Текст книги "Шукайте жінку"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 14 страниц)

8

– Хто з вас Модник, а хто Прищ? – запитала Маруся, одразу усвідомивши, що могла б і не запитувати: у високого й кремезного чоловіка з близько поставленими пронизливими очима щоки вкривали дрібні червоні прищики – таке подразнення шкіри буває у чоловіків після невдалого гоління, однак здоровань не голився вже кілька днів, підборіддя і шия в нього заросли рудуватим волоссям, і червоні прищики серед нього нагадували висохлі торішні ягоди, що чудом збереглися серед вишару.

– А для чого тобі? – недобре зблиснув очима на Марусю високий.

Але нижчий і сухорлявіший відтер його ліктем, виступив уперед і заявив:

– Заткнися й не гуди… – Посміхнувся Марусі, показавши два ряди білих, міцних, бездоганних зубів, і додав: – Мадама хоче знати, то дозвольте відрекомендуватися: Віталій Суслов, тобто Модник, а це мій кореш Гнат Брова, якого заздрісники й недоброзичливці ще в дитинстві чомусь нагородили таким неоковирним прізвиськом.

Маруся пошукала очима, на що присісти, й не знайшла. Хіба що на бетонну панель, яка лежала поруч, але сідати на брудний і холодний бетон не хотілося, та й, зрештою, довго теревенити з цими “зеками” не випадало – вона склала руки на неосяжних грудях і мовила владно:

– Слухайте мене уважно. Запитуватимете потім, коли дозволю. Мене звуть Марією Власівною. Знаєте, хто я?

Модник приклав руку до серця, посміхнувся ще білозубіше й заявив:

– Гріх не знати таку чудову мадаму. Бачили вас двічі або тричі ще тоді, коли безжально доля закинула нас туди… – вказав на вежу над колючим дротом, де бовваніла постать охоронця.

– І ця безжальна доля поверне вас назад, – перебила його Маруся, – якщо не виконуватимете усіх моїх наказів.

– Накази такої чудової мадами, – улесливо посміхнувся Модник, – можна виконувати без попередніх умов.

– А ти – тріпло! – звузила очі Маруся.

– Просто відвик від приємного жіночого товариства. Загрубіли за колючим дротом, а тут така приємна нагода побалакати із справжньою мадамою.

– Добре… – пом’якшала Маруся. – То слухайте… Розконвоювали вас не за красиві очі. – Роззирнулася: навколо тільки бетонні панелі, розриті траншеї та купа червоної цегли. – Ніхто нас не чує, і розмова ця не для чужих вух. Отже, просили за вас, і майор вирішив задовольнити прохання.

– Я завжди знав, що начальник майор Плева – душевна й справедлива людина! – з пафосом вигукнув Модник.

– Скільки років тобі лишилося сидіти? – раптом запитала Маруся.

– Два з половиною. А що?

– А те, що відсидів би ти все від дзвінка до дзвінка, аби не попросили за тебе.

– Хто?

– Копота знаєш?

– Невже Моня-великий? – покліпав очима Модник. – Але ж?..

– Хочеш сказати, що Копот ніколи не був благодійником?

– Точно.

– Маєш рацію. Ти й Прищ потрібні Копотові, він дуже просив майора, а вони старі товариші, й начальник колонії не зміг відмовити.

– І чого хоче від нас Моня? – прогудів раптом Прищ. Потер тильним боком долоні руду щетину на підборідді й додав: – Знаю я його, гада. Задурно нічого по вчинить.

І знову Модник відтер його ліктем.

– Цить, – наказав, – розберемося без тебе. – Ступив крок до Марусі, зазирнув їй у вічі й запитав: – Ви не знаєте, для чого ми знадобилися Моні?

– Догадуюсь.

– Для чого ж?

– А це він сам тобі скаже.

– Коли?

– Скоро.

– Як з ним побачимося?

– Я попереджу.

Модник озирнувся на Прища.

– Хиляй звідси, – наказав.

– Чого?

– Бо треба. Цеглу на тачку навантажуй. – Прищ пішов неохоче, Модник подивився йому вслід, плюнув і заявив: – Тупий, як ця лопата… – Штовхнув ногою заступ, що стирчав в землі.

– То чого водишся з ним? – не збагнула Маруся.

– Але надійний і сильний. М’язів досхочу, а в мене тут зайвина, – постукав себе пучками по чолу.

– Слухається тебе?

Модник підморгнув зухвало.

– Порядок. Тепер ми удвох, кажи, що надумала.

– Усе сказала.

– Ні, – заперечив Модник жорстко, – ви із своїм ментом даром нічого не зробите. Наслухалися…

Маруся взялася руками в боки, очі в неї гнівно запалали.

– Ти!.. – вигукнула, свердлячи Модника колючим поглядом. – Ти смієш так розмовляти зі мною? Зек паршивий!

– Уже не паршивий… – зареготав Модник нахабно. – Якщо така прекрасна мадама прийшла побалакати зі мною, то не паршивий, а потрібний. Скільки Моня заплатив тобі за нас?

Маруся похилитала в Модника перед носом товстим пальцем.

– Відаєш, що роблять з тими, хто багато знає?

– Гаразд, – відступив Модник, – я у ваші справи не лізтиму. Але скажи, чого хоче Копот?

– Гадаю, не в піжмурки гратиметесь… – Марія хотіла сказати, що десять тисяч задурно ніхто не викладає, та вчасно схаменулася. – Значить, так: Копот має подзвонити цими днями. Уранці. Я тоді вас і знайду. За вами приїдуть. Увечері маєте повернутися. Все.

– Слухаюсь, громадяночко начальнице!

– Не блазнюй, я ж сказала: не в піжмурки гратимете.

– Моню я знаю, – ствердив Модник, – Моня задурію не покличе. Ми з ним колись…

– Те мене не цікавить, – обірвала його Маруся і додала, трохи повагавшись: – Копот просив для тебе й Прища офіцерську форму. То Прищеві я міліцейську дістала, на тебе ж майорова підійде.

– Ми з начальником одного зросту, – погодився Модник. Уявив себе в мундирі з погонами, зачудовано покрутив головою і додав: – Навіть ти не відрізниш… – Хтиво підморгнув Марусі й заявив: – Щось у цьому є, як вважаєш?

– І воно туди ж… – скривилася.

– А чого? – набундючився Модник. – Побачила б мене на Хрещатику… То зараз я в робі, а таких піджаків, які я носив, твій майор і не бачив. То, може… – Очі в нього зблиснули.

– Облиш, – обірвала Маруся. – Тільки тебе мені по вистачало.

Модник на мить заплющив очі. Уявив себе у Сочі на центральній площі – вечірній, залитій електричним світлом, перед рестораном в оточенні молодесеньких і гарнесеньких дівчат. Він стоїть у дакроновому бежевому костюмі, палить “Кемел”, у внутрішній кишені піджака туга пачка грошей – вони з Прищем тиждень тому взяли в Києві інкасатора й негайно злиняли на південь, чого-чого, а грошей досхочу, й звабливі дівчатка цвірінькають довкола. Тоді він і не глянув би на таку Марусю, типова корова, спідниця ледь стримує стегна, та зараз би не відмовився і від такої, тепер йому дебела майоріла дорожча за двадцятирічну сочинську шльондру, але ж, здається, він може тільки облизнутися… Нічого, вирішив, усе минає, і життя, здається, знову почало посміхатися йому. Вони колись розмовляли з Монею-великим, і Копот уже тоді натякнув, що мас ідеї: можна зірвати великий банк, якого вистачить надовго. Він же й попередив тоді, що менти почали розплутувати справу з інкасатором, за щось зачепились – дізнався про це від знайомого інспектора карного розшуку й порадив піти в підпілля. Але вони з Прищом вирішили по-іншому: взяли квартиру на Микільській Борщагівці, не дуже крилися, здали кілька речей до комісіонки, і вже через тиждень менти вийшли на них. Чотири роки за крадіжку – манна небесна у порівнянні з тим, що б одержали за інкасатора. Дурень, боронився і вже вихопив пістолет, довелося кінчати, молодий ще, жив би й жив, тобі що, державних грошей шкода?

Але як Моня-великий здогадався, що Дарницького інкасатора взяли саме вони з Плющем? Певно, Прищ щось бовкнув по п’янці. Перед відльотом до Сочі вони нализалися в ресторані “Метро”, й Прищ міг похвалитися, проте обійшлося, все обернулося навіть на краще, бо Копот не забув їх і зараз бере у діло. Світла голова в Моні: найспритнішому менту не розгадати його ходів. Якщо навіть хтось помітить їх з Прищем і міліція матиме їхні портрети, – шукатимуть всюди, крім колонії. Залізне алібі…

А вони тим часом чесно трудитимуться в “учрежденії”, перевиконуватимуть норми, й десь через півроку майор Плева оформить документи й достроково випустить їх на всі чотири сторони. Звичайно, витягнувши з них усе, що зможе. Он яка майоріла огрядна й ділова, Моня виклав за них не один кусок – що ж, це вигідно всім, і Копотопі, і майорові з майоршею, і їм з Прищем. Кожен має свій зиск і кожен зацікавлений в успіху справи.

Але про що торочить майорша?

– За форму заплатите, – сказала Маруся. – Особисто мені. Ти й Прищ. По тищі з кожного.

– По куску? – не повірив Модник.

– Тища з рила…

– А не жирно?

– Якщо тебе у цій формі візьмуть – знаєш, що буде майорові?

– Копець. Але ж і я не дурний…

– Це я бачу. За ризик треба платити.

– Треба, – раптом погодився Модник. Подумав: мабуть, ця товстозада начальниця має рацію, але ж і вони з Прищем погріють руки. Сказав вимогливо: – Принесеш сьогодні дві пляшки. Московської чи столичної. Давно ми з Прищем не гуляли. Душа просить. Заплатимо потім, коли розбагатіємо.

– Принесу, – ні на мить не завагалася Маруся. – Бо недовго чекати.

– Не забудь закусь.

– Ви тільки того, обережно… Щоб ніхто не побачив. Донесуть, а це ні вам, ні нам – нікому не потрібно.

– Не маленькі… – потер руки Модник. Уявив, як наллє повну склянку, як вижлуктить одразу – відчув обпалюючу гіркоту горілки й радість захмеління, сонячно посміхнувся Марусі й мовив мало не ніжно: – Точно, не маленькі, можеш на нас покластися.

9

Вов ішов довгим інститутським коридором у маленькому картузику з коротким козирком, який чудом тримався в нього на маківці, наче був приліплений клеєм “Момент”. Хоч зранку природа й не віщувала дощу, статечно спирався на довгу й міцну чоловічу парасольку, котра одночасно слугувала як ціпок. Прошкував, ледь помітно накульгуючи, – не тому, що боліла нога, просто вважав, що ціпок і втомлена хода підкреслюють його статечність, надають навіть якоїсь вальяжності. Володимир Борисович прекрасно знав обидві мови, але так і не знаходив в українській точного відповідника російському “вальяжность” – це слово імпонувало йому, колись воно визначало характер справжнього російського барина, не пана, а саме барина. Це слово теж було типово російським, неперекладним, воно страшенно подобалося Салієві, хоч не признавався в цьому навіть сам собі, але іноді, в хвилини душевної розслабленості, засинаючи, все ж думав про іронію долі, яка може поставити знак рівняння між такими антагоністичними неспівставними поняттями, як “парторг” і “барин”. Солодко цмокав губами, думаючи, що барином бути не так уже й погано. Зрештою, важливо бути ним у душі, машкару ж на себе можна натягнути будь-яку, он Олексій Толстой був справжнім графом і барином, і його камердинер казав: “їх сіятельство зволили поїхати на засідання Верховної Ради…” То чому він, поїш що рядовий секретар парторганізації, не може хоч помріяти про вельбучне майбуття, про сучасну атрибутику нинішнього барства, коли нарешті етапе академіком і директором, лауреатом і якимось членом – яким саме, Салій поки що не дозволяв собі навіть мріяти, однак твердо знав: цього треба прагнути, кожна здібна, енергійна та честолюбна людина має не прогавити момент, до кінця використати його, бо життя швидкоминуче, і унікальний випадок може не повторитися.

Вов приблизно знав, коли прийде його зоряний час. Треба потрапити на очі найбільшому начальству. Першому, саме першому, бо тільки він має право вирішального голосу, решта може лише сприяти або не сприяти, підштовхнути або, навпаки, підставити ніжку, проте у великій грі ставить крапки тільки єдина людина. Можна все життя писати першокласні талановиті книжки та статті, але не потрапити на потрібні очі й назавжди лишитися в затінку. Колись після смерті тебе, можливо, згадають і оцінять, так часто буває з письменниками, та кому потрібна посмертна слава?

Салій знав, як вчинить саме він. Треба дочекатися, коли на академічних зборах буде “сам”, тоді слід ужити всіх заходів, щоб одержати слово й випхатися на трибуну. Далі все залежить від самого тебе. Пан або пропав, проте Володимир Борисович точно знав, що зійде з трибуни саме паном. Для виступу в нього вистачить і кебети, і таланту, і добре розрахованої сміливості. Головне – не перегнути палицю, не перейти грань, збалансувати на лезі ножа, заявити себе людиною архіпрогресивною, впасти у вічі, піднестися над звичною трибунною сірістю, запам’ятатися, але не пересолити, не пробудити ані крапельки гніву, тільки щиру зацікавленість і навіть зачудування: невже і в наші часи народжуються люди з гнучким розумом, самостійним мисленням і неординарними судженнями? Виходить, не збідніла земля на таланти, а таланти треба плекати, тримати в полі зору, підтримувати й висувати…

Крокуючи інститутським коридором, Вов на мить уявив собі той свій виступ, випростався, і очі його заблищали. Але наморщив чоло, одразу заховав очі у вузьких щілинах і привітно кивнув якомусь аспірантові, що трапився на шляху. Той посміхнувся радісно й запобігливо, зігнувся, кланяючись, і Вов запам’ятав його. Слід сприяти захистові й залишити в інституті молодшим науковим, здається, зірок з неба не хапає, середній і навіть сірий – плювати, головне, своя людина. Сьогодні ж покликати його, розпитати, сказати кілька заохочувальних слів, приголубити – й буде цей аспірант твоїм прибічником до скону.

Попереду біля вікна стовбичили двоє, один спиною, проте Володимир Борисович одразу впізнав його, впізнав здалеку, бо треба добре знати не лише прихильників, а й недругів, не кажучи вже про відвертих ворогів. Таких – Вов був цілком переконаний в цьому – слід знати вдесятеро краще, ніж сателітів та підспівувачів на зразок Павлюка чи Рапака. А те, що Черниш не належить до його прихильників, Салій знав точно. Й не тільки з інформації вірних людей – Черниш не криється із своєю позицією, на всіх зборах та засіданнях одверто підтримує Некрича. Тобто виступає проти нього, Салія. Зрештою, проти лінії партбюро, раптом подумав Володимир Борисович, і подумав не без задоволення, бо встиг правдами й неправдами прихилити до себе більшість членів бюро, не абсолютну, та все ж більшість, на яку завжди можна спертися. А рішення партбюро – то ж громадська думка, і хто посміє заперечити цю загальновідому істину? Хіба що цей екстреміст Арсен Черниш, Некрич та іже з ними…

Але хто так жваво балакає з Чернишом? І посміхається йому щиро й приязно? Старший науковий Музиченко, треба взяти його на замітку, підробляється під нейтрала, на зборах відмовчується, а якщо зазирнути тобі в душу? Кого викреслюєш, голосуючи таємно? Певно ж, не Некрича – он як привітно розмовляє з директоровим другом…

Вов міцніше стиснув руків’я парасольки, прийнявши рішення. Музиченко претендує на посаду заступника редактора наукового журналу, і його підтримує Некрич. Отже, слід розіграти пасьянс так, щоб потрібна карта випала на іншого. Журнал ніяк не можна випускати з рук. Рішення прийшло блискавично. Тільки Оліянчук! Оліянчука переводять до їхнього інституту згори, вирішили здихатися, інтелект, мабуть, Павлюковий, і журнал завалить, та біс з ним, з журналом, цю невдачу також можна списати на Некрича. Звичайно, той не зрадіє, дізнавшись, куди саме ладять Оліянчука, але й заперечувати не зможе. Салій подумки поздоровив себе з геніально розкрученою комбінацією, зупинився біля Музиченка з Чернишем, масляно посміхнувся їм, навіть обійняв Черниша за плечі.

– Чув і підтримую, – сказав, зазирнувши Музиченкові у вічі.– Земля чутками повниться, і кращої кандидатури на журнал нам не знайти.

– Що ви, Володимире Борисовичу, – відвів очі той, – я не претендую, директор, правда, натякнув, але ж чи серйозно?

– Серйозніше бути не може, – заявив Салій, – і партбюро на вашому боці. Вважайте питання вирішеним. – Обернувся до Черниша. – Вибери кілька хвилин, Арсене, є невеличка розмова.

– Виберу.

– Заходь відразу. – Салій посміхнувся ще сонячніше й посунув далі коридором, важко спираючись на парасольку.

“Оліянчука не подужати, – злостивився. – Треба одразу подзвонити Гнідашеві й підкинути йому цю ідею. Нехай Оліянчукове призначення йде згори, тоді він буде чистий у Музиченкових очах: вибачте, шановний, є ситуації, коли від пас нічого не залежить…”

Черниш не затримався, завітав хвилин через п’ять, і це потішило Володимира Борисовича: отже, якщо і не боїться, то принаймні рахується, а це, зважаючи на гонористу Чернишеву сутність, деталь немаловажна.

Інститутська тіснява завжди дратувала й навіть пригнічувала Салія – і це називається академічна установа, коли окремий кабінет (та й який кабінет, фактично, собача буда порівняно з кабінетами навіть середніх міських номенклатурників) мав тільки директор, а він, секретар партбюро, тулився в кімнаті ще з трьома співробітниками. Це питання вже не раз дебатувалося нагорі, але ситий голодного не розуміє, та й чи схоче зрозуміти, коли в нього у самій приймальній могли б розміститися не менше десятка інститутських докторів та кандидатів?

– Слухаю вас… – Навіть на твердий канцелярський стілець Черниш сів вільно, мов у фотель, зручно поклавши ногу на ногу.

Салій підвів очі на тихого й начебто затурканого сусіда по кімнаті – доктора наук Гайворона, який чомусь перший здавав планові наукові роботи, до того ж уже встиг видати кілька позапланових книжок. За кількістю наукових праць Гайворон перегнав навіть самого Володимира Борисовича, це було важко простити, але доктор сидів тихо, не висовувався, завжди погоджувався з Володимиром Борисовичем, навіть плазував і принижувався, і Салій терпів його. От і зараз, побачивши виразний Салієвий погляд, Гайворон одразу підвівся, навіть пробачився, він розчинився в повітрі, немов його зовсім і не існувало. А Володимир Борисович пересів так, щоб бачити Чернишеві очі, зазирнув у них, однак не прочитав нічого, крім нахабства й зарозумілості, проте не сподівався на інше, пригасив у собі інстинктивне роздратування і мовив проникливо:

– Давно хотів побалакати з тобою, Арсене, цілком відверто, та якось не випадало.

– Вважаєш, настав час?

Відчутнішого удару Черниш нанести не міг. Салій аж заплющив очі від люті: оцей хлопчисько, сучий син, насмілився йому “тикати”. Ну, у батьки він, Чернишеві, звичайно, не годиться, та все ж значно старший, не кажучи вже про громадське становище. Але все можна перенести заради вищої мети, навіть зухвалість – Володимир Борисович примусив себе усміхнутися доброзичливо й ствердив:

– Настав.

– То слухаю тебе.

Знову гнів мимоволі підкотився клубком до горла, і знову Салій зусиллям волі пригамував його. Сказав розважливо:

– Працюємо ми в одному інституті, й мета в нас одіта, однак стоїмо ми з тобою, Арсене, по різні боки барикади. Відчуваю в тобі якийсь внутрішній супротив, якщо не сказати більше – антагонізм. А запитати б – чому? Ти ж талант, і піхто не сумнівається в цьому. Станеш доктором у тридцять років, чи не наймолодший доктор в Академії, через півроку виходить ще одна книжка, то чого тобі треба? Я тобі заважаю чи хтось інший? То я ж за тебе двома руками голосую і голосував на захисті! З приємністю голосував, – уточнив – звідки ж Чернишеві знати, що одна з чорних куль, які одержав, кинута ним, Салієм.

– Щиро дякую, – усміхнувся Черниш. – Але вину за те, що ми по різні боки барикади, на себе взяти не можу.

– Ось уже й ти мене звинувачуєш…

Арсен погойдав носком кросовки, обійняв коліно, сплів на ньому пальці, стиснув так, що суглоби випнулися й побіліли. Підвів на Салія очі, примусив себе мовити спокійно, хоч роздратуванпя й кипіло в ньому:

– Ви самі викликали мене на одверту розмову, Володимире Борисовичу. То давайте не гратися у піжмурки й краще без цього амікашонства: негоже і мені, і вам блазнювати.

Очі в Салія потвердішали.

– Згоден, – сказав. – Проте, с-старик, я гадав – як краще. Можемо виробити, як кажуть дипломати, спільну платформу для обох зацікавлених сторін.

– Пропонуєте компроміс?

– Без компромісів не обходяться навіть у високій політиці.

– Через компроміси йдуть до спільної мети.

– Хіба в нас не спільна?

– Хочете сказати: всі прагнемо висот науки.

– Приблизно так.

– І ви твердите це з чистою совістю?

– От що, Арсене Семеновичу, – спалахнув Салій, – не радив би вам починати із звинувачень!

– Але самі закликали до відвертості.

– Гаразд, – одразу погодився Салій, – розмова у нас віч-на-віч, тому справді давайте без словесної еквілібристики. Пропоную співробітництво… – Побачив мимовільний заперечливий жест Черниша й зупинив його: – Не поспішайте з відповіддю, відмовитися завжди встигнете, проте мої пропозиції можуть видатися вам принадними.

“А й справді, – вирішив Черниш, – коли ще вдасться почути таке?”

Він погладив долонями стегна, туго обтягнуті джинсами, і удав зацікавлення.

– Дійсно, – мовив, – чому б нам не порозумітися?

– Отож, – зрадів Салій, – саме зараз інститутська кон’юнктура вимагав спільних зусиль, треба розворушити наше болото, про це думаємо не тільки ми, а й там… – помахав рукою над головою, – і ми матимемо повну підтримку.

– І хто ж підтримає нас? – обережно запитав Черниш.

Але Салій не спіймався на гачок.

– Керівні органи, – одповів невизначено.

– Добре, без такої підтримки усі наші зусилля нічого не дадуть й нагадуватимуть лише мишаче вовтуження. І що ж конкретно ви пропонуєте?

– Невже не зрозуміло? – Салієві очі зовсім заховалися у вузькі щілинки. – Головним гальмом в інститутській перебудові, як не дивно, став наш директор… – Він утупився в Черниша пронизливо: основне сказане, й від того, як прореагує Арсен на його слова, залежала подальша розмова.

Чернишеві знадобилася вся його витримка, щоб не вибухнути. І все ж не утримався від іронічної посмішки.

– Головне зло в Некричеві? Не перебільшуєте?

– Ні на йоту. Повторюю, це не лише моя думка. Якщо хочете, Некрич доживає в своєму кабінеті останні тижні, коли не дні, і ті, хто зрозуміє це й вчасно зуміє перебудуватися, не прогадають.

Арсен погойдав носком кросовки, втупившись у неї, наче споглядання ношеного взуття було для нього в цю мить найважливішим. Розмірковував: певно, Салій винюхав щось, сам навряд чи замахнувся б на Некрича, але хто?.. Хто з сильних світу цього копає під Івана? Якщо б це вдалося вивідати, сторицею б окупилася його розмова з Салієм. Розмова неприємна, яку годилося б не починати зовсім або обірвати після перших же Салієвих прозорих натяків. Проте він зайшов уже досить далеко, зрештою, з вовками жити – по-вовчому вити – цей поширений вислів пригадався начебто вчасно, проте не приніс полегшення. І все ж Арсен запитав, намагаючись не виказати своїх справжніх почуттів:

– Ви пропонуєте мені взяти участь у цій акції?

– Дуже скоро ви зрозумієте, що нема іншого виходу.

– Щоб утриматися на поверхні?

– Краще сформулювати важко. Я ж кажу: Некрич став гальмом і повинен піти.

– Хто ж прийде на його місце? Ви?

Салій знизав плечима, однак мовив, зблиснувши очима:

– С-старик, нас ніхто не чує, і я все спростовуватиму, якщо ти винесеш це на люди. І такий варіант не виключений.

– Тобто ти, с-старик, – перекривив Черниш, – торуєш собі шлях до директорського крісла?

– Не заривайся, Арсене, – примирливо сказав Салій, – думай краще про себе, ти ще молодий, і невідомо, як усе обернеться.

– Гаразд, – спідлоба зиркнув на нього Черниш, – зрозумів правильно: ви пропонуєте мені взяти участь у компанії проти Некрича?

– Ні, – заперечив Салій, – в усуненні його з директорської посади. Ніхто не може перекреслити Некричеві наукові здобутки. Проте в умовах перебудови Некрич не зміг вчасно зорієнтуватися, стоїть на старих позиціях, про це свідчить і його остання наукова робота.

– І ви вчасно просигналізували про це в республіканській пресі…

– Натякаєте на непорядність? Але хіба я схожий на сигналізатора? Невже не маю права на власну думку, на виступ з відкритим забралом?

– Не треба… – поморщився Арсен. – Ви ж, Володимире Борисовичу, не вірите зараз самому собі.

– Хочеш сказати: усі засоби гарні, й Салій не гребує нічим?

– Гадаю, це не тільки моя думка.

– Меншості! – з торжеством заперечив Салій. – Більшість підтримує мене.

– Бо більшість у нашому інституті, на жаль, складають посередності.– Арсен побачив заперечливий Саліїв жест і вів далі з притиском: – Зараз ви скажете, що здоровий радянський колектив не може складатися з посередностей, що навіть постановка такого питання суперечить сутності нашого суспільства. Але залиште все це для зборів. Там вас охоче підтримають. Більше того, саме завдяки цьому ви весь час і лишаєтеся на поверхні.

– Ну, пішло-поїхало… – Махнув рукою Салій. – Сам знаю, на кого орієнтуватись і хто мене підтримає.

– Гаразд. Уявімо, вам удасться скинути Некрича і очолити інститут. Чи довго втримаєтесь? Адже доведеться платити по векселях. Розраховуватися з тими ж павлюками та рапаками. Заплющувати очі на бездарність, роздавати їм посади. І через рік – два все стане ясно, може, й раніше. Бо темпи тепер зовсім інші.

Салій хитро примружився.

– Згоден: павлюки та іже з ними – баласт. Але ж існують також черниші та іже з ними…

– Саме тому й почали цю розмову?

– Підкреслюю: відверту…

– Хочете купити?

– Прямолінійності вам не позичати.

– На що не я можу розраховувати?

Салій знову заховав очі, задоволено потер руки й посміхнувся благодушно.

– Нарешті ми дійшли до суті. Отож, с-старик, маєш рацію. Але ж Павлюка доведеться потерпіти, навіть кинути йому якусь кістку, зовсім маленьку, та він однаково облизуватиметься. Потім я його все одно звільню, але ж потім, коли ми з тобою, с-старик, утвердимося.

– Коли станете академіком і лауреатом? Чи мітите навіть у депутати?

– Звання і відзнаки у нашому суспільстві свідчать про рівень громадського становища людини. Я вже не кажу про посади.

– З посад знімають…

– Якщо нема кебети в голові.

– Маєте рацію, – зітхнув Арсен. – Головне – висунутися, а там звання й чини самі посипляться, як з рогу достатку.

Салій пожвавішав.

– А я про що весь час торочу! Об’єднавши зусилля, ми самому чортові роги скрутимо!

– І що ж ви зможете запропонувати особисто мені?

– Відділ. Не сектор, а відділ. Якщо хочеш, зроблю своїм заступником. Але відділ перспективніше. Через два – три роки – членкор, а далі прямий шлях у академіки.

– За вашою могутньою спиною?

– Так, за моєю.

– Дякую за відвертість.

– У відділі зможеш тасувати карти, як захочеш,

– А якщо звільню Рапака?

– Я підтримаю тебе.

– Чужими руками жар загрібатимете… – Злостиво посміхнувся Черниш. – Сам хочеш лишитися чистеньким?

– С-старик, ти поганої думки про мене. Дай строк: ми наведемо порядок, і про наш інститут загомонять не тільки в Києві.

Черниш пригальмував у собі гнів, який готовий був вихлюпнутися через край.

– Ти пропонуєш мені зраду, – мовив, втупившись у Салія. – Зраду і підлоту, та я зневажатиму себе до скону, якщо такою ціною зароблю власне благополуччя. Я рішуче відхиляю твою ганебну пропозицію, с-старик…

– Ну й дурень.

– Певно, дурень, та вже з такого тіста спечений.

– Шкода, – засмутився Салій щиро, – я розраховував на тебе. Наш тандем став би непробивним.

– Нічого, знайдеш собі іншого поплічника. Не такого розбірливого.

– Знайду, обов’язково знайду – не маю іншого виходу… – Салій трохи подумав і додав: – Звичайно, я не можу заборонити вам розголошувати нашу розмову. Однак попереджаю: не здумайте витягнути її на публічне обговорення. Бо відповідатимете за наклеп. По партійній лінії.

– А ви супротивник серйозний… – Арсен підвівся, взявся за спинку стільця, і Салій інстинктивно відсахнувся. Але Черниш усміхнувся мало не сонячно й поправився: – Вибачте, не супротивник, а ворог. Дивно…