Текст книги "Анна Киевская"

Автор книги: Режин Дефорж

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 20 страниц)

Розділ сімнадцятий
ОЛІВ’Є АРЛЬСЬКИЙ

Не відповідаючи на оклики слуг, що, попри заборону церкви, грали в кості, Олів’є розгонистою ходою попростував на подвір’я замку. Він задихався. Йому хотілося вхопити свіжого повітря. З дня на день йому ставало дедалі важче терпіти пристрасть короля.

Олів’є був найменшою дитиною в колись багатій і шляхетній родині. Десятирічним хлопчиком його привіз один менестрель до орлеанського архієпископа Ізамбара, який збирав довкола себе півчих. Його ясний дитячий голос і гарне обличчя полонили прелата й учителя музики. Отримавши за Олів’є чималу винагороду, менестрель залишив хлопця в ченців, і ті навчали його, крім музики, співати й читати, а також деяких забав, про які вони не радили йому зізнаватися на сповідях. Одного разу під час відправи в Орлеанському соборі цей чистий, ніжний голос, що зачаровував паству, почув король. Генріх попросив привести до нього юного співака. І ось чорняві кучерики, по-весняному зелені очі, червоні губи, з-поміж яких визирали чудові зуби, маленькі ноги й руки справили на короля таке враження, що він навіть не знайшов слів привітати юного співака й стрімголов вибіг із собору. Хлопець подумав, що він не сподобався королю. Але через день учитель музики звелів Олів’є зібрати свій клуночок і відвів його до архієпископа.

– Сину мій, тебе помітив король. Це дуже велика честь для тебе й велика прикрість для мене. Сподіваюся, ти з гідністю покажеш усі ті знання, що їх дістав тут, завжди будеш вірний своєму володареві й виконуватимеш свої обов’язки перед Богом і церквою. Іди, сину мій, і хай заступницею твоєю буде матір Божа!

Ізамбар поблагословив хлопця, подарував йому золоту монету й випровадив його з монастиря.

Олів’є покинув ченців та своїх товаришів без особливого жалю. Три роки в Орлеані були для нього не дуже щасливі; хлопцеві заздрили інші учні, не давали спокою зі своїми залицяннями декотрі вчителі, тому він з головою поринав у навчання або глумився зі своїх наставників, і це йому вибачали тільки завдяки його великим здібностям: він володів усіма музичними інструментами, складав чудові пісні з будь-якої нагоди, добре малював і танцював.

На той час королівський двір розмістився під містом Дре. Олів’є там прийняли так, як приймають графських синів. Генріх довірив його вчителеві військової справи Росселену, який навчав зброєносців. Дуже швидко Олів’є перевершив найкращих з них у майстерності орудувати кийком і мечем. Ці його нові здібності забезпечили йому пошану з боку підлітків, які спершу гадали, що легко візьмуть його собі під п’яту; може, він і мав вигляд незайманої дівчини, проте бився з хоробрістю рицаря!

Олів’є без огиди дозволив королю пестити себе, але втіхи від того не мав. Попри свій вік Генріх був ще гарний, умів виявити ніжність, лагідність та великодушність. До того ж… це був король! Якийсь час Олів’є побоювався, що після одруження король охолоне в своїх почуттях до нього. Та сталося навпаки. Кожна ніч, проведена Генріхом у Анни, робила його як ніколи послужливим. Одначе трапилося й таке, про що Олів’є доти й подумати не міг: він сам закохався в молоду жінку, яка, зі свого боку, теж захопилася цим незвичайним музикою, що так добре вмів її розважати. І він дедалі більше часу проводив у товаристві жінок та королеви, навчаючись від неї пісень мовою її країни і, в свою чергу, навчаючи її французьких наспівів. Провансальська говірка, витіснена після смерті королеви Констанс, знову набула широкого вжитку, і придворні вже не розуміли слів тих наспівів; це не сподобалося Генріхові, і він заборонив їх, зажадавши, щоб усі співали тільки французькою мовою або латиною. Але ні Анна, ні Олів’є цієї заборони не дотримувалися.

Король став таким ревнивим, що королева, бажаючи бути доброю дружиною, більше не допускала до себе трубадура. Після народження Філіппа він уже не з’являвся в неї. Однак Олів’є передав їй довгого вірша, в якому оспівував її вроду, вітав жінку й матір та оплакував вигнання, на яке вона його прирекла. Анна подякувала хлопцеві, передавши йому шмат дамаської тканини.

Підліток під зливою покинув замок. Опинившись за його мурами, він спустився на берег Сени, де хлопці та дівчата водили хоровод, підставляючи обличчя дощовим краплинам. Їхні босі ноги ковзали на траві, і вони падали, ноги й руки в них сплітались, і здавалося, ніби то відбувалось парування зовсім юних хлопців і дівчат, осяяне блискавками й супроводжуване гуркотом грому. Роздягтись, Олів’є кинувся вперед: таке еротичне шаленство не могло не передатись і йому.

Знесилившись, погамувавши свої почуття, Олів’є поповз у багнюці до Сени й пірнув у річку. Вода була тепла. Він ліг горілиць і поплив за тихою течією, із задоволенням зустрічаючи важкі краплі дощу, що розбивались об його обличчя, кололи в повіки, наче тисячі голок, або, солодкі, мов мед, стікали в розтулений рот. У нього було таке відчуття, ніби набесна вода очищає його від усіх гріхів, повертає йому дитячу цнотливість. У його розслабленій уяві повільно пропливали картини щастя: пестощі матері, коли він приносив їй здобич із своїх перших полювань, гордість батька, коли він переміг на перегонах графа Провансальського, ігри та бійки з рідними та двоюрідними братами… Йому не було ще й восьми років, коли все це скінчилося разом із смертю батька й матері та старших братів, яким за кілька днів укоротила віку гангрена. Відтоді Олів’є мусив боротися – завжди й повсякчас боротися за життя. Щоб розвіяти погані спогади, він пірнув і довго плив під водою. Зрештою вийшов голий на берег острова Сіте.

Там стояв, прихилившись до дерева, високий, кремезний чоловік із поголеною маківкою, довгими вусами та схожим на старанно зорану землю обличчям. Він пильно дивився на Олів’є.

– Чому ти так дивишся на мене?

Чоловік нічого не відповів, але й далі не спускав з нього очей. Олів’є здалося, ніби він десь його вже бачив, ще й подумав тоді, що ніколи такого обличчя не забуде. Якби не ці потворні рубці й суцільна лисина, незнайомець напевне був би гарний.

– Чого тобі від мене треба? Тебе бентежить моє голе тіло?.. Я залишив свій одяг на тому березі біля дівчат. А може, я припав тобі до вподоби?.. Ні? Тоді я тебе не розумію. Як тебе звати?.. Не хочеш відповісти? Що ж, ти мені набрид, пропусти мене!

Чоловік ступив крок уперед, поклав руку на руків’я меча.

– Боягузе! Ти хочеш убити мене неозброєного?

Незнайомець заперечливо похитав головою і, розстебнувши свою накидку, простяг її хлопцеві. Олів’є якусь мить повагався, тоді взяв накидку й загорнувся в неї.

– Дякую. Але я хотів би зрозуміти, чого ти від мене домагаєшся?.. Хочеш, щоб я пішов з тобою?.. Що ж, чом би й ні?

Під дощем і громом, що шаленіли тепер ще дужче, обидва побігли до корчми. Вона була переповнена людьми, і вони насилу пробилися в неї. Тут Рубцюватого, мабуть, знали, бо опасиста подавальниця – такі жінки подобалися Олів’є – кивнула їм головою, щоб вони підійшли до неї. Незважаючи на протести та лайку всього того люду, обидва проштовхалися далі й опинилися в закуті, куди насилу проникало світло від прикріплених до стін смолоскипів.

– Сідайте, пане, ось тут, зараз я принесу вам нашого найкращого вина.

– Бачу, ти, друже, тут своя людина, а та повія просто вмліває від тебе. Може, тепер, коли ми дісталися сюди, куди ти так прагнув прийти, ти розкажеш мені, чого від мене хочеш?

Подавальниця принесла олов’яні кухлі та глечика, на крисах якого вилискували краплі.

– Дякую, Жізель.

– Пийте, пане Рубцюватий, вино свіже, я сама наточила його з бочки, – сказала Жізель, наливаючи.

Вона зачекала, поки Рубцюватий випив, прицмокнувши язиком з виглядом знавця, а тоді налила й музиці. Олів’є теж покуштував вина.

– Гм, вона з мене не поглузувала, пане Рубцюватий? Тебе звати саме так?

– Еге ж, – відповів той хрипким голосом. – Мене звати саме так.

– А мене – Олів’є.

– Я знаю.

– Гаразд. А хто ж ти такий? Я хотів би знати, з ким п’ю.

– Я служу в його високості Гослена Шонійського.

– Тепер я розумію, чому мені щойно здалося, ніби я тебе вже десь зустрічав. Ти з почту, який привіз королеву Анну?

Пилипове обличчя раптом зашарілося, і на ньому ще виразніше проступили широкі білуваті рубці. Це одразу ж помітив трубадур.

– То ти з почту? – перепитав Олів’є.

– Еге ж.

– Ти родом з тієї самої країни, що й королева?

– Ні.

– Шкода. Мені дуже хотілося б, аби ти розповів про неї та про ту країну. Королева весь час за нею сумує. При дворі плещуть, нібито вона залишила там коханого. Що ти про це думаєш?

І знову в сердеги зашарілося обличчя. Олів’є відчув симпатію й жаль до цього чоловіка, в якого боліло тіло й, безперечно, душа.

– Бачу, ти страждаєш… – лагідно мовив трубадур. – У тебе є якась таємниця? Я не прагну розгадати її, однак, якщо це принесе тобі полегкість, поділися своєю таємницею зі мною. Я вмію мовчати.

Пилип ставився упереджено до королівського улюбленця, якого побачив мигцем, коли супроводжував Гослена до двору. Але він помітив, що Анна поводилася з ним приязно і що юнак, незважаючи на свою ганебну поведінку, був хоробрий і недовірливий у питаннях честі.

– Невже тебе так спотворили на службі у вельможі Шонійського?

– Ні, на мене напали грабіжники, а решту зробив вогонь. Пий, вино добре.

Якийсь час обидва мовчки пили в задушливій корчмі, де ставало дедалі темніше.

Нараз якийсь чернець у пошматованому лахмітті, з-під якого визирали худі покручені ноги, вискочив на стіл і заволав:

– Це ваші гріхи, прокляті, прогнівили сина матері Божої… Кайтеся!.. Настає пітьма… Зараз на вас поллється небесний вогонь… На коліна! Благаймо Пресвяту матір Божу, щоб вона заступилася за нас перед Богом… О жінко, обрана з-посеред усіх жінок, зглянься над нами, грішними… Щодня ми ображаємо твою цнотливість своєю бридкою розпустою… День при дні сморід нашого парування завдає образи твоїй духмяній незайманості… О завжди пречиста матір, ми благаємо тебе!.. Помолися перед своїм пресвятим сином, щоб він відвернув од нас свій гнів… Хай простить нам гріхи наші, нам, жалюгідним створінням, що їх Бог Отець створив за образом своїм… На коліна, брати мої, кайтеся, а то всі будете знищені!

Першими його послухалися жінки, за ними невдовзі повклякали й чоловіки. Лише Олів’є та Пилип і не ворухнулися. Чернець задоволено зміряв блискучими очима паству, що вклякла навколішки, і раптом помітив у темному кутку двох за столом.

– Ви не хочете послухатися слова Божого, безбожники?

– Я чую тільки твої слова, ченцю. Слово Боже лагідне, а твої слова відгонять вином!

– Ти наважуєшся ображати слугу Божого?.. Бійся його помсти!

– Я боюся тільки твого безглуздя, добродію.

– На допомогу, брати мої! Бийте блюзніра, провчімо цього харцизяку!

– Тікайте, – сказала подавальниця, – цей лихий чернець накаже вбити вас…

І справді, з десяток чоловіків із загрозливим виразом на обличчях підвелися і, розштовхуючи вкляклих навколішки людей, спробували дістатись до двох бунтарів.

– У мене немає зброї, дай мені свій кинджал…

Хвилю повагавшись, Пилип простяг Олів’є кинджала, якого йому подарувала Анна перед від’їздом.

– Ходіть швидше, там є задні двері… Пилип з мечем у руці, задкуючи, вийшов з корчми.

– Погляньте! Вони тікають від нас!..

Олів’є мчав до королівського замку, гадаючи, що і його новий товариш біжить услід за ним. Вітер шарпав на ньому накидку, оголюючи його тіло. Але дорогою він не зустрів нікого, хто міг би вичитати йому за це: гроза ув’язнила парижан у їхніх домівках.

– Друже, скоро ми будемо в сховку! – крикнув Олів’є, озирнувшись.

Та від Рубцюватого не було й сліду! Нараз Олів’є здалося, ніби він чує крики й брязкіт зброї. Хлопець обернувся. На Рубцюватого нападало аж п’ять чоловік. Двоє вже лежали на землі, спливаючи кров’ю, що змішувалася з дощовою водою. Олів’є зненацька накинувся на одного з нападників і ввігнав йому в горло кинджал. Хлопець здивувався, що так легко можна вбити людину. Це сталося вперше в його житті, до того ж так просто, що він аж заціпенів.

Пилип щосили вдарив мечем одного з уцілілих. Останній із них кинувся стрімголов тікати; слідком за ним подався й чернець, що заохочував їх до бійки.

– Ви ще попадетесь мені, прокляті!..

Ніч, що опускалась на землю, поглинула їх.

– Дякую, що прийшов мені на допомогу.

– Тобі нема за що мені дякувати. Даруй, що я не був з тобою від самого початку – я думав, ти біжиш за мною. Що з тобою?.. Ти поранений?

– Дрібниця, один із тих негідників ударив мене ножем у спину.

– Ходімо до мене, я тебе полікую.

– Гаразд. Але вдома ти скористаєшся нагодою й одягнешся.

Олів’є зареготав.

– Маєш рацію, друже, я й забув, що свічу грішним тілом!

Вартовий біля входу до замку добре знав трубадура й пропустив його з товаришем без жодного слова. Обидва спустилися до просторої кухні з низькою стелею, що її підпирали товсті колоди; в одному з кутків у печі горів вогонь, перед яким метушився в оточенні трьох помічників кухар.

– Енбере, – звернувся до нього Олів’є,– дай мені, будь ласка, корпії.

– Що з тобою? Тебе знову хтось ударив?

– Ні, не мене, а мого друга.

Енбер підійшов ближче, оглянув з ніг до голови Пилипа і, штовхнувши його рукою, примусив сісти. Потім розвів на ньому розірваний одяг і подивився на рану.

– Рана глибока, але чиста. Я пошлю по стару Ермангарду. – Кухар відвів Олів’є вбік. – Я ніколи цього чоловіка не бачив. Ти знаєш його? Ти впевнений у ньому?

– Я познайомився з ним сьогодні пополудні, на нього напала ватага ченця Ланселена. Він убив трьох, а я одного. Решта розбіглися.

– Хтось грубо з нього познущався. Схоже, якийсь дикий звір спотворив йому обличчя.

– Маєш рацію, я про це й не подумав. Та хай там що, а мені здається, що він добрий товариш.

– Можливо. Але я остерігаюся людей, які багато настраждались. А він, як ти й сам бачиш, і досі страждає.

– Це, звісно, правда, але замість розводитися, мов піп, ти б краще роздобув мені якусь одежину, щоб я прикрив свою наготу, а то стара Ермангарда мене згвалтує!

Енбер голосно зареготав і звернувся до кухарчука:

– Гей ти! Візьми ключа від моєї скрині й принеси мої панталони й вишиту сорочку. Що ж до черевиків, то в мене лише одна пара, і вона на мені.

– Дякую, черевики мені не потрібні, обійдуся без них.

– А ти, хлопче, біжи по Ермангарду й не барися, – наказав кухар іншому хлоп’яті.

– Поки прийде та стара, перекусіть трохи й випийте чогось.

– Не відмовимося, кухарю, бо ця бійка збудила в мене апетит.

Ермангарда, ввійшовши, застала всіх трьох за столом, де вони шматували смажену козлятину, попиваючи великими ковтками вино.

– Мені сказали, тут є поранений, а я бачу трьох ненажер, які набивають свої кендюхи, мов вепри!

– Ось цього нашого товариша з поголеною головою вдарили кинджалом у спину.

– Мабуть, там немає нічого страшного. Покажи-но мені свою спину, хлопче.

Пилип обернувся до неї.

– Боже мій!.. Я вже багато років лікую людей, зашиваю й перев’язую рани, але такого спотвореного обличчя ще не бачила. Хто ж то тебе так розмалював? Яку ж ненависть треба було мати, щоб отак жахливо тебе покалічити… Я насмішила тебе?.. Ти людина доброї вдачі. Покажи свою рану… Дайте мені ніж, я розріжу йому сорочку.

Олів’є, спершу оглянувши Аннин кинджал, який дав йому Пилип, простяг його старій.

– Гарна в тебе зброя. Мені здається, я вже десь бачив напис, схожий на оцей, що на лезі твого кинджала. Ти знаєш, що він означає?

– Ні, я здобув цей кинджал у бою.

– Тобі пощастило, лезо ковзнуло вздовж кістки, а то загинув би, – сказала жінка, накладаючи пластир і закріплюючи його довгими стрічками. – Тепер тобі потрібен спокій, десять днів.

З калитки, що висіла в нього на шиї, Пилип дістав монету. Стара жадібно схопила її.

– Срібна монета! Господи, ти щедріший за самого короля!.. Хай Бог завжди буде з тобою! Яка шкода! – прошепотіла вона, востаннє зиркнувши на спотворене обличчя. – Ну ж бо, кухарю, почастуй мене кухликом вина! Хіба я не заслужила? Стара випила кухоль одним духом.

– А вино непогане! – сказала вона, прицмокнувши. – Моє шанування чесній компанії!

Олів’є надяг Енберове вбрання. Троє чоловіків і далі мовчки пили. Невдовзі пролунало дванадцять ударів, сповістивши про північ. По кутках на соломі спали кухарчуки. Останній вогонь кидав дедалі тьмяніші відблиски. Дощ надворі вщух, але гроза не віддалялася, раз по раз спалахували блискавки, освітлюючи на мить бліді обличчя чоловіків, а від ударів грому двигтіла земля.

– Мені треба йти до короля, мабуть, я йому потрібен, – промовив Олів’є, насилу повертаючи язиком. – Дякую, друже, за вино й панталони. Я віддячу тобі з лихвою.

– Я на це розраховую! – відповів куховар, навіть не підвівши голови.

Пилип устав і якось нерішуче роззирнувся довкола.

– Ходімо зі мною, я проведу тебе до кімнати зброєносців та слуг. Накинь на себе накидку, щоб ніхто не помітив перев’язки та закривавленого одягу.

Вони піднялися сходами, перетнули зали, де дрімали, спершись на списи, охоронці.

– Тут жіночі покої.

– І оце тут тепер спить королева? – спитав Пилип так тихо, що Олів’є радше здогадався про це запитання, ніж його почув.

– Еге ж, якщо тільки вона не в короля… Що з тобою? Ти занедужав? – занепокоївся трубадур, почувши, як його новий товариш мимоволі застогнав.

– Ні, нічого.

Олів’є штовхнув двері до просторої кімнати, де стояв міцний дух чоловічого поту; тут на долівці лежали голі чоловіки, що намагалися знайти бодай трохи свіжого повітря. Олів’є з Пилипом переступили через кілька тіл.

– Оце мій маєток, – сказав королівський улюбленець і відхилив завісу, за якою стояло високе ліжко; на ньому спали, обійнявшись, двоє юнаків.

– Аморі!.. Рішаре!.. Ідіть звідси.

Юнаки, щось бурмочучи, навіть не прокинувшись, сповзли з ліжка, повлягалися на долівку й укрилися нижнім краєм завіси.

– Лягай тут, а я піду до короля.

Залишившись сам, Пилип ліг на бік, щоб не пошкодити плече… «Нарешті я під одним дахом із нею… Моя княжна спить за кілька кроків від мене… Хай буде благословенна рана, яка здружила мене з музикою й привела так близько до моєї княжни!.. Господи, я бажаю лише одного: побачити її саму і її сина, якому вона дала моє ім’я…» Він заснув, притискаючи до себе кинджал.

Коли Олів’є повернувся до свого ліжка, сонце високо вже підбилося. Пилип роздягся й спав голий. Трубадур замилувався цим гармонійним тілом, худим і м’язистим, і мимоволі порівняв його з тілом короля. Це порівняння викликало в нього важке зітхання. Він ліг, намагаючись не торкатися сусіди. Попри сміх і викрики зброєносців та слуг, які, певно, вже приступали до своїх обов’язків, Олів’є одразу ж заснув.

Йому приснилося, ніби Генріх кликав його, пестив і смикав за чуприну.

– Олів’є… Олів’є… прокинься!

– Чого тобі?.. Дай поспати!

– Олів’є! Устань.

Спершись на лікоть, Пилип дивився на чоловіка з посивілим чубом, що торсав його товариша. Під очима в чоловіка залягли темні кола, він важко дихав; юнаки, які оточили його, сміялися. Чоловік був схожий на короля.

– Ваша величносте, дайте йому поспати, вчора в нього був надто важкий день.

– Хто ти такий? Ти не із зброєносців… Я ніколи тебе не бачив. Що ти робиш у цьому ліжку?

– Я тут сплю.

– Я й сам це бачу, дідько б тебе взяв! Олів’є!

Нарешті заспаний хлопець розплющив одне око, потім друге.

– Ваша величносте!.. Ви тут? Мені так незручно…

– Що робить цей чоловік у твоєму ліжку?

– Це він урятував мені життя, вчора ввечері я розповідав вам.

– Я забув. Але ти не сказав мені, що він такий негарний. Як тебе звати?

– Рубцюватий, ваша величносте. Я служу у вельможі Шонійського.

– Гаразд, це мій вірний васал. Ти рицар?

– Ще ні.

– Я подумаю, що зможу зробити для тебе. Ти врятував життя мого любого друга, я вдячний тобі за це. А тепер уставай.

– Королю, я…

– Не манірся, я вже не раз бачив голих чоловіків. Уставай.

Пилип підвівся з ліжка, марно намагаючись затулити свого прутня; він стирчав з ранковою свіжістю, навіявши смуток на короля й викликавши захоплені вигуки в слуг.

– Як шкода, що при такій прекрасній постаті таке негарне обличчя! Ти хоч би відпустив чуба… Одягайся, поїдеш зі мною на полювання.

– Ваше величносте, його вчора поранили, він має відпочивати, – озвався Олів’є, взуваючись.

– З усього видно, що то рана незначна. Невеличке полювання не завдасть їй шкоди. Хіба я не маю рації?.. Нагадай мені своє ім’я.

– Рубцюватий, ваша величносте.

– Ось так, Рубцюватий. Я маю слушність, правда ж?

– Так, ваша величносте.

– Що ж, поспішаймо, олень не жде. Олів’є, подбай, щоб осідлали коня для твого друга.

І Генріх пішов, а за ним і гамірливий натовп зброєносців та слуг у барвистій одежі. Усі вони були досить вродливі.

– Вперше бачу, щоб король зацікавився чоловіком, який, даруй мені, не вирізняється красою… Гадаю, його зворушив твій чималенький прутень!

– Авжеж, хоч щось та мало ж у мене залишитись… Допоможи вдягтися, моє проклятуще плече ще болить.

– Стара Ермангарда казала, щоб ти відпочивав.

– А хіба в мене є вибір?

– Ні,– відповів Олів’є й засміявся.

– Навіщо ти сказав королеві, нібито я врятував тобі життя? Це ж неправда.

– Ну й що ж? Якби тобі випало врятувати мені життя, ти це зробив би. Я не знайшов іншого способу здобути його прихильність до тебе.

– Навіщо ти так учинив?

– Не знаю. Ти мені подобаєшся… Пилип увесь здригнувся.

– Та ні, ти не так мене зрозумів! Ти подобаєшся мені тому, що відрізняєшся від інших і такий же самотній, як і я.

– Я тільки недавно навчився твоєї мови й не дуже добре розумію, що ти кажеш.

– Я пропоную тобі дружити. Подумай над цим, перше ніж дати згоду. Ні, не кажи зараз нічого… Поквапся, король чекає на нас.