Текст книги "Шукайте жінку"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 14 страниц)

Видно, тітонька не чекала такого заперечення, покліпала очима й здалася:

– Для вас, дамочко, по руп дев’яносто…

– Карбованець сімдесят – красна ціна.

– Руп сімдесят? – жахнулася жінка. – Ні в жисть…

Софія перевела погляд на Некрича, наче питаючи поради, але той дивився усміхнено – Софіїна заповзятливість тішила його.

– Ну, за карбованець вісімдесят, – запропонувала Софія примирливо, – й то переплачую.

– За такий овоч переплатити не гріх… – Сидуха нахилилася над горою помідорів, немов хотіла захистити їх від усіх базарних пройд, які хочуть придбати їх за безцінь, зазирнула у вічі Софії зблизька й додала: – П’ять копійок накиньте, дамочко, й беріть. Скільки вам?

Софія почала перебирати помідори, відбираючи найкращі. Продавцям не дуже подобається це, та повновида тітка не заперечувала: дамочка, котра виторговувала в неї п’ятнадцять копійок, явно сподобалася їй. Такі шикарні дамочки платять, скільки запросиш, майже ніколи не торгуються, а який же базар без торгівлі, суперечки й навіть лайки? У кожного свій інтерес, один хоче одержати більше, другий заплатити менше, і саме в зіткненні цих інтересів полягає суть базарного життя.

Софія купила в сидухи ще цвітної капусти та невеличкий міцний кабачок, відмовилася, незважаючи на умовляння і явно перебільшену рекламу, від баклажанів і попрямувала до рядів, де зайняли кругову оборону над лотками з курагою, родзинками та гранатами, чорняві східні чоловіки. Ціни тут були безбожні, східні чоловіки проводжали Софію масляними очима й схвально перезиралися, вона знала, що могла б виторгувати в них значно більше, ніж у крикливої сидухи. Якби не Іван, може, й погралася б з хтивими молодиками, які розпушують хвости перед першою-ліпшою вродливою жінкою, але не дозволила собі жодної фамільярності, заплатила за курагу стільки, скільки заправив вирластий чоловік з вусиками, зміряла його зневажливим поглядом, і той, хоч набачився на базарі всього, змушений був відвести нахабні очі.

Вони ще зазирнули до комісійного магазину, Софія купила справді смачної дрогобицької ковбаси й наперченого угорського сала, зиркнула на годинник і заклопоталася:

– Тобі, Ваню, вже на роботу… А в мене ще справи…

Іван Михайлович спробував відібрати в Софії важкувату сумку.

– Я посаджу тебе в тролейбус.

– Ні, – заперечила. – Обідатимеш удома?

– Навряд.

– Але ж я зварила такий борщ!

– Час… – покрутив головою Некрич. – Два засідання..

– І коли вони закінчаться?

– Ніколи.

– Отак перебудовуєтесь?

– Засідання з приводу перебудови.

– Партбюро? – звузила очі Софія. – Вашого Салія після вченої ради не розбив інфаркт?

– Салій невмирущий.

Софія загадково посміхнулася й помахала рукою.

– Чао…

Коли Іван зник серед хрещатицького натовпу, підійшла до телефонного козирка, покопирсалася в гаманці, не знайшла “двушку”, поморщилася й дістала гривеник, заклала в автомат.

– Покличте Копота, – попросила, коли гривеник провалився. – Копота з позавідомчої охорони, він на прохідній. – Почувши Монин голос, сказала: – Це Софія Гнатівна. Сьогодні… О восьмій… Змінюєшся о дванадцятій і будеш удома? Гаразд, я подзвоню, з сьомої до восьмої нікуди не йди. – Повісила трубку й почимчикувала Хрещатиком, високо підвівши голову й не відчуваючи ваги сумки. Посмішка грала на її губах, йшла повільно, немов пливла серед потоку перехожих, не помічаючи їх, і вони послужливо розступалися перед Софією.

Іван подзвонив серед дня: увечері має виступити з незапланованою доповіддю й повернеться по дев’ятій. Софія зауважила: негоже кидати жінок напризволяще, та Іван дав страшну клятву, що найближчими днями обідатиме лише вдома, а на завтрашній вечір у нього до того ж квитки на концерт симфонічної музики, і Софія, уявивши себе в Жовтневому палаці у новій гранатовій вечірній сукні, одразу здалася.

Вона вийшла з дому близько сьомої, випила на Хрещатику кави й сіла на тролейбус, що йшов по бульвару Лесі Українки до Ботанічного саду. Вийшла навпроти Суворовського училища й подзвонила по телефону-автомату Копотові. Тепер мала “двушки”, наміняла в кав’ярні – першу автомат проковтнув, але за другим разом, почувши Монин голос, Софія сказала:

– Я чекаю навпроти Суворовського училища. Через десять хвилин? Гаразд.

Софія постояла трохи під телефонним козирком, наче збираючись з духом, і знову закрутила диск.

– Квартира товариша Павлюка? – запитала рівним, мало не байдужим тоном. – Говорять з приймальної товариша Гнідаша. Мене повідомили, що у вас перебуває Володимир Борисович Салій. Чудово, чи не могли б передати йому трубку? Спасибі… Добрий вечір, Володимире Борисовичу. Вибачайте за турботу, але Яким Нестерович просив розшукати вас. Він чекає на вас завтра об одинадцятій. Будете? Ще раз прошу вибачити… – І, не дослухавши Салія, повісила трубку. Постояла ще трохи під козирком, злостиво посміхнулася і влаштувалася на лавці автобусної зупинки. Ще здалеку побачила Копота у супроводі миршавого довгоносого хлопця. Моня сів поруч, вказав на миршавця, повідомивши:

– Це Вітюня. Або Лапа. Ми обидва до ваших послуг.

– Сьогодні пили?

– Що ви, як і домовлялися: сухі, аж противно.

Софія Гнатівна дістала вирваний з якогось журналу й трохи пожмаканий портрет.

– Бачите цього типа? Дивіться уважно. Володимир Борисович Салій… Запам’ятали? Середній на зріст, обличчя одутле, очі вузькі, монгольські. Носить кепочку чи картузик. – Акуратно склала фото, заховала в сумочку. – Тепер він у тому домі… – кивнула на висотний будинок поблизу транспортної розв’язки. – Другий під’їзд, і може скоро вийти. Не баріться.

Копот підвівся, а Вітюня жадібно подивився на Софію Гнатівну й заявив:

– Обіцяно п’ять сотень, то я хотів би аванс.

Софія Гнатівна дістала а сумочки п’ять зелененьких папірців.

– Решту завтра.

– Бо після того, як цього типа прищучимо, – заметушився Вітюня, – маємо хоч трохи горло промочити. – Він спритно вихопив гроші й безцеремонно, не звертаючи уваги на Моню, заховав до кишені.

– Потопали, – підштовхнув його Копот.

– Протокол… – нагадала Софія Гнатівна. – Головне, щоб вас разом з ним доставили в міліцію і склали протокол.

– Тільки для вас, – уклонився Вітюня, – зварганимо… Все буде о’кейчик!

Софія Гнатівна посиділа ще трохи, дивлячись у широку Монину спину, й сіла в автобус.

Біля другого під’їзду нового будинку, обкладеного білою керамічною плиткою, стояла лавиця, і на ній теревенили дві бабусі. Копот з Лапою зупинилися неподалік, витягнули сигарети, задиміли. Лапа сказав заздрісно:

– Той Салій зараз п’є чарку… Й закушує холодцем або червоною рибкою. А ти стій, як дуб, і облизуйся…

– Ти хоч раз п’ять зелененьких за вечір заробив? – обрізав його Копот.

– То я ж нічого… Тільки образливо!

– Стій і дихай повітрям.

Лапа наморщив носа.

– Бензином тхне.

– Зробимо справу – коньячком запахне.

Лапа потер долоні.

– Швидше б…

Піймавши підозріливі погляди бабусь, Копот потягнув Лапу до наступного під’їзду. Тут вони розсілися на вільній лавці так, щоб ніхто більше не зазіхнув на місце, і Лапа запитав:

– Де мадаму надибав? Гарна…

– Якщо скажу – не повіриш.

– Шикарна мадама, й коштує недешево.

– У неї грошей більше, ніж у тебе.

– Звичайно, п’ять сотень задурно… Викинула й оком не моргнула.

– Для тебе задурно, для неї – робота. – Копот присунувся до Вітюні, попередив: – Маємо зробити все вправно, аби того типа принаймні до витверезника завезли. Ще краще, коли за дрібне хуліганство затарабають.

– П’ятнадцять діб… – злостиво посміхнувся Лапа. – То звідки ж мадама?

– Кажу – не повіриш… Аріаднина мати!

– Не трави: молода ще… Я б сам не відмовився.

– Не для тебе… За академіком…

– Яке це має значення?.. Бачили всяких, баби – суки, і кожна наліво зиркає.

– На тебе не зиркне.

– Це чому ж? – образився Лапа. – Я й сам на неї не гляну – підтоптана… От дочка в неї – то кадра. Тобі, Моня, пофортунило.

– Не скаржуся.

– А хто організував? Моя Зойка.

– Із Зойкою, і з тобою я розрахувався.

– Не заперечую.

– А якщо не заперечуєш, заткнися!

– Чекай… – витягнув шию Лапа. – Чи не він?.. Точно, він, у картузику… – Вітюня зробив спробу підвестися, та Копот поклав йому руку на плече.

– Сиди тихо…

Тепер і Моня упевнився, що чоловік, який вийшов з другого під’їзду, Салій. Саме такий, як на фотографії: очі вузькі, татарські. Але разом з ним ще якийсь тип, мабуть, іменинник, лисий, вилицюватий, шкандибає, спираючись на палицю. Невже проводжатиме?

Салій з кульгавим проминули їх – і неозброєним оком було видно, що під газом: розмовляють голосно, сміються і жестикулюють. Коли віддалилися на кілька кроків, Моня підвівся.

– Чорт лисий! – вилаявся. – Тебе тільки не вистачало!

Наче вгадавши його побажання, Салій з лисим зупинилися на розі будинку. Копот, аби не муляти очі, повернувся до них спиною.

– Чудово! – почув. Здається, це Саліїв голос. Так, Саліїв, бо дякує. – Спасибі, все було добре, і ваша настойка на чорноплідній горобині божественна!

Лисий засміявся задоволено. Мовив притишено:

– Вобще-ка, нічого не втрачено. І якщо сам Яким Нестерович запрошує вас завтра!..

– Я викладу йому все. Або зараз, або ніколи. З Некричем слід кінчати!

– Вашими б вустами мед пити.

– І мед, і горілку, і коньяк! Як сьогодні…

– Вобще-ка, ми з дружиною раді вам завжди. Найдорожчий гість. Шкода, йдете так рано.

– Вранці маю бути свіжий, як огірочок. Сам розумієш: Яким Нестерович… Але, с-старик, ми з тобою ще розгорнемося, ти, с-тарик, моя підпора, і я це ніколи не забуду!

– У міру можливого… І навіть неможливого… Завжди разом!

– Бувай, с-старик, до завтра…

Конот куточками очей побачив, як міцно тисне тип у картузику руку лисому, й підштовхнув Лапу. Вони наздогнали Салія за рогом, Моня обійшов його й загородив дорогу.

– Дай закурити! – сказав вимогливо.

– Не палю… – Салій спробував обминути його.

Копот знущально смикнув Салія за краватку.

– Дивись, Вітюню, воно не курить. П’є, але не курить. А удає з себе!..

– С-старик… – Салій похитнувся. – Не чіпляйся до мене, с-старик, бо справді сигарет не маю.

– Брешеш! – Моня легко штовхнув Салія в груди, той заточився, але Лапа підтримав його.

– Чого чіпляєтесь? – вигукнув Салій, розлютившись. – Зараз покличу міліцію!

– Ми чіпляємось? – просичав Копот. Озирнувся і, побачивши, що поблизу нікого нема, сильно вдарив Вітюню у вилицю.

– Чого?! – Лапа заточився. – Чого б’єшся?

Копот схопив Салія за барки.

– Чого вдарив мого товариша? – загорлав, намагаючись привернути увагу перехожих. – Напився, то вважаєш, можна битися? Тримай, Вітю, хулігана, зараз ми відведем його у міліцію.

Тепер до Лапи дійшло, чому саме вдарив його Копот. Потер забите місце, закричав тонко:

– Х-хуліган! Він ударив мене, б’ється серед білого дня! – Кілька перехожих зупинилися, один попрямував до них. – Будьте свідком, – жалібно заканючив Лапа, – п’яний хуліган, він розбив мені обличчя…

З-за рогу будинку виринула бабця – одна з тих, що сиділи під другим під’їздом.

– Я бачила! – тицьнула себе в груди. – Він у нашого жильця напився, з четвертого поверху, сама бачила, обидва п’яні, а тілігентами прикидаються, з портфелями ходють!

До Салія почало доходити, в яку історію він уклепався: злякався і зблід, приклав руку до серця, мовив прохально:

– Люди добрі, та я ж нічого!.. Повертаюся з іменин, а тут до мене причепилися…

– Потрібен ти нам… – Лапа зовсім натурально схлипнув. – Лізе до нас, запитав, котра година, я йому відповів, а він мене за це в пику! Хуліган п’яний!.. – заверещав раптом. – Міліція!..

Салій кинувся за ріг будинку, та Копот встиг схопити його за руку. їх обступили вже кілька цікавих перехожих.

– Будьте свідками… – канючив Лапа. – Кидається на людей!

– Буду, милий, буду, – запевнила бабка. – Сама бачила.

– Бабусю, що ви верзете? – здивувався Салій.

– Фуліган! – жорстко сказала стара. – Ще іменинника твого слід витягти, разом пили, разом і відповідайте. Петько, – підкликала хлопчину, що крутився поруч, – приведи участкового. Він у тому домі, – кивнула на сусідній будинок, – там у нас і ЖЕК, і міліція.

Копот міцно тримав Салія за правицю. Тепер той не викручувався – благально зазирнув Моні у вічі, попросив:

– Не треба міліції, відпустіть, я віддячу…

– Чуєте? – аж звівся Копот. – Розкров’янив мого друга, а тепер ще пропонує хабара.

– С-старик, – Салій приклав вільну руку до серця й навіть уклонився, – давай миритися. Без міліції…

– Усі вони такі – фулігапи… – заявила бабка. – Спочатку набешкетують, а потім овечками прикидаються…

– Бабонько, – заблагав Салій, – ви ж добра й розумна, і я прошу вас!..

– Во!.. – скрутила дулю й піднесла мало не до самого Салієвого носа. – У газетах пишуть: фуліганам – рішучий бій! А ось і наш участковий, він розбереться.

Високий і дженджуристий лейтенант приклав пальці до козирка.

– У чому справа?

– П’яний громадянин, – Копот нарешті відпустив Салієву руку, – причепився до нас і вдарив мого товариша.

– Ваші документи? – зблиснув лейтенант очима на Салія.

– Це неправда, – ледь не заплакав той, – це вони причепилися до мене й почали ображати, я нікого не бив…

– Звідки ж у громадянина кров на обличчі? – іронічно примружився лейтенант.

– Це він його утелющив! – вказав Салій на Копота.

– Я?! – щиро зареготав Моня. – Мого кращого друга Вітюню? За віщо?

– А ви не того?.. – підозріливо принюхався дільничний.

– Що ви, товаришу лейтенанте! Ми неп’ющі, я у позавідомчій охороні працюю, колишній співробітник органів, а Віктор Зубок – студент і мій товариш.

– Хто бачив? – обвів дільничний поглядом присутніх.

– Я… – виступила вперед стара. – Як цей фуліган, – вказала вузлуватим пальцем на Салія, – вдарив кулаком хлопчика.

– Ясно… – лейтенант ще раз козирнув. – Усіх прошу розійтися. А потерпілі, свідок та ви, громадянине, – поклав Салієві руку на плече, – пройдьомте в у часток.

18

Сонце припікало нещадно, і Арсен перетягнув покривало, на якому вилежувалася Арочка, під вербові кущі. Тут пахло гірко й заспокійливо лозою, а над самісінькою головою умиротворено й ліниво цвірінькала якась птаха. Арочка підмостила під голову туго скручені джинси, лягла на бік, щоб краще бачити Арсена, дивилася на нього з-під вій і думала, який він привабливий і розумний. Вчора увечері мала довгу розмову з матір’ю, розповіла їй про все, навіть про валізку з грішми під Мониною тахтою. Чекала: мати жахнеться, відчитуватиме її, але та повільно, маленькими ковточками смакувала каву й мовчала – тільки очі в неї посуворішали. Мати допила каву, обтерла серветкою губи, підправила на них помаду, робила це непоспішливо й звично, наче дочка призналася у звичайній дівочій пустотливості. Лише по тому мовила розважливо:

“Копот тобі не пара. Тут і неозброєним оком видно. Кинь і забудь якомога скоріше. І про гроші забудь. Сама знаєш: твій батько мав грошей, мабуть, не менше, і що з того? Можеш заперечити: в Ізраїлі вас не дістануть. Звичайно, не дістануть, але розуму в того Моні ні на гріш, через півроку вилетить у трубу, а що станеться з тобою? Може й знайдеш свою долю, а може й ні. Там усе по-іншому, таких, як ти, тисячі, там дівчатка зубасті й мудрі, а ти навіть жодної іноземної мови не знаєш. Тут я в тебе під боком, гарний хлопець закохався, мільйонів не матимеш, але житимеш пристойно”.

“За нашими вимірами, – заперечила Арочка. – Виходить, і ризикнути не можна?”

“Можна, – посміхнулася мати сумно, – в твої роки я такою ж самовпевненою була, поки не обпеклася”.

“А мені забороняєш”.

“Дурненька, звідти ж вороття нема. Я мала право на помилку, могла починати все спочатку, а з чого почнеш там?”

“Просто ти не хочеш розлучатися зі мною…” – Арочка гадала, що мати розсердиться, але та відповіла напрочуд спокійно:

“І це має місце. Ти в мене лишилася одна, і я люблю тебе”.

Арочна подумала, що вона також любить матусю, проте це не завадило б навіки розлучитися з нею, якби була упевнена в своєму майбутньому. А тепер, спостерігаючи за Арсеном, все більше переконувалася в матусиній мудрості. Точно: привабливий і розумний, з такими хлопцями вона ще ніколи не зустрічалася. Нараз Арочці захотілося притулитися до Арсена, скуйовдити йому чуприну, припасти до вуст, нехай би він навіть дав волю рукам, вона простила б йому зараз усе, – важко зітхнула й знеможено простягнулася горілиць.

– Ти що? – стривожився Арсен.

– Ти такий розумний… – Арочка пучками торкнулася Арсенового плеча. – Мені аж лячно…

– Краще бути такою вродливою, як ти.

– А мені здається – розумною. Хоча, – зітхнула ще раз, – ти б тоді й не глянув на мене.

– Розумних і негарних багато. – Арсен згадав їхніх інститутських учених дамочок і сказав: – А ти і вродлива, і розумна.

– Боже мій, я ж нічого не знаю.

– Знатимеш. Повчишся – і все знатимеш.

Арочка зітхнула втретє, уявивши чотири чи п’ять років нудного студентства, подумала: життя сповнене парадоксів. Он у якогось недолугого й противного Моні під старого тахтою стоїть повна валізка грошей, а у розумного й привабливого Арсена в кращому випадку кілька сотень на ощадкнижці й пошарпана “Лада”. Якби все було навпаки – цікаво, як Арсен ставиться до грошей, чи дозволив би він їй розтринькати їх? Мабуть, дозволив би. По-перше, ще не привчений до великих грошей, не знає, як з ними поводитися. По-друге, що не зробиш заради коханої. А те, що вона справді кохана, Арочка знала точно. Й не тому, що Арсен уже освідчився їй – він сказав, що кохає її, сьогодні вранці, коли тільки приїхали на Труханів острів, тільки роззулися і йшли, вгрузаючи по кісточки в теплий оксамитовий річковий пісок. Арсен раптом зупинився, притягнув її до себе, не звертаючи уваги на пляжників, сказав просто й серйозно:

“Я люблю тебе!”

Він навіть не поцілував її – пішли далі, немов нічого й не сталося, купалися, снідали, знову купалися, не повертаючись до розпочатої Арсеном розмови, потім він перетягнув покривало у затінок під кущі, де нарешті сказав Арочці, що вона вродлива. їй хотілося б знову й знову слухати це, а він перевів розмову на навчання. Дурні ці чоловіки: у них в голові тільки робота, навчання, винаходи, дисертації, дружина й навіть коханка десь там, після засідань і симпозіумів, – невже це справжнє життя?

Арочка підвелася на ліктях, потягнулася до Арсена й поцілувала його. Притиснулася губами міцно, відчувши, що це – найсолодший з поцілунків за все її життя: голова запаморочилася, вона задихнулася, та не могла відірватися, здалося, що помирає, та навіть смерть не злякала її. Нарешті, коли, здається, вже померла, відсахнулася, набрала повні легені повітря й засміялася щасливо.

– Коханий… – прошепотіла. – І я люблю тебе!

Арочка відкинулася на спину, точно знаючи, що тільки вона зараз по-справжньому щаслива на всій цій великій Землі і вся ця Земля тільки для них – і дніпрова вода, що плюскотить за кілька кроків, і гіркий задушливий аромат верболозу, і жарке сонце, і оксамитовий пісок, і пташине теленькання – усе їхнє, і так буде вічно. їй зробилося соромно, що думала про Париж та обідрану валізку із сотнею тисяч, краще їздити в старенькій “Ладі” та відчувати справжній смак поцілунків, ніж вічно бачити самовдоволену й тупу Монину пику.

Арсен нахилився над нею, зблизька зазирнув у вічі, і тепер Арочка, не соромлячись, обвила його руками за шию й знову притягнула до себе. Вони цілувалися до знеможення, потім лежали, обійнявшись, втомлені й принишклі.

Трохи оговтавшись, Арочка сіла, налила у склянки теплуватого несмачного лимонаду, ковтнула й запитала:

– Ти повезеш мене в Париж?

Це запитання вирвалося в неї несвідомо, вона сама засоромилася його, та слова вихопилися, і вона з нетерпінням чекала на Арсенову відповідь.

А той відповів зовсім серйозно, немов ішлося про поїздку до Білої Церкви чи Житомира:

– Звичайно.

– Коли?

– Скоро. А чому тобі хочеться саме до Парижа? Арочка обійняла голі коліна, посміхнулася загадково.

І чому чоловіки такі нетямущі? Невже незрозуміло, що в Парижі найелегантніші жінки в світі, наймодніші магазини, найкрасивіші бульвари, й справжня жінка може поважати себе лише після того, як побачить, що паризькі дженджури з Єлісейських Полів накидають на неї оком.

Нічого не відповівши, Арочка побігла купатися. Перепливла протоку, не відпочивши повернулася назад, повільно вийшла на берег, зупинилася, підставивши обличчя сонцю. Стояла, може, прекрасніша за саму Афродіту, й думала:

“Розпустила нюні як корова… Чи, краще, недосвідчена телиця… Ну, цілуватися з Арсеном приємно, ні з ким не було так гарно, та чи в поцілунках щастя? Зрештою, можна бути з Монею, а цілуватися з Арсеном… Проте Арсен такого не потерпить… Йому треба все, й негайно. А може, справді повезе в Париж? Ну й що? Ходитимуть по Монмартру, взявшись за ручки, із сотнею франків у кишені, за які не купиш найдешевшого капелюшка, як жебраки – радянський учений, професор, і його молода, вродлива та елегантна дружина, облизуватимуться перед паризькими чи римськими вітринами, коли якийсь чиновник з Міністерства зовнішньої торгівлі, якийсь дурень чи дундук може дозволити собі будь-що. Не кажучи вже про бонз. Мати розповідала: син одного московського бонзи літав на полювання в Африку, стріляв левів, а ліцензії йому сплачувала держава. Ну й біс з ним, з синочком, де він і хто йому зараз носить передачі?..

А от як би їй хоч надібрати з Мониної валізки? Покласти гроші на власну ощадкнижку, бути багатою й незалежною, дружиною доктора наук…”

Арочку кинуло в жар від самої думки про це, зайшла у воду, на мить занурилася. Уявила, як заздритимуть їй інститутські подруги – вісімнадцятирічна першокурсниця, а вже за доктором наук, відомим ученим, як крутитимуться навколо неї, як наслідуватимуть її у всьому – що не кажи, а це таки життя!

Раптом жахнулася: ну, обкрутить вона Моню, чабере в нього дещицю, навіть не дещицю, а потім?.. Грати й добі і роки за колючим дротом у робі, безкінечна виснажлива робота…

Вирішила твердо: ні й ще раз ні. Мудра матінка десять разів має рацію: найкращий варіант – Арсен. Ось вій, сидить за кілька кроків під вербовим кущем, дивиться на неї, посміхається – коханий чоловік, здається, і вона кохає, то чого ж ще треба?

Арсен пересів до Арочки, сиділи, зануривши ноги в теплу воду й мовчали. Нарешті Арсен запитав:

– Коли в тебе перший екзамен?

– Через тиждень.

– Допомогти?

– Сама впораюсь.

– Ти розумна, – ствердив Арсен, Арочка ж тільки посміхнулася непомітно. Навіщо їй псувати очі над підручниками, коли вітчим уже дзвонив ректорові інституту й домовився з ним – це розповіла матуся під час вчорашньої розмови. Звичайно, щось елементарне треба знати, та вистачить неясних шкільних спогадів.

– Перший екзамен – твір? – запитав Арсен.

– Угу.

– Давай завтра посидимо кілька годин, підготуємо пару варіантів.

Арочка уявила себе вдома в матусиному французькому халаті й погодилася:

– Давай. Прийдеш до мене.

– Куди?

– Я прописана в татусевій квартирі, та мамусина краща. На Львівській площі одразу за будинком торгівлі. – Аріадна назвала адресу.

Арсен помовчав трохи й запитав якось зовсім буденно:

– Підеш за мене?

Арочка відповіла одразу й не вагаючись:

– Піду.

Вирішила: поки що все одно нема нічого кращого й треба погоджуватися.

– Поберемося восени, коли вступиш.

– Гаразд.

– Перейдеш до мене. Маю, правда, тільки одну кімнату – я живу з сестрою…

– Облиш, – перебила Арочка, – чого-чого, а житлоплощі в мене досхочу. Татусева, тобто моя, та мамусина. Можемо мінятися-перемінюватися, мамуся нам свою квартиру подарує на весілля.

Арсен поморщився.

– Одержувати такі дарунки від Софії Гнатівни…

– Предки мають турбуватися про свої чада. Крім того, тепер мамуся не має права на свою квартиру – у них з вітчимом на двох шикарні покої.

– Щось тут негарне.

– Матуся без нас усе вирішить, – безжурно махнула рукою Арочка. Подумала: квартира – не проблема, головне – як розв’язатися з Койотом? І це якось уладнається. Треба якось залякати Моню, матінка візьме це на себе. Моня не цвірінькне, мовчатиме в ганчірочку. От якби вона не возила отих бандюг з великої дороги, можна було б подоїти Моню, а так – зась, сама помовч у ганчірочку й не цвірінькай, як пташина у верболозі.

Арочка засмутилася зовсім щиро, але подивилася на Арсена й вирішила розсудливо: матиме зовсім пристойну компенсацію. Ця думка потішила й розважила, і Арочка, світло усміхнувшись, міцно притиснулася до Арсена.