Текст книги "Анна Киевская"

Автор книги: Режин Дефорж

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 20 страниц)

Розділ тридцять шостий
«МОРА»

Знову при дворі зринув страх за життя королеви-матері й пройшли відправи за неї в усій Франції та за її межами. Улюблений Аннин брат Всеволод, який став великим князем Київським, дізнавшись про нездужання сестри, прислав їй свого найкращого лікаря; норвезький король Гаральд та її сестра Єлизавета передали їй святі реліквії; Вільгельм і Матільда Нормандські пішли заради неї до монастиря Мон-Сен-Мішель; навіть папа дав знати, що молиться за неї.

Весь час, поки Анна лежала непритомна, Пилип сидів біля її ліжка, і це викликало при дворі велике невдоволення. Коли помер малий Роберт, було зроблено спробу випровадити Пилипа із замку, але Анна одразу ж, щойно Пилипа не стало біля неї, почала, перекидаючись у ліжку, плакати й кричати. Рауль де Крепі мусив дати згоду на присутність рицаря, якого він шанував за відвагу, але який і далі відмовлявся назвати своє ім’я.

– Чи ви хоч не хворі на проказу? – крикнув граф Валуа.

Незважаючи на обставини, Пилип засміявся.

– Ні, графе, я не хворий на проказу! Самі ж бачите.

Він розв’язав шкіряні зав’язки, що притримували маску, й показав своє жахливе обличчя. Серед присутніх пройшов шепіт, сповнений жаху та співчуття. Навіть Рауль зблід.

– Даруйте мені, рицарю. Залишайтеся біля моєї дружини, ваша присутність, здається, її заспокоює.

…Минали довгі місяці. Одного ясного зимового ранку графиня Валуа розплющила очі, відчуваючи водночас полегкість і втому… За довгими завісами навколо її ліжка панувало тепло; воно йшло від вогню, що його підтримував сонний слуга. Насилу підвівшись, Анна розсунула завіси. В кріслі з високою спинкою спав якийсь чоловік, якого вона прийняла за Рауля. Не прокидаючись, чоловік заворушився. Вона впізнала в ньому рицаря в масці. Якийсь внутрішній тягар знову притис її до подушок. Анна підняла руки, здивувавшись, що вони в неї так схудли. Скільки часу вона пролежала в ліжку? Вона просунула долоню під хутряну ковдру й поклала її собі на живіт. І до неї враз повернулася пам'ять. Її очі наповнилися слізьми. Вона вже ніколи не побачить рудих кучериків малого Роберта, не дивитиметься, як він, гарний і веселий, сідає на коня, не почує, як він співає київською мовою пісень її дитинства. Помер! Він помер! Бог забрав його в неї. «О Пречиста діво Маріє, ти сама була матір’ю, дай же мені сили простити твоєму Пресвятому синові, що він покликав його до себе… Я більше не відчуваю дитини, яку носила під серцем… Невже він забрав і її?..» Ніде не видно колиски! Не чути крику немовляти! В Анни ще рясніше покотилися сльози. Так, це Бог покарав її за одруження з розлученим чоловіком, Всевишній позбавляє життя дітей від цього гріховного шлюбу. Господи, який же ти жорстокий!.. Поволі молитва погамувала її сльози. Стомившись, вона задрімала.

Анна розплющила очі, коли в залі споночіло. В миготливому світлі за завісами метушилися тіні, потім чиясь рука розсунула завіси. Рицар у масці довго дивився на королеву. Він зворушено розглядав її руді коси, в які тепер повпліталися сиві пасма. До її вуст і щік повернулося трохи живої барви. Хоч Анна й схудла, вона все ще була вродлива. Королева дивилася з-під напіврозплющених повік на рицаря в масці й згадувала. Потім простягла йому руку. Перше ніж узяти цю руку, Пилип завагався. Та щойно їхні пальці торкнулись, Анна впізнала його, сама не вірячи в це. Для неї Пилип помер ще того дня, коли покинув її на дорозі до Франції.

Пилип відчув, що Анна впізнала його, але водночас збагнув, що вона просто не вірить своїм очам. Це принесло йому полегкість і воднораз глибокий розпач. Він не міг відвести погляду від жінки, яка була йому дорожча за життя. Не випускаючи її покірної руки, Пилип укляк навколішки. Так він стояв довго, неспроможний заговорити. Хоч як Анна ослабла, вона опанувала себе перша.

– Рицарю, я дякую вам. Ви зробили для мене те, чого не зробив жоден чоловік. Знайте ж, що я співчуваю вашим стражданням і молю Бога, аби він їх полегшив. А тепер ідіть звідси. Хай Бог буде милосердний до вас і простить вам ваші гріхи.

Він мусив покинути її: вона сама вимагала цього.

Анна забрала руку, і Пилип знову відчув себе як ніколи пограбованим, голим, самотнім і постарілим.

Скільки ж це часу Рауль стежив за ними? Та яке це має тепер значення – адже Пилип іде від неї і вона вже ніколи його не побачить!

– Королеві стало багато краще, графе. Тож я йду.

– Візьміть це в подяку, – сказав граф, даючи йому гаманець із золотими монетами.

Маска приховала раптовий приплив крові до Пилипового обличчя. Відчувши себе ображеним, він несамохіть потягся рукою до шпаги. Та шпаги при ньому не виявилося, він залишив її в свого зброєносця.

– Мені не потрібні ніякі подяки, графе. Віддайте це золото жебракам. Прощавайте і піклуйтесь про неї!

Не глянувши більше на графа, Пилип підштовхнув свого зброєносця, що на той час прибіг до нього, і вийшов із санліського замку.

На подив лікарів, Анна одужала дуже швидко. Після крику й сліз її охопила цілковита байдужість. Іноді навіть можна було побачити в неї на вустах дивну посмішку. Анна вже набралася досить сили й змогла побувати на врочистій відправі з нагоди відкриття монастиря святого Вінцента для ордену святого Августіна з ігуменом Льєто на чолі. На відміну від решти ченців, які ходили в білому, ці носили червоні сутани й каптури – як згадку про кров свого святого мученика дяка Вінцента.

Невдовзі після цієї церемонії прийшла звістка про смерть короля Англії Едуарда, що сталася 6 січня 1066 року, і про коронування того самого дня графа Уессекського Гарольда, який таким чином порушив дану Вільгельмові присягу. 24 квітня над Англією, Нормандією та Францією з’явилася зірка, яка, на думку жителів цих країн, сходила тут о певній порі року і яку називали кометою або кошлатою зорею; вона світила цілий тиждень. Проте дехто в Англії побачив у ній лихе передвістя: Бог збирався пролити з неї криваві сльози в покару за те, що новий король порушив клятву. У Нормандії Вільгельм побачив у зірці знак того, що Бог із ним і дає йому наказ готуватися до наступу на Англію. Герцог покликав до війська всіх – від найбільшого вельможі до послідущого злидаря. Вільгельмові брати по матері – граф Мортенський Роберт та єпископ міста Байє Ед – узялися забезпечити герцога суднами: перший – сто двадцятьма, другий – сотнею. Анна відіслала Матільді з власних коштів скриньку золота й самоцвітів на спорядження Вільгельмового війська, запевнивши обох у своїй любові до них і в тому, що вона молитиметься за успіх їхньої справи. Нормандських монархів вельми розчулила увага їхньої любої подруги.

– Анна вгадала моє бажання. Я хотіла подарувати вам це судно від імені нас двох. Якщо ви згодні, то ми могли б назвати його «Морою», – сказала Матільда.

– Люба моя подруго, ви з королевою зробили мені великий подарунок. Мені здається, я його не заслужив, але я з чистим серцем візьму цей щедрий дар від двох людей, яких люблю над усе на світі,– від вас, бо ви моя найкоханіша, найвірніша дружина, і від неї, бо вона…

– Кажіть далі!

– Це важко сказати…

– Тоді я скажу замість вас: бо вона гарна, дивовижна і недосяжна, весела й сумна, дужа й слабка. Бо вона… сподобалася вам з першого погляду!

Чоловік і жінка замовкли, лагідно дивлячись одне на одного.

– Це правда, я покохав її з першого погляду, як… Хай Бог простить мені, коли я скажу… як русалку з пісень фалезьких прядильниць. А вас, моя люба, я покохав як жінку. Хіба я вам не доводив цього багато разів, навіть останньої ночі?

– Я ніколи не нарікала на вас і завжди схвалювала вашу чисту любов до королеви, любов, яку й сама поділяю.

– Що ж, це судно ми назвемо «Мора»!

18 червня граф і графиня Валуа поїхали до Кана на освячення церкви в жіночому монастирі Святої трійці, що його заснувала Матільда. Крім багатьох дарів, які герцог і герцогиня Нормандські принесли монастиреві, вони віддали до цієї Божої обителі свою п’ятирічну доньку Сесіль. Анна й Рауль побували в місцях будівництва суден, зокрема в Барфлері, де споруджувалася «Мора». Анна сказала, що її зачарувала краса цього судна. Потім вона пішла з Раулем помилуватися селом Сен-Совер, що височіло над гирлом річки Дів; тут був зосереджений нормандський флот. їх вразили сотні суден, що ледь погойдувалися на осонні. Над водою не пролітав жоден подув вітру, в небі не пропливала жодна хмарка. Давно вже не було такого гарного літа. Жнива обіцяли бути ранніми й врожайними. Селяни вже не боялися, що їх пограбує багатотисячне військо. Сюди здалеку приходили бретонці, французи, бургундці, жителі Пуату, германці; вони наймалися до війська герцога, який обіцяв їм добру платню й непогані трофеї. Вільгельм ставив одну просту умову: не мародерствувати в Нормандії! В таборах, на превеликий подив прибульців, панувала сувора дисципліна, яка викликала в них захват. Рауля де Крепі вона теж дуже вразила. Проте водночас у таборах точилися поразницькі розмови. Найстаріші вояки згадували про невдалий похід Роберта Благочестивого; тож чи син проведе свій похід краще? Вони сумнівались у тому, чи вистачить у нього коштів; після виплати найманцям завдатку його скарбниця спорожніла. Вільгельм мусив пообіцяти воякам землю та щедру здобич за Ла-Маншем. До того ж він перебільшував, говорячи про багатства узурпатора.

– Хоч який Гарольд багатий, а проте він не спроможний вселити впевненість у своїх людей, нібито вони заберуть собі те, що належить мені. А я, навпаки, можу пообіцяти тим, хто піде зі мною, частку багатства, яке законно належить мені,– того самого багатства, що його Гарольд несправедливо привласнив! – сказав Вільгельм.

Анна з Раулем переправилися через Дів і вирушили до табору Кабур, де тисячі воїнів чекали посадки на судна. Ці воїни гамували свою нетерплячість, граючи в кості, залицяючись до дівчат, рибалячи або з криком ганяючи один за одним серед хвиль. Подеколи зчинялися бійки, але за них так суворо карали, що вони ставали дедалі рідшими. Одначе 15 серпня деякі найнетерплячіші сіли на судна, не чекаючи наказу. Це призвело до катастрофи: зустрічний вітер, що раптом здійнявся, кинув одні судна на інші. Були жертви, яких поквапилися потайки поховати.

І знову немилосердно припікало сонце. Ні найменшого вітерцю. Пригнічені рицарі та їхні зброєносці пильно вдивлялися в біле від спеки небо. На довколишніх полях ішли жнива. Тільки селяни бурхливо виявляли свою радість: завдяки рішучості їхнього герцога нероби вояки не грабували полів, а багатий врожай віддаляв страх перед голодом.

Наприкінці серпня Анна з гордістю й радістю побачила, як із Барфлера припливла «Мора» з двадцятьма веслярами; на ній майорів штандарт святого Петра, що його разом із своїм благословенням прислав Вільгельмові папа Александр. Юрма воїнів, зібравшись на березі, вітала гучними криками появу судна в гирлі. Ланфран, що став ігуменом монастиря святого Етьєна, поблагословив судно у присутності герцога й герцогині Нормандських, графа й графині Валуа, баронів, рицарів і всіх тих, хто мав узяти участь у поході. Відтак герцог зі своїм почтом подався до бонвільського замку.

Щоб згаяти час і розважити гостей, Вільгельм наказав привести труверів та менестрелів, які оспівували подвиги нормандських завойовників в Італії.

Раптом погода зіпсувалась, і здійнявся такий шторм, що про вихід у море годі було й думати. Вільгельм наказав усім молитися й відправляти в церквах службу Божу, а також заснував під Бонвілем монастир святого Мартіна, сподіваючись випросити так милосердя в неба. Роздратування в таборах вихлюпувало через край. Нарешті шторм ущух, і вітер, хоч і далі лишався сильним, став рівним. 10 вересня герцог наказав суднам знятися з якорів і вирушити вздовж нормандських берегів до гирла Сомми. Анна з Матільдою сіли на борт «Мори», яка на світанку підняла якір. Було холодно, і жінки, попри свої підбиті хутром накидки, тремтіли й горнулись одна до одної. «Морд» йшла під вітром на чолі флоту. На скелях, на піщаних берегах і в портах зібралися з усього краю юрби нормандців; радісними криками вони проводжали на війну чоловіка, якого вже не наважувалися називати Байстрюком. Нараз вітер повіяв ще дужче й поніс судна до берега. «Мора» чинила відчайдушний опір фатальному натиску, але багато суден не змогли побороти вітру. На очах у юрби одні судна перекидалися, інші розбивались об берег. Матільда з Анною стали навколішки і, схопившись за щоглу, молилися. Анну опосіли безладні думки; їй здалося, ніби вона почула, як її брат Володимир розповідає про морський бій, що його він програв візантійцям.

Зблідлий Вільгельм, обличчя якого шмагали солоні бризки, віддавав накази. «Мора» хоробро боролася. Нарешті шторм ущух, ополудні «Мора» кинула якір біля Сен-Валері. Тут герцог Нормандський підрахував свої втрати; вони були великі – загинуло багато воїнів, коней, суден. Разом з Гі де Понтьє та вірними людьми він пройшов узбережжям і розпорядився таємно поховати загиблих, що їх викинуло море. Вільгельм наказав якомога применшити втрати, втішити тих, хто залишився без нічого, й удвічі збільшити воїнам порції м’яса та вина.

У таборі, який швидко розкинувся в Сен-Валері, знову потяглися дні чекання. Було холодно й вогко, часто йшли дощі. Коли Вільгельм не молився в церкві, то його нерідко можна було побачити на березі; він пильно вдивлявся в небо, а вгледівши, як на дзвіниці повертається півник, здригався. Він розпорядився пронести вулицями міста святе тіло сповідника Валері. Анна з Матільдою провідували хворих і поранених, підбадьорювали їх добрими словами та подарунками. їхні провідини погамовували збудження та роздратування воїнів і додавали їм мужності.

Незабаром до Сен-Валері надійшла звістка про те, що норвезький король Гаральд, прозваний Гардрадою, висадився на півночі Англії. Хоч які хоробрі були в Гарольда війська, а в Йорку вони зазнали поразки. Вільгельм побачив у цьому знамення того, що Бог на його боці, і привітав перемогу норвежців.

– Мабуть, Гардрада теж прагне англійської корони, – сказав йому брат Одон.

– Тоді ми оголосимо йому війну й проженемо його звідти!

Ці слова нажахали Анну. Вона й думки не припускала про те, що Гаральд і Вільгельм стануть воювати один проти одного.

– Пане, коли ви опинитеся перед ним, то згадайте, що він – чоловік дуже дорогої мені Єлизавети і що я його ніжно люблю.

– Пані, обіцяю вам не забувати про це…

Розділ тридцять сьомий
ТНОR АЇЕ!

У ніч з 27 на 28 вересня 1066 року дощ ущух, і повіяв південний вітер. Герцог наказав підняти якорі. Побувавши востаннє на відправі в церкві Сен-Валері, він подався на берег, де стояло його судно. Проводжати Вільгельма пішла разом із придворними дамами, графом і графинею Валуа герцогиня, на яку він поклав правління Нормандією.

– Дружино моя, я довіряю вам прекрасну країну Нормандію. Мудро правте нею весь той час, поки мене тут не буде. Вам допомагатиме своїми розумними порадами мій і ваш вірний друг ігумен Ланфран. Хай Господь Бог, Пречиста діва Марія та святий архангел Михаїл допомагають вам берегти країну так, як ви бережете своїх дітей, – сказав Вільгельм, ніжно поцілувавши Матільду.

– Будьте певні, мій володарю, я зроблю все, щоб ви були задоволені мною. Будьте обережні. Хай Бог принесе вам перемогу!

Герцог обернувся до Анни й укляк одним коліном на землю.

– Ви теж, королево Анно, хрещена мати мого прекрасного судна, моліться за мене.

– Немає й дня, щоб я не молилася за вас. Відтепер і аж до вашої перемоги я молитимусь іще більше. Хай Бог вас береже, Вільгельме!

Герцог підвівся, повернувсь до Рауля де Крепі, що стояв біля своєї дружини, і сказав:

– Графе, піклуйтеся про королеву, ви ж самі знаєте, яка вона дорога мені.

– Вона й мені дуже дорога, ваша величносте, і не треба мені нагадувати про те, що я маю піклуватися про свою дружину. Я заздрю вам, що ви вирушаєте на війну. Якби не той тягар, що лежить на моїх плечах, я приєднався б до вас. Хай Бог вас береже, Вільгельме!

Коні, яких уночі перевели на судно, стояли сумирно; тепер вантажилася решта війська. Завойовник та його воєначальники повклякали навколішки, щоб прийняти останнє благословення від єпископа міста Байє. Махнувши на прощання рукою, він зійшов на борт «Мори», на носі якої сурмач сповіщав про відплиття. Флот повільно вибрався на веслах з фарватеру і, допливши так до коси Удрель, напнув вітрила.

Двір верхи проводжав судна до самої коси. Стоячи на узвишші, всі спостерігали величний парад. Одне за одним розгорталися вітрила. Найвище здійнялося червоне вітрило із золотими стрічками «Мори», що палахкотіло під промінням призахідного сонця. Спостерігачі мовчки милувалися сотнями суден, які вирушали завойовувати Англію. Анна з Матільдою покинули узбережжя аж тоді, коли на обрії від цих суден зосталося лише кілька цяток.

«Мора» пливла найшвидше і так випередила флот, що Вільгельм, який не хотів висаджуватися на берег уночі, наказав опустити вітрило, кинути якір і запалити смолоскипи, щоб подати знак іншим суднам. Ця зупинка викликала невдоволення в його оточенні, і він стривожився. Щоб заспокоїти супутників, Вільгельм звелів принести їжу та вино й запросив їх повечеряти з ним. Удаваний герцогом гарний настрій і міцне вино зняли напруження. Раптом почувся крик сигнальника:

– На обрії з’явилися судна!.. Четверо… Шестеро… Десятеро… Сто!

Здавалося, до них наближався цілий ліс дерев, на які було напнуто вітрила… Через оповісника Вільгельм наказав своїм суднам опустити вітрила, кинути якорі й чекати ранку.

Вільгельмовим воїнам ця ніч видалася вічністю. Нарешті засурмила сурма. Судна знялися з якорів і розпустили вітрила. Був ранок 29 вересня, день святого Михаїла – покровителя Нормандії.

Попутний вітер швидко погнав судна до берега. Вони причалили десь близько третьої години дня в затоці Певенсей. Стояла гарна погода. Ніде не видно було жодної живої душі; здавалося, довкола панувала пустка. На суднах здійнявся веселий гамір. Першими на берег зійшли лучники із зброєю в руках; вони відбігли трохи вглиб суходолу й стали прикривати висадку решти війська. Зчинився чималий гармидер. Коли з суден зійшли всі люди, конюхи почали зводити коней; багато з них виривалися з рук, і тоді конюхи мусили бігати за ними. Теслі забирали з суден знаряддя, потрібне для зведення укріплень, куховари – провізію, зброєносці – зброю та обладунки, матроси згортали вітрила й скидали весла, а рицарі тим часом споряджали себе. Вільгельм пильнував за всім. Зійшовши під вигуки воїнів на берег останнім, він спіткнувся й мало не впав, але сперся на долоні. Натовп скрикнув, а дехто подумав: «Це погана ознака!» Одначе Вільгельм випростався, засміявсь і, піднісши вгору руки, заволав на повен голос:

– Панове, з волі Божої я одразу ж схопив цю землю у свої руки і, будьте певні, ніколи її не випущу! Вона цілком належить нам. А тепер я подивлюся, хто з вас здатний на мужні вчинки!

Почувши ці слова, один рицар побіг углиб суходолу і, вирвавши зі стріхи безлюдної хижкки віхоть соломи, прибіг назад до герцога. Потім укляк на одне коліно й промовив:

– Вельможо, підійдіть до мене. Візьміть цей знак своїх прав. Я проголошую вас володарем цього краю, він належить вам беззастережно!

Вільгельм, і далі всміхаючись, відповів:

– Атож! І хай Бог мені помагає!

І знову воїни привітали його вигуками.

Начальник інтендантської служби Вадар узявся до роботи. Його помічники розбіглися по селу, забиваючи курей, баранів, свиней та худобу. Потім розклали багаття, над якими закрутилися рожни з м’ясом. Не минуло й три години після того, як Вільгельм ступив ногою на нову територію, і він уже сів тут за свій перший обід, освячений його братом Одоном.

Відпочивши вночі, Вільгельм вирушив із двадцятьма п’ятьма рицарями обстежити околиці. Земля тут виявилася болотяною, отже, військового табору на ній не розкинеш. Поговоривши із своїм радником, герцог вирішив дістатися до Гастінгського півострова й укріпитися там. Вони добиралися туди суходолом і водою.

Два тижні не стихав на півострові стукіт молотків; теслярі зводили дерев’яні замки на пагорках та полях. Вільгельм устигав побувати скрізь: оглядав укріплення, перевіряв стан коней і зброї, обстежував довколишню місцевість. Якось, повернувшись з такого обстеження, він довідався про поразку норвезької армії і загибель 25 вересня в Стамфордбріджі короля Гаральда. Вільгельм мало знав Гардраду, але поважав його за відвагу. Він одразу ж продиктував листа королеві Анні, висловивши їй співчуття.

До Вільгельма прийшов чернець, якого Гарольд прислав передати запрошення до переговорів і нагадати про свої права на англійський трон.

– Король Гарольд просив переказати вам таке. Ви прийшли на його територію, і він не знає, на якій підставі ви це зробили і з якою підступною метою. Він добре пам’ятає, що король Едуард спершу був обрав вас за спадкоємця англійського трону і що він, Гарольд, присягаючи в Нормандії, теж підтвердив ваше право на цю спадщину. Але Гарольд пам’ятає також, що це королівство належить йому по праву, бо той самий монарх, його володар, в останню мить подарував це королівство йому, і відколи до цього краю прийшов Августін Кентерберійський, у нашого народу утвердився звичай вважати законними подарунки, зроблені саме в останню мить. Ось чому Гарольд просить вас покинути з військом цей край. Інакше він порве з вами дружбу й усі угоди, що їх уклав у Нормандії. Отож він дає вам змогу вибирати.

Герцог вислухав ченця дуже спокійно. Якийсь час поміркувавши, він спитав:

– Ти гарантуєш мені, що проведеш у повній безпеці одного з моїх посланців до свого володаря?

– Ваша величносте, я берегтиму його, як самого себе.

Привели ченця, переписувача Феканського монастиря Юона Марго. Вільгельм звернувся до нього:

– Перекажи Гарольдові, який оголосив себе королем Англії, такі мої слова: «Не несправедливість і не підступна мета, а рішучість і прагнення домогтися справедливості привели мене до країни, володар якої, мій родич Едуард, проголосив мене своїм спадкоємцем, що й засвідчує сам Гарольд. Серед усіх своїх родичів король Едуард визнав мене найкращим і найздібнішим спадкоємцем, який зможе подавати йому допомогу за його життя й правити королівством після його смерті. Цей вибір було зроблено не без згоди вельмож, які присягли визнати мене своїм володарем після смерті Едуарда і в жодному разі за його життя не робити спроби захопити цю країну, позбавивши мене права володіти нею. Він віддав мені в заручники сина й небожа Годвіна. Нарешті Едуард послав до Нормандії самого Гарольда, щоб той особисто присягнув вірно служити мені, так само, як заочно це зробили його батько та інші вельможі. Гарольд віддав мені шану з власної волі і потиск його руки підтвердив моє право на володіння Англійським королівством. Я ладен судитися з ним за це своє право згідно із законами Нормандії або, якщо він забажає, згідно із законами Англії. Якщо нормандці й англійці скажуть по справедливості, що це королівство законно належить йому, то хай він з миром володіє ним; однак якщо з’ясується, що в ім’я справедливості він має повернути його мені, то хай поверне. Якщо він відкине мою пропозицію, то я не хотів би, щоб мої і його воїни загинули в бою, бо вони до нашої сварки не причетні. Тоді я ладен був би позмагатися з ним особисто і, важачи власною головою, довести, що Англійське королівство по праву належить мені, а не йому».

Вільгельмові брати, єпископ міста Байє та граф Мортенський, а також присутні члени його ради схвалили зміст цього послання.

Гарольд відмовився від поєдинку й наказав своїм військам озброюватися. А що його квапили дати відповідь, то він заявив:

– Хай Господь розсудить мене з Вільгельмом по справедливості.

Коли ці слова переказали Вільгельмові, той страшенно розгнівався. Велика частина нормандського війська пішла мародерствувати, табір майже спорожнів. Вільгельм наказав тим, хто був у таборі, якнайшвидше озброїтися. Герцог та його бойові товариші вельми благоговійно вислухали службу Божу. Він почепив собі на шию реліквії, на яких присягав Гарольд. Потім йому подали кольчугу. Надягаючи її, він незграбним рухом вивернув кольчугу навиворіт.

– Який лиховісний знак! – зашепотіли всі довкола.

А герцог розсміявся:

– Я бачу в цьому передвістя великих змін: сьогодні я герцог, а завтра буду королем!

Спорядившись, Вільгельм сів на бойового коня й виїхав перед нормандське військо. Поряд із ним стояли Ед де Байє та Жоффруа Кутанський у кольчугах поверх стихарів, а також син Руа Бланка з єпископальною корогвою. Вільгельм закричав гучним голосом:

– Вітаю вас, побратими! Настав час, коли ваші руки повинні будуть довести, якою силою ви наділені, якою хоробрістю ви натхнені. Ми маємо не тільки стати тут господарями, а й уникнути страшної небезпеки. Якщо ви битиметесь, як справжні чоловіки, то здобудете перемогу, честь і багатства. А якщо ні, то вас переріжуть або, полонивши, примусять бути іграшками в найжорстокішого ворога. Навіть більше, ви вкриєте себе вічною ганьбою. У нас немає шляху для відступу: з одного боку дорогу нам закриває зброя і незнайома ворожа країна, а з другого – море й зброя, що пильнує, аби ніхто не спробував утекти. Справжнім чоловікам не слід боятися великого числа ворожого війська. Англійці часто зазнавали поразки від ворожої зброї; переможені, вони нерідко потрапляли в ярмо до чужинців і ніколи не звершували славетних воєнних подвигів. Невелике число хоробрих ратників може легко подолати велику кількість незграбних у бою вояків, особливо коли на боці справедливого діла стоїть Небо. Пильнуйте тільки, аби ніщо не штовхнуло вас до відступу, і перемога неодмінно сповнить радістю ваші серця. Я покладаюсь на вас, рицарські воїни благородної Франції, і на вас, воїни Бретані, які не знають, що таке відступати, на вас, хоробрі у бою воїни Мена, на вас, відважні воїни Фландрії, Калабрії, Апулії, смаглі воїни Сіцілії, покладаюсь і на вас, нормандці, що вже звикли до героїчних звитяг! Уперед! Тhог аїе!

Погук нормандців, що кликав до бою, долинув до передніх лав англійців і нагнав на них страху. Була п’ята година ранку 14 жовтня 1066 року; починало світати.