Текст книги "Шукайте жінку"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 14 страниц)

– А може, тобі, Федю, вчасно зректися мене? – запитав напівжартівливо, але дивився серйозно. – Щоб не псувати стосунки з новим керівництвом?..

“На такий примітивний гачок мене не спіймаєш, – вчасно подумав Майструк. – Витримка й ще раз витримка”.

– Здається, ми все ж друзі… – сказав, та не дуже впевнено.

Вирішив: добре, що ніхто з інститутських не чує їхньої розмови і не зможе донести Вовові, як він і зараз присягається Некричеві в дружбі. Салій ніколи б не простив йому цього.

– А може, ти, Федоре Гавриловичу, набивався мені в друзі тільки тому, що я був директором? – запитав Некрич. – І від мене залежали деякі твої блага?

– Я набивався тобі в друзі? – обурився Майструк. – Не набивався я, просто я твій справжній прихильник. А от інші… Багато хто лиже тобі зад, а через хвилину плюється. Тепер побачиш справжню ціну людей, сьогодні ж побачиш і сам розберешся.

– Бо настали часи перебудови й люди згадали про власну гідність?

Федюня мимоволі підважив на долоні чашку й вирішив, що міг би виплеснути Некричеві в обличчя залишки кави: адже сприйняв директорові слова на свій рахунок. Але втримався. Він поки що не вчинить так. І не тому, що боїться скандалу в публічному місці. Просто йому наплювати на Некричеву пиху й зверхність, чхати він хотів на шановного членкора, шкода тільки, не віднімуть у Некрича це звання, а треба було б…

– Чого ж ти хочеш, – відповів, – люди тепер все кажуть, чому ж і про власну гідність не подбати? Ти ж не бог, Михайловичу, тепер і тебе притискуватимуть, от уже Салій почав…

– Гадаєш: аби почати, а там воно й піде… Це було б чудово – цілком вільний, без упередження обмін думками.

– Брешеш ти все… – вирвалося в Майструка. – Яке начальство прагне критики?

– Ну, ти навряд чи критикуватимеш… Хіба якщо мене знімуть.

Майструк сіпнувся, і Некрич збагнув, що влучив у яблучко. “Усе ж Федюня вже відрікся від мене, – подумав. – Зіниці бігають блудливо, й не дивиться мені Федюня у вічі чесно й відкрито, як раніше”.

– Я б попросив вас, – перейшов раптом Майструк на “ви”, – добирати вирази!

– Ну, Федюню, вибач, – схаменувся Некрич: може, й справді образив гарну й душевну людину. Ну, боягуз, ну, не має характеру, але ж не всім бути бійцями…

Проте Майструк уже закусив вудила. Плювати, вирішив, плювати на все, не піднятися вже цьому зарозумілому типу, він – труп, і нарешті можна висловити все, що накипіло в душі.

– Гадаєте, я боюсь вас? – підвищив голос. – Ні, не боюсь, просто дивуюсь, іноді навіть тетерієш, чому все – одній людині! Академія, директор інституту, мало не щороку нова книжка… Ти все можеш: навіть посприяти бідному колезі у влаштуванні дочки. Ти – пестунчик долі, тебе вихлюпнула хвиля, а ти вчепився обома руками в керівне крісло, роздавав направо й наліво подаяння, навіть не помічаючи, як противно декому брати милостиню з твоїх рук.

– Для чого ж брали?

– Життя примушувало. Жити всім хочеться.

– Отже, ви пили зі мною на брудершафт, клялися у дружбі, ненавидячи? Навіть плазували! – додав Некрич жорстко.

– На жаль, я не герой.

– Не герой, це точно – звичайний пристосуванець.

Некричу здалося, що зараз Майструк вихлюпне йому в обличчя залишки кави, проте він недооцінював Федюню.

– Вам не вивести мене з рівноваги, – сказав той. – Бо ви тепер труп. А хто ображається на мертвяка?

– Шкода… Шкода не за тим, що добре ставився до вас, шкода самого себе за недоумкуватість. Маєте рацію, поганий з мене директор, гарний мав би розбиратися в людях, а я не побачив навіть того, що лежить на поверхні.

– Ви не тільки поганий директор, ви просто вискочень. Вам же й сорока не було, коли стали членкором, хлопчисько, пацан, а обійшов розумних і поважних… Чому? Бо зумів розштовхати ліктями, показав зуби, знайшов високого покровителя!

– Хто ж протегував мені? – щиро здивувався Некрич.

– А кого у наші благословенні часи призначають директором інституту без протекції?

– Не припускаєте думки, що я щасливий виняток?

– Хоч зараз не брешіть.

– Чому ж мій покровитель не допомагав мені тепер? Адже ви уже зняли мене з роботи…

– Зараз усі ховають голову під крильце. Навіть номенклатурники, які хизувалися своєю всевладністю і вседозволеністю, перші волають про демократію.

– Маєте рацію, – згодився Некрич. – Але яке це мас відношення до мене?

Майструк переможно посміхнувся.

– Облишмо.

– Справді, облишмо. – Некрич хотів допити каву, та в роті зробилося гірко, немов ковтнув отрути – відсунув чашку різко, ледь не розбив.

– Нервуєте? – в очах у Майструка засвітилося торжество. – Тепер вам доведеться бути як усім: вчасно приходити в інститут, виконувати планові роботи, одержувати прочуханки від начальства. І ніхто не хвалитиме ваші пересічні книжки, ніхто не підтакуватиме на вчених радах.

Некрич знизав плечима.

– Але ж ви перший згоджувалися зі мною у всьому, хоча, можливо, я й помилявся.

– Спробував би я піти проти вас!

– Давайте припинимо цю розмову. – Некрич відчув утому, наче весь день тягав щось важке. – Виявляється, ми антагоністи і, слава богу, я нарешті збагнув це.

– Боїтеся правди? Хоча цього слід було чекати. Усі вискочні бояться правди. Та настали часи, коли ми можемо висловлювати все, що думаємо.

– Ви типовий демагог, Федоре Гавриловичу, і я щасливий, що ми нарешті порозумілися. Бо міг би все життя вірити у вашу порядність.

– Коли нема чим боронитися, чесних людей починають звинувачувати в демагогії. Прийом відомий.

– Демагог – це дуже м’яко сказано.

– Кажіть, кажіть – це у вас ще директорська відрижка. Скоро вас обскубуть – знатимете, як ходити в рядових.

– Ніколи не тримався за директорське крісло.

– Трималися, ще й як трималися! Обома руками. Академіка в нас хіба за розум дають? За крісло, і ви це знаєте не гірше, ніж я. Ви були без п’яти хвилин академіком, а тепер дзуськи. Крісло затуляло вас від житейських бур, от і пристібалося пасами безпеки, щоб раптом не викинуло. І ви можете казати про мене все, що хочете. Так, я падлюка, так, плазував і принижувався, бо слабка людина, не боєць…

– Знаєте, хто ви?

– Сьогодні я стерплю від вас будь-яку образу, бо це буде остання кривда.

– Ви нагадуєте мені дощового черв’яка, Федоре Гавриловичу. Плазуєте, звиваєтеся, бо не маєте хребта, а розірви вас – не помрете, навпаки, з одного Майструка народиться двоє, і обидва такі ж огидні.

– Тепер і ви станете черв’яком і відчуєте всі радощі черв’якового життя, плазуватимете, як усі, й закопуватиметеся в землю в разі небезпеки.

Некрич зареготав мало не весело.

– Ніколи! Можу з вами закластися.

– Життя навчить.

– Кожен живе по-своєму.

– Це ви хотіли жити по-своєму. Ширяли у надхмарних висотах, з яких людство видається мурашником, та от обрізали крила, й станете, як усі, звичайною комахою. Бо наше суспільство не терпить зухвалих, у нас усі рівні, і в цьому наша перевага. Це там десь нахапалися б грошей, різних Нобелівських премій, відгородилися б від трудящих бетонним парканом і плавали в голубих басейнах.

– Це ви – трудящий?

– Не смійте іронізувати. Бо соціалізм для таких, як я, – трудівників. Які знають свою справу і роблять її.

– Шкода, – зітхнув Некрич, – шкода, що ви маєте право голосу. Шкода, що підноситимете руку, і від цього залежатиме доля інших. Не лицеміритиму, і себе шкода, адже ж ви тепер всіма силами підтримуватимете того, хто прийде замість мене, казатимете йому ті ж улесливі слова, що казали мені, голосуватимете за нього аж до того часу, поки не похитнеться. І ніхто не виведе вас з ученої ради, а на партзборах усі хвалитимуть, бо сумлінно виконуєте громадські доручення й ніколи не запізнюєтесь із сплатою членських внесків. І будете ви правою рукою Салія, і підноситиме Салій вас так само, як, скажімо, Павлюка чи когось іншого з вашої компанії. Сірої, повзучої, як смола, липкої компанії, котра чомусь вважається основою основ і може диктувати свої закони.

– Нас більшість!.. – переможні нотки зазвучали в голосі Майструка. – А суспільство живе за законами більшості. – Раптом затнувся, подумавши: “Що я кажу? Невже збожеволів? Як можна так розпускатися? Дурень, останній дурень, базікало…” Глибоко втягнув у себе повітря, зупинився, мов кінь перед безоднею, вимучено посміхнувся і запитав, дивлячись Некричеві у вічі: – Ну, як я тебе розіграв?

– Що-що? – не збагнув Іван Михайлович.

– Отакі слова тепер казатимуть тобі в інститугі колишні однодумці, – пояснив Майструк. Нарешті не витримав Некричевого погляду і відвів очі.

– Хочеш сказати: жартував?

– Авжеж.

– Ні, Федюню, – не повірив Некрич, – нарешті ти відкрився, і я зрозумів тебе до останку.

– Маленький спектакль, – реготнув Майструк, – але ж я, мабуть, поганий актор і не зумів переконати тебе.

– Чого ж, переконав, – не згодився Некрич. – Справді, Федюню, маєш рацію: таких, як ти, в нашому інституті більшість. І це моя вина… – Сердито відсунув чашку і, не дивлячись більше на Майструка, вийшов з кав’ярні. Думав: так, це моя вина. Ширяв у надхмарних висотах, обстоював якісь ідеали, цілувався з Майструком, тягнув за комір Павлюка, от і дотягнувся. Проте, подумав також, є і однодумці, є таланти, невже їх меншість? Але ж не рахуватимеш по пальцях: талант – нездара…

Може, простіше піти самому? Думати лише про себе, працювати лише на себе, бо обличчя справжнього вченого визначають, зрештою, його власні роботи.

Нехай очолить інститут Салій, чорт лисий, будь-хто, нехай поморочать собі голову, а я засяду в своєму кабінеті над Десною, де так гарно пишеться…

Однак чи є це позиція? І що станеться з інститутом, коли прийде Салій? Для чого ми живемо зараз? Що буде завтра, якщо кожен здаватиме позиції, особливо тепер, коли країна так розбурхана!

І ще подумав: чомусь ми останнім часом говоримо про обов’язки комуніста переважно на партійних зборах. Приймаємо рішення, пишемо правильні резолюції, кажемо красиві слова, аплодуємо доповідачам. А чи зазираємо собі в душу, вимагаємо від себе того, чого хочемо від інших? Чи не стали чиновниками й за духом? Чи не ставимо матеріальні блага над усе? Звикли до спеціальних лікарень, закритих магазинів, персональних машин – он з Кончі-Заспі, де урядові дачі, третину автомагістралі віддали тільки для персональних чорних “Волг”. І навряд чи хтось згори наказав, просто знайшовся запопадливий чиновник в Міністерстві внутрішніх справ або в Державтоінспекції, вирішив створити максимум зручностей для начальства, а воно сприняло це як належне. І ніхто не зауважив, чи варто витрачати мільйони державних карбованців заради окремої дороги для кількох десятків номенклатурних машин. А чому не зауважив? Бо звикли відчувати свою винятковість, звикли чути лише похвальні слова, як і ви, до речі, Іване Михайловичу, – скажіть відверто, чи подобається вам критика? Не дуже, і статтю Салія про вашу книжку сприйняли роздратовано…

Проте стаття ж тенденційна й неаргументована. Але чи не здається це лише особисто вам?

Ні, вирішив, у мене ще вистачить кебети, щоб відрізнити справжню критику від критиканства. Зрештою, давайте полемізувати. Я готовий прийняти відкритий бій, готовий до дискусії, на кожне ваше звинувачення, товаришу Салій, маю аргументовану відповідь.

“А чи не заговорили в тобі, Іване Михайловичу, перебільшені амбіції? – подумав. – І чи не тримаєшся справді за директорське крісло заради власної вигоди? Має рацію Майструк: навряд чи дочекатися тобі академіка без посади. А чи хочеться стати академіком?”

І Некрич чесно відповів сам собі:

“Хочеться. Але, – поправився, – не за будь-яку ціну. Не підеш ти, Іване, на поклон ні до Гнідаша, ні до самого президента. Ти все ж комуніст, Іване, а не пристосуванець на зразок Майструка”.

Некрич зупинився перед будинком, цілий поверх якого займав їхній інститут. Он його вікно, а скільки ще вікон? І за кожним люди – великий, з різними смаками та уподобаннями колектив. Він гадав, знає кожного. На жаль, помилився. Але ж на помилках треба вчитися. І не повторювати їх. Отже, ранувато здаватися, товаришу Некрич. І давайте, Іване Михайловичу, наодинці з собою вирішимо: починаєте ви боротьбу не з-за шкурницьких інтересів, не заради самоутвердження, а боротьбу принципову. Не всі повірять тобі, гадатимуть, власну шкуру й благополуччя захищаєш – що ж, усім у душу не залізеш… Черниш, Владко, Науменко, Сашко Малин, усі гарні й талановиті люди зрозуміють тебе й підуть за тобою…

Секретарка кудись вийшла, і Некрич зайшов у кабінет непомічений. На столі лежала тека з діловими паперами, але не став переглядати їх, влаштувався в низькому фотелі біля журнального столика, вільно простягнув ноги й замислився. Цікаво, як поведеться в нинішній ситуації Пилип Синиця? Уже понад тиждень в інституті працює очолювана ним комісія, а Пилипові мов заціпило. Не приїздив на дачу й ні разу не подзвонив. Некричеві чомусь зробилося тоскно. Певно, між друзями мають бути інші стосунки. Пилипові взагалі слід було відмовитись від участі в комісії, в крайньому разі, якщо приперли до стінки, мав би подзвонити, хоч якось порозумітися. Товаришування передбачає повну відкритість, інша справа, що можеш зайняти неприйнятну для друга позицію, та скажи про це чесно. А Пилип мовчить, і ніхто не знає, чого від нього чекати…

Зарипіли двері, в отвір просунулася Арсенова голова.

– А Нюра каже: тебе нема… – здивувався.

– Я тишком-нишком…

Арсен влаштувався в фотелі напроти.

– Дзвонила твоя Софія Гнатівна. Вона в паніці, просила перехопити Пилипа.

– Ні, – відрізав Некрич, – про це не може бути й мови. Я не потребую Пилипового захисту.

– Потребуєш, – заперечив Арсен. – Але згоден, з Синицею розмовляти не варто. Він міг би й сам обізватися.

– Це його діло.

– Його. Проте, як би все не скінчилося, наб’ю йому пику.

– Можеш.

– Ну, якщо вже й ти дозволяєш, зробимо. У присутності широких кіл громадськості. Аби всі запам’ятали, як слід поводитися в порядному товаристві.

– А я щойно пив каву з Майструком, – якось не до ладу повідомив Некрич, – і він висловив усе, що думав про мене.

– Федюня? Розперезався? Не може бути!

– Уяви собі! Виявляється, він завжди вважав, що Некрич кар’єрист, сучий син і нездара. До того ж за протекцією проліз у директорський кабінет.

– Заворушилися гади, – поморщився Черниш. – Але ж Федюня!.. Здається, ти просунув його дочку в університет…

– Є така пляма в біографії.

– Не чекав від Федюні. Догадувався, голосуватиме проти тебе, але ж отак піти з відкритим забралом…

– Можливо, це робить йому честь.

– Про яку честь торочиш! Бити лежачого?

– Так, вони вважають мене вже лежачим.

– Такого не може бути, бо не може бути ніколи. Ми зробимо сьогодні з Салія відбивну котлету.

– Оптиміст!

– Просто вірю в правду.

– В кожній ситуації є дві правди. А маніпулювати фактами Салій вміє.

– Малин звідкись дізнався, що Салій звинувачуватиме нас у групівщині.

– Вірю. Це було модно й досі проходило. Слова “група” і “фракція” стали символом ганьби. Ще з тридцятих років, коли громили Бухаріна та іже з ним. Але які групи можуть бути в нас зараз? Тільки дві – ті, хто щиро прагнуть перебудови й знають, що без неї нам не жити, й ті, кого влаштовує статус-кво. Побачиш, як сьогодні Павлюк виступатиме за перебудову! А сам робитиме все, щоб нічогісінько не змінилося.

Синиця приїхав в інститут за кілька хвилин до початку зборів. Увесь день був не в своїй тарілці: вранці Лара влаштувала скандал – звідкись дізналася, що йому доручено перевірку Некричевого інституту і що він підступно підняв руку на друга. Дарма Пилип намагався пояснити, що не мав іншого виходу і що він зовсім не збирається виступати проти Івана – Лара ляснула дверима й пригрозила не пустити додому, якщо справді насмілиться котити бочку на Некрича.

Протягом дня Пилип кілька разів хотів подзвонити Іванові, та все ж утримався. Час уже втрачено, дзвонити й з’ясовувати стосунки слід було раніше, та й що він скаже Іванові, адже й досі остаточно сам не знав, як поведеться. Звичайно, найкраще було б не плювати проти вітру й заручитися вічною вдячністю Гнідаша. Та й в інституті, наскільки його інформували інші члени комісії, дуже міцні антинекричеві позиції, й багато хто полегшено зітхне, м;що комісія наголошуватиме на недоліках.

Можна виступити і нейтрально, як кажуть, ні туди й ні сюди, обійти оцінку Некричевих робіт, не згадувати Салієву статтю в пресі, зрештою, це не входить у завдання комісії, нехай парторганізація сама виносить присуд науковій діяльності директора інституту.

А розмова з академіком Петровським? От на кого можна спертися і одразу покласти Салія на лопатки…

Але хто знає про цю розмову? І кому відома думка Петровського? Про книжку ж Некрича писала республіканська преса, це вже не особиста думка Салія, а громадська думка, до якої треба прислухатися й робити висновки…

А тут ще Лара влаштує ввечері скандал… Адже не знає, в яку халепу потрапив коханий чоловік.

Там буде видно, вирішив Синиця і поїхав до Некричевого інституту.

Салій зустрів його стурбовано.

– Щось трапилося? Ми вже хвилюємося…

Синиця зиркнув на годинник.

– Маємо ще п’ять хвилин.

– Але ж ми підготували проект резолюції і хотіли б знати вашу думку.

– Обговорення резолюції партзборів поза моєю компетенцією. Для цього існує партбюро, а затверджуватимуть її партзбори.

– Однак ви виступаєте на зборах, і ваші висновки маємо покласти в основу. Ми тут радилися з іншими членами комісії…

– Я доповім на зборах їхню точку зору.

– Але ж ваша?..

– Через хвилину… – Синиця ще раз глянув на циферблат. – Через хвилину ви почуєте її.

Збори були відкритими, і в невеликому залі не було жодного вільного місця. Синицю запросили за стіл президії, він оглянув зал, упіймав запитливо-тривожний погляд Черниша, побачив Івана, але не зустрівся з ним очима – Іван втупився у підлогу, стиснув долонями коліна й ледь-ледь похитувався, певно, ляше це виказувало його хвилювання.

“А йому зараз не солодко”, – подумав Пилип. Він збагнув, чому Іван не дивиться на нього, – вже звинувачує в зраді, он як Арсен зблискує очима – гнівно й лиховісно.

А Салій вже надає йому слово…

Пилип не пішов до трибуни, що стояла поруч, сперся пучками на червоний оксамит, що вкривав стіл президії, обвів зал затяжним поглядом, помовчав і сказав:

– Переді мною лежать висновки комісії, і я, як голова, маю доповісти партзборам нашу точку зору. Але хочу почати з іншого… – нарешті піймав погляд Некрича – уважний і, як видалося, іронічний, і вів далі з притиском: – Так, з іншого: учора я повернувся з Москви, де мав зустріч з академіком Петровським. – Вирішив не уточнювати, де саме зустрівся з Петровським, та й яке це мало значення. – І розмовляли ми з академіком Петровським, сподіваюсь, усі розуміють, про кого йдеться – про нашого видатного вченого Якова Васильовича Петровського, так от, розмовляли ми з ним про книжку товариша Некрича, яка одержала таку категорично негативну оцінку в нашій республіканській пресі. Дізнавшись про це, Яків Васильович був дуже здивований. Бо він ознайомився з працею Некрича в російському перекладі (добре, що книга встигла вийти в Москві) і вважає її дуже цікавою та грунтовною. Принаймні його оцінка протилежна тій, яку висловив товариш Салій у своїй відомій статті.

Пилип почув, як збуджено загули в залі, помовчав, обвівши присутніх поглядом, та облич не побачив, тче зал і не був набитий людьми, згадав пічну розмову з Петровським і раптом відчув точно таке ж нервове збудження. Біс з ними – гнідашами, саліями, – треба бути самим собою і хоч іноді долати в собі раба. Тому й сказав те, що думав, сказав уперше привселюдно, не вираховуючи, як поставляться до його слів – тепер йому було все одно:

– Я уважно й не один раз прочитав статтю товариша Салія і хочу сказати у зв’язку з цим от що: яка невмируща в нас тенденція – навішувати ярлики. Вишукувати ідеологічні збочення і відразу звинувачувати у всіх смертних гріхах. Прийом старий і перевірений. Колись з його допомогою робили з чесних людей ворогів народу, тепер кидають тінь на репутацію. Є, мовляв, з цього приводу усталена думка, вивірена й, можливо, затверджена, а такий-сякий насмілився заперечити її, навіть має власну. Письменник написав роман про атомну аварію, написав чесно, незважаючи на посадові особи. І одразу лист атомників: спаплюжив передовий виробничий колектив, зганьбив робітничу честь. Такі книжки не потрібні народові, уявляєте, вже цілому народові! А спробуйте сказати щось негативне про міліцію чи прокуратуру. Скільки років ця тема була під забороною, і чи не тому наші газети тепер так часто пишуть про зловживання у правоохоронних органах? Проте, здається, я дещо ухилився від теми. Повернемося до статті Салія. Нашу комісію весь час непомітно наштовхували на думку, що людина, яка сповідує такі погляди, ненадійна, ідеологічно нестійка. У зв’язку з цим хочу заявити: особисто я з Некричем у товариських, навіть дружніх стосунках. Коли мені запропонували очолити комісію по перевірці вашого інституту, спочатку хотів відмовитись, аби хтось не сказав, що Синиця вигороджує друга. А давайте подивимося на цю проблему з іншої точки зору. Скількох жертв зазнала наша країна піввіку тому, бо друзі не зуміли чи не схотіли захистити один одного. Коли друг не боронить друга, коли людина не піднесе голос на захист колеги, у порядності якого не сумнівається, коли чесна людина не може всюди, за будь-яких умов казати те, що думає, отам і починаються корупція та беззаконня. Певно, я знаю Некрича більше, ніж будь-хто з присутніх. Так, він мій друг. А кого ж я маю захищати: друга чи ворога? Це, звичайно, не означає, що другові слід прощати помилки. Побачивши, що Некрич збочує, я б перший сказав йому про це. І не задумуючись повторив би на цих зборах. Однак знаючи погляди й переконання вашого директора, я рішуче відкидаю звинувачення його в ідеологічних збоченнях. Недоліки в роботі Некрича, звичайно, є, як і в діяльності всього вашого колективу. І давайте об’єктивно розберемося в них…

Синиця перевів погляд на Салія, – той сидів ліворуч від нього, поклавши руки на стіл, і Пилип побачив, як тремтять у нього пальці. Довгі сухуваті пальці з акуратно підстриженими нігтями на червоному оксамиті, здається, жили окремішнім від людини життям, тремтіли дрібно-дрібно, кров відлила від пучок, нігті побіліли, зробилися наче мармуровими, й Пилипові здалося, що зараз Салій зібгає оксамит, вчепиться в нього мертвою хваткою, зірке зі столу, переверне стіл…

Але Салій сплів пальці й стиснув їх, хруснувши суглобами, – він ще володів собою і не здався. Підвів очі на Синицю – Пилип прочитав у них холодну лють, але це не збентежило його.

– Давайте будемо гранично об’єктивними!.. – упевнено повторив Синиця.