Текст книги "Шукайте жінку"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 14 страниц)

Від усвідомлення влади над численними претендентами Аріадні зробилося гарно, на мить зупинилася і підвела вгору руки, немов злетіла над усіма – засміялася щасливо й безжурно.

Арсен озирнувся на неї, хотів щось сказати, та Софія потягнула його в кут тераси.

– Любий, – мовила притишено, – ви щось казали про Салія та його підспівувачів… Хто вони? Оці Салієві друзі, які прилипли до нього?

– Сателіти? – уточнив Арсен.

– Вам видніше.

– Навіщо вам?

– Так, хочу знати…

– Павлюк і Рапак… Два паразити від науки.

– А паразіти нікогда!.. – раптом заспівала Софія. Різко обірвала спів і долала твердо: – Це я вам кажу точно!

6

Плева поклав на стіл пачку грошей, переможно зиркнув на дружину й мовив коротко: – Ось!..

Маруся помацала гроші й запитала:

– Скільки?

– П’ять…

– Овва! Звідки?

– Давай обідати.

Маруся заметушилася – наскільки могла, бо важила понад центнер. Принесла каструлю з борщем, насипала Плеві повну миску.

– Їж, майорчику, – мовила солодко. Так називала чоловіка, коли була в доброму гуморі. – То звідки?

Плева розповів про угоду з Копотом.

– Якраз на “Жигулі”, – закінчив.

Маруся розгублено покліпала повіками. Рішуче відсунула гроші.

– Ти що, майорчику, здурів? Віддай назад негайно! Завтра сядеш у “бобик” і відвезеш.

– Але ж “Жигулі”…

– Не випендрюйся: зірвуть погони й посадять.

– Гадаєш, я над цим не думав?

– Думав, та погано. Ти газети читай, майорчику. Не таких, як ти, посадили. Навіть міністрів. А про узбецьких хабарників чув?

– Обійдеться…

– Ні, майорчику, я спати хочу спокійно. Що таке колонія, ми з тобою краще за інших знаємо.

– Не з медом…

– А якщо зеки дізнаються, ким ти був, уявляєш?..

– Уявляю… – похмуро погодився Плева.

– То не зв’язуйся, якось і так проживемо.

– Десять тисяч!

– Гадаєш, у мене серце не болить?

– Мені сидіти, не тобі…

– Помовч! – Маруся взяла пачку грошей, відчула, яка вона важка, й зітхнула. – Звичайно, може, і обійдеться… – Раптом жах стиснув серце: все у них добре, скоро Плеві й про відставку можна думати, попереду спокійне, урівноважене, трохи одноманітне, проте забезпечене життя, а якщо візьмуть ці прокляті гроші – лишиться вона сама, Плеві навісять років п’ятнадцять, у кращому випадку – десять, сидітиме вона біля розбитого корита, треба буде кудись улаштуватися, думати про квартиру, рахувати копійки… Ні і ще раз ні, геть спокуси! Щоправда, десять тисяч, і п’ять з них уже лежать в неї на долоні – наче підморгують… Цілих п’ять тисяч! Віддати їх – наче витягнути з власної кишені, шкода…

Як же вчинити?

А може, справді обійдеться?

Ні, не треба…

Маруся кинула пачку на стіл, сердито насупилася.

– Ні, – заявила категорично, – не можна!

Хоча знала: можна й навіть треба. Аби тільки не було так лячно. Аби знати, що минеться. Той Копот не задарма платить гроші, пограбує ощадкасу або інкасаторів, а вони озброєні, їхніх зеків схоплять, а хто відпустив? Подати сюди начальника колонії майора Плеву, розжалувати його й судити…

Однак Копот ризикує не менше за них, певно, продумав усе в деталях – розумна голова, це ж треба додуматися – залучити зеків, у них в разі чого чисте алібі: відбувають покарання у виправно-трудовій колонії. Хто ж знав там, на волі, що вони розконвойовані? А ніхто…

Якщо підійти з цього боку, карта начебто безпрограшна.

І десять тисяч… Скільки ж майорчику служити, щоб одержати такі гроші? Від цієї думки зробилося тоскно – цілих десять тисяч, як би згодилися! – і віддати?

Ні, віддавати наче не випадає. Більше того – не можна!

Ніби відповідаючи на Марусині сумніви, Плева сказав:

– Ти, жінко, не сумнівайся, я все вирахував. У мене знаєш скільки таких розконвойованих субчиків? В разі чого – відати нічого не відаю. Не можу я за кожного паршивого зека відповідати.

– Не за кожного, а, певно, за грабіжників. Скажи мені, для чого Копотові ці зеки?

– У підкидного дурня гуляти…

– Ти зі мною не жартуй, майорчику.

– Я тими Прищем і Модником поцікавився. Досвідчені хлопчики, сидять за квартирну крадіжку, та ходять чутки – вони крадіжкою убивство замазали.

– Отож, і я так думала. Виходить, Копотові вони для великого діла потрібні. Лячно мені, майорчику.

– Гадаєш, мені не лячно? Одначе на машину вистачить, де стільки візьмеш?

Маруся вмостилася за столом навпроти чоловіка, накрила рукою гроші. “Усе, – вирішила, – треба ризикнути: пан або пропав…”

– Слухай мене уважно, майорчику, – сказала. – Слухай і не перебивай. “Жигулі” ми, звичайно, купити можемо. Але навіщо? Службовий “бобик” маєш, а їздити куди? У райцентр чи до Києва? То завжди на “бобику” можемо. А нам що треба? Нам, майорчику, про майбутнє дбати треба. Мені твої “учреждения” от як набридли – тільки бачиш каторжні пики. На пенсію тобі, майорчику, треба, одержиш підполковника – й закругляйся. А до пенсії підготуватися слід, і ці десять тисяч якраз знадобляться. Я от що надумала: дім нам з тобою потрібний, майорчику. Дім у райцентрі. Містечко – що треба, не Київ, правда, та навіщо нам Київ? Метушня й розпуста. У мене від Хрещатика голова обертом іде, а в райцентрі нас усякий собака знає і шанує, тобі ділянку гарну дадуть, дім двоповерховий поставимо й садочок посадимо. Якраз до пенсії і збудуємось. Потихеньку, аби очі нікому не муляти. Цемент, цеглу й дошки скомбінуєш, решту прикупимо, а я про свій дім усе життя мрію.

– І я, – зізнався Плева. – Але й про власну машину також.

– Машина – тьху… – скривилася Маруся. – “Жигуль” згниє, поки підполковника одержиш. А дім – навічно.

– Навічно, – не без ентузіазму погодився Плева.

Маруся взяла зі столу гроші, перерахувала, слинячи пухкі червоні пальці, зітхнула й сказала:

– Поклади на книжку. Уже маємо дев’ятнадцять, а з тими п’ятьма, що Копот додасть, двадцять чотири. Для початку доста.

– Мало, – вирвалося в Плеви. – На дім та на меблі все вбехкаємо, з чим зостанемося?

– З дулею, – погодилася Маруся. – Продешевив ти, майорчику.

Плева сумно похитав головою.

– І мені так здається. Я тих зеків притисну і з них ще візьму. По-перше, два куски за форму…

– Яку форму?

– Забув сказати: Копот просив у офіцерську форму їх одягнути. На Модника моя стара піде, а Прищеві міліцейський мундир треба знайти.

Маруся спохмурніла.

– Не подобається це мені!

– Так, – підтримав її Плева, – порохом тхне… Проте начебто не так уже й страшно… Ці уголовнички, здається, досвідчені, й причепитися до них буде важко.

– Наша хата скраю, – вирішила Маруся. – От тільки б з формою не вклепатися.

– Повернуться – одразу ж заберемо й зничтожимо. А наступного разу…

– Якого наступного?

– Копот сказав: Модник з Прищем йому двічі чи тричі знадобляться.

– І все це за десять тисяч?

– По десять за кожний раз.

– Дзуськи! – вигукнула Маруся. – Не пройде!.. Наступного разу нехай викладає вдвоє.

– Дивлячись скільки вперше візьмуть…

– Ти за них, майорчику, не турбуйся. Якщо Копот десятку одразу виклав – багато візьмуть. Нам би з тобою точно вистачило. І на дім, і на машину. На всю остатню жисть.

– На всю?.. – зачудовано покрутив головою Плева. – Аби ж не так лячно…

– Не бійся і бери приклад з начальства. Твій колишній міністр був голова: і сам жив, і іншим давав. Ото б нам з тобою, що до його рук прилипло…

– Не будь жадібною. Кажуть, великій рибі в глибокій воді плавати. Та й часи нові: тепер сім разів відміряй, один – відріж.

Маруся подумала й наказала:

– Ти мені, майорчику, отих жевжиків покажи. Модника з Прищем. Хочу з ними сама побалакати.

– Проінструктуєш?

– І це не завадить.

– Розумнішою за всіх хочеш бути… – невдоволено пробуркотів Плева.

– А я і є розумніша. На твоєму місці давно б у полковники вийшла.

– Освіти мені не вистачає,– поскаржився Плева.

– Не освіти, а кебети. І нахабства. Усього разом.

– Ображаєш…

– Правду кажу, майорчику. А ти газети більше читай: нас саме до цього тепер і закликають. До гласності, тобто правди!

7

Зоя прийшла без попередження, та Арочка була рада їй. Сиділа у кріслі під торшером у материному м’якому оксамитовому халаті, підправляла напильничком нігті й обмінювалася з подругою новинами.

– Отже, – перепитала Зоя, – твоя муттерхен лягла під академіка?

– Вийшла заміж, – поправила Арочка.

– Не все одно, однаково лягла… Ти його бачила?

– Учора.

– І як?

Арочка хотіла відповісти, що вона б сама з задоволенням… Порівняно молодий, розумний чоловік. Та не зізналася. Ця Зойка – талалайка, усе рознесе по Києву, як сорока на хвості, спробуй потім відмитися…

Проте для чого відмиватися? І перед ким виправдовуватися? Більшість її подруг, не замислюючись, вчинили б так само. Хіба вік у наш демократичний час перешкода? Плювати, що Некрич років на двадцять п’ять чи тридцять старший за неї! Хіба можна порівняти його з Аліком чи Сєвою? Порозпушують хвости, як павичі: шкіряні піджаки, вельветові джинси, саламандрівські туфлі, а за душею десятка чи дві, і то вициганені в матері чи просто поцуплені з шухляди, куди батьки ховають свої капітали. У Сєви, щоправда, “лада”, та мало не кожну поїздку треба погоджувати з татусем, а там починаються запитання: що, коли та з ким? Спочатку Севі вдавалося відбріхуватися, та після того, як подряпав крило, батько забрав ключі, й за останній місяць вдалося тільки раз проїхатися до Броварського лісу – й то Сєвка нервував, зиркав на годинник, які вже тут веселощі? Єдина втіха: на зворотному шляху вона сама вела “ладу”. Сєва наклюкався й не ризикнув сісти за кермо, а вона полюбляє швидку їзду й доїхала до Дніпра за кілька хвилин, спритно маневруючи в потоці вантажівок, що увечері поверталися до Києва.

Арочка уявила себе на сидінні білої Некричевої “Волги” й ще раз пошкодувала, що матуся випередила її.

Але, зрештою, лишається Арсен. Автомобіль має не такий розкішний, як академік, та надійний і швидкісний. Вона сама випробувала його вчора, коли разом з Арсеном верталися з Некричевої дачі: на Арсеновій “ладі” можна без особливих труднощів обійти бундючних “волгарів”.

Арочка згадала Арсена з приємністю. Хлопчик що треба, й варто зайнятися ним, пошліфувати трохи, як шліфує вона зараз нігті. Й матір радила не випускати його: чула від Некрича – перспективний, талановитий і з нього будуть люди. Будуть, якщо серйозно зайнятися, вирішила Арочка. Бо поки що тільки кандидат, а тих кандидатів у столиці – як бліх. Щоправда, уже захистив докторську, а хтось казав їй, що доктор наук оцінюється від чотирьохсот до п’ятисот кербелів на місяць. Не так уже й багато, їй вистачить лише на “шмутки”, та Арсен може писати ще книжки (вчора у них з Некричем ішла про це мова), а книжки – це гонорари й слава, на славу – начхати, головне – гроші, – особливо поки вона молода, гарна й полюбляє не менше ніж двічі на день міняти сукні…

І Аріадна розповіла Зої про Арсена та перше враження від нього.

Подруга округлила очі. Були вони в неї і так круглі та зелені, зовсім котячі, та й взагалі Зоя нагадувала кицю – маленька, м’якенька, з кучмою білявого фарбованого волосся, носик кирпатенький, щічки пухкенькі, так і хотілося її погладити. І Зоя дозволяла це чоловікам з радістю, навіть муркотіла від задоволення. Це зовсім не означало, що потім вони могли чинити, що забагнеться. Зоя була розсудлива й перебірлива, це тільки здавалося, що м’якенька й піддатлива, насправді ж могла мало не з першого погляду визначити, чого вартий той або інший чоловік. Й рішуче відшивала молодиків, які пускали слину, тільки торкнувшись її,– чоловік має бути твердим, рішучим і грошовитим, це знала точно, як віруючі – “Отче наш”, і цей принцип ніколи не зраджувала.

– Арсен… – мовила Зоя мрійливо. – Це звучить… Розкажи, який він…

– Бо! – вознесла великого пальця Арочка. – Хлопець що треба, тридцятник має, а вже професор!

– Професор! – захоплено вигукнула Зоя. – І він справді призначив тобі побачення?

– Завтра.

– Добре, що завтра, бо сьогодні прошвирпемося у “Київську Русь”.

Аріадна відірвалася від нігтів.

– Не хочеться.

– Кинь, запрошує Лана, він сказав – гарно посидимо. Буде ще один…

Арочка потягнулася і погойдала ніжками – перейняла цю звичку від матері.

– Якийсь Лапин фрайєр… Набридло.

– Ні, Лапа натякнув, дуже грошовитий. А у тебе все одно вечір гавкнув.

– Ну, добре, – вирішила Арочка, – справді, що увечері робити?

– Лапа того приятеля дуже вихваляв: наче б колись був чемпіоном з боротьби.

– Спортсмен… – поморщилася Арочка. – У них курячі мізки. М’язи наганяють, а звивини випростовуються.

– Тобі що, їхні мізки потрібні? Вечір посидимо – й забудь. Як на мене, краще: розумних розмов не треба вести.

Арочка позіхнула.

– Лапа завжди в когось учепиться. Сам платити не хоче.

Зоя безжурно зареготала.

– Нам все одно – Лапа чи якийсь Моня…

– Що за Моня?

– Я ж тобі вже півгодини торочу – Лапин приятель, що до “Київської Русі” кличе. Моня-великий – так назвивається.

– А є ще Моня-маленький?

– Без понятія. Гадаю, називається великим, бо й справді високий.

– Як Сабоніс?

– Такими хлопчиками, любко, не розкидаються.

– Побачимо… – ліниво відповіла Арочка. Подумала: Арсен нікуди не дінеться, а Моня-великий зацікавив її. Великі й сильні хлопці подобалися їй, звичайно, не такі, як збірники-баскетболісти – за два метри… Метр дев’яносто – самісінький клас, для баскетболу – миршавець, а для неї – що треба. Якщо ж до того гарно одягнений і статуристий – люкс, з таким і Хрещатиком пройтися не гріх, аби всі озиралися…

– Отже, – Зоя підвелася, – о сьомій біля “Київської Русі”, не запізнюйся.

Арочка лише кивнула й пішла зачиняти за подругою. О сьомій, то о сьомій, хвилин п’ятнадцять чи двадцять почекають, не королі й не графи, теж мені – Моня великий, побачить її – стане маленьким, усі вони одним миром мазані, великі й неприступні, немов вежі середньовічних фортець, а наче б випадково покажеш коліна – меншають і здаються на милість переможниці. Навіть такі, як Арсен, певно, набачився дівчиськ, різні там студенточки та аспіранточки молодому докторові наук проходу не дають, падають штабелями, розбалували й розбестили, а варто було з’явитися їй – і підібрав хвоста, мов слухняний пес, і їй вирішувати, крутити йому хвостом чи підвестися на задні лапи… Однак що одягнути увечері?

Моня великий, отже, високий, дивитиметься на неї згори, тут не обійтися без рожевої сукні, у неї велике декольте, і нехай Моня милується її грудьми. Вона не надягне ліфчика, прекрасне гріх ховати, здається, про це написано навіть у Біблії. Арочка не читала Біблії, проте чула: кожна інтелігентна людина має хоча б погортати цю книгу. Либонь, нудьга зелена, на зразок давньогрецьких міфів, та доведеться почитати, це піднесе її в Арсенових очах.

Де тільки дістати Біблію? Втім, той же Арсен розіб’ється, а принесе.

Здається, це у Біблії розписуються принади якоїсь єврейської красуні Суламіфі: груди в неї – хто ж це розповідав, звичайно не Лапа і не Сєва, ті, крім закордонних детективів, не читають нічого, – втім, не має значення – хто, головне, груди в тої Суламіфі – як чаші…

Теж мені, порівняння, вирішила зневажливо, от у неї груди – як дзвони, торкнись – захилитаються і задзвонять, як у церкві – молись на них, ставай на коліна, як перед дівою Марією.

Арочка самовдоволено посміхнулася: знала, вона вродливіша за всіх намальованих на іконах Марій, а посмішка в неї загадковіша за розрекламовану Джокондину.

Їй би тільки в Париж, пройтися по Версалю чи Лувру, стати поруч тої Джоконди, ото було б видовисько!

Від думки про Париж та французів, які вільно розгулюють Єлісейськими полями, зробилося тоскно. Коли вдасться побувати там – у Римі чи Парижі? Вона не була навіть у Ленінграді – втім, нехай Арсен повезе її туди, не зараз, не треба одразу вішатися на шию, хай гадає, що вона недоторкана, а от згодом весільна подорож до Ленінграда може стати приємною.

Цікаво, подумала, а який з себе Моня-великий? І чи вдасться сьогоднішній вечір у “Київській Русі”?

Лапа прийшов до ресторану за п’ять хвилин до призначеного часу. Вирядився у білі штани й сірий вельветовий піджак, пов’язав краватку – не тому, що хотів мати вигляд джентльмена, просто недавно вдалося придбати з рук краватку, лейбочка якої свідчила, що виготовлена вона у Лондоні. Якщо відверто, Лапі краватка не дуже подобалася, в галантерейному магазині на Печерську бачив яскравіші, та сам факт її лондонського походження вразив його, і Лапа, незважаючи на спеку, рішуче стягнув смугастою краваткою комір сорочки.

Лапа ще здалеку побачив Михайла. Копот стояв на розі вулиці, ліниво та самовдоволеио позирав на перехожих, і Лапа не без заздрості визначив: Моня-великий і без краватки імпозантніший за нього. Піджак одягнув модняцький, з сірого велюру, та справа не в піджаку – фактура. Не те що він – вузькогрудий і на голову нижчий…

Копот міцно стиснув Лапину долоню, так, що той мало не зойкнув од болю.

– Привіт, Вітюшо, – прогудів дружелюбно, і Лапа вдячно подивився на нього: хоч цей не називає огидним прізвиськом “Лапа”. Ця кличка прилипла до Віктора після того, як перепив і вночі зганьбив себе з відомою серед ресторанних шльондр рудою Лілького.

“Тільки облапав… – висміяла тоді його руда пройда. – Лапа…”

Навіть згадка про Лільку викликала у Віктора напад люті – слава богу, руда проноза зникла з їхнього обрію, казали, зуміла обкрутити якогось невдаху й поїхала з ним у Знам’янку чи Сквиру, та ненависне прізвисько, певно, навічно прилипло до нього.

– Ну як? – запитав Копот. – З кадрами?

– Прийдуть. Зойка і ще одна – захитаєшся…

– Ну-ну… – скептично мовив Копот.

– Точно кажу: королева! Довга, якраз для тебе.

– Бачили…

– Таких не бачив.

– Я, Вітюню, все бачив. Зойка не підведе?

– Зойка – своя в дошку. Вона з ресторану чи бару і не вилізала б.

– Усі вони з одного тіста ліплені. Пальцем помани – побіжать, а якщо вже четвертак!.. Була в мене на минулому тижні… Молодесеньке, гарнесеньке, наївнячку з себе удає, наче вчора шкільну форму скинула, а помахав перед кирпатим носиком зелененькою, так сама миттю вискочила з джинсів, одразу полишивши в них і трусики…

– Невже? – Певно, Лапа уявив собі цю привабливу картину, бо очі в нього хтиво зблиснули. – Ото б мені таке хоч раз у житті…

– Чудик! Зойка такий фортель і за червоненьку викине… Як другу звуть?

– Аріадна.

– Красиво… – сказав Копот і поплямкав губами. – Люблю все красиве. У Москві в музеї був, там такі діаманти! Красота! Блищать, аж дивитися важко. Один камінець – і на все життя. Ти скажи, для чого їх у музеях тримати? Капіталістам за кордон продати – вони на діамантах звихнулися, – ото б прибуток для казни… А ми ціну на горілку підвищуємо…

– Так для того ж, щоб ми з тобою менше пили.

– А я менше не п’ю…

Лапа підвівся навшпиньки й замахав рукою.

– Йдуть, он наші дівчатка…

Копот витягнув шию і гмикнув од задоволення.

– Точно, Вітіоню, дівка фартова.

– А я тобі про що торочу!

– Пляшка з мене.

– Не обійдешся…

Аріадна зиркнула на Копота з цікавістю. Нічого, вирішила, може бути. Вона, правда, нафантазувала собі зовсім інше й краще, щось схоже мало не на Байрона чи, в крайньому разі, Блока, проте, Байроном тут і не пахло. Та все ж Моня-великий нагадав їй якогось актора з календаря, випущеного кіностудією Довженка. Актор – також непогано, і Арочка привітно посміхнулася Моні, відчувши своєю маленькою долонею важкість і силу Мониної руки.

Вони засиділися до закриття ресторану, пили коньяк і шампанське, Аріадна таки сподобалася Копотові, бо не скупився: замовив балик і філе, Зоя захотіла ікри, та не було – ані чорної, ані червоної, обійшлися заливною осетриною. Оркестр почав грати прощальний танець, і Моня запросив Арочку. Йдучи до естради, запитав:

– Кажуть, у тебе окрема будка?

Натяк був досить прозорий, та Аріадна удала, що не зрозуміла його.

– Окрема, – відповіла недбало.

– Я проводжу тебе!..

Арочка похитала головою. Копот притиснув її до себе, повторив тоном, що виключав заперечення:

– Поїдемо до тебе. Прихопимо ще пляшку для підбалдіння. Де живеш?

Арочка підвела на нього очі. Хотіла заперечити, та в голові приємно шуміло, а Моня справді видався великим, сильним і бажаним, вона притиснулася до нього, відчувши міць його м’язистого тіла, й погодилася:

– Добре…

Лапа на прощання налив усім по повному келиху шампанського.

– Вип’ємо за Моню, – почав жартома, – за його велич і за те, щоб йому поставили отут, навпроти ресторану, монямент. І нарешті збудували в Києві монярельсову дорогу, якою їздитимуть усі його друзі, тобто монярхісти. А жінки, які в нього закохуватимуться, відсьогодні зватимуться моняхинями.

Жарт сподобався Копотові. Випив шампанське, усміхнувся і заявив:

– Завтра я б запросив вас у філармонію, таж не підете. Знаю я вас, та й сам не піду – нудьга зелена…

Вранці першою прокинулася Арочка. Покліпала очима, побачила поруч на подушці могутню потилицю, прикриту акуратно підстриженим русявим волоссям, на мить замислилася, та одразу все згадала й безцеремонно штовхнула Моню в спину.

– Вставай! – наказала.

Хміль вивітрився, а з ним і всі її почуття до цього зовсім незнайомого чоловіка. Копот солодко потягнувся, запитав!

– Котра година?

– По сьомій.

– Рано… – Повернувся до неї, та Аріадна рішуче відсторонилася.

– Не хочу.

– Ти що? – здивувався Моня.

– Не хочу.

– Здуріла?

– Сказано: не хочу!

– Не хочеш – не треба, – не наполягав Копот.

Сів на край ліжка, запитав не обертаючись:

– Лапа казав, ти машину водиш, правда?

Власне, почувши від Лапи, що Зойчина подруга чудово водить автомобіль, і запросив дівчат до ресторану.

– Права є… – відповіла Арочка, щиро здивувавшись, чого саме це зацікавило Моню.

– Тачки не маєш?

– Звідки? Якщо ти подаруєш…

– Я, може, й подарую, – несподівано сказав Моня. – Якщо гарно поводитимешся.

– Тобі щось не сподобалося?

– Ні, все гаразд. Однак таке діло: скоро знадобиться тачка.

– А я при чому?

Моня солодко позіхнув.

– Візьмеш у свого нового папахена. Казала, білу “Волгу” має…

– То я ж його тільки раз і бачила…

– Ну й що? Він з тобою зараз заграватиме – не відмовить.

– Ні, – заперечила Арочка.

– Ну?.. – здивувався Моня. – Ти зі мною не сперечайся! Я ж сказав: тачка конче потрібна.

– Шукай в іншому місці.

Копот нахилився над Арочкою. Притиснув долонями до ліжка, дихнув вчорашнім перегаром в обличчя. Сказав жорстко:

– Не пойняла? Візьмеш у папахена. І поїдеш, куди скажу.

– Які ще будуть вказівки? – запитала Арочка.

– А це ми з тобою обговоримо, – не образився Копот. – Ти вчора правду казала, що брат в Ізраїлі? Начебто на єврейку не схожа…

– А він у мами від першого шлюбу.

– Як зветься?

– Льоня Зельцер.

– Це добре, – потер руки Копот. – Зельцер, кажеш? Навіть дуже добре.

– Чого ж доброго?

– Невже не розумієш? Маєш рідного брата там!..

– Не рідного, а зведеного.

– Яке це має значення: брат є брат.

– Я його ніколи не бачила.

– Адресу знаєш?

– Льонину? У мами десь є.

– Значить, так, – сказав Копот. – Ти мені сподобалася. Це – факт. Напишеш братові, щоб прислав виклик. Возз’єднання родин, права людини й таке інше… А ми тим часом поберемося, утворимо міцну радянську сім’ю і гайнемо до капіталістичного пекла. Нехай нам буде гірше.

Арочка щиро й весело зареготала.

– А ти в мене попитав, чи хочу до того пекла?

– Захочеш, – одповів, – ти красиво жити хочеш.

– А я й тут красиво влаштуюсь.

– Тут? – здивувався Копот. – Що мелеш? Тут красиво не можна.

– А що ти в Ізраїлі робитимеш? Там позавідомчої охорони, може, й нема.

– Головне – гроші!

– Звідки вони в тебе? Ще на ресторан…

– Дурепа! – розсердився Копот. – Гадаєш, я голови не маю? І туди з доброго дива збираюсь?

– Скільки ж маєш? – поцікавилася Арочка.

– Сто тисяч поки що вистачить?

– Овва!.. – не повірила.

– А може й більше…

– Звідки?

– На дурні запитання вірменське радіо не відповідає.

– А в тебе розмах! Проте там радянські гроші начебто не ходять…

– Ну й що? Бр-рульянти всюди ходять. Два-три гарних камінці для початку вистачить.

– Вистачить… – автоматично погодилася Арочка. У голові в неї запаморочилось: уявила себе у розкішній шубці за кермом “мерседеса” чи “тойоти” на широкому паризькому проспекті, що веде до Тріумфальної арки. Забула навіть, як називається… Чи у Римі або Лондоні… Начхати на Ізраїль та його нікчемний Тель-Авів. Вони житимуть переважно в Парижі, й вона вечорами сидітиме в окремому кабінеті “Максима”. Це справжній ресторан, а не зачучверіла “Київська Русь”, де вчора їм не подали ікри…

Але раптом підозра ворухнулася в її душі. Зміряла Копота чіпким поглядом і запитала:

– Де гроші? Покажи.

– Покажу, – згодився той. – Прийде час – покажу.

– Побачу – тоді й балакатимемо.

Койот знову потягнувся до неї, та Арочка загорнулася в простирадло й відштовхнула його.

Копот почав одягатися. Аріадна дивилася, як розчісується, й думала:

“Сьогодні увечері у неї побачення з Арсеном. Може, в нього попросити машину? Ні, незручно. Краще справді в академіка. Треба під’їхати до матусі, та його швидко уговтає. Отже, завтра – на дачу. З цим Монею рвати не можна. Хай буде в резерві. Чи Арсен в резерві… Можна крутити голову одразу обом, тільки обережно. Бо Монина пропозиція – спокуслива, такий варіант може більше й не трапитися. Головне – улаштуватися за кордоном. А там подивимося: Моня – не межа, такі, як я, цінуються в усьому світі, зрештою, можна взяти участь у якомусь конкурсі краси, й тоді переді мною плазуватимуть навіть мільйонери…”

Аріадна уявила собі конкурс, на якому – ні на мить не сумнівалася в цьому – вона переможе всіх європейських красунь, і щасливо засміялася.

– Ти що? – здивовано озирнувся Копот.

– Нічого… – відповіла й заплющила очі, щоб не зникло це прекрасне видіння: вона в оточенні десятків кореспондентів і натовпу залицяльників, які засипають її квітами.