Текст книги "Бог вогню. Том 2. Драма на Ґваїрі"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц)

На водах Парани

Данко сидів при стерні, а Арасі з усіх сил налягав на весла: видно було, що дійсно поспішав.

– Не тримай так дуже проти течії, – наказав Данкові. – Ми мусимо пристати до берега ген аж за тим виступом.

– Ов, то тоді нам тяжко буде вертатися назад! – зауважив Данко.

– А ти ж думав, як? Заробити сто крузейрів не так легко, хлопче...

На таке повчання Данко не мав що відповісти і тому змовчав. Але погляд його упав на поскладані у човні пакунки.

– Що це? – спитав здивовано. – Веземо фоґети й харчі?

– Здається, – вдав байдужого Арасі. – Ті ж кабоклі не вміють навіть доладу хліба спекти. А фоґети... Де ж ти бачив у кабокля[19]19
  Кабокльо – мешканець лісу.


[Закрыть] весілля без фоґетів?

Данко і на цей раз признав слушність своєму товаришу і більше не розпитував.

Допливали вже до середини ріки, коли несподівано з-за одного з островів виплив їм назустріч другий човен.

– О, Полон з батьком їдуть до Санто Антоніо, – сказав Данко, пізнавши чоловіків у човні.

– Де?! – немов уколений обернувся назад Арасі, що сидів спиною до зустрічного човна. – О, чорт!

– Та чого ж ти лаєшся?! – здивувався Данко.

– Бо не люблю з тими людьми зустрічатися. Всі кажуть, що зустріч з Адемаром і його родиною не віщує нічого доброго.

– Я того ще не чув.

– Але я чув і знаю!

– Дурниці! Як ти можеш в таке вірити?

– Вірити – не вірити, але ти пускай стерно, бо я хочу їх обминути... – із тими словами Арасі почав загребати лівим веслом, скеровуючи човен вниз по течії.

Данкові це все видалося смішним і глупим, але він не сперечався, бо знав, що Арасі, як і всі мешканці Санто Антоніо, є дуже забобонний, і сперечатися на ту тему – значило тільки тратити час.

Але човни все ж таки порівнялися, хоч і на певній віддалі. Молодий Полон пізнав Данка і привітався:

– Ти куди, Данку?

Данко, замість відповіди, показав рукою на протилежний беріг.

– На нашу сторону? – спитав Полон. – Чого?

– Пильнуй стерна, не розпатякуй! – крикнув злісно Арасі. – Також! Знайшли місце посередині ріки на розмови!..

Данко мерщій ухопив за стерно, хоч і не знав толком, що має з ним на цей раз робити.

Човни розминулися.

– Тату, – раптом зауважив Полон, – а вони ж пливуть на човні Антоніо! Ти пам’ятаєш, як цього човна у нього вкрали?

– Е? – здивувався Адемар, приглядаючись до човна. – Не може бути!

– Так, так, – запевняв Полон. – Я ж знаю цей човен! Дивись, он збоку та дошка, що має сучок, подібний до собачої голови. Бачиш?

– Барбарідаде![20]20
  Барбарідаде! – варварство!, дикунство!, (проклін).


[Закрыть] – обурився Адемар. – А бідний Антоніо мало не плакав за тим човном. Треба буде йому сказати... Тримай проти течії, тримай!.. Бачиш, нас уже понесло вниз на добрих пів кілометра...

Тим часом наші мандрівники минули вже устя ріки Амамбаї, що вливалася до Парани з правого боку, минули і той виступ, до якого ніби мали пристати, вже й острів Бандейрантів, який лежав з лівого боку, мав незабаром кінчитися, а Арасі, замість гребти до берега, витягнув весла і почав закурювати.

– Що ти робиш Арасі?! – скрикнув Данко. – Та ж нас течія несе вниз!..

– Ну, й добре, – пакнув димом Арасі. – Я ж тобі казав, що ми маємо пристати нижче.

– Де нижче?

– Ат, не чіпляйся ти до мене! Я знаю, що роблю...

– Але я не знаю! – почав сердитися Данко.

– Ти мені скажи, де той твій кабокльо живе і куди ми маємо плисти?

– О, Боже!.. Ти нудний, Данку, як Аліса... Ну, як хочеш знати, то той кабокльо живе за устям Маракаї.

– Що?! – підскочив Данко. – Аж за устям Маракаї?!! Ти збожеволів, Арасі?! Та до Маракаї від Санто Антоніо є яких тридцять кілометрів дороги! Коли ж ми вернемося додому?

– О, о! Я ж знав, що так буде, – почав кпити Арасі, – і тому відразу не сказав тобі правди, бо ти б не погодився.

– Певно, що ні! Я не можу тепер відлучатися з дому на такий довгий час!..

– А от відлучишся – і нічого тобі не станеться...

– Арасі, – встав Данко, – зараз же завертай човен назад!

Арасі від такого рішучого тону трохи розгубився, але зараз же запанував над собою і почав Данка вговорювати:

– Не роби дурниць, Данку... Ми вже пропливли більшу половину дороги, а ти тепер хочеш вертатися назад...

– Ми ще не пропливли половини дороги!..

– Ат, хто її міряв?! Витягай ліпше другу пару весел і помагай гребти...

– Я кажу – вертай назад!

– Ну, Данку, будь же ти хлопцем, а не бабою!.. Згодилися на роботу, зробили більшу частину, а тепер – назад. Так не робиться. І той борг у Саміра... Мені просто стидно, як подумаю, що то твій тато скаже...

– Ти мене не переконуй, а завертай додому! – не здавався Данко. – Я не буду ночувати поза хатою!

Арасі раптом посміхнувся:

– Як ти хочеш знати, то і я не думаю ночувати поза хатою. Ми вернемося до Санто Антоніо дуже скоренько.

– Яким способом?

– А таким: зять, чи там майбутній зять, того кабокля має моторовий човен і після обіду їхатиме до Санто Антоніо, щоб забрати свого тестя і привезти падре Вісенте на шлюб. І ми тим човном приїдемо за годину.

Данко підозріло подивився на Арасі:

– А чому ж ти це тримав у таємниці?

– Ну, от!.. Хотів тобі зробити несподіванку. Але, коли ти вже такий, то мушу тобі сказати тепер...

Данка, однак, це все не заспокоїло, і він постановив, що, як тільки трапиться якийсь зустрічний човен, що плистиме вгору, – він попроситься і пересяде. Арасі не мав ніяких обов’язків і міг собі плисти до Маракаї, чи за Маракаю, чи навіть залишитися у того кабокля на цілий тиждень на весіллі.

Але, як воно все в таких випадках трапляється, ріка була цілком порожня і ніяких човнів не було видно. Данко, сердитий і на свій нерозум і на Арасі, витягнув другу пару весел і став і собі гребти.

«Як не трапиться зустрічний човен, то хоч до того кабокля скоріше допливемо», – думав з досадою.

Човен, гнаний течією і аж двома парами весел, плив дуже скоро, і Данкові навіть почало здаватися, що справа ще не є такою поганою.

Аж ось і устя ріки Маракая. Широка на яких 15 метрів, вона весело котила свої прозорі води, з’єднуючись з величавою Параною.

– Ну, і де ж той кабокльо живе? – спитав Данко, коли човен минув Маракаю.

– А от, треба пильно дивитися. Тут десь на березі є його садиба, і нас мають чекати...

Однак, минали хвилини за хвилинами, човен плив усе далі вниз, а на березі не було ніяких познак того, що тут існує якесь людське житло. Данко стривожився вже не на жарт ї знову спитав Арасі:

– А ти певний, що це має бути за устям Маракаї, а не перед ним? Може, ми вже минули ту оселю?

– Ні, ні, не минули, – якось насмішливо відповів Арасі. – Ось ще трохи, трохи, – і ми пристанемо.

– Куди пристанемо?

– Та вже пристанемо кудись, не бійся...

– Слухай Арасі, – роззлостився Данко, – ти не говори мені дурниць, бо я не маленький! Тут незабаром почнеться скеля Ітакватія, де вже ніхто не живе.

– Хто тобі це сказав? – уже не скриваючи глуму, спитав Арасі.

Данкове серце раптом забило на сполох. Він тепер ясно бачив, що Арасі тільки бовтає веслами по воді, не роблячи найменших зусиль, щоб прибити човен до берега. Він тепер зрозумів, що вся поведінка молодого індіянина є страшно підозрілою, а вся справа з перевозом пакунків є видумкою.

– Арасі! – крикнув він, збліднувши. – Або ти мені зараз скажеш усю правду, або повернеш човен назад!.. Я далі не пливу!

Обличчя Арасі раптом викривилося гримасою злобної втіхи і стало таким потворним, що Данко ледве пізнавав у ньому знайомі риси.

– Назад? – розсміявся силуваним сміхом індіянин. – Ні, хлопче, ти мене не змусиш повернути назад!.. А правду?.. Правду я тепер можу тобі сказати...

Тут Арасі сплюнув у воду заваджаючу йому цигарку, вичекав добру хвилину і з розрахованою на ефект урочистістю роздільно вимовив:

– Ми не пливемо ні до якого кабокля, а пливемо до Ґваїри, і ти знаєш, чому...

Сказав це і з цікавістю подивився на хлопця, зарані насолоджуючись враженням, яке викличе ця несподівана заява. І коли б він вмів дивитися просто в душу, то був би вдоволений, бо дійсно його слова потрясли і перелякали Данка так, що він цілком розгубився. Але це все діялося внутрі. Назовні ж молоденький Сокіл ні одним мускулом обличчя не зрадив того, що відчував. Навпаки, несвідомо наслідуючи Коарасіабу, Данко стиснув цілком спопелілі уста, хижо звузив скеровані просто на Арасі зіниці, а риси його обличчя вмить скам’яніли й набрали виразу якоїсь дивної зрілости.

«Як він подібний до діда!» – подумав Арасі. зіщулившись від упертого, гострого, як голки, погляду хлопця.

– Так, – продовжував він уголос, щоб надати собі певности, – ми пливемо до Ґваїри по скарби ґваянців. Я вчора дещо підслухав, а те, чого не дослухав, ти мені пізніше розкажеш... Соняшні Клейноди і все, що там з ними лежить, буде моїм! Я не маю охоти зрікатися їх тому, що старий дід вижив з розуму... Але й тебе, Данку, я також винагороджу, коли тільки будеш розумним і слухняним. Я й тобі щось дам, побачиш... Отже, тепер...

– Арасі, – увірвав його тихим, рівним голосом Данко, не відводячи того самого упертого, гострого погляду, – а ці всі речі, що лежать у човні?.. Звідки ти їх узяв?..

–_ Ах, ці речі?! Це все я купив у Саміра і навіть вчорашній борг йому віддав... Правда, твій тато не буде дуже щасливим, коли, повернеться і загляне до валізи... До тієї валізи, – знаєш? – що ти її так старанно прикидував дровами... Ну, але нам же потрібні були гроші на дорогу, чи ні?.. – й Арасі підморгнув, нахабно посміхнувшись.

Цього було вже забагато!.. І коли б Сокіл не привчив Данка змалечку панувати над своїми нервами і не пригадував йому при всякій нагоді, що кожний вчинок треба наперед обдумати, – Данко напевне б кинувся на Арасі й перевернувся б разом з ним і з човном у воду. А так він лише відвернув голову від індіянина, щоб перемогти у собі спокусу до бійки, і старався всіми силами внутрішньо зосередитися і прийти до якогось розумного висновку.

У світлі теперішньої ситуації всі ті неприємності, які непокоїли його ще сьогодні ранком, видалися йому такими дитячими дрібничками, про які смішно було навіть думати. А от зараз... Велика Коарасіабина таємниця зраджена, тата обікрадено... Правда, він, Данко, невинен у тому, що Арасі вчора підслухував, але в тому, що батька обікрадено, він уже таки був винен, хоч і не безпосередньо. Скільки грошей було у валізці – Данко не знав. Але знав напевне, що там, окрім тридцяти тисяч крузейрів, взятих за хату, повинні були бути ще й якісь татові заощадження за попередні роки. І свідомість того, що він своєю нерозважною поведінкою привів батька до руйнації, повисла над хлопцем примарою, страшнішою від смерти. Де ж таки? Кілька років тяжкої праці в пралісах, тижні життя в шатрах, праці під зливними холодними дощами, або під немилосерним палом гарячого сонця – і все це раптом для того, щоб ледачий непотріб набив собі кишеню.

«Ні! Ні!!! – шаленів у душі Данко. – Я того не допущу!.. Я або відберу ці гроші, або згину! Але згину разом з цим злодієм!.. Він не скористається з татової праці, ні!»

Так постановляв хлопець, але сидів нерухомо і все дивився в той бік, де вже в далині пропливали лісисті береги острова Ґваїри. Арасі, витолкувавши собі цю непорушність, як покору перед доконаним фактом, обізвався знову:

– Отже, як бачиш, хлопче, я не такий дурний, щоб дав себе скривдити. Ти раніше гнув переді мною кирпу, бо ти вважався чесним і порядним, а я був собі звичайним дроворубом, та ще й злодієм. Але тепер ми обоє однакові: на спілку вкрали гроші, разом втекли з дому, разом обдуримо мого діда... Я тобі, Данку, наставив добру пастку, і ти з неї не вилізеш... Хочеш тепер, чи ні – а будеш мене слухати!.. І не сиди каменем, а берися за весла та повертай човен у сторону Ґваїри, скоро!

У відповідь Данко, котрий і далі сидів з руками на веслах і з обличчям, оберненим у сторону острова, мовчки, не зміняючи положення, взяв спочатку одне весло і з силою шпурнув його геть. Потім взяв друге весло і також кинув далеко від себе на води ріки.

– Ти!!! – крикнув Арасі з несподіванки й злости. – Що це ти робиш?! Здурів?

Але Данко сидів, як німий і глухий, не звертаючи найменшої уваги на індіянина і на те, що човен давно вже, не керований ніким, пливе собі з течією вниз по ріці.

– Ага, то ти так!.. – аж давився зі злоби Арасі. – Ну, нічого!.. Обійдемося і однією парою весел... Але тепер берися за стерно і то – скоро!..

Та Данко ніби не чув слів Арасі й не помічав його присутности.

– Ти чуєш?! – вийшов остаточно з рівноваги Арасі. – Стернуй у бік острова, бо я тебе приб’ю, як пса!..

«Приб’ю, як пса!..»

Цей вираз зробив на хлопця таке враження, немов би його хтось оперезав по обличчі батогом. Його, Данка Сокола, на котрого навіть рідний батько ніколи не підніс руки, тепер нахвалявся прибити «як пса» злодій і ошуканець!.. Оцей самий Арасі, котрого вирікся рідний дід, котрого зневажали навіть найбідніші мешканці Санто Антоніо і робили йому ласку, коли дозволяли рубати у себе дрова!..

Ледве перемагаючи в собі обридження і гамуючи новий приступ бажання, – кинутись з кулаками на нахабу, Данко повернув до нього лице, й Арасі побачив знову дивно скаменілі вилиці, стиснені уста і гострі, як ножі, чорні очі, над якими стягнені, насуплені брови і поперечна зморшка на чолі не віщували нічого доброго.

– Слухай, ти, маландро[21]21
  Маландро! – драбуго! непотрібе!


[Закрыть], – звільна розтуливши уста, роздільно вимовив Данко, – в цю ж мить завертай човен і пливи до берега Мато Ґроссо. Вже!

– Що, що?! – аж захлиснувся від здивовання Арасі. – Повтори!

– Коли я повторю, – тим самим рівним і твердим тоном обізвався Данко, – то це будуть останні слова, які ти почуєш на цьому світі! Роби те, що наказую!

Під впливом холодної люти і свідомости тяжкої відповідальности за дві величезної ваги справи, родилася в хлопця безоглядна відвага, а в парі з нею кріпли і твердли інші внутрішні риси передчасно дозрілого характеру. Данко, сам того не помітивши, за кілька хвилин перетворився з ніжного хлопчини, що недавно плакав над портретом матері, в юнака сильної волі й гордої, владної вдачі. Соколя стало Соколом!

– Ти мені наказуєш? МЕНІ?! – здивовано витріщився Арасі.

– А ти ж, злодію, думав, як?! – дивно спокійним голосом, в якому не бриніли жодні інтонації, відповів Данко. – Та ти і є тільки створений для того, щоб виконувати чужі накази... Ти... Ти ледачий дроворубе, ошуканець, буґро[22]22
  Буґро – невільник, індіанський водонос.


[Закрыть]. Ти був, є і будеш тільки рабом. Завертай човен!!!

По суті справді рабська душа Арасі покірно зігнулась би перед такими словами, коли б вони були сказані на суші, в Санто Антоніо. Але тепер він, хоч і відчував інтелектуальну перевагу Данка, розумів, що фізична перевага є по його боці. А тому, діткнений до живого зневажливою характеристикою, загрозливо забурмотів:

– Ти мені заплатиш за це, шмаркачу, коли ми пристанемо до острова!.. О, ти мені за це заплатиш!.. Почекай тільки, поки припливемо до Ґваїри!..

– Ми, ботокуде[23]23
  Ботокуд – жорстоке і дике індіянське плем’я.


[Закрыть], не попливемо до Ґваїри, а попливемо до Мато Ґроссо! – з байдужою упертістю заявив Данко.

Правду сказавши, вигідніше таки було плисти до острова і тому, що течія вже віднесла човен ближче до нього і тому, що звідтам було ближче додому. Але саме через те, що Арасі хотів дістатися до Ґваїри, Данко постановив плисти до Мато Ґроссо.

– Ти будеш стернувати?! – спитав ще раз Арасі. – Не будеш?.. Добре, не треба... Я й при допомозі весел приб’ю повен до острова. Але тоді – побачиш!..

Й Арасі, налігши з усієї сили на весла, почав завертати до Ґваїри.

Але Данко рівночасно вхопився за стерно і поставив його в протилежний бік. Човен від тих дивних операцій, немов розумне сотворіння, розгубився і нерішучо затанцював по хвилях.

Арасі почало здаватися, що він сліпне від люті. Забув моментально про скарби, яких не міг без Данка знайти, а цілковито запалився лише одним бажанням: поставити на своєму! Відложивши весла, він сягнув у глибочезну кишеню своїх штанів і витягнув звідти пістоль.

«Татів пістоль!» – мигнуло в Данка в голові, і він відразу забув про стерно.

– Дивись! – загрозив з ненавистю в голосі Арасі. – Тільки торкнеш стерно – уб’ю!..

І він, поклавши пістоль перед собою на пакунках, знову взявся до весел.

Та Данко дійшов уже до такого стану, коли людина перестає числитися з найгрізнішою небезпекою і готова кинутися насліпо навіть у полум’я.

– Арасі, – сказав він знову тихо, але таким дивним голосом, що індіянинові стало моторошно, – ти, або попливеш до Мато Ґрассо, або твоє мертве тіло розіб’ється на водоспадах Сете Кедас... До Ґваїри ти не пристанеш!

Арасі не міг витримати його погляду. Він відвів свої злодійкувато бігаючі очі, забурмотів у відповідь щось невиразне і енергійніше запрацював веслами.

Арасі!.. – ще раз повторив Данко.

Індіянин не реагував.

Тоді сталося щось цілком несподіване: Данко зіщулився, як стиснена спіраль, і перше, ніж Арасі зміг зрозуміти його намір, чи попередити його рух, з усього розмаху впав на правий бік човна. Арасі скрикнув і, впустивши весла, вхопився руками за борти, щоб втримати рівновагу. Пістоль від того несподіваного руху зсунувся і впав кудись поміж клунки. А Данко вже перехилився і впав на лівий бік, так що човен мало не зачерпнув води.

– Що ти робиш, божевільний?!! – загорлав зблідлий Арасі.

– Хочу тебе втопити, ботокуде, – зі стиснутими зубами відповів Данко, перекидаючи знову тягар тіла на правий бік.

– Данку!.. Та чи ти здурів?! Та ж втопимося обидвоє!!! – кричав смертельно переляканий Арасі, з трудом вирівнюючи розгойданий човен.

– Мені вже все одно, ботокуде... Я можу загинути, але ти до Ґваїри не пристанеш! – видушував через зуби кожне слово Данко, кидаючись то в один, то в другий бік.

Арасі побачив, що його противник не жартує і справді приготований загинути, а човен мав от-от набрати води і піти на дно.

– Данку!.. Данку перестань!!! – вже завив Арасі диким голосом і звівся на ноги, щоб кинутися на Данка.

Але в цьому була його велика помилка: ще сидячи, він міг якось триматися і вирівнювати човен. Тепер же, піднявшись на ноги, він при черговому похиленню човна стратив рівновагу й шубовснув у воду. Правда, при тому човен так гойднуло, що й Данко мало не полетів за ним, але якось втримався, відрухово налігши на протилежний борт.

– Ф-ф-у! – зітхнув він з полегшею, але зараз же занепокоївся.

«Боже мій, – подумав злякано, – якщо Арасі й справді втопиться, то я, на довершення всього, стану ще й вбивцею!..»

І, забувши вмить все, що сталося перед кількома хвилинами, він кинувся до весел. Але на своє розпучливе здивування побачив, що весел не було: одне з них, обігнавши човен, тікало наперед, а другого взагалі не було ніде видно. Човен же, лишений на волю хвиль, свавільно затупцював на воді, ліниво обертаючись то в один, то в другий бік. Данко у відчаю роззирався довкола, не знаючи, що почати. Коли нараз у кількох метрах від нього високо знялася поверхня води, а з-під неї, порскаючи й захлинаючись виринув Арасі. Від того Данко відразу опритомнів. Миттю кинувся до клунків, поспішно розгріб їх, знайшов на дні човна пістоль і, піднявши його, став у вичікуючу позу. А індіянин тим часом кількома дужими помахами рук дігнав човен і вхопився за борт.

– Тепер я тобі покажу! – шипів він, задихаючись, до Данка.

– Тепер я тобі покажу, Арасі! – намагаючись вгамувати потрясення, відповів Данко і наставив пістоля. – Пусти борт, бери за керму і штовхай човен до берега, скоро!

Однак, Арасі не спішився виконувати наказ. Обережно, щоб не перевернути човен, він простягав руку, намагаючись ухопити Данка за ноги.

– Арасі! – крикнув остережливо Данко і, миттю відбезпечивши пістолю, дав два постріли над головою напасника.

Кулі плюмкнули у воду, а індіянин пригнув голову, ховаючись за борт.

Данко ж з тривогою приглядався, чи й справді не поранив Арасі. Переконавшись, однак, що постріли не зробили ніякої шкоди, знову скомандував:

– Наказую тобі востаннє: бери за корму[24]24
  Корма – задня частина човна або пароплава.


[Закрыть] і штовхай човен до берега Мато Ґроссо! А, коли не хочеш – можеш собі залишитися на воді сам. Ну?..

Арасі трохи подумав, але зміркував, що іншого виходу для нього нема. Тому, скрипнувши у безсилій злобі зубами, покірно пересунувся до корми, вчепився за неї руками і попхав човен до берега, щосили б’ючи по воді ногами.

Вдоволений Данко не міг стриматися і зіронізував:

– Видно й справді судилося мені сьогодні плисти моторовим човном. Тільки ти мабуть ніколи не думав, що будеш у тому човні правити за мотор...

Індіянин винагородив його поглядом, в якому палало ціле пекло, але не відповів нічого.

Цілковито захоплені боротьбою, хлопці не помітили навіть, що половина неба затягнулася густими хмарами, які посувалися вперед, здоганяючи сонце. Данко перший помітив наближення бурі й закричав:

– Скоріше, Арасі! Подивися, яка хмара надходить. Буде буря...

Арасі подивився на небо і запрацював енергійніше ногами. На допомогу йому також прийшла течія, яка в цих місцях є дуже химерна, має різні напрямки і неоднакову швидкість. І човен, підхоплений прудким струмом, помчав у напрям до берега Мато Ґроссо зі швидкістю птаха.

Данко пильно слідкував за рухами Арасі, оглядався неспокійно назад і міряв очима водний простір, який відділяв їх від суші, та поглядав на небо, стараючись вгадати, чи вдасться їм втекти перед бурею?

Нетерплячка розтягала хвилини на години. Хмари все більше згущалися і звисали нижче над головою, а примхлива течія то летіла просто на берег, то, ніби роздумавши, відверталася від нього і бігла просто вниз. Арасі добросовісно боровся з нею і все намагався скеровувати човен носом на берег, але ця боротьба скоро почала його виснажувати. Намокла одежа облипала його тіло й утруднювала рухи, а холодна вода висмоктувала його сили.

– Я не можу більше!.. – вистогнав він нарешті, відгортаючи з чола пасми мокрого волосся. – Пусти мене в човен, хай я відпочину трохи, а ти лізь на моє місце...

– Пустити тебе в човен? – обізвався Данко. – Ні, Арасі. Я не вірю тобі більше, і пістоля з рук не випущу.

– Але я не можу більше!..

– Знаю, та нічого не пораджу. Ти завинив і тепер мусиш покутувати.

Тон Данкового голосу був твердий і невблаганний, і Арасі зрозумів, що проситися не було сенсу.

Та ось здалека донісся перший відгомін тяжких громів. Жовтаві краєчки небесної потвори вже досягнули сонце, і воно відразу померло, немов зів’яло з переляку. В природі наступила та зловісна тиша, яка все є передвісницею бурі.

– Скоріше, Арасі! – занепокоївся Данко. – Коли нас застане буря на воді – ми пропали.

– Я не можу...

– Ну, ще трохи, ще!.. Берег уже зовсім близько... Там відпочинеш...

Данкові від того моменту, коли він став паном ситуації, вмирати не хотілося. Він думав про те, як пристане до берега, як відбере в Арасі татові гроші й потім повернеться до Санто Антоніо. Тоді все буде добре, і життя попливе старим, щасливим руслом. Але для того треба, насамперед, вилізти на сушу, треба дістатися на он той берег, до якого є ще, може, з двісті метрів. Коли б він мав весла, або коли б хоч піймати десь у ріці якогось дрючка, чи гілляку – тоді не було б чим журитися: за п’ять-десять хвилин опинився б на землі. А так – треба лише чекати зручного моменту і покладатися на Арасі, який тепер не тільки не виконував ролі «мотору», а навпаки, тягнувся за човном, як мокра ганчірка.

Незабаром знову обізвалися вже ближчі громи, а сонце, вже закрите хмарами, натягнуло жовті линви променів, що продиралися крізь пошматовану запону і падали скісно до олив’яного плеса ріки. Знеможений Арасі, вже не питаючи дозволу, підсунувся з води, висадив половину свого тіла на корму і так застиг у непорушності. Його лице посіріло, уста стали зовсім сині, а обвисле мокре волосся, що поприлипало до очей, робило його зовсім подібним до потопельника.

Данкові так стало його жаль, що він хотів уже кинутися витягати його в човен, коли в цей самий момент якась нова течія, що виникала десь поміж численними острівцями, вхопила човен і стрілою помчала його навскоси до берега. Але тоді, коли до спасенної землі залишилося всього з двадцять метрів, течія вередливо скрутила і помчала собі вниз, тягнучи за собою і човен. Данко побоявся, що вона незабаром зробить нову несподіванку і понесе їх назад, до середини ріки, а тому закричав:

– Арасі!.. Арасі!.. Ну ж бо, Арасі, послухай мене... Дивись, як ми близько від берега!.. Напружся ще трохи і попхни човна!..

Індіянин ледве підвів голову і непритомно озирнувся довкола, але покірно зліз у воду і, скільки стало сил, почав бити ногами.

Берег зближався. Але коли вже здавалося, що човен от-от черкнеться дном об землю, вода пронесла його за крутий виступ, за яким відкрилося видовище, що примусило Данка безсило опустити руки.

– Ітакватія!.. – крикнув він у розпуці.

Арасі на цей вигук підняв голову і зі здивованням дивився на чудо природи, про котре вже не раз чував в Санто Антоніо: просто з води здіймалася вгору суцільна, неприступна стіна з червоного каменю, прикрашеного білими латками. Виглядала вона не то як плямисте тіло циклопічної потвори, що розтягнулася над водою, не то як височезний мур, розмальований величезним пензлем, вмоченим у білу фарбу. Індіяни називали цю скелю «Ітакватія» – «Мальований Камінь» і ліпшої назви годі придумати. І подорожні, котрі припливають біля Ітакватії, завжди захоплюються її виглядом та згадують її у своїх споминах. Але Данка зараз зовсім не цікавила краса знаменитої скелі. Він тільки з розпукою думав над тим, що має перед собою двадцятиметрову у висоту і кількасот метрову у довжину кам’яну стіну, до якої не зможе пристати човном. Він думав також над тим, що з хвилини на хвилину може зірватися буря, що човен без весел може віднести на середину водного плеса, і що там і він і Арасі знайдуть смерть.

«Боже, що робити? Що робити?!» – питав мовчки сам себе, дивлячись, як від скорого бігу човна білі плями на скелі зливалися в смуги, перепліталися і викручувалися, немов гадюки.

На щастя, течія не зраджувала: вона бігла прудко попри самий берег, не залишаючи навіть ніякої роботи для втомлених ніг Арасі.

А небо, немов би збиралося роздушити землю, все тісніше зближалося до неї закутими в панцер грудьми. В природі зависла гнітуча сподіванка чогось страшного. І ось це страшне почалося!..

Раптом чиясь невидима рука черкнула розпаленим до біла лезом по туго напнятому сталево-сірому шовку, і небесне шатро зашипіло, затріщало, а накінець рякнуло тисячепащеким голодним звірем. З жахом сахнулися хвилі на ріці й задудніли голі скелі Ітакватії. Скажений вітер десь зірвався з припони, налетів на човен і погнав його по воді, як пір’їнку по склі, просто на вистаючу скалу.

Данко вже більше не думав. Кинув пістоля і, як був одягнений, скочив у воду, щоб попередити катастрофу, яка загрожувала від зудару човна з вистаючою скелею. Вчепившись човна ззаду поруч Арасі, він напружив усі сили, щоб обминути небезпечний для них виступ, що летів їм назустріч.

Ще десять метрів! П’ять! Три! Два!.. І човен при допомозі зусиль двох здорових юнаків щасливо обминув скелю, скрутив направо і відразу опинився у невеличкій, цілком спокійній затоці.

Данко, котрий уже був приготований розпрощатися з життям, відчув несподівано під ногами тверде дно і радісно закричав:

– Готово, Арасі! Ми врятовані!.. – він вдарив по плечах зігнутого Арасі й кинувся наперед, щоб привести човен до берега.

Та індіянин, ще напівпритомний від виснаження, вже старався всунутися в човен, простягаючи руку до пістоля. На щастя, Данко помітив це, миттю перехилився через борт і, не випускаючи з лівої руки ланцюга, правою вхопив зброю.

– Помалу, Арасі, помалу!.. – гукнув сердито і відчув, як у грудях його знову обізвалася холодна ворожість до свого супутника. – Тепер мене тяжко перехитрити. Підтягай човен!..

Останній наказ покрив новий рев грому, а одночасно й виття вітру, вслід за яким тяжко заплюмкали олов’яні дощеві краплі.

Данко глянув туди й сюди і зауважив високо вгорі досить глибоку розколину в дивній скелі, де можна було цілком добре сховатися від негоди.

– Арасі, – наказав знову, – бери з човна речі й неси туди он нагору, бачиш?

Кожна хвилина часу була дорога, бо хмари спускалися ще нижче, а кожний новий порив вітру приносив зі собою все рясніші краплі дощу.

Вид близького сховища вернув індіянинові сили, і він, покірно слухаючи Данка, витягнув з човна два найбільших клунки, поліз з ними вгору. А Данко підтягнув човен якомога далі на сушу, закинув ланцюг на якийсь великий корч і заходився витягати решту речей.

Не минуло й п’яти хвилин, як обидва хлопці, вже під зливним дощем, дерлися з останніми пакунками до сховища. Попереду ліз Арасі, а за ним Данко з кошиком в одній і з пістолем в другій руці.

Коли, засапані й мокрі, стали в щілині, Данко побачив, що вона є тільки входом, який веде в порожнечу виповнену густою тьмою. Витягнув електричну ліхтарку і присвітив. На свою велику радість побачив простору й суху печеру, яка вже, видно, не одному служила захистом, а може й житлом. Свідчили про це купа попелу від вогнища та купа стовченої сухої трави, яка служила за постіль.

Арасі, на цей раз не чекаючи ніяких наказів, почав заносити до печери залишені при вході речі, щоб їх не замочив дощ. Мовчали обоє, тільки Данко сторожко слідкував за кожним рухом свого противника. А той, розв’язавши мішок, насамперед витягнув з нього пачку свічок і сірники. Засвітивши, прикріпив дві свічки до виступу в стіні, тоді видобув пляшку горілки, зробив кілька жадібних ковтків і передав пляшку Данкові. Але Данко відхилив її заперечливим рухом руки. Арасі потиснув плечима, заховав горілку назад, а натомість витягнув два сувої одежі. Один з них кинув Данкові, а коло другого заходився сам. В поданому згорткові Данко пізнав власні речі, а в тому, що його Арасі поклав коло себе – батькові.

– То ти й одежу нашу покрав?! – обурився хлопець.

– А тобі ліпше було б тепер, коли б не мав у що переодягнутися? – бовкнув Арасі.

– Не смій татової одежі вбирати!

– Я змерз, – просто відповів індіянин і почав скидати мокрий одяг.

Коли скинув сорочку, Данко побачив у нього обв’язаний довкола пояса рушник, в якому був загорнений досить великий предмет. Данко пізнав цей предмет і, не обзиваючись ні словом, тільки значучо подивився на Арасі й виразно поворушив пістолем. Арасі зрозумів і погляд і жест без слів. Мовчки розв’язав рушник, розгорнув з нього шкіряний портфель, туго набитий грішми і з виглядом скрайньої недбалости кинув його Данкові до ніг. Після того почав одягатися в сухе.

Данко пішов за його прикладом, але одночасно і самого себе і зброю тримав весь час напоготові. Та ця настороженість видавалася цілком зайвою, бо Арасі, правда, насуплений і мовчазний, навіть не дивився в його бік, а пильно зайнявся господаркою. Позбирав дрібненькі тріски в печері, розпалив вогнище, а тоді натягнув на себе таки Данковий гумовий плащ і вийшов з печери. Незабаром повернувся з цілим оберемком гілляччя, яке вже, правда, трохи обмокло на дощі, але було сухе всередині.