Текст книги "Анна Киевская"

Автор книги: Режин Дефорж

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 20 страниц)

Розділ п’ятнадцятий
ПИЛИП

Коли Анна розлучилася із земляками, що супроводжували її, і вирушила з Польщі до Франції, Пилип, попри наполягання товаришів, з ними не поїхав.

Він без жалю дивився, як від’їжджають ті, хто з дитинства ділив з ним радість і честь належати до дружини князя Київського, – адже її складали найдобірніші, найхоробріші й найшляхетніші воїни, його вірні соратники в боях. Пилип не повернувся на Русь, став зрадником і дезертиром. Він молився, щоб Бог допоміг йому звершити замислене, й наперед просив у нього прощення.

Вночі Пилип проміняв свій надто розкішний і яскравий одяг на ганчір’я, яке носили злидарі, що їх у дорозі наймав до свого загону в міру потреби Гослен Шонійський. Молодий воїн залишив собі тільки подарований Анною кинджал, такий собі ніж із двогострим лезом, подарунок ще від Ярослава, а також кілька золотих та срібних монет – хлопець поклав їх до шкіряного гаманця й сховав його під сорочку. Отак, не виказуючи себе, Пилип рушив услід за Госленовою валкою. Щоб ніхто його не впізнав, особливо Анна, Пилип дістав кинджал, поцілував лезо і обрізав собі чуба, а тоді поголив маківку, бороду й вуса, залишивши на потилиці тільки довге пасмо, як ото в татарських вояків.

– Володимире Великий, і ти, святий Георгію, мій покровителю, дайте мені мужність довести замислену справу до кінця!

З моторошним спокоєм він порізав собі чоло та щоки і розпоров шию від правого вуха до плеча. Заюшений кров’ю, він стрибав від болю, а тоді, зачепившись ногою за корінь, упав обличчям у багаття, яке розпалив, щоб зігрітися. На мить Пилип знепритомнів від страшенних мук. А коли, перетворившись на живий смолоскип, очуняв, то обличчя в нього було зовсім спотворене. Незважаючи на велику відстань, що відділяла його від ар’єргарду королівської валки, воїни Гослена Шонійського почули жахливе Пилипове завивання, яке кинуло їх у холод, хоч вони й звикли до смертельного крику. Затуливши долонями очі, Пилип покачався в снігу й загасив вогонь на одязі, але погамувати біль від опіків на обличчі не міг. Він знову втратив свідомість.

Скільки годин він так пролежав?.. Зрештою, напівмертвий від холоду, Пилип підповз до коня, який весь тремтів і тіло в якого вже вкрилося крижаною плівкою, і навпомацки відв’язав від сідла фляжку. Великий ковток спиртного трохи вивів із заціпеніння його руки й ноги. Він спробував знову підвестися, але звалився, мов оберемок, на землю; його права нога, щиколотка якої, безперечно, була вивихнута під час падіння, відмовлялася служити. Важко дихаючи, Пилип нарізав з накидки широких стрічок і міцно обв'язав ними голову. Майже обморожене обличчя боліло вже не так. Закляклі обпечені пальці намацували на ньому тільки одутлості й рани, очі перетворилися на дві вузенькі щілини. Що ж до рота та носа… Десь із глибини його грудей вихопився глухий стогін, що перейшов у гарчання, потім – у шалений зойк і захлинувся в булькоті крові, яка цебеніла з його розтятого горла. Жмутком моху він затулив рану.

З останніх сил він видерся на коня, і той кинувся вчвал. Хоч як дивно, але Пилип не звалився на землю, втримавшись у сідлі завдяки інстинкту вправного вершника. Подолавши вчвал чималу відстань, кінь розігрівся, заспокоївсь і перейшов на клус.

Очманілий від гарячки й болю Пилип кілька днів їхав слідком за валкою, тягнучи за собою вивихнуту ногу, хлебчучи, мов тварина, воду з калюж на дорозі, а згодом, коли знову побачив на очі, живлячись кров’ю зайців, яких упольовував за допомогою рогатки. Щоб погамувати біль від опіків на обличчі, Пилип носив щось ніби маску з моху. Одного ранку його, знесиленого й схудлого, покинула гарячка, і він нарешті зміг проковтнути кілька шматків сирого м’яса молодого оленяти. Цього було досить, щоб повернути собі трохи сили.

Їдучи день і ніч, кінь та його вершник наздогнали валку. Настав час для Пилипа розлучитися зі своїм вірним товаришем. У нього не вистачило мужності забити коня. Прив’язавши його до дерева й востаннє пригорнувшись до нього, Пилип, накульгуючи, втік. Він ще довго чув іржання коня, відтак воно затихло. Невже вовки?..

Цієї ночі Пилип пережив такі страшні муки, що напевне вкоротив би собі віку, якби йому не здалося, ніби в гарячці почув, як його покликали:

– Зайчику!.. Зайчику!..

Через три дні Пилип уколошкав чоловіка з почту одного з єпископів і найнявся на його місце, незважаючи на той жах, який він наганяв своїм виглядом на всіх. Коли в нього спитали, як його звати, він лише показав на загноєну рану в себе на шиї. Тож його прозвали Кульгавим Німчуром.

Здавалося, жахливі рани додавали Пилипові сили, і йому доручали найтяжчу роботу: прибирати дерева, що попадали впоперек дороги, витягувати загрузлі в багнюці повози, підкладати плескате каміння під колеса, полювати на вепрів та оленів для столу княжни, а також на вовків, убезпечуючи від них валку, відганяти грабіжників, які нишком посувалися вслід і тільки й чекали слушної нагоди напасти.

Пилип двічі знешкоджував засідки й сам уколошкав п’ятьох розбійників. Гослен Шонійський викликав хлопця до себе й привітав його. Ця кремезна постать і це спотворене обличчя видалися йому знайомими. Слава Богу, що ніхто з його людей не був так скалічений. Бідолаха не розмовляв, певне, через оту рану на шиї. Та хай там що, а новобранець виявився непоганим слугою. Мабуть, це був якийсь воїн, покинутий на полі бою… Якщо він не загине в дорозі й добре поводитиметься, то він, Гослен Шонійський, неодмінно забере його до Франції.

Після цієї зустрічі Пилип тримався якомога далі від Гослена та єпископів, особливо побоюючись доскіпливого Готьє.

Дістаючи Анну з уламків повоза, який звалився в річку, Пилип потерпав, що його викриють. Він мало не виказав себе, коли довше, ніж треба було, притиснув непритомну дівчину до себе. Олена обережно забрала в нього цю дорогу йому ношу і, хоч Анна стала ще важча через намоклу у воді одежу, сама понесла її до найближчого повоза. Там княжну роздягли, розтерли, зігріли, і вона опритомніла. Її радісна усмішка заспокоїла годувальницю та єпископів, що позбігалися.

– Мені приснилося, нібито мене ніс міцний юнак, – сказала вона.

– Такі сни не зовсім доречні для майбутньої дружини, – зауважив Роже Шалонський.

Єпископ де Мо насилу стримав глузливу посмішку – його сором’язливий колега замолоду був не надто цнотливий.

Трохи згодом Олена передала Пилипові горщечка з маззю, яка мала допомогти його ранам загоїтись. Хлопець був зворушений, упізнавши мазь, таємницю якої знала тільки Анна. «Сама не відаючи того, вона піклується про мене», – подумав він.

Незабаром своєю хоробрістю й вірністю Пилип здобув пошану в товаришів, які помалу звикли до його мовчазності, спотвореного обличчя і дивної, якоїсь варварської зовнішності. Сам не розмовляючи, він багато слухав і невдовзі вже трохи навчився розуміти французьких воїнів.

Щодня він ховався десь у дуплі чи під возом, крадькома милуючись княжною; щодня повгамовував у собі порив, який штовхав його сказати їй: «Поглянь, це ж я, Зайчик!»

Одного вечора, коли сонце вже сідало за обрій, вони приїхали до широкої річки, яку французи називали Рейном. Гослен Шонійський покликав його до свого шатра.

– Мої воїни називають тебе Німчуром або Рубцюватим. Але це не християнські імена, тому нам треба підібрати тобі якесь справжнє ім’я. Ти розумієш нашу мову?

«Так», – кивнув головою Пилип.

– Гаразд. Скоро ми приїдемо до Франції. Я помітив, який ти хоробрий у бою. Але я не знаю, звідки ти й чи ти бодай хрещений…

Пилип жваво покивав головою.

– Ти хрещений? Тоді це полегшить справу. Я нічого не знаю про тебе, але я розуміюсь на людях. Незважаючи на спотворене обличчя, ти викликаєш у мене довіру, сам не можу сказати чому. Чи бажаєш ти поїхати зі мною до Франції і вступити до мене на службу? А згодом, як виявишся гідним того, станеш, може, й зброєносцем. І хто знає, хоч ти й не шляхетного роду…

На мить Пилипа пойняла лють, і Гослен це помітив.

– …тебе, може, навіть посвятять у рицарі. Що ти на це скажеш?

Замість відповісти молодий воїн укляк одним коліном на землю й простяг у двох руках меч, що його відбив у ватажка грабіжників.

– Гаразд, я беру тебе до себе. Тепер треба дати тобі ім’я.

Пилип вивів на піску кілька літер, і очі в Гослена полізли на лоба.

– Ти вмієш писати?! І читати?

Пилип ствердно закивав головою й одразу ж пожалкував, бо помітив, що на Госленовому обличчі промайнула підозра.

– Може ти розтрига?.. Ні?.. Тоді я нічого не розумію. Ось я, приміром, не вмію читати, – гордо додав він. – Рицареві це зовсім не потрібно. Йди звідси, я повинен подумати.

Надійшов Готьє де Мо й побачив, як пильно Гослен роздивляється літери, виведені на піску тим дивним воїном із спотвореним обличчям.

– Гослене, над чим ви замислились? Що ви так уважно розглядаєте?

– Ваше преосвященство, ви можете сказати мені, що означають ці знаки?

Готьє укляк навколішки й, роздивившись напис на піску, підвівся.

– Це грецькі літери. Тут написано: «Георгій».

– Це християнське ім’я?

– Авжеж. Святий Георгій був одним із сімдесяти двох учнів Ісуса Христа. Він помер наглою смертю й воскрес через шість тижнів після того, як святий Петро торкнувся жезлом його труни. Цього святого дуже шанують грецькі й руські християни. А чого ви питаєте про це?

– Не знаю. Я натрапив на ці знаки й подумав: що б вони могли означати?..

– А ви бачили, хто їх вивів?

Госленове обличчя було засмагле, і єпископ Готьє не помітив, як щоки у ватага конвою раптово налилися кров’ю.

– Ні, я нікого не бачив.

– Безперечно, це написав хтось із наших духівників, – промовив єпископ і пішов своєю дорогою.

Коли Готьє покинув Гослена Шонійського, той, невдоволений і спантеличений, повернувся до свого табору. Чому той Німчур набрехав йому? Це запитання мучило його цілий вечір. У голові Гослена роїлися плутані думки, і він не одразу помітив Пилипа неподалік від повоза княжни; спершись на списа, той стояв на чатах. Миготливе полум’я вогнища, біля якого лежав Гослен, робило спотворене обличчя хлопця ще жахливішим, підкреслюючи його відчайдушність. Як це він з простого носія перейшов у вартові? Хто дозволив? Гослен не пам’ятав, щоб він давав на це дозвіл.

Він заснув міцним сном, і йому снилися каліки із спотвореними обличчями, що не давали йому спокою, волаючи німими криками й виводячи своєю кров’ю загадкові знаки, які нічим не можна було стерти.

Вранці Гослен попросив привести до нього Німчура, але його ніде не знайшли. З’явився хлопець аж через три дні, змарнілий і блідий; він приніс великого оленя, кинув його Госленові до ніг і весело всміхнувся. Цей подарунок вельми зворушив Гослена, і він не став нічого розпитувати. До того ж йому сказали, що за ними ось уже два дні йде назирці ватага розбійників.

– Рицарі й ви, воїни, остерігайтеся: ті грабіжники можуть будь-коли на нас… Чого тобі?

Пилип прибрав руку з Госленового ліктя й насилу промовив:

– Мертві.

– О, ти можеш говорити?!.. Що ти хочеш сказати?

– Всі… мертві…

– Скільки?

– Сім, – показав він на пальцях.

– Де?

Пилип показав рукою.

– Веди нас.

Пилип заглибився в ліс, услід за ним подалися Гослен та зо два десятки воїнів. Пройшовши кроків сто, вони зупинилися: сім тіл, уже затверділих на холоді, лежали серед дерев. Збита ногами земля свідчила про те, що тут відбувся запеклий бій. У двох трупів були розтяті голови, ще в двох розпорені животи. Стоячи перед цим побоїщем, Гослен Шонійський зі страхом і замилуванням водночас дивився на Пилипа. Як один чоловік зміг порішити сімох розбійників і ніхто не почув ні їхніх криків, ні звуків бою? В цьому було щось дивне, ба навіть сатанинське.

Гослен укляк навколішки, розгонисто перехрестився й почав молитися; його воїни теж повклякали. Пилип, хвилю повагавшись, приєднався до них. Потім Гослен наказав зібрати зброю й роздягти трупи.

– То тебе звати Георгієм?

– Ні.

– А як?

– Я не маю імені.

Гослен знову недовірливо подивився на нього.

– Кожна людина має ім’я.

– Називайте мене Рубцюватим або Кульгавим, ви ж самі мене так прозвали.

Гослен Шонійський, відчуваючи, що нічого більше не доможеться, знизав плечима.

– Гаразд. Від сьогодні я беру тебе на службу до себе. Ти житимеш біля мене, матимеш харчі, дах над головою – коли це, звісно, буде можливо – і право на пограбування під час боїв, крім, звичайно, днів посту… Але ж ти, безперечно, не знаєш, що таке піст: у цей час кожен рицар, кожен воїн повинен уникати битися під страхом смертельного гріха. Він повинен також шанобливо поводитися з жінками, захищати вдів і сиріт. Мій зброєносець дасть тобі одежу. Ти добрий вершник?.. Тоді отримаєш коня, за яким ти мусиш старанно доглядати, а як ні, то тебе суворо покарають. Вибери собі зброю, ти її заслужив. А тепер іди собі й попроси в Бога прощення за свої гріхи. Затям: ти не маєш права мене зрадити й повинен бути вірним королеві та королю.

Пилип не багато зрозумів із цієї довгої промови, але з тону Гослена збагнув, що той узяв його до себе на службу. Він укляк одним коліном на землю, поклав правицю собі на груди й похилив голову на знак згоди. Потім з трофеєм під пахвою пішов до валки, яка щойно зупинилася. Там Пилип, забившись у тихий закутень, уперше після того, як покинув свою дружину, сповнився почуттям радості. Він домігся успіху!.. Він опинивсь у франкському королівстві!.. Він дихає тим самим повітрям, що й княжна!.. Прихилившись спиною до дерева, Пилип підвів до неба спотворене обличчя, по якому вздовж бридкого рубця покотилася сльоза. «Святий Георгію, дай мені сили дотримати своєї присяги!»

Теплий віддих і легкий доторк кінської голови спустили його з-за хмар на землю.

– Блискавка!

У Пилипа ще боліла щиколотка, але він умить схопився на ноги й пригорнув до себе голову тварини, яка на радощах заіржала.

– Блискавко… люба моя… ти впізнала мене! Не забула!.. Ох, якби ти вміла говорити! Ти б сказала їй, що я тут, біля неї, що її образ ніколи не полишає мене! Блискавко, перекажи це їй…

– Блискавко! Блискавко! – озвався чийсь інший голос. – Ох, ти її таки піймав! Ця тварюка зведе мене з розуму. Вона безперестанку намагається втекти від мене, кусається, хвицається! На ось, чортяко, я тебе провчу!.. Ой!..

Не встиг батіг здійнятися вгору, як опинився в руках Пилипа, що владно шмагонув ним по обличчю зброєносця, якому доручили доглядати за конем княжни. Зброєносець вихопив важкого меча й люто закричав:

– Мугирю, ти дорого заплатиш мені!

Та Пилип швидко роззброїв зухвальця, ще й поранив йому руку.

– Припиніть бійку! – крикнув Гослен Шонійський.

Пилип, який наготувався завдати зброєносцеві удару у відповідь, затримав руку в повітрі.

– Що тут діється?

Блідий від люті й страху, поранений зброєносець випростався.

– Цей чоловік збожеволів, він накинувся на мене й хотів убити.

– Це правда?

– Ні,– відповів Пилип, простягаючи батога й показуючи на Блискавку, яка басувала довкола нього.

– Ти хочеш сказати, що він збирався шмагати батогом коня княжни?

– Так.

– Ти вчинив правильно, завадивши йому, але за це не слід убивати. Цікаво, що цей кінь так радісно зустрів тебе, адже він нікого, крім княжни, до себе не підпускає. Дивний ти чоловік. Якогось дня, коли ти знову заговориш, розкажеш мені свою історію. А поки що йди звідси.

Пилип спокійно витер об траву свого меча, сховав його в піхви й попростував до воза з кухнею. За двоє пташиних яєць, які дістав із-за пазухи, він виміняв добрячий шмат оленятини, загорненої в коржик. Кивком голови подякував кухареві.

– Ти великий мастак убивати людей і тварин. Завжди повертаєшся із здобиччю, – сказав йому кухар, обсмоктуючи пальці.

Перекусивши, Пилип подався шукати джерело, щоб скупатися й поголити собі голову та бороду. Коли він повернувся, його висміяли супутники, дехто з яких не купався від самого Києва. Не звертаючи на них уваги, Пилип ліг під возом, повернувшись обличчям до повоза Анни.

Церемонія одруження та коронування була для нього великою мукою. Він пробував забути її, заливаючи душу поганеньким спиртним у жалюгідних корчмах на околицях Реймса й кохаючись зі старими повіями та худющими, ще недозрілими дівчатками; приголомшені його виглядом, вони заплющували очі від огиди й страху. На другий день після тої пиятики та сумної розпусти ніхто не наважувався підійти до нього, бо його налиті кров’ю очі були сповнені такого розпачу, що не підпускали до себе ні найсміливіших, ні найприязніших.

Пилипа не взяли до того загону воїнів, який супроводжував нову королеву та короля до Санліса. Він поїхав з Госленом на його землі в Шоні, де на того чекали дружина й сини. Господар зробив усе для того, щоб у своєму домі тепло прийняти чоловіка, до якого він відчував дивну приязнь. Збігло кілька тижнів, а Пилип так жодного разу й не бачив Анни. Помалу він починав говорити хрипким, низьким голосом, що тільки додавало йому таємничості. Від мазі, яку передала йому Олена, швидше гоїлися рани, сходили пухирі. Пилип гаяв час на полюванні зі старшим господаревим сином, дев’ятирічним хлопчаком, що ні на крок не відходив від нього й засипав його запитаннями, на які Пилип відповідав через одне.

– Батько сказав, що ти один з найкращих його воїнів. Скільки чоловік ти вбив?.. Ну, признайся мені!

– Не знаю.

– Я тобі не вірю. Батько сказав, що кожен знає, скільки людей він убив своєю рукою. То скільки?.. Скільки?..

Стомившись від цих надокучливих розпитувань, Пилип зрештою відповів:

– Може, з десяток.

– І тільки?! Мій батько вбив цілу тисячу!

– Гадаю, ти перебільшуєш, хлопче.

Якийсь час Гослен спостерігав за ними. Він дуже пишався дорослою впевненістю сина та його потягом до зброї. Рубцюватий виявився чудовим учителем, а Тібо – добрим учнем.

– Іди грайся, синку.

– Тату, я вже не дитина, щоб гратися, я дорослий.

– Скоро будеш дорослим, синку, скоро. Йди, мені треба поговорити з Рубцюватим. Король викликає мене до себе. Ми вирушаємо завтра вдосвіта… Що з тобою, ти весь зблід…

Пилип насилу стримав радісний крик. Отже, він побачить її!.. В його скронях так загупала кров, наче хтось ударив у барабан. «Господи, прийми мою подяку за твою доброту! Я її побачу!..»

Розділ шістнадцятий
ГЕНРІХ

Народження спадкоємця сповнило монарха радістю, вселило в нього спокій за майбутнє роду. Скінчилися натиски єпископів, зубоскальство придворних, ледь прихована зневага графів! Тепер завдяки цьому синові Генріх показав усім, що він справжній володар королівства і, виконавши свій подвійний обов’язок короля й чоловіка, здобув волю жити так, як йому хотілося.

Передусім треба буде провчити занадто впливового Байстрюка, який зі згоди своєї дурнуватої дружини приходить залицятися – і то просто в нього, Генріха, на очах – до королеви. Чи вони, бува, не запросили її стати хрещеною матір’ю в їхнього первістка Роберта? Задля цього він укладе мир з Жоффруа Мартелем і вступить з ним у союз. Граф Анжуйський, що воює із Вільгельмом, намагаючись прорвати облогу фортець Донфрон та Алансон, неодмінно задовольнить усі його прохання, тим більше, що битва під Сент-Мором скінчилася перемогою французів.

15 серпня 1052 року Генріх запросив до себе Жофруа і після обідні з півчими, відправленої в монастирі Сен-Жермен-де-Пре, наперекір Бодуену Фландрійському урочисто вклав із тим мир.

З цієї нагоди на радість парижанам було влаштовано всілякі розваги: змагання з метання списа на Сені, боротьбу й турніри, переможцям яких вручила призи особисто королева, і це надало святу особливого блиску. Присутність королеви Генріх уже ледве терпів; особливо їй не слід було б заводити з ним балачки про Олену, яку Анна привезла з собою. Ця Олена дивиться на нього з неприхованою огидою й говорить з королевою лише своєю варварською мовою. Він уже не раз хотів відіслати Олену назад до її країни, але боявся прогнівити Анну. Ох, яку жахливу сцену влаштувала вона йому, коли через кілька днів після пологів застала його зненацька з одним молоденьким слугою! Анна виголосила тоді ті самі слова, які колись виголосила його мати, – грубі, суворі й гнівні. Генріху здалося, ніби він знову став хлопчаком, якого королева Констанс обізвала ганчіркою. Після народження Філіппа Генріх більше не торкався Анни. Та незабаром він знову знайде дорогу до її ліжка. Ні, не тому, що йому її бракує, а лише задля того, щоб дотримати правил пристойності. Король іще доведе Анні, що він її володар. Генріх узяв її для того, щоб вона народила короні дітей, і вона їх народить – з власної волі чи з його примусу. Або ж він розлучиться з нею.

– Ваша величносте, ви про щось розмірковуєте… Я вас поцілую, якщо ви скажете мені, чого у вас такий насуплений вигляд.

– Любий Олів’є, я думаю про королеву.

– Тоді звідки цей смуток на вашому обличчі? Королева Анна гарна і добра жінка.

– Замовкни, ти не тямиш, про що говориш. Ти не повинен її захищати, хоч вона й любить співати з тобою.

– Любий королю, ви несправедливий до неї. Хіба вона не народила вам сина? Гадаю, ви ревнуєте королеву, бо всі її люблять, навіть я.

– Йолоп ти! Як можна любити жінку, завжди таку балакучу, кокетливу, лиху й безсоромну! А оте її бридке тіло з отакенними цицьками, ота її вогка й смердюча щілина, ота кров!.. Тьху! Все те викликає в мене огиду. Як тільки згадаю про це, мені хочеться блювати. А ось у хлопця тіло гладеньке й туге, груди пласкі, сідниці кругленькі й вузькі. Мій тендітний член, коли його погладить любчик, стає твердий, як мармур. Ах, уся краса в чоловікові!

– Я не поділяю вашої думки. Як і ви, я люблю чоловічу красу, і мені подобається гладити чоловіче тіло. Але мені до душі й жіноча краса, її гнучкі руки, ноги, ніжний живіт. Пригадуєте, яка гарна королева: ви самі мені призналися, що дістали велику втіху, коли взяли її.

– Я мусив це робити, але скільки я настраждався! Щоб підбадьорити себе, я думав про тебе. Я заплющував очі й уявив собі, що тримаю в обіймах тебе.

– Ми з вами різні люди. В мене очі полізли б на лоба, коли б я побачив, як красуня Анна звивається піді мною.

– Добирай слова! Хіба ти забув, що говориш про королеву?

Олів’є Арльський, що невимушено лежав на подушках, умить схопився на ноги, поклав руку на серце і, вклонившись, з іронією промовив:

– Даруйте мені, ваша величносте, я забув, що розмовляю з королем, а не зі своїм коханцем.

– Цього разу я тобі прощаю, якщо ти пообіцяєш більше не упадати коло незайманих дівчаток з жіночих покоїв.

– Ваша величносте, я охоче обіцяю вам це, бо анітрохи не люблю незайманих дівчаток. Мені більше до вподоби породисті жінки з пишними задами й великими животами та грудьми…

Генріх урвав його, пожбуривши в нього клапоть оксамиту. Юний трубадур, сміючись, повернув той клапоть йому назад. Після грайливої сутички вони опинилися на подушках, де віддалися палким любощам…

Заспаний король лежав напівголий біля Олів’є й дивився у вузьке вікно на загрозливі хмари, що обіцяли грозу. Вже багато днів над Парижем стояла важка задуха, яка майже не спадала й уночі. Вода в Сені дуже нагрілась і майже не давала полегкості парижанам усіх прошарків, які купалися в ній, сподіваючись бодай трохи освіжитись. Пригнічені люди насилу тягали ноги; багаті збадьорювали себе кухлем монмартрського або аржантейського вина, решта – іншим поганеньким питвом. Пили багато, сподіваючись погамувати спрагу, а сп’янівши, сварилися й влаштовували бійки. Щодня охоронці підбирали зо два десятки трупів; щодня ченці з монастиря Отель-Дьє лікували нових поранених; щодня кат когось вішав. У місті панувала нестерпна атмосфера, і її ще дужче згущувало бемкання дзвонів на церквах, що своїми шпилями впиралися в сірувате небо. Здалеку долинав грім. Ще тільки минув полудень, а надворі було темно, наче взимку. Кімнату осяяла сліпуча блискавка, і король побачив поруч себе біле тіло Олів’є. Він простяг руку й погладив трубадурові потилицю, на якій тремтіло злипле від поту чорне волосся. Цієї миті вдарив оглушливий грім, і обидва аж підстрибнули. Генріх перехрестився й пробурмотів молитву. Олів’є підвівся, протираючи очі.

– Мабуть, Бог не дуже нами задоволений. Можна подумати, що він гнівається на нас.

– Замовкни, не гніви Бога! Ми бідолашні грішники, нас охороняє Свята матір Божа. Одягнися, твоя нагота – образа…

– А королівська?

– О!..

Генріх незграбно поправив на собі одяг, і це розсмішило Олів’є.

– Іди геть звідси… Облиш мене… Я хочу попросити прощення в Бога.

Уклякши навколішки і обхопивши руками голову, король Франції заходився молити Бога ще раз відпустити йому содомський гріх.