Текст книги "Шукайте жінку"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 14 страниц)

15

Моня з’явився без попередження. Аріадна ще не закінчила наводити красу на обличчі, як теленькнув дзвоник – притишено і якось вибачливо. Арочка невдоволено поморщилася й, на ходу підправляючи тіні під очима, вийшла до передпокою. Відчинила двері, не знімаючи ланцюжка, і, побачивши Койота, напустила на обличчя скам’янілий вираз.

Моня зазирнув у щілину, попросив:

– Відчини.

– Чого прийшов?

– Діло є.

– А я тебе знати не знаю і знати не хочу.

– Відчини, кажу.

– З хуліганами не воджуся.

– Вибач.

– Овва, як забалакав! А вчора…

– Я ж кажу: вибач.

Арочка згадала вчорашні ляпаси – кров прилила їй до щік, затуманила голову.

– Пішов геть!

– Ти забудь… – Монині очі зробилися прохально-собачими. – Скипів я вчора.

Звичайно, Моню слід було провчити, та Арочка згадала материн наказ і удала, що вагається.

– Я ж сука… – примружилася. – То чого прийшов до суки?

– Вибач, кажу. Погарячкував я.

Арочка знизала плечима й зняла ланцюжок. Моня став на порозі, тепер, коли ніщо не розділяло їх, він знову відчув упевненість.

– А чого з фраєрами швендяєш! – заявив загрозливо. – Коли ще раз спіймаю!..

– Я що тобі – жінка?

– Але ж, – одразу позадкував Моня, – я вважав, що після того…

– Після того… після того… – передражнила Арочка. – Після того ти пішов, а я забула.

– Ми ж домовлялися.

– Ти мені золоті гори обіцяв, де вони?

Моля зітхнув і нерішуче переступив з ноги на ногу. Потім схопив Арочку за зап’ястя, потягнув до дверей.

– Пішли.

– Куди?

– Треба. До мене.

– Чого?

– Там побачиш. Таксі внизу.

– Чекай… – Арочка випростала руку. – Переодягнуся.

Вона тут же, не соромлячись Моні, скинула халат, влізла в джинси, надягнула кофтину, яка більше нагадувала нічну сорочку. Моня дивився на неї жадібно, певно, він би не заперечував, аби таксі почекало ще з годину, та Аріадна підштовхнула його до виходу.

Моня мешкав на бічній вулиці за бульваром Дружби Народів, займав однокімнатну квартиру, виділену ще Управлінням внутрішніх справ, давно неремонтовану й занехаяну. У кімнаті стояли широка тахта, вкрита пожмаканою ковдрою, стіл з брудним посудом і недопитою пляшкою, шафа, з дверцят якої стирчала смугаста краватка. Моня зняв із спинки стільця піджак, кинув його на тахту, а стілець підсунув Арочці. Та, невдоволено звузивши очі, оглядалася. Моня посміхнувся.

– Не подобається?

– Живеш як свиня.

– А я не скаржуся.

– Хоч би прибрав.

Моня склав брудні тарілки гіркою, відніс на кухню. Змів рушником обідки зі столу на газету, приніс пляшку марочного коньяку, два келихи.

– Зараз закипить чайник, є розчинна кава, а по чарочці нам не завадить.

Арочка вмостилася на стільці, поклавши ногу на ногу.

– З якого приводу?

Моня, не відповідаючи, приніс з кухні чайник, заварив каву в неоковирних фаянсових чашках.

– Посуд у мене того… дешевий, – пояснив, – та поки обходилося. Не дворяни… Зате кава бразільська, а коньяк “Двін” – найкращий вірменський.

Аріадна скривилася.

– Я пила “Наполеон”…

– Ну й дурепа, – кинув Моня необразливо, – “Двін” кращий за всі “Наполеони”, разом узяті.

Арочка піднесла келих з коньяком, понюхала. Пахло гарно – мореним дубом і старим хмільним виноградом.

Відсьорбнула, відчувши обпалюючу приємність на язиці, ковтнула ще раз, не витримала й допила до кінця. Моня зрадів.

– Я ж казав – класний!

– Нормально, – погодилася Арочка.

Моня вихилив свій келих одним духом, жадібно запив кавою. Обвів руками навколо себе.

– Ти не звертай уваги, тут по-холостяцькому. Мене влаштовує…

Арочка провела пучкою по столу, обтерла пилюгу об джинси. Моня махнув рукою і знову наповнив келихи.

– Плювати, – пояснив, – скажу двірничці – прибере.

– То нехай прибере, а потім і клич у гості.

Моня потягнувся до келиха, але зупинився на півшляху. Усміхнувся переможно, став навколішки й дістав з-гід тахти звичайну старомодну валізку з металевими косинцями. Ніжно попестив кришку.

– Угадай, що тут?

Арочка хотіла пнути валізку носком туфлі, та не дотягнулася.

– Коштовності? – запитала не без іронії.

– Коштовності, – ствердив Копот, – ціле багатство, – він урочисто подивився на дівчину.

Аріадна нахилилася над валізкою. Мабуть, Моня розігрує її. Хотіла розсердитися, та помітила незвичний блиск в Мониних очах, наказала:

– Показуй.

Моня ще раз погладив кришку долонями й відкинув її. Побачивши пачки грошей, Арочка заплющила очі. Потім опустилася на коліна поруч з Копотом, занурила руки у валізу. Витягнула першу-ліпшу пачку, помацала, перебрала папірці пучками.

– Справді, гроші… – пробелькотіла і, розірвавши стрічки, розпушила гроші віялом. – І скільки?

– Сто тисяч вистачить?

– Сто тисяч? Не брешеш?

– А ти порахуй…

Аріадна кинула розпечатану пачку на підлогу, знову занурила руки у валізу, перебираючи гроші.

– Ціле багатство!

– А ти не вірила… Тепер ми розгорнемося! – Моня засміявся щасливо, простягнувся на брудній підлозі горілиць, розкинув руки, наче збирався обійняти увесь світ.

Аріадна нарешті відірвалася від валізи, нахилилася над Монею, зазирнула йому зблизька у вічі, запитала;

– Де взяв?

– Тобі не все одно? Головне – наші! – він зробив спробу обійняти дівчину, та Арочка рішуче випросталася. Сіла на підлогу, не відводячи зачарованого погляду від валізи. І треба ж таке – сто тисяч у старій, пошарпаній валізці, якій давно місце на звалищі. Такими валізками користувалися років тридцять чи навіть більше тому, Арочка іноді бачила такі на вокзалі у бабусь, одягнутих у плюшеві кофти – і кофти, і валізи з металевими косинцями свідчили якщо не про рабовласницький лад, то принаймні про передвоєнні роки, що для Арочки було однаково: тисяча років тому чи сорок – далеке минуле, кам’яний вік, коли ще не існувало телевізорів та холодильників.

Але ж де вона бачила точно таку валізку?

Арочка напружила пам’ять і згадала. Ця ж валізка, жовта і з металевими косинцями, лежала вчора у колясці Копотового мотоцикла, коли Моня повернувся з двома міліціонерами до її “Волги”. Точніше, з міліціонером та офіцером внутрішніх військ, яких вона раніше підібрала на сімдесят другому кілометрі, а потім доставила назад. Моня зупинив тоді мотоцикл поряд “Волги”, вона вийшла, щоб запитати в нього щось, тоді й побачила у колясці кут пошарпаної валізки з металевим косинцем. І вона може закластися, що то була саме ця валізка, яка лежить зараз перед нею – з відкритою кришкою і повна грошей. Виходить, Моня і ті двоє з сімдесят другого кілометра поцупили вчора валізу із сотнею тисяч карбованців…

Сто тисяч у старій негодящій валізці!.. Моня і двоє міліціонерів… Щось тут нечисте…

Копот знову потягнувся до неї, та Арочка сердито відштовхнула його.

– Не рада? – здивувався Моня.

Арочка палила собі коньяку. Ковтнула і уважно подивилася на Копота. Отже, вчора ті двоє Мониних спільників поцупили сто тисяч. А у кого в старій валізці зберігається стільки?

Грабунок! Так, грабунок, здогадалася. І вона сприяла злочинові, бо везла грабіжників…

Аріадна злякалася так, що затрусилися коліна. Невже цей поганець Копот утягнув її у злочин? Вона уважно подивилася на Моню, і той одразу заховав очі. Копот наче підтверджував Ароччин здогад, і дівчина остаточно переконалася, що потрапила в таке болото, з якого викараскатися майже неможливо.

“А якщо піти в міліцію?” – подумала. Уявила, як допитуватимуть її там, мабуть, затримають “до з’ясування обставин”, як доведеться їй сидіти в міліцейській камері, і вирішила: ніколи… Краще мовчати.

Моня помітив переляк у Аріадниних очах, рвучко підвівся, взяв дівчину за барки. Дихнув просто в обличчя, люто, як ведмідь. Наказав:

– Про гроші – нікому. Наші з тобою, пойняла? За бугром розгорнемося… Брательникові написала?

– Так, – про всяк випадок збрехала Арочка.

– Ну от… Одержиш відповідь – поберемося.

– А ти не боїшся тримати їх отак, під тахтою?

– Ніхто, крім тебе, не знає.

– А ті двоє, вчорашні?

– Забудь. Вони своє одержали. – Нараз Копот збагнув, що виказав себе, спробував викрутитися: – Ці гроші в мене вже давно, колись тобі розповім…

– Не припудрюй мені мізки, тут і дурному ясно…

– А якщо ясно, тримай язика за зубами. Мене потягнеш – і ти чистою не лишишся. Але у нас ажур, комар носа не підточить.

Аріадна згадала фільми, в яких міліцейські “знавці” за день – два розкручують будь-який злочин. Ляк знову приступив до серця. Вона відштовхнула Моню, сказала рішуче:

– Отже, так: я в тебе не була і цю валізу не бачила. Не була я в тебе й навіть не знаю, де живеш. Це раз. Двох міліціонерів справді підвозила. На твоє прохання. Друзів твоїх, а хто вони – знати не знаю. І до ваших справ ніякого відношення не маю. Усе!

– Справді злякалася?

– Ти мене зрозумів?

– Чого ж не зрозуміти? Тільки от що, все одно ми відтепер одним мотузком пов’язані. Гайнемо за бугор до твого брательника, і з кінцями…

Арочка подумала: справді, маючи таку валізу, за кордоном можна розгорнутися. Але ж в Ізраїлі радянські гроші не ходять, це тут за них можна придбати і норкову шубку, і автомобіль, а там – звичайнісінький папір.

Моня закрив валізу, ногою засунув її під тахту. Видно, він зрозумів, що саме подумала дівчина, бо пояснив:

– Ми ці папірці перетворимо на три – чотири гарних камінчики. А камінчики всюди в ціні. Що в Америці, що в твоїх рідних євреїв.

І знову Аріадна згадала “знавців”.

– Міліція тільки й чекає, коли ти почнеш купували діаманти, – заперечила. – У них всюди очі й вуха: поцікавляться, за які такі шиші громадянин Копот скуповує коштовності? Бо одержуєш ти у своїй позавідомчій охороні…

– Заткнись, – обірвав її Моня миролюбно, – і ми не в тім’я биті. Поки ти зі своїм Зельцером порозумієшся, поки він виклик зварганить, поки документи оформлятимемо, знаєш, скільки мине? Часу маємо досхочу, а я ювелірку десятою дорогою обходитиму. Туди тільки носа сунь – прищемлять. Менти справді стали розумними. Ми камінці з рук купимо, є в мене одна людина, організує.. За гроші все можна дістати.

– Можна, – погодилася Арочка і згадала материн наказ. – Я зараз піду, а ти о сьомій зазирни до мене.

– Відчалюєш? А я гадав…

Арочка зиркнула на простирадло, що стирчало з-під ковдри. Бридливо поморщилася.

– Увечері… До речі, тебе хоче побачити моя мати.

– Чого?

– У мене секретів від мами нема.

– Ти!.. – Моня загрозливо насунувся на дівчину. – Спробуй тільки про валізу бовкнути! То наша таємниця, тільки ми з тобою, більше ніхто!

– Ми з тобою… – ствердила Аріадна, вирішивши розповісти матері все. Мати – розумниця, вона порадить, як вчинити.

Копот налив ще по келиху, та Арочка відмовилася. Пішла додому пішки. На бульварі Лесі Українки сіла на лавку, закурила. Перед очима все стояла валіза з металевими косинцями, пачки грошей – це ж треба, аж сто тисяч! Сто тисяч під тахтою з брудним простирадлом. Сто тисяч у якогось недолугого Моні. Проте чому недолугого? Вистачило ж кебети взяти валізу. Звичайно, якщо порівняти Моню з Арсеном… Однак Арсенові, щоб заробити сто тисяч, знадобиться років двадцять. А може, й більше. Двадцять років, вона тоді буде така ж стара, як нині рідна матусенька. Але ж і через двадцять років у них з Арсеном не буде ста тисяч. Мабуть, докторові наук платять не більше п’яти сотень на місяць, а ще податки…

Що таке п’ятсот карбованців? Тьху, на три – чотири ресторанних вечори, а вона хоче гарно одягатися, мати сласну кравчиню й перукарку, дачу за містом не гіршу, ніж у вітчима.

Однак чим Арсен поступається вітчимові? Розумний і навіть талановитий, а тепер звітний в голові, кажуть, цінуються. Не те що раніше, коли талант вимірювався кількістю орденів на піджаку, й люди лізли у всі щілини, щоб одержати нагороди. Саме ж тоді виникла мода на піджаки з вузькими бортами – аби було більше місця для орденів…

Проте тримаючись за Моню, можна опинитися в Парижі. Бажано вже без Копота, вільною, молодою. Аріадна уявила себе в оточенні продюсерів, вона – кінозірка, як Софі Лорен. На шиї діамантове кольє, і сидить вона у відкритому білому спортивному автомобілі “мезератті”. Вона десь читала – на “мезератті” ставлять двигун у триста кінських сил, така машина легко обходить шикарні “мерседеси” й “тойоти”, а тут навіть “Волга” вважається вершиною комфорту.

Якщо можна було б отак, одразу, опинитися в Парижі!..

Але ж там, у Парижі, існує також площа Пігаль, і чи не спіткає тебе, красуне, доля паризьких повій? Бруд і панель, а тут перед тобою стелеться молодий і розумний учений – от би разом з ним до Парижа…

Подумавши таке, Аріадна сумно посміхнулася, пожбурила через плече на галоп недокурок, потягнулася, відчувши, яке в неї свіже й привабливе тіло, й попрямувала бульваром униз до Бессарабки.

16

– Отут, майорчику, спорудимо дім.

– Чому саме тут?

– Далі від вулиці й людських очей.

– Два поверхи – все одно побачать.

– А ми, майорчику, високий паркан поставимо. Без щілин. А зверху колючий дріт! Чого-чого, а дроту в твоєму господарстві навалом.

– Це точно.

– От і покористуємось… – Маруся зупинилася посеред ділянки, обвела її зірким поглядом, наче вже бачила і двоповерховий кам’яний котедж, і господарські будови, і грядки з полуницею та морквою, і клумби з трояндами й жоржинами.

– Завтра екскаватор прижену, – сказав Плева, – фундамент викопаємо.

– Ні, – заперечила Маруся, – ти раніше, майорчику, паркан зваргань, обгородити ділянку треба, аби жодна свиня свого носа не пхала й нічого не бачила.

– Усе одно дізнаються.

– А я чутку пущу: склад будується. Секретний склад для твого ж учреждєнія. На склад усім начхати.

– Голова в тебе, жінко, справді є.

– Я б з твоїми погонами, майорчику, давно у Москві сиділа б. Принаймні в київському міністерстві.

Плева поміряв ділянку широкими кроками, скрушно похитав головою.

– Дванадцять соток… Малувато.

– Ще три – чотири не завадило б, – погодилася Маруся. – На два метри з того боку віднесеш паркан. Канава тая, то землею засиплеш, десяток самоскидів вистачить. Для секретного об’єкта все дозволено, – посміхнулася переможно.

– І ті паршиві зайві сотки у райраді не хотіли давати, – поскаржився Плева. – П’ять соток, і все. Як усім;. Декому навіть і по п’ять не виходить.

– То декому, а ти заслужений.

– Яким би заслуженим не був, а коли б не Савелій Петрович…

– Господар району!

– Так і мас бути. Ця демократія, про яку тепер на всіх перехрестях теревенять, знаєш, куди нас заведе…

– Погомонять і припинять, – упевнено заявила Маруся. Вирвала й викинула кілька великих бур’янин. – Тут ми поставимо сарайчик. Цегляний і утеплений. А за ним тепличку. Щоб ти, майорчику, і взимку огірочками та помідорчиками бавився, як високе начальство.

– У теплиці можна ще й тюльпани вирощувати, – сказав Плева. – До Восьмого березня. Знаєш, скільки тоді кожна квітка тягне?! А ти в мене швидко агрономом станеш. Я десь читав – у газеті критикували, – якийсь проноза на тюльпанах під жіноче свято по десять тисяч замолочував.

– Свиню триматиму, – вирішила Маруся, – я свіжину люблю, та й тебе, майорчику, від ковбаси й шинки за вуха не відтягнеш.

– Який дурень від домашньої ковбаси відмовиться!

– За сараєм і курник поставимо.

– Краще індиків тримати: більші й м’ясо смачніше.

– І курей, і індиків.

– Можна. А ще фінську баньку не завадить.

– Баньку, майорчику, збудуємо у підвалі. Напівпідвальчик під усім будинком закладемо, фундамент виженемо високий, нам державного буту не шкода, а в цьому напівпідвальчику – баня, комори й бар.

– Який бар?

– Неосвічений ти в мене, майорчику. Де Савелія Петровича прийматимеш? Після баньки фінської, коли попаритеся і пивка ковтнете, просто в бар – там усе з дуба, стойки й стільці високі на одній ніжці, а скляна шафа пляшками заставлена. Красиво – яв закордонному журналі бачила.

– Пляшками не можна, – заперечив Плева. – То раніше дозволялося, а тепер за такі речі з партії витурять.

– А тобі що? Будеш підполковником у відставці, просуватися вже не треба, навіщо тобі партія?

– Як навіщо? Савелій Петрович обіцяв мене в депутати просунути.

– Сама морока…

– Отут, жіночко, помиляєшся. На сесію сходити й руку підняти – не так уже й важко.

– Газети треба читати, майорчику. Тепер різні там накази депутатам, вчепиться в тебе якийсь робітник чи колгоспниця – чому в селі й досі Будинку культури нема, на горбі їх потягаєш, поки сам горбатим не станеш.

– Де сяде, там і злізе, – упевнено заперечив Плева. – У нас керівні кадри ще в ціні, і якщо кожну колгоспницю слухати…

– Був ти керівною кадрою, майорчику, а станеш рядовим пенсіонером.

– Ну, може, й не зовсім рядовим. Якусь почесну комісію треба очолити, якусь раду ветеранів чи щось таке. Савелій Петрович тільки пальцем ворухне…

– Так, що Савелій Петрович скаже, те й буде, – з повагою ствердила Маруся.

– А я про що тобі торочу: дав вказівку – і завтра рішення виконкому про нашу ділянку. Так і має бути: у нас в органах – міністр, в районі – перший… А то розбалакалися останнім часом: демократія, гласність…

– Правда, майорчику. Тому паркан навколо ділянки завтра ж почни, а я вже про секретний об’єкт потурбуюсь.

– Поки Савелій Петрович у районі, не турбуйся. У нас демократія така, яку він дозволить. На засіданнях та пленумах плещи язиком, скільки хочеш, і перебудовуйся, скільки хочеш, а коли голову колгоспу призначити чи директора підприємства, Савелій Петрович особисто вирішує. Звичайно, потім на голосування. Хто за? Хто проти? Нема. Одноголосно.

– Я тобі по секрету скажу, майорчику, порядним людям та перебудова в печінках сидить. От нам з тобою вона потрібна? Тільки неспокій та псування нервів. У органам, правда, до фені, в твоєму учреждєнії не побалакаєш, для надто балакучих карцер існує, а тут, у районі!.. Розперезалися люди, всюди носи свої пхають. Тонн, що за головою райспоживспілки, розповідає: додому вже й машину фруктів закинути не можна. Завезли, але вночі, от до чого дійшло!

– Плювати… – Плева справді плюнув і розтер підбором. – Нам з тобою плювати. Голова райспоживспілки сам нехай собі мізки сушить, нахапався, йому до скону вистачить. Ти у Тоні вдома була?

– Ну й що? У мене краще буде. У Тоньки бару нема, вона про нього й не чула, а меблі хоча й імпортні, та не модні.

– Скажу тобі відверто, – мовив Плева розсудливо, – що в цій перебудові гарно, так це закон про індивідуальну виробничу діяльність. Тепер ти тюльпанами спокійнісінько торгуватимеш, а раніше – спекуляція…

– Народ у нас швидко перебудується, – реготнула Маруся. – От Савелія Петровича знімуть, прийде Петро, Савелійович, а ти, майорчику, вже встиг перебудуватися: лижеш тепер новому господарю… Головне – щоб ти був перший, аби Петро Савелійович помітив і запам’ятав, а в тебе, майорчику, хоч тепер перед начальством і доводиться стояти струнко, хребет гнучкий. А це на гражданці перше діло.

– Скоріше б… – зітхнув Плева. – Скоріше б на гражданку. Лячно мені, Марусю, за наше майбутнє лячно.

– Спи спокійно, майорчику, нічого за тобою нема. То, що паршиві зеки спуталися з Копотом, не твоя вина. Скількох ти розконвоював останнім часом?

– Усіх, кого належало.

– Ще розконвоюй з десяток і забудь. Ніхто до тебе не причепиться. Форму, яку їм давали, я спалила, коли навіть на них і вийдуть, ми в стороні.

– А якщо Копот цих зеків ще раз затребує?

– Подивимося… Нам тепер на “Волгу” не завадить,

– “Волгу”? – майорове обличчя розпливлося в дурнуватій посмішці. – Чи не високо береш?

– У “Москвичі” Тонька їздить…

– Хочеш переплюнути?

– Хочу. Хіба погано?

Плева обвів руками ділянку.

– Палац не палац, а гарний дім збудуємо! З усіма вигодами, і “Волга” стоятиме в гаражі…

– І лежатимеш ти, майорчику, під яблунею – не думатимеш про Прища з Модником та учреждєніє за колючим дротом… Часу в тебе досхочу, смачної їжі повний холодильник, і пляшки стоять у барі. Аби не спився.

– Не зіп’юся. У мене характер.

– Так, характер у тебе підходящий, – погодилася Маруся. – Завтра завезеш дошки на паркан, – нагадала. – І стоятиме він навколо наших яблунь і дому – високий, з колючим дротом. Аби завжди нагадував, з чого починали…

17

Вони спускалися вулицею Леніна до Хрещатика. Софія міцно трималася за Іванову руку й притискалася до нього – шкодувала, що не молодята, тоді можна було б іти обійнявшись, і це б нікого не дивувало: он попереду чимчикує якась шмаркачка, мало не повисла на хлопцеві, йдуть і цілуються привселюдно, їм гарно, нікого не помічають, самотні в людському тирловиську…

Але і їй гарно з Іваном. Софія не раз перехоплювала захоплені погляди зустрічних, і серце її сповнювалося радістю. Нараз уявила себе в парі з череватим Арканчиком або миршавим Рачковим – вона соромилася гуляти з ними, лише за крайньої потреби виходила разом на вулицю. Й тоді чоловіки озиралися на неї, проте тільки на неї, а зараз їх двійко, вона у спідниці з розрізом збоку, що підкреслює звабливість її ніжок, а він у напівспортивному костюмі, який засвідчує, що його господар хоч і з сивими скронями, та ще зовсім не старий, у розквіті років.

Софія подивилася на Івана сяйливими очима й подумала: вона уперше має такого вродливого й розумного чоловіка і, мабуть, закохана в нього. Сама подивувалася цій думці: уперше в сорок років закохатися… Ще зовсім недавно разом з Ларого розробляла генеральний план захоплення академіка, тоді про почуття не могло бути й мови, чистий розрахунок, а тепер вона чомусь дивиться на Івана сяючими очима й пишається ним. І хоче притиснутися до нього, як закохане дівча.

Софія ще раз згадала Рачкова. Від нього вона втікала в чорну “Волгу”, забивалася на заднє сидіння, далі від людських очей, а тепер мало не висить на Некричевій руці й бачить, як чоловіки крадькома зиркають на розріз її спідниці. Отже, хоч і сорок, а ще зваблива, до того ж взута у найелегантніші, які можна було придбати в київських спекулянтів, французькі лодочки на тонесеньких: високих закаблуках, і гамбурзькі панчішки – чорні з візерунком. І чорна відкрита кофтина, не жалобна, а прозора й також з візерунком. Спідниця світло-сіра, й світло-сірий легесенький шарфик, з яким бавиться вітерець – усе строго, елегантно, свідчить про смак і вишуканість, про справжній шарм.

Софія дотягнулася до Іванової долоні й поплескала її. Широка, тепла, не мозоляста, але й не ніжна – чоловіча долоня, свідчить про сталість і твердість. її останній чоловік, з яким почувається надійно і якого кохає.

Софія ще раз крадькома зиркнула на Івана: так, кохав. Бо за Арканчиком не сумувала, а коли взяли Рачкова, навіть зраділа. Коли ж щось трапиться з Некричем, трапиться і з нею. Відтепер він став її половиною – Софія здивувалася, як це швидко й непомітно відбулося.

Некрич відчув м’який дотик Софіїних пучок, потиснув їх.

– Маєш для мене півгодини? – зазирнула йому Софія у вічі.

Іван Михайлович хотів раніше прийти в інститут, посидіти в кабінеті за журнальним столиком, написати один-два абзаци. Тепер, після тих злощасних зборів, коли Салієві так і не вдалося нав’язати свою думку загалу й пробити наперед підготовлену резолюцію, його знову тягнуло до свого невеличкого затишного кабінету у ранішні часи, коли ніхто не вривається з невідкладними справами і можна на самоті трохи подумати й навіть трохи пописати для себе.

– Звичайно, маю, люба, – з готовністю пожертвував своїм часом Іван Михайлович.

– Підемо на базар.

– На Бессарабку? – здивувався Некрич.

– А ти не любиш ходити на базар?

– Ну, якщо виникає потреба…

– Даремно, – упевнено заперечила Софія, – на базар треба ходити. Навіть просто так, без потреби.

– Для чого? – Некрич справді здивувався. Гадав, базар – притулисько для селянок, перекупок та обтяжених родинними турботами домогосподарок, але ж Софія ніяк не схожа на домогосподарку, елегантна дама, яку важко уявити з авоською.

– А тому, – пояснила Софія як недосвідченому школяреві, – що на базарі справжнє життя. – Подумала й додала: – І ще там красиво. Я люблю на базарі не тільки квіти, а й гори кавунів чи яблук. Навіть капусту й моркву… Розумієш, приємно, коли й нічого не купиш. Ти був колись на південному базарі? Улітку в Сімферополі?

– Доводилося.

– Боже мій, які там груші й сливи! – вигукнула Софія. – А баклажани! Справжнє чудо!

Софія згадала, як потрапила колись на сімферопольський базар разом з Рачковим. Вона тоді носила Арочку, швидко втомлювалася, та все ж блукала поміж рядами цілу годину, чим викликала роздратування й навіть гнів Рачкова. На Рачкова їй було наплювати, вона лише сміялася з нього, а як сприйме її базарні пристрасті Іван? Чоловіки такі нетерплячі…

Некрич погладив Софіїну долоню й визнав:

– Мені завжди не вистачало часу на базари.

– Ну, хоч трохи…

– Звичайно. Певно, ти маєш рацію, і на базарі, як ніде, відчуваєш пульс життя.

“Який він розумний, – вирішила Софія. – Рачков був великим начальником, а пульс життя відчував тільки в грошах”.

Софія подумала: сьогодні вона чомусь надто часто згадує Рачкова і Арканчика. Певно, тому, що має з ким порівнювати. А якби Іван знав, про що вона думає? Зробилося ніяково, наче завинила перед Некричем. Проте чи справді завинила? Звичайно, ні, бо прийшла до нього, остаточно відмовившись від минулого, зреклася його. З минулого лишалася тільки Арочка, однак Аріадна також і їхнє майбутнє. Якщо не матимуть дітей. Але чому не матимуть? Вона ще може… Проте чи треба? Звичайно, дитина остаточно прив’язала б до неї Івана, але, мабуть, він і так прив’язаний, а з дитиною така морока. Крім того, дитина відбере в неї якнайменше три-чотири, якщо не більше, роки життя. Ні, про дитину й думати годі, досить з неї Аріадни…

Однак про що вона міркувала щойно? Що прийшла до Івана, відмовившись від минулого. У цьому її перевага, бо Іван – Софія відчувала це, навіть знала точно – не зрікся і, певно, не вирве його з серця ніколи. Софія розуміла, що смішно ревнувати до минулого, та не могла нічого вдіяти з собою, ревнувала Івана до Ніни, ревнувала болісно, сама дивувалася з себе, бо раніше лише глузувала з ревнивих жінок, вважаючи, що ця хвороба ніколи не зачепить її. Виходить, помилялася. Виходить, і вона – звичайна жінка з усім комплексом жіночих пристрастей. Але ж виходить також, що вона точно закохалася в Некрича, бо кажуть: ревнув тільки той, хто любить.

Але, вирішила Софія, вона все ж не звичайна. Вона розумніша й розсудливіша, вона ніколи й нічим не викаже свого справжнього ставлення до Іванового минулого, проте зробить усе – можливе й неможливе, – щоб він забув його. Звичайно, зовсім не забуде ніколи, півжиття не викинеш з голови й серця, однак слід ужити всіх заходів, аби минуле все рідше тривожило Івана, аби ніщо не нагадувало йому про першу дружину, і порівнюючи, він міг завжди віддавати перевагу їй.

Софія згадала, яким наївним виявився Іван у ліжку. Тут, звичайно, Ніна не годилася їй в підметки, проте одразу виказати усі свої зваби не було сенсу, Софія поступово привчала Івана до себе, тепер уже знала, що він і не гляне, як кажуть, “наліво”, бо хіба можна знайти жінку розкішнішу й темпераментнішу за неї?

Однак, крім цієї, лишалося ще кілька проблем. Одну з них – Клавдію – вдалося тимчасово локалізувати. Друга полягала в тому, щоб поступово витравити всі сліди Ніниного перебування в київській квартирі. Софія справедливо вирішила, що найбільше спогадів про першу дружину у Івана пов’язано з кухнею. Клавдія, як і зараз, рідко приїздила в Київ, і взимку лишаючись на дачі. Якось уночі, скориставшись Івановою розчуленістю, Софія напівжартома сказала, що кожна порядна жінка повинна мати посаг і що вона приготувала йому сюрприз. На всі Іванові намагання дізнатися, що ж це за несподіванка, лише затуляла чоловікові долонею вуста, а вранці, проводжаючи на роботу, загадково посміхнулась. Рівно о десятій, як і було домовлено з бригадою вантажників, з кухні був винесений броварський гарнітур, а замість нього поставлено югославську їдальню в стилі “ретро”: масивний дерев’яний відполірований буфет, довгий стіл, за який могло сісти восьмеро гостей, важкі стільці. Стандартну кухню було перетворено на фешенебельну їдальню – все це обійшлося Софії, враховуючи зайву сотню вантажникам за оперативну роботу, в три тисячі, зняті з ощадкнижки, заведеної ще за часів Рачкова. Проте Софія не засмучувалася – подібні витрати завжди скуповуються, та й чи варто чогось шкодувати заради зміцнення сім’ї?

Завершила влаштування нової їдальні Софія тим, що поставила на стіл велику кришталеву вазу з букетом червоних троянд.

Іван зупинився на порозі приголомшений, обличчя в нього видовжилося, Софія злякалася – чи не переборщила? – та взяла себе в руки й присіла у жартівливому кніксені, повідомивши: “Оце мій посаг, любий. Правда, гарно?”

Всього кілька секунд знадобилося Некричеві, аби усвідомити те, що сталося. Заплющив очі: мабуть, люди настільки звикають до старого, яке входить у їхню плоть і кров, що переміни, хоч якими б гарними та вражаючими були, погано сприймаються і навіть викликають рол-дратування. І все ж Іван Михайлович знайшов у собі сили, щоб посміхнутися дружині й витиснути з себе:

“Чудово!.. Але ж це так… приголомшуюче… До того ж дорого, навіщо такі витрати?”

“Стару кухню я відправила на дачу… – Зрозуміла, що хвилює його, Софія. – Клавдія скаржиться, ніде ставити посуд…”

“Нехай так… – полегшено зітхнув Іван. – Дуже гарно, у тебе чудовий смак”.

“Усе для тебе й твоїх друзів”, – сказала Софія і закружляла на якомусь квадратному метрі, що лишився вільним від меблів. Знала: старі кухонні шафки на дачі вже не викликатимуть в Івана спогадів про Ніну, кожна річ повинна мати свос місце і, позбавлена його, стає для людини чужою.

На Бессарабці було напівпорожньо. Вранішний потік покупців схлинув, і поміж рядами блукали переважно літні люди, пенсіонери, для яких час уже давно зупинився.

Софія постояла в центральному проході, роздивляючись довкруж, нарешті око її зачепилося за огрядну, червонопику, усміхнену тітку, яка височіла над горою великих, червоних із синюватим відтінком помідорів, чимось схожих на свою господарку. Софія взяла один з помідорів, покрутила його в пальцях, поморщилася, немов торкнулася не вимитого й не протертого чистою ганчіркою овоча, а брудного й напівгнилого – запитала, скривившись:

– І скільки ж за це? – Поклала помідор назад, обтерши пальця хусточкою.

Але на сидуху цей Софіїн маневр не справив враження.

– По два рублі! – одповіла з викликом.

Помідори у цю пору року коштували вдвічі дешевше, щоправда, таких – Софія уже встигла це помітити – не було в жодної з базарних тіток. І все ж вона округлила очі й вигукнула з жахом:

– По два карбованці? Побійтеся бога!

Сидуха спритно вихопила з купи найбільший овоч, піднесла на долоні мало не під самісінький ніс Софії, просвердлила її зневажливим поглядом.

– А ви гляньте, дамочко, який красень… А смачний! Цукор, чистий цукор, розломіть, самі побачите.

– Чистий цукор коштує значно дешевше, – заперечила Софія, – по сімдесят вісім копійок.