Текст книги "Шукайте жінку"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 14 страниц)

– Шкода.

– Ви справді високої думки про його останню книжку?

– Про Сковороду ще ніхто не писав так розумно.

– А наша республіканська преса недавно розкритикувала книгу.

– Ну й дурні.

– Так… – протягнув Синиця невизначено.

– На жаль, дурнів у нас ще вистачає. Щоправда, вони й повсюди не в дефіциті, але у нас чомусь склалися умови, за яких вони опинилися на поверхні. – Петровський сердито відсунув склянку з чаєм. – У тридцять сьомому найрозумніших і найпринциповіших одразу повистріляли, їм на зміну прийшли вже не такі талановиті, але й тих знищили за другим заходом. Ну, а де було брати розумних? Та й розумний, наляканий долею інших, уже не прагнув висот. А святе місце не буває порожнє, от і полізла сірість – і відразу на перші пости. А потім оточували себе такими ж, і прорватися через цей заслін було не так уже й просто. Навіть дуже важко, бо дурні швидко пристосувалися, вони знали правильні гасла й на всіх перехрестях проголошували їх. А начебто той, хто глаголить істини, та й ще при владі, вже й не дурень. І тільки окремі, яких за тих чи інших обставин позбавляли посад та мандатів, поставали у всій своїй справжній красі.

– Похмура картина.

– Але реальна. І найгірше те, що розумні, яких хвиля так або інакше викинула нагору, зрештою, почали використовувати методи більшості. Ми відучилися самостійно мислити, принаймні висловлювати свої думки, звідси й горезвісні папірці, без яких не можуть обійтися не тільки на великих і малих засіданнях – навіть у побуті бояться чи неспроможні самостійно зв’язати кілька слів.

Синиця слухав академіка, й мало не урочисті почуття заполонили його.

“Боже мій, як це правильно, – думав, – треба слухатися самого себе, не зраджувати собі, нічого не боятися, не принижуватися. Добре, мені бракує характеру, я не боєць, але чому маю цілуватися з Віктором Васильовичем, вислуховувати його дурниці й удавати, що балачки з ним приємні мені?”

Зненацька Пилип згадав академіка Гнідаша й розмову, яка недавно відбулася між ними. Точніше, він дурив сам себе, ні на хвилину не забував тої розмови, вона висіла тягарем на серці й мучила навіть уві сні.

Тоді подзвонили з Президії й передали, що Яким Нестерович хотів би побалакати з Синицею. Гнідаш зустрів Пилипа сонячно й навіть поштиво, як колегу та однодумця, і це потішило Синицю, та й кому не приємно, коли начальство цінує тебе? Вони випили по чашечці міцної кави, розмовляючи про кібернетику та нові японські комп’ютери, які Пилип побачив під час недавнього відрядження за кордон, потім Гнідаш якось непомітно перевів розмову на інститут Некрича й зрештою сказав прямо: створюється комісія по перевірці роботи інституту, до якої увійдуть фахівці, але є думка, що цю комісію має очолити саме він, Пилип Миколайович Синиця, тобто людина нейтральна й неупереджена.

Пилип хотів заперечити: він не може бути неупередженим, бо давно приятелює з Некричем, та чомусь промовчав, а потім було вже пізно, бо Гнідаш повів розмову так, наче це питання розв’язане й не підлягає обговоренню, а вони, тобто керівництво, сподіваються на справедливі, відверті й, головне, авторитетні висновки. І начебто ніхто, крім Синиці, не годиться для цієї ролі.

Чесно кажучи, Пилипові було приємно слухати такі слова, він дивився на Якима Нестеровича й думав: яка чудова, розумна, справедлива людина, хоч дехто й поширює чутки, що Гнідаш давно пережив себе й тримається лише завдяки старим заслугам та вмінню плести інтриги. Але Яким Нестерович мовив раптом таке, що примусило Синицю насторожитися.

“Ми всі поважаємо й цінуємо Некрича, – сказав, – та останнім часом Іван Михайлович, судячи з сигналів, які одержуємо, почав конфліктувати з науковою громадськістю і не завжди мас рацію”.

Пилип згадав розмову на березі Десни і Арсенові сентенції на адресу Гнідаша, здається, тон казав, що Яким Нестерович заздрить Некричеві і з задоволенням з’їв би його. Виходить, Гнідаш хоче вплутати його, Синицю, в не дуже пристойну гру, можливо, навіть знає про їхні стосунки з Некричем і розраховує, що критика, висловлена саме вустами друга, звучатиме переконливіше, як абсолют. Йому зробилося моторошно: потрапив між двох жорен, влип, відмовлятися пізно і йти проти Некрича гидко, а не виконати вказівку самого Гнідаша лячно. Він дивився у вічі Якимові Нестеровичу, слухав його й хрумкотів суглобами пальців. Вирішив: якось усе обійдеться, він, наскільки зможе, пом’якшить висновки комісії, для Некрича буде значно краще, коли інститут перевірятиме людина, яка не пересмикуватиме факти й не робитиме з білого чорне.

“Але ж, – раптом признався собі, – і ти не вигороджуватимеш Івана. Щоправда, – знайшов одразу виправдання, – існуватиме ціла комісія, ти тільки очолюватимеш її, зрештою, є громадська думка, треба бути об’єктивним, і слова Арсена Черниша, з його яскраво вираженою прихильністю до всього, що вчиняє Некрич, не можуть бути еталонними. Треба розібратися у всьому спокійно та обережно і, якщо Іван справді неправий, відверто сказати йому. До цього закликає його партійна совість: навіть друга слід критикувати, коли той припускається помилок”.

Але те, що сказав Гнідаш, засмутило Синицю.

“Ви читали вчора в республіканській газеті статтю про Некричеву книжку? – запитав. – Різка і, я б сказав, цілком справедлива критика Некричевої концепції, його ідеологічних прорахунків”.

Синиця не читав статті й ще не чув про неї.

“Усе, – майнула думка, – Іван спікся, й навряд щось допоможе йому. Криївка в республіканській газеті, та ще й ідеологічних викривлень не прощається, директор інституту має бути ідейно чистим і прозорим, як най-коштовніший богемський кришталь. Тепер не допоможуть ніякі виверти та хитромудрі висновки комісії, бо справа набирає зовсім іншого звучання. Чи не порадити Іванові піти самому? Певно, це буде порядніше, ніж приєднатися до тих, хто хоче підставити йому ніжку.

Але чому – підставити ніжку? Наука вимагає відвертості, не можна робиш послаблень навіть другові, тим паче нині, в часи перебудови, коли все оголюється до краю й точно треба визначити, по який ти бік барикади”.

Ці міркування трохи заспокоїли Синицю, й він мовив:

“Та газета ще не потрапляла мені до рук, але я обов’язково прочитаю її”.

“От і домовились…” – Гнідаш провів Пилипа до дверей кабінету, потиснув руку міцно, як однодумцеві.

Синиця вийшов до приймальні, постояв трохи, втупившись у секретарку невидячим поглядом. Та підвела на нього підмальовані очі, посміхнулася запитувально, однак Пилип мовчки повернувся і вийшов, забувши зачинити за собою двері. Усе ж відчуття того, що торкнувся гидкого, не полишало його, він знав: можна знайти тисячу виправдань будь-якому вчинкові, й переважна більшість людей легко відкидає докори сумління, проте в нього це відбувається чомусь інакше, й потрібен час, щоб рани зарубцювалися.

Справді, через день – два розмова з Гнідашем уявлялася вже зовсім в іншому світлі, й перед від’їздом до Москви Пилип спокійно ознайомився з матеріалами, підготовленими членами комісії, які одностайно ставили питання про зміцнення керівництва інституту. Щоправда, перед зборами, коли комісія мала викласти свою точку зору, треба було обов’язково зустрітися з Іваном, і це найбільше бентежило Синицю. Уявляв іронічний блиск Іванових очей, відчував деяку непереконливість та упередженість своїх аргументів, цей розумний Некрич одразу розкусить його, проте що він може зробити? Вище голови стрибають лише чемпіони, а він проста людина, як і всі, ходить під начальством, а перти проти начальства – все одно, що плювати проти вітру… То більше – стаття в газеті!

Це – думка, можна сказати, думка згори, а на такі думки слід завжди зважати.

І раптом зустріч з самим академіком Петровським, який додержується зовсім іншої точки зору. Навіть захоплений Івановою книжкою, а саме розгромна рецензія на неї і лягла в основу висновків комісії. Однак тепер усе знову стає з голови на ноги, проти Петровського не підеш, одне його слово переважить десяток республіканських рецензій.

“Ну й ну, – подумав Пилип, – і як же я міг так уклепатися з усією нашою недолугою комісією!”

Але думка про це не засмутила, навпаки, принесла полегшення. Тепер не треба іти до Івана з поясненнями, не треба виправдань, геть докори сумління! Нехай всі думають, що він згоден з висновками членів комісії, він справді доповість на зборах про їхню думку, але рішуче відмежується від неї, спростує її, тим паче, що зробити це не так уже й важко: перебільшення та домисли видні неозброєним та неупередженим оком. Під три чорти тепер самого Гнідаша. Та й що, зрештою, може заподіяти йому Гнідаш? Підкласти свиню, коли висуватимуть в академіки? Можливо, але треба розповісти всім, що він пішов на відкриту конфронтацію з Гнідашем, тоді Гнідашеві маневри набудуть вигляду розправи за критику. До того ж руки в Гнідаша короткі. За Синицю вся кібернетика й точна наука, а це – гора, морська хвиля, цунамі, які перемелють і десяток Гнідашів…

Ця думка остаточно заспокоїла й навіть звеселила Пилипа, він підвів на Петровського посвітлілі очі.

“Оце людина, – подумав. – Уперше бачить мене, зовсім не знає, а розмовляє як з однодумцем. І які ризиковані думки висловлює зовсім відкрито!”

І ще подумав: сам він ніколи у житті не розкрився б так перед першим зустрічним. А чому? Мабуть, усе ж – боягуз. Ні, не боягуз, просто такий, як більшість, котрі звикли не висовуватися, не виникати, не перечити начальству, бо від нього залежить і розподіл благ, і просування на службі. Буття визначає свідомість, подумав зловтішно.

І ще подумав: Петровського тому й знає вся країна, що він розкутий в думках. Але, поправився, можливо, ця розкутість з’явилася вже після того, як Петровський став академіком, відомим, знаменитим, беззастережним авторитетом?

Підвів очі на Петровського, побачив, як той ковтає уже холоднуватий чай, відчув, як кров приспішено загупала в скронях, і хвиля протесту розлилася в грудях. Звичайно, Петровському добре, він стоїть “над”, він може все, він має право на помилки, а от Некрич навіть не помилився, просто став комусь на шляху чи хтось позаздрив йому – і спробуй відмитися!

Лють заполонила Пилина, і він мовив, знаючи, що не має права казати цього, проте вже не в змозі зупинитися:

– Гарно все це розтлумачили мені, Якове Васильовичу. Про дурнів та пристосуванців, і я згоден з вами. А скажіть, от ви, депутат Верховної Ради, я бачив значок на вашому піджаку, і, либонь, засідаєте в Раді не один рік… То чому у нашій Раді всі рішення приймаються фактично одноголосно? Адже згодом з’ясовувалося, що деякі з ваших ухвал не були зовсім, як би це висловитися, беззастережними. І, гадаю, серед усіх депутатів було хоч кілька, хоч одинаки, які розуміли неспроможність тої іншої ухвали. Можливо, й ви самі, бо розуму вам не позичати… – мовив зухвало. – То чому не голосували проти? Хоч утрималися б…

Пилип гадав, що Петровський розгнівається чи образиться, та академік якось безпомічно розвів руки й подивився на Синицю винувато.

– Бийте, – сказав, і глибока зморшка залягла в нього на чолі, – виправдатися важко, бо маєте цілковиту рацію. Якщо хочете, відчуваю себе дитиною, якій мати справедливо накрутила вуха.

“Що я базікаю, – раптом злякався Синиця. – І хто дав мені право читати нотації самому Петровському?” Зиркнув на академіка ніяково й мовив вибачально:

– Здається, я наговорив дурниць. То прошу не звертати уваги…

Петровський відповів якось утомлено:

– Два боки однієї медалі… Моя депутатська позиція, яку ви так пристрасно й справедливо розкритикували, і ваш раптовий переляк. Адже визнайте, вас прорвало, висловили те, що думаєте, а висловивши, злякалися й відразу позадкували. Але чого лякатися? Не ті часи, й всі ми маємо вчитися гласності. На всіх рівнях, починаючи від найвищого.

Пилип вирішив, що одна справа – гласність там, нагорі, до якої закликають і для якої створюють умови, і зовсім інша – у низах та десь посередині, де ключові позиції займають старі кадри, у плоть і кров яких увійшли настанови та спосіб життя, котрі культивувалися десятиріччями. Для цих кадрів перебудова означає не тільки зовсім нову психологію буття, а й позбавлення власних позицій та привілеїв. Недавно він розмовляв з одним із секретарів райкому, і той розгублено сказав, що новий закон про підприємства позбавляє його впливу на виробничі справи. Він не наголосив прямо – влади, та цей висновок напрошувався сам. Бо секретар райкому звик до влади, дещо обмеженої і контрольованої, але в деяких аспектах повної; тепер же директор заводу, якого він міг будь-коли викликати на килим, стає незалежним. Більше того, якийсь нікчемний кооператор, що відкрив приватне кафе, не повинен погоджувати з ним свої плани й дії, звітувати за встановленою формою й благоговійно дивитися на вивіску “райком”.

А історія з Некричем? Можна тисячу разів волати про демократію та гласність, а от Гнідаш дав вказівку, й колесо закрутилося тільки в один бік. Коли проти тебе і комісія, і секретар партбюро, і вміло організована й скерована більшість, спробуй довести, що ти не верблюд. А якщо й почнеш доводити – змішають з багном, заклюють, переступлять і підуть далі.

– Кажете, вчитися гласності? – запитав Синиця, знову відчувши внутрішній супротив. – На всіх рівнях? А поясніть, чому нам знадобилося втручання найвищого партійного органу, щоб припинити розправу над північними річками? Наша Верховна Рада контролює діяльність не лише окремих міністерств, а й Ради Міністрів, проте я чомусь не чув, щоб ви спробували загнуздати зухвале Міністерство меліорації. Щоб хтось на сесії чи хоча б на комісії виступив з пропозицією припинити фінансування багатомільярдних проектів. Або вольові рішення щодо Дніпра! Тепер хапаємося за голову, а хто вирішував? Одна людина, розумієте – одна, сказала “так” – і всі замовкли. Я вже не кажу про Чорнобиль. Поставили атомну електростанцію в такому місці, що в разі небезпеки отруюється вода, яка живить мало не дві третини України. А осушення поліських боліт, проект каналу Дунай – Дніпро… Ви чули про так званий Обухівський промисловий комплекс? Це ж треба було додуматися – звести кілька потужних підприємств, в тому числі й хімічне, на кордоні київської лісової зони! Щоб отруїти унікальні ліси навколо тримільйонного міста…

– Я цей перелік можу продовжити, – сказав Петровський. – Проблеми Аралу, Байкалу… Байкал захистила громадськість, і мені соромно, що Верховна Рада фактично обійшла цю жагучу проблему.

– Референдум! – мало не вигукнув Синиця. – У нас влада належить народові, та коли востаннє опитували народ? Вважається, ця влада здійснюється через народні Ради, в тому числі й через Верховну, але подивимося правді у вічі: мало не всі рішення й закони готувалися чиновниками, а потім без обговорення або після так званого обговорення затверджувалися. А чому б не запитати весь український народ – чи варто прокладати канал з Дунаю до Дніпра? Чи будувати, скажімо, Чигиринську атомну? Знову у Дніпровому водному басейні та ще й в історичних місцях, дорогих серцю кожного? І чи подумав хтось, що залишиться від України з її насиченням атомними станціями навіть в разі звичайної війни?

– Прийняте рішення про широке обговорення важливих всенародних проблем.

– Але чи знаєте, як трактуються рішення на місцях? І як швидко забуваються…

Петровський подивився на Синицю уважно і сказав:

– Чудово… Я одержую від розмови з вами справжню насолоду. Якщо кожен міркуватиме так, як ви, шляхи назад нам заказані. – Він солодко потягнувся і запропонував: – Давайте спати. Люблю їздити в поїзді: мінімум вісім годин здорового сну. Вас заколисує поїзд?

– Під гуркіт коліс мені сняться сни про дитинство.

– Щаслива людина…

Синиця кивнув, згоджуючись. Кому не приємно хоча б уві сні знову стати дитиною, побачити матір, яка схилилася над твоїм ліжечком, знову відчути пронизливу красу ще незнаного світу? Пилипові зробилося щемко, й зараз зрозумів, що всі їхні прикрощі та проблеми – незначні й дрібні, у життя є вищий зміст, вище призначення, і треба намагатися прожити життя гідно. І ліг щасливий, вслухався у гуркіт вагонних коліс, радів, що з кожною хвилиною наближається до дому і з завтрашнього дня почне зовсім інше життя – без компромісів.

12

Модник поставив мотоцикл у кущах так, щоб його не можна було побачити з дороги: навіщо усім мозолити очі?

На дорозі, як і запевняв Моня, було незавізно. За півгодини, що вони стояли в кущах, проїхали тільки “Жигулі” та “Запорожець”, протрюхикав трактор “Беларусь”, і знову тиша.

Модник кинув сигарету, затоптав її підбором у траві й рішуче підвівся.

– Час? – запитав Прищ.

– За десять перша, – відповів Модник і завів мотоцикл.

Вони поставили його на узбіччі за поворотом. Машина, яка йшла від райцентру, у цьому місці мала обов’язково зменшити швидкість, крім того, тут починався путівець через ліс, і, в крайньому разі, на ньому можна було замести сліди.

Минуло десять хвилин, на дорозі ніхто не з’явився, і Модник почав нервувати. Але ж Копот казав: іншого шляху нема, й “зілок” обов’язково вертатиметься повз гай.

А може, не одержали гроші чи зіпсувався автомобіль?

Модник спересердя сплюнув і докірливо зиркнув на Прища. От кому можна позаздрити: стоїть, розставивши ноги, погойдує жезлом, наче справжній державтоінспектор, який підстерігає чергового порушника з надією зірвати трояк чи навіть червінець.

Скільки ж зірвуть вони сьогодні? Певно, багато, якщо Копот заплатив за них аж десять тисяч. Мабуть, везуть до радгоспної каси тисяч п’ятдесят чи більше, й Моня задурно привласнить не менше половини.

Від думки про це стало прикро, наче нахабний кишеньковий злодюжка почистив йому кишені. Модник подумав: справедливо було б не віддавати всі гроші Копотові, третину чи більше закопати десь тут у лісі, але по роздумі відмовився від цього. Адже Моня дізнається, скільки одержала касирка в банку, десь у районній чи якійсь іншій газеті писатимуть про пограбування, тепер, кажуть, у них на волі перебудова і якась гласність, шкода, ця хвиля не докотилася до колонії, хоча ходять чутки, що скоро буде амністія. Вони напевно потраплять під неї, можна кинути майорші ще кусок, і вона уговтає чоловіка, тим паче, що начальникові колонії підвести їх під амністію – раз плюнути. Отже, не треба поки що ганятися за великим і обдурювати Копота, це невигідно їм самим.

Раптом Модник побачив, як Прищ повернувся до дороги й застережливо підвів руку. Тепер Модник почув далеке гудіння автомобільного мотору.

– Вантажівка, – сказав, і Прищ ствердно кивнув.

Модник засунув руку в кишеню, намацав шерехате руків’я пістолета, наказав:

– Зупиниш його на узбіччі… – пальцем вказав, де саме треба поставити вантажівку. – Якщо наш “зілок”…

– Угу… – пробуркотів Прищ.

Він ступив кілька кроків до бруківки, стояв, погойдуючи жезлом, і посміхався, наче чекала їх у найгіршому випадку неприємна розмова з порушником правил руху.

ЗІЛ справді зменшив на повороті швидкість, звичайний запилюжений самоскид. Прищ побачив номер “68–16”, підвів жезл, показавши, де саме належить зупинитися машині, й самоскид слухняно загальмував, виконуючи наказ. Дверцята відчинилися, визирнув вже літній сивий шофер, посміхнувся Прищеві.

– Документи?.. – простягнув Прищ руку.

Шофер дістав шляховий лист, хотів подати не вилазячи, та Прищ поманив його пальцем, і водій зістрибнув на землю.

– Звідки їдеш? – запитав Прищ просто так, для годиться, і почав розгортати шляховий лист.

– А з райцентру, – пояснив шофер.

Він тримався вільно, знав, що перевірка документів – чиста формальність: все в нього в порядку, швидкість на повороті не перевищив і даішникові нема до чого причепитися.

Модник обігнув шофера, навіть відсторонив ліктем, зазирнув у кабіну. Побачив огрядну жінку з жовтою валізкою на колінах – стискала її міцно, але дивилася на патруль не лячно, а з цікавістю.

Модник став за спиною водія, глянув на бруківку, упевнився, що порожня, витягнув пістолет і вистрелив шоферові під ліву лопатку. Той не впав одразу, захилитався, та Модник уже не звертав на нього уваги, повернувся до відчинених дверцят кабіни, скочив на приступку, побачив сповнені жаху очі касирки – та почала затулятися валізкою, але Модник рвонув її до себе й пустив другу кулю касирці в груди. Жінка відкинулася на спинку пошарпаного сидіння, жах на її обличчі чомусь змінився зачудуванням, вона хапонула ротом повітря й видихнула його хрипко, руки її розтиснулися, і Модник вихопив жовту валізку.

“Важка, – подумав радісно, – цікаво, скільки?”

Захотілося одразу зламати замки, хоч глянути на гроші, хоч помацати, та переборов це бажання – залишив валізку на сидінні, визвірився на Прища:

– Чого стоїш? Відтягни у кущі… – вказав на шофера.

– Навіщо?

– Роби, коли кажуть!

Прищ знизав плечима, але підхопив шофера під пахви, потягнув через неглибокий кювет. Потім вони удвох віднесли у придорожні хащі тіло касирки – вона виявилася важкою, і Модник захекався. Обтер піт з чола, пояснивши:

– Якщо б полишили їх там, – кинув на самоскид, – перший, хто проїде, помчить до телефону, стукне міліції… А так – стоїть “ЗІЛ” на узбіччі, і нехай собі стоїть. У радгоспі ще з годину касирку чекатимуть, може, й більше, а ми за годину знаєш де будемо!..

Прищ задоволено зареготав, перестрибнув кювет і витягнув валізку з кабіни. Зиркнув на Модника, видно, у того також засвербіли руки, проте пересилив себе і наказав:

– Не чіпай!

– Обидно…

– Гадаєш, я не хочу? Але не випадає сваритися з Монею, він нам ще справу підкине, тоді подивимось.

– Клав я на Моню…

– Ну й дурень. За грати знову хочеш? І до дзвінка? Майор це нам швидко влаштує.

Прищ подумав трохи й кинув Модникові валізку.

– І все ж шкода… – пробуркотів.

Модник засунув валізку у коляску, завів мотоцикл, а Прищ умостився позаду, обхопивши його за поперек. Чомусь ці важкі обійми надали Модникові упевненості, він натиснув на акселератор, мотоцикл кидало на вибоях, Прищ матюкнувся, та Модник ще збільшив швидкість: справу зроблено, й слід поспішати.

Копот чекав їх на старому місці. Стояв, спершись спиною на стовбур дуба, й дивився незворушно. Модник ледь не вперся колесом у нього, та Моня не відсахнувся.

– Порядок… – Модник витягнув з коляски валізку, мало не урочисто подав Копотові.

Моня обдивився замки, поставив валізку між ніг.

– Дай!.. – потягнувся до неї Прищ. – Дай глянути!

Копот носком черевика відбив Прищеву руку.

– Куди лізеш! Ну, як там?

– Свідків не лишилося… – Модник кинув Копотові пістолет.

Моня витягнув обойму, порахував кулі.

– Рука в тебе тверда, – схвалив. – Коли верталися сюди, нікого не зустріли?

– Якийсь червоний “Москвич” з київськими номерами.

– Отже, порядок?

– Не насмітили…

Прищ знову потягнувся до валізки, і Копот знову носком черевика відбив його руку.

– Ти чого? – образився Прищ. – Хто її брав? Не ти, а ми з Модником.

– Не все одно тобі, що у валізці? Свої сім кусків одержиш, чого ж ще хочеш?

– Цікаво, кажу…

– Не твоє діло!

Прищ голосно видихнув повітря, почав підводити руку, наче збирався вдарити. Проте Копот не злякався, присунувся до Прища, мало не торкнувся його грудьми, мовив жорстко:

– Ти свою справу зробив, тепер мотай звідси!.. – Перевів погляд на мотоцикл, відсунув Прища, дістав з коляски насос, розпилювач і баночку з фарбою. Приладнав шланг насоса до розпилювача, озирнувся до Прища. – Качай…

Той схопився за ручку, качнув сильно, наче випорскував з себе нерозтрачену лють, а Копот натиснув на гачок, чорна хмара вирвалася з розприскувача, і Моня спрямував її на коляску.

– Оце діло! – схвалив Модник.

Він став за Копотовою спиною, аби різкий ацетоновий запах не забивав дихання, дивився, як міліцейський мотоцикл перетворюється на звичайний, і задоволено сопів.

Моня перефарбував мотоцикл за кілька хвилин, заліз у коляску, підмостивши валізку під ноги, сказав мало не урочисто:

– От тепер і поїхали!

“Волга” чекала на розвилці, Прищ з Модником пересіли в неї, Копот подивився, як Арочка рвонула машину, й задоволено посміхнувся.

“Бісова дівка, – подумав мало не розчулено, – і якщо все влаштується…”

Він уявив, які блискучі перспективи відкриються перед ним та цією вродливою дівкою, але не додумав до кінця. Не мав часу на роздуми, вивів мотоцикл до шосе й повернув до Києва. Їхав і час од часу зиркав на валізку, пересилював себе, щоб не зупинитися, та знав – не має права на це. Лише проминувши КП, звернув у ліс. Поставив мотоцикл у кущах, тремтячими від нетерпіння пальцями дістав викрутку – замки клацнули, Копот відкинув кришку й на мить остовпів. Зняв: у валізці гроші, багато грошей, але побачивши акуратно складені пачки – червоні, зелені, лілові і, нарешті, жовтуваті, по сто карбованців кожна купюра, – мало не знепритомнів. Голова запаморочилась, Моня схопив пачку жовтеньких, провів пучками по краю, наче хотів перерахувати, та побачив на паперових стрічках, що перехрещували пачку, цифру 10 000, і не повірив. Зовсім маленька пачка, лежить на долоні і, здається, посміхається йому, витягни з неї один папірець – і хоч залийся коньяком та шампанським, один вошивий папірець, а скільки задоволення! А таких папірців у валізі…

Копот побачив ще таку саму пачку, і ще… Серце зайшлося. – п’ятдесят тисяч тільки жовтенькими купюрами, п’ятдесят чи сорок? Ні, лише сорок, але ще навалом десяток, п’ятірок, четвертаків, зелененьких, не кажучи вже про карбованці…

Копот нарешті відірвався від валізки і злодійкувато роззирнувся довкруж. Начебто нікого, тільки птахи метушаться в деревах. І все ж Копот рішуче прикрив валізку, засунув її в коляску, зверху кинув брезент і завів мотоцикл. Тепер їхав непоспішливо. Поставив мотоцикл на Куренівці у знайомого, замкнув сарай і, міцно тримаючи валізку під пахвою, подався ловити таксі.