Текст книги "Анна Киевская"

Автор книги: Режин Дефорж

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 20 страниц)

– Про що ви замріялись, Вільгельме? Ви витаєте десь далеко-далеко…

– Даруйте мені, Генріху.

– Я спитав у вас, коли ви думаєте одружитися з моєю небогою Матільдою.

Герцог був такий далекий від цього клопоту, що тільки сторопіло подивився а короля.

– Ви забули про своє зобов’язання? – спитав той сердито.

Матільда притислася обличчям до шиї королеви, і та пригорнула її трепетне тільце.

– Звісно ж, ні! Я кохаю Матільду, я згораю від нетерпіння і хочу, аби вона якнайшвидше стала моєю дружиною.

– Незважаючи на незгоду папи та єпископів?

– Я покірний син церкви й ладен всіляко поважати рішення її пастиря, якщо вони видадуться мені правильними й добрими. Що ж до нашого шлюбу, то вони, на мій погляд, неправильні. Отож я не збираюсь їх виконувати. Ці рішення не матимуть чинності в Нормандії.

– Оце розмова! А союз між Францією, Нормандією та Фландрією тільки нагонитиме страх на наших ворогів. Добре буде, якщо ви повінчаєтеся до кінця року.

– Генріху, призначте день.

– А що, коли це станеться, як збиратимуть виноград? – спитав Генріх, вернувшись до сестри й зятя.

– Як Вільгельм згоден, цей час мене влаштовує,– відповів Бодуен Рландрійський.

– Мене теж. А що скажете на це ви, люба Матільдо?

Притиснувшись до Анни, дівчина пильно дивилася на молодика, якого вона покохала з першого погляду і якого їй обрали за чоловіка.

– Пане, якщо цей час вас влаштовує, то він влаштовує і мене.

Анна, рада за подругу, поцілувала її. Матільда призналася їй, що кохає Вільгельма, але не важилася цього показувати, аби не накликати на себе ненависть серед оточення герцога.

– Ось побачиш, Моро, твоїм первістком буде син!

Того дня бенкет із нагоди заручин тривав цілу ніч. Удосвіта король знову пішов спати в ліжко до королеви.

Розділ тринадцятий
ОДРУЖЕННЯ ВІЛЬГЕЛЬМА ТА МАТІЛЬДИ

Наприкінці вересня 1051 року англійський король Едуард, якого піддані прозвали через його надмірну побожність Сповідником, повідомив через архієпископа Кентерберійського, що за відсутності прямого нащадка він призначає свого небожа Вільгельма, герцога Нормандського, єдиним спадкоємцем англійської корони.

Вільгельм сприйняв цю звістку, не виказавши ні подиву, ні радості. В його поведінці сталася тільки одна зміна: після вечері він почав набагато довше молитися.

У Ейському замку мати герцога Арлетта та її чоловік Еллуен Контевільський завершували підготовку до весілля. В Ліллі Матільда в перервах між службами Божими приміряла сукні, які їй подарував батько.

У ці погожі, теплі жовтневі дні у фландрійському дворі панувала атмосфера прихованих сварок, недоброзичливості, несподіваних мовчанок, скнарості, і це позначалося на настрої всіх його мешканців. Граф Бодуен із політичних міркувань надав притулок Годвінові, графу Уессекському, та його двом синам, Гіртові й Тості, що їх прогнав англійський король Едуард. Навіть більше, він віддав заміж за невгомонного Тості свою сестру по матері Жюдіт.

Матільда не любила цих завжди п’яних, сварливих саксонців, які гналися за дівчатами з її товариства аж до жіночих покоїв. Матільдина мати поділяла її неприязнь і весь час вимагала від свого чоловіка спровадити їх назад до Англії.

– Люба моя, право на політичний притулок – річ священна. Я не був би добрим рицарем, коли б відмовив їм у гостинності. Перестаньте надокучати мені своїми вимогами!

Вільгельм страшенно поспішав з весіллям. Він нетерпеливився вирушити на війну проти графа Анжуйського Жоффруа Мортеля, який щойно захопив Алансонську та Донфронську фортеці, і дуже квапив Бодуена прислати йому якомога швидше Матільду. Тож із Лілля вирушив цілий кортеж, що супроводив наречену та її матір і батька. Зустрічати їх на кордон герцогства виїхало нормандське посольство.

Гарненька фламандка в червоній сукні, обшитій сріблясто-зеленими шовковими торочками, в золотисто-білій накидці, червоних черевиках із зеленими облямівками, з зелено-червоними стрічками у косах, під довгою вуалеткою, яку притримувала золота корона, втонула у своїх надто розкішних і важких для її маленького зросту шатах.

В Ейському замку весільний кортеж зустрів від імені свого володаря Тюрольд, і це, звісно, не могло не здивувати Бодуена Фландрійського.

– А де герцог? Чому він не вийшов зустріти нас особисто?

– Вельможний пане, герцог поїхав зустрічати дружину короля Франції, яка теж буде на його весіллі.

– Тату, ви чули? На моєму весіллі буде королева Анна! Яке щастя! Вона це пообіцяла мені, але я не була певна, що король дозволить їй приїхати.

– Дочко моя, я поділяю твою радість, – промовив Бодуен, про щось розмірковуючи.

Матільда зійшла зі свого повоза тільки після того, як на подвір’я замку в’їхав повіз її подруги. Поряд із ним басував розкішно виряджений парадний кінь Вільгельма. Герцог у весільному вбранні зіскочив з коня, якого насилу стримував слуга, і запобігливо допоміг королеві зійти з повоза.

– Вільгельме, облиште мене. Погляньте, на вас чекає Матільда, вона чахне без вас!

Герцог почервонів, випустив руку в оксамитовій рукавичці, що своїм кольором зливалася з голубою накидкою поверх сукні гранатового відтінку з довгими рукавами, й попростував до графа Фландрійського.

– Ласкаво прошу вас, Матільдо, і вас, принцесо Адель, і вас, графе Бодуене. Королева Анна виявила нам велику честь бути на святі поріднення наших двох домів. Я знаю, що причина цього – ваша з нею дружба, і це зворушує моє серце.

У замковій каплиці, стіни якої були задраповані тканиною із зображеннями гербів Нормандії та Фландрії, зібралося на вінчання досить вузьке коло гостей: члени родини герцога – його мати, вітчим і брати по матері (молодий єпископ де Байє Одон і Роберт, якому герцог недавно віддав графство Мортен, відібране у звинуваченого в зраді графа Авранського Вільгельма Верленка); дуже близькі друзі, зокрема ігумен Бекського монастиря Ланфранк та Вільгельм де Пуатьє; і, нарешті, його найвірніші рицарі. Жодних високих світських чи духовних осіб, за винятком королеви та родини графа Фландрійського. Це було вінчання нашвидкуруч. Чим була викликана така скромність – забороною папи, присутністю Арлетти, до якої нормандська аристократія завжди ставилася зневажливо, чи, може, бажанням самого Вільгельма?

Незважаючи на папську заборону, герцогів капелан повінчав Матільду та Вільгельма. Під час відправи Вільгельм заглибився в молитву, тоді як побожна Матільда не могла стриматися, щоб не позирнути на нього раз у раз ніжними очима.

Граф і графиня Фландрійські, а потім Арлетта й Еллуен Контевільські привітали молодих, і ті підійшли до Анни. Герцог укляк одним коліном на землю.

– Королево, сьогодні перед Богом і людьми я взяв собі за дружину панну Матільду й поклявся їй у заступництві, вірності й любові. Перед нею й перед усіма тут я заявляю, що, коли на те ваша ласка, хочу служити вам і любити вас чистою рицарською любов'ю. Чекаю вашої відповіді.

Запала глибока тиша. Таке траплялося нерідко, коли знатний юнак, ставши рицарем, зголошувався служити заміжній жінці. Але пропозиція герцога особливо здивувала тим, що він зробив її в день свого одруження.

Вся бліда, з палаючими очима нова герцогиня Нормандська вклякла навколішки, взяла королевину руку, поклала її на Вільгельмову, а зверху – свою.

– Королево, я не тільки даю своєму чоловікові на це дозвіл, а й заявляю, що теж хочу служити вам і любити вас.

Анна була вельми зворушена. Всі знали, що вона прихильна до Матільди й що та любить її. Але ніхто не здогадався про почуття герцога.

– Я з радістю погоджуюся, – сказала Анна, підводячи обох і пригортаючи до себе.

На бенкеті, що відбувся у великій залі Ейського замку, Вільгельм сидів між рудою Анною і чорнявою Матільдою й увесь сяяв гордістю й щастям. Його мати Арлетта насилу стримувала своє збудження; нарешті вона бачила сина, якого – принаймні так їй здавалося – не раз збиралися зарізати або отруїти, щасливим і усміхненим, його вшановували, як і слід ушановувати нащадка чоловіка, що покохав і вшанував її, незважаючи на її просте походження, – короля Роберта. З молодого чола у Вільгельма зникли неприємні зморшки, що підкреслювали його недовірливий, важкий погляд. Тепер Вільгельм, єдиний володар Нормандії, покликаний правити Англією, в оточенні трьох жіноче, яких він любив над усе на світі – матері, дружини й королеви Франції, чоловік, який звичайно не забував нічого – ні послуг, ні образ, – тепер він уже не пам'ятав ні страху, ні кривд, ні зрад, ні навіть імен своїх ворогів. Цей вічний ненажера перебував у блаженному стані й спокійно смакував страви, що змінювали одна одну, в міру пив, наливаючи по черзі Анні й Матільді, підносячи найкращі шматки матері, плескаючи акробатам за їхні піруети, жонглерам за спритність, музикам за мелодії і сміючись, мов дитина, зі стрибків учених собак.

Після бенкету в каплиці відбулася пообідня молитва. Всі помітили, як щиро Вільгельм молився. Коли відправа скінчилася, стомлена королева пішла до приготовлених для неї покоїв. Її провела герцогиня, графиня та герцогова мати. Ввійшовши до кімнати, Анна сказала, що їй хочеться побути з Матільдою. Подруги кинулись обіймати одна одну.

– Анно, як вам віддячити за ваш приїзд?

– Пам’ятати про мою любов до тебе.

– Я пам’ятатиму її завжди, так само, як ви пам'ятатимете мою з чоловіком любов до вас.

– Присягаюся тобі, що я не забуду її довіку.

– Хай Господь почує вас, о моя королево!

Дивлячись одна одній у вічі, обидві молоді жінки перехрестилися.

– Пообіцяй мені, що часто приїздитимеш до мене! Я нудьгую в Санлісі й Парижі.

– Даруй, але… король не дуже добре ставиться до тебе?

Анна, раптом розгубившись, знизала плечима.

– Він надає перевагу товариству слуг, а не мені.

– Але ж ти – королева!

– Королева вельми маленького королівства, меншого за найменше удільне князівство в мого батька, де князі мають більше землі й влади, ніж мій чоловік, і їх більше бояться й поважають, ніж його!

– Було б зовсім інакше, коли б мій дядько мав сина.

– Сина!.. – зітхнула Анна.

Цього вечора королева Франції призналася герцогині, що вона при надії.

Наступного дня герцог з герцогинею вирушили до Руана, де їх зустріла святкова юрба.

А королева повернулася до Санліса. Король чекав на неї в жіночому покої у товаристві Олів’є Арльського; той співав, розважаючи свого володаря.

– Залиш нас самих, будь ласка, – сказала хлопцеві королева.

Олів’є вклонився й разом із придворними дамами вийшов.

– Ваша величносте, мої молитви не були марні: я вагітна.

Насуплене Генріхове обличчя враз проясніло.

– Ви цього певні, люба дружино?

– Так, монсеньйоре. Через кілька місяців я подарую вам сина.

– Слава Богу, люба моя! Він поцілував її в чоло й вийшов, вигукуючи:

– Королева вагітна! Королева вагітна!

Матільда, попри свою тендітну зовнішність, була жінка досить міцна й витривала. Вона й мала бути такою, щоб витримувати часті збудження Вільгельма, який досі зазнав тільки грубих і похапливих обіймів із фалезькими пастушками та феканськими збирачками мушель. Невдовзі після одруження Матільда вже діставала втіху в коханні скоріше, ніж її чоловік.

Через тиждень після весілля Вільгельм оголосив про свій намір прогнати з Донфронського та Алансонського замків охорону графа Анжуйського Жоффруа Мартеля. Герцог потай зібрав п'ять десятків рицарів і, не гаючись, кинувся штурмувати Донфрон. Та гарнізон міста Анже, столиці графства Анжу, попереджений нормандським бароном, що зрадив герцога, зробив вилазку й оточив Вільгельма. Його загін бився хоробро, з тією ненавистю, що її розпалює зрада, й загнав ворога назад до замку. Герцог наказав спорудити чотири вежі й укріпити їх земляними валами та ровами. В селі біля замку він розкинув табір, куди до нього приїхала Матільда.

Облога тривала багато місяців, і вони були для молодої герцогині найщасливішими в її житті. Вільгельм зробив зі свого табору столицю герцогства, постійне місце проживання, своє, а також своїх рицарів та їхніх родин. Діти з дерев’яними шаблями в руках бігали одне за одним у багнюці між шкіряними шатрами, граючись у війну; зброєносці обслуговували своїх володарів, конюхи доглядали за кіньми, жінки вишивали або пряли. Коли Матільда не їхала з чоловіком на полювання чи в гості до сусідніх замків, то, бувши здібною вишивальницею, із задоволенням показувала придворним дамам та служницям мережива, робити які навчилася в найкращих фландрійських прядильниць і мереживниць. Надворі було холодно, ішов дощ. Жінки цілими тижнями не виходили з шатер, тож багато вельмож отримали вишиті золотом туніки й прапори своїх кольорів, щоб могли впізнавати один одного в бою.

Через три місяці після весілля Матільда теж із гордістю оголосила, що й вона завагітніла. Ця звістка переповнила Вільгельма радістю. Він наказав відправити подячні служби Божі в усіх церквах Нормандії, вбачаючи в майбутньому народженні дитини благословення Богом його одруження й незгоду з папською забороною.

Бажаючи покласти край облозі й зберегти життя своїм людям, герцог Нормандський доручив двом рицарям, Роже де Монтгомері та Вільгельму Фіц-Осберну, переказати графові Анжуйському, що він задля вирішення долі Донфрона викликає його на турнір. Жоффруа Мартель відповів, що приймає виклик. Але вдосвіта наступного дня на бій він не прийшов. Вільгельм чекав його марно. Граф Анжуйський вирушив уночі захищати свої землі водночас від короля Франції і від грабіжників на чолі з Неелем Сен-Соверським. Вільгельм, доручивши одному зі своїх воєначальників тримати облогу далі, подався ввечері на Алансон, сподіваючись на світанку захопити зненацька його мешканців. Але гарнізон, попереджений ще одним зрадником, замкнув брами фортеці, що викликало в герцога страшенний гнів.

У замку жили веселі й зухвалі люди, які всіляко глумилися з герцога та його вояків. Щоб показати свою зневагу до Байстрюка, командири гарнізону наказали натягти на дерев'яну фортечну огорожу шкури щойно забитих тварин і так уберегти її від вогню з боку нападників. Під крики «Шкура, шкура чинбаря!», що було образливим натяком на ремесло його діда по матері, Вільгельм, очманівши від люті, кинувся штурмувати фортецю.

Через кілька днів крикуни заплатили за своє зухвальство вельми дорого. Переможець розправився з ними жахливо: він спалив гарнізон і полонив тридцять двох чоловік – рицарів, міщан і ремісників. Вільгельм наказав повідрубувати їм ноги й руки на очах у тих, хто ще чинив опір, а потім понівечених людей, мертвих і ще живих, викинули на дорогу. Побачивши це, останні воїни капітулювали. Ця жорстокість не була властива Вільгельмові. Безперечно, він хотів примусити Алансон заплатити за всі минулі зради, за всі образи, яких зазнала його мати й він сам у дитинстві. І хоч васали урочисто визнали Байстрюка своїм сувереном, хоч король Франції на час відсутності батька Вільгельма сам згодився бути його опікуном, королівська родина ніяк не могла змиритися з тим, що герцогство Нормандія опинилося в руках чинбаревого онука.

Залишивши частину свого загону в підкореному місті, герцог повернувся до Донфрона, який капітулював навесні.

Зміцнюючи свої позиції, Вільгельм, – дарма що йому не раз намагався перешкодити вельможа Майєннський, – спорудив на місці злиття річок Майєнн та Варенн замок Амбрієр.

Герцог відіслав Матільду у Фалез до своєї матері, дозволивши їй заїхати по дорозі до королеви Франції, яка невдовзі мала родити.

Герцогиня Нормандська застала подругу глибоко засмученою: Анна щойно дізналася про смерть її матері Індігерди та брата Володимира. На другий день після одруження своєї дочки з французьким королем дочка короля Швеції зі згоди чоловіка Ярослава вирушила до жіночого монастиря в Новгороді, щоб бути ближче до свого улюбленого сина. Але недуга не дозволила їй довго втішатися цим щастям. Вона померла незабаром після приїзду до Новгорода. Дуже скоро в тій самій могилі біля неї спочив і Володимир. Матір і сина поховали в Софійському соборі у Новгороді.

Зустріч із Матільдою трохи погамувала Аннине горе, а коли королева дізналася, що подруга теж при надії, то сповнилася щастям.

– Наші сини будуть братами!

– Цього ми з Вільгельмом хочемо найдужче. Ти назвеш сина ім'ям його діда, короля Роберта?

– Ні, мій чоловік згодився дати йому ім’я мого славетного предка Філіппа, царя Македонії.

– Філіпп… Це не ім'я для франкського короля.

– Дарма. А як назвеш свого сина ти?

– Робертом, ім'ям Вільгельмового батька.

Королева народила на кілька тижнів раніше, ніж мала народити, повненького хлопчика, якого назвали на честь батька Александра Великого Філіппом.

Розділ чотирнадцятий
СПАДКОЄМЕЦЬ

– Дружино моя, я дякую вам за великий подарунок, який ви мені зробили! – сказав король Генріх, беручи новонародженого сина з рук Олени, яка не дозволила приймати пологи в королеви нікому іншому. – Сестро моя, друзі мої, погляньте на майбутнього короля Франції! Правда ж, цей молодець добре збудований? Мені здається, його живчик забезпечить продовження нашого роду. Що ви на це скажете, Бодуене?

– Генріху, він схожий на всіх маленьких чоловічків при доброму здоров'ї.

– Ви жартуєте! Він набагато міцніший…

Бодуен зайшовся сміхом.

– Ваша величносте, ви маєте цілковиту рацію.

– Брате, поверніть немовля годувальниці, бо він застудиться, – промовила графиня Фландрійська.

– Ой дядечку, дайте його мені! – попросила Матільда. – Який же він маленький!

– Маленький! – вигукнув Генріх. – Мій синок маленький?! Гадаєш, твій буде теж такий самий гарний?

Матільда і її мати квапливо перехрестилися.

Розсунулася завіса, що відділяла кімнату від зали, і ввійшов, скидаючи шолома, чоловік – весь у багнюці, від нього відгонило стайнею й потом.

– Де він? Мені сказали, що в нас народився король. Я хочу негайно ж виявити йому своє шанування.

– Графе Валуа, вам слід було б спершу піти до парильні, а вже тоді з’являтися перед королем і королевою. Він вас тхне гірше, ніж від цапа! – сердито вигукнула Адель Фландрійська.

– Графине, я так нетерпеливився, що не подумав про свій туалет. Тож прошу вибачити мені за цей мій поспіх.

– Щодо мене, – мовив король, – то я залюбки вибачаю вам, бо це обіцяє в майбутньому добрі взаємини між двома нашими дворами.

– Дякую вам, королю, – сказав Рауль де Крепі і якось безцеремонно вклонився.

Але Генріх удав, що цього не помітив. Навпаки, він узяв з рук Матільди новонародженого й простяг його графові.

– Візьміть, ось мій син.

Боуден і Адель теж потяглися до немовляти. Чи король не з'їхав з глузду, дозволивши такій людині, як граф Валуа, тримати на руках спадкоємця корони? Хіба ж не ходили чутки, що він не мав собі рівних, коли брався отруювати тих, хто йому заважав?

– Гарний хлопчина, викапана мама! Як його звати?

– Філіпп.

– Філіпп? Цього ім'я у нас іще не було. Але чом би й ні?.. Дай, Боже, тобі довге життя, Філіппе!

– Амінь! – озвалися всі хором.

Підійшла Олена, взяла дитину й зникла за завісою.

– Чи можу я привітати королеву, висловити їй свої побажання й запевнити її у своїй відданості?

– Пізніше, королева нездужає,– відповіла графиня.

– Сестро моя, королева мужня й міцна жінка, клятва у вірності такого чоловіка, як граф Валуа, буде для неї приємною. Ходімо, я сам проведу вас до її ліжка.

І король підняв важкі штори, що відокремлювали ліжко від решти кімнати.

Анна лежала на кількох подушках із заплющеними очима, дуже бліда, під очима видніли сині кола, коси розкуйовджені, з-під хутряного покривала визирали голі плечі.

Господи милосердний, навіть через кілька годин після пологів ця жінка така гарна! На її такій білій шкірі найменший доторк залишив би слід! Подумавши про це, Рауль де Крепі відчув, як його поймає хіть. Хай він попаде до пекла, але цією жінкою заволодіє неодмінно. Байдуже, скільки часу для цього буде потрібно, він зачекає, але він присягає перед святою матір’ю Божою, що Анна буде його! Господь зглянеться над ним: задля неї він ладен піти на вбивство і навіть на ще гірше…

Анна здригнулася. Раптом їй стало холодно; вона невиразно відчула небезпеку. Не розплющуючи очей, підтягла покривало до підборіддя.

– Олено! – прошепотіла вона.

Олена підійшла, прошепотіла до Анни кілька слів рідною мовою, погладила їй коси.

Граф Валуа віддав би одне зі своїх міст Перонн, аби тільки доторкнутися до цих палахких кіс. Він докладав чимало зусиль, щоб не відштовхнути цю опасисту жінку, яка ні на крок не відходила від своєї володарки й не спускала з нього очей, коли він приходив у двір провідати короля. Двічі граф намагався підкупити її, щоб вона залишила його віч-на-віч із королевою, і обидва рази вона, не приховуючи свого презирства до нього, відмовляла йому. Тільки ця жінка, думав він, та ще, може, граф і графиня Фландрійські здогадувались, який шалений потяг він відчував до королеви. Навіть Байстрюк, який відверто оголосив себе її вірним рицарем, нічого не помітив. Що ж до чоловіка, то досить підіслати йому одного-двох гарненьких, мов незаймані дівчата, слуг, і він ні про що не здогадається.

Молода породілля повільно підвела повіки.

У неї вп’ялися чиїсь вогненні, наче в хижого звіра, очі; що більше Анна намагалася уникнути їхнього погляду, то дужче відчувала, як вони притягують її до себе. І хоч скільки вона докладала зусиль, а проте не могла ні поворухнутись, ні заговорити. В її голові перемішались уривки думок: що вона робить у цьому полоні?.. Брати мої, прийдіть мені на допомогу… Батьку мій, не лишай мене з цим чоловіком саму… А що робить мій чоловік?.. А герцог Вільгельм, мій вірний рицар?.. Господи, забери від мене цього нелюда!.. Зайчику!.. Пилипе!..

– Пилипе!.. Філіппе!..

Розгублено закричавши, Анна випросталася й простягла вперед руки, мовби відштовхувала від себе кривдника.

– Ідіть звідси, королеві треба відпочити, вона вимагає сина!

Олена, на обличчі в якої проступив глибокий смуток, знову вклала в ліжко королеву, витерла їй піт із чола, а тоді, вже не звертаючи уваги на поважних осіб довкола, прихилила голову улюблениці до своїх грудей і тихенько заспівала колискову, що проганяє погані сновидіння. Помалу Анна перестала тремтіти і з усмішкою на вустах заснула.

Рауль побачив і як заснула королева, і цю її усмішку. Дикі ревнощі кліщами стисли йому серце. Ніхто не повинен бачити цю усмішку, тільки він має право викликати її… або зробити так, щоб вона згасла!

Граф укляк одним коліном на підлогу і, не перестаючи поїдати очима Анну, пробурмотів глухим голосом:

– Королево, прийміть мої найщиріші вітання з приводу народження вашого гарненького сина. Ви зробили велику честь королю й короні Франції. Хай Бог віддячить вам за це славою!

– Графе, прошу вас, королева заснула, вона вас не чує. Король і я перекажемо їй ваші теплі слова. Вона буде вельми зворушена, – прошепотіла Адель Фландрійська, смикаючи його за рукав.

Але він і далі не зрушав з місця. Олена інстинктивно притисла до себе свою улюблену «дочку». Анна застогнала. Запала глибока тиша, всі довкола ніяково дивилися на цю сцену. Із заціпеніння їх вивів плач немовляти.

– Ну, графе, можна подумати, що вас тут хтось зачарував. Ви закам’яніли, мов дружина Лота, що стала соляним стовпом.

Рауль важко підвівся.

– Даруйте мені, Генріху, але на моєму стані не позначилися ніякі чари. Я цілий день їхав верхи і трохи стомився.

– Мені це подобається. Якусь мить я гадав, що ви викрадете королеву з-перед нашого носа!

– Егей, ваша величносте, не одному чоловікові хотілося б викрасти таку вродливу жінку, як королева!

– Графе Валуа, ви забули, з ким розмовляєте!

– Ні, Генріху, це був лише комплімент, манера висловлюватись – і тільки.

– Мені не подобаються ваші манери, графе. Віднині вам слід буде їх змінити, коли приходитимете до мене.

Нічого не відповівши, граф так низько вклонився королю, що тому довелося роздратованим жестом давати знак підвестися. Бодуен і Адель теж у відповідь графові стримано вклонилися; тільки Матільда люб'язно йому всміхнулася.

– Бачу бодай одне привітне обличчя! Хай Господь вас береже, люба герцогине, і дасть вам і герцогові Вільгельму шляхетних нащадків…

– Що це за рицар накликає на мене Господнє благословення? Хай Всевишній зробить те саме й для нього. А, це ви, графе Валуа? – промовив, входячи, герцог Нормандський.

– Невже вам неприємні мої побажання?

– Я не люблю вас, графе, і ви це знаєте. Але в такий радісний день я хочу забути про наші сварки. Генріху, щойно почувши цю щасливу звістку, я вирішив сам прийти вас привітати. Я наказав відправити службу Божу в усій Нормандії.

– Дякую вам, брате. Принесіть мого сина! Повитуха показала герцогові заснуле немовля.

Вільгельм мовчки, зворушено роздивлявся його.

– Гарна дитина, – озвалася Матільда, підійшовши до чоловіка. – Правда ж?

Вільгельм, здавалося, й далі про щось марив; він дивився на дружину й не бачив її.

– Правда ж? – повторила вона.

– Так… звісно… Як ся має королева?

– Дуже добре, вона відпочиває.

– Чи можу я її побачити?

Цей його благальний тон був неприємний для Матільди, і вона насилу примусила себе відповісти байдужим голосом:

– Гадаю, король дозволить.

Вільгельм розсунув завіси й укляк одним коліном на підлогу перед молодою жінкою, що спала на грудях у годувальниці. Як і граф, герцог відчув, що перед цією вродою й невимушеністю його поймає шалена хіть, і він аж зблід. Йому здалося, ніби він такий знесилений, що вже й не підведеться, коли королева розплющила очі й жалібно прошепотіла:

– Вільгельме, я рада вас бачити.

– Моро!

Король, що стояв неподалік від герцога, спитав у сестри:

– Чому він називає її Морою? Я вже чув, як він так називав її…

– Матільда сказала мені, що на Русі цим ім'ям називають якусь чаклунку.

– Чаклунку?! А хіба в тій далекій країні теж є чаклунки?

– Дядьку, – озвалася Матільда, всміхаючись, – чаклунки є в усьому світі.

– Як ви смієте говорити такі нісенітниці, герцогине, ви, доброчесна християнка, незважаючи на ваш шлюб?! – промовив санліський єпископ Фролан.

Цей натяк на заборону папою її шлюбу засмутив дочку графа Фландрійського. Церква й далі не схвалювала цього одруження, погрожувала молодятам відлученням, і думка про це викликала в герцогині трепет. Як жити без причастя, щоденних відправ, почуваючи себе позбавленою любові Божої? Невже Ланфран, який так довго був проти цього шлюбу і якого Вільгельм послав до Рима, не зумів умовити папу? Ігумен Бекського монастиря виявився гідним довіри.

Дитина, що її вона носила під серцем, уперше ворухнулася, Матільда побачила в цьому щасливу призвістку й забажала поділитися своєю радістю з майбутнім батьком. Але той дивився тільки на королеву, якій вони разом заприсяглися в любові й вірності. Матільда любила Анну ніжною любов'ю, і затьмарити її не могло ніщо. Коли Вільгельм розповів їй про свою зустріч з Анною та почуття, які прокинулися в ньому, вона не тільки зрозуміла його, а й була цьому рада.

– Тепер ми любитимемо її разом! – вигукнула вона.

Герцог ласкаво поцілував її й сказав, що дарує їй великий маєток біля Фалеза. Вони щодня молилися вдвох за королеву.

Але сьогодні Матільда вперше відчула себе обкраденою й сповненою ревнощів.

– Матільдо! Я хочу бачити Матільду!

Цей Аннин оклик розігнав її сумні думки.

– Я тут!

– Моя добра Матільдо, яка я рада, що ви обоє зараз біля мене, – сказала королева, взявши їхні руки й притиснувши їх до себе. – Мені приснився кошмар: якийсь чорний чоловік нахилився наді мною й хотів викрасти мене. Я кликала на допомогу, але ніхто не приходив, я боролася з ним, та він був дужчий за мене, і я скорилася йому…

– Анно, – озвалася Адель Фландрійська, перебивши її,– ці погані сни викликані вашою втомою, вони цілком природні після пологів. Вам треба відпочити. Матільдо, Вільгельме, йдіть звідси.

Герцог і герцогиня Нормандські послухалися й покинули кімнату королеви. Разом з ними вийшов король і всі, хто був із ним. Лишилася тільки повитуха та служниці, проте Олена поквапилася спровадити і їх.

– Мені ще снився Пилип, правда ж?