Текст книги "Бог вогню. Том 2. Драма на Ґваїрі"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц)

Ще одна новина

Надія на те, що в мешканні знайдуться якісь пояснення до таємничого зникнення Данка, завела. Зрештою, Сокіл був занадто прибитий пропажею сина, щоб бавитись в Пінкертона[48]48
  Алан Пінкертон (1819-1884), один із перших детективів США і засновник першого приватного детективного агентства в США.


[Закрыть] і досліджувати всякі подробиці й вивчати різні сліди, залишені в домі. Йдучи сюди, він надіявся на одне: знайти лист, або записку від Данка з поясненнями причин своєї відсутности. Коли ж того не знайшов – не схотів навіть перевіряти, що саме вкрадено. Зате отець Вісенте пильно придивлявся до всього, заглядав у всі кутки і нарешті спитав:

– Пане Іване, чи ви залишили вдома якісь гроші?

Сокіл зітхнув і махнув рукою.

– Ат, не в голові мені тепер гроші.

– Ні, пане Іване, – делікатно, але уперто настоював священик, – ви таки подивіться, що у вас пропало. Це може мати дуже велике значення...

Ледве перемагаючи себе, Сокіл передивився розбиті валізки і знову зітхнув.

– Пропали всі гроші, пістоль, тепла білизна й моя та Данкова одежа про будень... Але мені справді зараз тяжко пригадати, що ще було у тих валізках... Ходім, отче, треба щось робити?

– Що ж ви думаєте робити,

– Зараз же почну підбирати людей, щоб пуститися в розшуки.

– Навряд, чи знайдете охочих. Подивіться – знову починається дощ.

Коли вийшли за браму, отець Вісенте здивовано зупинився і нашорошив вуха...

– Чи я помиляюся, пане Іване, чи дійсно щось чути? – спитав. – Послухайте...

– А, – неуважно відповів Сокіл, – дійсно літак. Погано буде сьогодні приземлюватися...

– Пане Іване, але ж сьогодні не повинно бути літака!..

– Ах, справді, літак повинен бути щойно завтра, – думаючи чим іншим, сказав землемір. – Це якийсь перелітає, або заблудив...

Але літак ні не заблудив, ні не думав перелітати. Він почав уперто кружляти над Санто Антоніо, просячи допомоги приземлитися.

– Дивно, дивно, – занепокоївся священик. – Може він щось везе цікавого для нас?..

Сокола ці слова відразу оживили.

– Ходім, отче, скоренько на летовище!.. Може й справді?..

Для містечка не було первиною в тумані або дощливі дні розкладати на летовищі вогнища, щоб помогти літаку при посадці. Тому, коли Сокіл зі священиком прибули на місце, там уже метушилися люди, що під командою військових і делеґада розкладали сиґнальні вогнища. Всі були здивовані несподіваним повітряним гостем і мали переконання, що його візита зв’язана з місцевими подіями. Сокіл також поділяв ці перехонання і згорав від нетерплячки, очікуючи приземлення «залізного урубу»[49]49
  «Залізний урубу» – літак.


[Закрыть].

Ще більше підтвердило припущення санто-антонієвців, коли з приземленого літака почали висідати люди в одностроях поліції. Першим до них підбіг Сокіл:

– Ви, напевне, у справі мого сина? – спитав украй схвильованим голосом.

– Вашого сина? – здивовано змірив його очима поліцист з відзнаками поручника. – Як називаєтесь?

– Іван Сокіл.

– А що з вашим сином сталося?

– Мій син вчора пропав з дому.

– Так?.. Скільки років вашому синові?

– Чотирнадцять.

– Ім’я?

– Богдан Сокіл.

– Гм... Ви – чужинець? – догадався по вимові поручник.

– Так, я українець.

– Чим займаєтесь?

– Я працюю землеміром у фірмі Ґроссбах.

– Гм... – ще раз муркнув поручник. – А хто тут є делеґадо?

– Я, – виступив наперед делеґадо і скинув капелюха.

– Ну, пане делеґадо, ведіть нас кудись, бо під дощем не будемо говорити. А ви, пане, – звернувся до Сокола, – ходіть з нами, хоч мушу вам відразу сказати, що про вашого сина ми нічого не знали.

Люди посунулись за прибулими і окружили дім, де замкнулися поліціянти з делеґадом, урядовцями Посту Опіки, священиком і Соколом.

– Якась нова халепа! – міркували санто-антонієвці.

Дійсно, була нова халепа. Відділ поліції, що прибув літаком, був висланий в погоню за двома визначними кримінальними злочинцями, зареєстрованими у кримінальній поліції під кличами: «Семипалий» і «Рижа Корва»[50]50
  Слово «корва» є давньосло’янським, від котрого походить сучасне українське «корова». Тож «Рижа Корва» очевидно означає «Руда Корова». Не зрозуміло, навіщо авторка вдалася до давньослов’янизму, та ще у творі про Бразилію. (Примітка упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть]. Ці два небезпечних вбивники і аферисти, засуджені на довічне ув’язнення, втекли підчас бунту арештантів з найбільшої в’язниці в Сан Павло. Їхні сліди веди по суші аж до ріки Паранапанема і тут губилися. Але всі зібрані дані вказували на те, що втікачі продовжували далі свою втечу човном: по Паранапанемі, а потім по Парані, очевидно, з метою дістатися за кордони Уруґваю, або Аргентини. За всіми обрахунками поліції Рижа Корва і Семипалий мусіли тепер знаходитися в околицях Санто Антоніо, або Сете Кедас. І тут їх шукали.

– Це – дуже небезпечні люди, – пояснював поручник, – тому повідомлено всі прикордонні стежі і змобілізована не тільки поліція Сан Павло, але й Парани і Мато Ґроссо. Уряд визначив по десять тисяч крузейрів за кожного з них для тих, хто поможе їх піймати. І ми числимо на допомогу місцевих мешканців. Скажіть вашим людям, що тут справа не лиш у зарібкові, а й в тому, що доки Рижа Корва і Семипалий є на волі, ніякий мирний обиватель не матиме певности ні за своє майно, ні за своє життя.

Вияснивши мету свого прибуття та поробивши всякі розпорядження, поручник зайнявся справою Сокола. Знову пішли до порожньої хати, обдивилися все, а потім перейшли до перепитування свідків, які фактично нічого не знали. Однак, позбиравши всі відомості й факти, поручник прийшов до такого висновку: Арасі, знаючи, що Сокіл має великі гроші, скористався з його відсутности і підмовив Данка обікрасти батька та втекти з дому.

Сокіл з обуренням відкинув це припущення:

– Ви не знаєте мого сина, пане поручнику!.. Данко не може бути злодієм!..

– Те-те-те!.. – з добродушно-співчутливою посмішкою правив своє поручник. – Кожному батькові здається, що він свого сина знає якнайкраще, але практика говорить що іншого. Скільки то вже я випадків мав у своїх руках, коли діти в дуже порядних і заможних родинах ставали злодіями!.. І всі батьки спочатку говорили так, як оце ви тепер: «Мій син не міг того зробити!»

– Я не знаю інших людей та їхніх дітей, – гарячився, мало не плакав з досади Сокіл, – але мій син дійсно не може бути злодієм!..

– Заспокійтеся, пане Іване. Це дійсно дуже прикра справа, але ми її незабаром вияснимо. Я зараз же зв’яжуся через радіо з усіма станицями й відділами поліції, щоб вони одночасно шукали і тих трьох втікачів.

Присутній при тій розмові отець Вісенте вмішався в суперечку:

– Вибачте, пане поручнику, але я в даному випадку приєднуюся до пана Івана. І не тільки тому, що як священик знаю хлопця з найкращої сторони, але й з інших причин. По-перше, виламане вікно свідчить, що злодій мусів силою вдиратися до мешкання, в той час, коли Данко Сокіл мав ключі і не потребував того робити. По-друге, з того, як порозкидувані були речі, видно, що злодій спішився і не знав де що лежить. Нарешті, коли б Данко був причетний до злочину, то напевне не залишив би ні фотографічного апарату, ні золотого годинника у шуфляді свого столу, бо ці речі мають велику вартість. Тому я переконаний, що злодій вламався до мешкання без відома Данка..

– Але ви, отче, годитеся з тим, що всі підозріння падають на молодого індіянина, котрий зробив у склепі купно на велику суму грошей?

– Так воно виглядає...

– Ну, от бачите! А пізніше, як твердять свідки, син пана Сокола їде на вкраденому човні у товаристві того самого індіянина на другий беріг ріки, і між ними панує найкраща згода. Це про що свідчить?

Священик зітхнув, не знаючи, що відповісти.

Сокола разила до глибини душі та професійна холоднокровність, з якою досвідчений поліцист говорив про Данка, і він, ледве стримуючись від гніву, кивнув на отця Вісенте, попращався і вийшов з Посту Опіки. Довкола ґанку, поспускавши голови, стояли і переминалися з ноги на ногу кабоклі, а делеґадо був червоний від невдоволення.

– Та ви ж зрозумійте, що заробити десять тисяч крузейрів ще нікому з вас не вдалося за один раз і не вдасться до кінця життя. Користайте з нагоди!

– Заробити – чому ні? – обізвався хтось. – Але в таку погоду ніхто човном не поїде. Треба перечекати...

– О, о! – сердився делеґато. – Поки ви чекатимете доброї погоди, то злочинці втечуть за кордон.

– Ну, що ж, – розводили руками кабоклі, – втечуть, то втечуть – туди їм і дорога! Пасієнсія.

Сокіл хвилинку подивився на натовп і рішучо ступив крок наперед.

– От що, хлопці, – сказав цілком спокійно. – Ти, Маріо, ти, Сілвіо, і ти, Павліно, – ви зараз поїдете зі мною шукати Данка. Кінця дощів не будемо чекати. Ідіть збирайтеся і приходьте до монастиря. Я вас там чекатиму.

– Га, – знову розвели руками кабоклі, – як збиратися, то збиратися – пасієнсія. Справді, не можна чекати кінця дощів. Поможемо сеу Іванові...

І три названі чоловіки вийшли з юрби та попростували до своїх домів, щоб приготуватися до дороги. А решта лишилася на місці й далі переконувала делеґада, що пускатися тепер на води Парани – видима загибіль.

Сокіл під тиском священиків з великою бідою якось проковтнув обід, але зайнятися приготуванням до подорожі він не міг. Тому всі клопоти перебрав на себе діяльний падре Вісенте. Насамперед, він подбав, щоб Сокіл добре одягнувся, взяв на себе непромокальний плащ та взувся у міцні високі чоботи. Потім уважно зайнявся укомплектуванням подорожньої аптечки, передбачаючи всі можливі випадки. Покінчивши з тим, закликав трьох майбутніх супутників Сокола, розподілив поміж ними харчі і накінець видав різні вказівки і повчання. Тоді поблагословив усіх і приобіцяв, що молитиметься за успішність їхньої подорожі. Побожні кабоклі були тим дуже підбадьорені, бо шанували свого пароха[51]51
  Парох – парафіяльний священник. (Примітка упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть] і вірили у силу його молитви.

Перед самим відходом отець Вісенте ще затримав Сокола:

– Пане Іване, ви, властиво, куди думаєте їхати?

– Я ще сам не знаю, отче...

– Гм... Звичайно, у хлопців була одна дорога, а вам до вибору є сто. Але я особисто вам не радив би їхати до Мато Ґроссо...

– Не їхати до Мато Ґроссо? – здивувався трохи Сокіл. – А куди?

– Я би вам радив їхати до Ґваїри.

– Чому, отче?

– З різних причин... По-перше, через усю Парану до другого берега ви при тій погоді ледве, чи доберетеся. По-друге, коли хлопці дійсно переїхали до Мато Ґроссо, то їх там на першому населеному пункті затримають. Поручник уже зв’язався через радіо з тим берегом... По-третє, слід думати, що хлопці не сказали правди Полонові. І коли Данко показав на Мато Ґроссо, то тільки для того, щоб змилити слід. А куди могли їхати ще? Найправдоподібніше – до Ґваїри. Ну, і нарешті, останню причину, яка схиляє мене до переконання, що хлопці поїхали на острів, я залишу покищо при собі... Не знаю, чи моя рада добра, бо і я можу помилятися, але я вам раджу їхати Ґваїри. А ви – як уважаєте...

– Дякую, отче парох, – простягнув руку Сокіл. – Я напевне зроблю так, як ви радите. Допобачення!

– Благослови вас Боже на все добре!..

Рятунок

Данко отямився від того, що відчув коло уст щось холодне зі специфічним запахом. Перше, ніж вспів ковтнути, захлиснувся і закашлявся, а тоді відкрив очі. І знову йому довелося напружити пам’ять, щоб зрозуміти все довкола і пригадати власника отого чудного обличчя, що турботливо схилилося над ним. І для цього він наново мусів заплющити очі. А той чужий і рівночасно знайомий чоловік підносив йому голову і намагався його чимсь напоїти. Пробуджена спрага відізвалася з повного силою, і Данко, все ще в півсвідомості, жадібно припав до вінець якогось начиння і випорожнив його душком. Тоді знову відкрив очі.

– Фойзе! – врадувано викривилось чудне обличчя з жовтими стирчастими зубами. – Коли хтось п’є воду з горілкою, то це є певного ознакою того, що він ще не вмер...

Данко відразу схопився й сів.

– Пойзе? – спитав у крайньому здивованні. – Ти?!

– Фойзе, я! – вишкірився радісно обірванець. – Маю звичку приходити до тих, кого треба розв’язати, привести до пам’яти, напоїти...

– і обікрасти, – закінчив їдко Данко.

– Фойзе, часом і обікрасти, – згодився рижий і покотив по печері своїм бляшаним, деренчачим сміхом. – Але, – сказав споважнівши, – коли хтось хоче привернути тілові його приходну бадьорість і бажає, щоб йому зробити масаж – мусить насамперед роздягнутися. Спеціялісти запевняють, що поверх сорочки і штанів робити масаж – дуже незручно.

Данко зрозумів зміст цих дивно висловлених слів аж тоді, коли Пойзе почав його роздягати.

– Ти хочеш мене розтирати? – спитав підозріло.

– Пойзе, всі лікарі кажуть, що масаж – дуже корисна річ для тих, хто цілу ніч лежав зв’язаним і має глибокі рубці від шнурків на тілі...

Так говорячи, Пойзе вже роздягнув хлопця і, поплювавши в руки, почав його розтирати. Данко хотів запротестувати проти такої підмінки товщу, необхідного при масажах, але зараз же скорився перед доконаним фактом. Лежав непорушно, відчуваючи правдиву насолоду від дотику м’ясистих і сильних рук, які робили своє діло з великою вправою.

– Пойзе, – сказав по кількох хвилинах рижий, витираючи руки об штани, – але коли вибирати приємність від масажу, або приємність спасіння від двох небезпечних ворогів, то я волію останнє...

– Що ти сказав? – підвівся Данко.

– Я сказав, що наші вороги напевне тепер не насолоджуються масажамй, але біжать сюди, щоб нас піймати.

– Вороги?! Себто, Оба й Арасі?

– Пойзе, маю на увазі власне тих двох ландронів[52]52
  Ландрон – злодій.


[Закрыть], від яких ми, як порядні люди, мусимо мерщій утікати.

– А де ж вони?

– О, мій молодий, шляхетний сеньоре!.. Я не можу тобі сказати напевне, де є вони, зате вони напевне знають, де є ми, і це мене дуже турбує...

Данко схопився на ноги.

– Ти вважаєш, що вони прибіжать сюди? О, то це дуже добре!.. В такому випадку ми не будемо тікати!.. Ти маєш пістоль... О, та це ж – пістоль мого батька!.. Але нічого, хай буде при тобі: ти, напевне стріляєш ліпше від мене... Отже, ми не будемо тікати. Ми будемо чекати їх тут. Бо, бачиш... я мушу відібрати свої гроші!..

– Ги-ги-ги! – зареготав Пойзе і вдоволено вдарив себе по поясі. – Я би хотів бачити такого чоловіка, котрий би міг відібрати гроші від того, хто зі мною цілу ніч грав у карти...

– Що?! – радісно скрикнув Данко. – Ти відіграв мої гроші?

– Пойзе, і власне тому я би не бажав зустрічатися з людьми, котрі схотять продовжувати іншу гру і котрі не мають тустона в кишені...

– О, Пойзе!.. – розчулено сказав Данко і зараз же спитав: – І ти мені звернеш ті гроші?

– Пойзе, я завжди звертаю гроші власникові, коли тільки мене перед цим, звичайно, не вб’ють і не пограбують обіграні партнери...

– То тікаймо, Пойзе, тікаймо!.. – заспішив Данко і почав нервово одягатися.

– Пойзе, я завжди є за тим, щоб утікати, ніж проливати кров, особливо, коли прийняти під увагу, що противники мають вдвоє більше зброї і вдесятеро більше муніції...

Поки рижий договорив це речення, Данко стояв уже убраний і готовий до подорожі. Пойзе також вдягнув свою пелерину, підтягнув пасок, поправив пістоль, а тоді обережно висунувся надвір. Розглянувшись уважно в різні сторони, зробив Данкові знак іти за собою і поліз угору на скелю. Данко зробив кілька кроків і здригнувся: на густому корчі лежало тіло каскавела з розтрощеною головою.

Видряпавшись на верх знаменитої Ітакватії, опинилися на величезній рівнині, зрідка порослій карлуватими корчами. Пойзе змірив рівнину оком напростець, щось подумав, оглянувся назад і взяв ліворуч, де понад кам’яним плаєм ріс рівний луком густий ліс.

Соняшний паркий ранок давно вже змінився похмурим, мрячливим днем, а низькі хмари заповідали, що незабаром почне падати дощ.

Коли вже увійшли під прикриття лісу, Пойзе сягнув до кишені своєї пелерини і витягнув звідти невеличку суху ковбаску та шматок хліба, обліплений облізлою з пелерини вовною і кришками тютюну, та простягнув їх Данкові.

– Чи шляхетний сеньор, – спитав цілком поважно, – зволить їсти отак просто на ходу, чи, може, зачекає, поки ми десь тут не знайдемо стола під білою серветкою?

– Дякую, – засміявся Данко, приймаючи їду. – А ти?

– О, що до мене, то я змалечку так вихований, що можу вдоволяти голод тільки одночасно зі спрагою, і то при гарно накритому столі. Однак, коли нема стола і нема чим задовольнити голоду, то для мене вистачає задовольнити саму спрагу...

З тими словами він сягнув у другу кишеню, витягнув пляшку, де ще було трохи горілки, і з ґольґотанням випорожнив її до решти.

– Куди ж ми йдемо? – спитав Данко з апетитом кусаючи хліб і ковбасу.

– Пойзе, – відповів рижий викидаючи геть порожню пляшку, – людина здебільша мусить знати, куди вона йде, хоч ніколи не знає, куди прийде. І коли мій приятель Зенобіо ще не звівся кудись в інше місце, то я думаю, що ми саме прийдемо до нього...

– А хто ж він, той Зенобіо?

– Коли людина має фазенду кави[53]53
  Фазенда – плантація.


[Закрыть], то називається фазендейром. А коли вона стратить весь маєток і втече в ліс, де немає людей, то стає кайпірою[54]54
  Кайпіра – мешканець лісу.


[Закрыть].

– То той Зенобіо тепер живе десь тут у лісі?

– Пойзе, живе тут у лісі, якщо, звичайно, він взагалі ще досі живий і не забрався звідси деінде.

Данко ледве встигав за довгоногим своїм супутником, посміхався з його чудної мови і їв свій убогий сніданок.

– А як же ти втік від тамтих двох? – спитав, проковтнувши останній шматок.

– Пхе! Від вартового втекти – це штука, а вартовому втекти – зовсім не штука.

– То ти був вартовий?

– Пойзе. Коли б тобі дали пістоль у руки, наказали дивитися на всі боки і заборонили спати, то і ти б був вартовим.

– А кого ж ти сторожив? Обу й Арасі?

– Пойзе, коли двоє таких п’яних маландрів лягає спати, а при тому бояться, щоб їх не накрила поліція, то мусять когось третього поставити на сторожі, ні?

– Ну, а потім?.. Чому ж ти від них утік?

– Кожна людина, котра має амбіцію й гроші найліпше робить, коли тікає від зверхника, що не шанує ні чужих поглядів, ні чужого права власности.

– І тоді ти прийшов до мене в печеру?

– Пойзе, кожна порядна людина, маючи до вибору, або сторожити п’яного Семипалого, або рятувати шляхетного, невинного хлопця, – вибирає останнє.

– Семипалого?! . – здивувався Данко і став пригадувати. – Семипалий... Семипалий... То, може, Оба є той самий криміналіст, про котрого рік тому назад писали всі часописи?

– Пойзе, коли людина має на обидвох руках тільки сім пальців, то мусить називатися Семипалим, а коли про неї багато пишуть у часописах, то вона мусить бути дуже небезпечним криміналістом.

– Дивись! – дивувався Данко. – А я і не помітив, що у нього бракує пальців.

– Пойзе, підчас несподіваного нападу ніхто не має часу рахувати бандитових пальців.

– Зате я тепер можу обрахувати: тих бандитських пальців було СІМНАДЦЯТЬ, сеньоре Пойзе! – з відтвертою ворожістю сказав Данко.

Рижий відповів не зараз. Дибав, не оглядаючись вперед, потім зітхнув і сказав з гіркотою:

– Пойзе, рахують і роблять відбитки тільки з тих пальців, які чинять злочин. Але ніхто ніколи не рахує і не відтискає тих пальців, які роблять добро...

Данкові стало прикро, і коли б він ще вчора почув такі слова, то напевне став би перепрошувати. Але навчений уже гіркими досвідами, він, хоч і був трохи зворушений поступком і словами рижого, вголос сказав:

– Я буду, Пойзе, говорити так, як ти говооиш: коли людина рятує когось від смерти, то це добре. Але було б ще ліпше, коли б та людина не була винна в тому що хтось від її вчинків мало не загинув... І, до речі, коли ми вже зійшли на цю тему: чи не міг би ти мені заоаз віддати моїх грошей?

Поставивши це питання, Данко сам занепокоївся, бо йому прийшла до голови думка, що Пойзе його обдурив і тих грошей не має, або, коли має справді, то не схоче віддавати. Однак, помилився. Пойзе підняв свою пелерину, видобув з-за пояса туго набитий портфель і подав його Данкові. Потім хвилинку подумав, витягнув пістолю і віддав її також.

– Дякую, – на цей раз зі щирим зворушенням сказав хлопець. – Коли ти погодишся піти зі мною до Санто Антоніо, то мій тато за це тебе щедро винагородить, Пойзе. Будеш бачити!..

– Пойзе, – хитнув головою рижий і подивився на Данка якимись посоловілими очима, – якщо твій тато захоче мені віддячитися, то нехай тільки поможе мені захиститися від ворогів, від яких я не маю життя. Ти возьмеш мене з собою до Санто Антоніо?

– Але ж цілком певне, Пойзе! – розчулено пообіцяв Данко. – Возьму! І тато мій зробить все можливе, щоб тобі допомогти.

Так сказав Данко, а в той час подумав: «Напевне цього рижого дивака вплутала у свої тенети злочинна банда, і тепер він хоче якось від неї відкараскатись. Якщо так, то тато зможе йому допомогти, а навіть дасть якусь роботу».

Заспокоєний хлопець тепер уже з повним довір’ям йшов за своїм проводарем і розпитував про подробиці минулої ночі. Пойзе сам нічого не оповідав. Він належав до тих дивних людей, котрі позбавлені дару оповідання, але зате охоче відповідав на всі поставлені Данком питання, і з них хлопець довідався про все, що його цікавило. Виходило, що грали в карти цілу ніч до самого ранку. Спочатку щастило Арасі. Він вигравав і вигравав майже за кожним разом, а Семипалий програвав. Пізніше щастя несподівано відвернулося, і він програв усе до останнього тустона. Тоді Оба і Пойзе стали грати удовх. Арасі дуже просив позичити йому кілька крузейрів, щоб він міг відігратися, але, звичайно, ніякої позички не дістав. Семипалому дуже не щастило, і під кінець, коли вже почало розвиднятися, не тільки всі гроші відібрані у Данка, але й ті, що Семипалий мав з собою перед приходом до печери, опинилися в кишені Пойзе. Таким чином гра скінчилася сама собою, і всі троє, п’яні від випитої горілки і безсонної ночі, пішли в ліс. Печера була знана поліції, як пристановище різних волоцюг, і залишатися в ній було небезпечно. Пройшовши кілька кілометрів у глиб лісу, знайшли вигідне місце і вирішили отаборитися для відпочинку. І тут Семипалому прийшла до голови думка заграти ще раз всім трьом. Пойзе мав дати до банку сто крузейрів, Оба дав Данковий пістоль, а індіянин... ну, індіянин не мав нічого і тільки пообіцяв на випадок програшу оповісти, чому вони з Данком опинилися в печері Ітакватії.

– Що? – кинувся Данко. – І оповів?

– Пойзе, мусів оповісти, коли програв...

– Ну, і що ж він оповів?

– Е, коли чоловік п’яний, як темна ніч, він мало розуміє, що йому оповідає другий п’яний... Якісь бальони, фоґети, борг, гроші за хату, Мато Ґроссо...

Данко з великим зусиллям вгамував своє хвилювання і сказав байдужо:

– Він страшний брехун, той Арасі. А ще, коли вип’є горілки, то починає оповідати такі нісенітниці, що аж дивно слухати.

Рижий і далі йшов наперед, а тому Данко не бачив виразу його обличчя і тієї напруженої уваги, з якою той прислухався до інтонації голосу хлопця. Вловивши велике занепокоєння у питаннях, що стосувалися Арасі, зайда вдоволено всміхнувся, але відповів також цілком байдужим голосом:

– Пойзе, всі п’яні говорять нісенітниці, а правді не ймуть віри...

Його останні слова злилися з шумом рясного дощу, який висів довго в нерішучосте над землею, а тепер прорвався цілими потоками. Мандрівники зупинилися, шукаючи якогось захисту. Але довкола був тільки ліс і відкрита рівнина праворуч.

– Пойзе, – сказав рижий, – я ще не чув такого дива, аби від того, що хтось стоїть, а не йде, він змокнув менше під дощем. Зате знаю напевне, що чим скоріше людина прийде до якогось житла – тим скоріше обсушиться і обігріється.

– А у нас кажуть, – посміхнувся Данко, – що спритна людина повинна уміти ходити поміж дощем так, щоб і в найбільшу зливу вийти сухою.

– Ги-ги-ги! – задеренчав рижий. – Людина, що вміє таку штуку зробити, може оминути у своєму житті багато прикрих хвилин...

Рушили далі. Дорога була дуже тяжка. Її перетинали десятки більших і менших потоків, що текли з кам’яної поверхні Ітакватії вниз, у ліс, перегороджували широкі мочарі[55]55
  Мочар – болото. (Примітка упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть], або переплітали ціпкі, повзучі рослини, які тяглися з лісу на рівнину. Ноги сковзались по мокрих каміннях і коріннях дерев, а різного роду реп’яхи чіплялися і набивалися в одежу. Тепер же, коли почався дощ, дорога стала ще гіршою, бо вітер, немов наполоханий велитенський птах, з розмаху тріпав мокрими крилами, сліпив очі, забивав дух.

Данко почав уже втомлюватися, але не скаржився і не просив відпочинку. Він тільки дивувався, як можна при такій негоді пізнавати дорогу, а врешті, зародився у нього сумнів, чи Пойзе й справді знає, куди йде.

– Пойзе, – спитав, – а ти добре знаєш дорогу?

– Ха! – відповів рижий. – Як можна знати те, чого нема? Але зате кожен мусить знати місцевість, де народився і виріс.

– То ти походиш з цієї місцевости?

– Пойзе, шляхотна душа може походити з будь-якої місцевости...

На цьому розмова перервалася, бо дощ не давав говорити. Данко дедалі, то стомлювався все більше. Він щораз частіше тратив свого проводиря з очей і мусів потім підбігати, щоб не відстати зовсім. А цибатий Пойзе, немов би йшов по асфальтовому шосе при гарній погоді, простував далі рівномірним кроком, навіть не оглядаючись на Данка.

Минуло так зо дві години, і хлопцеві врешті почало здаватися, що ні дощеві, ні тяжкій дорозі не буде кінця. Він цілком вибився з сил і гукнув:

– Пойзе, зупинися бодай на хвилину, нехай я трохи віддишуся!..

Рижий зупинився, почекав, поки Данко підбіг до нього, і тоді сказав:

– Це – дуже погано, коли молодий хлопець стратить силу вже недалеко від місця, куди має прийти.

– То нам уже недалеко?

– Пойзе, кожна дорога має свій кінець.

– Ну, все одно, дай мені трохи відпочити.

Данкові, по правді сказавши, дуже заважав пістоль. Він його спочатку тримав за поясом, потім переложив у кишеню, а тепер був би радий його взагалі позбутися, і тільки натяк на недалекий кінець мандрівки стримали його від того, щоб не викинути зброї десь в корчі.

– Слухай, – пригадав він раптом, – а де ж твій власний пістоль?

– Пойзе, – зітхнув обірванець, – коли на двох людей, одним з яких є Семипалий, випаде три пістолі, то Семипалий з них завжди забирає собі два.

– То він відібрав у тебе твого пістоля?

– Пойзе, мусів відібрати, коли я не давав добровільно.

– А навіщо ж ти віддав?

– Мудрий завжди мусить поступитися дурному, щоб не вийшло бійки.

Відпочили ще хвилинку і пішли далі.

Дощ несподівано почав ущухати, стрепіхата[56]56
  Стрепіхатий – кучерявий, кудлатий, розкуйовджений. (Примітка упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть] хмара піднялася вище в небо, і довкола стало розвиднятися. І хоч все промовляло за тим, що незабаром знову буде злива, але на душі стало якось відрадніше.

Ще трохи-трохи – і Пойзе круто звернув ліворуч на добре помітну стежку, що бігла просто в ліс, поринаючи в густі корчі. Побачивши цю стежку, Данко відчув приплив нових сил і бадьоро поліз за своїм провідником по каменистому ґрунті вгору.

Через яких, може, півгодини прийшли нарешті до оселі, обгородженої загостреними вгорі і щільно вкопаними один попри одному в землю грубими стовпами. За цим масивним частоколом не видно було нічого, крім комина, з якого стелився густий дим.

Ставши перед такою ж масивною брамою, Пойзе заложив два пальці в рот і свиснув так оглушливо, що луна з ляскотом покотилася по вершках дерев і обізвалася десь далеко в лісі. На цей виклик насамперед люто озвалися собаки, потім десь заскрипіли двері і нарешті почувся грубий голос:

– Хто там?

– Пойзе, – невдоволено замуркотів рижий, – Зенобіо ніколи не відзначався добрим вихованням і не знає того, що навіть президент держави не дозволить собі з порога свого дому легітимувати[57]57
  Легітимувати – тут оцінювати. (Примітка упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть] гостей, котрі стоять за брамою...

І він заплескав у долоні.

– Хто там? – ще раз перепитав грубий голос, але вже ближче до брами.

– Замість того, щоб кричати і надривати собі голос, ліпше відкрити браму і подивитися на власні очі. Небезпеки нема, – відповів рижий.

– Що за чорт! – вилаявся голос за брамою. – Я питаю, хто там?

– Чи шляхотний сеньор Зенобіо повірить на слово, що тут Жакоб, чи звелить, може, мені побігти додому і принести свою візитівку, яку я перед виходом залишив на фортеп’яні? – цілком поважно спитав Пойзе.

– Що?! Рижа Корва?! Ге-ге! – пролунало за брамою. – Ану, діти, беріть зброю!..

Хоч Пойзе недавно впевняв, що Зенобіо – його приятель, але по всьому було видно, що зустріч зовсім не носитиме приятельського характеру. І справді, за частоколом почувся тупіт кількох пар ніг, тяжкий скрип засуву, а потім у злегка відкриту браму просунулися цівки рушниць.

– Еге, – продовжував той самий грубий голос, – та вас тут аж двоє!..

– Пойзе, – згодився рижий, – коли бачиш перед собою дві голови і чотири ноги, то завжди слід думати, що маєш справу з двома людьми...

Брама, однак, поволі відхилилася, і подорожні, переступивши її, опинилися відразу під прицілом трьох рушниць. Тримали ті рушниці старий Зенобіо та двоє його молодих синів – усі досить брудні та неохайно вбрані, але кремезні і, видно, спритні люди. Біля ніг господарів стояло два величезні вівчурі й сердито махали грубими хвостами, готові кожної хвилини кинутися на незнайомих.

– Люди, котрі стріляють у телеграф, – сказав Пойзе, – ніколи не зможуть одержати приємної для себе телеграми.

– А ти блазню! – форкнув, стримуючи сміх, Зенобіо. – Ти ще й досі не навчився говорити по-людськи?! Кажи, чого прийшов?

– Пойзе, коли Семипалий тепер сидить у печері Ітакватії, то я мусів прийти, щоб вам це сказати.

– Що?! В печері?! – впало відразу з трьох уст три запитання.

– Пойзе, Семипалий у печері, – підтвердив рижий.

– То він знову втік? – спитав Зенобіо.

– Пойзе, вже місяць тому, як втік.

– І ти також?

– Я – що ж... – вишкірився Пойзе, ні трохи не спешений. – Коли людина кілька місяців докладає всіх своїх зусиль, щоб перед нею відкрилася брама у світ, то хіба тільки для того, щоб через ту браму вийти.

– Ну, звичайно... – іронічно згодився Зенобіо. – А ти ж точно знаєш, що Семипалий у печері?

– Пойзе, поки ми будемо тут розпитувати один одного про здоров’я і життя, то його може й не стати...

– Тату, – кинувся молодший хлопець, – я вже йду сідлати коней!..

– Ти лишишся вдома, – заперечив старший син. – Я піду сідлати коней!..

– Нізащо в світі! – запальчиво запротестував молодший. – Правда, тату, що я поїду?

– Добре, – згодився батько, – ти поїдеш. Біжи сідлай... А ти чий? – спитав Зенобіо Данка.

Хлопець ще не надумався, що має відповісти, як Пойзе кивнув на старого, відвів його набік і щось зашептав йому у вухо. Зенобіо слухав, покивував головою і дивився пильно на Данка. А Данко тепер собі пригадав, що вже нераз бачив Зенобія в Санто Антоніо, і навіть добре пам’ятав, як підчас останньої фести старий змагався з кількома багачами над купном[58]58
  Купном – купівлею. Тут мається на увазі аукціон. (Примітка упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть] простої куї[59]59
  Куя – горнятко з гарбузової кори.


[Закрыть] так довго, поки, не набивши страшної ціни, таки тієї куї не придбав. Це був міцний ще дідуган з пишними вусами, короткою, стрепіхатою і майже білою від сивини бородою, тяжким червоним носом і проникливими блакитними очима. Його обидва сини у віці приблизно 18-ти і 16-ти років вдалися зовсім неподібні до батька: були обоє чорняві, смагляві, мали темні очі і виглядали, як типові кабоклі.

Чекаючи, поки Зенобіо скінчить вислуховувати шепоти Пойзе, Данко оглядав оселю. Вона представляла собою великий двір, обгороджений частоколом, посередині якого стояла одна величезна будівля під спільним накриттям з пальмового листя. Під цим накриттям містилася стайня для коней, хліви для худоби і житло господарів. В середині двір був перегороджений плетеним тином, і в задній частині ходили кури, качки та свині. А в передній частині, що виходила до брами, були досить недбало оброблені грядки, ріс виноград, кілька дерев какі[60]60
  Какі – овочі, подібні формою до помідорів. Один ґатунок «кафе-какі», можна їсти зеленкуватими. Другий ґатунок є придатний до їжі тільки тоді, коли стане цілком червоним і м’яким. (Примітка авторки). Мається на увазі хурма східна, добре знайома зокрема і українцям, бо достатньо поширена на українському ринку. (Примітка упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть], помаранчів і навіть одна висока груша, під якою знаходилася криниця. На всьому лежав відбиток недбальства і крайнього примітивізму.