Текст книги "Анна Киевская"

Автор книги: Режин Дефорж

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 20 страниц)

Розділ одинадцятий
КОРОЛЕВА

У покоях архієпископату горів великий вогонь. Жінки скупали, напахтили й розчесали Анну, і вона трохи перекусила разом з Оленою та Іриною. Королева з досадою випровадила з кімнати придворних дам, бажаючи ці останні хвилини своєї непорочності провести наодинці із землячками.

Олена, тільки-но побачила короля, відчула глибоку відразу до його манірних рухів, писклявого голосу, тієї ніжності, з якою він ставився до слуг і зброєносців. Та особливо їй не сподобалося те, що він так мало цікавості виявляв до Анни, її любої дитини, – це просто виводило її з себе. Тож Олена намагалась поводитися так, щоб не виказати своїх думок і всупереч власній волі не розхвалювати чоловіка, який був королем.

Анна про все це здогадувалася, вона надто добре знала годувальницю, але давала, ніби вірить її похвалам. Одначе, коли Олена почала натяками пояснювати їй, як минає перша шлюбна ніч, Анна сердито урвала її:

– Не завдавай собі стільки клопоту, моя люба! Я знаю, що має статися. Я бачила, як мої брати звалювали служниць і стромляли їм свого прутня. Я бачила й чула, яку втіху вони тоді мали. І я з нетерпінням чекала цього дня. Якби я не була донькою київського князя й не боялася Бога, то вже давно тратила б непорочність.

– Слава Богу, ти цього не зробила!

Олена з полегкістю подивилася на Анну й похитала головою, а Ірина, зашарівшись, розсміялася.

– Іноді опиратися було дуже тяжко, – зітхнула Анна, згадавши Пилипа.

– Так, опиратися буває дуже тяжко, – зітхнула й годувальниця, яка вже давно повдовіла.

– Ох, це правда! – й собі зітхнула Ірина.

Ці зітхання викликали в усіх трьох такий регіт, що вони й не почули, як у двері хтось постукав.

Церемоніймейстерові довелося стукати тростинкою багато разів, поки в кімнаті почули цей стукіт. Нарешті вони обернулися. Позад них стояв король, архієпископ, єпископи й графи Франції. Три жінки збентежено почервоніли. Олена з Іриною заходилися бити поклони, а Анна з цікавістю розглядала чоловічий гурт. Її очі зустрілися з очима графа Валуа, чия висока постать вирізнялася серед решти. Він роздивлявся її так безсоромно, що Анні здалося, ніби її роздягли догола, і вона інстинктивно схрестила на грудях руки. Реймсьий архієпископ хибно зрозумів цей її жест і насилу стримався, щоб не всміхнутися. Тоді підійшов до неї.

– Ми прийшли, королево, благословити шлюбне ложе, щоб Бог змилостивився дати вам радість зачаття.

Анна відійшла вбік; вона була в самій сорочці з тонкого, майже прозорого полотна, обтягненій на талії широким золотавим поясом, інкрустованим барвистими самоцвітами. Довгі руді коси хвилями спадали вниз, немов дві золоті змії. Яка ж гарна ця королева, що прийшла сюди з холодної степової країни! Король ступив до неї і взяв її за руку. Вони вклякли перед прелатом навпроти ліжка, застеленого тонкими простирадлами. Гі Шатільйонський проказав:

– Господи, зглянься над цим чоловіком і цією жінкою, яких ми поєднали узами шлюбу. Хай вони стануть єдиною плоттю і хай, кохаючись, увічнять рід рабів Твоїх. Амінь.

Батьківським жестом він поблагословив їх і ложе, в яке вони мали лягти, аби повторилося те, для чого Бог їх створив: розмножилися задля Його ще більшої лави.

Духівництво, графи, Олена та її донька вийшли.

Анна з Генріхом залишилися вдвох.

Серце в дівчини забилося швидше. Ось і настала мить, якої вона так чекала і так боялася, мить, коли чоловік зробить із неї жінку. В голові в неї безладно перебігали спогади: дівчата, за якими женуться хлопці в новгородських та київських лісах; потай підслухані розповіді; оргії її братів та батькових дружинників; сороміцькі казки годувальниць; зітхання зґвалтованих жінок; бурчання чоловіків, що товкли білі опасисті тіла; покусані перса, розставлені ноги, настовбурчені прутні, широкі, вкриті рубцями груди, розкуйовджені чуби, розплетені коси…

Анна подивилася на короля, що великими ковтками пив із золотого кухля мед. У нього обличчя не було таким спраглим, яким буває в інших чоловіків, що їх мучить жага кохання: король радше здавався похмурим і тоскним. Випорожнивши ще один кухоль, він нарешті перевів погляд на неї. Справді, вона таки гарненька; недаремно ж графи і єпископи привітали його з вдалим вибором, а Рауль де Крепі навіть набрався зухвальства і заявив, що коли б вона не сподобалася королеві, то він залюбки замінив би його! Це фривольне зауваження викликало сміх у графів і усмішку в єпископів. Одначе якби все залежало тільки від короля, то він охоче надав би змогу цьому бабієві Раулю позбавити королеву невинності. Але йому, Генріхові, треба забезпечити продовження свого роду; король, який почував до жінок тільки відразу, добре це усвідомлював. Задля спадкоємця Французького королівства, яке Генріхові заповіли предки, він мусив лягти в ліжко з цією жінкою і зробити їй сина. Бо якщо він не народить сина, то графи, його брат Ед, Байстрюк Нормандський і імператор Германії знов заведуть суперечку з приводу такої великої втрати його підданих, які вже стільки років страждають через нескінченні війни, переходять від одного володаря до іншого, зазнають страшних злиднів і дістають перепочинок тільки після смерті.

Нарешті Генріх підійшов до Анни й узяв її за руки.

– Ходім, моя королево.

Він розстебнув на ній золотавий пояс, тоді розв’язав зав'язки, що притримували довгу сорочку, і вона м’яко впала додолу. Анна не намагалася ховати свого оголеного тіла, дозволила королю відвести себе до ліжка й покірно лягла. Король зміряв поглядом усю її наготу, мимоволі зворушившись, коли побачив унизу її живота темно-золотистий трикутник, і здивувався, відчувши, що його прутень настовбурчився перед грішним тілом незайманої дівчини. Він розв’язав свою пурпурову накидку й скинув сорочку. Голий, у чому мати народила, Генріх ліг на це розслаблене тіло й ураз грубо взяв його. Від болючого розриву Анна скрикнула і спробувала відштовхнути короля. Але той, налігши всім тілом, уганявся в неї ще глибше і заходився товкти її так завзято, що аж сам здивувався. Він товк доти, доки почав скрикувати від утіхи, виливаючи сім’я, а Анна, заплутавшись у власних косах, задихалася й стогнала від болю.

Задоволений тим, що добре виконав обов’язок перед своїм родом, король підвівсь і радісно засміявся, побачивши закривавлені стегна дружини.

– Люба моя, ми з вами зробили добру роботу і з Божою ласкою дамо спадкоємця нашій короні.

Анна не розуміла, що він казав, і не звертала на нього уваги; вона відчувала біль, і їй хотілося тільки одного: щоб він якнайшвидше пішов від неї. Але Генріх зрозумів її інакше; щоб надійніше гарантувати собі спадкоємця, він ушанував дружину аж тричі. Коли він розповість про свій подвиг ласкавому Олів’є та своїм улюбленим зброєносцям, вони, певне, здивуються так само, як і він.

Наступного ранку королева раптово прокинулася від галасу й сміху. Генріх, зіпершись спиною на подушки, пив у оточенні своїх улюбленців напахчене прянощами вино, з його обличчя не сходив глумливий вираз. Побачивши, що Анна розплющила очі, він простяг їй чашу.

– Випийте, люба моя, вино відновить вам сили після поєдинків цієї ночі!

Зніяковівши під поглядами чоловікових товаришів, Анна відпила ковток запашної рідини. Вона була тепла й дуже міцна. Анна одразу ж відчула себе краще, її щоки знову налилися рум’янцем. Король підвівся й накинув на себе сорочку, що її подав йому слуга, якого він ущипнув за носа. Більше не глянувши на королеву, Генріх обійняв за талію двох зброєносців і вийшов.

Анна залишилася сама й знову впала на подушки. Їй приємно було лежати в тиші, що настала в кімнаті. Але її спокій тривав не довго: ввійшли придворні дами, Олена та четверо служниць і принесли цебрик запашної води, від якої валували клубки пари.

– Ви добре виспалися? – манірно спитала перша придворна дама Гільдегарда де Русі.

– Королево, ви провели приємну ніч? – прошепотіла, пирснувши зо сміху, друга дама Ізабелла де Бутіньї.

– Розкажи, скільки разів тебе вшанував король? – пошепки спитала балакуча Ірина, яка ділила з Анною материнське молоко.

– Замовкніть! Хіба не бачите, що королева стомилася й хоче відпочити? – І Олена просунула руку під простирадла.

Анна аж підстрибнула від дотику холодних пальців, що нишпорили в неї по ногах, але не запротестувала; вона знала, що дядько Судислав чекає наслідків цієї перевірки, перше ніж вирушити назад до Русі. Він має доповісти великому князеві Київському, що його дочка задоволена виявленою їй честю й відтепер стала жінкою й королевою Франції.

Олена показала опасистій жінці свої липкі, закривавлені пальці. Стара понурила голову, підійшла до ліжка й раптовим рухом здерла з Анни простирадла. Показалося чарівне біле тіло, таке закривавлене, що можна було подумати, ніби воно серйозно поранене. Повитуха розвела Анні ноги, роздивилася болючу рану й задоволено покивала головою.

– Наш король зробив свою роботу гарно, – нарешті промовила вона, витираючи руки білим простирадлом: по її брезклій щоці покотилася сльоза. – Я допомогла з’явитися на світ чотирьом синам королеви Констанс і вже не сподівалася на таку хоробрість нашого короля Генріха, але тепер певна, що ласки Господа Бога й Пречистої діви Марії наша королева народить нам синів. Хай Бог благословляє вас, моя королево!

І стара, згорбившись у три погибелі, пішла, несучи перед собою, мов трофей, забруднене простирадло – свідоцтво втраченої незайманості королеви.

Олена дивилася на свою «дитину», і в її очах спалахнула гордість. Атож, цей король з дівочими манерами вчинив добре! Він довів, як і належить, до болю королеву, з її скорботного вигляду можна здогадатися, що він показав себе хвацьким чоловіком. Олена відтрутила придворних дам, допомогла своїй годованці підвестись і сісти в цебрик. Тепла вода принесла Анні таку полегкість, що вона мало не заридала.

– Поплач, голубко моя, сльози, викликані радістю чи горем, заспокоюють того, хто їх проливає.

– Замовкни! Мені анітрохи не хочеться плакати – ні з радощів, ні з горя. І тільки страшенно стомлена. Пошли Ірину по перекладача. Я хотіла б дізнатися, що маю сьогодні робити.

Анна вийшла з купелю саме тієї миті, коли Ірина повернулася з перекладачем, що вихором влетів до кімнати.

– Слово честі, я не сподівався такого! Ви набагато вродливіша, ніж мені розповідали. Королю неабияк пощастило! Отже, ви домоглися успіху там, де тільки інших жінок зазнавали поразки…

Анна, прикрита лише своїми розпатланими косами, стояла нерухомо, торопіло і з люттю дивилася на того, хто щойно розчахнув двері шлюбної кімнати й казав їй щось таке, чого вона не розуміла, але інстинктивно здогадувалася, що їй це і не слід було б слухати.

Гільдегарда де Русі та Ізабелла де Бутіньї схопили Рауля де Крепі за руки, намагаючись випровадити його з кімнати.

– Годі вам, мої красуні, відпустіть мене! Я прийшов сюди без поганих намірів. Бажаю пересвідчитися, що король зробив свою справу.

– Ваша високосте, йдіть звідси, а то через вас нас покарають!

– Нічого не бійтеся, любі дами, я йду звідси. Королево, якщо я вам не сподобався, то на колінах прошу у вас пробачення.

Підтверджуючи слова ділом, граф де Крепі вкляк перед Анною.

– Якби тут були мої брати, ви не вийшли б живий з цієї кімнати. Я далеко від своєї країни й не знаю ваших звичаїв, але я їх вивчу, і якщо ви мене образили, то присягаюся ім'ям свого предка Володимира Великого, що відомщу вам!

– Що вона каже? – спитав граф у перекладача, торсаючи його.

Той тремтливим голосом переклав. Граф зареготав:

– Отакі самиці мені до вподоби: гарні й дражливі. Скажи їй, що в неї немає відданішого й щирішого слуги за Рауля де Крепі і що я був би радий стати тільки її вірним рицарем.

Анна уважно вислухала перекладача, не спускаючи очей з графа, який і далі стояв навколішки біля її ніг. Він не був гарний, але його нестерпний погляд метав сталево-голубі блискавиці; від усієї його постаті віяло грубою силою, що нагадувала Анні про найжорстокіших товаришів її братів. Анні хотілося показати цим французьким вельможам, на що здатна київська княжна; ні, вона не та дівчина, яку замикають у кімнаті в товаристві жінок і яка лише слухає казки годувальниці!

– Скажи цьому вельможному панові, що він мене образив, і я йому цього не пробачу. Скажи йому також, що король – мій чоловік, і я не хочу мати іншого вірного рицаря, крім нього. А тепер нехай забирається звідси!

Вислухавши перекладача, граф устав, низько вклонився й, глумливо всміхнувшись, вийшов.

– Я покараю цього чоловіка за його зухвальство, – промовила Анна навдивовижу спокійно.

– Королево, вам пора вдягтися. Перед вашим від’їздом до Санліса в соборі відбудеться обідня з півчими.

– Що вона каже? – спитала Олена в перекладача.

– Графиня де Русі каже, що королева має піти до собору.

Анна в задумі дозволила придворним дамам надягти на себе важку пурпурову оксамитову сукню, що спадала на розшиту квітами спідницю, поправити на волоссі, в яке були вплетені перли, вуалетку – її притримувала золота корона – і закріпити на плечах світло-голубу накидку з пурпурово-золотистими торочками.

Єпископ Роже прийшов по Анну разом із Госленом Шонійським. Вона була рада побачити цих двох чоловіків, які їй подобались і до яких вона ставилася шанобливо. Анна поцілувала єпископський перстень і усміхнулася до Гослена, а той поштиво вклонився їй. Анну супроводжував строкато вдягнений гурт жінок і вельмож. Вона помітила, що графа де Крепі серед них не було.

Реймський архієпископ чекав на неї біля престолу. Анна вклякла навколішки, щоб її поблагословили. Невдовзі до неї приєднався і король. Почалася відправа.

Анна перехопила королів погляд, що виражав гордість і подив воднораз. Вона зніяковіла, зашарілася й опустила очі. Коли Анна їх підвела, вони зустрілися з очима графа, який стояв біля престолу обличчям до пастви. Те, що Анна прочитала в них, видалося їй вкрай сороміцьким, і вона з люті мало не кинулася вперед, але Генріх притримав її за рукав.

– Що з вами, моя люба, ви нездужаєте?

– Дарма.

Ця сценка впала в око графові та графині Фландрійським. Як і всі, вони побоювалися могутнього вельможі Рауля де Крепі, графа Перонна, Валуа та інших країв, який завжди ладен був підтримати бунт проти онука Гуго Капета. Вони ще пам’ятали тривалу війну між Генріхом та графом де Блуа, якого підтримував королів брат Ед, незадоволений тим, що йому не дісталося багатого графства. Та війна принесла розорення й горе цілій країні і не скінчилася навіть після смерті графа в 1037 році; її ще дужче розпалили його сини Етьєн та Тібо, а їм на допомогу поспішив граф Валуа. Захоплений у полон, він вийшов на волю аж після того, як заплатив великий викуп. Тоді Генріх і Рауль уклали союз, не наважуючись більше воювати один проти одного. Бодуен Фландрійський вдовольнився таким станом речей і при нагоді користав з цього, але сестра короля Адель Фландрійська відчувала до того, за її словами, «диявола» непогамовну ненависть, і цю ненависть не можна було пояснити самими тільки колишніми суперечностями.

Адель дуже любила брата, вона тяжко переживала поведінку матері, яка спробувала не допустити Генріха до трону, не зупинившись навіть перед звинуваченням його в содомському гріху. У щоденних сварках його батько, король Роберт, вичерпав останні сили, але наполіг на своєму: Генріх буде королем.

Задля брата Адель згодилася вийти заміж за графа Фландрійського, який відтоді став Генріховим союзником. Знову ж таки, щоб забезпечити мир королівству, вона готувалася віддати свою дочку Матільду за байстрюка Роберта Благочестивого – герцога Вільгельма Нормандського. Адель не хотіла бачити страждань, що їх породжує війна; голод і пошесті вже занапастили чимало бідолашних людей. Хоч яка була вона сильна жінка, але Генріх був її слабкістю. Заради любого старшого брата добра й співчутлива графиня могла стати феодальним суддею, цебто вбивцею. Покинувши шлюбну кімнату, король побіг до неї, щоб докладно розповісти їй про свої звитяги. Адель палко привітала його. Якщо ця чужоземна княжна народить їм сина, то вона відштовхне від її брата гарних зброєносців! Успіх цієї першої ночі зробив Адель союзницею й подругою Анни. Графиня Фландрійська вирішила взяти молоду жінку під свій захист. А поки що треба було тримати якомога далі графа Валуа; її чоловік Бодуен уже знайде для цього привід.

Відбулося останнє благословення, служба Божа скінчилася, і королівське подружжя під вітальні вигуки жителів Реймса покинуло собор. У архієпископаті Анна попрощалася зі своїм дядьком князем Судиславом, посадником Остромиром, боярами, посланцями короля Швеції та короля Угорщини. Зі щемом у серці вона передала ними подарунки для своїх батька й матері та листа для Всеволода, в якому розпитувала про Пилипа. Потім зі смутком дивилася, як вирушали в дорогу останні посланці землі руської. З нею лишилися тільки Олена та Ірина.

Перевдягшись у легше вбрання, Анна відмовилася сісти в повіз і забажала їхати верхи поряд із королем.

Довжелезна валка рушила в дорогу; народ, що прийшов помилуватися своєю новою королевою, був зачарований. Приваблені її молодістю й красою, люди влаштували їй тріумфальні проводи; щоправда, заохотили їх і харчі та милостиня, яку роздавали на вулицях.

Подорож до Санліса тривала десять днів.

Розділ дванадцятий
САНЛІС

Анна радо поселилася в санліському замку, де дідуся її чоловіка колись було проголошено королем. Вона стомилася від банкетів та свят, що їх влаштовували щоразу, коли вони зупинялися в якомусь замку. Анна нічого так не любила, як сміятися, співати, танцювати або ходити на полювання, і серед цих глумливих, сварливих французів занудьгувала. Це помітив Гослен Шонійський. Він не знав, що робити, аби її розважити. Напередодні приїзду до Санліса Анна на кілька годин була зникла. Шукати її кинулися графи, барони, зброєносці, воїни й усі, хто супроводжував королеву. Її знайшли під деревом, де вона сиділа й співала з Олів’є Арльським. Страшенно розлютившись, король влаштував підліткові й дружині сцену. На його докори Анна відреагувала дуже спокійно, подивившись на нього ясними очима, що, на думку Гослена й Олени, не обіцяло нічого доброго.

Генріх супився на Анну до самого Санліса й уперше після одруження не пішов спати з королевою. Його невдоволення тривало цілий тиждень, упродовж якого Анна звикла до нового оточення, що видалося їй сумним і суворим. Проте вона полюбила ошатне веселе містечко, його переповнений харчами ринок, гарну річку, церкви й особливо виправи на полювання до сусіднього лісу.

Олена, Ірина, придворні дами – поштива Ізабелла, кокетлива Гільдегарда, лагідна Матільда – намагалися всіляко розважити королеву. Але безтурботною дівчиною, якою вона була на Русі, Анна знову ставала лише в ті хвилини, коли разом з Госленом Шонійським їздила полювати на дичину в темний королівський ліс.

За дуже короткий час королева полонила рицарів та зброєносців своїм умінням запускати сокола, цькувати оленя. Всі хвалили її за хоробрість і спритність. Хто з них складав руки, утворюючи для неї приступку до сідла, хто пропонував їй свого коня, хто простягав чашу, щоб вона погамувала спрагу. Щодня по багато годин Анна не злазила з коня, лишаючи далеко позаду своїх дам; хоч вони були й чудові вершниці, але за нею не встигали. Тож Анна зоставалася сама серед чоловіків, більшість з яких були брутальні грубіяни, грабіжники, ґвалтівники й убивці. Одначе всі вони ладні були віддати життя за один її погляд й убити кожного, хто наважиться її образити. Анна почувала себе серед них у цілковитій безпеці, і в їхньому товаристві їй було краще, ніж із королем, графами, єпископами та знатними жінками із санлінського двору.

Генріх, заздрячи її популярності, і собі вирушив на полювання й бачив, з яким великим невдоволенням їхали з ним його рицарі, що надавали перевагу полюванню з королевою.

Що ж до графині Адель та єпископів, то ці на її їзду верхи дивилися скоса. Місце дружини короля не в лісі, а в королівських покоях, де вона мала б стежити за порядком, провідувати вбогих, ходити на релігійні відправи, слухати святі проповіді, грати на одному з музичних інструментів, щоб трохи розважити себе, вишивати або прясти в товаристві Матільди та придворних дам, а над усе – подобатися своєму чоловікові.

На червень королівський двір переїхав до Мелана. Анна воліла проводити час з мовчазною Матільдою Фландрійською; в її товаристві вона відпочивала від базікання дам зі свого оточення.

Одного дня вони купалися в Сені з жінками із свого почту. Нараз із-за верб, які їх затуляли, мов завіса, від чужих очей, долинув несамовитий крик. Гурт наполоханих жінок, в якому перемішалися придворні дами й служниці, зі сміхом і вереском вискочив з води. Анна й Матільда бавилися, наздоганяючи одна одну; вони не надали значення тому крику й залишилися у воді. Цієї хвилини до річки під’їхав вершник. Королева сердито насупила брови, а Матільда сором’язливо затулила руками свої маленькі перса. Вершник стрибнув у воду й схопив Матільду за руку.

– Панно, мені сказали, що ви відмовляєтеся вийти за мене заміж тільки тому, що я – позашлюбна дитина. А чи знаєте ви, що більш знатні за вас панни просять мене одружитися з ними?

– Пане, відпустіть мене, мені соромно… Я гола.

– Я це й сам бачу і вважаю, що ви занадто худа!

Матільда зашарілась, і гнів додав їй сили випручатися з його брутальної руки.

– Монсеньйоре, йдіть звідси геть, ви ображаєте королеву й мою доньку! – озвалася Матільдина мати.

– Пані Адель, хіба ви й ваш чоловік, пан граф, не пропонували мені руку вашої дочки?

– Ви самі це добре знаєте.

– Тоді яка різниця, коли я побачу її голою – тепер чи в нашу першу шлюбну ніч?

– Пане Вільгельме, ви… ви…

– …байстрюк, я знаю, мені про це не раз казали, але я більше не потерплю…

Решта слів застрягли в горлі герцога Нормандського. Його очі втупилися в подругу Матільди. Він опустив повіки й трусонув головою, немовби намагаючись прогнати сон. Ні, все марно! Може, то випадкова схожість, але ж оці руді коси, цей зневажливий, відлюдкуватий погляд… Мора!

– Мора?

Анна зміряла поглядом рицаря, що роздивлявся її. То це і є наречений, про якого їй розповідала Матільда, грубіян, що зважився вдертися в їхній затишок і дозволив собі вибалушити очі на її наготу? Він скинув шолом і незграбно побрів водою.

– Мора!

Що він сказав? За яким правом він так її назвав? Вона зроду його не бачила. Одначе… Це грубе, розпашіле від тепла й гніву обличчя когось їй нагадувало. Ну звісно! Це був той мисливець, який упав з коня і якого Анна лікувала… Краще б вона залишила його спливати кров’ю! Яким дивом опинився він тут, по пояс у воді, незграбний, одягнений, тоді як на березі гурт напівроздягнених придворних дам, прекрасних служниць, зброєносців та слуг чекав, насилу стримуючи сміх, чим скінчиться ця скандальна зустріч? Матільда, на яку мати накинула накидку, згоряла від цікавості. Сердешний Вільгельм, в якому ж смішному становищі він опинився! Мабуть, її подруга королева подумала те саме, бо, прикрита лише мокрими косами, теж розсміялася. Нараз Анна зникла під водою. Герцог озирнувся, намагаючись збагнути, куди вона поділася, та раптом плюхнувся назад, здійнявши хмару бризок. Гурт на мить заціпенів, а потім знову зареготав, побачивши, що герцог виринув на поверхню, кашляючи й пирскаючи водою, а королева, вибігла на берег і викручує коси. Сміх затих. Усі дивилися на молоду жінку, яка й не намагалася приховувати своєї наготи. Олена накинула на неї довге простирадло й потягла її до свого шатра.

Поки Анна віддалялась, на березі, куди нарешті вибрався герцог, знову залунав сміх, а невдовзі до нього долучився й регіт Вільгельма, і його грубий голос заглушив решту голосів. Він кивнув головою своєму зброєносцеві, і той заходився його роздягати. Зробити це було нелегко, бо Вільгельм раз у раз здригався від сміху. Коли його нарешті роздягли догола, він знову кинувсь у воду, розміреним брасом дістався до середини річки, потім перекинувсь горілиць і поплив за течією. Матільда пішла до Анни в шатро. Поки служниці їх розчісували, вони тільки мовчки перезиралися. Матільда порушила мовчанку перша.

– Він не сам упав? То ти схопила його за ногу?

– Еге ж, якби ти тільки бачила його пику! – засміялася Анна.

– Я бачила, – відповіла Матільда, зашарівшись.

– Не сумуй, він заслужив того, щоб його провчили.

– Можливо. Але ти його осоромила.

Анна з подивом глянула на Матільду.

– Я мушу вийти за нього заміж, – промовила Матільда, – і мені прикро, що мій майбутній чоловік став посміховиськом для всіх. Ба більше, коли він тебе побачив, то дивився тільки на тебе. В мене склалося враження, що він тебе вже знає.

– Я про це вже була й забула, але це так. Під час своєї подорожі я перемогла його на перегонах.

– Перемогла на перегонах?..

– Атож, спитай у нього сама. Здається, це було під Нюрнбергом. Він саме полював, я пустила свою кобилу вчвал, випередила його, і він упав з коня…

– Упав з коня?! Вільгельм?

– Не бачу тут нічого дивного. Ми на Русі – найкращі вершники у світі.

– Це правда, – озвалася Олена.

– А потім ти його більш не бачила? – спитала Матільда.

– Ні. Він був поранений, тож я полікувала його й поїхала далі. Я вже й забула про цю пригоду.

– Зате він, здається, не забув! – сумно сказала Вільгельмова наречена.

Анна здивовано подивилася на неї, потім засміялася.

– Ревнуватимеш?

– Я на це здатна. Ти така гарна, така біла, така пухкенька.

– Замовкни, в тебе найкращі, найніжніші очі у світі і таке чарівне тіло!

– Ти справді так вважаєш?

Королева кивнула головою й поцілувала її.

– Я так тебе люблю, що ніколи не зможу ревнувати до тебе, – промовила Матільда, теж поцілувавши королеву.

– Це правда, що ти відмовила йому, бо він байстрюк?

– Я сказала так через те, що зовсім не мала бажання виходити заміж, я хотіла піти в черниці. Але мій батько прагне цього шлюбу, щоб мати союз із Нормандією, незважаючи на опір папи.

– Чому ти відмовляєш йому?

– Ми дуже близькі родичі,– сказала Матільда. – Якщо ми одружимось, Рим погрожує відлучити нас від церкви. – Вона перехрестилась, і вслід за нею перехрестилися й королева та решта жінок.

– Папа Лев на боці германського імператора, а той не бачить нічого доброго в союзі між нашими двома країнами, – озвалася Адель Фландрійська. – Але це одруження таки має відбутися, мій чоловік і мій брат король покладають на нього великі надії. Папа не зважиться відлучити нас від церкви. Наші розвідники запевняють нас у цьому.

Лагідна Матільда, тонка шия якої в обрамленні вогких чорних кіс здавалася ще тендітнішою, потупила очі.

Як же відрізнялися одна від одної ці дві жінки: Анна була пишна, в світло-голубій довгій сукні, викладені на голові вогнисті коси робили її ще вищою, а яскраво-червона сукня Матільди, що була заввишки з дванадцятирічну дівчинку, тільки підкреслювала матовий колір її обличчя.

Подруги відмовилися від повозу, обійнявши одна одну за стан, вирушили до замку пішки через поля.

Під крислатою віковою липою на подвір’ї замку сиділи, спершись ліктями на стіл і щось попиваючи, король, герцог Нормандський, єпископ Меленський і граф Фландрійський. Коли прийшли жінки, усі, крім єпископа, підвелися.

– Сподіваюся, ви вже знайомі з королевою, – звернувся король до Вільгельма.

Той, почервонівши так, що колір його обличчя тепер не відрізнявся від кольору сукні в нареченої, мовчки вклонився.

– Дружино моя, герцог розповів мені про вашу зустріч. Невже ваші звичаї дозволяють княжим дочкам їздити в лісах без супроводу?

Анна роздратовано кивнула головою, і всі це помітили. Їй на допомогу прийшла Адель.

– Брате, не бурчи на неї, королева просто відбилася від свого почту, їдучи молитися в святе місце.

– Іноді трапляються дивні зустрічі, коли їдеш у святі місця, – процідив крізь зуби король.

Під деревом у затінку лежали на килимі подушки, на яких жінки могли перепочити.

Сонце повільно котилося до обрію. Було гарне літнє надвечір’я; дзижчали комахи, щебетали пташки. З довколишніх полів долинав гамір женців. Це була пора, коли все стихає, свідомість ще затуманена спекою, а розслаблене тіло втішається прохолодою близького вечора та поданих слугами напоїв. У всіх на душі було спокійно. Кожне розкошувало, забувши про сварки, про ненависть, про заздрощі, про злопам’ятство, про змови, такі буденні в мандрівному дворі французького короля. Ліниво розлігшись, Анна відчула, як її поймає солодке бажання.

Матільда, що лежала поруч, підвела голову й поклала їй на плече.

– Знаєш, чого мені хочеться? Щоб ти заспівала якусь пісню свого краю.

– Потім… зараз мені так приємно!

– Я попрошу Олів’є Арльського, щоб приніс твій інструмент.

– Як хочеш, – тихо мовила Анна.

Дочка Бодуена Фландрійського підвелася, прошепотіла щось на вухо хлопцеві, і той кудись побіг. Матільда повернулася до подруги. Невдовзі хлопець повернувся з королевиними гуслями та своєю арфою.

– Королево, може, заспіваємо пісню про жнива, якої ви мене навчили?

Нічого не кажучи, Анна взяла гуслі і всілася зручніше. Кілька акордів, і вони заспівали про торжество літа, про сонце, яке допомагає визрівати хлібам і розквітати дівчатам.

Минуло сонне заціпеніння, розвіялася літня млявість і невиразна мрійливість; у надвечірній тиші залунала музика, збудивши бажання піти в танок навіть у найнезграбніших рицарів та в найсором’язливіших жінок. Почувши її, мешканці замку – від вартових до кухарів, від швачок до служниць, від ченців-переписувачів до садівників, від свинопасів до прядильниць – кинули роботу й поставали у дверях, поприхилялись до кам’яних мурів, повисувалися з поодиноких вікон чи посідали просто в порох, щоб послухати високий і чистий голос своєї королеви, яка співала незрозумілою їм, але гарною мовою.

Матільда, яку Анна навчила своєї пісні, приєдналася до неї, плескаючи в долоні. Потім вони заспівали іншої пісні, тоді ще однієї. Надворі майже споночіло, коли вони, задихавшись, скінчили співати під вигуки та оплески присутніх. Здавалося, навіть король був задоволений: він підійшов до дружини й ніжно її поцілував. Що ж до герцога Нормандського, то він, схоже, ще не отямився, розшукавши дивовижну вершницю, про яку марив щоночі. Звичайно такий балакучий, він стояв тепер мовчки, не в змозі відвести очей від жінки, яку називав Морою.

Хоч би який герцог бував – життєрадісний чи мовчазний, веселий чи дратівливий, терплячий чи образливий, черствий чи вразливий, – але собою він володів завжди, і тепер цю його дивну поведінку помітили всі.

– Вільгельме, ви дивитеся на королеву, наче на якусь примару…

– Можна сказати, що так воно й є, Генріху.

Король кинув на нього підозріливий погляд. Він ніколи не любив цього Байстрюка Нормандського, якого йому залишив його батько граф Роберт Благочестивий узимку 1034 року, вирушаючи на Святу землю просити прощення в Бога за свої численні гріхи. Повертаючись назад, граф помер (згідно твердженням королівського скарбника Тустена та Дре, графа Вексенського, його нібито отруїли), і в липні 1035 року його поховали в анатолійському соборі, який висвятили на собор Богоматері. Скарбник вислухав останню волю свого володаря й переказав її королю Франції; одну з реліквій, роздобутих на Святій землі він передав Генріхові, а решту відніс до Серізійського монастиря, що його особливо шанував Роберт Благочестивий. Коли помер батько, Вільгельм мав вісім років. Відтоді минуло шістнадцять років. Хлопець став рицарем, хоробрістю якого захоплювалися всі навколо. Король Генріх сам був свідком цієї хоробрості в битві під Валь-лес-Дюном улітку 1047 року, коли французькі та нормандські війська здобули перемогу над збунтованими загонами, командири яких хотіли спекатися молодого герцога. Та надзвичайно жорстока битва точилася лише кілька годин, у ній полягло чимало рицарів. Сам король – його збив з коня піхотинець – уцілів тільки завдяки своїй міцній кольчузі та допомозі Вільгельма: той спритно перерізав горло ополченцеві Ренуфа Брікессарського, який накинувся на Генріха. І все ж, незважаючи на цей вияв хоробрості та вірності, Генріх не міг позбутися почуття недовіри й ворожості до людини, чиїм опікуном він був. Що ж до герцога, то цей усіх остерігався, бо уже рано зрозумів: жоден принц, а він і поготів, не може покладатися ні на кого. До того ж манірна вдача короля страшенно його дратувала. І ось на додачу до всього цей слимак, якого Вільгельм у душі зневажав, з волі випадку, що його він тепер проклинав, став чоловіком жінки, яка перемогла Вільгельма в перегонах, потім старанно полікувала, ще й виявилася неймовірною красунею. Заглибившись у свої думки, Вільгельм не почув запитання короля.