Текст книги "Шукайте жінку"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 14 страниц)

19

Пом’ятий і неголений, Салій уранці підвівся на четвертий поверх і подзвонив у Павлюкову квартиру. Павляк вийшов у піжамі, щиро здивувався і запитав:

– Опохмелитися захотілося?

– Не до жартів! – Салій переступив поріг. – С-ста-рик, здається, я влип в історію…

Павлюкові очі забігали.

– Що сталося, Володимире Борисовичу?

– У вашому під’їзді мешкає якась Варвара Петрівна Шульгіна. На третьому поверсі… Знаєш таку?

– Вобще-ка, знаю. Якраз піді мною. Вредна стара, з нею моя Галина Сидорівна поскандалила, начебто ми ванну їй залили.

– Погані справи, – потер неголену щоку Салій, – треба з нею домовитися. Щоб взяла назад свої свідчення.

– Які свідчення? – не збагнув Павлюк.

– Я ж кажу: погані справи. Забрали мене вчора до витверезника, більше того, шиють скандал і хуліганство, а ця ваша сусідка – головний свідок. Треба з нею домовитися, щоб відступилася.

Павлюкові очі закам’яніли.

– Ви – у витверезнику?.. – перепитав.

– Гірше, Ярославе Вікторовичу. Причепилися до мене якісь хулігани, й складено протокол, ніби я вдарив одного з них. А ваша сусідка – головний свідок.

– При чому ж тут я?

– Я ж кажу: бабця – ваша сусідка й треба з нею домовитися. Я б заплатив чи зробив гарний подарунок.

– Ну-ну… – мовив Павлюк, обмірковуючи ситуацію. Невже справді все так погано? Він уже святкував перемогу, не дивлячись на те, що той недолугий Синиця зіпсував їм обідню і не вдалося на партзборах протягнути потрібну резолюцію: всі були впевнені, що це тільки відстрочка, що все одно Некрич доживає останні дні й директором стане Салій. А коли Вов прийде до влади, йому доведеться розплачуватися по векселях, тоді й настане їхній зоряний час…

Невже цей необачний Вов споганив усе? А якщо справді домовитися з бабцею, що живе під ним? Стерва, але ж можна дати сотню чи зелененьку… Платити все одно Салієві…

– Вірочко, – зітхнув Павлюк, – зготуй нам кави. Для просвітлення мізків, – посміхнувся Салієві.

Він відступив, пропускаючи Вова на кухню, й раптом згадав: витверезник! Адже Салій потрапив до витверезника – оце головне, й до фені тепер – забере бабця свої свідчення чи не схоче. Секретар парторганізації у витверезнику – це погасити не можна, певно, зведення вже в райкомі. Ну, з партії Салія не виключать, проте на Вововій кар’єрі можна поставити крапку…

А він, дурень, хоче пригощати його кавою…

Боже мій, а щастя було так близько!.. Тепер Некрич, відчувши свою силу, знахабніє ще більше, і слід довести директорові свою відданість. Але як? Можна розповісти Арсенові Чернишу, що Вов шукав у нього порятунку, просив допомоги, розповісти в деталях, висміяти Салія, наголосити на Вововій ницості – Черниш обов’язково переповість розмову Некричеві…

Так, це правильний хід, а потім можна буде виступити на вченій раді, рішуче засудити Вовову рецензію на Некричеву книжку, довести тенденційність рецензії, показати, як Салій вміє пересмикувати факти…

А ця дурепа Вірка вже наливає каву – запахло на всю квартиру…

Смоли гарячої вам, малошановний товаришу Салій, не хочеться?

Павлюк з відразою дивився, як Вов жадібно сьорбає каву, і серце його сповнювалося гнівом.

“Спустити б тебе зараз зі сходів, – думав злостиво, – татарчук клятий, а ще в директори цілив… Отже, слід бути рішучим і твердим, біс з ним, Вовом, треба негайно зректися його, нехай думає про мене, що хоче, нехай кляне, а я маю вчинити саме так… Бо нема іншого виходу… Певно, у джентльменському клубі мене засудили б, але ж ми не з панів, нам ці панські цирліхи-манірлихи ні до чого, ми звикли різати правду-матку у вічі, по-робітничо-селянському, не зважаючи на особи, і в цьому одна з переваг нашого суспільства…”

Знайшовши нарешті потрібне виправдання, Павлюк відчув щире полегшення. Дочекавшись, поки Салій доп’є каву, мовив, уважно розглядаючи свої нігті:

– Я обміркував ситуацію, Володимире Борисовичу, і вимушений відмовити вам у допомозі. Не розраховуйте на мене… – Нараз відчув себе навіть скривдженим: так, цей Салій втягнув його у негарну історію, хотів використати його, а тепер підло зрадив. Голос Павлюка зазвучав гнівно і обурено: – І прошу не вплутувати мене у свої справи. Була в мене вчора компанія, запросив і вас, але ніхто не скандалив, випили трохи сухого вина й розійшлися, а ви зволили нажлуктитися горілки, влаштували вуличний скандал – от і відповідайте!

– Стійте! – зробив останню спробу Салій, уже знаючи, що Павлюк не врятує його. – Послухайте, Ярославе Вікторовичу, це – жахлива провокація. Уранці я зателефонував до приймальні Гнідаша, виявляється, Яким Нестерович не викликав мене, його секретарка не дзвонила вчора по вашому телефону. Треба довести, що це – провокація.

– Вобще-ка… – почав Павлюк нерішуче, та секунди – другої йому вистачило, щоб остаточно зрозуміти: він обрав правильну лінію поведінки. – Вобще-ка, це ваша справа, товаришу Салій. Вас затримали п’яним на вулиці в той час, коли наше суспільство бореться з пияцтвом, вас, секретаря інститутської парторганізації, ви зганьбили честь комуніста, – голос його набрав патетичного звучання, – і я перший голосуватиму за виключення вас з партії!

– Отже, продаєте? – зблід Салій.

– Не продаю, а об’єктивно зважую на обставини. Ви виявилися поганим комуністом, Володимире Борисовичу, а ми припустилися фатальної помилки, обравши вас до партійного бюро.

– Виступаєте, немов уже на зборах…

Павлюк озирнувся, наче в порожній квартирі його міг хтось підслухати.

– Дурень, – сказав злостиво, – й на такого дурня ми поставили! Можливо, й провокація, можливо, тебе підловили, та вашу карту бито, Володимире Борисовичу. І ніхто не допоможе вам, навіть сам президент. Кажете, протокол у міліції склали? Дивуюсь, як ще взагалі вас випустили…

– Товариш у мене в міській міліції. Полковник… Умовив, щоб дозволили йому подзвонити. З його допомогою…

– Ви тепер труп, Володимире Борисовичу.

– Не все ще втрачене, і якщо ми домовимось з вашою сусідкою…

– Досить! – Павлюків голос знову задзвенів обуренням. – Дивуюсь, що ви після всього насмілились прийти до мене.

– Ясно: плюнули й розтерли…

– А ви як гадали? Тепер Некрич зробить з вас відбивну котлету, а чого, вибачте, я маю за все страждати?

– Учора ви клялися у вічній дружбі.

– Учора!.. А сьогодні змінилися обставини. Учора ви справді були моїм другом, бо були силою, на вас можна було спертися, а сьогодні…

– Існує елементарна порядність, Ярославе Вікторовичу.

– Вобще-ка, існує, правильно зводили зауважити. Але з допомогою яких методів ви планували звалити Некрича? Некрича, відомого вченого! Ви написали бездоказову, фіскальну статтю, й це не дивно, бо ваш спосіб життя, безперервні пиятики свідчать про безпринципність, це давно насторожувало нас. Так, Володимире Борисовичу, я голосуватиму про виключення вас з партії і використаю політику демократії та гласності, аби сказати все, що думаю про вас. Чесно й принципово!

– Біс з вами, – утомлено мовив Салій. – Я переможений і здаю позиції. Однак тепер точно знаю, хто ви насправді, всю ціну вашій компанії. Тупі нездари, нікчемна сірість – не ждіть від мене гарного слова.

– А хто тепер слухатиме вас? Тепер тобі, друже, не випірнути, дякуй, якщо остаточно не втоплять, й крутитимешся, як лайно в ополонці.

Салій нічого не відповів. Пішов, опустивши плечі, утомлений і виснажений. Справді, тепер йому крутитися в ополонці – ляснули всі надії та честолюбні сподівання, тепер він нуль без палички, бур’ян на узбіччі, топтати який може, хто хоче.

Він сів на трамвай і доїхав до Будинку офіцерів. Зайшов у перукарню, поголився, пішки дістався до інституту. Знав Некричеву звичку з’являтися на роботу трохи раніше – хотів з’ясувати стосунки, можливо, вчинити скандал, сам не знав, як усе обернеться, але відчував необхідність висловити Некричу все, що думає про нього. Однак біля інститутського під’їзду рішучість покинула Салія, уже взявся за ручку дверей, проте знайшов у собі силу волі, повернувся і швидко попрямував до Хрещатика. Піймав таксі і поїхав додому.

20

Зранку Некрича викликали до райкому і повідомили, що сталося з Салієм.

– Від кого, від кого, а від Володимира Борисовича не чекав, – сказав секретар райкому якось утомлено, навіть розгублено. – Перевіримо факти – якщо підтвердяться, самі розумієте… – Він безнадійно розвів руки.

Вийшовши з райкому, Іван Михайлович постояв на вулиці, збираючись з думками, і поїхав до Салія.

Йому відчинив сам Вов – у домашньому халаті й тапочках, обличчя пом’яте і очі зовсім потонули в щілинах.

– Ви?.. – Салій посірів, побачивши Некрича. – Ви? Для чого?

– Є розмова, Володимире Борисовичу, не проженете?

Вов відсторонився, і Некрич переступив поріг. Подав Салієві руку, але той ступив крок назад, демонстративно заклавши руки за спину, й Некрич лише знизав плечима. Мовчки стояли один перед одним – Некрич виглядав розгубленим, а Салій оговтався і гнівно зблискував очима.

– Здається, я помилився, і мені не треба було приходити сюди, – нарешті порушив мовчанку Іван Михайлович. – Прошу вибачення…

Він позадкував, та Салій зупинив його:

– Ви!.. – вигукнув. – Ви насмілилися прийти до мене! Як вам не соромно? Після провокації, яку розіграли так вправно!

– Бачу, ви просто не в гуморі, Володимире Борисовичу… Що за провокація? Здається, ви починаєте ставити усе з ніг на голову. Це я міг би назвати вашу статтю провокаційною.

– Голуб! – мало не закричав Салій. – Голуб миру з яструбиними пазурами. Не прикидайтеся, це ви підіслали вчора до мене бандюг, щоб дискредитувати й позбавитися конкурента. – Побачивши у Некричевих очах щире збентеження, вів далі вже не так упевнено: – Ніколи не гадав, що ви можете опуститися до такого…

– До чого? Прошу пояснити.

– Вчора Павлюк святкував день народження, я був у нього, і увечері біля Павлюкового будинку до мене чіпляються два хулігани, влаштовують бійку. Я не був п’яний і все пам’ятаю: їх купили, підіслали до мене.

– Сьогодні вранці мене викликали до райкому й повідомили, що вас затримала міліція.

– Більше того, складено протокол, і довелося ніч провести у витверезнику.

– Вважаєте, у всіх цих неприємностях винен я?

– Хто ж іще?

Некрич замислився на кілька секунд.

– Я прийшов до вас, Володимире Борисовичу, щоб спокійно розібратися у всьому.

– Чого тут розбиратися, тепер я нуль, і Павлюк перший голосуватиме за виключення мене з партії.

– Уже встигли побачитися з ним?

– Не мав іншого виходу.

– А чого ви чекали од Павлюка? Дбає лише про себе…

– Хочете сказати?..

– Так, хочу. Давайте домовимося: я зараз скажу все, що думаю і про вас, і про ситуацію, яка склалася в інституті. А потім разом порадимося, як залагодити вашу справу.

Салій нервово сіпнувся.

– Сипатимете сіль на рани? Але добре, заходьте.

Володимир Борисович запропонував Некричеві крісло у вітальні, сам примостився на пуфику.

– Уважно слухаю вас…

– У будь-якому випадку, трапилося б з вами щось чи ні, я наполягав би на цій розмові… – почав Некрич.

– Тепер на рівних розмови не вийде: тільки добиватимете лежачого.

– Можете вірити мені чи ні, але я вперше чую про ваші вчорашні… – Некрич затнувся, шукаючи слова, – пригоди.

– Однак учора ввечері на квартиру Павлюка дзвонила начебто Гпідашева секретарка, хотіла довідатися, чи присутній я там.

– Я не детектив і навряд чи допоможу вам. Але повторюю: я не маю до вашої історії ніякого відношення. Давайте більше не говоритимемо про не.

– Ще вчора я був вашим єдиним конкурентом…

– Мабуть. Але існують на світі люди, які не бруднять собі руки в конкурентній боротьбі.

– Натяк зрозумів… – процідив Салій. – Проте сьогодні ми в нерівних умовах, і я не можу відповісти…

– Чому ж? Давайте казати один одному у вічі все, що хочемо. Точніше, думаємо.

Салій заховав очі.

“А дзуськи, – вирішив, – якщо б ти знав усе, що я про тебе думаю і чого тобі бажаю, не сидів би зі мною за одним столом”.

– Давайте, – погодився.

– Ну от і добре, – полегшено зітхнув Некрич і вперше подивився на Вова мало не приязно. Подумав: в людині завжди повинні перемагати добрі почуття. Усе краще, що закладене в людську душу, певно, з особливою силою проявляється тоді, коли людині погано. Коли ми щасливі й задоволені життям, ці про що не думаємо, купаємося в щасті чи благополуччі. Та варто насунутись хмарам, як усвідомлюємо, де саме схибили, й самі собі даємо урочисті обіцянки не повторювати помилок. Мабуть, і Салій зараз відчуває те саме. Зрештою, Вов людина талановита, буває, правда, що й розумні люди падлючать, але свідомо падлючити довго не можна, це протирічить усій людській сутності, людина, яка щиро усвідомила, що припустилася негарного, ніколи вже так не вчинить.

І Некрич усміхнувся Салієві приязно – у цю мить він і справді забув усі прикрості, які принесли йому останні дні, він усе простив Салієві і уже обмірковував, що і як вчинити, аби витягнути Вова з болота.

А Володимир Борисович вдивлявся в просвітліле Некричеве обличчя, й лють душила його. Не встиг, так, він лише трохи не встиг, і хтось підставив йому ніжку. Мабуть, не Некрич, точно, не він, у цього не вистачило б кебети, щоб отак вправно й холоднокровно зварганити справу. Але все одно – він чи не він, яке це має значення, – все одно простити йому не можна, тепер треба піти в глибоке підпілля, причаїтися на роки, потихеньку зализувати рани, накопичувати сили, обростати прихильниками, щоб у слушний момент ударити нижче пупа. Так, саме нижче пупа. Салій не посоромився цієї думки: він ніколи не буде добреньким, на цю хворобу страждають лише люди з розм’якшеним мозком, а він лише зовні видається м’яким і лагідним, він і справді може придуритися й придурюється все життя лагідним, чулим і навіть добрим, він уміє посміхатися й казати гарні слова, проте він також уміє продумати й розрахувати кожний крок і ступити тільки тоді, коли впевнений, що не впаде.

Так ішло аж до вчорашнього вечора…

Боже мій, варто було б йому лише відмовитися від Павлюкового запрошення…

Салій не витримав і скреготнув зубами. Виявляється, кінь на чотирьох ногах, і той спотикається.

Але що торочить Некрич?

– Кожна людина, Володимире Борисовичу, мав право на власну думку. У мене нема до вас ніяких претензій щодо рецензії на мою останню книжку. Правда, мені здасться, що ви іноді пересмикуєте факти, проте ми могли б подискутувати з цього приводу, скажімо, на вченій раді.

– Яка підібрана директором й безвідмовно піде за вами.

– Не думаю, що більшість керуватиметься вірнопідданськими почуттями. Погодьтеся, Рубанич, Заваров і Шовкопляс ніколи не плазують переді мною. Тоне я був обурений, що ви хотіли з допомогою відомих і не раз використаних засобів начепити на мене ярлик. Признаюся, гадав, що ніколи не зможу простити вас…

“Давай, давай, – подумав Салій, – я з тобою в разі перемоги розмовляв би зовсім по-іншому. Я б викликав тебе на партбюро й віддав на поталу Павлюкові й Рапакові. А сам би тихо спостерігав, як хрумкотять твоїми кісточками, як перемелюють їх своїми міцними зубами старші й молодші наукові працівники, як п’ють твою червону благородну кров, як мружаться від задоволення. І головне – на високому, так би мовити, ідейному рівні: з посиланням на перебудову, гласність і демократію. Усе чин чипарем, з урахуванням зростаючих сучасних вимог”.

А Некрич казав:

– Давайте так: хто давнє пом’яне, той лиха не мине…

Це сподобалося Салієві, він вимучив посмішку й сказав:

– Мені прикро… Не подумайте, що стріляв у вас з-за рогу, був упевнений, що вчиняю правильно. – Додав, непомітно спостерігаючи, яке враження справлять ці слова: – Розумієте, це була не лише моя думка про вашу книжку… Тепер я усвідомив: мене непомітно підштовхували, так, саме підштовхували й спрямовували усілякі нікчеми й нездари, різні павлюки й рапаки… Вони створювали атмосферу, яка сприяла визріванню помилкових поглядів Я не знімаю з себе відповідальності за звершено, й ваше право відтепер не подавати мені руки…

Некрич якось урочисто підвівся й простягнув Салієві руку. Володимир Борисович потиснув її міцно, віддано дивлячись Некричу у вічі. Знав: тепер директор не дасть його на поталу, й Павлюк навряд чи голосуватиме за виключення з партії.

Некрич встав і сказав:

– А тепер, Володимире Борисовичу, давайте поміркуємо, як достойно вийти із становища, яке склалося. Щиро вірю, ви потрапили в пастку, але, певно, довести це нічим не зможете.

– Не зможу, – визнав Салій, – протокол і свідки…

Некрич помовчав і вирішив:

– Треба якось локалізувати справу. Аби не дійшло до суду.

– Уранці я подзвонив знайомому полковникові міліції, й мене, бачите, випустили…

Некрич покрутив головою.

– Найгірше, що в райкомі вже знають про вашу пригоду. Коротше, до суду, сподіваюсь, не дійде. У крайньому разі, візьмемо вас на поруки. Певно, парт-бюро захоче переобрати вас…

– Павлюк сказав, що ставитиме питання про виключення з партії…

– Я голосуватиму проти, – твердо заявив Некрич. – І вживу всіх заходів, щоб залишити вас в інституті.

“А мені поки більш нічого й не потрібно”, – подумав Салій і сказав:

– Ви не пожалкуєте за цим.

21

– Піди в кіно чи просто погуляй, – наказала Арочці Софія Гнатівна. – А я тим часом проведу переговори з твоїм хахалем.

– Ну, що ти, мамуню, – удавано образилася Аріадна. – Який же він хахаль?

Софія Гнатівна тільки зміряла дочку нищівним поглядом. Звичайно, й вона в доччині роки була небезгрішною. Але коли уявляла Арочку в обіймах шмаркатих хлопчаків чи проноз на зразок Копота, серце скипало люттю. Одна справа – вона, у неї часто не було іншого виходу, не було ні статків, ні пристойного оточення. Нарешті, не було мудрої і люблячої матері, яка б вчасно напоумила, захистила, коротше, не було нічого, н то вона зуміла чогось досягти в житті й не пішла по руках.

– І що ти знайшла в тому Моні? – пробуркотіла Софія Гнатівна вже примирливо.

Хіба можна довго сердитися на дочку? Та ще коли вона дивиться так жалібно?

– Так уже сталося, – пояснила Арочка ухильно.

– Наперед будь обережнішою.

– Буду.

Софія Гнатівна ляснула дочку нижче талії.

– У кінотеатрах іде “Людина з бульвару Капуцинів”…

– Біжу…

Софія Гнатівна постояла біля вікна, спостерігаючи, як дочка перетинає вулицю. Справжня королева, вся у матір, Рачковим тут і не пахне. До речі, про Рачкова. Слід поміняти його квартиру й цю на трикімнатну. Буде її весільний подарунок молодятам. Коли ще Арсен Черниці одержить житло? Хоч і доктор, та квартирні закони однакові для всіх. А Рачков повернеться тільки через дванадцять років, квартира тепер не його, а Аріаднина, до того ж, Рачкова тоді навряд чи пропишуть у Києві – що ж, усе справедливо, кожний одержує по заслугах, і з чиновниками-хабарниками в нашій країні не панькаються…

Аріадна зникла за рогом, Софія Гнатівна посміхнулася щасливо й набрала Копотів телефон.

Моня приїхав швидко. Спіймав таксі і з’явився хвилин через двадцять. Софія Гнатівна тим часом заварила каву, дістала з бару півпляшки коньяку. Посадила Копота у зручне крісло, налила чарку й втупилася запитливо:

– Ну?..

Моня спорожнив чарку до останньої краплини, почекав кілька секунд, дивлячись на Софію Гнатівну просвітлено, ковтнув кави й відповів:

– Вчинено все, як і домовлялися. Перший клас. Я навіть Лапі по морді з’їздив, щоб натуральніше. Фонарем світить і вимагає ще четвертак.

– Бог подасть, – відповіла Софія Гнатівна сухо. Дістала п’ять зелененьких, поклала перед Копотом. – Твоя частка… Тепер викладай…

Моня, смакуючи подробиці, розповів, як перестріли вони Салія, як вчасно трапилася злостива бабця, як у міліції склали протокол і потім на оперативному “бобику” відтранспортували Володимира Борисовича у витверезник.

Софія Гнатівна слухала мовчки, сплела пальці, прикрашені перснями, сперлася на них підборіддям, здавалося, й не чула Моні, проте коли закінчив, схвалила:

– Роботу виконано справно.

Копот зиркнув на зелененькі папірці, що лежали на журнальному столику, повагався, але відсунув їх.

– Не треба.

– Чому ж? Зробив усе як домовлялися.

– Проте… Не знаю, чи казала вам Аріадна? Ми б хотіли побратися… То з вас не візьму.

– З майбутньої тещі?

– Невдобно.

– Бери, бери… Бо невідомо, як усе обернеться.

– Ми з Арочкою твердо домовилися.

– Чула.

– Хіба це вас не влаштовує?

– А хто ти такий, щоб влаштовувало?

– Аріадну влаштовує, вас і не питатимемо! – розлютився Копот.

Але Софія Гнатівна сиділа так само незворушно, й тільки зелені вогники спалахували в її очах.

– Ну, хто ти такий? – повторила. – Ні освіти, ні становища, служиш у якійсь зачуханій позавідомчій охороні, хіба це для Аріадни?

– У мене плани – дай боже кожному!

– І про це знаю. Хочеш утекти з Арочкою. І ким же ти будеш в Ізраїлі? Євреї тебе не приймуть, ти для них чужий і за духом, і за вірою. Крім того, сумніваюся, що одержите дозвіл.

– У мене свої люди в міліції, закидав вудку – кажуть, може вигоріти.

– Припустимо, вигорить. Що робитимеш в Ізраїлі?

– А я на тих жидів чхати хотів. Мені аби кордон перетнути. Я гадаю – найкраще в Західній Німеччині. Або за океаном. Там люди з головами, а не з макітрами.

– Отож, – згодилася Софія Гнатівна. – По-перше, не знаєш ні німецької, ні англійської… – Загнула палець. – Ти хоч чув, що таке біржа?

– У кіно бачив.

– Отже, грати на біржі не зможеш… – Загнула другий палець.

– А я для початку бензоколонку куплю. Поки придивлюся, що до чого. А там!.. – Моня сам наповнив чарку й спорожнив із смаком. – А там піде!..

– Для бензоколонки теж і олову треба мати. Де купити, як залучити клієнтів…

– Простіше простого.

– І Арочка в заправницях бігатиме?

– Тільки для початку.

– А фігушеньки! – скрутила раптом вульгарну дулю Софія Гнатівна.

– Ви чого? – образився Моня. – Я ж по-доброму…

– Я не для того дівку викохала, щоб вона на бензоколонці стирчала. Це тільки в кіно їх королевами бензоколонок називають, насправді ж робота чорніше чорної.

– Для початку ж!

– Там тобі й кінець буде. Ні, не віддам я тобі дочку, хоч би що тут торочив.

– А ми вас і не питатимемо.

– Аріадна ще мене слухається. Та й сам подумай – мало не на двадцять років старший, життя прожив, а й досі в сторожах бігаєш. Ти Арочці мало не за батька можеш правити, а туди ж… Старе луб’я…

– Але ж ви себе старою не вважаєте… – єхидно примружився Моня. Він випив ще чарку, коньяк ударив в голову. Моня перегнувся через столик до Софії Гнатівни, сказав: – І я вас старою не вважаю. Жінка що треба! – Пустотливі вогники заграли в Мониних очах, Софія Гнатівна зрозуміла, про що думає він, і погойдала пальцем перед Копотовим носом.

– Не пройде!

Моня збентежено відсунувся.

– Я ж не хочу нічого поганого, – пробелькотів.

Софія Гнатівна акуратно склала гроші, подала Конотопі.

– Ото бери зароблене, й на цьому кінчатимемо наші стосунки.

Монине обличчя почало наливатися кров’ю. Притиснув руку Софії Гнатівни до столу, просичав:

– А ти хто така, щоб командувати? Підчепила собі старого драндулета, то й мовчи! І не заважай жити іншим!

Софія Гнатівна висмикнула руку, й гроші розлетілися по столу. Очі в неї потемнішали й стали жорсткими.

– От що, – вигукнула загрозливо, – щоб і духу твого тут не було! Щоб і не пахло тобою! Це не тільки я кажу, не й Аріадна каже. Зрозумів? Бо в іншому разі…

– Для чого ж так? – злякався Моня: невже Арочка бовкнула про валізу з грішми? – Я Аріадні щасливе життя влаштую.

– А не треба їй такого щастя. Хто ти такий? – зневажливі нотки прозвучали в голосі Софії Гнатівни. – Багато думаєш про себе, бізнесменом хочеш стати, на мільйони рота роззявив. А ти пішак, виконавець, виконавцем був, виконавцем і залишишся! – Зіжмакала гроші, засунула Моні в бокову кишеньку піджака. – Свого розуму нема, то чужим користуйся. І виконуй все, що тобі накажуть. Копот важко підвівся.

– Не знаєте ви мене, – посміхнувся криво. – І добре, що не знаєте…

Софія Гнатівна відкинулася на спинку крісла, поклала ногу на ногу, нарешті відсьорбнула із своєї чашки.

– Пуп землі! – кинула зневажливо.

– Пуп, – ствердив Копот. – Принаймні не жебрак, як той фраєр, що біля Аріадни крутиться. Гадаєте, не знаю? Я все знаю, якимсь вошивим доктором називається, книжки пише, а кому вони потрібні, ті книжки? Навіть власної хати не має, у сестри під Жулянами треться. – Поплескав по кишеньці, з якої стирчав зелений папірець. – Людині гроші потрібні, у грошах смак, і це ви самі добре знаєте. А дочку за жебрака віддати хочете, Аріадна колись лікті кусатиме, що вас послухалася. Ще раз кажу: подумайте!

– Невже треба повторювати: фігушеньки…

– Ну й біс з тобою! Вродлива й, гадаєш, розумна, а розібратися – дурепа! – Копот плюнув просто на квітчастий килим, що встеляв підлогу, й грюкнув дверима.