Текст книги "Анна Киевская"

Автор книги: Режин Дефорж

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 20 страниц)

Режіна Дефорж
Анна Київська

Режіна Дефорж – відома сучасна французька письменниця. Її перу належать романи «Бланш і Люсі», «Украдений зошит», «Діти Бланш», «Голубий велосипед», що свого часу був бестселером у Франції», «Бунт черниць», «За кохання Марії Сала», збірники новел «Порочні оповіді», «Лала» та кілька інших оповідань», «Леа в країні драконів» та ін. Роман «Анна Київська» («Під небом Новгорода») побачив світ у Парижі 1988 року і також кілька місяців був у списку бестселерів.

Режіна Дефорж
Анна Київська

РОМАН

З французької переклав Григорій ФІЛІПЧУК

ПРОЛОГ

П'єрові, Леа, Анні на згадку

про їхнього далекого предка.

– Ну, якщо так треба, то їдьте по неї, чорт забирай! – закричав король Генріх, збліднувши з гніву. Єпископ Роже Шалонський квапливо перехрестився, а єпископ Готьє міста Мо лише знизав плечима. Обидва чоловіки втомилися воювати. Після смерті королеви Матільди в 1044 році онук Гуго Капета не хотів чути про друге одруження. Тридцятивосьмирічний Генріх не мав ні подруги, ні коханки, і його дівоче маніження, що так не подобалося Генріховій матері, королеві Констанс, манірні рухи й далі надто ганьбили королівську гідність. Перед своїми радниками, що підганяли його якомога швидше дати короні спадкоємця, він щоразу висував такий незаперечний і вигідний аргумент: «Усі жінки, яких ви мені пропонуєте, – мої родички. А Рим забороняє такі шлюби. Я не хочу, щоб мене відлучили від церкви, як мого батька, Роберта благочестивого». – Генріху, хіба ж мова йде про відлучення від церкви? – вигукнув одного дня єпископ із міста Мо. – Вислухайте мене: незадовго до смерті святий отець з Клюні Оділон передав мені листа від польського короля Казимира, з яким він підтримував напутливе листування… – До чого ви ведете? У нього є хтось на виданні? – Ні, він оженився на сестрі руського князя – княжні Марії Доброгніві. – Не розумію, до чого тут я.

– Генріху, дайте мені доказати. Ярослав, великий князь Київський і імператор Русі, син Володимира Великого, пов’язаний шлюбом із Візантійською імперією, з Данським, Шведським, Угорським та Германським королівствами, має доньку, княжну Анну. Король Казимир пише, що вона – дівчина дивовижної вроди, благочестива, мудра, освічена й милосердна до убогих.

– А вершниця вона добра?

– Вона з ранньої юності їздить верхи в товаристві своїх братів і нікого не боїться на полюванні.

– Тим краще.

– Та не це головне, – пробурчав єпископ Роже, який досі ще не промовив жодного слова. – Важливе те, що вона понароджує королівству дітей. Її рід вельми плодючий: у її діда Володимира було дванадцять законних синів і стільки ж доньок, не кажучи вже про численних байстрят; що ж до її батька, то він може похвалитися дев’ятьма дітьми. До того ж княжна Анна шляхетного й високого роду. Кажуть, ніби вона – нащадок Філіппа Македонського.

– А хто цей Філіпп і що таке Македонія?

– Батько Александра Великого. Франції потрібен не тільки спадкоємець, їй конче треба зміцнити союзницькі зв'язки й піднести свій престиж перед іншими королівствами…

– І перед папою римським, – докинув єпископ Готьє. Насуплене обличчя Генріха розслабилося. Ліниво простягшись на вишитих подушках і примруживши очі, він намагався уявити собі цю свою майбутню подругу життя, яка врятує молоду й таку хистку династію Капета.

– Ну що, королю Генріху?

– Ваші високопреосвященства єпископи, я цілком покладаюся на вас. Але я хотів би, щоб по неї поїхали саме ви, єпископе Роже, і ви, єпископе Готьє. Ви мені привезете її з усіма почестями, гідними майбутньої королеви франків.

Обидва прелати переможно перезирнулися і, вклонившись, вийшли.

Розділ перший
НОВГОРОД

Довга вервечка вершників, що вирушила зі Смоленська в супроводі возів, розтяглася на широкій рівнині.

– Анно… Анно… Зачекай на мене!

Розлігшись на коні, що блищав від поту, ніби сп’яніла від запаху, який здіймався над твариною, дівчина нічого не чула. Вітер розвіяв її коси, побагрив щоки й висушив уста. Небо забарвилося першими відблисками призахідного сонця. їй хотілося якнайшвидше побачити, як воно осяє річку й місто, де вона народилася. Над Ільмень-озером злітали зграї диких гусей і качок, наполохані бризками води з-під копит її коня. Нараз Анна побачила дерев’яну церкву, збудовану її батьком Ярославом на тому місці, де, за легендою, висадився засновник Русі, і вона якусь мить думала про свого великого предка Рюріка. Близька осінь пожовтила листя на березах і траву на рівнині, і тепер листя й трава у промінні надвечірнього сонця палахкотіли золотом. Осяяне червоним світилом, небо здавалося ще просторішим. І раптом з’явився Новгород, мовби виринувши з водяного світу, що оточував його.

Анна грубо смикнула за повіддя, аж кінь став дибки. Гарцюючи від люті, він трусив гривою, але під владною рукою господині швидко заспокоївся і з піною в роті застиг на місці. Перед Анною постало місто за трьома дерев’яними огорожами, перетяте навпіл річкою Волхов, захряслою човнами, що поспішали до свого причалу. У вечірнє небо піймалися десятки стовпів диму, били дзвони й западала глибока тиша над вежами, церквами й палацами, які ще хвилю купалися в кривавому сяйві, куди ріднішому богові Перуну, ніж Богові християн, чий новий собор із п’ятьма банями, однак, височів над містом.

Крики й сміх урвали милування Анни. Її наздогнав Всеволод зі своїми дружинниками.

– Сестричко, чого ти не зачекала нас? Ти ж пообіцяла батькові, що далеко не відриватимешся від мене.

– Любий брате, ти нічого йому не скажеш, – відповіла вона лагідно, схиливши голову.

Всеволод усміхнувся, безсилий перед найвродливішою зі своїх сестер.

– Поглянь, наш брат Володимир їде нам назустріч.

Два десятки вершників, вихопившись із Київських воріт, із гучним лементом мчали до них. На пурпуровому небі вимальовувалися їхні чорні постаті.

– Можна подумати, що то мчать ангели Страшного суду, – прошепотів Всеволод.

Ярославові діти та їхні дружинники зійшлися з веселим гамором саме тієї миті, коли сонце сідало за небокрай. Здавалося, все погасло. Анна затремтіла; вона не звикла спостерігати, як догоряє день. Це була пора, коли зринали давні страхи її дитинства, коли Морана намагалася затягти чоловіків у темний закутень пекла. Хоч Анна була християнка, вона не могла забути давніх богів і лишалася переконана, що її охороняє рожаниця. Але тепер було не до вечірніх лиховісних думок. Цієї хвилини Анну переповнювала сама радість зустрічі зі старшим братом, князем міста, яке вона так любила, князем Новгорода!

Коли вони в’їхали у міські ворота, надворі вже зовсім споночіло. Смолоскипи, що їх принесли городяни, стояли перед ними осяйними миготливими шпалерами. Обабіч дерев’яного мосту, що вів за другу огорожу, стояли юнаки та дівчата в барвистих шатах, плескали в долоні, розмахували букетами квітів і радісно викрикували вітальні слова.

– Ласкаво просимо, Анно Ярославно!

– Многії літа сестрі нашого князя!

– Довгих років Володимиру Рюріковичу!

– Честь і слава київським князям!

Перед воротами третьої огорожі, над якими височіла при вході до Кремля вежа, стояли торговці й ремісники – вони також прийшли віддати шану гостям.

Не чекаючи, поки їй допоможуть, Анна спішилася й кинулась до старого в строгішому, ніж у його товаришів, убранні.

– Свейнальдре, дідусю, слава Богу, ти живий!

– А чого б я мав померти, голубко моя?! Я не хочу вирушати до наших богів, не побачивши й не пригорнувши тебе перед твоєю дорогою до далекої країни Франції.

Руки княжни відпустили шию літнього чоловіка. Свейнальдр розуміюче похитав головою.

– Гаразд, не хвилюйся, Анночко, все буде добре. Поглянь, я подумав про тебе. Те, що я зараз тобі дам, принесе тобі щастя й будитиме в тобі спогади про Новгород.

– Я ніколи не забуду Новгорода, мені для цього не потрібні ніякі подарунки!

– Я це добре знаю, та все ж таки поглянь.

Двоє служників піднесли їй скриню, на якій був зображений святий Георгій та переможений ним дракон перед кріпосними огорожами міста.

– Ой, яка вона гарна! – скрикнула Анна, піднявши віко.

Вирізьблена з моржового ікла Пречиста діва, тримаючи на одній руці маленького Ісуса, вільною рукою показувала їй на… Новгород! Нічого, анічогісінько не бракувало на цьому різьбленому образі – ні сорока двох сторожових веж, ні двадцяти шести церков, ні собору святої Софії, ні Ярославового палацу, ні перекинутого через річку моста, ні ровів, ні фортечних валів. Коли після тривалого мовчазного замилування Анна підвела голову, очі в неї блищали від сліз.

– Свейнальдре, це найкраща з речей, які ти зробив у своєму житті.

– Згоден з тобою, – просто відповів той, у кого сам візантійський імператор замовляв статуетки із слонової кістки для своїх покоїв.

– Дякую тобі. Я зроду не отримувала кращого подарунка й ніколи ще мене ніщо так не зворушувало. Знаючи, що матір Божа охороняє Новгород, мені легше буде покинути рідний край.

– Правду кажеш, дитино моя. Вирушай і нічого не бійся, наша люба вітчизна з Божою допомогою чи й без неї постоїть за себе й подолає всі небезпеки.

– Та хай це не присипляє нашу пильність, – озвався князь Володимир. – Адже нас оточують вороги, а їх ваблять багатства нашого міста.

– Володарю, хай вони тільки прийдуть, ми чекаємо на них! – закричав гурт юнаків, розмахуючи мечами.

– Знаю, воїни мої хоробрі, і покладаюсь на вас. Та тепер час не для битв і воєнних пісень, а для свята й танцю!

І тут радісно защебетала юрба дівчат у розкішному вбранні, вишитому золотом, сріблом та строкатим шовком.

Всеволод допоміг сестрі знову сісти в сідло й передав дорогоцінну скриню одному із своїх ватажків.

Перед третьою Огорожею простолюд зупинився. Тільки вельможі, князі та їхній почет попростували до собору святої Софії, перед брамою якого на них чекав в оточенні всього духівництва єпископ Лука Хідіата.

Князі вклонилися єпископові, той поблагословив їх і пішов до святилища, а вслід за ним рушили й вони.

Собор було опоряджено ще не до кінця, проте він уже вражав. Сотні миготливих вогнів наче оживляли персонажів на фресках, золото яких ще дужче підкреслювало свіжі барви. Усередині стояв запаморочливий дух фарб і воску. Щойно прибульці ввійшли до собору, під барвистим склепінням пролунали радісні співи. Запорошені в дорозі кияни вклякли на розкішні килими, якими були застелені кам’яні плити.

Анна не прислухалася до чудовних церковних гімнів, не видивлялася в прекрасні ікони та фрески; втомлена довгою дорогою, вона задрімала. Жінка з князівського почту, легенько штовхнувши дівчину ліктем, нагадала їй про її обов’язки. Нарешті відправа скінчилася. Поблагословивши востаннє паству, єпископ вийшов.

У жіночих покоях Анна, збадьорена запашним купелем, якого не міг уникнути жоден подорожній, дозволила улюбленому євнухові свого брата Володимира розтирати себе, а тим часом служниці діставали зі шкіряних сумок вбрання княжни, зачаровано милуючись витонченими тканинами, багатим гаптуванням, перлами й діамантами, а також м’якеньким шкіряним взуттям та ніжними хутрами.

– Яку ти сукню надягнеш, люба доню? – спитала міцна, гарна сорокарічна жінка з широким рум’яним обличчям, обрамленим м’яким білявим волоссям, під короткою вуаллю. Це була Олена, годувальниця дочки великого князя Київського, яка ніколи не полишала Анну. Цілком віддана дівчині, яку вона мала за рідну дитину, Олена збиралася теж покинути рідний край і поїхати з княжною до Франції. А в Новгороді, своєму рідному місті, Олена хотіла попрощатися з батьком та матір’ю, поважними торговцями.

Служниці сперечалися між собою за честь подавати княжій сестрі сукні, більшість з яких були завезені з Візантії. Анна вибрала ту, що нагадувала їй зоряне новгородське небо, коли воно мерехтить на початку літа, ще до білих ночей, у які дівчата насилу відбиваються від хлопців. А втім, декотрі з них і не відбиваються – до цього їх, як вони самі кажуть, уже призвичаїли русалки під час літніх свят, що їх іще святкують старі люди, незважаючи на заборони Володимира Великого й прилучення народу Русі до християнства.

– Годі! Облиш мене, – мовила Анна, відштовхнувши євнухову руку.

Здоровань, відсапуючись, підвівся, але від княжни він відходив, як здалося Олені, надто повільно, і вона нетерплячим рухом прогнала його.

Дві юні служниці, майже дівчатка, загорнули княжну в довге тонке полотно й допомогли їй сісти на вкритий хутром ослінчик. Легкими рученятами вони гладили її густі руді коси й замилувано ойкали. І справді, донька Ярославова була гарна, її палахкі коси, коли їх розчісували, спадали майже до землі. Полотно, в яке була загорнена княжна, сповзло, оголивши біле тіло з бездоганними лініями Діани-мисливиці, високі перса, пахви, порослий густим ясно-каштановим руном лобок. Анна підвелася, змахнула гривою, аж вона шмагонула по обличчю двох маленьких служниць, що поприсідали біля її ніг, тримаючи важке дзеркало. Одна з них нахилилася до подруги й щось прошепотіла їй на вухо.

– Що ти їй сказала? – спитала Анна.

Служниця почервоніла й опустила голову.

– Признайся негайно, а то відшмагаю!

– О ні, ви цього не зробите! – відповіла за дівчинку подруга. – Вона сказала, що ви схожі на русалку.

– Красно дякую, але в русалки коси зелені. То, може, ти хочеш сказати, що вони такі й у мене?

– Звісно, ні, княжно, але ви гарна, як русалка, і, як русалка, зовсім…

– Кажи далі, чого шкіришся?!

Друга служниця прийшла на допомогу подрузі.

– Вона хотіла сказати – зовсім… гола.

Анна з Оленою розсміялися. Витираючи краєм сукні очі, годувальниця спитала:

– Ви, мабуть, як я здогадуюсь, бачили русалку?

– Ага, і дуже її злякались! Ми сховалися в очерет… Вона була з болотяним дідьком…

– Вони з водяником гралися в піжмури…

– І вам не соромно розповідати ці казочки? – гримнула Олена. – Хіба ви не християнки?

– Облиш їх і поможи мені вдягтися. Ти теж християнка, і це не заважає тобі поклонятися нашим давнім богам.

– Неправда, я тільки розповідаю наші давні легенди.

– А ти можеш заприсягти на образі Пречистої діви Марії, пресвятої матері Божої, що ніколи не приносила нічого в жертву богові любові? – спитала пошепки Анна.

Олена знизала плечима.

– Я зробила це задля твого майбутнього щастя.

Ясні зелено-блакитні очі в Анни стали майже чорні, усміхнені вуста стислися, й гарне дівоче обличчя зашарілося.

– Не говори мені такого! Я забороняю тобі навіть згадувати про це!

Всі замовкли, побачивши, як Анна розгнівалася. Служниці мовчки вдягали її, силкуючись не виказувати хвилювання. Олена теж намагалася не смикнути ненароком кіс, у які вплітала стрічки й перли – подарунок княгині Індігерди. Розчесавши й заплівши Анну, вона увінчала її гарну голову високою короною руських княгинь.

– Усміхнися, доню моя, тобі негоже так сумувати. Тремтливі вуста ледь помітно всміхнулись, але очі налилися слізьми. – Ох, Олено!..

– Знаю, дитино, знаю… Татові й мамі сумно розлучатися з тобою, але ти повинна скоритися їм. Кажуть, Франція гарна країна, а король Генріх добрий чоловік…

– Але ж вона так далеко…

– На жаль, – зітхнула Олена.

– Ой, даруй, я забула, що ти теж покинеш рідний край і поїдеш зі мною.

– Годі про це, прошу тебе! Не може бути й мови, щоб ти вирушила туди без мене. А моя рідна дочка теж не залишиться без матері.

– У винагороду я попрошу короля, свого чоловіка, щоб він дав їй багатий посаг і знайшов гарного жениха.

Розмова про майбутнє заміжжя Олениної дочки допомогла Анні забути про власне заміжжя й повернула її очам їхню звичну ніжність.

Розділ другий
ВІЙНА ПРОТИ ВІЗАНТІЇ

Бенкетна зала, встелена березовим листям і яскраво освітлена смолоскипами, що палахкотіли на стінах чи в руках челяді, вирувала. Барвисті малюнки на дерев'яних перегородках прославляли подвиги княгині Ольги. Ця прабабуся завжди вражала Анну своєю відвагою й жорстокістю, а також мудрістю. Анна мріяла бути схожою на неї. На довгих столах, накритих червоною тканиною, що широкими складками спадала на підлогу, в строкатому безладі чекав на Володимирових гостей срібно-золотий посуд.

Новгородський князь увійшов до зали в супроводі музик, тримаючи під руку сестру. Вслід за ними ступала князева дружина Сігрід Шведська, Всеволод з єпископом Лукою, члени Віча, їхні дружини й дочки, вдягнені у важкі, вишиті яскравими нитками шати, із вплетеними в коси стрічками, з прикрашеними коштовним камінням уборами на головах, а також князівські дружинники.

Володимир посадив сестру праворуч від себе, а дружину – ліворуч. Потім князь кивнув головою, і молодий дружинник подався шукати в натовпі сорокарічного чоловіка з тавром на обличчі, вдягненого в розшиту сріблом туніку та ясно-сірі штани, заправлені в халяви темно-червоних шкіряних чобіт.

– Ласкаво просимо, воєводо Вишато. Ти виявиш велику честь Анні Ярославні, якщо сядеш поруч із нею.

– Для мене це теж буде велика честь, великий князю, – сказав воєвода, вклонившись і повернувши до княжни порожні очні ямки.

Анна насилу стримала зойк, побачивши скалічене обличчя.

– Чому йому викололи очі?

– Не тільки очі викололи, Анно Ярославно! – закричав сліпий і помахав правицею, на якій не було долоні.

– Ні, не тільки очі! – заволали з десяток дружинників, що теж стали в'язнями нескінченної ночі, і замахали куксами правої руки.

Поки вони сідали кожен на своє місце, панувала гнітюча тиша.

– Чому так скалічено цих благородних дружинників?

– То візантійці повелися так із своїми бранцями, – відповів Анні Володимир. – Пригадуєш, це було тисяча сорок третього року, цебто сім років тому, ти була тоді ще дитина. Все почалось із сутички між руськими й візантійськими торговцями на базарі святого Мамми в Царгороді. Там було вбито одного з перших торговців нашого міста. Його побратими згуртувалися й попрохали нашого батька Ярослава домогтися в Костянтина Візантійського відшкодування. Але той пихато відмовився це зробити. Ображені новгородці висловилися за війну й поставили мене на чолі війська. Я дав знати аж до Ісландії, що Новгород набирає воїнів і хоче йти війною на багатий Царгород. Воїни сходилися з Норвегії, Швеції, Гренландії. Кожен отримав чималу платню золотом. Невдовзі сто тисяч дружинників повсідалися на судна, та так тісно один до одного, що ніхто ніколи не сказав би, скільки їх там було. Отож наше військо під орудою хороброго Вишати спустилося під спокійним червневим небом по Дніпру, мріючи про скарби міста, що його охороняє Бог. Перше ніж перебратися через Босфор, ми вирішили зачекати, поки підтягнуться всі наші сили, й кинули якір біля підніжжя фортеці Гіеріон. Вартові покинули її, отетерівши зі страху перед такою тьмою хоробрих воїнів, ладних накинутися на їхнє гордовите поселення.

– Ця затримка дорого нам коштувала, великий князю, – сердито мовив воєвода Вишата.

– Еге ж, слід було негайно штурмувати! Гамір наростав: кожен воїн, який повернувся з тієї війни, висловлював свою думку про те, що треба було робити того дня.

– Тихо! – крикнув Володимир, підвівшись і гупнувши по столі мечем. – Тепер не слід говорити про минуле. Ми ж бо спільно ухвалили наші дії, давши так, на жаль, Костянтинові Мономахові час організувати свій захист. Згадайте, як ми відмовилися вислухати його послів. А вони наполягали, щоб ми не порушували миру, який давно вже панував між нашими країнами. Щойно стало відомо про ту нашу відмову, візантійці прогнали із столиці тисячі наших земляків разом з багатьма іншими вихідцями з північних країн, бо запідозрили їх у бажанні приєднатися до нас. Удосвіта третього дня – це була неділя – наш флот вирушив у бік Босфору. А ворожий флот стояв на якорях уздовж європейського узбережжя. Його очолювала імператорська галера пурпурового кольору, якою командував сам Костянтин. Ми провели день віч-на-віч. Надвечір візантійський імператор надіслав нам нову пропозицію укласти мир. Щоб прийняти її, я зажадав по три золотих для кожного мого дружинника. Але ми не одержали жодної відповіді. Ніч минула в чеканні. На світанку наступного дня наші судна розтяглися від одного берега бухти до другого, а греки стерегли вхід до Босфору. Якийсь час, що видався нам надто довгим, два флоти стояли на місці, погойдуючись на легких брижах. Нараз три швидкі галери попливли в наш бік. Це був сигнал для грізного штурму. Наші судна щільними рядами метнулись уперед. Наші дружинники протикали корпуси ворожих галер довгими списами, стинаючи візантійцям голови, відрубуючи їм руки й ноги, незважаючи на цілий дощ рідкого вогню, який спалив сім наших суден. Здавалося, ми ось-ось здобудемо перемогу. Коли це зі сходу налетіла небачено люта гроза з жахливим вітром. Вона здійняла такий шторм, що він викинув наші судна на скелі Кіанейських островів та на узбережжя, де вони порозбивалися. Тих наших дружинників, котрі змогли дістатися суходолу, перерізали ворожі війська, що причаїлися на обох берегах. Море було червоне від крові. Ураган розбив і моє судно; мене підібрали на судно Івана, сина Творимира. Згодом шторм ущух – так само раптово, як і здійнявся. Я наказав зібрати те, що лишилося від нашого флоту. Тікаючи від греків, ми сховалися в одній бухточці на фракійському узбережжі. Замаскувавшись, побачили, як до нас наближаються двадцять чотири галери, й напали на них. Це була жорстока, гігантська битва. Ми захопили п’ять їхніх галер, у тому числі й флагманське судно, яким командував патрицій Костянтин Каваллуріос; його було вбито, а решту суден потоплено. Загибель стількох наших дружинників так нас розгнівила, що ми повбивали всіх, хто зостався з ворожого війська живий. Мало кому вдалося втекти від нас. Після цієї перемоги ми вирушили до свого краю. Але в нас лишилося мало суден, і ми не могли посадити на них шість тисяч дружинників. І тоді ми вирішили, що частина з них піде суходолом. Я сходив із своєю дружиною на судно з болем у серці, бо мусив покинути стількох хоробрих дружинників у такому небезпечному становищі. Я вже зі сльозами на очах збирався дати наказ відпливати, коли воєвода Вишата сказав мені: «Я йду з дружиною. Якщо я виживу, то повернуся з нею, якщо загину, то разом з нею».

– Атож, саме ці слова я виголосив, – потвердив воєвода. – Ми вирушили в бік землі руської, але зайшли не далеко. Біля Варни ми наштовхнулися на переможця Мессіни – блискучого Катакалона Кекауменоса. Ми билися, мов демони, але вороже військо здолало нас завдяки своїй чисельності. Вісімсот наших дружинників потрапило до полону, і всіх їх відіслали імператорові Костянтину. Перед людським натовпом нам повиколювали очі й повідрубували долоні правої руки. їх поклали на фортечні мури Царгорода поряд із долонями, вже висхлими, бранців великої битви.

Бенкетною залою прокотився шепіт.

– Великий Ярослав уклав мир, – провадив Вишата, – і через три довгих роки греки відпустили нас до рідного краю. Анно Ярославно, тепер ви знаєте, чому в мене виколоті очі.

Анна підвелася й уклякла навколішки перед воєводою; потім узяла його скалічену руку й піднесла собі до вуст.

Вишата відтрутив її.

– Мені не потрібна твоя жалість, княжно!

– Це не жалість, воєводо Вишато, а вияв моєї пошани і вдячності, повір мені.

– Твій голос підказує мені, що ти щира дівчина. Дозволь обняти тебе.

Анна приязно пригорнулася до Вишати.

– Чи ти й тепер така гарна, як тоді, коли я бачив тебе востаннє? Ти була ще дитиною. Я добре пам'ятаю твої рум’яні щічки й вогняне волосся, коли ти поверталася поряд зі своїм батьком з полювання. Тому далекому королеві Франції пощастило – він бере в дружини найпершу красуню в нашому краї!

Анна напружилася. Сліпий це відчув.

– Може, ти незадоволена своїм шлюбом? – спитав він, стишивши голос. – Накажи мені, і я зроблю все, щоб урятувати тебе від нього!

– Ні, ні, великий Вишато, я дуже щаслива…

– Що ж, – вигукнув воєвода, – забудьмо про війну і її жертви, випиймо за майбутню королеву Франції! Не затьмарюймо її останніх годин у нашому колі розповідями про бої… Особливо про ті, що закінчувалися поразками, – прошепотів він, обернувшись до новгородського князя.

– Воєвода Вишата має слушність, – промовив Володимир, піднісши свою чашу. – Випиймо за одруження й за славу нашої сестри!

Всі піднесли чаші й випили за щастя Анни, а вона свою тільки пригубила.

Тоді почався нескінченний бенкет, що його переривала то музика, то сцени з ручними ведмедями, то танці й боротьба, бенкет, на якому привезене з Візантії вино дедалі дужче п’янило гостей.

Стомившись, Анна вийшла із зали.