Текст книги "Шукайте жінку"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 14 страниц)

– Догадуюсь, – розважливо погодився Копот. – Але дещо й начальник колонії може…

– Во!.. – скрутив дулю Плева. – Гадаєш, я за твій паршивий коньяк головою ризикуватиму!

– Помовч, – раптом розлютився Копот, – тобі справу пропонують, а ти свистиш, як чайник паром.

Майор зміряв його враз протверезілим поглядом.

– Не вийде, – сказав твердо.

– Вийде – не вийде, побачимо. Сам знаю, ти не бог, проте його перший заступник у колонії. Права твої мені відомі. Отже, слухай уважно: враховуючи те, що Прищ та Модник відбули вже півстроку, а також їхню зразкову поведінку та глибоке усвідомлення власної провини, їх треба розконвоювати.

– Тільки й всього?! – не втримався Плева від знущальної репліки.

– За це одержиш п’ять кусків.

– П’ять? – перепитав Плева і відвів погляд. Подумав: провернути таку операцію йому не так уже й важко. Щоправда, ці Модник з Прищем сидять, либонь, не за дрібне хуліганство, але звідки він знає про це? І не треба йому знати, навіщо вони потрібні Койотові. Мабуть, не для дитячої гри в схованки… Зрештою, це його не обходить. Не бачив він Копота, не пив з ним горілки й взагалі не зустрічався вже десять років. А п’ять тисяч під ногами не валяються…

Подумав і сказав твердо:

– По п’ять кусків за кожного!

Копот аж підстрибнув на стільці від несподіванки.

– Ображаєш! Я і так переплачую.

– Інакше розмови не буде. Той же Прищ, мабуть, не передовик виробництва, та й не одну догану має… Можливо, й карцер… Добре, я начальникові кадрів дам вказівку, він з Прищевої справи всі догани повикидає, та сам розумієш, за “так” це не робиться.

Копот підставив величезну долоню, і майор поклав на неї свою суху й маленьку.

– Гаразд, – сказав Копот, – штани з мене знімаєш, та не маю виходу. Ці хлопчики мені через два тижні знадобляться.

– Одержиш. Тільки половину, п’ять кусків, завтра.

Копот енергійно похитав головою.

– Гадаєш, я Прища з Модником у піжмурки грати запрошуватиму? Зробимо справу, тоді й розрахуємось.

– Ні.

– За горло береш?

– Завтра вранці – на бочку. Пополудні маю бути вдома.

– Спробую.

– Сюди не приходь, зустрінемося в парку.

– А ти обережний.

– Не хочу, аби ти мозолив очі черговій по поверху та покоївкам.

– Маєш рацію. І от що: Прища з Модником у міліцейські мундири одягнеш.

Риси Плевиного обличчя закам’яніли.

– Ну й ну!.. – Нараз посміхнувся зневажливо й запитав єхидно: – Може, ще й автоматами їх озброїти?

– Я б не заперечував.

– Так, серйозну справу ти задумав… – протягнув Плева. – Не знаю, чи варто мені…

– Чим ризикуєш? – запитав Копот. – У крайньому разі – догана. Ти не одного з-під конвою виводиш, а хто знав, що Прищ з Моднпком такі негідники? І це, врахуй, в найгіршому випадку… Хто на них подумає? Залізне алібі – сидять в колонії. Я в сто разів більше ризикую, в прямий контакт з ними входжу – й не злякався…

– Виходить, тобі втрачати нема чого, а з мене погони зірвати можуть.

– Погони… – поморщився Копот. – Що з них маєш?

– Кожному своє… – ухильно пробуркотів Плева. Для чого пояснювати Копотові – сам знає, що в нього під рукою є всякі, від звичайних злодіїв до хабарників та валютників. Різна публіка, сидить навіть колишній заступник міністра, не кажучи вже про завідуючих магазинами, базами… Люди все грошовиті, хоч майно в них і конфіскували, та дещо й лишилося, а любляча жінка чи діти намагаються поліпшити існування чоловіка чи батька за гратами. Аби перевиховували його в колонії не так енергійно, як вимагає рідна держава, і щоб їв він не тільки грубий тюремний харч, а міг іноді й згадати минуле, поласувати копченою ковбасою, червоною рибою чи просто чорним хлібом, але із свіжим маслом.

Чому ж не піти людям назустріч? Усі ми повинні вірити в просту радянську людину, в її моральні якості, які загартовуються в праці. Треба вертати людей, що оступилися, нашому найпередовішому суспільству, слід дбати, аби в них не похитнулася віра в добро. А доброту в колонії уособлює її начальник. За добро ж треба платити добром – хіба шкода покласти в кишеню людині, котра зрозуміла тебе, якусь сотню?

А цей Копот каже про погони… Не знаєш – помовч…

– То як буде з формою? – перепитав Михайло. – Модникові свою стару можеш дати, якраз на нього… Прищ, правда, огрядний…

– За форму ще по куску з кожного…

– Візьмеш з них.

– Візьму, – погодився Плева і, не чаркуючись, спорожнив свій келих.

Постукали в двері: офіціант приніс жульєни. Плева новів носом, вдихаючи смачний грибний аромат, а Копот пригубив чарку й замислився. Дві тисячі мав, але до завтрашнього ранку треба дістати ще три. Де взяти? У фар-півників навряд чи розживешся – дрібна потолоч, отже, треба знайти хід до “ділових”. Але ж вони у ресторанах сотнями кидаються, а попросиш – обрегочуть…

“Три куски? Та я таких грошей ніколи не мав і навіть не бачив…”

Хіба що Алік Турчинський… Аліку можна пообіцяти гарну дівчину, й викладе. А через місяць він поверне, так, не пізніше, ніж через місяць – далі тягнути не можна. Час – гроші, так, здається, кажуть американці. Ото хоча б одним оком глянути на американців, побачити те прокляте суспільство… Копот чув від людей: загниває, проте гарно пахне, і слід вжити всіх заходів, аби перекинутися туди. Однак перекинутися не з порожніми руками. Жебракам там справді непереливки, негоже кидатися стрімголов у вир, на все треба зважити. Так, слід мати голову на плечах, а не качан капусти, вирішив Копот, а те, що в нього розумна голова, не сумнівався ні на мить. І сам би власноручно відкрутив голову тому, хто спробував би піддати сумніву цю незаперечну істину.

5

Разом з Іваном Софія після обіду перенесла гойдалку на берег Десни й тепер лежала біля самісінької води, насолоджуючись тишею і сонцем.

Лише одна проблема хвилювала тепер Софію: Клавдія. Найкраще було б назавжди розпрощатися з нею, та зробити це нелегко. Клавдія жила у Некричів мало не два десятки років, Лариса встигла попередити Софію, що її любила Ніна, тобто Клавдія вважалася членом сім’ї, і переконувати Некрича в протилежному необачливо. Найліпше приручити Клавдію, зробити її спільницею. Однак це вимагатиме часу, та й приручення літніх жінок – справа клопітка й обтяжлива. До того ж, не знаеш, чи досягнеш успіху. Жінки проникливіші за чоловіків, мають іноді воістину диявольську інтуїцію, й не виключено, що Клавдія розгадає Софіїну гру.

Зрештою, вирішила Софія, розгадає, то й розгадає, все одно нема іншого виходу – відкрита конфронтація тільки ускладнить її власне становище.

Слід також врахувати: Клавдія тягне на собі дачу. А тут на кожному кроці чи бур’янина, яку треба висмикнути, чи квітка, а квіти слід обрізувати, поливати, землю удобрювати. Вона ж до цього не призвичаєна. Ще зрізати троянду чи гладіолус під силу, а копати землю чи, ще гірше, полоти – жах, можна зіпсувати нігті, й взагалі шкіра на пальцях від землі втрачає ніжність, шерехатішає, а чоловік щодня має відчувати, які м’які й випещені в неї руки.

Софія потягнулася й почала роздивлятися свої пальці. Нігті у бездоганному стані, вчора годину просиділа в манікюрниці, й та вкрила їх справжнім паризьким лаком, темним, мало не чорним. З ледь помітними золотинками.

А от шкіра на пальцях і тильному боці долоні почала останнім часом тривожити Софію. Коли стиснеш кулаки, ще нічого, м’яка й гладка, а коли розчепіриш пальці – йде зморшками. Треба спробувати женьшеневий крем втирати двічі на день – первинну еластичність шкіри не поновиш, та хоч трохи відтягнеш її старіння, яке, кажуть, починається після сорока років.

А їй скоро, зовсім скоро сорок…

Софія зіскочила з гойдалки, кілька разів енергійно присіла й кинулася в воду. Попливла, високо тримаючи голову, щоб не зіпсувати зачіску.

Холоднувата вода збадьорила Софію, вона почала розтиратися шорстким рушником і раптом почула голоси біля дому. Розмовляли жінки, Клавдія щось доводила, а голос співбесідниці видався Софії дуже знайомим і схожим на доччин. Проте Арочка подалася з молодіжною компанією в Карпати, начебто готується до вступних іспитів – минулого року бідну дитину завалили в університеті, на глибоке Софіїне переконання, зовсім несправедливо, й нині Арочка вирішила подавати до інституту культури: зрештою, їй було все одно, куди, аби тільки вважатися студенткою.

Студентка – це імпозантно, не те що перукарка, продавщиця чи, не дай бог, якась звичайна ткаля чи верстатниця. Аріаднині руки зовсім не призвичаєні до грубої роботи – має такі ж випещені пальці, як і в матері, тільки матуся в її віці не могла й мріяти про імпортні лаки, тіні й креми, які Арочка вживає щоденно. Та що вдієш, прогрес – він усюди прогрес, людство ніколи не стоїть на місці, і разом з технічними новаціями вдосконалюються й методи поліпшення жіночої вроди.

Софія підвелася навшпиньки, та з-за кущів смородини не побачила, з ким розмовляє Клавдія. Гукнула:

– У нас гості, Клавочко?

Одне це слово “Клавочко” й тон, яким воно було мовлене, мали розтопити Клавдіїне серце, та у відповідь почула коротке:

– До вас.

І все: грубо й суворо, Софія поморщилася, та опанувала себе й, напнувши халат, застрибала сходинками до будинку. Вона стрибала спритно, сама дивуючись пружності рухів і відчуваючи легкість тіла, щойно обмитого водою. І мало не одразу побачила Аріадну.

Дочка, витягнувши й так довгу шию, з цікавістю роззиралася довкруж. Побачивши матір, округлила очі й простягнула до неї руки. Софія злетіла останніми сходинками, обійняла Арочку, притиснула міцно, цмокнула в щоку, проте одразу відсторонилася й скосувала на Клавдію, намагаючись вловити, як поставилася служниця до дочки і яке враження справила на неї така тепла й сердечна зустріч.

Але Клавдія дивилася відчужено, й раптом Софія, навіть не чекаючи такого від себе, точно вивіреним рухом також обійняла служницю й пригорнулася до неї, немов шукаючи підтримки й помилування. її вчинок якщо й не розчулив Клавдію, то хоч трохи розтопив кригу відчуження – Софія зрозуміла це одразу, помітивши блиск Клавдіїних очей. Зацвірінькала:

– Оце, Клавочко, моя кохана доня Арочка, вона, бачиш, ще зовсім дитина, і я дуже сподіваюсь на твоє тепле ставлення до неї…

Нарешті Клавдія вивільнилася із Софіїних обіймів і запитала просто:

– Вона житиме тут?

“А що, не можна?” – ледь не вирвалося в Софії, проте дочка, слава богу, випередила її і енергійно захитала головою.

– Ні, – відповіла, – я готуюсь до вступу в інститут і маю бути весь час у Києві.

– Але ж день – два… – спробувала переконати її Софія.

– Ну, мамусю, ти ж не хочеш, щоб повторилася минулорічна історія…

“Не повториться, – могла відповісти тепер Софія упевнено. – Не може повторитися. У минулому році я не мала такого чоловіка, та й взагалі чомусь пустила справу на самоплив. Але ж тепер не вступити до якогось непрестижного інституту культури – ганьба… Одне Некричеве слово переважить усі сумніви членів різних там екзаменаційних комісій…”

Однак нічого не сказала в присутності Клавдії. Вони ще матимуть змогу набалакатися відверто, поплескати язиками досхочу без сторонніх, вилити одна одній душу.

– Чому ти не лишилася в Карпатах? – запитала.

– До мене дійшли чутки…

“Зараз вона бовкне щось про моє одруження…” – тривожно подумала Софія.

– Усе це сталося так несподівано, – поскаржилася, спостерігаючи за виразом Клавдіїного обличчя. – Дивно, та я переконалася, що і в моєму віці існує кохання з першого погляду.

Іронічний блиск майнув у Ароччиних очах, проте сказала з надривом у голосі:

– Я рада за тебе, мамуню, нарешті зустрівся й тобі справжній чоловік!

– Коханий, – мовила Софія тоном, що виключав найменші сумніви. – Як ти дісталася сюди?

– Підвіз один знайомий.

– Сподіваюсь, ти не затримала його?

– Звідси до Києва автобуси через кожні півгодини…

– Пообідаєш з нами? Якщо Клавдія, звичайно, не заперечує?

– Вистачить на всіх, – не зовсім ввічливо відповіла та.

– Ми допоможемо тобі, Клавочко.

– Не потребую! – Це прозвучало надто різко, й Клавдія, мабуть, зрозуміла це й додала: – Либонь, вам треба побалакати – сокоріть і секретничайте, я сама управлюся,

Однак сокорити їм так і не довелось – з вікна другого поверху висунувся Некрич, Софія помітила його й знову притиснулася до дочки.

– Арочка приїхала… – сказала ніяково, наче приховувала сам факт існування дочки.

Некрич збіг сходами. Певно, чекав побачити таке собі незугарне дівчисько й хотів приголубити його, та у дворі стояла висока, витончена, справді вродлива дівчина з м’яким видовженим обличчям і великими променистими очима. Вона була ніжною й видавалася невагомою, випромінювала з себе цноту й дівочість, й Іван Михайлович на мить застиг – здивований і навіть збентежений.

Аріадна сама ступила до нього, подала руку й ледь помітно присіла.

Некричеві захотілося поплескати її по щоці, зовсім як кохану дочку, але чомусь утримався й тільки мовив:

– Мати казала, що ти гарна, та я ніколи не гадав, що така…

Софія подивилася на дочку з гордістю.

– Ти полюбиш її, Ваню… – важко було збагнути, попросила чи ствердила.

І Некрич одповів, ні на мить не задумуючись:

– Звичайно!

– Іди працюй, – притиснулася до нього Софія, обдарувавши ніжністю. – А ми з Арочкою битимемо байдики на березі – Клавдія знехтувала нами.

– Я ще півгодинки, – попестив Некрич Софію по плечу, і вони побігли з дочкою до Десни, сміючись і тримаючись за руки.

– Ну, мамуню, ти молоток! – вигукнула Арочка, коли лишилися наодинці. – Але він мужик справний.

– Твій новий тато…

– Я – Рачкова, – заперечила Аріадна, – і Рачковою поки що лишуся.

– На твоєму місці я б не була такою категоричною. Тим паче, довго в дівках не засидишся.

– Заміж не збираюся.

– Для тебе це не проблема. І краще буде, коли порадишся зі мною.

– Так, ти досвідчена й розумна, моя люба мамуню. Але можеш не турбуватися про мене.

– Я виховала тебе…

– За своїм образом і подобою.

– Хіба погано?

– Ти, мамуню, найрозумніша жінка в світі! Скажи, ти справді закохалася?

– Іван Михайлович дуже подобається мені. Здається, він і на тебе справив враження…

– На всі сто, – згодилася Аріадна. – Мужик фартовий, крім того, чула, якесь цабе, тобто шишка. Ну й тут, – роз-зирнулася, – кльово, дачка на березі…

– Ти ж знаєш, я не виношу вашого жаргону, – поморщилася Софія. – І не дай боже в розмові з Іваном Михайловичем…

– Не дурна… Татусеві повідомиш? Чи, може, написати мені?

– Утримаємось.

Аріадна почала роздягатися, і Софія розчулено, з ніжністю спостерігала за дочкою. Арочка вродливіша за матір, думала. І лиш тепер остаточно зрозуміла: це не заслуга Рачкова… Софія крутила тоді з молодим, статуристим, вродливим перукарем Сашком. Щоправда, Сашкові достоїнства на цьому й кінчалися, бог не наділив його розумом, але ж чи потрібен коханцеві розум? Зайві звивини водилися у Рачкова, а Сашко трапився випадково, такий собі жевжик на місяць чи два.

Тепер Софія, дивлячись на Арочку, визначила, що у неї зовсім Сашкові очі, такі ж великі й сливовидні, тільки в дочки розумні й проникливі, в Сашка були порожні, масляні й навіть якісь собачі…

Є все ж бог на світі: дочка успадкувала від Сашка усе найкраще, потім вона поступово й дбайливо виліпила доччин характер і тепер певна, що Аріадна не пропаде в цьому великому, складному й метушливому світі.

Як не пропала, не могла пропасти сама вона.

Аріадна скинула спідницю й лишилися в бікіні. Софія подумала: не знайшлося б чоловіка, який не втратив би від дочки голову. Усе бездоганне: довгі стрункі ноги, стрункіші, ніж у неї двадцять років тому, все у Арочки якесь витончене, довга шия, маленькі, справді як яблука, груди й соски напинають ліфчик, а рухи як у справжньої жінки, жінки східного гарему, Шехерезади: уповільнені, сповнені млості та грації.

Дістанеться ж комусь безцінний скарб!

Аби не продешевити…

Софія знову розляглася в гойдалці й дивилася, як купається дочка.

Аріадна ступила до води, попробувала її ногою і відступила. Постояла нерішуче, потім зайшла відразу по пояс, зойкнула й присіла, вода обпалила її розпашіле тіло, і Арочка лягла горілиць, розкинувши руки й підставивши сонцю обличчя. Лежала довго, не рухаючись, і течія потихеньку зносила її…

Десь угорі почувся автомобільний сигнал: хтось приїхав до Некрича. Справді, невдовзі від дому почулися голоси. Софія прислухалася і впізнала Арсенів. Здивувалася: поїхав тільки вчора ввечері – чому ж чорт приніс його знову?

Чоловіки розмовляли голосно й пожвавлено, і Софія почала прислухатися. Але розрізняла лише поодинокі слова, й вони її насторожили. Зрозуміла: Арсен привіз якусь газету, де писалося про Некрича і, здається, не так, як треба.

Софія одяглася і, помахавши дочці рукою, подалася до дому.

Арсен сидів у плетеному кріслі біля столу, а Некрич знервовано походжав терасою. Сковзнув поглядом по Софії, хотів щось сказати, та Арсен підхопився й поцілував їй руку.

– Вибачте за вторгнення, та привіз невтішні вісті… Раніше злі королі рубали голови такому вісникові, та ми навіки зліквідували їх, і моя голова, сподіваюсь, не лежатиме у вашому кошику для сміття.

– Така розумна голівка… – зовсім по-материнському погладила його чуприну Софія. – Вона нам згодиться, й не тільки нам – науці… Здається, так казав про вас мій чоловік?

– Ваш чоловік – дуже розумний і рідко коли помиляється.

– Однак я почула краєм вуха…

Некрич узяв газету зі столу. Сказав роздратовано:

– Оце нам весільний подарунок. Розгромна стаття про мою останню книгу.

– І хто ж автор?

– Вов… – пояснив Арсен. – Тобто Володимир Борисович Салій, секретар парторганізації нашого інституту. Завідуючий провідним відділом.

– І він наважився виступити проти Івана? – здивувалася Софія. – Але ж ви самі казали: Іванова книжка талановита й розійшлася мало не блискавично.

– У Вова з Іваном старі рахунки, – пояснив Арсен, – кілька днів тому Салій виступив на вченій раді й зачепив книжку, але так, мимохідь, мовляв, це моя особиста думка, можете погоджуватися чи ні, а я в умовах перебудови промовчати не хочу. Члени ради тільки посміялися, а виявляється, Вов готував грунт. І от сьогодні – бомба!

– Можна почитати? – простягнула руку Софія.

– Чи варто тобі забивати цим голову? – поморщився Некрич.

– Але ж я твоя дружина!

Іван Михайлович знизав плечима, та зрозумів, що повівся не зовсім тактовно, й подав Софії газету.

– Читай…

Стаття була досить велика й під ущипливою назвою: “Для чого стільки емоцій?” Софія примостилася біля столу, проте ніяк не могла вчитатися. Настирлива думка крутилася в голові: невже вона приносить чоловікам лише прикрості? Одного звалив інфаркт, другого посадили, не встигла відсвяткувати шлюб з третім – і в цього неприємності.

Але ж Некрич, напевно, її останній чоловік, доля перших двох не дуже хвилювала її, тепер же зовсім інша ситуація. Івана треба оберігати від неприємностей і невдач, вони пов’язані одним мотузком, а підтримка, винахідливість та спритність жінки важать дуже багато. І вона не дозволить якомусь пронозі, хоч він і секретар парторганізації, паплюжити Іванове ім’я.

І Софія заглибилася в статтю, не дуже прислухаючись, про що гомонять чоловіки.

– Вони хочуть звалити тебе, – сказав Арсен. – Це й дурнику ясно. Ти у Павлюка з Рапаком як кістка у горлі, не кажучи вже про самого Салія. А за ним тягається войовнича посередність, страшніше ж за посередність нема нічого. Сьогодні вони палко вітають перебудову, але ж не ворухнуть і пальцем для її здійснення. Бо перебудова для них – смерть. Довгі роки сиділи й не висовувалися, це всіх влаштовувало, можна було, майже нічого не роблячи, одержувати кандидатські та докторські ставки, а тепер щось від них вимагають, до чогось закликають, зажадали справжньої роботи. А що означає справжня робота в нашому інституті? Ворушити мізками, висувати нові ідеї! А коли нема ні мізків, ні ідей? Токаря чи слюсаря можна ще перекваліфікувати, вимагати від них точності чи сумління, а що ти вимагатимеш від Павлюка? Рівень мислення сам знаєш який, Павлюк до цієї науки проліз випадково, розштовхавши всіх ліктями, навіть статті порядної написати не може, не кажучи вже про планову тему. І що ж йому лишається робити? То ж він перший б’є себе в груди, закликає до перебудови – і не тільки себе закликає, а й нас з тобою, – добре знаючи, що ніколи не перебудується. Однак сподівається якось улаштуватися, пересидіти, ну, ще рік – два, можливо, три, а там щось станеться: перебудова закінчиться чи про нього просто забудуть або змиряться з його існуванням…

– Я думав над цим, – визнав Некрич. – Однак куди зараз подіти того ж Павлюка? Ну, скоротимо його… Але ж диплом кандидата наук у нього лишається. І влаштується Павлюк кудись в університет чи інститут вчити студентів. У мене гора з пліч, проте чи маю право підкладати таку свиню студентам? Тобто, як вирішити цю проблему, якщо хочеш, у державному масштабі?

– А я тобі не міністр вищої освіти, – відмахнувся Арсен, – і не президент Академії…

– Голову під крильце ховаєш?

– Ні, не ховаю, – спалахнув Арсен. – Хоча й навчений. От ми з тобою інтелігенти, я не боюсь цього слова, і дід мій був інтелігент, спочатку сільський лікар, потім професор медінституту. Він навчив батька, а батько вже мене: насамперед – правда, людина має бути доброю і правдивою, він горів, мій дід, і намагався ніколи не йти манівцями. Де ж він? Маю тільки папірець про реабілітацію.

– Але ж це не зломило тебе.

– Мене – ні. Батька, здається, також. А інших? Сотні й тисячі зробили свої висновки, пристосувалися. Може, тому й почали з’являтися павлюки: в атмосфері загальної байдужості.

– Десь у деталях ти маєш рацію, – ствердив Некрич, – Але ж давай поміркуємо так: революції та війни не минули даремно – у них, саме в них, був не тільки загартований, проте й обпалений цвіт народу. А потім почався культ особи. Навіть нам з тобою важко уявити, яких втрат завдав проклятий культ психології та світогляду людей, ми й досі намагаємося викараскатися з духовного рабства, в якому загрузли. І не знаю, чи зможемо колись остаточно відмитися…

– Звичайно, зможемо.

– Блажен, хто вірує… Ми разом з тобою, я більше, бо все ж директор, зовсім недавно потурали новій хвилі культу. Погодься: бюрократичні акції недавнього часу призвели до того, що дехто з інтелігентів махнув на все рукою, відійшов від громадського життя. Не посміхайся, по очах бачу, гадаєш, ось і Некрич заговорив газетною мовою, наче виступає перед Салієм. Може, й так, але хочу сам збагнути ситуацію. Гадаю: ми ще не виправдали покладених на нас народом сподівань, справжній інтелігент повинен, і це не високі слова, відповідати за долю своєї країни, якщо хочеш, за долю всього людства.

– Хоч би з інститутом впоратися.

– Так, хоч би з інститутом, – одразу якось знітився Некрич. – Вбий, не знаю, як вчинити.

– Прийняти виклик. І битися.

– Противно.

– Хочеш підвести руки?

– Я б просто пішов… Подав би заяву і пішов. Для мене це легше: є ідеї, і хочеться написати книгу. Однак це справді занадто просто.

– Ти відповідаєш за інститут і за талановитих людей.

– Оце й не дає мені спокою. Боюсь перетворитися на міщанина. Не дай бог… А скільки є таких… Візьми хоча б… Та ні, не називатиму прізвищ… Що таке наш рідний так званий інтелектуальний міщанин? Які його ознаки? Якщо підмінюєш діло балаканиною, високе низьким, якщо ти байдужий до турбот суспільства, дбаєш про себе, про посади та звання, нагороди, коли в тобі за всіх умов переважає конформістське пристосуванство – ти міщанин.

– Яскравий приклад – Салій. Уявляєш, що станеться, коли він займе твоє місце!

– Я втомився.

– Маєш усі умови для відпочинку… – Арсен повів рукою навколо.

– Боюсь, не вистачить характеру. А опір Салія та його підгавкувачів! В інституті їх не так уже й мало.

– Розігнати всіх нездар ти не зможеш! – погодився Арсен. – Працювати ж краще вони неспроможні. Хоч би сиділи тихо й не заважали іншим.

Некрич зупинився посеред тераси.

– А чи потрібен взагалі інститут? – запитав. – Писарєв і Бєлінський не були старшими науковими працівниками, а Брокгауз і Єфрон склали енциклопедію, не маючи штату в нашому розумінні цього слова. Замовляли довідки професурі, найвизначнішим спеціалістам. Може, тому й досі їхня енциклопедія така популярна? Наш інститут Щорічно з’їдає півмільйона державних карбованців, а Брокгауз і Єфрои мали на енциклопедії великий прибуток. Чи не варто й нам перебудувати інститутську структуру, перейти на госпрозрахунок? Уявляєш, в такому разі автоматично розв’яжуться мало не всі болючі проблеми: посередності й нездари підуть за власним бажанням.

– Куди? Сам казав – калічити студентів?

– А тепер і там рогачки: конкурси та все інше.

– Що ж робити Павлюку з Рапаком? У них же кандидатські дипломи…

– Здається, в країні є досить відчутний дефіцит двірників, – жорстко пояснив Некрич.

– Не потягнуть і там.

– Начальник жеку примусить.

– Так, начальник жеку – не м’якотілий інтелігент, як деякі… – досить прозоро натякнув Арсен.

– А ти додумай ось над чим: бажання і вміння виступити проти зла, боротися з ним навіть у масштабі інституту, нашого певеличкого колективу – це ж і є творення добра, зрештою, підвищення інтелігентності суспільства в цілому.

– Поки ти боротимешся зі злом і займатимешся творенням добра в нашому дружному колективі,– не без єхидства зауважив Арсен, – старший науковий працівник Рапак нарешті розродиться давно запланованою роботою. Подав уже перший варіант, відзначений, до речі, Салієм на вченій раді як яскравий приклад перебудови. Я читав: нічим не відрізняється від тих, що писалися рапаками та павлюками і десять, і п’ятнадцять років тому. Тільки термінологія та посилання на джерела інші. Як це назвати?

– Кон’юнктура! А чого ти хотів від Рапака? Якщо це навіть і “боротьба”, то насамперед за збереження свого становища.

– Так, йому чомусь не хочеться у двірники, – погодився Арсен.

Софія нарешті відірвалася від газети.

– І ти мовчатимеш? – запитала у Некрича.

– Починати з ним дискусію – нижче моєї гідності.

– І лишатимеш за Салієм останнє слово? Це все одно, що визнати свою поразку.

– Усі знають, чого варта моя книга…

– Вузьке коло науковців. А газети читають, чекай, який її тираж?

– Не треба…

– Ти маєш звернутися до вченої ради чи навіть Президії Академії.

– У Президії нема інших справ, ніж обговорювати кожну статтю…

– Але ж на тебе зведено злісний наклеп!

– З твоєї точки зору. А Салій скаже: це його особиста думка, хіба він не має права на неї?

– Невже ваш Салій такий безгрішний? – здивувалася Софія. – І ви не можете впоратися з ним?

– Вов грішний, – сказав Арсен, – він запеклий грішник, і горіти йому в пеклі.

– Хай погорить раніше тут.

– Має підтримку.

– І ви – талановиті й чесні – невже не можете подолати його? А підтримують його, я чула, посередності й нездари…

– Якось ми кожен сам по собі, – засоромився Арсен. – І кожен вважає недостойним зв’язуватися, витрачати час. А ті виступають єдиним фронтом.

– Дивлюсь я на вас, – скрушно похитала головою Софія, – справжнісінькі хлопчаки. Гадаю… – Що гадала Софія, Некрич з Арсеном так і не дізналися: вона перегнулася через бильця тераси й мовила тепло: – А ось нарешті і Арочка.

Арсен підвівся і застиг, уражений: справді, видовисько було досить вражаючим. Від річки до тераси прямувала сама краса. Дівчина ступала легко, наче ширяла в повітрі – висока й невагома, в короткій синій спідничці та жовтуватій відкритій кофтині. Засмаглі, хоч був лише травень, руки й ноги, видовжене обличчя й сяючі очі – Аріадна нагадувала казкову принцесу, русалку, що залишила підводне царство й зглянулася на людей.

– Хто це? – вирвалося в Арсена.

– Арочка, – сказав Некрич.

– Моя дочка, – пояснила Софія. Хитро зиркнула на Черниша й запитала: – Подобається?

– Не те слово… Чудо!

Софія подумала: а чому б і ні? Чому б не віддати Арочку цьому ще порівняно молодому і, як вважає Іван, дуже талановитому хлопцеві? Точно, ера завмагів та номенклатурників минає. Звичайно, Аріадні більше підійшов би відомий письменник чи художник, проте відомі давно заарканені й разом із становищем мають не менш вагомі черева, а чим гірший талановитий учений? Здається, цей Арсен Черниш уже захистив докторську дисертацію, казали, вона ще не затверджена й лежить у якомусь ВАКу, але ж мине якийсь місяць чи два, присудять доктора, потім може наздогнати Некрича, і Арочка стане дружиною членкора. У той час, коли вона вже буде академшею, тьху, чи академічкою, зрештою, хай дочка наздожене матір, хіба шкода чогось для дітей?

Арсен кинувся до сходів і завмер, як гончак, що винюхав здобич. Аріадна зупинилася перед терасою.

– Це Арсен, – подала голос мати, – співробітник Івана Михайловича.

Арочка підвела на Черниша дивовижно виразні очі, ступила до нього й сором’язливо подала руку.

– Аріадна.

Арсен нахилив голову вбік, якось прохально зазирнув дівчині у вічі й мовив:

– Ваша матір дуже вродлива, але ж ви!..

Арочка порожевішала.

– Жартуєте?

– Можу заприсягтися: кращої нема у всьому Києві.

– Киньте… – Дівчина обминула Арсена й підвелася на терасу. – Я чомусь зголодніла.

Софія розгублено роззирнулася – все ж вона ще не почувалася тут господаркою, та Некрич виручив її:

– Обідати! – вигукнув. – Забути прикрощі і обідати, бо всі неприємності не варті смачного обіду, особливо коли за столом сидітимуть такі вродливі жінки! Можеш позаздрити мені, – обернувся до Арсена, – маю не тільки чарівну дружину, а й дивовижну дочку. Клавдіє, де ти, Клавдіє?

– Тут, – Клавдія виштовхнула з дверей столик на коліщатках, заставлений закусками. – Накривайте на стіл, зараз принесу борщ.

Софія з Арочкою заметушилися навколо столу, а Арсен дивився на дівчину, і йому справді здавалося: ніколи не бачив гарнішої.

Софія, обравши зручний момент, прошепотіла дочці у вухо:

– Доктор наук у тридцять років… – Арочка стенула плечима: мовляв, ну і що, та мати додала: – Кажуть, дуже талановитий.

Тепер Аріадна подивилася на Арсена уважніше. Начебто нівроку: вродливий, обличчя чисте, очі темні, блискучі, статуристий і спортивний, один недолік – такого ж зросту, як і вона, але ж це можна пережити. До того ж, уже доктор наук. Докторів та професорів вона уявляла обов’язково підстаркуватими, сивими, в крайньому разі, якщо й не літніми, то череванями. Один з таких колись намагався залицятися до матері: бородань, червонопикий і черево справді наче прокладало йому шлях у науку.

А цей Арсен Черниш вартий уваги…

Аріадна зустрілася очима з Арсеном і пустила йому легкого, наймізернішого бісика. Побачила, як зашарівся Черпиш, і відвела погляд. Подумала: тепер цей новоспечений доктор наук нікуди не дінеться, і варто занести його до числа претендентів на її руку та серце. Йому не звикати: вже двічі був претендентом на кандидатську та докторську. Проте все це пусте у порівнянні з тим, що чекає на нього нині: претендентів затверджуватиме вона сама, а це не якісь там вчені ради – здається, так називається зібрання дідків, які вирішують долю науки…