Текст книги "Анна Киевская"

Автор книги: Режин Дефорж

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 20 страниц)

Розділ вісімнадцятий
ВЕРЕСЕНЬ 1052 РОКУ

Літо наближалося до кінця, але нестерпна спека не спадала. Незважаючи на грози, що накочувались одна за одною, жнива минули добре, і зерно вже лежало в коморах. Нарешті Франція побачила, як примара голоду віддаляється. На велику радість знаті й сільських жителів, відбувалися численні свята; у цілому королівстві не вгавали полювання, човнові перегони, танці, ігри та всілякі інші змагання. Церкві не дуже подобався такий вияв безбожництва, і вона вхитрялася надавати всьому релігійного забарвлення, а народ, ця добродушна дитина, і там бачив нові розваги: він захоплено милувався пишними процесіями, золотом, яким пломеніло вбрання єпископів та інших князів церкви під час служб Божих просто неба, і йому здавалося, ніби він, слухаючи спів хору, чує ангельські голоси. Нова королева та її первісток принесли країні розквіт, і тепер церкви були переповнені дітьми, які дякували Богові й просили в нього благословення для своїх володарів.

Бодуен Фландрійський вдався до справжньої дипломатії, а графиня Адель виявила чималу настирливість, щоб Генріх згодився відпустити Анну до Руана, де мали хрестити сина Вільгельма та Матільди; Анну запросили бути хрещеною матір’ю в маленького Роберта. Насправді ця церемонія дуже влаштовувала короля: відсутність зятя та сестри давала йому змогу краще підготуватися до уроку, який він хотів дати Байстрюкові.

На початку вересня Анна вирушила в дорогу в супроводі численного почту: капелани, лікарі, зброєносці, придворні дами, годувальниці, няньки, швачки, музики і, звісно ж, Олена та Ірина. Олена нікому не дозволяла брати на руки маленького Філіппа – за її словами, найкращу дитину, яку вона тільки бачила після своєї любої княжни.

Довга королівська валка посувалася під пекучим сонцем; його гарячий подих ледве гасили густі крони лісів, крізь які вони проїздили. Валка часто зупинялася, і Анна та її супутниці купалися в Сені. Анна знову була така сама бадьора, струнка, тільки її більші груди свідчили про те, що вона стала матір’ю. Королева пишалася сином, який був напрочуд жвавим і неабияким ласуном.

Граф Валуа теж увійшов до почту королеви. Хоч Анна не дуже й домагалася цього, король радо дав згоду, воліючи, аби його могутній васал якийсь час побув якомога далі від нього. Госленові Шонійському король наказав особливо пильне стерегти маленького принца, а той поклав цей обов’язок на Пилипа, до якого з дня на день переймався дедалі більшою любов’ю. Хіба могла не зворушити Гослена відмова Рубцюватого піти на службу до короля? Пилип сказав, ще надає перевагу родині Шонійського перед розбещеною компанією королівської варти.

Пилип мало не виказав себе, коли побачив дитину на руках в Олени. Ця жінка підозріливо оглянула його й звернулася до нього своєю мовою. Він боявся, щоб вона не помітила своїми проникливими очима його надмірної радості, коли він почув рідну мову. Пилип удав, ніби нічого не зрозумів, і привітався по-французькому. Годувальниця зітхнула й знову почала наспівувати колискову, яку наспівувала до Пилипового приходу. Воїн Ярославової дружини, почувши цей спів, пішов, ледь стримуючи сльози. В лісі його пойняв смуток, ще глибший за той, що його Пилип пережив після одруження дівчини, через яку він відмовивсь навіть від думки про власне щастя.

Тамуючи душевний біль, він блукав по лісовій порослі й збивав мечем папороть, листя якої м’яко, граційно падало на землю. Пилипа огортав міцний запах рослинного соку. Тільки в останню мить він побачив худющого старого чоловіка, що накинувся на нього з такою силою, яка його здивувала. Пилип звів на незнайомця сповнені сліз очі й, не виказавши жодного подиву чи гніву, випручався. Потім таким спокійним, байдужим голосом, що чоловік аж здригнувся, прошепотів:

– Ти шукаєш смерті?

– Ні, я смерті не шукаю, але якщо така воля Божа й ти – посланець Господній, то я згоден на все.

– Ще трохи, і я, мабуть, стану його знаряддям. Хто ж ти, йолопе сердешний, що отак став мені на дорозі?

– Я людина серед людей, дерево серед дерев, рослина серед рослин. Їхні страждання – це мої страждання. Знищуючи їх, ти знищуєш творіння Господнє.

– Гадаєш, дерева й рослини страждають так само, як і люди?

– Вони страждають, як усе, що живе на цьому світі в ім’я великої слави Божої. Я знаю мову своїх друзів з рослинного світу – від наймогутнішого дуба до найтендітнішої травинки, знаю мову тварин, мову вовка, якого люди не люблять і всіляко переслідують.

Пилип сховав меча в піхви й сів на пень, задумливо роздивляючись старого.

– У дитинстві я, як оце й ти зараз, розмовляв із деревами в лісах мого краю. Я розповідав їм про своє горе й радощі, і це давало мені полегкість. Я був певен, що вони мене розуміють.

– І ти мав слушність. Коли б ти був уважливіший, то у відповідь почув би їхні щирі зізнання.

– Ет, то були дитячі вигадки. Я виріс і давно вже не звіряюсь ні деревам, ні людям.

– Мабуть, настала слушна хвилина. Той, хто багато років живе в лісових нетрищах, може почути все.

– Іди своєю дорогою, тут нема чого слухати!

– Як слуга Господній, що самітником живе тут, я повинен допомагати тим мені подібним, хто впадає в розпач. Твій розпач начебто великий. Чи не хочеш позбутися бодай частки свого тягаря?..

– Я хотів би, але не можу.

– Я не наполягаю. Тоді чи не бажаєш помолитися зі мною?

– Якщо тобі цього хочеться, я згоден. – Пилип підвівся.

– Куди ти зібрався?

– Туди, де ти молишся.

– Озирнися довкола. Все тут – творіння Бога Творця. Хіба крони оцих дерев – не склепіння його церкви, а мох – не килим його, а пташиний спів – не гімни його? Бог живе скрізь, і повітря, яким ми дихаємо, наповнене його любов’ю. Молімося, сину мій, попросімо його, аби він дав спокій душі твоїй. Навколішки!

Самітник і воїн довго молилися. Коли Пилип підвівся, йому полегшало на серці, прояснилося в голові. Щиро подякував він ченцеві, а той поблагословив Пилипа й відпустив.

Коли Пилип наздогнав валку, на землю вже спустилася ніч, тепла й лагідна; в небі мерехтіли зорі, і декотрі котилися, сиплючи іскрами, долі. Валка зупинилася на узліссі біля якоїсь річки, і Анна та жінки з її почту, весело сміючись, заходилися при світлі повного місяця хлюпати на себе водою. На березі на великих багаттях смажилася домашня птиця, зайці та молоді вепри, впольовані в дорозі рицарями й зброєносцями.

Рауль де Крепі, сховавшись за гіллям верби, що спадало в річку, не спускав очей з королеви. Голизна молодої жінки, яку він нарешті роздивився, збудила в нього непогамовне бажання. Даремно вона ставиться до нього так зневажливо, відбивається від усіх його залицянь, відмовляється від його товариства й воднораз залюбки збавляє час з Олів’є Арльським, який ділить ліжко з її чоловіком! Він, Рауль де Крепі, все одно колись заволодіє нею, покаже їй, що справжній чоловік може зробити з жінкою; вона, як і інші жінки, ще стогнатиме під ним і проситиме пощади!

Шурхіт, що почувся поруч, відвернув його увагу від підглядання. Рауль одразу ж насторожився, схопивши широкого мисливського ножа, з яким ніколи не розлучався, й зачаїв дихання. Якийсь священик за деревом, що погано його прикринало, задер полу сутани й, поїдаючи очима жінок у воді, рукоблудив. Рауль, ледве стримуючи сміх, дивився на дебелого ченця, а той, спливаючи потом і хекаючи, силкувався завдати собі втіху. Коли чернець нарешті домігся свого, його поросяче хрюкання привело до тями графа, і той розреготався. Бідолашний чернець так злякався, що мало не звалився в річку, але встиг іще схопитись за гілля, дивом утримався на ногах, а тоді із задертою сутаною накивав п’ятами. Ця метушня сполошила королівську варту; воїни прочесали все довкола, але побачили тільки потолочену траву та поламані гілки.

З допомогою служниць Олена витерла й одягла королеву, яка відмовлялася надягти верхню сукню, занадто важку для цього теплого вечора. Анна розслабилася, закинула назад голову й, ні про що не думаючи, дозволила зачесати себе. Вона втішалася легкістю, що охопила її тіло, лагідністю ночі й красою французького неба, з якого час від часу падали зірки. Вона гнала від себе спогади про Новгород… Ні, їй не треба більше думати про свою втрачену країну!

Анна зібрала довкола себе складки широкої вуалетки, яку Ірина накинула їй на коси, й підвелася. В сяйві вогнів вона й сама у своїй сукні та яскраво-червоній вуалетці, що ворушилась від кожного її руху, була схожа на полум’я. Всі пильно дивилися на неї, особливо чоловіки. Вона підійшла до прикрашеного листям стола з наїдками й сіла на складаний стілець із високою спинкою. Перед нею вкляк слуга з цебриком із напахченою водою, в якій королева пополоскала пальці; тим часом другий слуга подав їй шматок білого полотна, й вона витерла руки. Птиця була добре підсмажена, та й приправлена лісовими травами зайчатина виявилася вельми смачною. Анна залюбки з’їла перські сушені персики та абрикоси, що їх прислав їй брат Всеволод, і випила п’янкого вина, запропонованого графом Провансальським.

Королева подала знак, і Гослен Шонійський, який стояв віддалік, підійшов ближче.

– Чи не бачили ви любого Олів’є? Я хотіла б послухати музику.

– Я не бачив його від самого ранку, королево, але зараз пошлю по нього.

– Дякую, вельможо. Як почуває себе ваш син? Він одужав після того, як упав з коня?

– Цілком. Він знову сів у сідло, так ніби нічого й не сталося. Сердечно дякую вам, що ви піклуєтесь про мою родину.

– Олена сказала мені, що ви маєте у своєму домі надійну людину з дуже потворним обличчям, яка щиро віддана моєму синові.

– Це правда, королево. Я доручив тому чоловікові особливо пильно оберігати маленького принца. В нього таки дуже потворне обличчя. Але це в нього не від народження, зробила його потворним людська рука. І хоч обличчя в того чоловіка бридке, душа його прекрасна. Я відчуваю до нього шанобу й приязнь.

– Нарешті я чую від вас комплімент, що буває так рідко! Скажіть, вельможо Гослене, чи мають під собою грунт оті чутки, що доходять до мене: нібито між нормандцями й нами зав’язалася війна.

– Я не конетабль <sup>[3]3
  Конетабль – головнокомандуючий армією.


[Закрыть]</sup> королівства й тим більше не довірена особа короля, проте мало в це вірю. Надто багато уз уже зв’язують наші країни, і оця ваша подорож тільки підтверджує, що то лише плітки войовничих гультіпак.

– Хай Господь почує ваші слова, Гослене!

– Ваша величносте королево, дозвольте мені побажати вам на добраніч…

Рауль де Крепі так несподівано швидко ступив до неї, що вона навіть не встигла цього помітити.

– На добраніч, графе Валуа.

– Ви не стомилися від подорожі? Чи принесло вам приємність довге купання?

– Дякую за турботу. Все гаразд. На добраніч.

Рауль удав, ніби не зрозумів, що вона відпускає його.

– Ви сказали, що хотіли б послухати музику. Я маю тут музик, вони з двору германського імператора. Хочете їх послухати?

Анна кивнула головою. Музики, двоє чоловіків і одна жінка, заграли повільну, розмірену мелодію, вельми відмінну від легкої, веселої провансальської музики, яка так припала до подоби Анні.

Чи то, бува, не музика витягла Олів’є з його сховку? Він примчав, стрибаючи, пританцьовуючи, мов чорт, і виграючи на флейті. Розгублені трувери <sup>[4]4
  Трувери – північнофранцузькі поети-співці.


[Закрыть]</sup> після кількох акордів перестали грати.

– Грайте далі! – сердито гримнув на них Рауль.

– Ні, не треба, я волію послухати Олів’є. Олено!.. Принеси мої гуслі.

– Невістко моя, королеві Франції не зовсім пасує таке лицедійство, – промовила, надійшовши, графиня Фландрійська.

– Адель, голубко моя, не гримайте на мене, сьогодні такий гарний вечір! Заспокойтеся, я не забуваю, що я королева. Мій батько Ярослав Мудрий, великий князь Київський, ніколи не гордував співати зі своїм народом. Він завжди казав, що піснею людина краще висловлює свою вдячність за те, що її творила Божа рука. Він казав також, що за допомогою музики люди наближаються до Бога й стають чистішими.

– За вами завше лишається останнє слово, – промовила, сміючись, її зовиця.

Адель Фландрійська подала знак дамам та рицарям підійти ближче. Дами повмощувалися на подушках, що їх принесли служниці, а рицарі поставали позад них.

Переконавшись, що все гаразд, Пилип залишив критий повіз, де спали годувальниці та дитина, і подався до гурту.

Він стояв усього за кілька кроків від коханої, і його очі прикипіли до її чарівного обличчя. Щойно пролунали перші звуки гуслів, Пилип заплющив очі і поринув у спогади про їхню верхову їзду, про ігри, довгі літні дні та довгі зимові вечори, про її тендітну руку в його руці, про її усмішку й лагідні очі. В ці сумовиті хвилини він відчував уже не страждання, що колись робило з нього хижого звіра, а заспокійливу тугу. Нарешті Анна заспівала…

Спершу вона співала мовою північних французів, потім – провансальською і, нарешті, київською. Пилип чекав цього випробування і вже приготував до нього своє серце. Те, чого не зробила Оленина колискова, зробила Аннина пісня, цей гімн жнивам, що його вони так часто співали разом, надаючи йому сили й віри. Нараз Пилипові здалося, ніби перед ним відкривається новий світ, де він матиме своє місце. Він поклявся стати одним із тих рицарів, про подвиги яких йому розповідав Гослен Шонійський, і в ім’я любові до своєї дами бути найкращим серед них. Звісно, він не забув, що присягнув ніколи не намагатися дати їй знати про себе, але він стане іншим, і цей інший не буде зв’язаний ніякою клятвою.

У Рауля де Крепі вже вривався терпець. Цей Олів’є і справді забирає надто багато королевиної уваги, треба буде спровадити його від неї. Що ж до самої королеви, то при слушній нагоді Рауль неодмінно примусить її дорого заплатити йому за свою неприязнь до нього. А поки що він удасться до невеличкої помсти, яку виношує вже багато днів: граф помітив, що молочна королевина сестра Ірина шаріється щоразу, коли він перехоплює її погляд, і ніколи не пропускає нагоди опинитися в нього на дорозі, незважаючи на те, що король підібрав для неї нареченого – Клемана Туссакського, який походить із доброї родини з Пуатьє. А втім, ця помста буде досить приємна, бо дівчина свіженька, і великими витрішкуватими голубими очима, вельми червоними губами і гарним білявим волоссям. Думка про це повернула Раулеві добрий настрій, він вирішив одразу ж податися на пошуки приємних пригод. Граф нишком відстав від гурту.

Він легко розшукав Ірину. Вона з матір’ю та своїм нареченим захоплено слухала, як співає подруга її дитинства. Дівчина підвела очі на тінь, що постала перед нею, і, впізнавши графа, відчула щось недобре. Зачаровані музикою, ні Олена, ні Клеман не помітили витівки Рауля, який зробив Ірині знак іти за ним.

Зі щемом у серці, усвідомлюючи помилку, якої вона припускається, дівчина встала і, не привернувши до себе уваги, рушила за Раулем.

Граф потяг Ірину за собою так сильно, що вона забула про страх, який опосідав її щоразу, коли вона його бачила. Кожна клітина її тіла напружилася й озивалася болем. Ірина йшла за високою чорною тінню, яка поринула під дерева й невдовзі зовсім зникла – такий тут був темний і густий ліс. Ступивши ще кілька кроків, Ірина зупинилася, вдивляючись у пітьму. Вона чула тільки шелест лісу, що ставав дедалі ворожішим. Нарешті дівчина зважилася покликати:

– Ваша вельможносте, де ви?.. З боку рицаря непорядно отак мене покидати… Ваша вельможносте, прошу вас, відгукніться! Пресвята матір Божа, допоможи мені…

Ірина вклякла й почала молитися. За два кроки від неї граф милувався цією сценою, проклинаючи подумки густе листя, яке заважало місячному сяйву добре освітити дівчину. Та для того, що він збирався зробити, не потрібне було світло; і все ж таки граф подумав, що не дістане великої втіхи, бо він любив бачити страх, насолоду, відразу й ненависть на обличчях своїх жертв. Хоч би що граф робив – убивав чи кохався, – він любив пильно роздивлятися наслідки свого діяння.

Рауль вискочив, мов дикий кіт, зі сховку й повалив Ірину на мох, затиснувши їй долонею рота.

– Не кричи, кізонько… Перестань тремтіти… Це я, я не хочу зробити тобі нічого поганого… Не пручайся… Віддайся мені… В тебе така ніжна шкіра, ну ж бо, розведи ніжки… Ти знала навіщо йшла за мною… Ох, шельмо!.. Тобі теж цього хотілося, ти вся спітніла… Розкрийся… Ох, як хороше… як хороше… Ти не шкодуєш, що прийшла?.. Ох!..

Рауль завмер на податливому й тремтливому тілі Ірини. Захекавшись, він сповз із неї й ліг горілиць, утупившись очима в темряву ночі, а Ірина тим часом повільно випросталася, засліплена сяйвом утіхи. Вони довго лежали, не ворушачись.

– Ваша вельможносте…

– Геть звідси!.. І нікому, чуєш – нікому не розповідай, що сталося між нами. Коли знов захочу тебе – подам знак… Чого чекаєш?.. Геть звідси!..

Ірина приголомшено схопилася на ноги, машинально поправила на собі одяг, волосся, вийшла з пітьми, що разом з лісом зберігала її таємницю, і, згорбившись, наче стара баба, поплентала до річки.

Розділ дев’ятнадцятий
ХРЕЩЕННЯ ВІЛЬГЕЛЬМОВОГО Й МАТІЛЬДИНОГО СИНА

Анна й Матільда зустрілися радо, щасливі показати одна одній своїх синів. Вільгельм, побачивши королеву, виказав таку бурхливу радість, що декому вона могла видатися навіть недоречною.

На церемонію хрещення у соборі Руана всі міста герцогства прислали представників в особі своїх володарів або єпископів. Вузькі вулички не могли вмістити численних кортежів та тисяч роззяв, які товпилися в них на дорозі. Нормандці зустріли приїзд королеви оплесками, і це зворушило Вільгельма. Від своїх розвідників він знав усе про воєнні приготування Генріха та про його войовничі наміри. Однак Вільгельм не ототожнював королеву з королем і вважав своїм обов’язком поводитись, як відданий васал. Якщо його володар підніме проти нього зброю, Вільгельм захищатиметься, але першим у наступ у жодному разі не піде. До того ж тепер у нього свято; от пізніше, як виникне потреба, він вирушить на війну.

Присутність Рауля де Крепі в королевиному почті Вільгельм сприйняв не без роздратування. Проте він зустрів графа як годилося, бо той мав намір з часом віддати свого другого сина Сімона, який щойно народився, на рицарське виховання до нормандського двору. Граф був надто сильний вельможа, і герцог не важився цуратись його.

Вони вирішили на честь королеви Франції схрестити списи на турнірі. Нормандський двір поїхав святкувати до Фекана.

На високій горі, де звичайно була монастирська кошара, щойно розбили арену і спорудили довкола неї примістки. Одну з них відвели для знатних дам. Ця примістка мала широкий навіс, що захищав їх від пекучого сонця й дощу; її прикрасили розкішними вишитими полотнищами та килимами і розставили на ній сидіння з подушками. Під огорожею, якою були обнесені примістки, повсідався простолюд. По арені сюди-туди бігали судді, розпорядники, герольди та служники, перевіряючи, чи все в порядку, чи кожен сидить на своєму місці.

Приїзд королеви Франції, герцогині Нормандії та королеви Шотландії присутні зустріли оплесками. Жінки посідали одна біля одної в товаристві графинь Фландрії, Валуа, Санса й Шартра, матері герцога та багатьох інших знатних дам. На тлі яскравих жіночих суконь, прикрас примісток та корогов небесна блакить і зелень трави на моріжку здавалися ще яскравішими.

Появу рицарів у супроводі зброєносців зустріли гучні сурми. Розкішно вдягнені й добре озброєні, рицарі посувалися неквапно, з поважним і величним виглядом. Сидячи на білому коні, вирядженому в кольори Нормандії, Вільгельм, із шоломом під пахвою, в червоній туніці, що тісно обтягувала в поясі кольчугу, вклонився перед почесною трибуною. Він опустив списа перед Анною, вона, всміхнувшись, почепила йому на спис голубу вуалеву стрічку, потім він схилив списа перед Матільдою, і та прив’язала до нього червону стрічку. Натовп загомонів. Герцог зробив чвалом коло на арені, високо тримаючи списа, на якому тріпотіли стрічки його почесної гості та дружини.

Хоч Рауль де Крепі й знав, як і кожен тут, що королева дала згоду, аби герцог Нормандський був її вірним рицарем, ця сцена його роздратувала. Він сподівався, що Вільгельм змагатиметься тільки під кольорами своєї дружини. Сидячи на гарному вороному коневі в чорній із золотом, як і одяг у графа, збруї, Рауль теж під’їхав до примісток із піднятим заборолом. Ірина, що сиділа позад своєї господині, насилу стримала крик. Рауль вклонився королеві й герцогині, які також ледь помітно кивнули йому головою. Потім він схилив списа перед матір’ю того, кого мав тепер за суперника. На арені запала глибока тиша, яку порушувало тільки басування коней. У графовому вчинку була певна образа для герцога, і про це здогадалися всі: не міг же Вільгельм перемогти того, хто змагатиметься під кольорами його матері. Однак Арлетта, відколи герцог Роберт з-поміж усіх жінок герцогства обрав собі за коханку саме її, звикла долати всілякі перешкоди й була не з тих, хто так просто розгублюється. Вона вдячно всміхнулася графові й промовила голосно, щоб чули всі:

– Ваша вельможносте, я вам щиро вдячна, що ви виявили мені таку честь. Це мене вельми зворушило, і я, запевняю вас, цього не забуду. Але, графе, ваша великодушність збила вас із пантелику. Ті часи, коли я могла дозволити комусь із рицарів, хоч би який заповзятливий був він, носити мої кольори, вже минули. У мене вже посивіло волосся, я вже маю онука. А тут стільки молодих жінок, які раді були б дати вам свій прапор. Ось, приміром, графиня Валуа…

Це був наказ світської дами: граф не міг ухилитися від нього, не образивши свою дружину й матір господаря. З люттю в серці, але з усмішкою на губах Рауль де Крепі низько вклонився Арлетті Контевільській, підняв списа й схилив його перед Аделаїдою Валуа. Та відв’язала бантика від свого рукава й, похмуро зиркнувши, почепила його на спис.

Обидва супротивники відступили під високі полотняні навіси, пофарбовані в їхні кольори, звільнивши місце рицарям, які вийшли на парад перед трибунами, перше ніж за сигналом сурм вишикуватися за натягнутими вірьовками. Коли арену заповнили рицарі та зброєносці, що тримали в руках мечі вістрям униз і кийки, герольд, закликавши присутніх до тиші, проголосив:

– Вельмишановні і всемогутні володарі, вельможі, барони, рицарі та зброєносці, будь ласка, піднесіть усі вгору до святих свою правицю і разом, перше ніж розпочати гру, покляніться й присягніть своєю плоттю і честю, що ніхто з вас під час турніру не вдарить навмисне один одного списом ні нижче пояса, ні будь-куди інде, нікого не штовхне й не смикне до себе. З другого боку, якщо випадком у когось із голови впаде шолом, то ніхто не зачепить його доти, доки господар знову надягне й прив’яже свій шолом. Якщо ви навмисне порушите це правило, то вас покарають позбавленням обладунку та бойового коня й не допустять до наступного турніру. Тож гідно дотримуйтеся скрізь і в усьому приписів, а то панове судді беззастережно покарають порушника. Отже, покляніться й присягніть своєю плоттю й честю…

– Присягаємо! Присягаємо! – загорлав натовп учасників турніру.

Четверо суддів на помості теж закивали головами. За командою найстаршого в них розпорядник тричі крикнув:

– Рубайте вірьовки й вступайте в бій!

Служники бійців хором вйокнули й закричали вслід за своїми господарями, що вступили в поєдинки.

Змагання було жорстоке. Невдовзі зчинився оглушливий гамір, над ареною здійнявся міцний дух потолоченої трави, збитої копитами землі, кізяків та людського й кінського поту, а відтак і прісний, солодкавий запах крові. Правда, поки що поранення були легкі, хоча й численні. Важко було збагнути, хто в цьому рукопашному бою перемагає. Незабаром усе перемішалось, і з поля бою виносили дедалі більше поранених.

Один учасник турніру в звичайній кольчузі, що сидів на норовистому коні без збруї, привернув до себе увагу світських дам, суддів та глядачів своєю рицарською спритністю й бійцівською хоробрістю. Незабаром на арені лишилося тільки шість учасників турніру, серед них і той, який викликав захоплення в натовпу.

– Що то за рицар у такому скромному вбранні? – спитала Анна.

– Ніхто його не знає, королево, – відповіла графиня Валуа. – Здається, йому прислуговує Олів’є Арльський.

– Цей чоловік, певно, поділяє вподобання трубадура, улюбленця нашого короля! – пирхнула сміхом графиня Санська.

– Того ж він і не носить нічиїх із нас кольорів, – докинула гарненька графиня Шартрська.

– Він сидить на коні, як ніхто з рицарів. Він гнучкіший і спритніший за решту… Поглянь! Він спішився… Можна подумати, що це рицар із мого краю, – сказала Анна до Матільди, схопившись руками за серце.

Четверо учасників турніру ще стояли на арені. Королева кивнула головою розпорядникові, і той одразу ж під’їхав клусом до неї.

– Скажіть тому рицареві, що я була б щаслива, якби він згодився битися під кольорами моєї молочної сестри панни Ірини.

– О королево, це було б для нього надто великою честю! Ніхто тут його не знає, він навіть не рицар і відмовився назвати своє ім’я. Якби його не підтримав вельможа Шонійський, судді не дозволили б йому взяти участь у змаганні.

– Для мене досить того, що вельможа Шонійський шанобливо ставиться до нього. Тож перекажіть йому мою пропозицію.

Розпорядник вклонився й поїхав до безіменного вершника.

– Королева, гостя нашого герцога, просить вас прийняти кольори її молочної сестри панни Ірини. Ви згодні?

– Скажіть королеві, що з Божою поміччю я постараюся не осоромити честі, яку вона мені виявляє.

Переказавши ці слова, розпорядник підкликав незнайомця. Той відстебнув ланцюжка, яким був прикріплений до сідла його меч і, тримаючи його за вістря, простяг Ірині.

– Який він грубий, навіть не скинув шолома! – прошепотіла Матільда своїй матері.

– А може, доню, він не знає звичаїв на наших турнірах? Вони проходять неоднаково в різних країнах… Хоч у нас це й не прийнято, але рицар, який бере участь у турнірі, може приховати своє ім’я.

Почервонівши, Ірина прив’язала клаптик своєї вуалі до руків’я меча.

– Я довіряю вам свої кольори, будьте від цієї хвилини їхнім захисником!

Незнайомець мовчки вклонився, надовго припав губами до леза, а тоді, піднісши меча високо вгору, так закричав, що королева на мить знепритомніла. Але тільки Матільда помітила, що Анна раптом зблідла.

– Що з тобою, моя люба, тобі зробилося зле?

– Ні, мені здалося, що я почула голос… Зайчика, – відповіла королева на одному подиху.

Подруга занепокоїлась, і Анна, зітхнувши, випросталася.

Іринині кольори неабияк вплинули на незнайомця, він завиграшки переміг першого супротивника й майже не залишив шансів другому.

Сурми просурмили кінець змагання. Переможець вклонився світським дамам. Пилип нерухомо стояв із насунутим на очі шоломом і крадькома милувався вродою тієї, яку кохав. Заінтриговані цією картиною, дами перезиралися й перешіптувались. На допомогу другові прийшов Олів’є Арльський; він підштовхнув його до суддів, Пилип уклонився їм і під вигуки та оплески натовпу зійшов з арени. На трибунах глядачів частували прохолодними напоями.

Знову засурмили сурми, повідомивши тепер про поєдинок між герцогом Нормандським та графом Валуа. Обидва виїхали на арену на конях у помпезній збруї, попереду в кожного йшли пажі, несучи їхні прапори, а також зброєносці та служники. Під неугавний гамір учасники поєдинку зробили коло і теж вклонилися світським дамам. Нарешті вони поставали один навпроти одного обабіч натягнутої через усе поле вірьовки.

Привітавши один одного, герцог і граф наділи шоломи. Запала глибока тиша. За сигналом розпорядника суперники кинулись один до одного із наставленими вперед списами і щитами, які висіли в них на грудях і які вони притримували рукою. Перший удар вийшов неймовірно сильний. Обидва списи зламались і з тріском злетіли в повітря. Анна, яка мимоволі заплющила була очі, розплющила їх. З полегкістю зітхнувши, вона побачила, що Вільгельм міцно сидить на коні й бере іншого списа, якого йому подали зброєносці. Рауль де Крепі, що теж утримався в сідлі, і собі озброювався, готуючись до нового поєдинку. Випробувавши списи на гнучкість, обидва знов зайняли позиції.

Анна ніжно погладила руку Матільди, а та, збліднувши, не зводила очей зі свого чоловіка.

Розпорядник подав знак, і бій почався знову. Грубо підострожені важкі коні стали дибки й ураз стрімко помчали один до одного. Почувся страшенний тупіт копит, з-під яких летіли вгору й падали аж на юрму грудки землі. Якусь мить, що всім здалася вічністю, вершники стояли випроставшись у стременах один навпроти одного. Далі все відбулося дуже швидко. Рауль де Крепі покотився в пилюку. Вільгельм, який дістав у груди удар списом, теж звалився на землю. Серед натовпу здійнявся глухий гамір, але герцог уже підводився, тримаючи в руці меча. Оглушений граф ще полежав хвилю на землі, потім нарешті очуняв. Він сердито розв’язав зав’язки свого шолома, зірвав його з голови й пожбурив геть. Глядачі захоплено й водночас осудливо загомоніли. Рицар, одягнений у чорне – у цей згубний колір, – не викликав у них симпатії. Ті з людей, хто його знав, уже здогадувалися, що він провокує супротивника. Графа ненавиділи за його жорстокість і зневагу, з якою він ставився не тільки до ворогів, а й до друзів, не шануючи нікого на світі – ні Бога, ні людей. Одначе він приваблював своєю відвагою, вишуканістю, холодними голубими очима, обмереженими довгими віями. Борода, чуб і густі чорні брови підкреслювали блідість його обличчя.

Вільгельм теж скинув шолома, і тепер його голову захищав лише каптур кольчуги. Матільда міцно стисла Аннину руку. Було чути тільки брязкіт мечів та ухкання суперників.

Граф Валуа вправно володів зброєю, але йому бракувало запалу й молодості його супротивника. Кожен удар герцога був влучний і болючий. Вільгельм мав силу молодого бичка й наступав, не захищаючись, сповнений великого бажання виграти поєдинок на очах у своїх дам. Рауль де Крепі, нехтуючи правилами, навмисне завдав недозволеного удару, та Вільгельм його відбив. Такий графів вчинок викликав у герцога гнів. Вільгельм ударив плазом меча по графовому мечу, і той полетів геть. Рауль де Крепі, як справжній гравець, простяг руку своєму переможцеві й уклонився знатним жінкам та суддям. Скориставшися з цієї слушної нагоди, судді засурмили в ріжки. Коли ріжки змовкли, герольди закричали:

– Прапороносці, на коні, вийдіть із лав і вирушайте додому! А ви, вельможі, барони, рицарі та зброєносці, всі, хто взяв участь у турнірі перед дамами, хто гідно виконав свій обов’язок, тепер можете завчасно вийти з лав, бо приз уже присуджено, і його сьогодні ввечері дами вручать тому, хто його заслужив.

Сурми дали відбій; арена порожніла, веселі учасники турніру безладно покидали її.

Увечері у великій залі феканського замку після святкової вечері, що її влаштував герцог на честь своїх гостей та учасників турніру, судді та розпорядник оголосили, що зараз відбудеться вручення призу. Почесний рицар, якого супроводжував розпорядник, підійшов до королеви Франції і вклонився, давши зрозуміти, що саме її обрано здійснити цей ритуал. З двома дівчатами обабіч Анна рушила вслід за почесним рицарем, тримаючи в руках накритий тонким полотном приз – уламок списа. Перше ніж зупинитися перед рицарем, який виграв, вона в супроводі суддів та герольдів тричі обійшла залу.