Текст книги "Анна Киевская"

Автор книги: Режин Дефорж

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 20 страниц)

Розділ двадцять четвертий
ШАБАШ

Ніч була темна. Коні брели вкритою глибоким снігом дорогою, спотикалися на вибоїнах. Смолоскип у руці вершника, що їхав на чолі загону, ледве освітлював дерева, гілля яких обвисло під вагою інею. Повітря було холодне й колюче, довколишню тишу час від часу порушувало завивання самотнього вовка. З ротів у людей та ніздрів у коней валували важкі клуби пари. Нараз у темряві пролунав протяжний крик. Олів’є Арльський здригнувся. Невеликий військовий загін насторожено зупинився.

– Ти чув? – прошепотів Олів’є.

Пилип подав йому знак мовчати.

– Загасіть смолоскип, – сказав він тихо.

Їх ураз огорнула пітьма. Всі нашорошили вуха, прислухаючись до найменшого шуму. Ніщо ніде не ворушилося. Пилип уже збирався віддати наказ рушати далі, коли крик пролунав знову. Ці чоловіки, які не знали страху в бою, найбільше боялися злих нічних духів. Вони приголомшено перехрестилися.

– Послухайте, – прошепотів хтось із вершників.

До них долинули окремі звуки співу.

– Либонь, то йде процесія ченців.

– Хіба ти колись бачив, щоб ченці розгулювали серед зими лісом?

– Тихо!

Незабаром вони помітили між гіллям вогники; водночас голоси ставали дедалі виразнішими. Пилип подав знак, і всі спішилися, поприв’язували коней і подіставали з піхов мечі.

Неподалік від них смолоскипи утворювали вогняне коло.

– Вони на Чортовій галявині! – прошепотів хтось.

І знов усі перехрестилися. Рубцюватий наказав чоловікам не ступати нікуди ні кроку, а своєму товаришеві, Олів’є, йти за ним. Двоє друзів, бредучи по снігу, наблизилися до незнайомців. Перед ними десятків п’ять чоловіків та жінок погойдувалися на місці, наспівуючи півголосом якусь пісню; вони замовкали тільки на мить, щоб сьорбнути з цебрика, який їм підносили, похитуючись, двоє веселих ченців, рідину, з якої йшла пара. Скуштувавши того напою, люди поводилися якось дивно: їхні постаті здригалися від нервового сміху, раз по раз посмикувались у нестримних судомах. Усередині кола біля помосту горів вогонь. Нараз уже знайомий крик заглушив спів. У коло проник якийсь дивний почет. У тім почті був єпископ у завеликій на нього сутані, за ним ступали дівчата у вовчих шкурах, накинутих на голе тіло, стара жінка, що тримала на руці немовля, п’яні ченці в лахмітті, з-під якого визирали грішні тіла…

– Ось кого не покидає чоловіча снага, незважаючи на холод! – прошепотів Олів’є.

Зовсім юні хлопчаки везли на возі жінку у вуалетці, всіяну коштовностями; вона поводилася розгнуздано, погойдуючи між ногами блискучим хрестиком…

Пилип і Олів’є заплющили очі від огиди й жаху. За возом волочився гурт якихось страхітливих, потворних, створених людською рукою страховиськ, озброєних кийками та дрючками із загостреними кінцями.

Коли всі ввійшли в коло, знову подулася пісня. Новачки теж випили по мисочці рідини, з якої, незважаючи на холод; здіймалася пара.

«Мабуть, вони занурили в ту рідину розпеченого меча», – подумав Пилип.

Єпископ зійшов на поміст, услід за ним піднялися бабуся з дитиною й жінка, що погойдувала закривавленим хрестиком. У натовпі, що шаленів дедалі дужче, пролунав крик. Схопивши меча, якого йому простяг чернець, єпископ розпоров згори донизу сукню на жінці. Побачивши гарне, пружне біле тіло, юрба весело закричала. Здавалося, ці напівголі люди зовсім не відчувають холоду.

Жінка лягла на поміст, розвела ноги й виставила перед натовпом своє закривавлене грішне тіло. Спів дедалі посилювався й шаленів. З ротів у людей уже летіла червоняста слина, блискучі очі безтямно викочувалися, на головах, що все швидше погойдувалися вперед-назад, наїжачилося волосся. Від гурту відгонило затхлими нечистотами, гнилизною, лайном і ладаном, змішаним з якимсь солодкавим запахом, і від усього цього аж нудило.

Бабуся розгорнула немовля й подала єпископові. Той тричі підняв голу дитину вгору. Це був шестимісячний хлопчик, який, розмахуючи рученятами й ніжками, несамовито кричав. Один із ченців подав золоту дароносицю, інкрустовану самоцвітами.

Притиснувшись один до одного, тремтячи, зачаровані й водночас паралізовані тим, що побачили, неспроможні ні поворухнутись, ні зібратися з думками, знесилені Пилип і Олів’є спостерігали за незбагненним видовиськом.

В єпископовій руці з’явився гострий клинок. Другою рукою він тримав за ніжки дитину. Запала глибока тиша. В натовпі почулося гучне «ах!», коли єпископ устромив клинок дитині в живіт і повільно розпоров його. Маленька жертва, звиваючись, забризкала кров’ю єпископське вбрання і обличчя учасників цього дійства. Дитячі нутрощі, паруючи, з м’яким плюскотом упали на живіт жінки, яка схопила їх обома руками й гарячково розклала на собі. Єпископ, тримаючи трепетне тільце за шию, розрізав йому груди й зібрав у дароносицю кров. Коли впала остання крапля, він вирвав з тільця серце й кинув трупик юрбі.

Олів’є знепритомнів; Пилипа занудило, і він заплющив очі.

Коли він їх розплющив, то побачив, як єпископ відкусив шматок дитячого серця й з’їв його з апетитом ненажери; жінка трохи підвелася, простягла руку, схопила решту серця й жадібно поклала його собі в рот. Перше ніж його проковтнути, вона довго жувала той твердий жмутик м’язів.

Ті, що стояли біля помосту, сперечалися за решту нещасного тільця, бажаючи його покуштувати. Високі язики полум’я над багаттям, жах, викликаний тим, що діялося в них на очах, створили в двох простодушних спостерігачів таке враження, ніби вони померли, вчинивши смертельний гріх, і тепер перед ними відкривалося пекло…

Одну жінку штовхнули, і вона впала в багаття. І вмить перетворилася на живий смолоскип, і забігала, намагаючись відбитися від вогню, що невдовзі її переміг. Ніхто не намагався врятувати жінку. Коли вона стала безформною курною брилою, дехто підходив до неї і обшкрібав з неї жар костуром або рогатиною. Потім усі посідали й заходились відрізати тесаками шматки від цієї несподіваної смаженини. Коли люди наситилися й запили гарячим напоєм, вони знову заспівали й затанцювали.

Єпископ на помості відправляв щось на зразок меси. Потім він освятив нечестиве пійло, причастився сам, причастив жінку і, віддавши дароносицю ченцеві, злігся з жінкою. Це було сигналом до апофеозу шабашу. Розставлені тут і там вартові полишили свої пости.

Пилип завдав собі на плечі Олів’є, який так і не прийшов до тями, й рушив до ошелешених воїнів. Треба було якнайшвидше покинути це прокляте місце. Та, ступивши кілька кроків, він знову зупинився й озирнувсь. Багаття й устромлені в сніг смолоскипи освітлювали цей своєрідний мурашник, у якому дивні істоти парувалися в найнепристойніших позах. Жінка на помості вже підвелася, розкуйовджене біляве волосся в неї було закривавлене. Похітливо погойдуючи станом, вона крутилася довкола себе… На ній уже не було вуалетки… Вона сміялася! Пилип випустив з рук Олів’є і став навколішки, здригаючись у риданні.

Опинившись на землі, трубадур очуняв.

– Боже мій! Мені здалося, що я бачив кошмар, – пробурмотів він. – Як вони могли чинити таке жахіття? Як жінка може їсти дитяче серце? Та жінка, он там…

Ні, то був поганий сон! Олів’є схопив жменю снігу й приклав його собі до обличчя та очей. О ні, то був не сон: хоч Олів’є ще й брав сумнів, але біля нього ридав його друг, і це свідчило про реальність того, що він побачив.

Олів’є допоміг Пилипові підвестися й потяг його до товаришів. Ті вже сховалися в рів, щоб не дивитися на жахливе видовисько. Але досить було й того, що вони чули, – їм і так здавалося, ніби вони опинилися на порозі пекла.

«На щастя, вони нічого не бачили, – подумав Пилип. – А то мені довелося б їх повбивати!»

Тримаючи коней за повіддя, вони тихо рушили в дорогу. Під темними кронами санліського лісу ще довго лунав Іринин сміх.

Розділ двадцять п’ятий
НЕСПОДІВАНІ ЗУСТРІЧІ

Після синової смерті ненависть, яку Ірина відчувала до королеви, здавалося, пригасла. Молода жінка напоїла Рауля де Крепі тією жахливою рідиною, яку було зібрано в священну вазу; такий бажаний наслідок не примусив себе чекати: її коханець тепер не спускав з неї очей. Незважаючи на кошмари, що інколи переслідували її ночами, Ірина була щаслива. Минали місяці, але графова поведінка анітрохи не змінювалась.

Анна знову завагітніла й проводила час здебільшого в санліському замку – в цьому найулюбленішому її місці. Вона виховувала дітей, піклувалася про бідарів, а особливо дбала про школу, яку щойно скінчили будувати.

Взимку 1056 року вона народила дівчинку, яка одразу ж померла. Але, мабуть, ще більшого болю завдала їй втрата Блискавки. Це була її вірна подруга, яка, пускаючись учвал, так нагадувала Анні про колишні тривалі поїздки верхи на берегах Дніпра та озера Ільмень у товаристві Пилипа… Анна так загорювала, що навіть Генріх занепокоївся.

Пилип… Що з ним? Цілими місяцями Анна чекала якоїсь вісточки від нього. Нічогісінько! Вона не могла повірити, що він забув про неї, що покохав іншу. Незважаючи на відстань, що розділяла їх, Анні здавалося, ніби він був зовсім близько від неї. Безперечно, в голову їй приходили безглузді думки. Часто в Анни виникало таке враження, ніби до неї прикипав його погляд, і тоді вона Мусила підводити голову й озиратися. Але марно, його не було, самі тільки знайомі обличчя з її оточення. Любий Пилипе, хоч збігло стільки часу, мені так тебе бракує!.. Король не зумів повестися так, щоб Анна забула того, кого потай і далі називала Зайчиком. А Олена, яка розуміла силу цих спогадів, ніколи не нагадувала їй про молодого боярина з дружини великого князя Київського.

Адель Фландрійська, приязнь якої до Анни не згасала, хотіла якось розвіяти цей смуток у невістки. І тут слушна нагода трапилася завдяки політичним обставинам: до графа Фландрійського мав приїхати норвезький король Гаральд Гадрада, щоб обговорити з ним намір Едуарда Етелінга, останнього прямого нащадка короля Етельреда, повернутися до Англії. Гаральд був проти цього повернення, хоч згоду на нього дав сам германський імператор, і хотів заручитися підтримкою Бодуена. Графиня вблагала чоловіка, щоб той попросив норвезького короля взяти з собою в дорогу й королеву Єлизавету…

Коли Єлизавета Київська разом із Гаральдом Норвезьким зійшла з судна на берег у порту Брюгге, вона мала вельми похмурий вигляд. Стомлена в дорозі, королева нетерпляче вислуховувала вітальні слова, що їх виголошували міський єпископ, граф та представники різних гільдій. Нарешті до неї рушила фландрійська графиня у супроводі вишуканої молодої жінки. Єлизавета оглянула зі знанням справи важку голубу оксамитову сукню з вишитими й прикрашеними хутром рукавами, що визирала з-під накинутої на плечі розкішної лисячої шуби, такої схожої на її шубу… За кілька кроків вишукана жінка зупинилася й схрестила на грудях руки в зелено-червоних шкіряних рукавичках. Єлизавета крадькома зиркнула на Адель.

І тоді королева Франції й королева Норвегії в єдиному пориві підібрали поли своїх шуб і кинулись одна до одної.

– Єлизавето!

– Анно!

Сестри довго обіймалися, гладили й роздивлялися одна одну. Якими далекими здавалися їм ті часи, коли вони з розпущеними косами мчали назустріч батькові! Молодша Анна рідко коли прибігала перша. Але Єлизавета не користалася з того, що була старша, й залюбки ділилася з сестрою місцем в обіймах Ярослава, який ніс обох їх, за його словами, до царства німф…

– А про мене ви забули?

– Гаральде!

– Підійдіть, сестричко, дайте я вас поцілую. Ох, якою ж гарною ви стали! Що зробилося з безстрашною мисливицею руських лісів? Якби я не був закоханий в Єлизавету, то викрав би вас у короля Франції.

Анна сміялася, плакала, безперестану говорила рідною мовою, розчуливши графиню, що не спускала з неї очей.

Коли радість від зустрічі трохи вляглася, служники привели пишних коней, на яких посідало норвезьке королівське подружжя, королева Франції, граф і графиня Фландрії, єпископи та вельможі з їхнього почту. Процесія повільно вирушила до Брюгге, де вирували святкові юрби людей.

Єлизавета радо зустрілася з Оленою та Іриною, які супроводжували маленького Філіппа; хлопчик відмовився привітатись зі своїми двоюрідними братиками Магнусом та Олафом.

…Місяць збіг, наче один день. Настав час розлучатися. Анна довго стояка на березі й дивилася, як віддалялося судно. Коли воно зникло в тумані, Олена потягла її до повоза, де на неї чекала графиня Фландрійська.

– Ви хочете застудитися й злягти, що стоїте так довго на холоді?! Погляньте, як ви тремтите! Якщо з вами щось станеться, мій брат Генріх мені цього не подарує… А ви, до того ж, іще й плачете!.. Це так ви віддячуєте мені за те, що я наполягла перед чоловіком, аби він домігся приїзду королеви Норвегії!

– Даруйте мені, Адель, я й справді погано віддячую вам за вашу щирість. Я вже казала вам, яке щастя принесла мені ця несподівана зустрів. Я ніколи не зможу вам сповна віддячити. Чому, моя люба сестро, радість завжди закінчується горем?..

Навесні 1057 року Анна на пропозицію Матільди здійснила паломництво до Мон-Сен-Мішеля. Зачарована красою святилища, яке, здавалося, виринало з хвиль, вона молилася з особливим запалом. Ченців у монастирі дуже зворушили дари, які вона їм принесла. Коли Анну з усією щиросердістю приймали монархи Нормандії, її вельми здивувало приязне ставлення населення до своїх володарів, багатство міст і сіл, той лад, що панував у цілому герцогстві. Нічого такого не було у Франції, де графи та барони не переставали сваритися між собою. Королеву схвилювала також та любов, яка єднала Вільгельма й Матільду. Любов, що вживалася з жорстокістю: хіба герцог не переймався несамовитою люттю й не волочив дружину за коси по вулиці в Кані після однієї сімейної сварки?! Аннин подив розважив Вільгельма: він вважав, що добрий чоловік має бити дружину щоразу, коли вона цього заслуговує.

– Слава Богу, король ніколи так не поводиться зі мною!

– Ще б пак, він же тільки називається чоловіком!

Це зауваження прикро вразило королеву. Вільгельм це помітив і пошепки вибачився. Якби не було його самого, то герцога міг би замінити такий чоловік, як Рубцюватий… З часом герцог перейнявся до Пилипа справжньою приязню і домігся в Гослена Шонійського, щоб той надав йому волю. Тепер цей молодик належав до особистої охорони герцога. Вільгельм замовив для свого нового друга в одного вправного зброяра з Толедо срібну маску з шовковою підкладкою; маска так добре облягала понівечене обличчя, що невдовзі ніхто вже не звертав на нього уваги. Тож хіба могло не спокушати жінок це обрамлене довгим волоссям, яке носив Пилип, срібне обличчя, що вилискувало на сонці, ця міцна й гнучка постать, така приваблива, незважаючи на те, що Пилип накульгував, цей хрипкий і надсадний голос?

Увесь час, поки королева Франції перебувала в Нормандії, Пилип тримався збоку, відмовляючись брати участь в урочистостях. Та одного разу він наважився підійти у своїй масці досить близько до Анни, щоб почути її голос. Як бувало вже й доти, Пилип помітив, що її постать раптом напружилась, і Анна повільно, стримано озирнулась. Аннин погляд ковзнув по ньому, відтак запитально… здивовано… розчаровано… втупився кудись у порожнечу й нарешті роздратовано знову впав на нього. Пилип мусив зібрати всю свою мужність, згадати про свою клятву, щоб не кинутися їй до ніг і не закричати:

«Розплющ очі, поглянь на мене!.. Невже не впізнаєш?.. Я Пилип! Безсердечна ти жінка!.. А я, хоч би яка ти була негарна, скалічена чи постаріла, впізнав би тебе серед усіх жінок на світі!.. Ти для мене навіки кохана!..»

Пилип не зміг витерпіти цей погляд, який, по суті, не бачив його, і пішов геть, насилу стримуючи сльози.

– Хто це? – спитала Анна в Матільди.

– Я знаю про нього тільки те, що мій чоловік має його за щирого друга. Його називають Рубцюватим – мабуть, через те, що страхітливі рани зовсім спотворили йому обличчя. Мій володар не відповів на жодне моє запитання й наказав мені більше не заводити про нього мови.

– І ти з цим змирилася?

Матільда, зашарівшись, похнюпила голову.

– Не зовсім.

Жінки розсміялися.

– Отже, ти розмовляла з цим Рубцюватим? Хто він?

– Так, розмовляла, але нічого не дізналася від нього. Хоч Рубцюватого й не посвячували в рицарі, він каже, що він – мандрівний рицар…

– Він не рицар, і Вільгельм обрав його собі за друга?

– Його посвятять у рицарі в соборі святої Анни…

– В соборі святої Анни? – перепитала королева, замислившись.

– Еге ж, на свято твоєї заступниці. Так вирішив сам герцог.

– Ах, герцог…

– Ти розчарована?

– Чому я маю бути розчарованою? Цей рицар у масці мене анітрохи не цікавить.

– Чи не нагадує він тобі отого вродливого дружинника з твого краю, про якого ти розповіла мені невдовзі після народження свого первістка?

– Замовкни!

Матільда, хоч і звикла до того, що на неї нерідко гримав Вільгельм, здригнулася від люті, якою був сповнений голос подруги.

– Даруй мені, я не хотіла завдати тобі болю. Я гадала, твоя довірливість дозволяє мені знову поговорити з тобою про нього.

– Мабуть, мені не слід було втрачати самовладання. Але як ти можеш порівнювати мого Пилипа з оцим кульгавим, потворним мужлаєм, що, як я чула, не вилазить із шинків та бігає за дівчатами легкої поведінки! Я запитую себе, чому Гослен Шонійський, хоч як шанобливо він ставився до цього чоловіка, спровадив його із свого двору?

– Не дивуйся, цих кульгавих і потворних кругом хоч греблю гати. Не всі такі милосердні, як ти.

– Знаю, – мовила Анна, знітившись. – Я щоразу страждаю, коли бачу його… Ти це й сама помітила… Щось у ньому, особливо його рухи, нагадує мені про мого втраченого друга… Я ненавиджу цього кульгавого за те, що він нагадує мені про Пилипа, що він – тільки його невиразна тінь… Його присутність ображає мої спогади. Ти дуже кохаєш свого чоловіка й не можеш цього збагнути!

– Ходімо помолимося перед Пресвятою дівою Марією. Хай вона вблагає свого ласкавого сина дати тобі спокій і забуття.

– Я щодня прошу в Бога цього спокою, але ніколи не прошу забуття! Спогади про щасливі дні юності допомагають мені жити й легше зносити моє вигнання.

– Як мені тебе шкода! На землі свого чоловіка, своїх синів ти почуваєш себе, наче у вигнанні! Та ж усі тут тебе люблять! Невже наша любов для тебе – ніщо?!

– Люба Матільдо, не думай так. Я вельми високо ціную твою щиру приязнь до мене, приязнь герцога, люб’язного трубадура Арльського й вірного Гослена. Та я часто прокидаюся серед ночі й мрію: «Ось повернусь я під небо Новгорода…»

– Довіку ти туди не повернешся. Ти – королева Франції, ця країна навіки твоя.

Анна гордо підвела голову.

– Я знаю свої обов’язки перед королем, перед Францією і самою собою. Я дуже пишаюся тим становищем, у яке мене поставив Господь, і ніколи не виявлюся не гідною його ласки. Я мушу так поводитися в ім’я мого покійного батька, князя Київського, в ім’я моїх славетних предків… Але, знаєш, що більше часу минає, то дужче мені бракує Русі…

– Хай Бог простить нас не за те, що ми не зуміли допомогти вам забути рідний край – цього не можна й не слід робити, – а за те, що ми не допомогли вам полюбити нову батьківщину, – сказав Вільгельм, який щойно підійшов до молодих жінок і якийсь час слухав їхню розмову.

– Помиляєтесь, Вільгельме, я люблю Францію, хоч вона мені й не сниться, – відповіла королева, тяжко зітхнувши.

– Матільдо, люба моя, і ви, пані Анно, я хотів би, щоб ви були присутні на церемонії посвячення в рицарі моїх зброєносців. Церемонія відбудеться на честь народження мого сина Вільгельма…

На престолі у світлі від свічок блищало сім шпаг.

Висповідавшись у каплиці замку Фалез, Пилип провів ніч у молитвах серед молодих зброєносців, найстарший з яких мав сімнадцять років. Усупереч волі герцога він відмовився стати рицарем одноосібно, як цього бажав герцог.

– Я не гідний такої високої честі,– сказав Пилип.

Вільгельм не наполягав.

Цілу ніч колишній дружинник князя Київського думав тільки про неї – про жінку, що втікала від тієї потвори, якою він став, жінку, що виказати себе перед нею йому назавжди забороняла його ж присяга. Він молив Бога вберегти його від порушення цієї присяги, зробити його гідним довіри герцога Нормандського й благословити на рицаря без страху та догани. Він благав у Пречистої діви Марії захисту для королеви.

На світанку Пилип, глибоко зосередившись, вислухав службу Божу. Потім прийняв причастя з рук єпископа міста Байє. Йому здавалося, що його шпага на престолі блищить яскравіше за решту. Він знав, що Вільгельм вибирав цю шпагу особливо старанно і що в її руків’ї містилася свята реліквія, якою герцог дуже дорожив.

Над полудень засурмили мисливські ріжки, і семеро претендентів на рицарський титул в’їхали у великій кареті на подвір’я замку. Тут на них чекав із батьковою короною на голові той, хто мав посвятити їх у рицарі,– Вільгельм, герцог Нормандський, оточений баронами, рицарями, духівництвом. На помості, на який вели три східці, стояли світські жінки і в першому ряду – Анна та Матільда. Одна з них була в голубій сукні з рукавами, облямованими білим хутром, друга – в червоній сукні, обшитій чорним хутром. У важких складках їхніх подолів губилося розшите золотом та сріблом мереживо. їхні гарненькі обличчя огортали вуалетки, що їх підтримували карбовані срібні брошки.

Один за одним зброєносці підходили до герцога. Той підперізував їх паском з освяченою шпагою і прикріплював їм до чобіт остроги. А коли його помічники закінчували їх одягати, кожен із них присягав дотримуватися законів рицарства й проказував молитву. Нарешті шістьох юнаків було споряджено, і Вільгельм, давши кожному стусана, проказав:

– Будь рицарем!

Хоч стусани були досить болючі, ніхто з хлопців і оком не змигнув.

Потім настала Пилипова черга. Коли його стан обперезав пасок і він відчув, що при боці в нього повисла шпага – Вільгельмів подарунок, – яку він назвав Морою, Пилип зиркнув на поміст і прошепотів надсадним голосом:

– Пресвятий Господи, всемогутній Отче, ти дозволив вдаватися на землі до меча, щоб класти край люті злостивців і боронити справедливість. Задля захисту людей ти запровадив рицарський титул, тож наповни серце раба свого добром, щоб він ніколи не користався цією шпагою з метою когось скривдити, а хай він користується нею тільки для захисту справедливості й законності.

Проказуючи цю молитву, Пилип утупився в очі Вільгельма, який, ступивши два кроки назад, дав і йому стусана:

– Будь рицарем, друже!

Сівши на коней, нові рицарі під’їхали до жінок і вклонилися, а потім стали показувати своє вміння їздити верхи та орудувати зброєю. Найспритнішим виявився, на думку всіх, рицар у масці, до якого, здавалося, герцог ставився з найбільшою пошаною.