Текст книги "Бог вогню. Том 2. Драма на Ґваїрі"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 13 страниц)

Його темні очі розгорілися шляхетним, гордим блеском, на одушевлене обличчя лягла якась особлива печать, яка відзначає тільки вибранців, що готові на все.

Чи дійсно був приготований у ту хвилину вмерти? Ні, десь глибоко в душі відчував твердо, що він сильніший духом, що Семипалий не вистрелить, спасує. Але навіть коли б і помилився – то вже не відступив би, бо переживав прекрасну мить, котра робила його героєм.

Семипалий стояв, як заворожений, і з німим захопленням дивився на цього хороброго юнака, що ледве переступив поріг дитинства.

– Ну, стріляй же, ти! – повторив Данко, вже свідомий своєї перемоги. – Стріляй!.. Може десь тут поблизу є душа і твоєї матері, котра зараз дивиться на тебе... Покажи їй, що ти вмієш одночасно носити хрест на грудях і зневажати його... Хай вона взагалі побачить, на що здібний її син... Ну?..

Данко сягнув у найболючіше місце. Вираз глибокого жалю пробіг по обличчі Семипалого, судорожно затремтів в куточках уст і примусив примкнути очі.

– Моя мати... – вишептав, глибоко потрясений, і ковтнув щось тверде, що стало йому в горлі. – Душа моєї матері...

І не помітили ні Данко, ні Семипалий, що Пойзе вже нищечком озброївся великим ножем, яким недавно різав шярко, і стояв у вичікуючій позі. Вловивши момент, коли зворушений Оба примкнув очі, стрибнув на нього, як пантера, високо заніс над головою блискуче лезо і вдарив...

– А-а-а-й!!! – крикнув несамовито Данко.

Його крик зіллявся з ревом Семипалого, і в тій же хвилині по долівці покотились два тіла, сплетених клубком у смертельних обіймах. Звуки глухих ударів і страшних, обірваних на півслові прокльонів покривалися тяжким сопінням і скреготом зубів. Мелькали в повітрі то чоботи Семипалого, то черевики Пойзе, вигиналися з хрускотом в хребтах тулуби, виверталися мускулисті руки з хижо скорченими пальцями, що шукали ворожої чуприни.

Ця сцена, повна звірячої жорстокости, викликала у Данка почуття глибокої огиди, але рівночасно вона давала йому можливість рятунку, і він кинувся тікати. Однак, уже переступивши поріг, він вернувся назад і, побачивши, що озброєна ножем рука Жакоба корчиться, притиснена трьохпалою рукою Оби до землі, з розмаху наступив обцасом[85]85
  Обцас – підбор, каблук. (Примітка упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть] на обидві руки. Вороги скрикнули разом, і ніж випав на долівку. Хлопець миттю підхопив його і вискочив у темну ніч, де шпарко лляв дощ і шаліла буря...

– Він втік!!! – ревнув Жакоб, що лежав горілиць. – Пусти мене!..

– Втік?.. – перепитав Оба, з ненавистю дихаючи йому просто в обличчя. – Добре, що втік!.. А тепер... Тепер...

Він так і не договорив, що саме «тепер», бо в очах йому потемніло, а сила його раптом щезла.

Відчувши ослаблення ворога, Пойзе зробив зусилля і з розмаху шпурнув ним вбік. Семипалий відкотився, як мрець, і тільки тяжке дихання з булькотанням і свистом у легеннях давало знати, що він ще живий.

– Підлий!.. Нікчемний!.. Проклятий!.. – хрипів він.

У відповідь Пойзе наскочив на нього і кілька разів немилосерно вдарив ногою. Потім позабирав пістолі і крикнув уже на ходу з порога:

– Решту дістанеш потім, як я вернуся!..

Семипалий полежав якусь хвилину і зі стогоном почав підводитися. Спочатку зіп’явся на руки, далі вчепився за стіну і поволі звівся на ноги.

– Боже, – хрипів далі, – не допусти, щоб хлопчисько загинув від руки цього негідного!.. Не допусти!.. А мені... Мені вже все одно...

І зігнувшись удвоє, він помаленьку висунувся з хатини і сперся спиною об стіну, щоб не впасти. Відпочив, набрав повітря в легені й крикнув якомога голосніше:

– Тікай, Данку!.. Він женеться за тобою!..

Від напруги кров бухнула ротом і носом, а світ пішов обертом. Семипалий закашлявся і ще тісніше притулився до стіни. Потім відділився від неї і, хитаючись та спотикаючись, помалу пішов просто навмання геть від хатини: боявся повороту Жакоба, з яким не мав тепер сили боротися.

У відчинені двері покинутого житла вскочив вітер, погасив свічку й одним подихом вивіяв усе тепло. Двері кілька разів гойднулися, жалібно поскрипуючи, і затихли.

***

А через яких півгодини до тієї самої халупи прибився ще один мандрівник. Змоклий, згорблений, він ледве переставляв ноги і сам здивувався, коли побачив перед собою відчинені двері. Став перед порогом і заплескав. Почекав хвилину і просунувся до середини.

– Є тут хто? – спитав.

– Нема, – відповів сам собі й видобув з кишені запальничку.

Коли в кволому жовтавому світлі виразніше виступила убога обстава хатини, Сокіл перш усього підійшов до печі й наставив руку. Відчув сильне тепло й заглянув глибше. Там було ще повно жару. Це його так схвилювало, що навіть примусило забути смертельну втому.

Сокіл вискочив надвір і, заложивши пальці в уста, оглушливо свиснув раз, другий, третій... Перечекав трохи і засвистав знову. Але даремно. У порівнянні до реву вітру його свист видавався чимсь не більшим від гудіння мухи, так що навіть луна не вважала за потрібне відгукнутися. Тільки дощ, немов подразнений цією зухвалістю, люнув з такою силою, що Сокіл мусів утікати назад під захист несподівано знайденого притулку.

Розгріб жар, підкинув до нього кілька полін і став на порозі. Довго стояв, сподіваючись щось почути, або побачити, але не дочекався. Пробував ще свистати, пробував гукати – безвислідно! Врешті, махнув рукою і причинив двері.

Не думав про їду, але під грудьми щось ссало і млоїло. Тому, коли знайшов казанки з ще теплою їдою, автоматично взявся їсти, навіть не розуміючи того, що робить. Від втоми, безсонних ночей, голоду і нервового виснаження він був цілком запаморочений, і все довкола видавалося йому якимсь дивним і нереальним. Не міг більше ні думати, ні страждати, як не може насякла водою губка увібрати в себе ще щось. Скінчивши їсти, ледве доволікся до постелі, заліз між шкури і немов провалився в глибоку прірву сну. Вже не чув і не відчував нічого: ні жахливої бурі, якої не бачила Ґваїра цілі десятиліття, ні струмочків води, що просочувалися крізь розшиту стріху й стікали на нього, ні мокроти в чоботях, ні вогких дотиків одежі, якої він і не подумав скинути – не чув нічого...

Слід над прірвою

До пізнього пополудня другого дня батько й син стратили час майже надармо. Кілька разів їм, правда, вдалося відшукати сліди втікача, але вони вказували на те, що переслідуваний поводиться тепер обережно і, на велику досаду Зенобія, все більше віддаляється від погоні. Розшуки напевне були б далеко успішніші, коли б Нене міг скоро ходити. Та хлопець, котрий після нічного відпочинку й обкладу з кактуса, спочатку почував себе зовсім добре, незабаром почав кульгати, а перед обідом вже ледве міг посуватися, чіпляючись батькові за плече. Хоч-не-хоч, довелося сісти на відпочинок. Зенобіо сердився і зганяв злість на невинному синові:

– Також, роззява з тебе!.. І як таки так можна?

– А чим же я винен?

– Чим, чим? Треба було вертатися відразу додому, а не пертися в погоню, коли не міг ходити. Я б його вже досі давно піймав, як би не няньчився з тобою!..

– То лиши мене і йди сам.

– Еге, тепер!.. Тепер уже пізно. І застрягли ми з тобою: ні сюди, ні туди...

Батькові докори боліли хлопця ще більше, як нога, і його злість на Семипалого розгорялася з хвилини на хвилину.

І от так, коли вони сиділи, сердиті й розчаровані, в корчах раптом зашелестіло, затріщало, і, поки Зенобіо вспів схопити зброю, – на них вискочили захекані, веселі собаки.

– Рекіс! Неро! – скрикнули радісно батько й син.

Собаки скакали, крутили хвостами, лащилися й одночасно все оглядалися в сторону, звідки прийшли. Потім відразу обернулися і побігли назад.

– Рекіс! Неро!.. Куди ви?! – крикнув Зенобіо.

Розумні сотворіння зараз же вернулися, неспокійно затанцювали коло господаря, щось оповідали своїми мудрими очима і все оглядалися, ніби просили дозволу пустити їх.

– Що ж це?.. – спитав заклопотано Зенобіо. – Чи не йде десь позаду Жульо?..

Почувши слово «Жульо» собаки затанцювали ще нервовіше і рванули в кущі.

– Гм!.. – занепокоївся Зенобіо. – Видно, що й справді йде Жульо. Але як же це він залишив господу?.. Чи не сталося там чого?..

– Певно, що могло статися, коли тато лишив у хаті Рижу Корву, – сердито обізвався Нене, щоб відплатити батькові за попередні докори.

– Не думаю, – відповів Зенобіо. – Він не є настільки дурний, щоб зробити собі ворогів у хаті, де йому кожного разу давали жерти і відпочити...

– Ну-ну, злодій пошанує добродійтство!.. Чекайте...

– Річ не в пошануванні, сину, а в його власній вигоді. От, хоч би й вчора: щоб він робив, коли б не міг зайти до нашої хати?..

– Ет! Тато також не має собі чим голови клопотати, то журиться злодієм...

– Дурний ти, Нене! Хто ж би злодієм журився?.. Але, бачиш сам, що живемо в таких умовинах, в яких не можна мати серед бандитів ворогів. Ми не обідніємо, як дамо їсти такому Жакобові, але, як не дамо, то можемо не лиш обідніти, а й життя позбутися: от, збере банду, нападе, підпалить і перестріляє.

– Якби, замість їди, та кожного бандита частувати кулею, то можна було б жити куди спокійніше, – обстоював своє Нене.

– Ет, говори з тобою!.. Їх всіх не перестріляєш.

– І не нагодуєш також... – впав у тон батькові хлопець.

Суперечку увірвали собаки, що прибігши знову, покрутилися, полащилися і вернулгися ще раз. А за якийсь час показався з ними й Жульо.

– Що ти, Жульо?! Щось сталося?.. – тривожно спитав батько.

– Нічого не сталося, – ніяково махнув рукою Жульо і сів на землю. – А що то з Нене?

Зенобіо розсердився:

– Нене потовк ногу й не може ходити! Але як ти посмів покинути хату і пригнати сюди?! Я думав, що там якесь нещастя, а він: «Нічого не сталося»!.. – перекривив сина.

– Та... і не сталося, і сталося...

– То кажи!

Але Жульові тяжко було починати говорити. Цілу ніч він не спав і трясся, мов у лихоманці. Ледве дочекався світанку, забезпечив коней і птицю їжею та питвом, а сам, забравши собак, утік з дому, аби не бути самому. Страх не лишав його так довго, поки він не натрапив на батька й брата, але тоді відразу минув, і юнак почував себе дуже прикро.

Загикуючись і червоніючи, почав оповідати коротко, що сталося увечорі, але пропускав багато подробиць, бо, чим більше оповідав, тим ніяковіше себе почував. Однак, щоб виправдати себе, він старався переконати батька й брата, що Жакоб мав рацію і що Данко справді є особою дуже підозрілою.

Нене при тому іронічно усміхався, а батько хмурив брови і нарешті сказав:

– Ти – дурень, Жульо! Той рижий волоцюга дав тобі з’їсти арару, бо з хлопця такий чарівник, як з тебе.

– А що?! – злорадно вставив Нене. – Я татові не казав?..

– Цить! – прикрикнув Зенобіо. – Також мені мудрий знайшовся!.. Нема тепер часу на базікання. Що сталося – сталося. Пасієнсія!.. Ти ліпше скажи, Жульо, чи зможеш сюди приїхати кіньми?

– Пушшя!.. сюди навіть возом приїду! Тільки не їхати аж он туди, – показав рукою назад, – а сюдою, долиною. Я ще до вечора приїхав би, коли б був удома.

– Ну, як так, то завтра на світанку гони по коней додому! Нене пішки не дійде. Я з Рекісом піду вперед, а ви з Нером залишитеся ночувати тут.

– Нехай Жульо вже вертається, я можу залишитися й сам, :– самовпевнено сказав Нене. – За ніч невідомо, що там може рижий наробити...

– Жульо до смерку не вспіє вернутися, а рижий уже тепер далеко. Йому не ми, а Данко був потрібний. Не знаю тільки, для чого?.. Може, він хоче прилучити цього хлопця до злодійської шайки, а, може, попросту хоче обікрасти. Бо щось він мені говорив, ніби Данко втік від батька. Коли так, – то певне хлопчина не втікав з порожніми руками... Ось, як тільки вернуся, – відразу поїду до Санто Антоніо і там вивідаю, як воно все було... Ну, годі!.. Ночувати вам найкраще між тими, он, скелями! Що вам треба робити – знаєте самі, не маленькі. Пильнуйтеся обидвоє, бо, хоч той злодій і не має куль, і ви залишитеся зі собакою, але вважати треба.

– Не має куль?! – радісно здивувався Жульо.

– А лихо його знає!.. Може, має але береже. Отже, будьте обережні і хай вас Бог хоронить. Чав![86]86
  Чав! – до побачення.


[Закрыть] Ходи, Рекіс!

– Чав, тату! Щасливо! – відповіли хлопці.

***

В той час Арасі, радий, що вже не чув за собою ніякої погоні, далеко посунувся у південному напрямку і вже вирішив звертали на схід. Дуже зрадів, коли натрапив на неглибокий потік, що біг в бік Парани. Ступаючи по мілкій воді, Арасі і посувався швидко і не лишав по собі ніяких слідів.

Але вередливий струмок несподівано зробив круту підкову, розіллявся трясовиною і повернув просто на північ. Це ніяк не входило в пляни індіянина. Звертати на північ – значило лізти переслідувачам у руки. Вертатися назад він також не хотів, а тому спробував пробитися через мочар навпростець. З того нічого не виходило. Мочар був широкий і дуже непевний.

Арасі стратив на спроби переходу понад дві години і врешті мусів повернути туди, звідки прийшов. Не лишилося нічого іншого, як вийти з цієї долини на вище місце і там шукати іншої дороги, щоб обминути трясовину.

Індіянин вже дійшов до того коліна, з якого почав свою мандрівку потоком, як раптом почув позад себе постріл, люте гавкання собаки, а через пару хвилин з тріскотом і шумом повз нього промчала анта[87]87
  Анта – тварина, подібна до маленького слона. Має коло одного метра висоти і вкрита темною, майже чорною, шерстю. Травоїдна. (Примітка авторки). Анта – португальська назва бразильського тапіра, одного з чотирьох видів родини тапірів, звірів ряду непарнокопитих. Тапіри мешкають у Центральній та Південній Америці, а також Південно-Східній Азії. Схожі скоріше на кабанів. Зі слонами їх порівнюють через наявність хобота, але маленького. (Примітка упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть] і скрилася в густому лісі.

На Арасі напав страх. Якщо погоня була так близько, та ще й мала зі собою собак, то його становище стало вкрай небезпечним, дарма, що вітер віяв зі сходу і що він ішов по воді. Індіянин закляв і навіть заплакав з досади.

«Ясно, – подумав собі, – що крадіжка викрита, і делеґадо, як великий приятель Данкового батька, негайно вислав за нами погоню. Ті, що мене ловили вчора, принаймні були без собаки. А ці вже й собаку мають!.. Тепер, як упіймають, то заб’ють на місці, як вони звичайно роблять. Напевно і рудий Жорже також між ними. О, цей перший хотів би мене зі світу звести!»

Так думав індіянин і біг потоком, розбрискуючи ногами його воду. Русло почало стрімкіше здійматися вгору, і Арасі нарешті зважився перейти на другий бік. Тут він відразу потрапив у таку гущавину, що довелося пустити в рух факона. Від цього на Арасі напав уже не страх, а розпач. По-перше, він міг посуватися дуже помалу. По-друге, він лишав за собою надто помітну дорогу. По-третє, скоро втомлювався. Найкращим приятелем у такій ситуації ставала вода. Тому він все частіше звертав у річища потоків, що їх зустрічав майже на кожному кроці. Та всі вони або пливли через непрохідну гущавину, або петляли в різні боки і вкінці зовсім збили з толку втікача. Так що, коли почало смеркати, Арасі опинився в цілком дикій місцевості і вже абсолютно не знав, куди має далі йти. Був до краю вимучений і зі страхом думав, яка ніч його чекає. Погоні більше не чув, але небезпека грозила йому не лише від погоні, а й від кожного кроку по лісі.

Не було іншої ради – тільки лізти на дерево, як минулої ночі, і там чекати ранку. Але і всі дерева, що їх бйчив індіянин у цій місцевости, навівали жах: вони були такі старі, такі густі, так переплутані повзучими рослинами, так пообростали довгими бородами мохів і паразитів, що на них могли непомітно для людського ока сховатися, які завгодно, гадюки, не говорячи вже про різних отрутних комах, що залюбки живуть на таких деревах.

Арасі уважно оглядав кожне дерево, аж поки погляд його не впав на великих мурашок, зайнятих переселенням. Ті мурашки з породи так званих «злодіїв», чорні, з червоними великими головами, безперервним струмочком вилазили з-під кореня старезного, грубого і майже всохлого дерева герви мате[88]88
  Герва мате – дерево, з листя якого виготовляється шімарон і особливий вид чаю, його у великій кількості експортують з Бразилії.


[Закрыть] і обережно несли свої «подушки» – лялечки. Це був певний знак, що переселення кінчається. Бо розумні комахи насамперед вибирали нове місце, приготовляли мурашник, прокладали, доріжки, усуваючи з них всякі перешкоди, пізніше переносили до нього запаси живности, а в останню чергу переносили щойно лялечок.

Такі переселення тривають тижнями і для пильного обсерватора дають безліч надзвичайно цікавого матеріялу.

«Злодії» – дуже поширена порода мурашок і носить свою назву цілком заслужено. Їхнє сусідство приносить величезні шкоди, в які навіть годі повірити. За одну ніч родина «злодіїв» може знищити цвіт і молоде листя овочевого дерева. За кілька тижнів може вилущити півгектара картоплі, залишивши в землі саму порожню лушпину. А по цвіт гречки «злодії» ходять навіть за кілька кілометрів.

У мурашнику є строгий порядок і взірцево уладжені комори: в одних міститься зложене їстивне листя, порізане на акуратні шматочки, в других – звисає згори сталактитами перероблений крохмаль з різного роду бульб, в третіх – ше якісь запаси, відомі тільки самим господарям.

Мурашники дуже розгалужені і мають по кільканадцять виходів, і на їхню розбудову треба затратити багато часу. То ж не дивно, що злодії живуть у них роками і пересолюються тільки з якихось дуже поважних причин.

Переселення йде у великому порядку конвеєрною системою: від старого житла однією дорогою мурашки біжать навантажені різними «пакунками», а від нового до старого йдуть другою дорогою вже впорожні. Все це відбувається під наглядом «вояків» з сильно розвиненими щелепами, перед якими дрібніші «робітники» почувають великий респект. Іноді можна бачити, як два таких «робітники», ухилившись хитро з конвеєра, сходяться і починають про щось нервово розмовляти. Вони ворушать своїми вусиками, махають передніми лапками і при тому наступають один на одного. Про що вони говорять? Чи обмірковують якісь події в мурашнику, чи скаржаться на строгих наглядачів, чи сваряться між собою, чи пльоткують про своїх товаришів – невідомо. Але для них, видно, ця розмова є такою цікавою, що вони ніяк не можуть її скінчити: то розходяться, то знову сходяться, аж поки наближення грізного «вояка» не примушує їх пуститися врозтіч. Ох, і страшні ж ті наглядачі!.. Не дивно, що їх бояться не лише робітники з того самого мурашника, але й інші запобігають їхньої ласки. Так, наприклад, є інша порода мурашок таких дрібненьких, що їх навіть важко розглянути голим оком, які чомусь уважають своїм обов’язком виконувати ролю фризієрів, чи масажистів при «вояках». Отак влізе на великана з десяток малечі і починає його чепурити: чистять йому вуса, лапи, голову, черево, спину. А він стоїть, гордий і вдоволений, поки дрібнота не скінчить своєї роботи і не побіжить шукати іншого «пана», а тоді знову вертається до виконання своїх відповідальних обов’язків, наводячи страх на підлеглих.

Але Арасі не цікавився життям комах і не мав часу придивлятися до переселення. Він тільки водив очима за живим конвеєром, поки не устійнив, звідки він випливаєі Тоді обійшов дерево з другого боку і побачив трохи вище рівня своєї голови дупло.

– Ага, – сказав, – то ці злодії жили всередині спорохнявілого дерева. Ану ж, чи не вдасться мені зайняти їхнє місце?.. В дуплі таки зручніше і безпечніше, як на гілляках...

Не довго думаючи, Арасі поліз до дупла і заглянув у середину. Воно було досить вузьке, але під ударами факона скоро поширилося на стільки, що туди можна було влізти. Однак, індіянин знав, що лізти в трухляве дерево, а навіть пхати туди руку – дуже небезпечно. Тому він насамперед надовбав у середині порохна і сухих трісочок та підпалив їх, пильнуючи при тому, щоб вогонь не занадто розгорівся та не знищив цілого дерева. Коштувало то його багато праці, але, вкінці, дупло було добре поширене, пропалене і прокурене. Комашня і хробачня, яка могла втекти – втекла, яка не могла втекти – погоріла, або подушилася димом. Для. більшої безпеки індіянин вкинув у дупло ще кілька буска-пе[89]89
  Буска-пе – ракета, що вибухаючи, підскакує за тікаючим.


[Закрыть] і тоді вже вліз сам.

На споді лишилася груба верства теплої ще порохнявини, отже, було навіть м’яко, а що місця не залишилося багато й Арасі міг тільки сидіти, поклавши бороду на коліна, – дарма. Він радів, що вже не боїться ні дощу, ні несподіваного нападу звір’я, ні ніяких отрутних павуків чи комах, бо запах диму і карбіту, що в’їлися в стіни дупла, був найкращого роду пострахом для різних небезпечних сотворінь.

Коли б не те, що до місця свого теперішнього сховку Арасі проложив факоном дуже помітну дорогу, – напевне залишився б тут на кілька днів. А так – доведеться тікати завтра далі й вдоволитися тільки тим, що матиме одну бодай відносно спокійну ніч.

Далеко гірше почував себе Зенобіо. Він, правда, знайшов глибокий виверт, що служив раніше барлогом якомусь звіреві, але жахлива буря, що зірвалася увечері, виповнила всю яму водою, а корневище дерева не могло дати належного захисту від дощу. Дерева стогнали і тріщали, і Зенобієві нераз здавалося, що весь ліс вивернеться з коренем і придушить його до землі. Він дзвонив зубами від холоду і все тулився до також мокрого і тремтячого Рекіса. А Рекіс щохвилини видирався з-під мокрого плаща Зенобія, чуйно надслухував і тихенько скимлів. Кілька разів старий мусів пальнути наосліп з рушниці в нічну темінь, аби пополохати невидимих звірів, що напевне наближалися до них.

Вже на світанку лісова пуща вкуталася таким густим туманом, що в ній не можна було зробити й кроку. Але Зенобіо зрадів:

«Буде гарний день!» – подумав собі.

І дійсно, нічна буря була ніби останнім, завершуючим акордом триденної негоди. Туман скоро піднявся, десь блисло умите, яскраве сонце. і ліс раптом ожив. Защебетали всіма голосами птахи, закричали і заторохкотіли на гілках дерев мавпи, застрочили цикади. В гущавині було ще вогко і темно, але все ж час-до-часу крізь густе мереживо верховіть пробивалися золоті списи сонця, або виднілася глибока синь небесного склепіння.

– Ходи, Рекіс, – обізвався Зенобіо до собаки. – Підемо шукати... Гай-гай, хлопче, мало з тебе буде тепер користи, коли дощ сліди залив... Але, може, якось разом дамо раду... Чекай но, де це ми вчора лишили слід? Ага, отут він мав десь бути, вище... Ану ж, ходи, подивимося...

Рекіс пильно зазирав в очі Зенобієві і прислуховувався до інтонацій його голосу, щоб зрозуміти, чого від нього вимагають.

Блудили вони з півгодини, поки нарешті Зенобіо не побачив зрубаних гіллячок та поперетинаних галузок ліян, що звисали до землі.

– Отут, Рекіс, отут!.. – зашептав Зенобіо, вказуючи на землю. – Шукай!..

Собака почала завзято нюхати землю, але видно було, що ніякого запаху не чує. Зенобіо і не дивувався, бо ж по такому дощі запаху не могло лишитися.

– Нема нічого? – питав наголос видимо зніяковілого Рекіса. – Не журися. Незабаром знайдемо. Отак, трохи ти, трохи я, аж поки не натрапимо на сьогоднішні сліди, коли тільки того злодія вночі звіри не роздерли. А як натрапимо на сьогоднішній слід – го-го! – ми йому покажемо...

З собакою, та ще й таким мудрим і дресованим, як був Рекіс, мисливець почуває себе в лісі майже безпечним, бо чуйні вуха й ніс собаки вловлюють присутність непомітної для людини небезпеки. А собака також є відважнішою, знаючи, що в руках пана є зброя, котрої бояться і найстрашніші хижаки.

Тому й не дивно, що Зенобіо з Рекісом посувалися майже без пригод. Кілька разів, правда, попереджений собакою стріляв то в один, то в другий бік, і тоді чувся тріскіт лому та шелест густого чагарника, що свідчили про втечу звір’я.

Слід часто губився на відкритих галявинах, або у водах струмків, і тоді доводилося довго блудити, щоб знайти увірвану нитку. Так блудили аж до самого обіду, поки Зенобіеві но вдалося підстрелити паки[90]90
  Пака – гризун величини зайця. Має смачне м’ясо.


[Закрыть]. Від самого ранку він їв самі овочі, а Рекіс не їв нічого і був голодний.

– Давай, хлопче, пообідаємо, бо ми вже виголодались, як собаки, вибач за порівняння. Зараз десь розложимо вогонь і приготуємо собі печеню. Тільки от погано, що нема соли. Тобі воно, правда, все одно, але я таки хотів би м’ясо посолити. Ну, але дарма, як нема соли, то будемо їсти і несолене. Як скажеш, е? – говорив Зенобіо, білуючи паку.

Рекіс, видно, не ображався за порівняння з собакою і не журився браком соли, бо весело стрибав і нетерпеливо крутив хвостом.

Скоро на соняшній галявині запалало вогнище, над яким пеклася настромлена на веретелі пака, а Зенобіо й Рекіс аж пріли, пригріті з одного боку сонцем, а з другого – вогнищем.

Смачно і сито попоїли, понапивалися води, хвилинку відпочили і знову пішли на розшуки.

Минуло зо дві години, поки знову не натрапили на прорубаний слід і не опинилися під великим всохлим деревом. Тут Рекіс дуже занепокоївся, почав нервово нюхати землю і повискувати.

– Що, Рекіс, що?.. – питав Зенобіо. – Го– го-го!.. Ось де він ночував!.. У дуплі!.. Ну, тепер він уже в, наших руках, або... в пазурях онси. Ходи, хлопче, ходи! Ось тут... Ось тут… Нюхай!.. Вже знаєш?.. Тепер біжім!..

Тропили вони втікача до самого смерку, але віддаль ніж ними все ж була така велика, що дігнати не змогли. Та Зенобіо вже не журився. Він був переконаний, що має Семипалого в руках. Всі надії покладав на Рекіса, якому в лісі дуже легко вдавалося винюхувати слід, проложений одинокою людиною.

Переночували на цей раз в добре вибраному місці, повечеряли підсмаженою капіварою[91]91
  Капівара – також гризун, найбільший у світі. Подібний зовнішньо до свині і має 70-80 см. висоти. (Примітка авторки), Мається на увазі водосвинка або капібара. Слово «капібара» в перекладі з індіанської мови гуарані означає «володар трав». (Примітка упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть] і хоч не спали цілком спокійно, але все ж відпочили, і на ранок зі свіжими силами пустилися в погоню.

Віддаль між ними і втікачем, як по всіх ознаках встановлював Зенобіо, дуже сильно скорочувалася, і в обід вони вже йшли по цілком свіжому сліді. Не спочивали, не обідали, а Зенобіо навіть мусів притримувати Рекіса, щоб він не забігав надто вперед.

І ось так, коли вже сонце звернуло добре з полудня, а вони стали над досить крутим узбіччям, що спускалося стрімким, зовсім непорослим боком на захід, – побачили втікача. Він біг просто на південь цілком відкритим гребенем гірського пасма, що здіймалося вгору. Між тим гребенем і височиною, на якій стояли Зенобіо й Рекіс, лежало глибоке провалля, густо поросле внизу лісом і прорізане річкою, що її води де-не-де поблискували відзеркаленою синню небес.

– Рекіс, вперед! Пеґа![92]92
  «Пеґа!» – від дієслова «пеґар». «Пеґа!» – лови, хапай, держи.


[Закрыть] – крикнув старий.

Пес тільки того й чекав. Як гураган, зірвався з місця і полетів стрілою за втікачем. Зенобіо покотився за ним коміть головою і незабаром стратив і голий гребінь, і втікача, і Рекіса з очей.

Задиханий, добіг до річки, перейшов її вбрід по пояс, виліз на берег, обтрусився і побіг далі. Ось уже й той гребінь! Тільки за горбкуватою місцевістю не видно, що там діється.

«Ах, коли б скоріше вилізти на вищий пункт!.. Коли б скоріше!..» – думав Зенобіо і дряпався по глинястому хребті.

І от, зовсім несподівано, до його вуха донісся постріл: один, другий, третій, четвертий!..

– Прокляття! – скрикнув у відчаю Зенобіо. – Значить, він має набої!.. Пропав Рекіс!..

З подвоєними силами він поліз угору і скоро побачив, що Рекіс з прищуленими вухами летить з усіх ніг до нього, а втікач пірнув у корчі й зник.

За кілька секунд переляканий пес з усього розмаху кинувся господареві під ноги і мало не повалив його на землю.

– Що з тобою, Рекіс? – питав схвильований Зенобіо, проводячи тремтячою рукою по густій шерсті пса. – Гм... Та ти ж і не ранений!.. Злякався пострілів?.. Ну, хлопче, це вже зовсім ганьба для тебе!..

А Рекіс усе кулився, скимів і нервово трясся, благально дивлячись на господаря.

Зенобіо нічого не розумів. Але раптом в його голові блиснула догадка, і він розреготався:

– Го-го-го!.. Вже знаю!.. Той чортів ошуст обдурив тебе, хлопче, так само, як і мене колись!.. Ха-ха-ха!.. То ж то мені видалось, що ті постріли якісь чудні!.. Він фоґетами тебе налякав! Розумієш? Фо-ґе-та-ми!.. О, навіть трохи лапи обсмалив!.. Але це – нічого. Це – не страшно. Вперед, хлопче, вперед! Не бійся! Пеґа!..

Та завжди слухняний Рекіс тепер навіть і не думав виконувати наказів свого пана. Він розкарячив ноги, немов спараліжований, плазував довкола Зенобія і дивився такими очима, як зніяковілий злодій, що попався на гарячому.

Зенобіо розсердився:

– Та ти підеш, чи ні?! – крикнув він, вхопивши в руки великого дрючка. – Пеґа! Кажу тобі – пеґа!..

Рекіс ще більше розкарячив ноги, припав животом до землі, а нарешті перекинувся на спину, благаючи помилування. Бідний пес ніяк не міг зрозуміти, як це його господар може посилати «пеґати» якогось чоловіка, що вміє так страшно стріляти якимись смердячими, жахливими кулями, що чіпляються до ніг і обсмалюють шерсть. Ні, ні! Рекіс на наказ може кинутися на кого завгодно, він не боїться ні рушниці, ні звір’я, ні навіть смерти для свого господаря. Але отих страшних смердячих кульок він боїться жахливо! І йому дуже прикро, дуже стидно, докори роздирають його чисте, собаче сумління, але він таки більше не наважиться «пеґати» отого чоловіка. Ні, ні!..

Зенобіо врешті зрозумів собаку, відкинув палицю і побіг сам.

Цього Рекіс також не міг допустити. Де ж таки?! Його пан побіг на таку страшну небезпеку, а він би мав лишитися на місці?! О, ні! Це також ні!

Рекіс звівся на ноги та підтюпцем почвалав за господарем, на знак страху й покори забравши під себе хвіст.

Згодом, однак, відвага людини передалася й собаці, і хоч Рекіс не рвався так дуже наперед, але винюхував сліди і показував дорогу. А ще через якийсь час, отямившись від переляку і перейнявшись запалом, пес, подражнений так близькою присутністю ворога, рванув наперед і скривея з очей Зенобія.

– Так його, так! – крикнув йому навздогінці старий. – Пеґа!

Та не минуло й двох хвилин, як історія повторилася: нападений розлюченою собакою втікач пустив у хід буска-пе, а Рекіс, божеволіючи від страху, знову летів назад до Зенобія.

– Ет, дурний! – вилаявся з досадою Зенобіо. – Мав Нене рацію, коли казав, що треба псів привчити до фбґетів. А я забороняв. Тепер би наука придалася... Але нічого, я його й так упіймаю!..

І вже, не кличучи на допомогу Рекіса, Зенобіо побіг далі. Несподівано наткнувся на обвал величезних розмірів: західня половина глинястого гребеня, поросла старовинними деревами, очевидно не витримала позавчорашньої нічної бурі, відкололась і звалилася кудись у безвісті, в глибочезну прірву, дно якої вже повив густий туман. Обвал творив якби широку приступу, спускався полого вниз і оббігав гору, повертаючи наліво. Свіжі відбитки ніг виразно виднілися на свіжій, пухкій глині обвалу, і Зенобіо побіг за ними. Скрутив наліво і став, як укопаний: приступка увірвалася, а за нею, звичайно, і сліди.

Підступаючи обережно вперед, Зенобіо зблизився до самого краю обвалу і глянув униз. Мусів примружити очі, бо на вид бездонної пропасти у нього закрутилася голова.

– Так... – сказав потрясений і переляканий. невідомо, чому. – Кінець!..

Хотів уже вертатися, як мимохіть сковзнув поглядом по землі і відчув, що деревіє від жаху: на свіжій землі цілком виразно виднілися сліди обидвох рук, що в останню хвилину шукали якоїсь опори, а на тих руках... були всі десять пальців!..

У Зенобія волосся полізло догори.

– Що ж це?.. – спитав сам себе. – Як же це?..

Припав до землі й ще раз оглянув виразні борозенки. Ні, сумнівів не могло бути – переслідуваний мав усі десять пальців, отже, не був Семипалим.

У старого підігнулися ноги, і він поспішив відійти від страшного місця. Спіткнувся на собаку і мало не впав.