Текст книги "Анна Киевская"

Автор книги: Режин Дефорж

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 20 страниц)

Розділ двадцять другий
МЕСНИК ЗА ПОЛЕГЛИХ

Як і було оголошено, вони побачили в Мортмері самі трупи, сотні трупів – без зброї, без кольчуг, навіть роззуті. Задля пристойності на них залишили тільки сорочки. Вигляд бойовища свідчив про те, що битва була запекла, а знівечені трупи – що французи виявили неабияку хоробрість.

Нормандці, глузуючи, дивились, як французи підбирають мертвих вояків Еда, брата короля Франції.

Бушар де Монморансі, який очолював поховальний загін, насилу стримував сльози люті й сорому. Старий воїн і хоробрий рицар, він знав багатьох із тих, хто загинув нізащо, навіть безславно.

– Хто помститься ворогові за вас, друзі мої?

– З вашого дозволу, я!

Бушар обернувся, витираючи очі затиллям долоні. Він упізнавав чоловіка, якого його друг Гослен привіз із поїздки до королевиної країни. Як завжди, його здивувало це застигле обличчя, позбавлене будь-якого виразу. Тільки прямий і відвертий погляд лишився живий.

– Що ти хочеш сказати? Говори.

– Я викличу герцога на поєдинок і помщуся за полеглих.

На обличчі в Бушара де Монморансі промайнув великий подив.

– Помстишся за полеглих?! Викличеш на поєдинок герцога?.. Ти збожеволів!.. Я зроду про таке не чув і такого не бачив!..

– Це не підстава, щоб відмовити мені.

– Ти базікало! Такий великий володар, як герцог, не опуститься до поєдинку з таким нікчемою, як ти!

Пилип люто стис рукою меча.

– Заспокойся, я не хотів тебе образити! Я знаю, як приязно ставиться до тебе Гослен Шонійський, а він не такий, щоб довірятися будь-кому. Але він був би зі мною згоден: хто ти такий, щоб мірятися силою з герцогом Нормандським?.. Ти навіть не рицар, і твоє походження невідоме…

– Моє походження не гірше за походження герцога Вільгельма, і він не принизить себе, б’ючись зі мною. Скажіть йому, що я здобув перемогу на турнірі у Фекані.

Бушар де Монморансі знизав плечима.

– Може, ти кажеш і правду, але в нас немає доказу.

– А ось мій доказ! – сказав Пилип, вихопивши з піхов меча й помахавши ним перед королівським командиром.

– Якби ти викликав на поєдинок мене, я б вийшов битися з тобою, бо бачу в тобі справжню шляхетність. Одначе я – не герцог!

– Він не просто герцог, він, кажуть, людина, яка любить Бога та Його славу, й рицар, який свято дотримується рицарських правил. Тож він повинен прийняти мій виклик, бо я звинувачую його в тому, що він підступно повбивав усіх цих людей. Ім’ям Пресвятої діви Марії та всіх святих я присягаюся зажадати відповіді од Вільгельма Нормандського й битися проти нього до смерті!

– Рубцюватий правду каже. Байстрюк не може відкинути його виклику! – вигукнув Ланселен де Бове, який слухав їхню розмову. – Я шкодую, що сам не додумався викликати герцога на поєдинок. Якщо дозволиш, я буду в тебе за зброєносця.

– Ні! Зброєносцем буду я! – крикнув Олів’є Арльський, який прислухався до кожного слова свого друга.

– І ти, голубе, наважуєшся сперечатися зі мною за право на це?

– Я не тільки сперечаюся з тобою за це право, а ще й дам тобі один урок, – відповів коханець короля, схопившись за меча.

– Ну ж бо, друзі, заспокойтеся! Вельможа де Бове не хотів образити тебе, Олів’є, він мав на увазі зовсім інше, чи не так, Ланселене?.. Подайте один одному руку, вирушайте разом із Рубцюватим і підтримайте його в поєдинку.

До них підійшов чернець, що приїхав із французьким загоном.

– На коліна, воїни, я вас поблагословлю!

Троє юнаків уклякли перед ченцем.

– Сини мої, хай Господь береже вас і допоможе вам здобути перемогу у вашій справедливій справі. Ідіть з миром.

Бушар де Монморансі повів переговори з нормандським командуванням.

– Месник за наших полеглих, якого ми обрали серед нас, бажає зробити виклик герцогові Вільгельму. Ми просимо вас провести його здорового й живого до герцога, аби він міг позмагатися з ним на арені за честь Французького королівства, бо зробити це він присягнув перед Пречистою дівою Марією та всіма святими.

– Я не можу взяти на себе обов’язок провести вашого месника. Я пошлю посланця до герцога. Якщо він дасть схвальну відповідь, клянуся кров'ю Христа, я сам проведу його, – відповів Гуго де Гурне.

– Чи довго нам доведеться чекати?

– Ви отримаєте відповідь сьогодні ввечері.

– Гаразд, ми зачекаємо до вечора.

Другу половину дня французи складали трупи на вози, яких було замало, щоб забрати всіх полеглих. Перша валка вирушила під проводом ченця. Вціліле населення Мортмера, Омалі, Дренкура юрмилося на узбіччі дороги, сміялося, плескало в долоні й глумилося над мерцями.

Решта трупів, що їх не забрали вози, лежали на купі серед руїн церкви, які ще курилися і на яких старий священик відправляв службу. Пилип та його товариші теж святобливо молилися.

Незадовго до заходу сонця повернувся посланець Гуго де Гурне.

– Герцог добре пам’ятає турнір у Фекані й того, хто на ньому переміг, – промовив посланець. – Спершу він хотів відмовитися прийняти виклик чоловіка, який не є рицарем. Герцог збирався призначити замість себе іншого воїна. Але, поміркувавши, вирішив, що той, хто зважився помститись за полеглих на війні, мабуть, шляхетний і хоробрий чоловік. Тож герцог погоджується на поєдинок, але за умови, що він відбудеться в Руані за всіма правилами: пішки, з підтятими вище вух чубами, з кийками, покритими шкірою, та щитами. Чи пристаєте ви на ці умови?

– В ім'я наших полеглих пристаємо!

– Тоді вклякайте всі навколішки й помолімося!

Після молитви Гуго де Гурне розпорядився, хоч настала вже темна ніч, позав'язувати Пилипові, Олів’є та Ланселену очі, і вони в супроводі охорони вирушили в дорогу.

Пов'язки з очей їм зняли аж на світанку. Перед ними розгорнулася широка стрічка Сени, що, попри рештки туману, виблискувала під вранішнім сонцем біля підніжжя Руана, над будинками якого здіймалися стовпи диму. Ранкове світло сліпило їм очі, і Пилип зі щемом у серці дивився на місто, яке так нагадувало йому Новгород…

Гуго де Гурне завів французів до заїзду, де їх прийняли з усіма почестями як високих гостей герцога.

Їм подали ситний сніданок, потім повели до лазні. Через кілька годин їх прийняв у залі руанського замку герцог Вільгельм разом з усім своїм двором – герцогинею Матільдою, єпископом міста Байє братом Готьє Жіффаром, переможцем Мортмерської битви Вільгельмом Крепеном, графом Вексенським та Робертом Ейським. Гуго де Гурне вклонився, а тоді приєднався до оточення свого володаря. Пилип підійшов до герцога.

– Герцогу, мене звати Рубцюватий, я звинувачую вас у тому, що ви підступно прирекли на загибель сотні моїх товаришів по зброї. Ім'ям Пречистої діви та всіх святих я заприсягнув помститися за них. Ось моя рукавичка.

Пилип кинув свій бойовий фант до ніг герцогові. У залі запала глибока тиша. Вільгельм довго сидів нерухомо, роздивляючись чоловіка з таким жорстоко скаліченим обличчям, який робив йому виклик рішуче й гордо, але з ноткою вагання в голосі… Він кивнув головою одному із своїх зброєносців, той підняв рукавичку й подав йому.

– Я приймаю твій виклик, – відповів герцог, і собі кинувши панцерну рукавицю Пилипові під ноги. – Ти не рицар, але гідний того, щоб ним стати. Мені мало що відомо про тебе, хіба тільки те, що рицарі ставляться до тебе як до рівні. Тож і я поставлюсь до тебе так само. Я битимуся з тобою як звичайна людина – пішки і з кийком у руці. Проте присягаюсь перед Богом і людьми, що ні з мого боку, ні з боку моїх командирів не було ніякої підступності, а було звичайне воєнне мистецтво. Тепер іди звідси й проведи години, що залишилися тобі, за молитвою до Пресвятої діви Марії.

Пилипа та його товаришів відвели до одного з міських монастирів, де вони мали чекати дня поєдинку.

Цей день настав післязавтра. Вставши задовго до світанку, Пилип та його товариші побували на службі Божій і прийняли причастя. За годину до полудня герцог прислав по них Гуго де Гурне й охорону з шести чоловік. Вони приїхали на арену верхи й озброєні. Ланселен де Бове та Олів’є Арльський допомогли Пилипові скинути військовий обладунок і підперезали його широким паском. Вони покинули арену саме тієї миті, коли на неї з великою пишнотою виїздив герцог Нормандський. Як і Пилип, він скинув із себе військовий обладунок і склав зброю. Суперники вклякли один навпроти одного, схрестивши на грудях руки, і кожен по черзі поклявся над хрестом і Євангелієм, що бореться за справедливу справу, а його суперник – за несправедливу й нечесну; вони поклялися також не накликати на себе ні чарів, ні чаклунства. Один зі священиків поблагословив їх. Герольд оголосив на всі чотири боки арени правила поєдинку:

– Слухайте всі! Глядачам і свідкам поєдинку забороняється робити будь-які жести або кричати й так підбадьорювати чи пригнічувати бійців. У разі порушення цього правила винному відрубають руку або скарають його на смерть.

Слуги принесли щити й кийки.

– Вибирай, – мовив Вільгельм.

Пилип вклонився й узяв навмання кий та великий дерев’яний щит.

Розпорядник зробив останні вказівки й вивів з арени всіх, хто на ній ще затримався. Потім тричі щомога прокричав:

– Починайте!

Нечисленна публіка стихла. Герцог забажав, щоб цей поєдинок відбувся без великого натовпу, який звичайно дуже полюбляє дивитися на такі бої.

– З пошани до полеглих! – сказав Вільгельм.

Вони билися завзято й немилосердно до самого вечора. Герцог і Пилип забули, хто вони, кожен прагнув тільки перемоги. Першим болючий удар по голові отримав Вільгельм, з його маківки злетів клапоть шкіри з волоссям. Засліплений кров’ю, герцог сперся обіруч на щит. Бій було припинено, до герцога підійшов слуга і витер йому обличчя; тим часом герцог зібрався на силі. Здавалося, вона в нього подесятерилася: він так накинувся на Пилипа, що той від його удару аж випустив кийка. Майже півгодини Пилип відбивався від нападів герцога, захищаючись тільки щитом і розмахуючи вільною рукою. Зрештою він схопив свого кийка, і з його горла вирвався воєнний погук дружини великого князя Київського. Цей погук захопив Вільгельма зненацька, і він послабив свою пильність; діставши удар кийком у самісінькі груди, герцог опинився на розгрузлій землі. Намагаючись уникнути нових Пилипових ударів, він згорнувся в клубок і так вивів з рівноваги супротивника. Рубцюватий сперся на щит.

Поєдинок відновився, але тривав уже набагато повільніше. Чути було, як важко дихали суперники. З їхніх тіл, що перетворилися наче на глиняні статуї, валувала пара, відгоняючи міцним духом поту, змішаним із солодкавим запахом крові. Атаки, послаблені втомою, дедалі рідшали. Помалу Вільгельм здобував перевагу. Він зібрав свої останні сили і, мов бліде сонце, що заходить, завдав останнього удару, поклавши край поєдинку. Пилип з відкритим чолом упав на землю й більше не ворушився. Та Байстрюк теж вичерпав усі свої сили. Ступивши кілька кроків до переможеного, він також звалився ницьма біля нього.

Слуги і зброєносці кинулися підводити герцога. Він опритомнів згодом, коли йому влили в рот кілька крапель цілющої води. Перші його слова були про того, кого він переміг:

– Він сконав?

Олів’є Арльський, який обережно перевернув свого друга, відповів зі слізьми на очах:

– Не знаю.

– Покличте мого лікаря! – крикнув герцог, важко підводячись.

– Я тут, ваша величносте.

– Берися до свого діла! Такий хоробрий воїн не повинен померти. Який поєдинок!.. Давно я так не розважався! Вперше я знайшов гідного собі суперника…

– І легко його перемогли, ваша величносте! – озвався один із рицарів.

– Легко?! Твоя улесливість затьмарила тобі розум, Жане Кутанський! Принаймні, якщо ти не натякаєш на моє походження…

– О ні! – скрикнув низькопоклонник червоніючи.

– Ваша величносте, він приходить до тями…

Вільгельм Нормандський схилився над Пилипом.

– Ну як, ти й далі маєш мене за вбивцю?

– Господь розсудив інакше, – відповів Пилип, намагаючись підвестися.

– Не ворушись, дай моєму лікареві полікувати тебе.

– Навіщо це лікування, коли я маю померти?

– Хто тобі каже про смерть?

– Хіба ви не перемогли мене? Хіба мене не повинні позбавити життя?

– Або руки!

– Візьміть моє життя, ви цього заслужили, але більше не калічте мене!

– Ти забуваєш, що я тебе переміг. Отже, я й вирішуватиму.

– В ім’я любові до Мори вбийте мене! Вільгельм схопив пораненого за одяг і рвучко підвів його.

– Що ти сказав?.. Звідки ти знаєш Мору?

– Байдуже звідки, але знаю… В ім’я любові до неї вбийте мене.

– Спершу ти все мені розкажеш!

– Ваша величносте, відпустіть його, бо задушите.

– Перенесіть його до мого шатра!

Згодом Пилип, з якого скинули брудний, подертий одяг, лежав, помитий, але ще дуже немічний, на ліжку в герцогському таборі. Біля нього сиділи Олів’є Арльський та Ланселен де Бове й розтирали його тіло, все в страшних синцях. Увійшов герцог і мовчки дав себе роздягти. Потім він заліз у цебер з теплою водою; перед цим у ній вимочили трави, якими лікують гематоми.

– Залиште нас самих!

Усі вийшли. Двоє чоловіків зосталися самі. Вільгельм, примруживши очі, охкав у своєму купелі від задоволення. Він занурив у воду голову, змиваючи з неї землю й кров. Коли герцог підвів голову, то побачив, що Пилип утупився в нього поглядом. Якийсь час вони недовірливо дивились один на одного. Нарешті герцог озвався:

– Розкажи мені про себе.

– Мені нема чого розказувати, ваша величносте.

– Ти й досі хочеш померти?

– Як ніколи!

– Тоді скажи мені, чому ти згадав ім’я Мори? Звідки ти його знаєш?

– Пам’ятаєте, як ви впали в лісі у Германії?

– То й що?

– Одна молода жінка вам допомогла, а друга жінка, старша за першу, промовила при вас це ім’я.

– Звідки ти це знаєш?

– Я там теж був.

– Ти входив до почту королеви?

– Начебто.

– Це не відповідь. Ти сказав занадто багато або занадто мало. Я наказую тобі розповісти мені, хто ти.

– Знайте, герцогу Вільгельме, ви мені не володар. Я належу вельможі Шонійському. Тільки життя моє належить вам, ви його виграли в чесному двобої, тож візьміть його!

– Якщо я зараз візьму його, то вчиню злочин, і Бог мені цього не простить. Ти виступив месником за полеглих на війні людей, ось чому я й згодився прийняти твій виклик. Я знав, що мене ніхто не переможе, бо не було підступу ні з мого боку, ні з боку нормандських командирів. Причиною поразки французів стала їхня легковажність.

– Це мене мало обходить. В ім’я любові до королеви Анни вбийте мене!

– Хто ти?

Пилип затулив долонями обличчя. По його поранених щоках котилися важкі сльози. Цей його розпач розчулив Вільгельма. Він виліз із купелю й підійшов до бідолашного Пилипа.

– Чому ти не хочеш звіритися мені?.. Я клянусь на хресті нашого Господа, що ніколи нікому не розповім того, чим ти зі мною поділишся.

– Покляніться, що ніколи нічого не скажете і їй.

– Клянусь.

І тоді Пилип усе розповів.

Вільгельм загорнувся в лляне простирадло і мовчки, незворушно вислухав схвильовану Пилипову розповідь. Коли зовсім знесилений Пилип замовк, герцог ще довго не спускав з нього очей. Цей погляд і мовчанка, що, здавалося, тривали цілу вічність, викликали в пораненого ще більшу ніяковість. Він важко підвівся.

– Ви мовчите… Тож самі бачите, що я маю слушність, прагнучи смерті.

– Тільки не від мене ти її знайдеш!

– Після всього, що я вам розповів, я не можу більше жити. Королева ніколи не повинна дізнатись, що сталося зі мною.

– Хто їй розповість про це? Принаймні я цього не зроблю. Хіба ти забув про мою клятву?

– Я сподівався, що ви, дізнавшись про моє кохання до неї, вб’єте мене.

– Безперечно, когось іншого я вбив би. Але ти, як і я, кохаєш королеву чистим коханням. У мене не вистачило б мужності зробити з собою те, що зробив задля неї ти. Ти сподівався зажити слави в боях, гадав, що королева, почувши про цю славу, спитає себе: що то за хоробрий рицар з таким потворним обличчям? Ти прагнув навіть більшого: аби поголос про твої подвиги примусив її забути про твоє скалічене обличчя.

– Я не зажив слави й не став рицарем…

– Якщо ти згоден, то я матиму собі за честь надати тобі шляхетний титул рицаря.

Пилип здивовано подивився на герцога.

– Але ж я вам не належу!

– Це не має ніякого значення. Я рицар і можу посвятити в рицарі кожного, кого схочу, а особливо того, хто гідний цього!

Розділ двадцять третій
ІРИНА УХВАЛЮЄ РІШЕННЯ

У короля Генріха був украй поганий настрій. 1054 рік видався найгіршим роком його правління. Скориставшись із його прикрої поразки в Мортмері, Байстрюк зневажив свого монарха й наказав будувати замок у Бретеї, неподалік від Тійєра, передавши його під командування хороброго Вільгельма Фіц-Осберна. За звільнення численних бранців, узятих до полону в Мортмері, проклятущий герцог вимагав, щоб король визнав законним його право на завойовані землі, в тому числі й землі Жоффруа Майєннського, якого герцог також полонив.

Навіть більше, король мусив відбиватися від докорів своїх графів та баронів: вони закидали йому те, що він довірив командування французькою армією своєму братові Еду, а той, мовляв, виявив хоробрість тільки в пограбуванні селянських обійсть, у торгівлі церковним майном та в зґвалтуванні дівчат. Найзапеклішим був Рауль де Крепі, який казав, що він остерігав короля.

Але найбільше невдоволення викликало в короля те, що королева, нехтуючи категоричною забороною, й далі підтримувала листування з його небогою Матільдою і навіть, як йому доповідали його шпигуни, із самим герцогом. Анна цього не заперечувала й зневажливо сприймала суворі застереження чоловіка.

А як можна було терпіти поведінку Олів’є Арльського, який безугаву розхвалював герцогову великодушність? Він навіть наважився написати пісню, прославивши в ній Байстрюка!.. Гордість Генріха було потрійно ображено: як короля, як чоловіка і як коханця, бо юнак дедалі частіше знаходив привід, щоб відмовитися прийти до нього. Ці відмови ще дужче розпалювали пристрасть у короля, внаслідок чого він уже не володів собою й утрачав будь-яку обережність. Лихі язики при дворі навіть розпускали плітки, нібито трубадур надавав перевагу тому кульгавому із спотвореним обличчям, хоробрістю якого він захопився. На розпитування короля Олів’є відповів гучним реготом. Рубцюватий – його брат, а не коханець; йому ніколи б таке й на думку на спало!

Генріх утомився, дуже втомився. Роки, впродовж яких він боровся за те, щоб утвердити себе в титулі короля перед своєю матір’ю Констанс, щоб здобути авторитет у васалів, у папи й імператора, роки, впродовж яких він воював із герцогом Нормандським, передчасно зістарили його. Він прагнув миру й спокою. Він мусив пообіцяти нормандським посланцям, що дотримуватиметься нейтралітету в конфлікті, який тривав між його анжуйським союзником Жоффруа Мартелем та Вільгельмом.

Анна довідалася про батькову смерть, що сталася навесні, аж в останні дні року. Після одруження вона не переставала листуватися з ним, і мудрі Ярославові поради не раз ставали їй у пригоді. Вона розпорядилася, відправити численні служби Божі в усьому королівстві за упокій душі князя й попросила дозволу в короля замкнутися на якийсь час у монастирі, щоб цілком віддатися своєму горю.

Анна повернулась із санліського монастиря, де вона провела багато тижнів, зовсім бліда й змарніла. Граф Валуа перший провідав її. Палко закоханий у королеву, він намагався розважити її, присилаючи їй менестрелів. Ця його увага поруч із байдужістю короля зворушила Анну, і тепер вона дивилася на графа не так неприязно. Незадовго до цього померла його дружина, Аделаїда Барська. Анна вдавано перейнялася співчуттям до графа, знайшовши для нього слова розради. Трубадур теж трохи втішив її. Але ревнощі короля стали на перешкоді їхнім частішим зустрічам.

Маленькому Філіппові йшов третій рочок. Це був міцний, задирливий хлопчик, що любив смачно попоїсти. Він був відданий матері й уперто не хотів розмовляти жодною іншою мовою, крім її рідної. Хлопчик накидався на всіх, хто підходив до нього, в тім числі й на батька. Якийсь час Анна охоче гралася з ним, а потім відкидала його від себе, мов цуценя. Малий нічого не любив так, як слухати наспіви її дивовижної країни. Одного дня він мріяв вирушити до неї і побороти водяника, який заманює королівських синів до свого мокрого палацу і обертає їх на рабів… Що ж до Олени, то вона душі не чула в хлопчикові й задовольняла найменші його примхи.

Народження меншого братика Філіпп сприйняв байдуже.

На початку літа Генріх нарешті прислухався до настійливих прохань своєї сестри, графині Фландрійської, і дозволив небозі Матільді приїхати до королеви в гості. Герцогиня Нормандська прибула із синами погожого червневого дня в супроводі фламандських рицарів. Тільки годувальниці та служниці були в неї нормандки. Після урочистої зустрічі подруги залишилися на самоті. Ці двоє жінок були такі раді, що спершу не могли промовити й слова і тільки цілувались, обіймалися та крізь сльози сміялись.

– Як мені тебе бракувало, як повільно минав час у розлуці з тобою!

– Навіщо наші чоловіки безперестану воюють між собою? Я часто запитую про це у Вільгельма. А він лише відповідає: «Не я перший почав!»

– Забудьмо про війни! Розкажи мені про себе, про своїх синів, про мого лагідного друга Вільгельма.

– А що, як нас почує мій дядько король?!

– Він так мало турбується про мене.

– І ти шкодуєш?

– І так, і ні. Зрештою, він король.

Служники принесли великі шкіряні скрині з важкою залізною оковою. Матільда видобула з однієї зі своїх кишень в’язку ключів.

– Я привезла тобі деякі подарунки, – сказала вона, відкидаючи віко скрині.

Герцогиня дістала шмат фландрійського сукна, м’якого й ніжного, мов шовк, вишиті стрічки та байєйське мереживо. Зачарована розкішними тканинами, Анна щиро подякувала подрузі.

Генріх зустрів небогу досить холодно, але минали дні, і він ставився до неї дедалі тепліше. Король здивувався, що Вільгельм дозволив повезти двох своїх синів до Французького королівства.

– А хіба він не боїться, що я заберу їх у заручники? – спитав Генріх у сестри.

– Герцог добре знає вашу порядність. Він знає, що ви ніколи не заберете в нього його малюків.

Після цих лестощів король пробурчав, що герцогові все ж таки не слід було спокушати нечисту силу…

Нескінченні свята затяглися до самої осені. Двір переїздив із замку до замку – з Етампа до Пуассі, із Санліса до Мелена. Лише раз він заїхав до Парижа, якого королева зовсім не любила, вважаючи це місто брудним і гомінливим, а парижан – зухвалими й неохайними людьми. І хоч як Олів’є Арльський розхвалював Париж – для нього це було найкраще місто у світі,– вона не могла змінити свою думку. Саме в Парижі Анна найдужче сумувала за своїм краєм. Тут усе їй здавалося таким крихітним, а Сена, яку так оспівував люб’язний трубадур, порівняно з Дніпром чи Волховом нагадувала їй струмок.

Однак час Матільдиного від’їзду наближався. Дві молоді жінки пообіцяли одна одній знову зустрітися наступної весни. Анна виявила бажання поїхати до Мон-Сен-Мішеля помолитися за упокій душі свого батька. Герцог, сказала Матільда, неодмінно сам зустріне королеву Франції на священній горі. Незважаючи на таку щасливу перспективу, жінки розлучилися зі слізьми.

Проте зима збігла швидко. Щодня після служби Божої королева вирушала на полювання або, якщо цього не дозволяла погода, провідувала бідних людей. Вона особисто наглядала за будівництвом притулку для бідарів у Санлісі та школи, двері якої будуть відчинені для всіх. Бажаючи успішно завершити цю справу, вона не пошкодувала на неї власних коштів. А коли їй забракло грошей, Анна доручила скарбникові Рено, що оберігав королівську скарбницю, продати коштовності, які вона привезла з Києва. Довідавшись про це, Вільгельм передав Анні торбинку золотих монет; Рауль де Крепі, зі свого боку, перекупив дещо з королевиних коштовностей і попрохав Ірину знову передати їх власниці.

Ірина насилу приховувала свій гнів. Ця молода жінка сподівалася, що смерть Аделаїди Барської зблизить її з графом і вона, Ірина, стане йому якщо й не офіційною дружиною, то бодай коханкою. Та дуже швидко вона зрозуміла, що з цього нічого не вийде. Рауль дедалі дужче захоплювався королевою. Навіть під час найбільших гулянок, у яких Ірина брала участь, щоб сподобатись йому, вона бачила, що її коханець думає тільки про Анну. То хіба могла вона не перейнятися ненавистю до такої суперниці?

На другий день після однієї нічної оргії Ірина сказала графові, що вона вагітна. Граф розреготався. Чи вона хоч знає, хто батько її майбутньої дитини? Ірина кинулася йому в ноги і, ридаючи, поклялася, що цей батько – не хто інший, як він. Тоді граф ураз перестав сміятися, схопив її за коси й примусив підвестися на ноги.

– Не мели нісенітниць! Ти на моїх очах безліч разів віддавалася іншим. Цей байстрюк не може бути моїм!

Ірина вирвалася від нього, залишивши в його руках пасма волосся.

– І ти наважуєшся ображати мене?! Я ж бо поводилася легковажно на твоє прохання! Я дозволяла твоїм друзям залицятися до мене, щоб сподобатися тобі! Усе, що я робила, я робила задля тебе…

– І ти досягла успіху, хвойдо! Я ніколи не знав жінки, щоб так, як ти, вдовольняла мої забаганки, навіть найогидніші. Що ж, коли тобі так хочеться, спокушай мене й далі, але й словом не згадуй мені про дитину! Позбудься її!

– Ніколи цього не зроблю! То був би гріх!

Граф аж зайшовся сміхом. Не перестаючи сміятись, він повалив Ірину на землю і, притримуючи її долілиць, задер на ній спідницю, підняв угору її крижі й заходився легенько попліскувати по них долонями. Повні й білі Іринині сідниці порожевіли і ще дужче привабили до себе його погляд. Рауль вивільнив своє грішне тіло і так шалено накинувся на Ірину, що вона аж закричала від болю і втіхи водночас. Домігшись свого, граф підвівся й сердито відштовхнув жінку:

– Геть звідси, залиш мене!

Ірина обхопила його ноги, промовляючи ніжні слова. Та удар кулаком примусив її розтиснути руки. З її розбитого носа одразу ж зацебеніла кров, заливши їй обличчя й груди. Граф відвернувся від неї і всміхнувся.

Ірина довго лежала знесилена, втупившись очима перед себе. Підвелася вона аж тоді, як ухвалила одне рішення.

Ні Анна, ні Олена не помітили, що в Ірини заокруглюється живіт, їй майже до кінця вдавалося приховувати свою вагітність. Пологи, що сталися наприкінці весни, були передчасні. Якось удосвіта, відчувши біль, Ірина побігла до хижки в санліському лісі; там жила старенька жінка на ймення Ірмеліна, яку люди мали за відьму. Колись Ірмеліна була вродливою дівчиною і не одного володаря постачала отрутами та животворними трунками, а жінок – приворотним зіллям. Рауль де Крепі теж був її клієнтом. Вона знала Ірину, бо часто бачила її в товаристві графа й анітрохи не здивувалася, коли молода жінка впала на брудну долівку в її хижці.

– В тебе почалися пологи, голубко. Було б куди краще, якби ти пила мої трунки. Зараз ти була б гнучка й тонка, як молоде деревце.

– Бабусю, вислухай мене. Мені не лишається нічого іншого, як дотриматися твоїх порад. Хоч я дослухалась їх і раніше, мені не пощастило…

– Ти маєш на увазі моє приворотне зілля? Ти не зробила того, що я тобі казала…

– Я в це не вірила.

– Ти припустилася помилки. Сьогодні граф був би біля твоїх ніг.

– Чого ти заговорила про графа?!

– Не вважай мене дурепою. Я ж бачила, як ти звивалася коло нього, і зовсім не треба бути чаклункою, аби зрозуміти, що ти його кохаєш, а він тебе – ні.

– Замовкни!.. Ох, болить…

– Ходи сюди. – Ірмеліна поклала ЇЇ на мохову постіль. – Підніми сукню й розведи ноги… Ось так!

Цього ранку Ірина народила хирлявенького хлопчика. Стара загорнула дитину в клапоть брудної тканини й поклала біля матері. Ірмеліна довго задумливо роздивлялася матір і дитину. А ввечері, напоївши породіллю гірким відваром, спитала в неї:

– Ти й досі хочеш, щоб тебе покохав граф?

– Що мені робити? – запитала Ірина.

– Дай мені свою дитину.