Текст книги "Анна Киевская"

Автор книги: Режин Дефорж

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 20 страниц)

Розділ третій
ЗАЙЧИК

На фортечних стінах Новгорода стояла чудова ніч, повітря було ніжне й сповнене пахощами. Анна залюбки вдихала солодкуватий дух м’яти й намулу. Місяць осявав такі любі їй озера, болота, величну річку. Щоправда, її брати й сестри більше любили Київ Великий, який Ярослав забудовував на взірець Царгорода. Мандрівники твердили, нібито тринадцять бань і п’ять нефів собору святої Софії змагалися своєю гармонією з банями та нефами собору у візантійській столиці. Численні художники й скульптори прикрашали собор із місяця в місяць, поєднуючи найтрадиційніші релігійні сцени із сценами полювання, рибальства та ігор. Навіть Анна та її сестри позували грецькому митцеві, який почав викладати на соборних стінах широку фреску, що зображувала великого князя Київського та його родину.

Що ж до Києва, то Анна найдужче любила величезні ліси навколо нього, де було багато дичини. Анна нічого не боялася на полюванні. Безстрашна вершниця, вона як ніхто сміливо виганяла з лігвищ вовків, оленів чи вепрів. У Києві ще й тепер згадували, як вона зі списом у руках рішуче кинулася на зубра, що заблукав у лісі далеко від своєї рівнини, і спис зламався в шиї тварини. Оскаженівши від болю, зубр напав на коня, розпоров йому черево, а княжна відлетіла до дерева. З пораненою головою вона підвелася і, затисши в руці довгого ножа, стала перед тим страховиськом. Очі в Анни запливали кров’ю, і вона напевне наклала б життям, якби її не врятував відважний батьків дружинник. Вона й досі згадує, як той стрибнув дикому звірові на спину й, кілька разів ударивши ножем, перетяв йому горло. Ярослав засипав юного дружинника подарунками, а Анна згодилася, щоб він надалі супроводжував її на полюванні.

Вихована так само, як і п’ять її братів, граючись і навчаючись із ними, Анна вважала, що нічим не відрізняється від хлопців; тож дівчина тяжко переживала, коли мати Індігерда вирішила зачинити її в жіночих покоях, щоб дочка навчилася вишивати, прясти вовну й поводитися так, як це личить дівчині її стану. Отож, зачинена в товаристві своїх сестер, матері та численних служниць, вона слухала легенди, що їх довгими зимовими вечорами розповідали найстарші з них. Простору залу, яку опалювали два великі вогнища і якій надавали затишку м’які подушки, килими та хутра, наповнювали давні боги, богині й духи Русі. Спершу мова заходила про Перуна з його золотою маскою та срібними вусами; йому присягали руські князі та їхній почет. То був бог війни і грому, грізний бог, якому приносили в жертву людей. Слухаючи розповідь про його гнів, жінки й дівчата тремтіли. Привітнішим їм здавався Сварог – бог сонця й вогню, якого деякі оповідачки називали «небесним ходаком». Бог поезії, оракулів, худоби й золота Волос був то добрим, то суворим, коли вступав у союз із Перуном. Ласкавіша, хоч і не завжди прихильна до людей була богиня Мокош, покровителька домашньої роботи й прядіння. Заходила мова й про німф, улюблених створінь тих русичів, яких єпископам не вдалося остаточно навернути до своєї віри; німфи жили в лісах та озерах, а також у будинках, де залюбки жартували з їхніх господарів, ховаючи від них усілякі предмети або дозоляючи закоханим. У добре опаленій залі під невсипущим оком Індігерди не стихав веселий гомін і сміх. Анна сміялася разом із своїми сестрами, але з веретеном у руці дуже швидко починала дрімати й марила про полювання та п’янкі перегони. Іноді їй щастило зайти до батькових покоїв, переповнених витворами мистецтва та книжками. Він був запеклий читач і проводив час здебільшого у своїй бібліотеці серед перекладачів, поетів, істориків, переписувачів та мініатюристів. Ярослав любив казати:

– Книжки – мов річки, що зрошують землю, вони – джерела мудрості.

Батько з дочкою читали Святе письмо, твори церковних отців, а також хроніки та романи, перекладені з грецької та болгарської.

Її мати, сестри, навіть Олена глузували з потягу Анни до товариства освічених сивоголових мужів, якими оточив себе Ярослав, отих дідуганів, від яких, за словами Єлизавети, відгонило цапом і ладаном. Найсмердючіший був учений чернець Іларіон, але те, що він наближається, було чути, на щастя, здалеку.

На цю думку Анна приснула зо сміху. І справді, від Іларіона тхнуло, немов від цапа.

– Чого ти смієшся?

Дівчина стрепенулась.

– Це ти, Пилипе? Ти мене налякав!

– Даруй мені, але князеві гості дивуються, що тебе немає з ними, й побоюються, що ти занудьгувала через їхню розповідь про битви.

– Та що ти! Такі розповіді ніколи не викликають у мене нудьги.

– А я гадав, дівчата воліють слухати історії про кохання.

На щастя, надворі було темно й він не побачив, як Анна зашарілася. Вона невимушено відповіла:

– Можливо, але тільки не я. Це тебе дивує?

– Еге ж, – прошепотів він.

У темряві Анна не могла розгледіти обличчя юнака, але очі його блищали і, здавалося, шукали погляду її очей.

– Не дивись так на мене.

– Пробач. Уже скоро я взагалі більш не бачитиму тебе.

– Замовкни! Я наказую тобі мовчати.

– Наказуй скільки собі хочеш, я не слухатимусь тебе.

– Пилипе! Ти забув, з ким розмовляєш?

– Ні, Анно Ярославно, я не забув, що ти – дочка мого володаря й що ти збираєшся вийти заміж за іншого. Але з думок мені не сходить та прекрасна мить, коли я пригорнув тебе.

– Я була непритомна.

– Це правда, але коли ти розплющила очі, то подивилася на мене так пильно…

– Нічого дивного – ти ж бо врятував мене від рогів грізного зубра.

– … і прошепотіла: «Дякую»…

– Дрібниця, не варто про це говорити, – мовила Анна глузливим тоном, якого не вловив юний дружинник, поринувши в спогади.

– … А тоді спитала: «Як тебе звати?»

– Пилипе!

– Еге ж, ти вимовила моє ім’я так ніжно!.. Промов його ще раз.

– Пилипе…

Опустивши руки, розслабившись і трохи аж оціпенівши, Анна роздивлялася в темряві свого супутника на полюванні, наче бачила його вперше: трохи вищий за неї, білявий чуб, така сама борода, великі блакитні очі, міцний рівний ніс, дуже білі зуби, повні вуста, плечистий, мускулясті руки й ноги. Пилип справляв враження дуже спритного хлопця. Анна часто, сміючись, порівнювала його із зайчиком, хоч Пилипові це й не подобалося.

– Не думаю, що зайчик урятував би тебе від рогів зубра! – бубонів тоді він.

Його сердитий вигляд вельми розважив її, і Анна так і прозвала хлопця – Зайчиком. Перегодя юнак і сам уже сміявся з її жартів.

Чому така важка була рука, що її Анна простягла до нього? Коли її пальці торкнулись його щоки, Анні здалося, ніби вони в неї закам’яніли. Та помалу вони ожили й занурилися в таку шовковисту бороду, що Анна аж затремтіла. Ця борода була зовсім інша, ніж батькова, яка колола її тендітну долоню, коли Анна в дитинстві горнулася до батька. Пилип навіть дихати не наважувався, боячись, що Анна перестане його гладити.

Вони довго стояли мовчки, дедалі більше сповнюючись хвилювання. Від фортечних стін долинув сміх і повернув їх на грішну землю. Повіяв вітер. І раптом стало так холодно!

Вони квапливо спустилися крутими сходами вниз. Там стояла Олена. Вона кинула на Пилипа підозріливий погляд.

– Що ти робив там угорі з княжною?

– Олено, облиш мене… Я востаннє милувалася рівниною.

– Хіба дівчина милується рівниною вдвох із чужим хлопцем напередодні свого одруження?

– Ой, та годі тобі про це одруження! Після того, як приїхав французький єпископ, воно у тебе з язика не сходить.

– Твій батько теж тільки про це й говорить! Гадаєш, він зрадіє, як дізнається, що його заручена дочка дозволяє іншому крутити їй голову?

Анна підійшла до годувальниці; очі в княжни палали люттю. Олена не встигла й ворухнутись, як холодна рука ляснула її по обличчю.

– Я знаю, хто мій батько, і знаю, звідки я повертаюсь. Ти образила мене, подумавши, що я бодай на мить могла про це забути. Мене виховали бути королевою, і я, з Божою ласкою, буду гідна того місця, яке батько призначив для мене.

Не звертаючи уваги на Пилипа, який стояв збоку, Анна відвернулася й повільно пішла до палацу, де її зустрів Всеволод; вигляд він мав стурбований.

– Сестричко, де ти була? Наш брат Володимир незадоволений, що ти так надовго покинула залу, це викликає подив у його гостей.

– Не турбуйся, зараз я скажу їм, де я була, вони мене зрозуміють.

У бенкетній залі було тепло, обличчя в гостей розчервонілися й блищали від поту. Тут стояв такий міцний запах страв, вин та випарів, розлягався такий гучний гамір, що Анна аж зупинилася на порозі. Її побачив воєвода князівської дружини, вклонився і дав знак іти за ним, прокладаючи їй дорогу поміж п’яних гостей. Діставшись до Володимира, Анна попросила його домогтися тиші. На знак свого володаря воєвода засурмив у ріжок. І гості одразу ж принишкли. Анна, стоячи, мовила:

– Брате мій, друзі мої, я знаю, що вас здивувала, а може, навіть засмутила моя відсутність. Я вибачаюсь перед вами. Я була на фортечних стінах, востаннє милувалася благородним містом Новгородом. Я подумала, що його ніщо в світі мені не замінить, що ніколи я не зможу його забути. Я довіряю всім вам, хто зібрався тут, це місто-скарб, яке на весь світ засвідчує велич нашого народу.

Схвильована Анна сіла під оплески гостей, які в один голос загукали: – Хай живе Анна Ярославна! Хай живе Новгород!

Володимир підвівся й собі крикнув:

– Хай живе Новгород! Хай живе королева Франції!

– Хай живе королева Франції! – підхопили гості.

Наступні дні минали тільки в святах, полюваннях і бенкетах. Новгородці та їхній князь уже не знали, що робити, аби втішити ту, яка невдовзі назавжди покине їх. Коли настала пора від’їзду, до почту кинулися молоді й старі, благословляючи Анну зі сльозами на очах. Два великі вози насилу вмістили численні подарунки від торговців, єпископа та Володимира.

Востаннє поглянувши на місто, яке, здавалося, пливло в ранковому серпанку, Анна підострожила коня. Пилип кинувся наздоганяти її.

Розділ четвертий
КИЇВ

Забившись до каплички біля материних покоїв, Анна намагалася зібратися з думками. Вона згадувала той вечір, коли батько з великою помпезністю приймав послів короля Франції – єпископів Готьє та Роже, яких супроводжував почесний рицар Гослен Шонійський; вони приїхали просити від імені короля франків її руки.

Єпископи здивували Анну своїми безбородими обличчями та маківками з тонзурами; у Києві такого звичаю не було. Єпископи знали грецьку мову і швидко здобули прихильність великого князя та Іларіона; цих двох зворушив подарунок, переданий Генріхом для собору святої Софії: майстерно зроблений із золота дарничок, прикрашений рубінами та сапфірами, а в ньому – шматочок святого хреста.

Виголосивши привітання й передавши нареченій подарунки – реймські простирадла, фландрійську парчу, орлеанське мереживо, етампські шкіряні кіраси, корбійські золотисті мантії,– посланці висловили бажання якнайшвидше повезти княжну до своєї країни, бо король і народ, мовляв, нетерпеливляться побачити нову королеву.

Вони вирушили з Франції навесні 1050 року й зупинилися на багато тижнів у Польщі на прохання настирливого короля Казимира, що любив згадувати ігумена Оділона й свої відвідини монастиря Клюні, ченцем якого він мало не став. Потім вони поїхали до Херсонеса вклонитися могилі святого Клемента Римського й привезти звідти ігуменові Ольдаріну дорогоцінні реліквії святого мученика, тому й припізнилися. Дорога з Херсонеса до Києва видавалася вельми важкою через негоду та напади розбійників, які вони мусили відбивати. Навіщо їм негайно повертатись додому? Ярослав порадив французьким єпископам відпочити, сказав, що зима – погана пора для подорожей, а коли настане весна, вони за місяців чотири-п’ять доберуться до Франції.

– Король хоче одружитися з княжною на наступні зелені свята…

Усі заціпеніли.

– До наступних зелених свят лишилося тільки три місяці! – вигукнув Ярослав.

Єпископ Роже, який вів переговори про одруження, послався на вияв волі короля Франції.

– Я розумію його бажання, – промовив київський князь. – Одначе мудріше було б зачекати погожих днів, тоді подорож буде не така виснажлива для моєї дочки.

Любий батечко! Анна аж поцілувала його. Та королівські посланці були невблаганні.

– Король заприсягся на святих реліквіях, що одружиться на зелені свята. Ми повинні через тиждень вирушити в дорогу, – сказав Роже.

Хоч як це приголомшило всіх у київському дворі, а довелося змиритись.

Скромно вдягшись, Анна в супроводі молочної сестри та Пилипа пішла востаннє подивитися на численні подільські ринки, переповнені всіляким їством, прянощами, шовковими та вовняними тканинами, мідяним посудом, гончарними виробами, зброєю, хутром і коштовностями, поплескати спритним жонглерам та акробатам, посміятися з того, як перекидаються вчені ведмеді. Кожна вулиця тут мала свої крамниці: м’ясарні з різким нудотним запахом – влітку тут було повно мух і собак, яких торговці копали ногами; рибні крамнички із слизькими долівками – царство котів, що чманіли від різкого духу риби; крамнички з прянощами, торговці в яких приїздили з далекого Багдада й продавали, крім усього іншого, парфуми київським жінкам, які дуже їх любили, та ладан, що його палили перед іконами. Ринок, де торгували вишитим вбранням, став місцем зустрічей шляхетних дружинників і багатих купців; дружинники приходили сюди зі своїми жінками й доньками, і ті перебирали пальцями мінливі шовки, оксамити, різні завширшки стрічки, вуалі веселкової прозорості. Анна придбала для Ірини одну вуалетку, що дуже пасувала до кольору очей цієї дівчини. Олені вона купила оксамиту коричневого кольору, що нагадував масть її улюбленого коня. А для Пилипа княжна вибрала в славетного подільського коваля широкий ніж, схожий на дуже модний, але, на жаль, надто рідкісний арабський кинджал; на лезі ножа вона попросила вигравіювати Пилипове ім’я.

– Коли ти ще раз зустрінеш дівчину, на яку нападе зубр, то з цим ножем неодмінно здобудеш перемогу, – сказала княжна, простягаючи хлопцеві ножа.

Пилип узяв подарунок, понурив голову й почервонів.

– Довіку я більше не рятуватиму дівчат від зубрів, – пробурмотів він, стромляючи ножа собі за пасок.

– О, пресвята мати Господа нашого, попроси сина свого святого, аби він дав мені силу покинути моїх батька й матір, моїх братів, прекрасну природу й забути Пилипа. Вчини так, Господи, щоб я була вірною й коханою дружиною, гідною дочкою Ярослава й онукою Володимира Великого.

І знов Анна почала марити. Вона бачила, як провідує з батьком монастир святого Георгія, одну з численних київських шкіл, заснованих батьком, Золоті Ворота з Благовіщенською церквою, прокопані в кам’янистих берегах Дніпра Лаврські печери, де зібралися святі ченці, церкву над печерами й підмурки великого монастиря, який ще тільки зводили; батько хотів, щоб цей монастир був найкращий і найголовніший на всій Русі. Ярослав Мудрий – відтоді, як він випав в одному з боїв із сідла і кінь поламав йому в багатьох місцях ногу, – зробив своє місто місцем зустрічей і торгівлі, і воно засліплювало чужинців розкішшю палаців і церков. Жителі Києва, хоч більшість із них мешкали в жалюгідних оселях на Подолі, які до половини повгрузали в землю, пишалися своїм містом. Вони були вдячні князеві за те, що він спорудив нові фортечні мури, які оберігали їх від ворожих нападів.

Анна стрепенулась: на її плече лягла чиясь рука. Перед нею стояв чернець Іларіон – майбутній київський єпископ. Поринувши в спогади, вона цього разу не відчула того особливого запаху – суміші воску, ладану й давно некупаного тіла, – який щоразу випереджав святого ченця.

– Ти молишся не по-справжньому, дочко моя.

Невже він думає, що так легко молитися, коли перед тобою раз у раз постають обличчя тих, кого ти збираєшся покинути, ті місця, де ти виростала?

– Набирайся мужності, дитино, я знаю, що в тебе на душі. Але дочка мусить коритися своїм батькові-матері й засновувати власне вогнище. Одного дня вона має покинути батька й матір і створити з чоловіком власну родину. Ти виявиш велику честь Господові Богу, виховуючи своїх дітей у християнській вірі, шануючи слуг Божих, віддаючи частку свого багатства церкві й виявляючи милосердя до вбогих. Наслідуй приклад твоїх сестер, які ощасливлюють своїх чоловіків і своїх підданців…

Як же Анні бракувало сестер!.. Єлизавети, старшої, що вийшла заміж за Гаральда Норвезького, в якого Анна в дитинстві була закохана і який захоплював Ярослава та його родину розповідями про свої митарства по світу. І Анастасії, що одружилася з Андрієм Угорським, який охрестив свій народ. А також тітки Марії Доброгніви, дружини короля польського Казимира. На жаль, французькі єпископи так поспішають повезти її до своєї країни!.. Дівчина нишком плакала, дуже дратуючи цим ченця, для якого понад усе важило лише саме одруження: адже воно зміцнювало зв’язки Русі з іншими країнами Європи. Дівочі сльози все одно не стануть на перешкоді необхідному зближенню між країнами в політиці Ярослава!

– Твої страждання – це образа для Бога й твого батька, – промовив чернець сухим, суворим голосом. – Ти поводишся не так, як повинна поводитись добра християнка й покірлива донька.

Анна підвелася, витерла затиллям долоні заплакане обличчя й уже хотіла була кинути Іларіонові гнівні слова.

Помахом руки він зупинив її.

– Скорися, дитино моя. Тільки в покорі Богові, батькові й чоловікові жінка знаходить спокій.

Чом же вона не народилася хлопцем?! Хіба вона не така сама освічена, як її брати, крім Всеволода? Хіба вона не така сама добра вершниця, як вони? Хіба вона не може позмагатися з ними на полюванні, в плаванні, в метанні?

– На коліна й молімося!

Одягнена у важке візантійське вбрання, гаптоване золотом і оздоблене самоцвітами, Анна побувала другого дня, наче вві сні, на церемонії, влаштованій перед від’їздом на честь її одруження в соборі святої Софії.

Коли довга відправа, що приголомшила її гучним співом та запахом ладану, нарешті скінчилась, Анна повільно підвелася. В супроводі єпископів Роже та Готьє, що ступали обабіч неї, вона підійшла до вівтаря, де стояли її рідні й духівники. Анна вклякла спершу перед єпископом Київським, греком Феофаном, що поблагословив її, потім перед ченцем Іларіоном, тоді перед батьком та матір’ю; і всі по черзі цілували її. Сльози Індігерди впали Анні на обличчя, сестра Анастасія, яка сама зовсім недавно одружилася, марно намагалась усміхнутися їй, а брати позадирали вгору такі поважні обличчя, що вона мало не пирснула зо сміху. Здавалося, тільки невістки Ода Штадська, Святославова дружина, та Гертруда Польська, Ізяславова дружина, були раді її майбутньому шлюбу.

Із собору святої Софії Анна йшла у своїй важкій сукні вельми штиво; її супроводжував чималий почет, а обабіч знову виступали французькі єпископи. На голові княжна мала високу візантійську тіару. Гослен Шонійський та два десятки його рицарів, цокаючи на мармурових плитах острогами, йшли вслід за нею. Далі простували Феофан, Іларіон, Ярослав, Індігерда, князі та дружинники. Дві придворні дами, послані королем Генріхом супроводжувати майбутню королеву, трималися на відстані.

На Анну чекала київська чернь, незважаючи на крижаний вітер, що свистів над майданом, та безугавний дощ зі снігом. На княжну накотився незмовкний гамір, наче хвиля тепла. Перед тисячами рум’яних від холоду облич і простягнених рук дівчина, сповнена любові, похитуючись від розчулення, зупинилася, щоб краще осягти цю мить радості й болю. Схрестивши на грудях руки, Анна Ярославна зі сльозами на очах молилася.

– Пресвятий Господи, захисти народ руський і благослови його!

Єпископ подав знак, і юрба вклякла навколішки. Широким жестом Феофан поблагословив її.

Дощ подужчав, і тепер уже неможливо було повертатися назад, як це передбачалося, пішки. На превелике розчарування киян, родину й гостей Ярослава доставили до палацу на возах та ношах.

А потім був розкішний бенкет, що тривав багато годин. Анна не могла проковтнути й шматочка. Не могла вона й покинути бодай на мить залу, як це робила в Новгороді: на неї дивилися очі всіх присутніх. Палючі очі Пилипа, що сидів за столом серед дружинників, ні на мить не відривались від неї. Анна докладала величезних зусиль, щоб усміхатися на жарти братів, сміятися з блазнів та вчених ведмедів. Нарешті подали міцні напої, прийшли танцівниці. Для жінок, єпископів та ченців настала пора підводитися. В супроводі французьких придворних дам та своїх служниць княжна вийшла із зали. То була остання ніч, яку вона провела в батьковому палаці.

Розділ п’ятий
ВІД’ЇЗД

Повіз княжни, запряжений чотирма широкогрудими й куцоногими гнідими кіньми, подарованими дочці Ярославом, рушив. Дві служниці розсунули в повозі шкіряні завіски. За кілька кроків Пилип тримав за повідок Блискавку. Побачивши господиню, кобила тріпнула гривою й заіржала. Вирвавшись з обіймів батька й матері, Анна підбігла до кобили і, незважаючи на незручне соболине хутро, скочила в сідло. Кобила помчала вчвал, збивши дорогою трьох людей, які не встигли відійти вбік. Пилип – його поставили на чолі загону, який мав супроводжувати княжну аж до Кракова, – сів у сідло й погнав за нею.

Зчинилася справжня веремія. Єпископ Готьє наказав Госленові Шонійському разом з придворними дамами, що не без досади дивились, як віддаляється розкішний повіз, наздоганяти майбутню королеву. Князь прощався з єпископами поспіхом, трохи розгублено й майже не дотримуючись етикету. Ярослав та його сини насилу стримувалися, щоб не засміятись, бачачи, як поважні вельможі метаються з боку в бік. Нарешті єпископи посідали на коней і рушили клусом, благословляючи на ходу юрму, що вклякла навколішки. За ними потягся караван: повози, хури з подарунками французькому королеві, з вантажем, харчами та фуражем. Коли останній вершник поминув Золоті ворота, сонце вже відбилося високо над Києвом.

Пилип наздогнав Анну під фортечними мурами міста. У Блискавки кривавилися боки. Тварина не звикла до сердитих ударів острогами й у відповідь на них рвучко кинулася вперед. Тепер, очманівши від болю, вона мчала нестримно, і Анна нічого не робила, щоб зупинити її. Порівнявшись із нею, Пилип пустив свого коня поруч із Блискавкою. Він вийняв ноги із стремен, став на сідло, стрибнув на Блискавку позад княжни і перехопив повіддя. Кобила, незважаючи на чималу ношу, якийсь час бігла з тією самою шаленою швидкістю, та згодом поступово сповільнила її. Нарешті вона зупинилася; ноги в неї тремтіли, на губах виступила кров’яниста піна, все тіло спливало потом. Анна й Пилип спішилися. Засапавшись, похитуючись, княжна сперлася на кобилу. Заплющивши очі, вона, байдужа до конвульсивного здригання тварини, намагалася погамувати калатання власного серця. Пилип, зануривши руки в мокру гриву Блискавки, з гнівом дивився на Анну.

– Навіщо ти так учинила? Ти ж могла вбитися!

Анна похитала головою; вона не хотіла загинути, вона прагнула мерщій утекти з землі, яка їй уже не належала. Однаково треба було вирушати в дорогу, і вона вирішила зробити це якнайшвидше й не озираючись назад.

– Ти не гідна Блискавки! Поглянь, до чого ти її довела. Відійди, її треба підлікувати. – Він безцеремонно відіпхнув Анну.

– Чому ти мене так штовхаєш? Ох, Блискавко, пробач мені!..

– Зараз не час скиглити, допоможи мені зняти з неї збрую.

Хлопець обережно зняв з кобили сідло й заходився зупиняти кров, що цебеніла з її боку.

– Моя люба, заспокойся… Я не хотіла завдати тобі болю… Знаєш… Ох… Тобі холодно?

Анна скинула з себе хутро й накрила ним спину Блискавки саме тієї миті, коли до них під’їхали русичі й французи.

Хоч грубе обличчя в Гослена Шонійського було засмагле, він, спішившись, був мертвотно блідий.

– Княжно, ви нагнали на мене найкращого в моєму житті страху, слово воїна й християнина!

Анна не зрозуміла його слів, але здогадалась про їх зміст. Вона всміхнулася й поклала закривавлену руку на плече рицаря, який, враз зніяковівши, вклонився їй. Задля годиться він оглянув рани у Блискавки. Погляд, що його рицар кинув на майбутню королеву, теж примусив її зашарітись.

– Сподіваюсь, ви краще поводитеся з чоловіками, ніж із кіньми.

Під’їхала решта пошту.

За допомогою лакеїв єпископи спішилися.

– Завдяки вам, княжно, ми посуваємося швидше, ніж сподівалися, – мовив єпископ Готьє, поправляючи на собі одяг.

– Наш король буде радий дізнатися, як ви поспішали до нього, – додав єпископ Роже. – А вам, рицарю Пилипе, ми дякуємо за те, що ви врятували життя нашій майбутній королеві.

Анна зуміла погамувати свою нетерплячість. Над’їхали Олена, Ірина та придворні дами, і княжна заспокоїлась.

– Швидше дай мені якесь хутро, мені холодно.

Перед «любою дочкою», що вся тремтіла, Олена забула про свій поганий настрій і насварилася на служниць:

– Покваптеся! А то княжна ще занедужає!

Вона загорнула Анну в лисячу шубу, сріблясті відблиски якої ще дужче підкреслили колір її обличчя та кіс.

Гослен Шонійський, від якого ні на крок не відступав перекладач Жербе, вклонився Анні й спитав:

– Можемо вирушати далі, пані?

– Що з моїм конем?

– Усе гаразд, ваш рицар доглядає за ним. Через кілька днів на ньому не лишиться жодних слідів. То вирушаймо?

Анна згідливо кивнула головою і пішла до свого повоза. Помахом руки вона відіслала придворних дам, що хотіли всістися біля неї.

– Олено, йди з ними, мені хочеться побути на самоті. Мене хилить на сон.

Годувальниця посадовила Анну на подушки, накрила її хутром, зсунула шкіряні завіски й міцно зав’язала їх. Погойдуючись у теплому затишку, Анна одразу ж задрімала. Вона так ні разу більше й не озирнулася на Київ.