно нахилився й поклав палаш на підлогу. Ще мить повагавшись, Івась вийняв з арбалета стрілу й кинув її собі під ноги. Потім поклав на підлогу арбалет.

– От і добре. От і добре. А тепер візьми ти, здоровий, мисника. Є там ще вода? О, трошки лишилося. То напої нею кляту бабу. Та мерщій рухайся! Бо я його кров'ю заллю тут усе!! – Діда було не впізнати. Стільки сили й люті, і готовності піти до краю…

Страшний звір

Здавалося б, що було раніше випустити стрілу! То й не вляпалися б у таку халепу. Це все Лелині балачки. Дружити! З ким? З цим звірюкою? Лисий підняв з підлоги мисник, у якому на денці лишалося трохи мертвої води. А ще кілька хвилин тому він планував, що казанок візьмуть із собою й будуть у ньому кип'ятити воду, щоб можна було її пити. Ото б напилися…

Але що ж робити тепер? Напоїти бабу Ягу? Коли Лисий стріляв вовкулаків, він не відчував ніяких докорів сумління. То були звірі, вороги. Баба Яга також ворог. Підступний і лихий. Але вона спить. І вона так схожа на людину…

– Це бабин казанок, – прохрипів Василько.

– Бабин, бабин, – погодився лішак.

– Він бабі шкоди не завдасць, – додав хлопчик. – Швидше навпаки – розбудиць її.

– Не розбудить, – відповів лішак, але без упевненості в голосі.

– А от спробуйте сісти в ступу, й побачите, що вона з вами зробиць, – наполягав Василько.

– Ні… – хитро пропищав дід. – Я не сяду в ступу. Я он його посаджу в ступу. – Він указав брудним пальцем лівої руки на Івася. – Давай хутко!

Лисий, стоячи з мискою біля лежанки, вирішив іще затягти час.

– Діду, невже ви не бачите, що нічого у вас не вийде. Ну, вб'єте ви одного, а решта вб'є вас. Чого ви добиваєтеся? Ви ж бачили, що вас ніхто не хотів убивати.

– Як же не хотів, як хотів! Ось він хотів – напою вас, каже, мертвою водою з казанка…

– Так ви ж самі казали, що то добра вода!

– А ви… А ви… Ви бабу Ягу обдурили!

– Ну, так не вбили ж! Скільки разів ви обдурили нас. А якби ми за кожну брехню вас убивали – що б то було?

Логіка була на боці Лисого. Але погодитися з цим лішак не міг ні за що.

– І взагалі замовкни, бо я твоєму братові швидко кров пущу! А ти йди до ступи, кому сказав! – прикрикнув він на Івася.

Хлопець підійшов до ступи й зупинився. Всі завмерли, навіть лішак. І тут на печі пролунало кошаче нявкання. Лішак стрепенувся, крутнув головою на піч, але стояв він під самою піччю, тому нічого не побачив – дівчатка залізли вглиб. Лішак зрозумів, що він геть забув про дівчинку з арбалетом, яка тепер була за його спиною. Стріляти з арбалета вниз вона не могла, але ліш акові, мабуть, про те не було відомо.

Зрозумівши Лелин задум, Івась також нявкнув. Ясна річ, лішак не міг не збагнути, що двох котів тут не може бути. Та навіть якби й були – що йому ті коти порівняно з такими небезпечними дітьми! Однак мимохіть він повернув голову в бік Івася, на мить втративши контроль над своїм заручником. І тут же на голову йому зі всією силою, на яку Леля була здатна, опустився приклад ЇЇ арбалета.

Бити, лежачи на печі, їй було незручно, та й лішак, схоже, був готовий ще й не до таких ударів. Оглушити його не вдалося, але вдалося збити з ніг. Падаючи, він встиг полоснути ножем Івася по плечу. По руці заструменіла кров.

А далі Лисий зробив те, що вже давно планував зробити – просто не мав слушної нагоди. Він навстіж відчинив вхідні двері, і лішак завив, затуливши очі обома руками.

Лисий підбіг до Василька й вилив усі рештки води з мисника на рану. І кровотеча тут же припинилася.

Затуляючи очі то руками, то крилами, лішак катався по підлозі, раз у раз перетворюючись то на маленького дідка, то на велику сову. Людські слова в його крикові чергувалися з совиним пугуканням, і нічого не можна було зрозуміти.

Лисий жестами показав Лелі, щоб виводила дітей. Усі повистрибували з дверей, тільки Івася й Василька Лисий затримав. Утрьох вони спробували винести ступу, але вона була така важенна, що годі зрушити з місця.

– Треба покликати Петруся, – сказав нарешті Івась.

– Ти думаєш, він такий сильний? – здивувався Лисий.

– Він розумний, – відповів Івась.

Допомогли Петрусеві знову влізти в хату. Він спробував нахилити ступу, та нічого, зрозуміло, не вийшло. Почав її з усіх боків обдивлятися, знайшов якісь два отвори при самій підлозі, поколупав у них пальцем, розпрямився й замислився.

– Може, ну її? – не витримав Лисий. – Давайте брати, що знаємо й зможемо нести.

Івась узяв казанок, Лисий мітлу, а Василько рогач. Раптом Петрусь підійшов до нього, мовчки забрав рогач і почав роздивлятися його ріжки.

– Петрусю, треба йти, не гай часу, – спробував прискорити його думки Лисий.

Але хлопчик не зреагував на його слова. Він підійшов до ступи і вставив ріжки рогача в отвори в основі ступи. Потім легко підняв її, покрутив туди-сюди й радісно усміхнувся. Лисий підійшов до нього, недовірливо взявся за рогач і однією рукою підняв і опустив ступу.

– Самоносний рогач, – згадав він слова лішака.

Ступу винесли з хати, Лисий обережно передав рогача з нею Лелі, хлопці зіскочили на землю. Лисий лишився в хаті наодинці з лішаком.

Той несподівано відняв руки від очей і дуже жалісливо промовив, дивлячись перед собою сліпими очима:

– Усе забрали, мене осліпили… Тепер хочеш убити? Поганий дід, так? Хитрий і підступний, так? Тільки це не я до вас прийшов. І не баба Яга до вас прийшла. Це ви до нас прийшли. Все життя нам переламали… Тільки-тільки жити почали… Думали, вже більше ви на нашій дорозі не стоятимете… Ну, вбивай…

Лисий не знав, що йому робити. Він сів на лаву й довго дивився на маленьке гидотне створіння, справді таке нещасне…

– Ми до вас не приходили, – нарешті заговорив він. – Ми йшли своєю дорогою. Баба сама заманила одного з нас, щоб убити й з'їсти. І вам ми ніякого зла не хотіли заподіяти… Ви самі винні. Не треба весь час брехати й намагатися вбити когось. Тоді й вас не вбиватимуть.

Він сам дивувався своїм словам – ніби не він говорив, а Леля. Лисий помовчав і повів далі.

– А те що ми забрали бабині речі… Ми їх повернемо. Якщо самі повернемося…

І він зробив те, чого робити не можна було ніяк: просто повернувся й вийшов з хати, зістрибнувши на землю. А потім причинив двері й не замкнув їх.

– Ти їх убив? – злякано спитала Леля.

І всі діти так само злякано дивилися на нього.

– Як ти здогадалася нявкнути? – запитанням на запитання відповів Лисий.

Леля стенула плечима.

– Не знаю… А як ти тоді здогадався загавкаць на вовкулаків? Отак і я подумала, шо раз він наполовину птах, то який звір для нього найстрашніший?.. То ти їх убив?

– Ні, – тихо промовив Лисий. – Боюсь, ми про це ще пошкодуємо.