Текст книги "Шукайте жінку"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 14 страниц)

13

“Думка” співала “Реве та стогне Дніпр широкий”, “Думи мої, думи мої…”, “Засвіт встали козаченьки”, і Арочка, яка настроїлася непомітно подрімати, раптом спіймала себе на тому, що слухає уважно і що хор подобається їй.

“Мабуть, це тому, – вирішила, – що моя мати українка, а предки були неосвіченими селюками, співали вечорами у вишневих садках українських пісень, і любов до них закладено в моїх генах”.

Певно, вперше у житті Арочка подумала про своїх пращурів без іронії, точніше, вона про них ніколи не думала, батьки матері давно померли, а баба по батькові сиділа в якомусь селі під Рязанню чи Пензою. Аріадна знала тільки, що зветься бабця Марфою і що батько зрідка посилав їй гроші. Треба, коли розбагатіє, також послати бабці Марфі десятку або четвертак, от, мабуть, здивується. Цікаво, чи знає про батькову долю? Невже тато не листується з нею?

Арочка подивувалася, що згадала ніколи не бачену бабу Марфу, це ж треба: рязанське село, суцільний жах, певно, бабця доїть корову й порпається на грядках, ще захоче приїхати до Києва – ні, краще не нагадувати про себе.

Вирішивши так, Аріадна зітхнула полегшено – справді, тільки й бракувало, щоб селючку з Рязані побачили Зойка та Лапа, обрегочуть так, що на вулицю й носа не висунеш.

Але плювати на Зойку та Лапу. Арочка скосувала наліво: тепер у неї Арсен, це тобі не нахабний Сєва з блазенськими жартами – справжній чоловік, вродливий і розумний. Он як слухає хор: заплющив очі, забув і про неї, і про все на світі…

Арочці стало образливо, вирішила нагадати про себе, підвела руку, щоб стиснути Арсенову долоню в своїй, та опустила, зітхнувши.

Ну, чого набиватися? Бачить своїх козаків, ну й цілуйся з ними подумки. А вона могла сьогодні цілий вечір просидіти в “Динамо”. Моня казав: у “Динамо” знайомий метр, окремий столик забезпечений, не кажучи вже про шампанське та червону ікру.

Копот подзвонив Арочці після того, як вона відвезла на сімдесят другий кілометр його дружків, повернула вітчимові машину й дісталася автобусом до Києва. Був радісний і збуджений, умовляв довго й наполегливо, чесно кажучи, Арочка сама б з більшим задоволенням пішла в “Динамо”, вигадала б пристойний привід і перенесла на завтра побачення з Арсеном, але Черниш мешкав десь у сестри під Жулянським аеропортом і не мав телефону. Квартиру йому Академія тільки обіцяла, та Арочка вже уявляла собі їхнє майбутнє гніздечко: батькову однокімнатну, де вона прописана, та материну двокімнатну вони обміняють на три– або чотирикімнатну на Русанівці чи в центрі. Краще на Русанівці, там вона зможе щоранку загоряти на пляжі й наприкінці літа нагадуватиме мулатку. Треба ще придбати білого пуделя, той підкреслюватиме її засмагу – Арочка зримо уявила себе в короткій легкій білій сукенці з перлами на шиї, а білий пудель весело стрибає поруч: Зойка помре від заздрощів, точно помре, й нехай помирає, не шкода.

Проте Русанівка все ж не Ніцца чи Канарські острови, й Моні не можна дозволити завертати голоблі. Вона видурила сьогодні в матері адресу Льоні Зельцера, виявляється, живе не в якомусь зачучверілому єврейському чи палестинському містечку, а в самому Тель-Авіві. Мати пояснила: старі Зельцери тримають там ресторан чи кафе й попервах, либонь, зможуть допомогти. Звичайно, не грішми, її колишній свекор ніколи й нікому задурно не давав грошей, тільки під розписку та за проценти. Колись Арканчик розповідав, що батько і йому хотів позичити, сміявся так, що мало не луснув з реготу – позичати гроші йому, директорові одного з найбільших київських гастрономів!.. Якусь паршиву тисячу чи дві, та він ці тисячі…

Кажучи це, мати посміхалася якось загадково, і Арочка подумала: за спиною першого чоловіка мамусі жилося не так уже й погано…

Але як поведеться Льоня Зельцер? Її названий брат, якого ніколи не бачила і, якби не приперло, ніколи й не хотіла б бачити? Чи захоче прислати їй виклик? їй та Моні – двом новоспеченим родичам? Ще подумає: хочуть сісти на шию… Треба одразу поставити крапки над “і”: потребують лише виклик, жодної допомоги, позичок, кредитів тощо. В крайньому разі – тільки поради, поради старого й досвідченого Зельцера: куди і як вкласти гроші.

Аріадна подумала: а якщо всі Монині розмови про гроші й цінності, які він хоче вивезти за кордон, – хвалькувате базікання? Якщо Копот безсовісно заливає, намагається просто замилити їй очі? Моня розмовляв сьогодні з нею по телефону так, наче вже має на неї права. Цьому треба покласти край, і рішуче. Вважає: якщо переспав з нею, то може командувати. А це в наші розкуті й благословенні часи навіть не привід для знайомства.

Подумавши таке, Арочка крадькома посміхнулася і знову скосувала на Арсена. Звичайно, якщо лишатися в Києві, питань нема: Арсен поза конкурсом. Проте чи не набриднуть їй театри та філармонії з “Думками” та ансамблями імені Вірського? Місяць чи два вона витримає, потім потягне до дискотеки чи ресторану, а в Арсена усталені смаки, й дискотека йому протипоказана. Однак можна поступово перевиховати чоловіка: якщо справді кохає – нехай піклується про жінку, яка пожертвувала заради нього навіть Парижем або Римом.

Арсен поворушився в кріслі, взяв її руку в свої теплі долоні, і Арочка одразу забула про Моню з його обіцянками шикарного життя. Тим паче, що сидить її майбутнє поруч: молодий, вродливий і розумний чоловік, про якого Зойка та всі інші дівки не сміють і мріяти. А вона може робити з ним усе, що захоче: тримати на відстані місяць, два чи навіть рік, класти на вівтар любові поодинокі сором’язливі поцілунки чи затягти Арсена сьогодні ж у ліжко…

Уявивши це, Арочка мимоволі стиснула Арсенові долоні, та одразу ж висмикнула руку – нехай не думає, що вона бігатиме за ним, як закохані в молодого доктора наук досвідчені аспіранточки.

Хор заспівав “Заповіт”, і люди в залі почали підводитися. Зарипіли й застукали сидіння крісел, Арочка здивувалася – чого такий ажіотаж заради звичайної пісні? Та впіймала Арсенів погляд і підвелася разом зі всіма.

“Психоз, – встигла подумати, – й чого це дорослі, поважні люди так розчулюються? Навіть Арсен? Цей “Заповіт” написав Шевченко… Так, вони його проходили в школі, і вчителька вимагала завчити напам’ять. І вона вчила, та вже встигла забути. Пам’ятає тільки слова, що співають зараз: “Як умру, то поховайте мене на могилі… на Вкраїні милій…”

І поховали Шевченка саме на його милій Україні, в Каневі, колись Сєва возив їх туди на пікнік, ночували в готелі під Шевченковою горою, Зойка там накирялася й співала під Пугачову “Маестро”, ото класна пісенька, й написав її сам Раймонд Паулс…

І чого це в людей на очах сльози?

Щоб не відрізнятися від інших, Арочка також зробила пісне обличчя, відчула, як удячно й ніжно поклав їй долоню на плече Арсен, і подумала, що головне в житті – вчасно й правильно зорієнтуватися, пристосуватися до загалу…

Концерт закінчився, Арсен так і не зняв долоню з її плеча – ішли поміж крісел до виходу, Арочка відчувала Арсенів настрій, озирнулася до нього й широко посміхнулася, встигла навіть зволожити очі, не пустити сльозу, це був би перебір, а так, у міру, аби відчув єднання душ.

Вони постояли перед філармонією на площі. Навпроти під інтуристським готелем “Дніпро” вирувало веселе вечірнє життя, і Арочці до смерті захотілося туди. Мабуть, усі місця зайняті, та п’ятірка швейцарові й червінець будь-якому офіціантові долають усі перешкоди. Що-що, а це Арочка знала точно, вона вже зовсім було вирішила запропонувати Арсенові податися у “Дніпро”, та він узяв її під руку й повернув за фонтани до Піонерського парку. І Арочка пішла, не сперечаючись: Арсенові захотілося побути з нею удвох, посидіти на лавці в темній алеї, обійняти й поцілувати.

Арочка уявила, які в Арсена солодкі поцілунки, й вирішила: може, вони й справді солодші за шампанське в галасливому ресторанному залі.

Вони обійшли важку арку над якимись робітничо-селянськими постатями, Арсен пробуркотів щось несхвальне про авторів монумента й попрямував до вільної лави.

– Місячно й тепло, – сказав, – посидимо трохи?

– Посидимо, – погодилася Арочка. – Я люблю місячні ночі.

Вона підвела очі до неба, всіяного зірками, й згадала щойно почуту пісню про зоряну і ясну ніч – щось було в цій пісні зворушливе, принаймні вона не викликала в Арочки супротиву, адже місяць всюди світить для закоханих однаково ясно. Нараз Арочка відчула себе таки закоханою, вона притулилася до Арсена, та почула позаду приспішені кроки: хтось наздоганяв їх – Арочка озирнулася й побачила велику чоловічу постать, мабуть, місячне сяйво ще збільшувало її, бо чоловік видавався мало не велетнем, чимось схожим на щойно бачену скульптуру під металевою райдугою – таким же залізним і зловісним. Він наближався до них – Арочка злякано притиснулася до Арсена, бо вже встигла впізнати в чоловікові Копота.

Моня зупинився за кілька кроків, розставив ноги й поманив Арочку пальцем, зовсім як хрещатицьку проститутку чи бездомного пса.

– Йди сюди! – наказав.

– Хто це? – запитав Арсен, заступивши дівчину.

– Один знайомий… – Арочка взяла Арсена під руку, даючи зрозуміти, що тільки він може наказувати їй.

– Що вам треба? – ступив до Копота Арсен.

– Ти, фраер, не плентайся під ногами!.. – Моня насунувся на Арсена – він був мало не на голову вищий, кремезніший і явно сильніший. – Це – моя кадра!

Арсен озирнувся до Арочки.

– Що він торочить?

– Не слухай, любчику!

– Уже й любчик?.. – Моня безцеремонно відштовхнув Арсена, схопив Арочку за тонкий шовк кофтини й раптом утелющив два тучних ляпаси. – У-у, сука!.. – просичав. – Знайшла фраєра, а мені голову крутиш?

Арочка вперлася йому долонями в груди, спробувала вирватися, та Моня тримав міцно, й тоді вона, вклавши у цю акцію всю свою злість, сором і навіть відчай, з силою дряпонула Монину щоку гострими, схожими на пазурі, випещеними й нафарбованими нігтями.

Копот випустив її, затулив долонею подряпану щоку.

– Сука! – вигукнув ще раз. – Мені наплела – лекції, а сама з фраєром!.. Добре, що я пішов за тобою…

– Що вам треба? – нарешті оговтався Арсен. Заступив Арочку. – Що ви собі дозволяєте?

– А воно ще нявчить… – здивувався Копот. – Мотай звідси, я ж сказав: це моя кадра!

– Не вір йому… – Арочка заплакала від образи й жалю до самої себе. Ненависть до Моні сповнила її до краю. – Пішов геть, – закричала, – падлюко!

– Я ще й падлюка! – здивувався Копот. – Казала: іду в інститут, а сама – наліво…

– От що, – обурився Арсен, – ви чули, що вам сказано? Ідіть геть!

Моня стиснув важкого кулака.

– Я тобі зараз так вріжу, – вигукнув загрозливо, – що юшкою заллєшся! Сказано: мотай!..

Арсен не відступив, і Моня вдарив його у щелепу, не зовсім сильно, бо знав, що міг би звалити й не такого дохляка, як подумки охрестив Арсена. Черниш похитнувся, та втримався на ногах, з очей посипалися іскри, Арсен заплющив їх на мить, гнів заклекотів у ньому, й він, згадавши, як бився з хлопцями в школі, ухилився від наступного Мониного удару й вдарив сам, збоку, у вилицю, вклавши у цей удар усю свою злість до цього зовсім невідомого, та вже ненависного чоловіка. Проте Копот навіть не похитнувся, він хекнув і схопив Арсена за барки – кинув на землю, зовсім як безпомічне цуценя. Й мовив образливо:

– Я тобі зараз таку блямбу на фотографію поставлю, що й вдень хвонарем світитимеш!

І тоді на Моню кинулася Аріадна. Хотіла знову запустити пазурі в його обличчя, та Копот перехопив її руки.

– Падлюка!.. – заверещала Арочка. – Брудна свиня!

– Ми ще з тобою погомонимо… – відштовхнув її Моня. Подивився, як підводиться з землі Арсен, побачив, як палають ненавистю його очі – збагнув: той битиметься не на життя, а на смерть. Озирнувся й побачив кількох перехожих, що зупинилися неподалік – могли покликати міліцію, і Моня відступив. Насварився на Арсена кулаком, пригрозив: – Ти, фраєрок, мою дівку кинь. Ще раз спіймаю – капець тобі! Амба… А з тобою ще побалакаємо… – пообіцяв Арочці, повернувся й подався геть, заклавши руки в кишені.

Арсен витер тильним боком долоні кров з розбитої губи. Озирнувся до Арочки.

– Що за божевільний?

Дівчина пригорнулася до нього.

– Хіба я винна?.. – схлипнула зовсім щиро. – Хіба винна, що в мене закохуються?

– Ти хоч знаєш його?

– Авжеж, колись ми були в одній компанії, й тепер він не дає мені проходу…

Аріадна схопила Арсена за руку й потягнула до виходу з парку. Злість і образа душили її. Раптом подумала: але ж вона сама винна в усьому. Так, саме вона, ніхто не примушував її іти в ресторан з Зойкою, тим паче потім потурати всім Мониним бажанням. Згадала Конотопі обійми й гидливо поморщилася. “Я пропаща, – подумала, – шльондра, хіба маю право крутити голову гарному, розумному й хороброму хлопцеві? Он як кинувся на Копота, той його одною рукою міг скрутити, проте не злякався, пішов на бій заради мене. Милий і коханий мій, а я обманюю його, задурюю голову… Я паскуда, погань, я не варта його, не варта навіть мізинця. Треба признатися у всьому, покаятися, полегшити душу – хай знає, хто я насправді, хай плює, хай зневажає, хай навіть дасть ляпаса, як Копот, я прийму все…”

Арочка відчула біль у серці, їй захотілося стати перед Арсеном на коліна – вона висмикнула руку з його долоні, заступила дорогу.

– Боже мій, яка я паскуда!.. – вигукнула, й сама злякалася цих слів. Але вела далі у відчаї: – Тепер ти не можеш бути зі мною, кинь, забудь, прошу й благаю!

Арсен піймав її лікоть, притягнув дівчину до себе.

– Пробач, вибач, що не зміг захистити!

– Ти просиш у мене вибачення?

– Зараз я ненавиджу себе!

– Ти? Ти картаєш себе?

Арсен подумав: картаєш – не те слово, він зневажав себе, тепер він шкодував, що цей покидьок утік так швидко, він би не поступився йому, вмер, а не здався, він би бився з останніх сил, так, як б’ються справжні чоловіки.

Бо чоловік має боронити свою подругу.

– Я нікому не віддам тебе! – сказав твердо.

Арочка відчула, якою жорсткою стала Арсенова рука, й зрозуміла: каже правду. Який він гарний і коханий! Забути все, забути Копота, зойок і лап, забути навічно, викинути з голови й Моню, й всі ресторанні компанії… Почати нове життя… Так, тепер вона почне зовсім інше життя, в якому не буде місця бруду, а сама вона вийде наче з святої купелі.

Арочка подивилася на Арсена зовсім чистими очима.

– Я винна перед тобою…

– Ні, це я…

– Облиш. Підемо звідси, – Арочка роззирнулася – але Копот справді зник, і вона зітхнула полегшено, – Він злякався тебе і втік… – сказала упевнено, бо тої миті справді вірила в це.

– Що за один?

Арочка зневажливо махнула рукою.

– Такий собі бурбон – колишній міліціонер… А ти в мене хоробрий! – Зблизька зазирнула Арсенові у вічі. – Не злякався лютого ведмедя…

– Коли ти поруч, мені ніхто не страшний! – Арочка поклала Арсенові голову на груди, він відчув аромат її волосся, задихнувся від ніжності й повторив: – Ніхто у світі!

14

Некрич рідко користувався ліфтом – збіг сходами з дев’ятого поверху й зупинився на тротуарі Володимирської. Що й казати, сумна картина відкривалася перед очима: на місці колишнього готелю “Театральний” неоковирний паркан, баштові крани, розкопана бруківка, гори будівельного сміття. Іван Михайлович подумав, що, можливо, колись цей готель збудували швидше, ніж тепер відновлять, а тоді не існувало ні кранів, ні бульдозерів, лише риштування, якими вручну тягали цеглу. Проте не було й Головкиївміськбуду та численних підпорядкованих йому трестів та управлінь, лише архітектор та підрядники, що значно спрощувало й пришвидшувало будівництво.

Іван Михайлович подумав також, що він усе ж несправедливий до будівельників. Адже Оперний театр відбудували, і вони з Софією підуть слухати “Пікову даму” чи “Івана Сусаніна”. Нараз у вухах зазвучали дзвони з увертюри до “Івана Сусаніна” – настільки виразно й могутньо, що Іван Михайлович заплющив очі й застиг, зачудований. Якщо день починався з музики, мав бути вдалим, але усе складалося навпаки: Салій вирішив відзначити повернення директора з відпустки партійними зборами, на яких планувалося обговорити висновки комісії, яка щойно закінчила роботу. В інституті ж пішли чутки, що висновки ці різко негативні, й Салій збирається ставити питання про доцільність перебування Некрича на директорській посаді. Подейкували, що питання це практично вирішене у високих інстанціях: Салій звалив директора й незабаром сам очолить інститут.

Отже, день обіцяв бути не з приємних, і мажорні звуки глінківської увертюри звучали явно недоречно Некрич здивувався такій невідповідності – хоч і не збирався здаватися її нести на плаху повинну голову, та й підстав для оптимізму також не мав. Попрямував вниз вулицею Леніна – завжди ходив на роботу пішки: чвертьгодинна прогулянка найпожвавленішими міськими проспектами ставала непоганим зачином робочого дня.

Іван Михайлович перетнув Хрещатик і зупинився перед кафе. Софія вранці вже почастувала його кавою – тут, в “Акваріумі”, як чомусь охрестили завсідники цю мало не всуціль скляну кав’ярню, не смачніша за домашню, але ж людське тирловисько поміж столиками, гіркуватий кавовий запах, гомін і сміх створювали якусь неповторну атмосферу, котра, контрастуючи з домашнім затишком та умиротворенням, заряджала його на цілий день – атмосферу людських клопотів, зацікавлень, суперечок, радощів і прикрощів, перемог і поразок, інтриг і глибокодумних бесід, засідань, нарад, часто пустопорожніх, та чомусь обов’язкових, тобто всього того, у що поринав Некрич в інституті без останку. І що чомусь вважалося справжньою роботою, хоча він твердо знав: справжнє починається лише ввечері чи вночі, оті дві—три години, коли він улаштовується дома за столом і ніхто не заважає – навіть Софія, яка, приглушивши телевізор, дивиться вечірній кінофільм або дрімає у широкому й м’якому ліжку.

Некрич з розчуленням згадав Софію. Усе ж є бог на світі, й він послав йому під старість справжню радість. Софія розуміє його, не обтяжує примхами, хоч, зви4айно, у кожної такої жінки їх чимало. Вона якось одразу перейнялася важливістю його роботи й створила для неї всі умови, відмовилася від Клавдіїних послуг у Києві й наполягла, щоб та принаймні до зими лишилася на дачі, сама готує сніданки та обіди, й готує смачно – вранішні грінки сьогодні Іван Михайлович зжував непомітно й попросив ще, а Софія сиділа за столом навпроти і посміхалася задоволено. Потім вона сама підібрала й зав’язала йому краватку, прискіпливо огледіла, лишилася задоволеною й тільки після цього випустила з квартири, побажавши успіху.

Іван Михайлович не розповідав дружині про складності сьогоднішнього дня – для чого псувати настрій коханій жінці, він справиться з прикрощами сам, і перемогти його не так уже й легко, як вважає Салій.

Іван Михайлович узяв чашечку кави й став у самому кутку “Акваріума” – сьорбав каву маленькими ковточками, дивився на людський потік на Хрещатику: заклопотаних чоловіків, збуджених жінок з авоськами, підмальованих вродливих дівчат та юнаків, що проводжали їх не зовсім сором’язливими поглядами, на машини й тролейбуси, що шурхотіли асфальтом, – на звичайне буденне життя головної вулиці. І не міг навіть уявити, що кохана жінка, провівши його й безжурно поцілувавши в щоку, одразу нетерпляче закрутила телефонний диск.

– Це квартира Семена Васильовича? Будь ласка, покличте Арсена. Арсенчику?.. Добре, що ти ночував у дядька і залишив телефон. Невже не впізнав, це Софія Гнатівна. Як співала “Думка”?.. Арочка також вражена, вона дзвонила мені вчора пізно й розповідала про пригоду в Піонерському парку. Не звертай уваги, Арсенчику, то звичайний бандюга, і ми знайдемо на нього управу. Ні, любчику, це не лише твоє діло, я також маю опікуватись своєю дочкою і розберуся з цим Монею. Тепер слухай мене уважно. Ваня щойно пішов на роботу, добре, що ти також збираєшся, я дуже розраховую на тебе. Поспішай, Арсенчику, візьми таксі, я б хотіла, щоб ти поговорив з Синицею перед зборами. Вчора я телефонувала Ларисі, вона у розпачі й обіцяла скрутити Пилипові голову, якщо насмілиться сказати хоч слово проти Івана. Хіба це по-товариськи? От і побалакай з цим недотепою. У порядному товаристві так не роблять, якби ще мав хоч якісь підстави, а то пішов за Салієм та його підспівувачами. І ще – пам’ятаєш моє прохання, любчику? Дізнався, коли дні народження в Рапака та Павлюка? У Павлюка післязавтра? Чудово, Арсенчику! Я про це потім розповім, прекрасно, що післязавтра… Тільки, любчику, про це ні гу-гу нікому, зовсім нікому, нехай це буде наша з тобою таємниця, гаразд? Як звуть Павлюка? Ярославом Вікторовичем, а де мешкає? У новому будинку за Суворовським училищем? Ні, в гості до нього не збираюся, але дуже прошу, ні гу-гу, це для мене дуже важливо. Не смійся, Арсенчику, жінки іноді розумніші не тільки за докторів наук, а й за академіків. І все, що робиться в світі, закручено нами, починаючи з Єви. Недарма французи кажуть: шерше ля фам, шукайте жінку… Французи народ розумний і дотепний, вони знають, що до чого. Бувай, любчику, хапай таксі й лети в інститут, я покладаюсь на тебе, та й Ваня сьогодні потребує підтримки.

Софія Гнатівна поклала трубку, почистила щіточкою нігті, наморщила чоло, збираючись з думками, й знову закрутила диск.

– Аріадна, – сказала владно, навіть суворо, – слухай мене уважно. Розумію: у вчорашньому інциденті з цим Монею твоєї вини нема. Але треба бути обережнішою. Покажеш мені цього Моню. Ні, не відкладатимемо на колись. Я хочу бачити його сьогодні. Певно, цей Моня зараз подзвонить тобі й сам заявиться: вчинив негарно й прийде каятися. Домовся з ним на сьому годину, я прийду до тебе. У крайньому разі, сама знайди його, ти в мене розумниця, і я завжди вірю в тебе. Чао, розумнице, я цілий день удома, дзвони, чекаю…

Софія Гнатівна простягнулася на кушетці, підклавши долоню під голову. Лежала й загадково посміхалася. Хоч би що казали, а розум у жінок гнучкіший за чоловічий – на крутих поворотах вони значно рішучіші. І першою це довела Єва. Той недолугий Адам і досі швендяв би по раю, вилежувався у пахучих райських хащах, не знаючи всіх справжніх житейських зваб, якби не Єва з її допитливістю й рішучістю. То казки, що її піддурив підступний і мудрий змій, Єва й сама б зірвала заборонене яблуко. Якщо ж змій і спокусив її, не біда. Недоумкуватий Адам і не балакав би з гадом, у нього не стачило б на це розуму й лексикону, певно, лише пишався своїм м’язистим тілом, здоров’ям і силою, не бачив далі свого носа й не хотів бачити, й тільки Єва започаткувала цей складний і густонаселений людський мурашник – розумна, хитра, ініціативна жінка, молода, вродлива й пристрасна.

Софія Гнатівна уявила себе на місці Єви й вирішила: вона вчинила б так само. Подумала: вона таки схожа на Єву. Допитлива, гнучка й трохи підступна, як і найперша жінка в світі. І така ж гарна – ніжна й струнка, мабуть, у її роки Єва була вже підтоптана, та й хто міг навчити її доглядати себе, стежити за шкірою рук і обличчя, масажувати зморшки, втирати креми, ніжитися в теплій ванні?

Софія Гнатівна щасливо засміялась: усе має бути, як вона задумала і як вона схоче.

Шерше ля фам, шукайте жінку – ніколи не помилитеся!

Іван Михайлович допивав каву, коли побачив, що до “Акваріума” прямує Майструк. Дочекавшись, поки Майструк зайшов до кав’ярні, Некрич помахав йому рукою, напрошуючи до свого столика.

Майструк узяв каву і влаштувався навпроти. Тепер вони хаймали найвигідніше в кав’ярні місце, у самому кутку, наче відокремилися від загалу, принаймні могли непоспішливо побалакати. Іван Михайлович щиро зрадів Майструкові. Той, хоч і був старший на десять років, вважався якщо й не приятелем, то гарним товаришем – взагалі Федір Гаврилович, а по-інститутськи просто Федюня, був душею товариства, його обирали у всі без винятку склади місцевкому, він організовував ювілеї, колись з коньяком і винами, тепер з чаюванням, проголошував тости, намагаючись сказати щось приємне кожному присутньому, вибивав путівки до санаторіїв та будинків відпочинку, хвалив мало не всі докторські та кандидатські дисертації й здобув собі загальну симпатію та прихильність. Майструк перший привітав Івана Михайловича з обранням у членкори, а потім і з призначенням директором, надсилав поздоровчі листівки до свят і телеграми в день народження, виступаючи на вчених радах, завжди підтримував Некрича й м’яко, проте водночас рішуче, відкидай критику на його адресу.

Іван Михайлович ставився до Федюні відповідно. Добився, щоб його ввели до вченої ради, хоч були й заперечення, сприяв виданню наукових робіт, навіть улаштував так, що збірка Майструкових статей одержала якусь академічну премію. Головне ж – допоміг Федюні влаштувати дочку в університет. Конкурс був великий, а мала Майстручка (це Іван Михайлович знав достеменно) не відзначалася талантами, та Федюня півмісяця ходив за ним, дивлячись по-собачому прохально, й Іван Михайлович зустрівся із знайомим деканом, і той записав малу Майстручку до якогось потаємного списку, котрий гарантував прихильність екзаменаторів і прохідний бал.

Потім, коли дочку вже зарахували, Федюня стояв у кабінеті мало не на колінах, клявся у вічній відданості, називав Івана Михайловича людиною благородного серця й великої душі – той тільки сміявся, але погодився піти до того ж “Акваріума”: тоді у кав’ярні ще подавали коньяк, і вони випили по добрій чарчині за світлий шлях підростаючого покоління.

Іван Михайлович подумав, що й зараз він би не відмовився від маленької чарчини до кави, лише один ковток, який розширює судини й створює гарний настрій, примушує мозок працювати енергійніше. Тим паче з приємною й розумною людиною, з якою можна відверто балакати на всі теми.

Він узяв собі ще чашечку кави, сперся ліктями на столик, перегнувшись до Майструка, зазирнув йому зблизька у вічі й запитав жартівливо:

– Ну, як в інституті? Вже проспівали мені відхідну?

Майструк відвів очі і якось нервово відсьорбнув кави. Поставив чашку, провів вказівним пальцем по окрайцю, для чогось облизнув пучку й запитав, дивлячись повз Івана Михайловича кудись на Хрещатик:

– А ви вважали директорську посаду навічно заброньованою для вас?

Чого-чого, а такого Іван Михайлович від Майструка не чекав. По-перше, вони з Федюнею, незважаючи на різницю у віці, давно перейшли на “ти”. Іванові Михайловичу попервах було незручно “тикати” Майструкові, та на якомусь черговому бенкеті той, хильнувши, похоробрішав і запропонував випити на брудершафт. Але й після цього Іван Михайлович не відразу перейшов на “ти”, проте Федюня кілька разів нагадував про брудершафт, потім усе непомітно владналося, Федюня, щоправда, привселюдно не називав директора Іваном, а напівпоштиво Михайловичем, та, лишаючись на самоті, іноді дозволяв собі й “Ваню”.

Іван Михайлович аж сіпнувся од здивування.

– Федюню, й ти відступився від мене?

Але Федюня знайшов у собі сили посміхнутися Некричеві мало не приязно й сказав:

– Ну що ти, Михайловичу, як можна!

– А мені здалося…

– Невже ти вважаєш мене останнім покидьком?

У Івана Михайловича відлягло від серця. Певно, вся ця історія з Салієм усе ж подіяла на нього, й нерви почали здавати, якщо вже й про Федюню подумав негарно. Чужа душа, звичайно, темний ліс, а Майструк ніколи не відзначався твердими принципами, проте так швидко й підступно зрадити не міг. Некрич перехилився до Майструка через стіл, якщо б зміг, поклав би йому довірчо голову на плече, поплакався б і висповідався у своїх прикрощах, однак Федюня відсахнувся і очі в нього чомусь зробилися колючими.

А може, це тільки видалося Некричеві, бо Майструк одразу відвів погляд і сказав:

– В інституті різне кажуть…

– А ти як вважаєш?

– Всі ці розмови не варті виїденого яйця.

– Спасибі, Федоре Гавриловичу, й на тому спасибі.

Майструк накрив чашку долонею, посовав її по столу. Думав: “Якби знаття!.. Знати б, що долю Некрича вирішено, й розмова вийшла б інша. Я б сказав цьому самовпевненому типові все, що думаю про нього, нарешті сказав би просто у вічі, полегшив душу. Однак усе може трапитися. В інституті, щоправда, впевнені: Некрич спікся. Сплели йому личаки, Салій сплів власноручно, і слава богу. А Павлюк учора приніс звістку, що зняття директора погоджено в директивних органах, потирав руки й казав усякі негарні слова про директора, а Павлюк – хитрий лис, він дарма не базікатиме, винюхав, падлюка, розвідав, певно, в самого Салія. Адже всім відомо: Павлюк – права Вовова рука, Салій останнім часом підняв голову. Подейкують, його підтримує сам Гнідаш, от і Вовова стаття в газеті з’явилася – начебто все йде до того, що Некрича таки знімуть. Ото було б сміху: звільнити без грошової компенсації, вигнати вискочня, за час директорування став членкором і в академіки націлився… А йому під сідницю коліном…”

Майструк не втримався і хтиво потер руки, але, перехопивши здивований Некричів погляд, віддано посміхнувся і мовив із сльозою в голосі:

– Невже ти, Ваню, міг подумати, що я піду проти тебе? Та я за тебе!..

Так, вирішив, усе йде як треба, й він обрав правильну тактику. Слід перетерпіти ще кілька днів, поки все остаточно з’ясується. У Некрича є таки шанси лишитися, он яка пика самовпевнена, ані тіні тривоги, костюм від першокласного кравця, не те що в нього – магазинний, з бганками під плечима. Комір Некричевої сорочки накрохмалений, краватка у дрібну косу смужку, мабуть, паризька чи лондонська, точно, імпортна, і звідки люди беруть такі?

Від цієї думки зробилося ще тоскніше, а Некричева пика ще неприємнішою, справді, паскудна, проте, вирішив, подивимося на неї через тиждень – не посміхатимешся так нахабно і самовпевнено, ходитимеш в рядових. Ось тоді й побалакаємо…

Уявивши таку приємну картину: Некрич сидить в їхній кімнаті, куди напхано аж семеро науковців, і питає дозволу у заввідділом відлучитися, Федюня посвітлішав обличчям і повідомив:

– А тебе, Михайловичу, дехто вже рядовим вважає. Звичайним старшим науковим…

– Я б не заперечував.

– Як так? – щиро здивувався Майструк. – Ти? Рядовий? Під рукою Рапака?

– А що? Мені книгу написати хочеться, а часу нема. У відділі більше свободи.

– Блефуєш?

– Аніскілечки.

“Точно, зняли… – здогадався Федюня. – А я, дурень, з ним теревеню. Він же грунт готує: мовляв, пописати захотілося… Хіба не писав свої недолугі книжки в директорському кабінеті? Писав більше, ніж інші… Кажуть, талант, а подивитися б на твій талант без посади! Хто б тебе видавав, хто б носився з тобою, хто б писав захвалювальні рецензії? Слава богу, хоч Салій наважився сказати правду у вічі. Честь і хвала вам, Володимире Борисовичу, і всі, хто стогне зараз під директоровою п’ятою, всі упосліджені Некричем знімають перед вами капелюха…”

Некрич помітив миттєве збентеження на Майструковому обличчі, побачив, як випнулися в нього суглоби на пальцях, що стиснули чашку, мало не розчавивши її.