Текст книги "Шукайте жінку"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 14 страниц)

10

Аріадна тримала на спідометрі вісімдесят кілометрів і не ображалася, коли навіть “запорожці” обганяли її. Вона мала дістатися сімдесят другого кілометра рівно о пів на одинадцяту, проминути кілометровий стовпчик і одразу зупинитися на узбіччі. Там чекати п’ять хвилин. З лісу вийдуть двоє військових, точніше, міліціонер і офіцер внутрішніх військ, вони сядуть у машину, і Аріадна повинна повернутися з ними.

А потім, через якийсь час – Моня скаже, коли саме – завезти їх назад. От і всі справи.

І ще Моня попереджав: ці двоє військових – люди не дуже виховані, щоб не звертала уваги на солонуваті жарти, руки розпускати не будуть, та можуть щось бовкнути.

Арочка тільки посміхнулася: сам Копот – великий інтелектуал, не знає різниці між Сократом і Гіппократом. Чесно кажучи, Аріадна й сама точно не знала, чула краєм вуха на уроці історії, але історичка в їхній школі була зануда, і її ніхто не слухав, та й який сенс учити те, що було дві тисячі років тому – греки, римляни, скіфи, кому вони тепер потрібні?

І все ж, зважаючи на Монине попередження, Аріадна одягнулася простіше: старі джинси й кофтина з високим коміром. Волосся підібрала вгору шпильками, натягнула чоловічого кашкета з довгим козирком, який затуляв їй очі. Губи не фарбувала й тіні на повіки не поклала, спростилася до неможливості й сама себе зневажала за це. їй би зараз вийти з “Волги” перед готелем “Москва” чи десь на Хрещатику не у джинсах, а в зеленій міні-спідничці й кофтині, що якимсь чудом тримається лише на тонесеньких бретельках. Міні знову в моді на Заході, плювати, що київські красуні схаменуться лише через рік – мода до них доходить завжди з запізненням. У Москві, щоправда, почали видавати журнал “Бурда”, може, це хоч трохи вплине на жіночі смаки. Арочка вже бачила “Бурду” вчора у матері, й вони, гортаючи сторінки, одностайно вирішили, що перебудова не така вже й погана справа, якщо вривається і в сферу суто жіночих зацікавлень.

Арочка приїхала вчора на дачу до вітчима з єдиною метою – вициганити машину. Усе ж Моня наполіг на своєму: зрештою, їй плювати на Моню разом з Лапою, та Монин закордонний варіант припав до серця; ще не вирішила, чи варто приймати Копотову пропозицію, але ж знала – остаточно відмовлятися не слід.

Сьогодні вранці за сніданком Арочка удала, що згадала про якусь консультацію в інституті, засмутилася мало не до сліз, потім цмокнула вітчима у щоку й попросила, ледь не замуркотівши:

– Татусечку, єдиний вихід – взяти вашу машину. Тоді я ще встигну…

Некрич сіпнувся невдоволено. Не тому, що трусився над “Волгою” й вилизував її, як Синиця, просто прохання виявилося надто несподіваним. Але втрутилася Софія Гнатівна, сказала, сонячно посміхнувшись:

– Арочка водить машину, як справжній професіонал.

Цього виявилось достатньо, і через півгодини, як і було обумовлено, Аріадна підібрала Молю біля мосту Патона.

Копот вийшов у райцентрі, і Арочка поїхала до сімдесят другого кілометра сама, не поспішаючи й насолоджуючись життям. Не без приємності думала про сьогоднішнє вечірнє побачення з Арсеном. Це буде друга зустріч, вони вже ходили в кіношку, а тепер Арсен узяв квитки до філармонії на концерт хорової капели “Думка”. У глибині душі Аріадна зневажала всі академічні хори, разом узяті, їй подобалися ресторанні джази та вокально-інструментальні ансамблі, вони – непоганий додаток до шампанського, складова частина того безжурного, розгонистого, легкодумного вечірнього ресторанного життя, коли ловиш захоплені погляди дженджурів з сусідніх столиків і відчуваєш себе королевою хоч і невеличкого, та все ж цілком усталеного, з власними традиціями світу.

У філармонії, мабуть, нудота, й ця “Думка”, хоч і називається академічною, наганятиме на неї сон. Та все можна стерпіти заради Арсена, ще жодний з чоловіків не цікавив її так, як Черниш, Арочка навіть спіймала себе на думці, чи не закохалась. Взагалі, вважала кохання почуттям старомодним, кохати треба лише себе, ще трохи матусю – за розум і щедрість, а чоловіків слід тільки використовувати, як використовувала вона колись Сєву, а тепер Моню.

Але ж Моня хвалився, що має багато грошей!.. Чесно кажучи, Аріадна не повірила йому. Заливає, набиває собі ціну – ти мені покажи оті тисячі, тоді й погомонимо!..

Але що за офіцери чи міліціонери на сімдесят другому кілометрі й навіщо вони Моні? Мабуть, одна з комбінацій, які розігруються “діловими” постійно. Проте “ділові”, як правило, обминають міліцію, намагаються триматися далі від неї, хоча, кажуть, далеко не у всіх міліцейських чинів рильце бездоганно чисте…

Однак біс з нею, міліцією, Арочка подумала, що в неї вистачає своїх турбот: що треба відігнати машину на вітчимову дачу, а потім встигнути на побачення з Арсеном. Моня, правда, натякав, що сьогоднішню операцію (це слово таки прохопилося в нього) слід обмити, та вона послалася на дуже важливу консультацію у професора й відмовилась. Копот тільки гмикнув зневажливо – до фені усі професори, викинь з голови інститут культури й різні там університети, кого цей інститут випускає – бібліотекарів та завклубами, хіба це життя? Слід швидше одержати виклик від Льоні Зельцера, від кого завгодно, хай від самого чорта лисого, аби потрапити туди, бо тільки там чекає на них справжнє життя.

Учора ввечері Аріадна завела з матір’ю розмову про Льоню. “Для чого тобі?” – запитала мати.

Арочка ухилилася від прямої відповіді – мовляв, усе ж брат, і просто цікаво.

“Кинь, – сказала мати, – не забивай голову, ти ніколи не бачила його й не побачиш”.

“Я хочу йому написати”, – заперечила Арочка.

“Але навіть я не листуюся з ним”.

“А мені цікаво…”

Мати подивилася на неї вивчаюче і одразу здогадалася, чому в дочки виникла цікавість до зовсім незнайомого брата.

“Хочеш туди?” – здивувалася.

“Не виключено”.

“Ну й дурепа, – сказала мати, – загубиш себе”.

“Це чому ж?”

“А тому, що такі дурепочки в них по панелях швендяють…” – мати, як завжди, була гранично відвертою.

“Невже я схожа на вуличну шльондру?”

“Усі вважають, що ця доля обійде їх, – пояснила мати жорстко, – але там інші закони: не зарікайся, дочко”.

І тоді Арочка розповіла про Моню та його пропозицію. Мати замислилась і поступово відтанула.

“У цьому є сенс… – сказала. – З грошима – інша справа. З грошима всюди не пропадеш. А якщо твій Моня має світлу єврейську голову…”

“На жаль… – зітхнула Арочка. – Типовий хохол… Михайло Копот і служить у позавідомчій охороні”.

“Чому ж Моня?”

“Моня-великий – вуличне прізвисько”.

“Отже, сторож… – знизала плечима мати. – Звідки ж гроші?”

Арочка лише розвела руки.

“Покажеш мені цього Моню, – наказала мати. – Подивимось на нього…”

“Покажу”, – полегшено зітхнула Арочка. Матуся таки виверне цього Моню навиворіт, прочитає його найпотаємніші думки й порадить, як учинити.

Про всяк випадок Аріадна не сказала матері про Монину вимогу щодо машини – який же “діловий” та грошовитий, коли не має хоча б “жигульонка”?

Але біс з ним, з Монею, сьогодні вона має настроїтися на Арсена. Арсен ще ні разу не поцілував її, лише у темряві кіношки міцно стиснув пальці. Такого Арочка зустріла чи не вперше. Усі інші намагалися залізти до неї в ліжко першого ж вечора, а цей лише провів додому й помахав на прощання рукою. Дурень, вона б не пручалася – вільна двокімнатна квартира, а він – лише ручкою…

Заглибившись у думки про Арсена, Арочка не помітила, як проминула сімдесятий кілометр і оговталася, лише побачивши молодий сосновий ліс, про який їй торочив Моня. Ось і бетонний стовпчик з металевою табличкою “72”. Аріадна пригальмувала й зупинилася. Вбила в магнітофон касету з записами Висоцького, вільно відкинулася на спинку сидіння й приготувалася чекати. Висоцький співав про спільну для всіх зручну й роз’їжджену колію, закликав до важкого, та все ж власного шляху – Арочка подумала, що і в неї мас бути власна дорога, але краще без вибоїв, рівна й широка, як з Києва до Бориспільського аеропорту, їхати якою можна без обмеження швидкості…

З густого соснового підліску вийшли двоє, перескочили через кювет і попрямували до машини. Один у міліцейській формі, другий – офіцер з лейтенантськими погонами. Лейтенант, невисокий на зріст, гостроносий і жвавий, підтюпцем оббіг “Волгу”, зазирнув у відчинене вікно і, побачивши Арочку, примружився од задоволення.

– Ти від Копота? – запитав.

Аріадні не сподобалася лейтенантова фамільярність, вона подивилася на гостроносого холодно й кивнула на заднє сидіння.

– Сідайте.

– А в Моні губа не з лопуцька, – заявив лейтенант. Він обійшов машину, поторгав передні дверцята, та Арочка не відчинила. – Ну?! – вигукнув нетерпляче.

Арочка знову кивнула на заднє сидіння, гостроносий ображено шморгнув носом, відступив і перший поліз у відчинені дверцята. Міліцейський старшина, незграбний і трохи схожий на ведмедя, вмостився поруч нього, ресори зарипіли, й машина просіла. Арочка рвонула з місця, не шкодуючи мотора, набрала швидкість, і “Волга”, полишивши по собі хмару пилюги на узбіччі, помчала до Києва.

Висоцький почав співати: “Сижу на нарах я в Наро-Фоминске я…”

Міліцейський старшина зареготав задоволено.

– Во дайот! – вигукнув захоплено. – Наш кореш!

Арочка побачила в дзеркальці, як гостроносий штовхнув його ліктем у бік – старшина покліпав очима, заплющив їх і примостився в кутку машини. А гостроносий лейтенант сперся долонями на спинку переднього сидіння, перегнувся до Арочки, розглядаючи її у профіль, задоволено гмикнув.

– Законна чувишка… – мовив. – І звідки такі беруться?

– Заткнись, – порадила Аріадна миролюбно, – не для тебе.

– Шкода… – зітхнув гостроносий цілком щиро. – А якщо добре подумати?

Арочка лише зневажливо закопилила губу. Такими лейтенантами хоч греблю гати, таких тільки київські училища щорічно випускають сотнями, а запитати б у тебе: що маєш? Безплатну форму, двісті ре на місяць і призначення у якийсь віддалений гарнізон? От і шукай собі наречених поблизу гарнізону, там вони ще не перебірливі, і офіцерський кашкет та дві зірочки на погонах – предмет найсокровенніших мрій…

Аріадна вела тепер автомобіль швидко й вправно, щоправда, не перевищуючи дев’яноста кілометрів на годину. Моня наказував не порушувати правил, аби не причепилися даішники, краще, щоб біла “Волга” не привернула їхньої уваги.

“Сама знаю”,– відповіла тоді Арочка. Адже не мала доручення на машину, тільки техпаспорт, і будь-який автоінспектор міг затримати її.

Гостроносий лейтенант, мабуть, збагнув, що цей ласий шматочок не для нього – притулився поруч старшини й теж заплющив очі.

“Закуняв…” – подумала Арочка.

Але Модник не спав і думав: якби не Моня-великий і справа, на яку вони їдуть, покрутилася б ти, красуне, в моїх обіймах. Бач, яка недоторкана! А показати б тобі “перо” – сама б стягнула джинси. Бо Моня біля себе цнотливих не тримає, Моня чоловік справжній і знає, як поводитися з марухами, однак і ти, точно, цілувала не одного…

Скоро… Так, скоро, через півроку чи найбільше через рік майор з майоршею випустять їх з колонії, мабуть, через півроку, майорша має голову на плечах і розуміє, що, одержавши своє, треба якомога швидше здихатися їх з Прищем, витурити на волю, замести сліди. І потраплять вони знову на Хрещатик, але тепер з грішми, великими грішми, на рік чи півтора вистачить погуляти з кращими, ніж ця за кермом. Може, зустрінемося із тобою, красуне, тоді я пригадаю оте нахабне! “Не для тебе…”

Бо шляхи людські, як і господні, несповідимі – Модник почув колись цей вислів, вій вразив його категоричністю та справедливістю. Точно, несповідимі, особливо в нього, коли щогодинно на тебе полюють менти й не знаєш, чи не зупиниться через хвилину “Волга” й тебе ввічливо або й не дуже ввічливо, навіть клацнувши наручниками, підштовхнуть до іншої, набагато прозаїчнішої машини…

Щоправда, колонія для них з Прищем стала вже начебто другим домом, тут, якщо з головою, можна прокантуватися, і їхня нинішня ситуація переконливо засвідчує це.

А Висоцький співав про недолугого п’яничку з якоїсь річки Вачі, що профукав за кілька днів аж три куски. Прищ також протринькає свою долю швидко, біс з ним, Прищем, єдина перевага – ведмежа сила, розумом і не пахне, у їхньому ділі, правда, сила також часто потрібна, та без голови на справжню операцію й не потикайся. Заметуть – не встигнеш і чхнути, менти стали метиковані, у них тепер різні картотеки, відбитки пальців, апаратура, кажуть, цілі інститути криміналістики, і все для того, щоб ускладнити йому, Модникові, таке чудове й безхмарне життя.

Вони в’їхали в райцентр, і Аріадна знизила швидкість до шістдесяти кілометрів.

За три-чотири кілометри почався лісок, Аріадна з’їхала на путівець, і “Волгу” захилитало на вибоях. Путівець вивів їх на невеличку галявину з віковим дубом посередині. Аріадна зупинила машину під дубом, і відразу з густих глодових кущів вийшов Копот. Потиснув руку Модникові, поплескав по плечу Прища, наказав Арочці:

– Вертайся на шосе й зачекай там. Я скоро.

Модник з жалем провів поглядом “Волгу”, хитро підморгнув Копоту.

– Гарна марушка!

– Клас, – погодився Моня, – поганих не тримаємо.

– Позич на годину! – вищирився Прищ.

Риси Копотового обличчя потвердішали.

– От що, – рубонув рукою, – я вас не заради марух сюди витягнув. Знаєте, скільки виклав?

– Тисячі по дві за кожного? – припустив Прищ, згадавши зажерливу майоршу.

– А по п’ять не хочеш?

– Овва! – зрадів Прищ. – Виходить, ми ще чогось варті!

– І по п’ять сьогодні заробите, – пообіцяв Копот.

Прищ хижо зблиснув очима.

– Годиться!

Але Модник хитрувато примружився, запитавши:

– Мокруха?

– На мокруху я не згоден… – прогудів Прищ.

– А тобі не все одно? – запитав його Копот. – Що один інкасатор, що два – вирок сам знаєш який… Двічі голову не стинають.

– Виходить, знаєш про інкасатора? – жахнувся Прищ.

– Знаю і мовчу… – запевнив Копот. – Поки ви мене слухатиметесь.

– Ти заткнись, – наказав Прищеві Модник, – Копот про інкасатора давно знає, тому й витягнув нас сюди. Чи не так, Моня?

– Робота сьогодні буде справжня, – сказав той. – Братимете касира…

– З пушкою?

Копот махнув рукою.

– Радгоспна касирка, везтиме з районного банку зарплату…

– Без охорони? – не повірив Модник.

– Уяви собі, звикли, що обходиться… Шофер на ЗІЛі возить, має, правда, інструкцію не зупинятися, але ж ти, – тицьнув Прища пальцем у живіт, – недарма у міліцейський формі…

– От для чого! – нарешті збагнув той. – А я все думаю: навіщо з мене мента робити!

Копот відступив у кущі, поманивши за собою Модника. Прищ посунув за ними, ламаючи гілки. У глодовій гущавині стояв мотоцикл з коляскою, жовтий міліцейський мотоцикл і літери “ГАИ” чорніли на ньому.

Модник одразу оцінив Копотів задум, мовив захоплено:

– А ти голова! – витягнув свого і так довгого носа, принюхався. – Щойно перефарбував?

– Я що, дурний на гаїшному мотоциклі сюди пиляти? – Копот обвів посвітлілим поглядом співучасників, зиркнув на годинник. Сказав: – Я зараз повертаюся в райцентр. ЗІЛ з касиркою виїде звідти приблизно через годину. Від шосе до радгоспу ще дванадцять кілометрів, перестрінете його десь посередині. Там далі також гайок, на дорозі вам стовбичити не треба – на автоінспекцію кожен зверне увагу, – заховаєтесь у кущах, а за десять до першої займайте пост. ЗІЛ номер п’ятдесят вісім – шістнадцять, серія КХВ, далі вас не вчитиму. А щоб розмова у вас вийшла справжня і щоб не дуже пручалися шофер з касиркою – от!.. – Витягнув з кишені пістолет, подав Модникові.

Модник узяв зброю обережно, навіть благоговійно, витягнув обойму, пересмикнув затвор.

– Сім маслин, – сказав з повагою, – вистачить…

Копот підморгнув йому.

– Знаєш, який найнадійніший свідок?

– Мертвий… – відповів Мод пик тихо, щоб не почув Прищ.

– Касирка возить гроші в жовтенькій валізці, – повідомив Копот.

– Скільки? – жадібно видихнув Модник.

– Вам по п’ять кусків.

– Майорша вимагає ще по куску за форму.

– Віддам сам.

– Скільки везтиме касирка? – уперто повторив Модник.

– Тобі п’ять мало?

– Мало! – просичав Прищ. – Я все чув: пушку недарма маслинами набив… Моє слово – все навпіл…

– Во! – згорнув дулю Копот. Подумав і додав: – Гаразд, додам по дві.

– По сім на рило?

– Отож.

Прищ похитав головою, та Модник, збагнувши, що вони все одно цілком залежать від Моні, погодився:

– Хай буде по-твоєму.

Копот стрельнув на нього оком.

– Валізку не відмикати. Я перевірю. Паняйте… – вказав на мотоцикл.

Прищ почав втискувати своє огрядне тіло у коляску, а Копот відкликав на мить Модника, наказав:

– Ти не пальцем роблений, отже, сам розумієш: в колонії все на виду, й навіть зайву десятку помітять. Валізку тримай сам, Прища до неї не підпускай.

– Кажеш, як справжній начальник.

– А я і є для тебе справжній, – обірвав його Копот

11

Пилип Синиця приїхав на вокзал за півгодини до відходу поїзда. Два дні в Москві йому вистачило вповні. Пилип взагалі не любив їздити в Москву, вважаючи відрядження даремно витраченим часом. Столиця з її метушнею, ходінням по установах, сидінням у приймальнях різних за рангами, але однакових за суттю начальників, безкінечними розмовами, переважно пустопорожніми, невипадковим, однак майже обов’язковим чаркуванням дратувала Пилипа, він завжди намагався скоротити своє перебування тут і полегшено зітхав, улаштувавшись у купе фірмового поїзда “Україна”

І сьогодні не обійшлося без чаркування. Збіглися в його номері готелю “Москва” – чиновник з Академії, від якого залежало позитивне розв’язання деяких фінансових проблем їхнього інституту, та двоє колег, порівняно молоді, та вже титуловані доктори наук. Від них не залежало нічого, але вже повелося: провінційний гість у білокам’яній мав хоч якось засвідчити своє шанобливе ставлення до столичних колег, і Синиця засвідчив: придбав (за нинішніми часами не без труднощів) три пляшки коньяку, взяв у буфеті кульок з сьомгою та чорною ікрою, накрив маленький столик у своєму просторому (в старому крилі) номері, сам сів на ліжку, бо в кімнаті було тільки два крісла та один стілець, і вони просиділи з шостої до восьмої, поки не спорожнили до краплини всі пляшки. Виникала навіть ідея замовити в ресторані ще, проте вчасно схаменулися: до відходу поїзда лишалася тільки година.

Пилипові пофортунило: щойно вийшов з готелю, як за два кроки зупинилося вільне таксі – точно пофортунило, бо довелося б ще з півгодини теревенити з не в міру балакучими колегами, тим паче, що розмова починала набирати відомого характеру – “ти мене поважаєш?”

Синиця з полегшенням помахав друзям рукою, пообіцявши (хоч не вірив жодному своєму слову) за першої ж нагоди повернутися до столиці, і ось тепер ішов порожнім пероном, бо поїзд, звичайно, ще не подали. Прошкував потихеньку, речі не обтяжували його: мав лише дипломат з паперами, спортивним костюмом та електричною бритвою, правда, придбав ще два кілограми лимонів, бо в Київ навіть після чорнобильської аварії не завезли цитрусових, а Лара просто обожнювала чай з лимоном.

З допомогою того ж чиновника, який щойно братався з ним у номері, Пилипові придбали квиток у спальний вагон – другий від електровоза, і Синиця, приблизно розрахувавши, де саме зупиниться цей вагон, став на краю перону. А поїзд уже накочувався задом, гуркочучи колесами й скрегочучи буферами.

Пилип зайшов у вагон перший, непоспішливо переодягнувся у спортивний костюм і простягнувся на вкритій товстою ковдрою полиці. Вагон був порожній, і Пилип подумав: може, йому пощастить і друга полиця лишиться вільною, ніхто не хропітиме поруч, та й взагалі не дуже полюбляв вагонні знайомства з їхнім уже дещо усталеним ритуалом.

По радіо оголосили, що сторонні повинні полишити вагони, щось голосно сказала провідниця в тамбурі, Синиця не без задоволення подумав, що йому таки випало самому розкошувати в комфортабельному купе, та загуркотіли на коліщатках двері, відсунулися наполовину – і у вузенький отвір протиснувся літній чоловік з дипломатом як дві краплини води схожим на Пилипів.

“Добре, хоч чоловік, а не якась язиката жінка”, – подумав Синиця. Але все ж неприязнь до попутника, якась підсвідома неприязнь, хоч не мав жодних підстав для цього, не зникла, незважаючи на те, що чоловік привітався ввічливо й, поклавши дипломат, одразу вийшов з купе. Певно, вирішив Пилип, оця неприязнь виникла б у нього до кожного, хто б зайняв місце поруч: він уже настроївся на самотність, а цей чоловік, хай найвихованіший і найтихіший, порушив його спокій. Мабуть, якийсь московський чиновник середнього рівня – як сьогоднішній Віктор Васильович, – теж пнеться вгору, вважає себе постаттю… Розподіляє чи то фінанси, чи то матеріали, а може, просто готує начальству накази й розпорядження, а з цих наказів, ропоряджень та інструкцій десь внизу, у провінції, формується спосіб життя, регламентований у всіх його проявах тим же чиновником.

Синиця тоскно подумав про ті рогатки, які ставлять на їхньому шляху навіть у Академії, а в них усе ж, порівняно з іншими сферами, воля й простір. Оцей його попутник, певно, помічник заступника міністра чи навіть самого міністра, бо їздить у спальному вагоні. За своє життя він наплодив стільки паперів, що ними можна було б набити все їхнє купе, може й піввагона, і він свято вірить у потрібність та обов’язковість цих паперів. Згадавши, скільки інструкцій для неухильного виконання одержує їхній інститут, Синиця ще більше розлютився на свого сусіда й сердито засопів, коли той повернувся до купе.

Тепер Пилип розгледів його. Середнього зросту чоловік з сивими скронями, підтягнутий, навіть якийсь спортивний. Він став спиною до Синиці, почав роздягатися. Пилип лежав з напівзаплющеними очима, удавав, що куняє, та уважно стежив за кожним рухом попутника. Той акуратно прилаштував костюм на плечики, добре пошитий темно-синій костюм у смужку, не новий – Синиця встиг помітити, що обшлаги в одному чи двох місцях акуратно поцеровані.

Чоловік повісив костюм бортами до стіни, але Пилип устиг побачити на лацкані якийсь значок, і його антипатія до сусіда зросла: дорослий і, мабуть, поважний чоловік, а бавиться значками, як юнак чи дженджур. Проте хто сказав, що поважний? Сиві скроні й місце в спальному вагоні ще ні про що не говорять, грошей тепер кури не клюють у завмагів, перукарів та різних проноз, вони мають їх навіть більше, ніж академіки.

Але, зупинив сам себе Синиця – поцеровані обшлаги… Навряд чи проноза, який не рахує гроші, доношував би піджак до такого стану.

Чоловік натягнув на себе вовняний тренувальний костюм і вийшов, прихопивши рушник. Синиця сів на полиці, потягнувся. Сонливість та умиротвореність полишили його, Пилипові було шкода цього приємного стану. Вирішив більше не звертати уваги на попутника, навіть ігнорувати його, досить того, що в Москві довелося спілкуватися з людьми за обов’язком, догідливо посміхатися, казати якісь увічливі слова, компліменти, а в деяких кабінетах і кланятися. Пилип роздратовано згадав, як зайшов до Віктора Васильовича, як називав його шановним, цікавився здоров’ям, хоч і так було видно, що здоров’я їхньому кураторові не позичати, це й підтвердилося згодом: самотужки вижлуктив пляшку коньяку, навіть не почервонівши. Певно, не слід було запрошувати його в готель до інтимної компанії, та чорт смикнув за язик, Пилип навіть сказав, що без нього, Віктора Васильовича, вечір не вечір. А той посміхався зверхньо, пиха так і випромінювалася з нього, а чому? Бо привчили: такі, як він, Пилип Синиця, навіть вищі за нього, директори інститутів, республіканські академіки вважають за необхідне сказати Вікторові Васильовичу приємні слова, навіть підлабузнюються. А той звик приймати це за чисту монету, увірував у свою вищість, а насправді – тьху, чиновник, паперомаратель, як про таких говорив гоголівський городничий? Пилип напружив пам’ять і згадав: дрянь, сосулька… Краще не скажеш! Однак і городничий плазував перед столичним чиновником, поки не зрозумів свою помилку. А Віктор Васильович не якийсь жалюгідний колезький реєстратор, він тягне на статського радника чи вище, і все ж…

Пилип вимучено посміхнувся й пошепки вилаявся. Зробилося гидко, стенув плечима й поморщився, сам зневажаючи себе. Провів долонею по обличчю, відганяючи непотрібні думки, зачепився поглядом за костюм над протилежною полицею й подумав: чого це попутник повісив його бортами до стінки? Майнув неясний здогад, Пилип швидко визирнув у коридор – порожньо, тільки провідниця клопочеться біля титана. Пилип повернув костюм до себе й навіть застиг од здивування: лацкан прикрашав значок депутата Верховної Ради СРСР.

Синиця зачудовано похитав головою: от тобі й дженджур чи завмаг, який кидається грішми… Виявляється, член найвищого Радянського парламенту, отже, заслужена, шановна й відома людина!

Пилип знеможено опустився на полицю: тепер навіть поцеровані обшлаги не породжували зневагу, навпаки – повагу й навіть замилування.

Пилип вийшов з купе, побачив, як наближається, похитуючись у такт ходу поїзда, його сусід, чоловік у звичайному недорогому тренувальному костюмі, й догідлива посмішка заграла на його вустах. Притиснувся до стінки у вузькому проході, обмацав попутника уважним поглядом. І як він міг подумати, що той – середній чиновник? Очі розумні й проникливі, а обличчя аж випромінює статечність. Та й сама манера триматися свідчить про силу й звичку якщо не командувати, то принаймні трохи підноситися над людьми.

Депутат сковзнув по Пилипові поглядом, за щось пробачився, а за що, власне, пробачатися? Поїзд гойднуло й штовхнув трохи – ну й що? Пилип відхилився від розчинених дверей, щоб не створювати депутатові незручності, подивився йому в спину, відчувши, як сам він чомусь поменшав. Прикрив рот рукою, аби не потривожити сусіда коньяковим запахом, і ступив до купе слідом за ним. Примостився на полиці скраю, наче приготувався негайно виконати перший же депутатів наказ, дивився, як той ховає зубну щітку й мило до дипломата, мило у звичайній пластмасовій і тріснутій мильниці, гіршій, ніж у нього. Нараз подумав: але ж депутат може бути простим слюсарем чи комбайнером, певно, він заробляє менше, ніж член-кореспондент Академії, то з яких прибутків купувати імпортні несесери?

А депутат витягнув з дипломата паперовий кульок, дістав з нього бутерброди з сиром і ковбасою, глянув на Синицю й запитав:

– Почаюємо?

Пилипові їсти зовсім не хотілося, та відмовитися не посмів: заклопотався біля своєї валізки, витягнув бутерброди з сьомгою, які колеги мало не силоміць засунули йому в дипломат – слава богу, що засунули, ось і згодилися, не треба виглядати в очах депутата бідним родичем.

– Мене звуть Яковом Васильовичем, – відрекомендувався депутат.

– Пилип Миколайович, – озвався Синиця.

– Киянин?

– Звідки знаєте?

– З того, як назвалися – український акцент. – Сковзнув очима по Пилипових бутербродах і додав: – Крім того, одразу видно, що повертаєтесь до Києва й жили в “Росії” чи “Москві”. Бо таку сьомгу в московських гастрономах не продають.

– Логічно, – аж просяяв Синиця. – Під таку сьомгу варто було б… Та, на жаль, не маю…

– Колеги спорожнили в номері все до останньої краплинки! – не запитав, а ствердив Яків Васильович.

– Ви наче маг… Або Шерлок Холмс…

– Просто маю досвід.

Провідниця принесла міцного, мало не чорного чаю – це свідчило про повагу до пасажирів спального вагона. А може, просто вона так само, як і Синиця, побачила депутатський значок на піджаку Пилипового супутника, бо сяяла очима тільки до нього й була підкреслено ввічливою.

Синиця дивився, як Яків Васильович з апетитом їсть бутерброд з сьомгою, і намагався розгадати, хто ж за професією, точніше, посадою, його супутник. Навряд з чиновників або партійних діячів, союзним депутатом міг бути тільки міністр або перший секретар обкому, міністра проводжав би до купе цілий почт, а секретар обкому сів би в поїзд, який доставив би його безпосередньо до обласного центру. Крім того, у міністра та перших секретарів усталені звички у спілкуванні з людьми, не їли б бутерброди з випадковим попутником, не кажучи вже про те, що жінки міністрів та секретарів звикли до привілейованих ательє та вишуканої обслуги – навряд чи церували б їм піджаки.

Хто ж?

Письменник, актор, художник, кіношник або його брат-учений?

Акторів можна відкинути, вони всі на видноті завдяки телевізорові, акторів-депутатів по пальцях можна перерахувати. Але для чого гадати? Чи не простіше запитати прямо, ні, краще делікатно, здалеку…

– Ви москвич? – поцікавився Синиця.

– Корінний, – одповів той з гордістю. – Дід мій був приват-доцентом Московського університету на кафедрі філософії, і ваш покірний слуга пішов його слідами.

“Філософ? – Синиця напружив пам’ять. – Філософ такого рангу? Один – два на країну, хто ж?”

Але не згадав і мовив ухильно:

– Один мій приятель також має відношення до філософії. І його книга про нашого українського філософа Сковороду набула розголосу.

– Некрич? – цікаво зблиснув очима Яків Васильович.

– Читали?

– З величезним задоволенням.

– А у нас про неї кажуть різне.

– Ви самі, власне, масте якесь відношення до філософії?

– Дотичне. Кібернетик…

– З інституту Глушкова?

– Маю честь завідувати там відділом.

– Отже, доктор наук?

– Член-кореспондент Академії, – вихопилося в Синиці. Подумав: негоже отак відразу виставлятися, та слово вихопилося, а кажуть, слово – не горобець, випустиш – не спіймаєш.

– Колега… – Яків Васильович докінчив Пилипів бутерброд, акуратно витер пальці паперовою серветкою, поклав у склянку одну грудочку цукру, почав розмішувати. – Тоді давайте знайомитися ближче: Петровський Яків Васильович.

– Академік Петровський?

– Чули?

– Хто ж вас не знає?

– Ну, колего, перебільшуєте. У нашу телевізійну епоху маси знають тільки Аллу Пугачову та Леонтьєва.

– Але ж кожна мисляча людина хоч раз у житті тримала в руках вашу книжку.

– Це ще не означає, що читала.

– Звичайно, детективи читабельніші. Та на ваших підручниках виховуються студенти. – Синиця згадав, як сам студіював книжки Петровського, й додав упевнено: – Ми всі ваші вихованці.

Петровський заперечливо помахав рукою і відсьорбнув чаю.

– Не будьте таким категоричним.

– Ніколи не думав, що отак, у поїзді!.. – Пилип ще раз згадав поцеровані обшлаги піджака Петровського. – А ви надовго до Києва?

– Лише на два дні. Лекції в Будинку партосвіти та університеті.

– Чи не викроїли б годину для нашого інституту? Кібернетикам буде надзвичайно цікаво…

– Та й мені… Між філософією та кібернетикою чимало спільного. Залиште ваш телефон, – дістав мініатюрний блокнотик, – я подзвоню вам завтра між першою та другою. Влаштовує?

– Цілком.

Петровський ще раз відсьорбнув чаю і мовив:

– Ви казали, що приятелюєте з Некричем. Хотілося б зустрітися з ним.

– Некрич у відпустці.