Текст книги "Бог вогню. Том 2. Драма на Ґваїрі"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц)

Данко водив очима в різні сторони, але стояв нерухомо, бо старший син Зенобія і далі не зводив з нього рушниці, а вівчурі, здавалося, аж згорали від нетерплячки, чекаючи дозволу кинутися на незнайому людину і роздерти її на шматки.

– Лиши, Жульо! – махнув нарешті рукою Зенобіо. – Заведи хлопця в хату і дай йому їсти.

Жульо відразу спустив рушницю і приязно посміхнувся.

– Ходи! – покликав Данка. – Неро, Рекіс, до буди! Це – свій!..

Вівчурі слухняно і з очевидним невдоволенням поспускали носи і поплентались геть.

Через пару хвилин переодягнений Данко і голий до половини Пойзе сиділи перед теплою піччю і уминали за обидві щоки м’ясо і риж[61]61
  Риж – рис. (Примітка упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть], приправлений смачною юшкою з чорної фасолі, а господарі поспішно готувалися до незвичайного полювання.

– Набоїв більше, діти, набоїв! – командував Зенобіо. – Не знати, коли ми повернемось. Я вже на цей раз того злодюгу з рук живим не випущу, хоч би й місяць мав за ним ганяти!..

Приготування не тривало довго, і незабаром все було готове.

– Ну, Жульо, – сказав на відході Зенобіо, – ти ж дивись, щоб тут усе було гаразд. А ти, хлоче, – звернувся до Данка, – можеш почувати себе у нас безпечним, як у себе вдома. Найкраще зробиш, коли почекаєш нашого повороту. Я тебе вже сам відвезу до Санто Антоніо. А з тим рижим босяком тримайся здалека, бо він – дуже хитра і небезпечна бестія, хоч і вдає з себе дурня. Ну, чав!..[62]62
  Чав! – до побачення!


[Закрыть]

– Чав!

– Щасти Боже!..

– Успішної подорожі!..

Відповіли хором Жульо, Данко і Пойзе, котрому, однак, слова Зенобія так не сподобалися, що він мало не вдавився їдою.

Жульо вийшов за батьком надвір, де вже Нене нарочито грубим і грізним голосом покрикував на нетерпеливих коней, які били під собою землю й нервово їржали.

– Пойзе, – зітхнув гірко рижий, – коли поліція попсує людині репутацію, зареєструвавши її під якоюсь дурною кличкою, то тоді кожен може безкарно кинути в ту людину каменем...

Тупотіння коней і скрип брами дали знати, що вершники від’їхали, а за тим вернувся до хати й Жульо.

– Фу, – сказав, стрясаючи з себе рясні каплі, – знову починається дощ. Вам засвітити, чи лягатимете спати? Віконницю треба зачинити.

– О, – обізвався рижий, – коли втомлений і промоклий чоловік лягає спати в теплій хаті, то йому зовсім не конечне світити свічку до сну.

– Ну, то як хочете... Світіть, або ні, спіть, або говоріть, а я піду, бо ще маю деяку роботу в дворі.

І він вийшов знову.

– Слухай, Пойзе, – спитав Данко, – а чого це той Зенобіо такий лихий на Семипалого?

– Пойзе, трудно не бути лихим на людину, котра видурить у тебе великі гроші і продасть тобі чуже вантажне авто...

– Як же можна продати чуже авто?

– А от поїдь з тими грішми, що їх маєш при собі, до Сан Павло, то побачиш, що там знайдуться відразу люди, які тобі не тільки чуже авто, а навіть «Едіфісіо Мартінеллі»[63]63
  «Едіфісіо Мартінеллі» – хмародер у Сан Павло. Найвища будова на цілу Полудневу Америку.


[Закрыть] продадуть...

– То Семипалий обшахрував Зенобія?

– Пойзе, обшахрував. І поки Зенобіо шукав його в Сан Павло, дома тим часом померла його жінка, а на каву впала брока[64]64
  Брока – найнебезпечніша хвороба кави, яка нищить цілі плянтації.


[Закрыть], так що Зенобіо виїхав з дому багачем, а повернувся старцем.

– Ну і далі?

– Пойзе, далі було, як все буває в таких випадках: коли не хочеш, щоб з тебе люди сміялися – тікай туди, де тебе ніхто не бачить і не знає...

Данко задумався.

– А все ж таки, – сказав по хвилинній мовчанці, – не розумію, навіщо ти видав Зенобієві Семипалого?..

– Пойзе, на мою думку, краще хай Семипалий буде зайнятий втечею від Зенобія, як переслідуванням мене й тебе.

– Може й твоя правда, – зітхнув Данко, а сам подумав: – «Кажуть, що злодії ніколи один одного не зраджують. А цей зрадив. Отже, він або дуже підлий, або... не злодій. Хто його зна?..»

Отяжілий від їди і розморений теплом, що пашіло з печі, хлопець захотів спати.

– Ну, Пойзе, – сказав, – мабуть лягаймо й справді відпочивати. Я дві ночі майже не спав і тепер дуже втомлений.

– Пойзе, втома – то така зрадлива річ, що нападає чоловіка тоді, коли йому якраз не треба спати....

– Що ти сказав? – здивувався Данко. – Чому ж нам тепер не треба спати?

– Бо найчастіше по солодкому сні наступає гірке пробудження...

– Ти боїшся, що сюди може наскочити Семипалий?

– Інколи десятипалі бувають страшніше Семипалих...

– Ей, чоловіче, в мене вже аж голова болить від твоїх загадок! Коли хочеш – говори толком, а коли не хочеш – то ліпше мовчи, бо я таки лягаю спати.

– Пойзе, сліпому шкода світити свічку, а глухому говорити ясніше. Коли ти сам не бачиш, де ми тепер опинилися, то я ліпше мовчатиму...

– Чи ти не натякаєш на Зенобія? Але ж ти сам мене недавно запевняв, що Зенобіо – твій приятель.

– Бездомній людині кожен може бути приятелем, хто дасть ложку теплої страви і пустить під свій дах. А Зенобіо часто перетримує у своїй хаті бездомних...

– Ну, ти собі можеш говорити, що хочеш, але я маю переконання, що Зенобіо – чесна людина, і нам від нього небезпека не загрожує.

– Я також переконаний, що мені від нього небезпека не загрожує, бо не маю при собі грошей...

– Кажи ясніше! – почав нетерпеливитися Данко.

– Пойзе, я кажу ясно: ще не було випадку, щоб Зенобіо пограбував якогось нещасного, котрий не має тустона за душею...

– Виходить, що мене може пограбувати?

– Виходить, що кожен, хто має при собі гроші, не може вірити першому стрічному...

– Ну й ну! – розсердився Данко. – Добру ж ти думку маєш про своїх приятелів!

– Моя думка все одна: найбільше має приятелів людина, котра сипле грішми; найбільше ворогів має людина, котра, маючи гроші, хоче їх зберегти в цілости...

– Добре, добре, – невдоволено підвівся Данко з місця. – Можеш собі мати думку, яку хочеш, але я таки лягаю спати.

Дійсно, був таким втомленим і сонним, що збайдужів до всього. Ледве дотягнувся до примітивно збитого ліжка, міцніше прив’язав гроші на поясі, скинув чоботи і вліз під укривало. Не мав ні сили, ні охоти роздумувати над багатозначними натяками Пойзе, хоч і прийняв їх підсвідомо до уваги. Не зважав він і на те, що по його тілі відразу розбіглися сотні жадібних бліх, яких у цій господі ніхто ніколи не турбував, і жадібно повпивалися в шкіру. Ще не вспів обігріти твердої, вогкої від бруду подушки, як очі його склепив блаженний сон.

І не бачив, і не чув Данко, що Пойзе щось уперто думав, підходив до нього нечутними кошачими кроками, вертався назад до печі, кудовчив свою рижу чуприну і щось шептав. Нарешті, видно, піймав потрібну для себе думку, бо витягнув свою довгу шию і вишкірив у беззвучному сміху стирчачі зуби.

Потім метнувся по хаті, знайшов невеличку ганчірку, вкинув у неї ложку фасолі, ложку рижу з баняків, відколупнув кришку глини біля порогу, вигріб з-під печі кілька згаслих вуглин і, загорнувши це все в ганчірку та дбайливо зав’язавши, потихеньку підсунув її під подушку сплячого Данка. Був дуже радий зі своєї витівки і весь час вишкірював зуби.

Коли скінчив свої дивні справи, нечутно відкрив двері й намірився йти до шопи, де щось завзято майстрував Жульо.

Пробудження

Солодко спиться перед дощем, а ще особливо людям, котрі мають за собою безсонні ночі. Правда, не кожний зможе спати просто на землі під деревом в той час, коли розгортається сліпучий соняшний ранок, а довкола кричать на всі голоси птахи. Але Арасі й Оба, чи то пак, Семипалий, звикли до різних обставин і тепер то похропували, то посвистували носами, не помічаючи того, що їхній вартовий давно утік, а між небом і землею вклиняється густа, кострубата хмара з білими берегами. Сонце, як і завжди перед дощливим днем, «схопилося» дуже рано і відразу почало немилосерно припікати. Від важкої парноти, що аж гнітила в повітрі, на обличчях сплячих героїв виступив рясний піт і сорочки поприлипали до тіла. А вони й далі спали глибоким, нездоровим сном, поклавши голови на тверді клунки.

Грізна хмара тим часом розросталася й розросталася, поки не вдарила волохатими грудьми на сонце, від чого все раптом довкола зафарбувалося у зловіщу каламутно-фіялкову фарбу і, насторожившись, заніміло. І раптом згори, ніби хто ненароком сипнув горохом, покотилися важкі краплі дощу, лунко задудніли на пружних зелених долонях листя, бризнули в сонні обличчя і зараз же спинилися. Арасі щось пробурмотів і обернувся на другий бік, але Оба відразу схопився на ноги й оглянувся довкола.

Бувалий волоцюга, все життя якого протікало серед загроз і небезпек, ніколи не тратив притомности. І п’яний, і сонний, він все був напоготові, як той заяць, та не забував, хто він і де знаходиться. Так і на цей раз, схопившись на ноги, він тільки зиркнув туди й сюди і відразу зрозумів усе.

– Вставай! – крикнув і безцеремонно штовхнув під бік ногою Арасі. – Вставай! Бач, доспалися...

– Що, що, що? – підхопився Арасі, протираючи очі.

– Не бачиш, що?! Той рижий босяк утік разом з грішми!

– Та ну?! – здивувався Арасі.

– От тобі й «ну»! – сплюнув Оба і з досади аж сів на землю.

Сердито пошкрябав голову, пошкрябав свої волохаті груди, сплюнув ще раз і поліз до клунків. Знайшов одну порожню склянку, подивився на неї, як на свого ворога, і з розмаху жбурнув об стовбур дерева, так що тільки посипалися скалки. Знайшов другу пляшку, але й та була порожня, а тому пішла вслід за першою. Розлючений Оба вже збирався заклясти, та, раптом щось пригадавши, звернувся до Арасі:

– Слухай, ти мавпо! Що це ти вчора... Ні, не вчора, а сьогодні вже ранком плів про якісь скарби?

Від несподіванки Арасі здригнувся і поспішив відвернутися.

– Які скарби? – вдав здивованого. – Не пам’ятаю... То тобі щось по-п’яному приверзлося...

Оба, як кіт, підскочив до Арасі і вхопив його за груди.

– Ти!.. Ти!.. – засичав йому в обличчя, витріщивши свої страшні чорні очі. – Кому ти брешеш?!

– Я... Я... Не знаю... Я вже забув... – пролепетав Арасі.

– Як забув, то я тобі пригадаю! – лютував Оба. – Спочатку ти програвся до останнього гроша. Пам’ятаєш?.. Потім програв я. Пам’ятаєш?.. Потім, коли ми вже прийшли сюди, я схотів іще раз заграти з рижим: я давав пістоль, а рижий мав дати до банку сто крузейрів. Пам’ятаєш? – і Семипалий за кожним «пам’ятаєш?» так тряс індіянином, що у того мало не відривалася голова. – Ну, а ти тоді сказав, що ми б віддали всі гроші за те, аби довідатися, чому ти з тим смаркачем опинився в печері Ітакватії. І ми прийняли від тебе до банку у вигляді закладу ту таємницю. Пам’ятаєш? І рижий виграв знову, так що я мусів йому віддати пістоль, хоч натомість забрав у нього другий... А ти мусів оповісти свою таємницю про... про... Чекай, як то було?.. Дід твій, чи хто там, мав десь закопані скарби... Про ці скарби він розказав Данкові, а ти підслухав... Так?.. Ну, кажи, так, чи ні?..

– Так... – змушений був признатися Арасі.

– Отже, бачиш, нічого мені по-п’яному не приверзлося... Ну, і де ж ті скарби?

– Того я не знаю, слово чести! – вже з безсумнівною щирістю сказав Арасі... – Десь мають бути на Ґваїрі, але точно не знаю, в якому місці... То тільки Данко знає.

Оба випустив з рук тремтячого індіянина і знову сів.

– Так, – сказав, – тепер пригадую: ти тому взяв Данка, що сам не знав, де знаходиться скарб... Але той зубатий щенок не тільки не видав таємниці, але навіть відібрав у тебе зброю і примусив самого себе зв’язати... Ха-ха-ха!.. Що за потішний хлопець!..

І Оба щиро розреготався.

– Але що ж це ми сидимо?! – урвавши свій сміх схопився він на ноги. – Та ж той рижий хитрун дав нам з’їсти арару[65]65
  «З’їсти арару» – дати себе обдурити.


[Закрыть]!.. Нема сумніву, що він побіг назад до печери, аби піймати Данка у свої руки... О, прокляття!!! І як я міг забути, що цей довгов’язий злодій скоріше втопиться в горілці, як оп’яніє! Скоріше!.. Скоріше збирайся!..

– Куди збиратися й чого? – неохоче бовкнув Арасі. – Дивись, вже навіть його слідів не видно. Він давно пішов...

Оба став навпроти індіянина, випростував свою кремезну постать і повчаюче викарбував:

– От що, ваша високосте, мавп’ячий принце, я мушу вам від самого початку вияснити ваші обов’язки. Вони насамперед зводяться до того, що ви не смієте думати своєю головою і не маєте права критикувати моїх розпоряджень. І коли я беру на свою шию такого дурня, як ти, то зовсім не для того, щоб вислуховувати його міркування, а для того, щоб він робив те, що вважаю за потрібне. Своїх наказів я ніколи не повторю двічі і привик, щоб мене розуміли, з півслова. Отже, всі речі мусять бути спаковані за хвилину, і ми підемо туди, куди я скажу!

Індіянин відчув, що в товаристві цього страшного чоловіка тратить те, що цінив найбільше у своєму життю – свободу, і його огорнула розпучлива злість.

– Не буду складати речей! – крикнув істерично. – Не піду з тобою! Відчепись!

Та ще не скінчив цих слів, як уже лежав розпростертий на землі, збитий з ніг блискавичним, тяжким ударом.

– О-ба! – з іронічною усмішкою спокійно сказав мулят, закладаючи назад руки в кишені. – Ви, ваша високосте, здається, зімліли від власної сміливости?.. Підійметеся на ноги самі, чи, може, волієте, щоб я вас підвів?.. Не забувайте, що нам спішно, час минає!.. І не доводьте мене до злости, бо тоді щойно з вами буде дуже погано...

Він не жартував, і Арасі зрозумів, що нанесений тепер удар дійсно не був виявом злости, а порівнянно невинним «повчанням». Зрозумів також, що Оба у хвилину справжньої злости мусів бути жахливим, бо навіть довгоногий Пойзе гнувся перед своїм товаришем, як билина перед вітром. Тому Арасі не чекав, щоб його «підводили». Він проворно зірвався з землі й кинувся пакувати речі, тільки скоса поглядаючи на Семипалого. А той, відступивши крок набік, побожно скинув капелюха і почав шептати молитви. Індіянина це так здивувало, що він покинув навіть свою роботу і витріщився на мулята.

– Чого дивишся? – спитав Оба, перехрестившись востаннє. – Дивно тобі? Ех, ти, нехристе. Таким грішникам, як ми з тобою, Бог найбільше потрібний. Бо від людей ми милосердя не побачимо, хіба від Господа Бога. От рижий, замість хреста, чи святого медалика, дулю носить на шиї. І тому я йому ніколи не вірив, ніколи!..

Так говорячи зовсім добродушним тоном, Семипалий помагав індіянинові робити імпровізовані наплечники. Вийшли вони досить великі, але не надто тяжкі, бо харчів мало що залишилося, а пляшок з горілкою не стало взагалі. Спочатку Оба хотів залишити пачку з фоґетами, та потім передумав:

– Візьми її до свого мішка. Може якраз і придасться?..

Під зверхнім спокоєм Семипалого відчувалася велика нервозність, і Арасі, щоб знову не бути битим, так спішився, що в нього аж руки тремтіли.

За кілька хвилин все було готове, і обидва мандрівники скорим кроком рушили у поворотну дорогу до печери Ітакватії. Зігнуті під великими наплечниками, накритими з верху в Оби – пелериною, а в Арасі – Гумовим Данковим плащем, виглядали, як бузьки, що в пошуках, поживи дибають по болоті. Окрім ноші на плечах, обидва несли в душі тяжку злобу. Семипалий кляв на кожному кроці свого зрадливого ривкого товариша, а індіянин, хоч і нічого не говорив, кляв у думках і рижого, і чорного, і Данка, і діда і навіть себе самого. Він бачив ясно, що вся його затія пішла на марне, що він, вкравши гроші і ставши злодієм, з тих грошей користи не має; що скарби вислизнуть з його рук і пропадуть; що Консуела стала тепер для нього зовсім недосяжною і що, нарешті, він сам тепер опинився в тяжкому і небезпечному становищі слуги в жорстокого і твердого пройдисвіта, стративши всі привабливі можливості вільного життя, яке йому давало убоге Санто Антоніо. Найгірше ж було те, що тепер для нього, як то кажуть, світ зійшовся клином: він не бачив ніякого майбутнього. Ще коли б дістав ті скарби, або, принаймні, мав Данкові гроші – тоді міг би утекти до Параґваю, чи Болівії, чи взагалі куди– небудь, і там би вже дав собі раду. Але що буде робити без засобів до існування, без ніякого фаху, без документів?.. От волочитиметься з цим чорним ваґабундою[66]66
  Ваґабундо – волоцюга.


[Закрыть], поки їх не піймає поліція, або поки той старший Оба його попросту десь не заб’є. А втікати від нього Арасі також тепер неміг, бо відчував свою цілковиту безпомічність у самостійному житті.

На небо ніби хтось безперервно насував нові й нові велитенські сірі кожухи, таке воно стало тяжке. А індіянинові здавалося, що то не небо, а його серце задихається під навалою безпросвітних, гнітучих думок. Він так поринув у них, що опам’ятався аж тоді, коли шарнув буйний, холодний дощ.

– О, свинство! – вилаявся Семипалий. – Тепер щойно почнеться!..

І дійсно, «тепер щойно почалося»!.. Вже й перед тим іти було тяжко, дарма, що наші герої йшли не пралісом, у повному розумінні того слова, а місцевістю, де ліс мішався з чагарником, голими камінними галявинами та в безладді нагромадженими уламками великих скель. Але тепер, коли почався густий дощ, подорожні почули себе, немов зав’язані в мішку. Що-кілька кроків, вони натикалися то на стовбури дерев, то на колючі загорожі корчів, то на велитенські, мов копиця сіна, кам’яні шапки, об які мало не розбивали носів. Ті перешкоди чим далі, то ставали частіші, ліс робився густішим і непроходнішим, поки нарешті мандрівники не зрозуміли, що збилися з дороги.

– О, прокляття! – закричав у безсилій злості Оба. – Ту печеру напевне чорти ковтнули!.. Ходи сюди і стань тут під виступом цієї скелі. Далі не підемо, поки не перестане дощ. В тій проклятій мряці перше, ніж отямишся, можна опинитися під пекельною брамою...

Арасі послухав і став побіч Семипалого під нависаючу скелю, котра, правда, не була дуже вигідним притулком, але все ж захищала трохи від немилосерної зливи.

– Ох-хо-хо! – зітхнув Оба. – Заплатить же мені той рижий зрадник за все і за цей дощ також!.. Хай но тільки я піймаю його у свої руки. Дай но там закурити...

– А як не піймаєш, то тоді що? – спитав Арасі, подаючи торбинку з тютюном.

– Я? Не впіймаю?! Ого! Ти мене ще не знаєш!.. Зрештою, його зовсім не так трудно піймати.

– В цьому лісі? Не трудно?

– Ет, дурний!.. Він в цьому лісі й так не буде сидіти. Він зараз же подасться на Ґваїру. От тільки, коли б його випередити!..

– На це треба мати човен.

– Човен є.

– Де?

– О-ба! Та ти стаєш надто цікавим! Напевне від Данка навчився, е?

– Та, ні... Я просто так...

– Ну, ну, нічого... Добре, що цікавишся. Може й з тебе толк буде... То, бачиш, ми пливли з тим рижим зрадником на човні. Потім, коли почався дощ, ми човен сховали й до печери пішли пішки.

– Ну, то тепер той Пойзе, чи як там його, цей човен візьме.

– Можливо. Але, як ти думаєш, Данко схоче їхати з рижим до Ґваїри?

– Ой, напевне, ні.

– Власне, я також так думаю... Він може взяти Данка хіба зв’язаним... Ха-ха-ха! Слово чести, той Данко прекрасний хлопець!.. Кажеш, хотів тебе втопити?.. Ну, то він і рижого напевне втопить, коли не буде зв’язаним... Отже, рижий мусить чекати принаймні доброї погоди, бо при цих дощах сам не дасть ради з рікою, особливо, коли йому заважатиме у плавбі Данко. Але ми удвох можемо навіть і в таку погоду ріку переплисти. Дістанемося на Ґваїру і засядемо на них обох. Хіба би... Ат, що там! Дивися, дощ перестає. Скоро можна буде йти.

Справді, дощ стихав, і Оба, вже навіть не чекаючи, поки він перестане зовсім, скомандував:

– Ходім!

Вийшли з-під свого захисту і рушили далі.

– О-ба! Але ж то з мене дурень! – скрикнув Семипалий. – Дивись, та он же й печера!

– Де?

– Та он, за тими деревами, не бачиш?

Дійсно, за високими верховіттями дерев рябіла скеля Ітакватії.

Посувалися далі з великою обережністю, але й з подвійною скорістю. Оба все маневрував так, щоб не спустити з ока скелі, в якій здалека чорніла ледве помітна розколина входу до печери.

В міру наближення до цілі Семипалий ставав все нервозніший і похмурніший. Він щохвилини шипів на Арасі то за те, що той відстає, то за те, що занадто висувається з-під прикриття зелені, а то й просто без всякої причини. Індіянин, у котрого під впливом попередніх спокійних розмов уже стерлося трохи почуття ворожости до свого нового зверхника, тепер починав йрго ненавидіти ще з більшою силою. Оба відчитував ту ненависть в очах Арасі, у виразі його обличчя і злостився ще більше.

Останніх сто метрів, що відділяли їх від підніжжя скелі, повзли по землі, як ящірки, і нарешті залягли під густими зарослями. Оба шепотом видавав накази:

– Слухай, ти, Арасі!.. Пам’ятай, що Данка треба взяти живцем. Його не можна ні вбивати, ні ранити. Але того рижого собаку не жаліти, а найліпше застрелити.

– З чого буду стріляти? З пальця? – буркнув сердито Арасі.

– Я маю зброю – і того досить. Стріляю так, що куль даремно не трачу. Рижий також не з тих, що погано ціляють. Тому вважай, щоб твоя дурна голова не вдарилася часом об кулю, бо це мусить бути страшно неприємно...

До самої печери було ще зі сто метрів, і вхід, не дивлячись на мрячливий день, виднівся, як на долоні. Тільки ж підступити до нього непомітно було неможливо, бо корчі росли тут рідко, а між уламками скель, лишалося багато вільного простору.

Лежали, затаївши віддих, може, яких чверть години, але не побачили і не почули нічого.

– Прокляття! – вилаявся нишком Семипалий. – Виглядає так, що печера порожня!

– Певно! – з погано укритою радістю погодився Арасі. – Я ж тобі казав, що нема чого йти. Вони вже давно повтікали.

– Думаєш?

– Не лише думаю, а переконаний у тому.

– Ну, як переконаний, то – марш наперед!

– Що?!

– Йди до печери і подивися!

– Або ж я дурний?.! Там, може... Ох!.. – скрикнув, почувши, що його щось кольнуло боляче в бік.

– Ваша високосте, – забуркотів йому у вухо Оба, злегка натискаючи на кинджал, – або ви зараз підете до печери, або за хвилину ваша шляхетна душа стукатиме у браму до святого Петра.

Арасі спробував відсунутися вбік, але рука Семипалого, немов ґумова, розтягалася й розтягалася, і кинджал лишався так само близько.

– Добре, я піду, – тоном переможеного вистогнав Арасі, – але здійми з мене ту ношу.

– Ні, ваша високосте, ви підете з цією ношею, бо, як що до чого, то потім не буде часу її натягати. Уявіть собі на хвилинку, що ви – вояк і перебуваєте на маневрах... Зрештою, боятися нема чого, бо печера й справді, здається, порожня.

Індіянин обдарував свого тирана поглядом, повним ненависти, стиснув зуби і поплазував наперед.

– Сеньоре! – донісся до нього ззаду насмішливий голос Семипалого. – Але прошу не забувати, що я тримаю тепер в обох руках наготовлені пістолі. І коли б ви надумались мене зрадити, то це був би останній ваш підлий вчинок на нашій грішній землі... Вперед!..

Арасі закусив від злости уста і поповз далі. Хоч недавно переконував Семипалого, що печера порожня, тепер ліз дуже обережно, ховаючись за кожний камінь, за кожний кущ, припадаючи в кожну яму, що стрічалася на дорозі. Він тремтів зі страху, бо йому здавалося, що ось-ось ззаду, або з печери сухо трісне постріл і пришиє його навіки до землі. Всоте проклинав ту хвилину, в яку підманив Данка на подорож, а ще більше ту, в яку, опанований газардом[67]67
  Газард – азарт. (Примітка упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть] гри, зрадився тим двом пройдисвітам з таємницею скарбів. Та тепер вже вороття не було, і єдине, що йому залишалося – це виконувати накази Оби і клясти в душі.

Ледве проповз третину небезпечної дороги, як почув позаду остережливий оклик Семипалого:

– Арасі, стій! Не рухайся!..

Оклик, на нещастя, застав індіянина саме на відкритому місці, і він припав до землі, навіть не подивившись, звідки грозить небезпека. Полежав нерухомо кілька секунд, а тоді підвів обережно голову і зі страхом подивився на печеру. Там не було нічого помітно. Сковзнув поглядом далі і побачив те, чого шукав: з самого вершка скелі, ховаючись за каміння, визирало дві голови, а за ними, десь трохи далі, виднілося два осідланих кінських хребти. Видно було, що вершники підкрадалися до печери, а коні тим часом підпасалися.

Положення Арасі було дуже невигідне, бо невідомі люди могли його побачити кожної хвилини, коли тільки глянуть у цей бік. Зрозумів це також і Семипалий, а тому поспішно забубонів:

– Постарайся якось непомітно прослизнути в кущі... Але біжи не до мене, а ліворуч... Не спішися... Вичекай зручного моменту... Та не рухайся, чорте!..

Але Арасі вже помітили зі скелі.

– Стій!.. Стій!.. – залунало згори.

Та індіянин, звичайно, не збирався виконувати того наказу і не мав часу думати над тим, хто й для чого його затримує. Він зірвався на ноги і, зробивши кілька величезних стрибків, упав у гущавину корчів. На горі майже одночасно впало два постріли, і дві кулі дзенькнули десь близько об камінь.

– Го-го-го! – крикнув грубим голосом один з переслідувачів. – Піймався пташок!..

– Оба! – розпучливо писнув Арасі притишеним голосом. – Оба, де ти?

Але Оба не обзивався і взагалі нічим не зраджував місця свого сховку. Арасі безпорадно заметушився на місці, потім визирнув з корчів і побачив, що двоє невідомих вже сиділи верхи на конях і спускалися по стрімкому схилі. Коні глухо черкали кованими копитами по каміннях, спотикалися і робили великі зусилля, щоб не скотитися з крутої гори.

– Оба! – крикнув на цей раз зовсім голосно індіянин. – Де ти?

Але не вспів ще скінчити питання, як з густого чагарника у яких двадцятьох кроках від нього тріснув постріл, і один з вершників разом з конем сторч головою покотився вниз.

Арасі кинувся в те місце, звідки впав постріл, але його зараз же зупинив притишений, свистячий від злоби, голос:

– Ідіоте! Куди лізеш?!. Тікай в другий бік!.. Не наближайся до мене, бо застрелю!..

Як не дивно, але, здається, ноги скоріше зрозуміли цю погрозу, як голова, бо, поки до свідомости індіянина дійшов її зміст, він уже рвався напролом через густі хащі. Поруч нього, то з-заду, то спереду, дзичали сердито кулі й збивали у своєму леті листя.

А Семипалий лежав далі нерухомо і думав, кого з переслідувачів першого взяти на мушку: молодого, що борсався, стараючись визволитись з-під коня, чи старого, котрий стріляв за індіянином? Він не знав цих людей, але був переконаний, що вони полюють саме за ним, бо ж його голова вартувала тепер десять тисяч крузейрів.

«Напевне рижого вже піймали, – міркував собі, – а він видав і мене... Ну, вже кого-кого, а мисливців, котрі за гроші полюють на людей, я не щаджу!» – і він націлився на молодого хлопця.

Та в цей момент, коли мав впасти смертоносний постріл, Семипалий почув стурбований голос:

– Ти забився? Тебе ранило? – питав Зенобіо, нахиляючиль до сина.

Рука Семипалого відразу опустилася, бо він пізнав старого: «Ах, це той самий, котрому я тоді так спритно продав вантажне авто зі склепу «Форд»!.. Ха!.. Він, бідака, має всі підстави бути на мене лихим, і гріх би було його кривдити ще раз... Як-не-як, а за його гроші я пару місяців жив розкішно...»

І він уже не думав більше стріляти, лиш з цікавістю приглядався і прислухався до сцени, яка відбувалася у нього перед очима.

Нене, лютий і сконфужений, визволившись з-під коня, штовхав його чоботом в шию і примушував звестися на ноги.

– Тебе не ранило? – ще раз перепитав батько..

– Ні! – крикнув Нене. – Але я тепер скоріше згину, як подарую тому волоцюзі!..

Кінь звівся на ноги і жалібно заіржав.

– Ет-та, поркарія![68]68
  Поркарія – свинство.


[Закрыть] – вилаявся Зенобіо. – Та твій Кастро поранений!..

– Де?

– А ось у ногу!..

– О, ти проклятий ладроне![69]69
  Ладрон – злодій.


[Закрыть] – зі сльозами в очах погрозив кулаками Нене в сторону, куди втік Арасі. – Кастріньо, мій бідний, добрий Кастріньо!.. Дуже тебе болить?

І враз покинувши коня, Нене рвонувся і погнав навздогінці за індіянином.

– Нене!.. Нене, чекай!.. – хотів його зупинити батько.

Та Нене навіть не оглядався.

Зенобіо тоді скоренько зломив зелену гилячку, встромив її за сідло Кастро і, вдаривши злегка обох коней нагаєм, виразно наказав:

– Додому, хлопці, додому!..

«Хлопці», як видно, чудово розуміли мову господаря, бо зараз же обернулися, розвіяли хвости і чвалом побігли назад, шурхаючи боками об корчі. А Зенобіо подався по слідах сина.

«Доброго сина має той старий, – подумав заздрісно Семипалий і відчув якесь незвичне для себе зворушення. – От, коли б мені такого, то може й життя моє було б цілком інакше?.. Ну, хай вони собі на здоровля женуться за тим малп’ячим королевичем, а мені слід би було подивитися, чи наш човен ще на місці, чи ні?»