Текст книги "Бог вогню. Том 2. Драма на Ґваїрі"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц)

Арасі нічого не відповів, але кинув у бік Данка такий виразний погляд, що хитрі знайди відразу його зрозуміли.

– Ах, – сказав Оба, – то може твій товариш має?

– Пойзе, я переконаний, що має, і може тобі трохи позичити.

Данка огорнув страх.

– Відчепіться ви від мене і дайте мені спокій! – відповів нервово і роздратовано.

– Еге-ге, мій синочку!.. – заворкотів Оба. – Та ти щораз далі, то стаєш все більшим грубіяном!.. Ну, вибач, але я того не зношу у своїй присутности...

– Пойзе! Ми до тебе звертаємося чемно, а ти відповідаєш, як вуличник. Відразу видно, що тебе зле виховували...

– Годі! – рявкнув Оба і звівся на ноги. – Позичай гроші товаришеві, скоро!

– Пойзе, – випростувався і рижий на весь свій величезний зріст, – позичай по доброму, бо відберемо силою!..

Данко більше не надумувався. Зірвався з місця, забився в самий кут печери і наставив пістолю:

– Не лізьте, бо постріляю без милосердя!.. – крикнув на цілі груди.

Та обидва пройдисвіти, видно, вже не вперше опинилися в такій ситуації і знали, що треба робити. Вони моментально розскочились у різні боки, потім кинулись вперед, і перше, ніж Данко опам’ятався, напали на нього з обох боків. Постріл бахнув десь у порожнечу, а Данко вже був у безжалісних, твердих руках і відчував на всьому свому тілі удари міцних кулаків. Але хлопець не здавався. У нападі розпучливої злости кусав, дряпав, відбивався ногами, мов дикий кінь і кричав, скільки стало духу.

Але сили були занадто нерівні, і не минуло п’яти хвилин, як він в пошматованій сорочці, подряпаний, побитий, з обкривавленим лицем лежав зв’язаний на стовченому сіні. Арасі не втручався в боротьбу. Він стояв збоку і тільки з явним вдоволенням приглядався до того, що діялося.

Поки Пойзе прив’язував Данка до кореня вгорі стіни, Оба досвідченою рукою провів по його тілі, відразу знайшов прив’язаний портфель і витягнув його так проворно, як цирковий фокусник.

– О-ба! – скрикнув радісно, коли зазирнув до портфеля. – Та цей невихований грубіян недаром так боронився!..

– Пойзе, – натягнув свою довгу шию до портфеля рижий, – і напевне ці гроші у когось вкрав.

– Спокійно, сеньори! – проголосив авторитетно Оба, відхиляючи портфель від цікавого погляду свого товариша. – Ми цими грішми зараз поділимося.

– Пойзе, – вдоволено потер руки довгов’язий, – розділимося на три рівні частини, а той малий грубіян не одержить нічого. Давайте, сеньоре Оба мою частку.

– Е?! – обернувся до нього Оба.

Щось в тому «е?!» було надзвичайне, бо Пойзе відразу ступив крок назад і ніяково почав переступати з ноги на ногу, дивлячись принижено на Обу.

Мулят ще зігнувся, підняв вибитий у Данка револьвер, оглянув його вдоволено з виглядом фахівця і запхнув собі в кишеню.

– Ну, от, – сказав нарешті тоном королівської великодушности, – тепер я вас обділю грішми. Тут – тобі, а тут – тобі...

Тицьнувши по кілька банкнотів у руки партнерів, він сховав портфель за пазуху. Обличчя Пойзе при тому виявило явне огірчення, обличчя Арасі – велике розчаровання, але ні один, ні другий не відважилися протестувати і поховали гроші.

– Можемо тепер грати, – сказав важно Оба і сів коло вогнища. – Може дасте нам карти, сеньоре Пойзе?..

– Чому ні? – покірно зітхнув рижий і витягнув карти.

Через кілька хвилин всі троє, цілком забувши за зв’язаного Данка, поринули в гру. Ляпали карти, сипалися фахові вирази, перемішані з лайкою, розгоралися очі, і в хід пішла друга пляшка горілки, витягнена індіянином з глибини другого клунка.

Данко дивився на це все з безсилою люттю. Йому здавалося, що коли б він тепер не був зв’язаний і мав у руках зброю, то не дав би себе перемогти.

«І чому я їх не повбивав одразу? – докоряв сам собі. – Адже з першого погляду було видно, що це за пташки. І як це так по-дурному сталося, що я мав пістолю в руці, а вони взяли мене голими руками?! Не пробували навіть повитягати своєї зброї... Чи я вже й справді така дитина, такий «шмаркач», такий безпомічний, що на мене вони дивляться, як на паяца?»

І Данко корчився у своїх путах, як лялечка в коконі. Напружував усі мускули, пробуючи розв’язатися. Але даремно. Тільки зіпрів від тих зусиль, змучився ще більше і викликав сильну кровотечу з носа. Шнурки в’їдалися в тіло, мучила спрага, але хлопець стиснув зуби і терпів. Скоріше вмер би, ніж би попросив у тих негідників полегші, чи води.

Ще більших мук завдавало йому саме видовище гри. Данко ледве здушував крик, коли бачив, як тяжко татовою працею тепер грається троє ошуканців.

Найбільше щастило Арасі, а Оба майже кожного разу програвав і, пересипаючи лайки та прокльони своїм грубим, низьким сміхом, він щораз частіше витягав портфель та виймав з нього нові й нові банкноти.

Данко не міг більше витримати тієї огидної сцени. Він з великими зусиллями обернувся до стіни і почав, собі на потіху, видумувати різні чуда, при допомозі яких йому вдалося б звільнитися від шнурків, покарати злочинців, відібрати свої гроші і повернутися героєм до Санто Антоніо. Ці фантазії присипляли його, і хлопець навіть не зчувся, як заснув міцним сном. Інколи тільки вчувалося йому, що десь недалеко котиться по каміннях старе розбите відро, або що хтось водить грубим смичком по зап’ястю його рук. Від того руки пекли і грали басом: «гу-гу– гу»...

Переполох

Здається, за всю свою історію Санто Антоніо не переживало тривожніших днів. Навіть перше прибуття «залізного урубу» не викликало стільки розмов, чуток, пльоток, не зробило такої сенсації, як ці всі події, що почалися, властиво, з дрібниць.

Насамперед, малі вихованці монастиря, післані отцем Вісенте, вже по десять разів оббігли усі хати, питаючись, чи нема там часом Данка. Потім якісь хлопці оповіли, що бачили Арасі й Бенедіта, як вони несли щось до ріки. Потім Самір мусів признатися, що Арасі на доручення Данка накупив у нього багато всякої всячини. Потім знайшлися свідки Коарасіабиної біганини по містечку у пошуках Данка. Потім чорна Барбара оповіла жінкам, що «старий чарівник» приходив до її хати з явним наміром зробити щось Бенедітові й що Бенедіто прибіг від ріки дуже переляканий, але нічого не хотів сказати. Потім з Мато Ґроссо прибули Адемар з сином і розказали, що бачили Данка в товаристві Арасі на викраденому у старого Антоніо човні і що вони обоє плили в Мато Ґроссо. Потім прибули рибалки, які зустріли Коарасіабу у лівому рукаві ріки. Потім почалася громовиця, що могла бути великою загрозою і для Коарасіаби, і для Данка, і для Арасі. А потім хтось догадався післати дітей до дому Соколів, а ті вернулися задихані й перелякані, та, перебиваючи одне одного, донесли, що подвір’я і дім порожні, в кухні виломане вікно і по підлозі валяються порозкидані всякі речі.

Це вже було таке поважне, що делеґадо[40]40
  Делеґадо – шеф поліції. В малих оселях делеґадо виконує також обов’язки адміністратора.


[Закрыть] з цілим гуртом людей, до котрого приєднався навіть о. Вісенте, не зважаючи на безпросвітну зливу, негайно вибралися на місце злочину і переконалися, що донесення дітвори відповідають правді і що Соколів дійсно обікрадено.

Цей останній факт об’єднав водно всі попередні дрібнички і надав їм загадкового і зловіщого характеру.

Ніяких поважних свідків не було, ніхто нічого певного не знав, і делеґадо розгубився в догадках, бо подібного випадку за свого урядування не мав. Єдиною особою, котра, ймовірно, щось могла знати – був малий Бенедіто. Маріо – батько Бенедіта був, як і всі, коло хати делеґада, і його зараз же послали за сином.

Та як же схвилювався натовп, коли через півгодини прибіг збентежений Маріо і заявив, що Бенедіто, довідавшись, у якій справі його кличуть, страшенно перелякався, видерся з рук батька і дременув у ліс.

Вся родина муринів, в тому числі й малий Бенедіто, мали добру славу в Санто Антоніо. Ця сім’я, численна й бідна, жила з чесної праці роботящого Маріо, котрий, обробляючи своє й чуже поле, ніколи ще не виломав качана кукурудзи, не зірвав стрючка фасолі з чужої землі. Таким самим чесним, а до того ще й привітливим та послужливим для кожного, був і малий Бенедіто. А тому страх перед делеґадом і втеча до лісу, що кидали на нього страшне підозріння, викликали ще більші толкування і здивування серед сантоантоніевців.

Делеґадо почав діяти: вислав кількох людей на розшуки Бенедіта та двох вершників по Сокола. Хотів також вислати човни за Коарасіабою і Данком та Арасі, але не знайшов охочих. І справді, погода була така, що навіть Адемар з сином мусіли залишитися на цьому березі й чекати відповіднішої пори на поворот додому.

Коротше кажучи, в Санто Антоніо був справжній переполох. Ніхто нічого не робив. Люди збиралися то в одній, то в другій хаті, а найбільше в Саміра, або в кравця при шімароні й обмірковували таємничі події. Поговоривши в одному місці та висловивши всі свої погляди й припущення, розходилися, щоб зібратися в іншому місці й почати все наново.

Коли смеркалося, почали вертатися з безплідних розшуків висланці за Бенедітом. Муринчука ніде не знайшли. Бідна Барбара голосила на ціле містечко, всоте оповідаючи про Коарасіабину візиту, била себе в груди і запевняла, що її син ні в чому не винен.

В такому напруженні застала Санто Антоніо ніч. В ще більшому напруженні застав містечко несподівано ясний, соняшний ранок, і люди бігали до сусідів, до склепу Саміра, до монастиря або до делеґада, аби дізнатися, чи нема новин. Новини, звичайно, були: хтось уночі щось чув, хтось когось бачив, комусь приснився надзвичайний сон, а ще там хтось комусь сказав, що чув від когось, як йому оповідав якийсь, що... і т. д. Сплетні, припущення і факти росли, як миляні баньки, як миляні баньки лопали і росли знову. Тепер уже ніхто не міг розібратися в тому, де є правда, а де – видумка.

Перед полуднем пригнав на заболоченому, задиханому коні Сокіл. Був блідий, аж зелений, і заболочений не менше свого коня.

– Ну, що? – спитав у першого гуртка людей, що стрінулися йому в містечку.

– Та... А сеу Іван уже знає все?

– Знаю. Ну, і що? Знайшли?

– Ні, не знайшли нікого.

Сокіл зіскочив з коня, кинув комусь поводи і побіг до хати делеґада.

Привітавшись і вислухавши ще раз все те, що він уже знав від посланців, роздратовано заговорив:

– Чому ж ви, пане делеґадо, замість того, щоб ловити Бенедіта, відразу ж не послали людей за Данком і Арасі?

– Що ви, сеу Іване?! Ви ж бачили, яка була погода? Ще й сьогодні ріка не вгамувалася. Це – небезпечно...

– Ага, – сердився Сокіл, – то для інших небезпечно. А для старого чоловіка, для Данка й Арасі – ні. Ці люди можуть собі гинути...

– На все Божа воля, сеу Іване, – розвів безпомічно руками делеґадо. – Пасієнсія!..[41]41
  Пасіенсія – терпеливість.


[Закрыть]

– Що ви, делеґадо, зі своєю «пасієнсією»?!. Вже не дивуюся, коли мені таке прості робітники кажуть!.. Але ж ви, ви?! Та ви ж, до лиха, є якимсь делеґадом!..

Сокіл ненавидів слова «пасієнсія», і воно його завжди виводило з рівноваги. Обов’язковий і діяльний, він ніколи не міг зрозуміти, як до поважних справ можна ставитися з «пасієнсією». А бразилійці, назагал гарячі й непогамовані, проявляють на кожному кроці дійсно подиву гідну терпеливість у таких випадках, де європеєць, чи американець вискочили б зі шкіри. «Пасієнсія» – це у певній мірі девіз бразилійського життя. Тому на якесь замовлення, чи на обіцянку полагодження якоїсь справи можна чекати місяцями і навіть не варто дивуватися, чи псувати собі нервів, бо на те є пасієнсія. Не варто також починати якоїсь роботи, коли її можна ще відложити, бо і на це є пасієнсія. Не слід брати близько до серця різних неприємностей, чи невдач, бо на те мусить бути також пасієнсія. Нарешті, коли обставини складаються так, що від обов’язку, або від прикрої роботи не можна ніяк викрутитися, то і тут не слід дуже упиратися, чи протестувати, але з тією ж пасієнсією покірно братися за діло.

Ото ж і тепер, почувши немиле слово, Сокіл скипів і вже готовий був наговорити всім присутнім дуже прикрих речей, але своєчасно вгамувався, махнув рукою – пропало. Пасієнсія!..

Від делеґада Сокіл пішов до монастиря.

Отець Вісенте був дуже пригноблений і збентежений, але старався Сокола розрадити:

– Слухайте мене, пане Іване, я не кажу вам того тільки для потіхи, але вірю в те, що говорю... Я вже на підставі усіх свідчень обрахував час і можу вас запевнити, що хлопці дісталися до протилежного берега ще перед бурею. Тільки, – додав після павзи багатозначно, – якщо вони дійсно поїхали до Мато Ґроссо...

– Але чого вони туди поїхали? – спитав Сокіл, не помітивши багатозначности останнього речення.

Священик зітхнув і спустив очі:

– В тому то й вся річ, що вони в Мато Ґроссо, на мою думку, не мали чого робити...

– Отче, ви щось знаєте?..

– Ні, нічого певного не знаю... Але, коли говорити правду, то мене дуже бентежить ця крадіжка...

– Отче, прошу вас, – шорстко сказав Сокіл, – не пов’язуйте з крадіжкою мого сина!

– О, – поспішив пояснити отець Вісенте, – я не думаю, що Данко міг це зробити!.. Але є в мене одне припущення, і це мене дуже непокоїть... Передчасно про це говорити, бо в ньому є багато неясностей... Однак, я би вам порадив піти зараз додому і уважно обдивитися мешкання. Може впадете на якісь сліди?.. Ви ще не були вдома?.

– Ні.

– То, може, підемо?..

– Якщо маєте охоту, отче, – то я вам буду дуже вдячний.

– О, чому ж?.. Я піду.

В обличчі страшної смерти

Коли Данко прокинувся, на дворі стояв ясний день. В першій хвилині хлопець ніяк не міг собі усвідомити, де він і що з ним робиться. Та скоро пригадав собі все, і тіло його вкрилося холодним потом. Печера була порожня. Майже всі речі, за винятком різних безвартісних дрібниць, щезли. А він лежав не тільки зв’язаний, але й прив’язаний і покинений напризволяще.

Довкола стояла тиша, а охололий попіл багаття свідчив про те, що його вже кілька годин ніхто не пильнує.

Не треба було багато думати, щоб належно оцінити всю страхітливість і безвихідність положення. Данкові вже навіть видалося, що в печері війнуло холодним подихом смерти, і він істерично закричав:

– Арасі!!! А-р-а-с-і!!!

Вже не думав над тим, що Арасі – його ворог, що саме завдяки цьому зрадливому індіянинові він опинився в’язнем у цій глухій печері, бо тепер був би радий присутности будь-якої, навіть і ворожої, але живої людини.

– Арасі!!! – гукав. – А-р-а-с-і!!!

Але його крик, як сполоханий серед дня сич, бився крилами по печері, й лишав по собі довгий відгук, немов би провалювався у безодню. А тоді наступала така глибока, така моторошна тиша, яка може бути хіба в гробі.

Крикнувши ще кілька разів, Данко зміркував, що це було даремною працею: адже само собою зрозуміле, що ті всі ошуканці, заволодівши грішми і речами, цілковито не потребували Данка для свого товариства. Тим більше, що Данко ніяк не міг бути їхнім товаришем, лише завадою, ворогом. Тому вони пішли самі, а його лишили отут зв’язаного на поталу долі, вірніше, на певну смерть. Правда, виявилися б милосернішими, коли б попросту застрелили його у сні, а не засуджували на повільне конання від голоду й спраги, але, видно, вони не завдали собі труду подумати над цим.

Голоду, щоправда, Данко не відчував, та спрагу мав жахливу. Окрім того, тіло домагалося вже іншого положення, шнурки різали і палили вогнем. Набитих на лиці й тілі синяків він не міг бачити, але відчував у тих місцях неприємну задеревілість.

– Пити!.. – вистогнав Данко, облизуючи сухим язиком пошерхлі уста. – Пити!..

Пити? Хто ж йому дасть пити? Адже поблизу нема нікого. Нікого!.. Навіть зрадливого Арасі.

Данко не витримав і голосно заридав. Однак, зараз же силою волі спинив ридання і стиснув зуби:

«Гов, Данку Сокіл! – подумав. – Чи ти ж Аліса? Що тобі поможуть сльози в такій ситуації? Нічого не поможуть! Не можна попадати в зневіру, бо зневіра – лихий товариш у трудних моментах, як казав тато. Адже є Бог на небі, а в мене є ще сила. З Божою поміччю, може, якось не пропаду. Тільки треба розв’язатися. Головне – розв'язатися!..

Поволі попробував звестися, на скільки це дозволяла довжина шнурка, зачепленого за грубий корінь, і так звис у півсидячому положенні. Ні, це було ще гірше. Натягнені шнурки давили і позбавляли всякої можливости будь-якого руху. Данко знову ліг і попробував намацати у себе за спиною бодай один якийсь ґудз[42]42
  Ґудз – тут вузол. (Примітка упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть]. Даремно. Лежачи на спині, він добре відчував місця, де були зв’язані шнурки, але досягнути їх не міг, хоч напружувався з усіх сил, аж руки у нього подеревіли.

Змучений цими зусиллями. Данко вирішив трохи відпочити і тим часом придумати щось нове. Може вдасться висмикнути бодай одну руку?.. Він і вчора вже пробував це, але безуспішно. Та, може, сьогодні вдасться?

Відпочивши, хлопець взявся шарпати то одну, то другу руку. За право визволитися готовий був пожертвувати не тільки шкірою, але й м’язами від зап’ястя до кінчиків пальців і нігтями. Тому не вважав на біль і тягнув руки, скільки було сили. Та що з того? Руки понабрякали, і їх було ще тяжче висмикнути з зашморгів, як учора.

Помучившись так з півгодини, Данко переконався, що й цей спосіб ні до чого не доведе, тільки, хіба, змучить його ще більше.

І хлопець знову ліг нерухомо.

На дворі розгорався блискучий, ясний день. Зі свого кутка Данко не бачив навіть щілини у зовніхпній світ, але ясність продиралася через глибокий вхід і лагідно розливалася по печері. Іноді вскакував свіжий повів пустотливого вітру, приносячи зі собою уривки пташиного крику, часом доносився особливо енергійний сплеск якоїсь неспокійної хвилі, але від того похмурий сумерк глухої печери видавався ще страшнішим. Все виглядало зовсім інакше, як вчора, коли на дворі ревіла негода, а в печері теплилися свічки і яскраво горіло велике багаття...

Спрага чим далі, то мучила сильніше. Чим далі, то все владніше домагалося втомлене, сплутане шнурками тіло свободи й іншого положення. І до хлопця знову почала підкрадатися розпука.

– Що робити?.. Боже, ну що мені робити?! – вистогнав Данко, стараючись здушити приступ нових сліз, які починали знову підступати до горла. – Хоч би від того злощасного кореня відв’язатися, і тоді можна викотитися якось надвір, до річки, а там –припасти устами до води і пити, пити!..

Ах, як Данкові хотілося пити!..

І він чомусь почав перераховувати все те, що можна пити: вода, чай, кава, молоко, шімарон, сік маракужі[43]43
  Маракужя – бризилійський овоч, що має смачний сік. (Примітка авторки). Мається на увазі маракуя (інші назви: страстоцвіт їстівний, або пасифлора їстівна, або гранадила пурпурова) – тропічне плодове дерево, батьківщиною якого є Бразилія. Плоди мають кисло-солодкий смак. (Примітка упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть], лімонада, пиво... Пригадував собі ті всі речі на смак, і жадібно облизував сухі уста. Вставали перед його уявою то щойно витягнене з криниці відро з холодною водою, то горнятка з кавою або чаєм, то такий знайомий монастирський дзбанок зі соком маракужі, пляшки з напоями за вітринами штучних ледівничок у склепах... Ці образи просто гіпнотизували Данка отуманювали його свідомість, і він нарешті не то почав маячіти, не то задрімав.

І раптом голосне й нахабне «дз-з-з!» – вернуло його до притомности. В печеру влетіла велика муха і, описавши кілька швидких кол, з розмаху сіла просто хлопцеві на обличчя, замазане засохлою кров’ю. Данко крутнув головою – і муха почала знову голосно бзичати по печері, поки не примостилася на стіні, якраз у нього над головою. Посидівши кілька секунд, ще раз скочила йому на обличчя.

– Бодай ти здохла! – люто крикнув Данко і здунув муху геть. – Ще тільки тебе бракувало!..

Муха зірвалася і з нахабно-веселим та незносно-противним бзичанням стала знову гасати по печері. Ніби дрочилася з безпомічним хлопцем.

Слідкуючи за нею злим поглядом, Данко раптом подумав, що ця муха, напевне є варіжейра[44]44
  Варіжейра – бразилійська комаха, яка, замість яєчок, зносить хробачки, які в’їдаються в тіло.


[Закрыть], і від того йому стало млосно. Оця зеленкувата, велика муха має звичку сідати на рани і відкладати там живих хробачків, які за кілька годин вжираються в тіло. Тварини звичайно від того гинуть, бо хробачки, яких муха відкладає за один раз до двох або трьох сотень, скоро ростуть і розповзаються по всьому організмі, добираючись до печінки, нирок, мозку. За два-три місяці, коли їм приходить пора перейти ще одну стадію розвитку, вони вилазять з тварини, падають на землю і зариваються в неї на кілька тижнів. А потім вилазять на світ уже розвиненими мухами. Тільки ж тіло їхньої жертви стає подібним до поточеного шашлями дерева, і тварина гине.

Рідше трапляються випадки, коли варіжейра вхитриться відкласти хробачків на тілі людини. Але буває і таке. Данко навіть добре пам’ятає одного кабокля з Санто Антоніо, який два роки тому назад загинув від тих паразитів. Лігши п’яним спати десь посеред дороги, той кабокльо не помітив; що варіжейра влізла йому в вухо. Тільки на другий день відчув дивний біль у вусі. Краплі, які дав падре Вісенте, не помогли, а через кілька днів почалися такі жахливі болі голови, що нещасний чоловік божеволів. І ніхто не міг догадатися, де причина хвороби. Більшість схилялася до того, що він, лежачи на землі, простудив голову і дістав у вусі боляка. Так думав і падре Вісенте. Тільки коли відгодовані хробаки почали вилазити у нього з носа, з вух, з очей і навіть просто з лисини, таємниця захорування вияснилася. Але лікувати вже не було кого...

Пригадавши собі того п’яницю, Данко затрясся усім тілом і почав безцілево пручатися, як божевільний. А муха, ніби розуміючи, безборонність своєї жертви, гасала, як несамовита, довкола, гуділа і все ціляла сісти на закривавлене лице. На її голосне бзичання, в печеру влетіла друга муха, а згодом ще одна, і ще, і ще... Довкола загуділо, як у вулику, створюючи таке враження, ніби десяток невмілих рук водило безладно по струнах контрабасу.

На Данка напав справжній шал. Та й чи можна було не шаліти від свідомости свого безсилля проти дурної мухи?.. Он літає їх кілька відгодованих і прудких. Але що їхня сила проти сили такого кремезного хлопчини, як Данко? Сотню їх міг би розтоптати за одним махом і навіть не помітити, коли б тільки не був зв’язаний, коли б був вільний.

Вільний!.. Ех!..

Данко аж тепер оцінив вартість свободи. Адже ще вчора, маючи свободу рухів, – виграв таку тяжку боротьбу з Арасі. Арасі був старший, Арасі був сильніший фізично, Арасі мав при собі зброю. А чим скінчилося? Скінчилося тим, що зброя опинилася в руках Данка, що Арасі робив усе те, що йому наказав Данко, що, врешті-решт, Арасі зв’язаний і унешкідливлений лежав у кутку печери. Чому? Тому, що ще вчора Данко мав свободу. А сьогодні? Сьогодні над ним, позбавленим свободи, можуть безкарно знущатися навіть мухи!.. Ось-ось обкладуть його своїми живими яйцями, і Данко за два-три дні перетвориться у мішок, повний хробаків...

Бррр!

Данко закричав диким голосом, стараючись заглушити і налякати своїм криком нахабних напасників. Але що з того? Ще відгомін крику не стих, як його покрило наново огидне бзичання.

«О, Білий Тупане[45]45
  Тупан – по-індіянськи: Бог.


[Закрыть], рятуй!» – пригадалася йому чомусь молитва Коарасіаби на водоспадах, а за тим виринула перед очима і постать старого морубішаби.

І вмить Данко забув і про спрагу і про трьох негідників, що лишили його тут, а натомість викликав у своїй уяві образ Коарасіаби, шукаючи в ньому поради і моральної підпори.

«Що зробив би Коарасіаба на моєму місці? – поставив собі питання. – Чи й він би кричав і дриґався, як оце я? Ні, він би не розгубився, а зберіг би цілковитий спокій, без якого нічого не можна придумати... Геть!» – крикнув на одну з мух, що мостилася у нього на чолі, і потрусив головою.

«Отже, я також мушу думати спокійно й логічно, – продовжував свої міркування. – Мене тепер найбільше дратують мухи. Але, коли б навіть мух не було, то я не можу лишатися тут. Я мушу якось дістатися хоч би на берег. Там є вода, і там можна побачити часом людей: адже плавають люди по ріці. А для того, щоб дістатися на берег, я повинен насамперед відчепитися від того кореня. І в цьому є перше моє завдання. З того треба починати»...

Глянув на корінь, через який був пересилений шнурок, прив’язаний одним кінцем десь на плечах, а другим – коло п’ят. Так, взявши за цей шнурок, Данка можна було повісити, як лук, на сучку дерева, або на вбитому в стіні кілку. Та, коли б Данко був дійсно просто повішений, то відчепитися ще не було б так важко. Найгірше було те, що Оба і Пойзе, пересилили шнурок за грубий лікоть кореня, котрий вилазив і влазив назад поміж тріщинами каміння.

«Ну, і як я відчеплюся? – гарячково думав Данко, щораз крутячи головою від надокучливих мух. – Кореня не вирву, бо він загрубий, шнурка не розв’яжу і не розірву. Хіба... перетру!..»

Ця несподівана ідея додала йому сили. Справді!.. Скільки то було випадків, коли на гойданках перетиралися шнурки?! А цей шнурок досить навіть тонкий, а корінь шорсткий. Шнурок довго не витримає. Окрім того, коли буде натягати шнурок то плечима, то ногами, себто, буде рухатися, то й мухи не відважаться чіплятися так нахабно.

І Данко, підігнувши, на скільки можна було, коліна і відсунувшись якомога далі від стіни, сильно натягнув шнур. А тоді з розмаху так випростував ноги, що його кинуло назад і навіть вдарило плечима об каміння.

– Добре! – похвалив сам себе Данко.

Знову скорчився, відсунувся, натягнув шнурок, а тоді з усіх сил знову випростувався. Потім ще раз, ще раз, ще раз... По кількох спробах відчув, що шнурок таки добре треться, але одночасно відчув, що ті заходи відбирають у нього багато сили.

Здивовані мухи раптом присмирніли, посідали на виступах стін і з великим зацікавленням дивилися на незрозумілі для них маніпуляції.

Однак, через яких десять хвилин Данко був змушений перестати. Тіло його обливалося рясним потом, а спрага розгорілася з такою силою, що бідний хлопець за склянку води готовий зараз був заплатити всіми тими грішми, які вчора мав, коли б і зараз мав їх при собі і коли б знайшовся хтось, хто ту склянку води йому продав би. Лежав, тяжко дихаючи, і все облизував сухі уста.

А зрадливі мухи позривалися негайно зі своїх місць, задзичали і закружляли над ним у веселому танці.

– Далі! – почувши бзичання, гукнув сам собі Данко. – Далі! Аби тільки відірватися від того проклятого кореня, аби тільки викотитися з печери. А там – хоч і з головою у воду Парани, але мухам не дамся!..

І він запрацював знову, роблячи над собою надлюдські зусилля: згинався і розгинався, то відкочуючись, то підкочуючись назад до стіни. Серце від напруги готове було кожної хвилини розірватися і гупало молотом, очі все частіше застилала іскриста темрява, а піт стікав струмочками по тілі і дошкульно щемів на стертій шнурками шкірі. На хлопця напав якийсь шал, і він уже робив усе часто механічно, навіть не думаючи над тим, що і для чого робить.

І от якось так зовсім несподівано шнурок раптом з глухим тріском увірвався, а Данко відкотився аж до середини печери і зарився чобітьми у попіл вогнища. Кілька разів він ще пробував зігнутися і розігнутися, поки не усвідомив, що цього вже не треба робити і що він уже осягнув те, чого бажав. Його напала така божевільна радість, що він закричав на ціле горло. Сміявся спазматично, а одночасно відчував, що з очей у нього ллються сльози, яких він не може стримати, так само, як не може стримати й сміху.

«Що це? – подумав. – У мене істерика?! Фе, як це огидно!.. Треба зараз же перестати, неодмінно перестати!»

Так постановляв, а при тому реготав далі й ридав усе сильнше.

«До ріки! Негайно до ріки!.. Впаду у воду, нап’юся – і це мине. Холодний купіль відразу перерве істерику»... – збираючи всю силу волі й рештки свідомости, постановив Данко.

З тією постановою підкотився до виходу з печери. Сліпуче соняшне світло вдарило йому в обличчя, а рівночасно Данко побачив щось таке, від чого його істерика моментально урвалася і новий жах вступив у серце: на самому краєчку глибокого входу вигрівався проти сонця великий тарахкавець-каскавел[46]46
  Каскавел – велика отруйна гадюка з тарахкальцем. (Примітка авторки), Певно мається на увазі гримуча змія. (Примітка упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть]. Данко так скоро, як лиш міг, відкотився від виходу аж під стіну і припав лицем до кам’яної долівки. Але тоді під самим вухом почув підозрілий шелест. Обернув мерщій голову і просто перед своїми очима зауважив висунені зі щілини волохаті, з маленькими кігтиками на кінцях лапи чорного тарантула, очевидно, того самого, якого вони вчора з Арасі так і не знайшли.

І відразу в голові хлопця загуділи тисячі нахабних варіжейр, замиготіли, високо стрибаючи, чорні тарантули, зашипіли, вигинаючись, різних пород і розмірів гадюки, мелькнуло обличчя Коарасіаби, матері, батька, Арасі й двох вчорашніх зайд, а тоді все почало розпливатися в чорному атраменті[47]47
  Атрамент – чорнило. (Примітка упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть].

– Господи, не опусти мене! – мигнула остання думка в мозку.

Ще почулися йому напружені кроки когось, хто ніби спинався до печери, а за тим все щезло і перестало існувати...