Текст книги "Шукайте жінку"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 14 страниц)

22

Арсен залишив на своєму столі портфель, аби всі знали, що він на роботі, і зовсім уже зібрався непомітно втекти, як завідуючий відділом розгадав його маневр.

– Арсене Степановичу, – зупинив на півдорозі до дверей, – хвилиночку… І прошу уваги всіх товаришів… – Він покопирсався у шухляді письмового столу, дістав папірець, підніс урочисто над головою і мовив також урочисто: – Повідомлення з ВАКу. Докторську дисертацію Арсена Степановича Черниша затверджено. Щиро вітаю вас, дорогий Арсене!

У принципі Черниш був готовий до цієї звістки: вірні люди з Москви передавали, що його дисертація не викликає заперечень, проте все ж під серцем ворушився хробачок сумніву – зрештою, рецензента міг укусити якийсь гедзь, а Павлюк чи Рапак закидати ВАК листами: мовляв, робота компілятивна, вторинна й взагалі немічна…

Однак тепер уже все позаду: Арсен відчув, як кров кинулася йому в обличчя, серце почало битися приспішено, побачив, як колеги підвелися з місць, вітаючи його, хотів подякувати, та дихання перехопило, і Арсен, приклавши обидві долоні до грудей, низько вклонився.

Колеги зааплодували. Арсен уже оговтався, побачив, що заввідділом розкинув руки для обіймів, і тричі розцілувався з ним. Потім тиснув руки всім, кожен щось казав йому, та слова чомусь обтікали Арсена, не чув нічого, він міг би зараз розцілуватися навіть з Павлюком і повірити в його щирість.

– З вас чай, Арсене, – сказала Тетяна Пилипівна. – З тортом і тістечками.

Арсен здогадувався, що Тетяна Пилипівна, або просто Таня, молодший науковий працівник і ще зовсім недавня аспірантка, закохана в нього, та й він симпатизував їй – гарненькій, кирпатенькій і дуже розумній: ходили разом у театр, і Арсен схилявся до думки, що Таня більш ніж подобається йому. Проте так було до зустрічі з Аріадною – після того, як познайомився з Арочкою, усі без винятку дівчата не цікавили його. Мабуть, Таня відчула зміну в Арсеновому ставленні до неї, Черниш не раз зустрічався з її запитувальним і збентеженим поглядом, та одразу відводив очі.

Арсен спустився в буфет, замовив чай і торти мало не на півінституту. Торти виявились свіжими й справді смачними, їх розмели за кілька хвилин, пішла в ужиток навіть коробка залежаних цукерок. Арсен зробив спробу непомітно вислизнути з буфету, та за дверима наштовхнувся на Таню. Дівчина зазирнула йому у вічі зблизька, Арсенові здалося, що зараз притулиться до нього, й мимоволі відсахнувся. Таня пополотніла, очі потемнішали, хотіла щось сказати, але пересилила себе і пішла, втиснувши голову в плечі.

Арсен постояв, переминаючись з ноги на ногу: відчув перед Танею вину. Подумав: варто було б догнати дівчину й сказати якісь заспокійливі слова, однак Таня, мабуть, не потребувала розради, вона хотіла почути від нього зовсім інше, а він міг сказати такі слова тільки Аріадпі.

Арсен зиркнув на годинник і одразу забув і про Таню, і про колег, що доїдали тістечка. Перебіг вулицю Кірова і широкою парковою алеєю дістався до Верховної Ради. Перевів дихання тільки навпроти Маріїнського палацу, але Аріадна ще не прийшла, хоча вже було по другій: Арсен настроївся на чекання і не помітив, як Арочка вислизнула з-за дерев, нараз відчув її дихання за спиною, обернувся і застиг, дивлячись на дівчину щасливими очима.

І Арочка посміхалася йому: стояла, заклавши руки в кишені джинсів, у прозорій кофтині, Арсенові здалося, що сама дівчина якась прозора – він торкнувся пучками її ліктя й потягнув до парапету над Дніпровими схилами. Він міг стояти тут годинами – Дніпро й безмежний простір за ним завжди сповнювали його урочистістю, робили дух розкутим, а тіло невагомим. Арсенові здавалося, що міг би злетіти в небо, ширяти над Дніпром разом з птахами, відчувати себе часткою цього безмежжя – у такі хвилини він був щасливий і дякував долі, що живе у Києві й може бачити дивовижну красу, знав, що без неї життя не було б таким загадковим, безмежним і прекрасним, та й справді, хіба може бути щасливою людина, яка не побачила задніпрову далечінь?

Арочка притиснулася до Арсена, і він ніжно обійняв її. Дівчина поклала Арсенові руку на плече, і Черниш зрозумів, що нема на цьому світі нікого, крім них, тільки вони й дніпровий простір, вони на Землі, яка породила їх, і кращої не може бути у всьому Всесвіті.

– Сьогодні в мене свято, – сказав Арсен і одразу поправився: – У нас…

Арочка засяяла очима.

– У мене завжди свято, коли з тобою.

– І в мене. Та сьогодні подвійне: з Москви повідомили – ВАК затвердив мою дисертацію.

Арочка поклала обидві долоні Арсенові на плечі й, не соромлячись, розцілувала його.

– Ти в мене найрозумніший – аж жахно!

– А ти в мене така вродлива, що голова йде обертом.

Арочка подумала, що знаменну подію можна було б відсвяткувати в ресторані, та вирішила, що ця пропозиція прозвучала б зараз недоречно.

– Любчику, – промуркотіла, – вибач, та я маю бігти.

– Куди?

– Мамуся чекає. Але ж ти прийдеш увечері?

– Як і домовлялися.

Арсен посадив дівчину у тролейбус, а сам пішов до Бессарабки пішки. Ішов і відчував на плечі тепло Ароччиної долоні. Думав: яке справді чудове й дивовижне життя. Певно, йому все дається легко. Докторська за плечима й скоро одружиться з найвродливішою дівчиною. Те, що Арочка найвродливіша, в Арсена не викликало жодного сумніву. Нараз чомусь згадав оту жахливу пригоду у Піонерському парку. Мабуть, він усе ж трохи ідеалізує Аріадну, не така вона бездоганна, як йому б хотілося. Але ж, подумав також, дівчина ще зовсім молоденька й недосвідчена, тісто, з якого можна ліпити все, що завгодно. Арсен вирішив: він досвідченіший і навчить Арочку відрізняти справжні цінності від фальшивих, тепер вона обертатиметься в зовсім іншому товаристві, зрозуміє, що життя складається не тільки з розваг та втіх, що є життєва мета, праця – і ця праця може принести справжню насолоду. Мабуть, подумав також, згадавши того мерзенного типа в Піонерському парку, Арочка бувала не лише в інтелігентному товаристві, прохоплюється в ній вульгарність, та й смаки не такі вже вишукані. Але це діло наживне. Треба поступово, ненав’язливо відкривати їй очі на істинну неповторність цього світу, вчити розуміти свій народ, відчувати красу рідної мови. Бо дехто зараз свідомо цурається материнської мови, а що може бути гірше за безрідність?

Арсен ішов повільно, й перехожі озиралися на нього: іде людина, нікого не помічає, посміхається, вся заглибилася в себе – одразу видно: щаслива.

А справді щасливих людей так мало в нашому розбурханому світі…

І ще подумав Арсен: життя набирає зовсім іншого змісту, коли знаходиш себе в ньому й відчуваєш себе справді корисним. Завтра у них в інституті відбудеться конференція, він виступить на ній і скаже все, що давно непокоїть і обов’язково має вихлюпнутися з нього. Про те, що тепер не можна жити по-вчорашньому, кожен мас торувати власний шлях, не озиратися на інших, час згуртованих по команді згори лав минув, люди починають усвідомлювати свою силу, однак тільки починають, і, можливо, їхня місія, місія справжніх інтелігентів, знову піти в народ, допомогти йому подолати інертність, звичку жити за вказівками і регламентаціями чиновників, викорінити рабство і страх. Так, страх перед всіма можновладцями, починаючи з найдрібніших, начальників цехів та різних директорів, і кінчаючи міністрами й навіть вище. Бо держава пародна, щоправда, довгі роки лише називалася народною, але настала друга революція і, можливо, народ нарешті справді візьме владу в свої руки.

Раптом мало не хуліганська думка майнула в Арсена. Як це колись сказав Сталін? “Жити стало краще, жити стало веселіше…” Тоді це була вершина лицемірства, проте тепер це гасло можна виголосити з чистим сумлінням. Так, жити стало краще, жити стало веселіше, жити хочеться і жити треба!

23

Злість весь день душила Копота – злість і ненависть. Його виставили за двері, дали під зад ногою – і хто? Суки й стерви, погралися, поманили гарним наманікюреним пальчиком, витиснули все, що схотіли, й паняй собі до свого кубла, нікчема, шолудивий пес, виконавець…

Під вечір Моня поїхав на Аскольдову могилу, поблукав стежками по схилах Дніпра, знайшов схованку, викопав пластмасову скриньку й дістав пістолет. Подмухав у дуло, обтер ганчіркою – гнів і злість чомусь одразу вляглися. Моня поклав пістолет у зовнішню кишеню піджака, відчув його заспокійливу обтяжливість і попрямував до Петровської алеї. Піймав таксі й наказав їхати у Совки.

Ароччин фрайєр мешкав у одноповерховому цегляному будиночку, обгородженому невисоким штахетником. Вуличка тиха, вузька, зовсім сільська й пустельна. Перед хвірткою сусідньої садиби росли густі бузкові кущі, а під цими дбайливі господарі поставили лавочку – звичайна дошка на двох стовпчиках, вечорами тут, певно, збиралися сусіди: побазікати, поділитися новинами. Наче й не Київ, а звичайне село з усталеним сільським устроєм.

Моня посидів на лавочці, спостерігаючи за сусідньою садибою. На відкриту веранду вийшла молодиця, поставила щось на стіл, підвела голову, прислухаючись. За будинком почувся гул, він наростав, раптом обрушився на весь квартал, заполонив усе довкруж, низько над вулицею промайнув літак. Гул розчинився, й Моня покрутив головою, наче вихлюпуючи з вух страшенний гуркіт.

І в цей час на сходах з’явився Черниш. Моня відчув, як гнів і лють знову підступили до горла, але стримався, вичекав, поки клятий фрайєр спуститься у двір, перебіг вулицю і заховався за товсте дерево. Сперся на стовбур боком, кинув до рота насінину, удав, що чекає на когось. Пройшла пара літніх заклопотаних людей, вони й не глянули на Копота, і знову на вулиці тихо й порожньо.

Моня подумав: як можна жити тут, під самісіньким Жулянським аеропортом, як витримують люди гуркіт – навіть він злякався, а нерви в нього як мотузки. Проте люди звикають до всього, живуть де завгодно, навіть у снігах чи торосах, коли є Абхазія, Ізраїль, ще, здається. Канарські острови. Більше Моня не знав райських куточків, та й навіщо? Навіщо думати про людей, йому треба, аби ніхто не ставав напереп’ят, як ця дурна жінка, улюблена Ароччина матуся. Лізе куди не слід, удає з себе шикарну даму, а якщо розібратися, всі вони з одного тіста.

А той жевжик, проноза, який перебіг йому дорогу, хлюст клятий, узяв шланг і почав мити машину. Моня побачив м’язисте тіло під білою майкою, круглу голову на засмаглій шиї, ненависну потилицю під довгим, акуратно підстриженим волоссям. Пальці мимовільно стиснули руків’я пістолета в кишені, Моня притулився щокою до шерехатого кленового стовбура й застогнав од ненависті й жалю до себе. Здається, побачив, як пульсує кров у синіх жилках на рожевій Чернишевій потилиці, відчув, як вона наче злостиво посміхається йому, в роті зробилося сухо, а від Жулян наростав гуркіт, він ліг на землю й досяг небес, Моня дочекався, коли від гримкотіння затремтів сам віковий клей – озирнувся і, побачивши, що вулиця порожня, висмикнув пістолет. Піймав мушкою ненависну потилицю, глибоко втягнув у легені повітря й натиснув на гашетку.

Звуку пострілу не почув, лише сіпнулася рука й на землю поруч упала патронна гільза. Але хлюст спокійно мив машину, навіть не озирнувся, і Моня зрозумів, що не влучив. Прикусив губу від люті й знову піймав мушкою потилицю, та в кінці вулиці з’явилися перехожі, і Копот нехотя засунув пістолет у кишеню.

Раптом подумав: а може, так і треба? Може, він робить дурницю? У міліції докопаються, що кулі, якими вбито пограбовану касирку й шофера в Бориспільському районі та цього жевжика, випущені з одного пістолета. Потім дізнаються, що Черниш залицявся до Аріадни, перетрусять усіх Ароччиних знайомих…

Звичайно, Аріадна та її мати – не дурні, мовчатимуть і про нього, і про валізу з грішми: у самих рильце в пушку… А коли щось бовкнуть?

У Копота защеміло серце. “Плюнь, – наказав собі, – плюнь і розітри…”

Хіба мало дівчат, кращих за Аріадну? Зрештою, і виїзд за кордон не така вже велика проблема. Звичайно, образливо, що тобою знехтували. Але чи варто з-за гарної шльондри ризикувати всім? І Копот, безжурно посміхнувшись, попрямував до автобусної зупинки.