Текст книги "Анна Киевская"

Автор книги: Режин Дефорж

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 20 страниц)

Розділ тридцять четвертий
ГАРОЛЬДОВА ПРИСЯГА

Матільда багато разів запрошувала до себе в гості Анну, і на початку літа королева вирушила з молодшими синами Робертом та Гуго до Нормандії. Жінки зустрілися з великою радістю. Як і в Анни, у герцогині на початку року померла дитина, і вона нарікала на те, що Вільгельм пішов воювати проти герцога Бретонського. Вона непокоїлася, дізнавшись, що разом з ним був Гарольд, граф Уессекський. Гі де Понтьє звинувачував його в тому, що він, зневаживши заповіт короля Едуарда, хотів відібрати в Матільдиного чоловіка англійську корону. Матільду дуже здивувала поведінка герцога, який виявив Гарольдові великі почесті, обсипав його подарунками й особисто вирядив у рицарський обладунок за те, що він урятував двох загрузлих у болоті нормандських воїнів; герцог дійшов навіть до того, що запропонував Гарольдові руку однієї із своїх дочок – малої Агати.

Анна з Матільдою вирушили на повозі із замку Лізьє до Кана; попереду їхала чимала валка запряжених мулами возів, що везли служників, шатра й харчі на багато днів. Двох жінок супроводжували охоронці й зброєносці, довкола не стихав людський гамір і собачий гавкіт. Герцогині дуже хотілося показати подрузі, як іде будівництво двох монастирів – чоловічого, присвяченого святому Етьєну, і жіночого на честь Богоматері; ці монастирі Матільда й Вільгельм зводили на вимогу папи як покуту за те, що вони одружилися, порушивши його заборону. Дев’ять років, цілих дев’ять років їм довелося чекати, поки святий ігумен монастиря Бек Ланфран домігся в папи Миколая Другого скасування присуду, що його виніс папа Лев Дев’ятий. Анну зачарувала краса монастиря на честь Богоматері й приголомшила його смілива архітектура. Анна не без заздрощів сказала подрузі:

– У тебе будівництво йде куди швидше, ніж у мене. Я вже не вірю, що побачу, коли закінчать монастир святого Вінцента!

Ці слова втішили Матільду. Вона обійняла подругу й повела її на пагорбок, з якого було видно всі багатства долини Орн.

– Не впадай у розпач. Ти теж з радістю побачиш, як виросте твоя церква на славу Ісуса Христа і його Пресвятої матері Пречистої діви. Якщо хочеш, я позичу тобі своїх будівничих. Я певна, що Вільгельм не буде проти.

– Ти завжди така щедра, люба Матільдо! Роки не зменшили твоєї доброти й не змінили твоєї вдачі.

– Це не зовсім так, моя королево, мені не раз доводилося погамовувати в собі гнів.

Здавалося, то двоє ангелів, ніжно обнявшись, у вуалетках, які розвівалися на вітрі, в сукнях – у білій королева, у жовтій герцогиня, – що тісно облягали їхні стани, приготувалися злетіти в небо. На землю їх повернув граф Мортенський, Роберт Контевільський, Вільгельмів брат по матері.

– Матільдо, невістко моя, і ви, королево Анно, нам час рушати далі, в Байє на нас чекає герцог!

Не випускаючи одна одну з обіймів, жінки знову сіли на повіз і покинули будівництво, де гордо зводилася церква – свідчення могутності герцога і його відданості вірі.

Через три дні вони прибули до Байє, зробивши по дорозі на прохання регентки Франції зупинку, щоб помолитися в монастирі Мон-Сен-Мішель.

Герцог із графом Уессекським виїхав їм назустріч. Як завжди, він був радий зустріти Анну.

– Я завжди щасливий бачити, як ви топчете нормандську землю. Ласкаво просимо, люба королево! Це – граф Гарольд, мій вікарій біля короля Едуарда. Він приїхав сюди скласти присягу вірності на святих реліквіях.

Анна, легенько кивнувши головою, привітала англійця, що, на противагу нормандцям, носив, як і весь його почет, довгий чуб і довгі вуса.

– Для мене велика честь, пані, зустрітися з регенткою прекрасного Французького королівства. Як ся має юний король, ваш син?

– Дуже добре, графе, він опановує королівське ремесло куди старанніше за мене.

– Я не сумніваюсь, що він часто просить у вас поради.

– Графе, мабуть, ці шляхетні дами хочуть відпочити, ми ще побачимося з ними сьогодні ввечері в соборі,– сказав Вільгельм, сідаючи на коня.

Кортеж під вітальні вигуки юрби повільно в’їхав до міста. Анні здалося, що серед рицарів, які супроводжували герцога, вона помітила чоловіка у масці, друга Олів’є Арльського, – того самого чоловіка, який витяг її із санліського підземелля. Вона помахом руки підкликала до себе одного зі своїх зброєносців.

– Бачиш отого рицаря в масці?

– Бачу, королево.

– Приведи його до мене.

Юнак, не гаючись, пустив свого коня в юрму вершників, які неохоче розступилися.

Пилип, побачивши, що до нього наближається вершник у французьких кольорах, за яким стежить очима Анна, збагнув: то вона послала вершника по нього. Пилип щосили вдарив острогами свого коня, аж той підстрибнув, збивши з ніг інших коней перед собою.

Почулися сповнені образи й гніву крики.

– Рицарю! Рицарю!

Зброєносців голос потонув у довколишньому гаморі. Хлопець хотів кинутись наздоганяти рицаря в масці, але йому завадив сердитий щільний натовп. Зброєносець насилу пробрався до королевиного повоза й знічено промовив:

– Пробачте мені, королево, але той рицар, як мені здалося, втік від мене, коли я став під’їздити до нього. Я не зміг переказати йому ваше прохання.

– Я бачила.

Цей випадок вельми засмутив Анну, і вона усамітнилася серед подушок на повозі, лише зрідка відповідаючи на привітальні вигуки жителів Байє.

Чому після трубадурової смерті той чоловік не відкрився їй? На всі її запитання про того дивного рицаря ніхто не зміг чи не схотів нічого відповісти. А її чоловік Рауль де Крепі казав, що під маскою приховується, мабуть, обличчя якогось вельможі,– мовляв, під час паломництва на святу землю той занедужав на проказу, і тепер Байстрюк на знак своєї покути тримає його біля себе. Цілком імовірно, але чому Вільгельм щоразу відмовляється говорити про нього?

Повіз зупинився, чиясь рука простяглась до неї і допомогла їй спуститися на землю. Перед Анною стояв одягнений у нормандські кольори вродливий підліток із лагідними очима; його обличчя Анні здалося дуже знайомим.

– Хто ти? Я тебе начебто знаю.

– Я Сімон, син Рауля, графа Валуа. Я служу у Вільгельма, герцога Нормандського.

– Син мого чоловіка!.. Ти дуже змінився відтоді, як я востаннє тебе бачила… Вже майже дорослий… Незабаром тебе посвятять у рицарі.

Розмовляючи, вони простували до входу в єпископальний палац, перед яким гостей чекав єпископ міста Байє Ед Контевільський. Він був брат по матері герцога, який і підніс його так високо, поставивши на чолі цього важливого єпископату. Незважаючи на свій молодий вік, Ед здобув серед нормандського духівництва чималий авторитет. Він зустрів королеву з увагою, гідною її стану, а невістку Матільду – з глибокою щирістю.

– Для мене велике щастя й велика радість приймати вас, шляхетні дами, в моєму чудовому місті Байє. Сподіваюсь, що вам сподобається в нас. Хай Бог благословляє вас, мої дочки!

Змиваючи з себе у ванні пилюку й утому, Анна думала про Рауля й шкодувала, що його не було поруч; їй так бракувало його міцного тіла, його пестощів… Відколи Рауль подарував Анні справжню втіху, присутність гарних молодих чоловіків завжди зворушувала її. А їх було чимало в оточенні Вільгельма. Вона все ще відчувала на собі погляд отого англійського графа, якого не любила Матільда, й аж почервоніла від хвилювання, яке викликав у неї цей спогад. Кожна ніч упродовж останніх трьох тижнів, проведених без чоловіка, що залишився у Вексені перебирати на себе успадковані від свого двоюрідного брата Готьє Мантського землі, здавалася Анні нескінченною. Вона засинала аж на світанку, виснажена мріями, невдоволена. Анна поспішала вирушити до чоловіка в Маньї, що у Вексені,– він починав там будувати замок, щоб переселити її туди ще до зими. Граф зібрав сотні кріпаків та мулярів і хотів завершити це неймовірне будівництво за короткий час, адже для вельможі Пероннського слова «неможливо» не існувало. Коли вже він забажав, щоб усе було завершено до зими, то все й буде завершено. Анна всміхнулася. Цей жорстокий і лютий чоловік, якого всі боялися, у ставленні до неї та її дітей виявився досить терплячим і добрим. Він намагався робити все для того, щоб Анні жилося приємно, оточував її трубадурами й музиками, замовляв для неї за золото книжки й розкішне вбрання. Коли Рауль не воював, він влаштовував свята, турніри, велелюдні полювання. Він давав Анні великі суми грошей для її милостинь і дарів монастирям та церквам. Він був люб’язний чоловік і любив кохатися так само, як і воювати.

Прийшли служниці допомогти королеві після ванни. В цій делікатній справі жодна з них не могла замінити Олену. Анна часто згадувала про жінку, яка колисала її в дитинстві і самою своєю присутністю й ніжністю вміла робити терпимим її осоружне подружнє життя. Зітхнувши, Анна дозволила служницям одягти себе.

Гості герцога Нормандського повільно під’їхали на парадних конях до собору, де мала відбутися церемонія присяги Гарольда.

Мабуть, Вільгельм надавав цьому акту особливого значення, бо все зробив для того, щоб цей щасливий його день назавжди запав людям у пам’ять. На будинках маяли прапори й корогви англійських та нормандських кольорів (а також французьких – на честь королеви-матері); вулиці були вкриті гілками у цвіті. Пишнота вбрання нормандського двору, кінської збруї і навіть щедрість самого сонця, яке вигравало на зброї та на кольчугах – усе це вельми вразило англійських рицарів, що супроводжували графа Гарольда. Поряд із ним їхав у розкішному вбранні єпископ міста Байє; оточений багатьма священиками та ченцями, він гордо тримав у руці скипетр святого Петра.

Взявши за руки Анну й Матільду, герцог під звуки сурм увійшов до собору. Коли знать зібралася під священним склепінням, пролунав спів ченців із монастиря Жюм’єж, підтриманий органом, яким прелат дуже пишався, бо з усіх нормандських єпископів тільки він мав цей інструмент.

Причастившись тілом і кров’ю Господніми, герцог Нормандський та граф Уессекський дістали єпископське благословення. Потім прелат кивнув головою, і служники покликали чотирьох молодих ченців. Ті принесли на позолочених ношах, вкритих розкішно вишитою тканиною, дорогоцінний ковчежець, що його поставили біля престолу. Гарольд підійшов і, поклавши праву руку на ковчежець, а ліву на престол, виголосив ледь чутним голосом перед головними нормандськими баронами давно очікувану присягу:

– Я, Гарольд, граф Уессекський, син Годвінів, урочисто присягаю бути при дворі мого володаря Едуарда до кінця своїх днів представником герцога Вільгельма й передати до його рук після смерті Едуарда Англійське королівство. Я зобов’язуюсь також передати герцоговим рицарям замок Дувр, укріпивши його на власні кошти, і щедро забезпечити харчами та зброєю інші замки в різних землях королівства, що їх герцог накаже зміцнити.

Вільгельм притис Гарольда до грудей і, на прохання графа Уессекського, підтвердив його права на володіння землями, а також усю повноту його влади.

На бенкеті, що відбувся після церемонії, англійці й нормандці так понапивалися, що потім цілих три дні похмелялись.

Анна з Матільдою в товаристві своїх придворних дам і почту обговорювали церемонію, на якій щойно побували.

– Чи не здається тобі,– промовила герцогиня, – що той Гарольд фальшивив, виголошуючи присягу?

– Я помітила тільки, що він зблід. Але ж це цілком природно, то була врочиста мить: він присягав на святих реліквіях.

– Знаю… І все ж таки я йому не вірю. Він могутній вельможа, живе при англійському дворі й має багато влади над хворим королем Едуардом. Він запевняє, що перебрався через море, щоб на прохання свого володаря зустрітися з герцогом.

– Чому б йому не повірити?

– Коли він висадився на узбережжя Понтьє і де Гі полонив його, він не мав при собі жодного паперу, який би це підтвердив. Домагаючись його звільнення, Вільгельм мусив запропонувати графові Гі чимало подарунків, навіть вдатися до обіцянок та погроз…

– Навіщо ми говоримо про того Гарольда, якщо ти зовсім не любиш його?

– Правду кажеш. Поговорімо краще про тебе. Ми з тобою не бачилися після твого одруження з графом Пероннським. Як це сприйняв король? Мені казали, що Філіпп дуже засумував і відмовлявся бачитися із своїм вітчимом…

– Це не зовсім так. Спочатку і йому, і мені було дуже важко. Ти ж знаєш, твоя мати, графиня Фландрійська, страшенно зненавиділа мене за це одруження – адже воно відбулося невдовзі після смерті її брата – і спробувала настроїти мого сина проти мене. Вона вчинила неправильно, ми з нею мало не посварилися, і то дуже серйозно, а це могло б завдати королівству в майбутньому великої шкоди. Знадобилася вся спритність архієпископа Реймського і мудрість Гослена Шонійського, щоб погамувати її гнів і помирити нас. Терплячість і добропорядність твого батька зробили решту. Що ж до короля, то він навчився визнавати й любити Рауля.

Після короткої мовчанки Матільда спитала, зашарівшись:

– З графа Рауля добрий чоловік?

– Як чоловік він цілком мене влаштовує,– відповіла Анна куди холодніше, ніж сама цього хотіла.

– Даруй, я повелася нетактовно.

Про Рауля де Крепі жінки більше не говорили; тепер вони повели мову про вишивання, яке робилося з волі герцогині Нормандської для церкви Богоматері.

Гарольд вирушив назад до Англії на початку осені, повізши з собою щедрі подарунки й багаті спогади про те, як його вшановували на нормандській землі. Анна поїхала до свого чоловіка в Суассон, де перебував і юний король Філіпп.

Тут на неї чекала велика радість: спорудження монастиря святого Вінцента було завершене. Через місяць, 25 жовтня 1065 року, церкву на честь святої трійці – Богоматері, святого Іоанна Хрестителя та святого великомученика Вінцента – висвятив єпископ Санліський Фролан у присутності короля, архієпископа Реймського Жерве, графа й графині Фландрійських, герцогині Нормандської, графа Валуа й вельмож королівського двору.

Розділ тридцять п’ятий
РОБЕРТОВА СМЕРТЬ

– Дайте себе лікувати, графе Роберте, а то я скажу вашій матері, який ви нечемний хлопчик!

– Моїй матері байдуже до того, що я хворий. Вона воліє гасати лісами в товаристві відлученого від церкви чоловіка!

– Замовкніть, будь ласка! Вам не сором говорити так про жінку, яка привела вас на світ, і про її чоловіка?

– Це вона повинна мати сором! Хіба не вона вийшла вдруге заміж невдовзі після смерті мого батька, короля?

– Королева була ще молода, їй потрібен був покровитель.

– Їй потрібен був покровитель!.. Хіба в неї не було мого дядька, графа Фландрійського, регента королівства?

Капелан короля Філіппа, що прийшов провідати середульшого сина королеви Анни, підніс руки до неба.

– Дитино моя, граф Валуа добре ставиться до вас, до ваших братів, до вашої матері. Хіба він не входить до королівської ради?

– А хіба його не відлучили від церкви за те, що він оженився на моїй матері?

– Та воно так… але…

– Моя мати порушила подружню вірність!

Капелан аж стрепенувся й дуже суворо сказав:

– Я думаю, Роберте, ви самі не усвідомлюєте того, що кажете. Безперечно, у вас гарячка, ви марите. Відпочивайте, це не тема розмови для дитини.

– Я вже не дитина, мені скоро дванадцять років. Я дорослий.

– Хто тут дорослий? Ти, сину?

Обличчя у хворого хлопчика враз засяяло, потім погасло. Він, не промовивши ні слова, відвернувся до стіни.

Анна зітхнула. Із трьох своїх синів цього вона любила найдужче, бо він був найбільше схожий на неї: ті самі очі, ті самі високі вилиці, те саме руде волосся, та сама вдача, що так швидко змінювалася, – то весела, то сумна, то грайлива, то вразлива, то щира. Тільки він розумів мову Русі й легко говорив нею. Роберт ще не мав і шести років, коли мати читала йому кожну статтю «Руської правди», яку почав видавати її батько Ярослав, ставши великим князем Київським. Анна захоплено слухала, коли хлопчик перелічував, на які відшкодування мають право жертви і яку ціну треба заплатити за те чи те порушення закону. Для неї це була нагода перевірити знання сина й водночас послухати київську мову. Та відколи Роберт розлучився з матір’ю й приєднався до Філіппа, щоб дістати таке саме виховання, його поведінка змінилася. Коли Анна приходила на уроки вчителя Ангеррана й запитувала Роберта київською мовою про його справи, син удавав, ніби не розуміє її, і не відповідав їй.

Що ж до Філіппа, то цей не приховував переможної посмішки. Незважаючи на старання Анни й Рауля де Крепі, юний король ніяк не міг пробачити матері це друге її одруження. Анна гадала, що згодом Філіпп усе зрозуміє і зрештою подружиться з Раулем. Хлопчик терпів присутність графа Валуа при дворі тільки тоді, коли цього настійливо просив у нього регент Бодуен: побоювався, щоб граф не впливав на королеву-матір і не вступив у союз із ворогами королівства.

Анна тяжко переживала все це й відчувала страшенну втому. Вона знов завагітніла, і це тільки посилило її втому й ворожість синів.

Анна сиділа в залі санліського замку біля високого ліжка, на якому лежав Роберт; це ліжко стояло за важкими завісами, що захищали його від сторонніх очей і приглушували людський сміх та голоси. Вона дивилася на сина й молилась. У нього вже багато днів не спадала гарячка, приписані ліки не допомагали. Дізнавшись, що хрещеник нездужає, Матільда негайно послала до нього свого лікаря Жана Міра. Той, обстеживши хлопчика, заявив:

– У цієї дитини хворе не тільки тіло, а й душа. Лишається тільки молитися Богові, аби він послав йому здоров’я.

Молитися Богові? Анна робила це ось уже багато днів. Після однієї ночі – всі вже гадали, що вона буде останньою для Роберта – Анна в супроводі єдиного зброєносця виїхала вдосвіта із замку. Незважаючи на свою вагітність, вона чвалом мчала аж до загубленої в лісі галявини. Посеред цієї галявини стояла хижка одного самітника, що добре знався на зіллях; його називали святим.

– Отче, в мене помирає син, дай мені якихось ліків.

– Ти давала йому своїх ліків, проказуючи не зовсім християнські слова?

– Давала, але вони анітрохи йому не допомогли.

– Бо слова, які ти проказувала, йшли від диявола, а не від Господа Бога.

– Вони йшли від богів мого краю… Допоможи мені, отче!

Самітник довго мовчав, утупившись очима в небо. Уклякши на мокрій траві, Анна молилася. Перегодя самітник опустив очі й співчутливо подивився на неї.

– Іди звідси, дочко моя, я не можу нічого зробити ні для тебе, ні для твого сина. Покладись на Бога й молися Пресвятій діві Марії. Іди…

– Отче, благаю вас, невже у вас немає ніяких ліків?

– На жаль, немає. Я вичерпав усі свої знання, тобі лишається тільки покластись на Бога. А тепер іди від мене… Я молитимуся за тебе, сердешна мати, і за твою дитину.

Пригнічена, враз відчувши, як усе її тіло скувала втома, Анна вирушила додому. Її ослаблі руки вже не стримували коня. Знесилена, вона їхала, нахилившись чолом до самої кінської гриви. Занепокоєний зброєносець зупинив її:

– Королево, нам не можна їхати так далі. Ви не бажаєте трохи перепочити?

Анна, не підводячись, похитала головою. Хлопець прив’язав до оброті її коня довгу вірьовку й рушив далі. Він раз у раз озирався, побоюючись, що вона сповзе із сідла. Зброєносець проклинав себе за те, що послухався королеви й поїхав з нею без охорони, сподіваючись на милість розбійників. Нашорошивши вуха, він прислухався до кожного лісового звуку. Якщо королеву спіткає нещастя, ґраф Валуа вб’є його. Попри холод він обливався потом, приголомшений усвідомленням своєї відповідальності й лиховісною лісовою тишею. Він так боявся, що йому вже здавалося, ніби під деревами ковзають і ховаються за стовбурами якісь тіні. Зброєносець вихопив шпагу. Далі все сталося блискавично.

Зненацька їх оточив загін вершників у лахмітті, озброєних рогатинами й кийками. Зібравши всю свою відвагу, зброєносець став між ними й королевою. Але пущена щосили рогатина проткнула йому горло. Хлопець упав, забризкавши кров’ю королеву. Анна, що під час цього короткого нападу й не ворухнулася, підвела голову. Побачивши в себе на одязі й руках кров, вона отямилася й гордо подивилась на розбійників. Їх було п’ятеро. Один з них, що скидався на ватажка, під’їхав до неї. Анна одразу ж відчула до нього страшенну огиду: він був у дуже брудній чернечій сутані, з-під каптура блищали потворні лихі очі.

– Гадаю, брати мої, ми захопили неабияку здобич. Погляньте на її вбрання! Це жінка якогось багатого вельможі, либонь, когось із графів, – сказав він, пильно роздивляючись Анну.

– Ти мариш. Відколи це графські жінки прогулюються в лісі з одним тільки звичайним зброєносцем?

– Із звичайним зброєносцем, кажеш? Ні, з коханцем!..

– …від якого вона завагітніла!

– Чорт забирай, ти маєш рацію, ми одним ударом двох зайців убили!

Цей грубий жарт розсмішив усю ватагу.

Під’їхав наймолодший з розбійників, що мав пов’язку на оці.

– Якщо ми хочемо мати з цієї здобичі добрий зиск, то не слід її кривдити.

– Хто каже, що я збираюсь її кривдити? Я знаю ціну гарному товару. Ми виміняємо його за чималу пригорщу золотих монет, – сказав чернець.

З коня зліз потворний тип із довжелезними руками й короткими ногами. Він підійшов до Анни й став безсоромно її розглядати.

– А чи не можемо ми, не кривдячи її, трохи побавитися з нею? – спитав він.

– Атож, атож, давайте побавимося з нею!

– Ну що ви, друзі, здається, ця шляхетна пані не бажає бавитися з нами… Мабуть, вона віддає перевагу напахченим голубкам із королівського двору, а не таким бідолашним волоцюгам, як ми. Чи не соромно тобі, непристойна жінко, віддавати своє порочне тіло сильним світу цього й відмовляти знедоленим? Згадай слова Христові: блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне… Чуєш, хвойдо? Ми – царі, це нам сказав Ісус Христос! Настав час семиголового й десятиногого звіра… Дракон дав йому свою силу й свою могуть… Тремти, шльондро, великий орел не прилетить до тебе й не понесе тебе на крилах далеко від нас у пустелю. До мене, створені Всевишнім демони! Нищіть цю жінку, гріхи якої більші за гріхи великого Вавілона, яка впивається кров’ю святих і Ісусових великомучеників!..

Перелякана Анна мовчки дивилася, як це чудовисько, розмахуючи руками, випльовувало із свого слинявого беззубого рота страшні блюзнірства. «Зараз я виблюю», – подумала вона. Під серцем у неї заворушилася дитина. «Бідолашне моє, ти тільки й спізнаєш життя, що в теплі мого лона!» Анна дістала з рукава кинджал, з яким ніколи не розлучалася.

– Ти диви, хвойда збирається накласти на себе руки!

Вони з усіх боків кинулися до неї. Схарапуджений кінь шарпнувсь, і кинджал опустився вниз. Він заплутавсь у складках накидки, і удар вийшов несмертельний. По Анниних пальцях потекла кров.

Ту ж мить із лісу вискочив вершник із шпагою в руці й став між королевою та розбійниками.

– Рицар у масці! – крикнули вони всі разом.

– Яка зустріч! – вигукнув Пилип.

– Геть звідси, проклятущий! Це наша справа!

– Що ти хочеш цим сказати, собако?

– Ця пані – моя заручниця, вона належить мені.

– Гадаю, ти помиляєшся. Якщо ти або хтось із твоїх товаришів ступить хоч крок, я його заколю, присягаюсь ім’ям Мори!

– Нас п’ятеро, а ти один.

– Та хоч би й сто, ви мене не злякаєте!

– Ах-х-х!

Пилип відрубав руку одному з розбійників, який, виючи, побіг лісом.

– Хто далі?

– Ти! – скрикнув чернець і замахнувся мечем, але він просвистів повз руку рицаря в масці.

Ззаду до Пилипа підступно підкрадався чоловік із куцими ногами.

– Стережіться, рицарю! – крикнула Анна.

Пилипова шпага проштрикнула нападника наскрізь. Його куці ноги ще якусь мить сіпались у багнюці, а тоді назавжди завмерли. Перелякані коні почали хвицатися й іржати. Пилип сплигнув на землю й стягнув ченця з коня.

– Нарешті я тебе таки вб’ю, надто вже я з цим забарився!

Розбійник підвівся, тримаючи в руці коротку шпагу, якою щойно проткнув наскрізь одного зі своїх товаришів і з дивовижною спритністю скочив на коня того бідолахи й шпигонув вістрям тварину. Пилип навіть не встиг зреагувати. Гострий біль мовби окрилив сердешного коня, і він полетів стрілою.

– Ще не народився той, хто мене вб’є! Ми ще зустрінемось, і я тебе спроваджу на той світ! – прогорлав він, зареготавши сатанинським сміхом.

Чернець помчав, а вслід за ним подався і його єдиний вцілілий товариш. Пилип не став їх наздоганяти: його стримав чийсь стогін. Він узяв на руки Анну. Хоч Пилип боявся, що вона вже мертва, він мало не вмлів, коли притис її до себе. Вона лише знепритомніла. Пилип обережно поклав її під деревом. Спереду одяг на ній бур закривавлений. Він розрізав кинджалом тканину. Під лівою груддю видніла рана, неглибока, але широка. Пилип, безсилий погамувати свій трепет, роздивлявся це таке любе йому, напівоголене тіло, в якому ще жевріло життя. Він ніжно провів рукою по розповнілому животу й відчув, як у ньому ворушиться дитина. Розхвилювавшись, він квапливо забрав руку й кинувся збирати мох, який потім приклав їй до рани. Анна застогнала.

– Даруйте мені, я зробив вам боляче.

Анна розплющила очі й, побачивши його над собою, здригнулася.

– Не бійтеся…

Цей надсадний голос заспокоїв її. В руках у чоловіка, який колись один раз уже врятував її, вона почувала себе в безпеці. На її вустах промайнула усмішка. Це зворушило Пилипа. Яка вона гарна, незважаючи на змарніле й бліде обличчя! Для нього Анна зовсім не змінилася, вона лишалася тією самою київською княжною, яка колись бігала серед високих трав, рвала квіти і, сміючись, кидала їх йому. Пилипа так полонили спогади, що він аж заплющив очі, і саме цієї миті Анна подивилася на нього. По його срібній масці котилася сльоза.

– Чого ви плачете? – ніжно спитала вона.

Він не відповів. Анна доскіпувалась:

– Чого ви плачете?

– Мабуть, оплакую свою минулу молодість…

Вона зітхнула.

– Не треба плакати за минулим, для людей важить тільки теперішнє, а також вічне життя, яке поєднає нас із Господом. Боже мій, я лежу тут, а там помирає мій син! Швидше відвезіть мене до Санліса!

Поправивши на Анні вбрання, Пилип підняв її і посадив на свого коня. А тоді сів позад неї, і кінь рушив ступою.

– Швидше, швидше!

– Ми роз’ятримо вашу рану.

– Дарма, швидше!..

Всупереч власній волі Пилип скорився й пустив коня клусом.

– Швидше!

Анна прихилилася головою до його грудей. Вона почувала себе добре, незважаючи на біль, що примушував її міцно стискати губи, на кров, що цебеніла з її грудей, на страх, що вона зараз побачить, як помирає и син. Анні здавалося, ніби вона цілу вічність горнулася до грудей цього дивного чоловіка. Тепер вона почувала себе в безпеці – так само, як у ті далекі часи, коли Пилип… Та чому в цю хвилину на думку їй спало її дівоче кохання? Анна обернулася до Пилипа – й побачила тільки непроникну маску…

Кінь помчав учвал, підкидаючи Анну, і з її вуст вихопився стогін. Рицар у масці притримав коня і ще міцніше обійняв її за стан. О мить, зупинись! Господи, зглянься над ними, поклич їх до себе, позбав їх нарешті людської плоті, перетвори їх у своїй любові в одну єдину душу!

Крик коханої повернув Пилипа на землю. Тепер Анна нагадувала тільки м’який клунок з ганчір’ям.

– Господи! – заволав він. – Не забирай її без мене!

Розштовхуючи вартових, Пилип поніс на руках нерухому королеву до зали санліського замку. Тут скрізь метушилися пажі й служниці, не звертаючи на нього уваги. В залі юрмилися заплакані люди, молилися священики. Нарешті вони помітили його й королеву в нього на руках. Усі з жахом розступилися. Король, що стояв навколішки біля ліжка, раптом підвівся.

– Мамо!

Бодуен Фландрійський і Рауль де Крепі здивовано подивилися на закривавленого й вимазаного багнюкою рицаря в масці, що ніс закривавлену королеву-матір; її довгі розпатлані коси, обліплені глиною й листям, тяглися по землі.

– Анно!

Зблідлий граф Валуа хотів був забрати її з рук чужинця, але той поклав її на ліжко, де лежав умирущий хлопчик. Потім Пилип узяв руку королеви й поклав її на синову руку. Від цього дотику хлопчик здригнувся. Вони лежали одне біля одного, і їхня схожість була така разюча, що це викликало в присутніх ще більші сльози.

Роберт розплющив очі.

– Мамо, – сказав він виразно й голосно, повернувши голову до неї.

Почувши сина, королева опритомніла й спробувала підвестись. Пилип відштовхнув придворних жінок та Рауля й підтримав її.

– Мій любий синку, я така рада знову тебе побачити!

Хлопчик стиснув руку королеви й всміхнувся їй.

– Пробачте мені, мамо, що я завдаю вам стільки горя, але я відчуваю, що Всевишній кличе мене до себе… Прощавайте… я люблю вас…

Наступної ночі після Робертової смерті графиня Валуа народила мертвого хлопчика.