Текст книги "Бог вогню. Том 2. Драма на Ґваїрі"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 13 страниц)

Він стояв на колінах, піднявши лице вгору, до захмареного, темного неба. Рясний дощ сік його в обличчя, мочив простоволосу голову, стікав холодними струмочками за комір. А Сокіл стояв і молився. Ще ні разу в житті не приносив гарячішої молитви, не потребував так підтримки і опертя, як тепер. Він не нарікав, не скаржився, не домагався ніякого чуда – просто молився.

І, видно, що молитва була вислухана, видно, що Всевишній знав, чого потребує оцей змучений, виснажений чоловік, і дав йому те потрібне – дав спокій. Сокіл майже фізично відчув, що на нього сходить якесь тепло, що нестерпний біль серця минає, а натомість приходить втома.

Вмостився зручніше, обпер спину на стовбур грубого дерева, віддав себе під Покров Пречистої Діви і відразу заснув.

Спав дуже мало, бо дощ його збудив і підняв на ноги. Від дерева він не відходив, але й захисту під ним великого не мав. Намокла корона старого велетня не в силах була стримати більше вогкости, і краплі пробивалися крізь листя та стікали струмочками по обслизлому пні до коріння. Та Сокіл розумів, що під деревом все ж трохи краще, як під голим небом, і терпеливо ходив туди й сюди, аби хоч трохи розігрітися. Коли втомлювався занадто ходженням, знову сідав, потім знову вставав і ходив, як вартовий.

Години тяглися неймовірно довго, а ніч, здавалося, не збиралася кінчатися. Від безперервного курення було гірко в роті, в грудях дряпало, язик задеревів. Кілька разів Сокіл уже було поривався йти геть, щоб змінити безцільне кружляння довкола стовбура на якийсь інший рух, та перемагав себе і залишився на місці. І вже десь зовсім над ранком, коли дощ перестав, ще раз сів під деревом і заснув.

Приснився йому дивний сон. Ніби він сидить, як сидів, під деревом і побачив дружину. Вона стояла вся в білому, як у савані, в якому бачив її останній раз підчас морського похорону, дивилася на нього такими живими, такими ласкавими очима, повними неземного світла, і щось тихенько говорила, ледве ворушачи устами. Сокіл боявся, щоб не сполохати так дорогого йому видіння. При тому усвідомлював собі, що це тільки сон, що дружина померла і що він сидить тепер під деревом на острові Ґваїра. А білий привид стояв непорушно і говорив.

– Що?.. Що кажеш, Марійко?.. – не витерпів нарешті Сокіл. – Я не чую...

Голос привиду став виразнішим, набравши чудової мельодійности.

– Не бійся, Івасю, я тепер з Данком.

– А де ж він?

– Тут, недалеко... Він невинен... Ти прийдеш запізно, але нічого, я буду з ним.

Сокіл схопився і кинувся до привиду, але, замість дружини, побачив зблизька високий кущ, рясно вкритий біло-фіялковим цвітом...

Тремтячи всім тілом від глибокого зворушення, Сокіл придавив рукою груди, щоб угамувати трохи тяжкі удари серця, і недовірливо розглянувся довкола.

Стояв тяжкий, дощливий ранок. Зажурена природа не мала охоти прокидатися назустріч такому непривітному дневі й дрімала далі в густому туманному оповивалі. Ні шелест, ні голос, ні ніякий інший звук не порушував похмурої тиші, а густі хащі й небо виглядали точнісенько так само тепер, на світанку, як учора смерком.

Було неприємно й сумно.

На фальшивому сліді

Необізнаній людині видається, що гнатися за кимсь по густому лісі – справа безвислідна. Але насправді так воно не є. Чим густіший ліс, тим помітніший для досвідченого ока слід залишає по собі утікач. Прим’ята трава, відтиски ніг на вогкій землі, пообшморгуване листя корчів, зігнені галузки чагарнцка – все це зраджує не тільки напрямок, але й багато дечого іншого про переслідуваного. А в бразилійському пралісі, де можна просуватися вперед лише при допомозі факона[75]75
  Факон – великий ніж.


[Закрыть], або фойси[76]76
  Фойса – ніж на довгому держаку до стинання кущів.


[Закрыть], якими прорубується дорогу, положення переслідувача є навіть набагато вигідніше, як положення втікача, бо переслідувач іде вже проложеною дорогою і не затримується.

Тому, пускаючись в погоню, Зенобіо і Нене були переконані, що раніше, чи пізніше Семипалого зловлять. Звичайно, ні один, ні другий не підозрівали, що Семипалий лишився далеко позад ними, а вони біжать за ким-іншим, оскільки рижий хитрун, припадково, чи умисно, ані слова не згадав про Арасі. То ж звідки могли знати, що женуться по фальшивому сліді?

– Слухай, Нене, – пошепки сказав Зенобіо, коли тільки наздігнав сина, – ти не рвися так дуже. Тут місцевість є вигідніша для засідки, як для переслідування. Може нам якраз вдасться загнати його глибше в ліс, то там буде безпечніше. Розумієш?..

Нене на знак згоди кивнув головою і за прикладом батька почав посуватися обачніше, пригинаючись до землі. Зопалу він не звернув уваги на те, що при падінні з коня вдарився в кістку над п’ятою, і не помітив болю. Але тепер вдарена кістка давала себе відчути так сильно, що хлопець почав кульгати, а від болю тіло його скоро вкрилося рясним потом. Ішов позаду батька, то ж Зенобіо нічого того не бачив.

Йшли дуже тихо й обережно. Перше, ніж зробити крок, старий пильно приглядався до залишеного сліду, і лише коли бачив, що слід біг далі, робив синові знак підступити наперед.

Скоро, однак, переконався, що така надмірна обережність є зайвою. Все вказувало на те, що втікач зовсім не пробував засідати, не вибирав зручнішої дороги, але гнав, куди очі бачили, і звертав з прямої лінії тільки в таких випадках, коли натикався на непрохідну перешкоду.

– Е-е-е, – по якомусь часі голосніше обізвався Зенобіо, – та я бачу, що той Семипалий тільки в місті такий спритний і мудрий, а в лісі – то він зовсім дурний. О-о, бачиш? Замість того, щоб повернути в той бік, де більше скель, він попер у саму гущавину.

– Дійсно, – докинув і свого Нене, – та я б на його місці вже сто разів міг би засісти, а він тікає, як заєць. Пушшя[77]77
  Пушшя! – ну й! (вигук здивування).


[Закрыть], але ж то страхопуд!..

– Так воно виходить, – сказав Зенобіо, гордий в душі з сина. – Ану ж тепер спробуємо, чи він краще втікає, чи ми краще доганяємо? Сили, сину, сили!

І Зенобіо сміливіше попростував уперед.

За той час Арасі їх набагато випередив. З самого початку він взяв напрямок на північний захід і тримався його весь час. Його чуйне вухо при найбільшому напруженню вже не вловлювало ніяких підозрілих звуків, і він думав, що вже відчепився від погоні. Ішов тепер берегом невеликого потока, що тік дном досить глибокого яру по крутому схилі. Коли Арасі трохи опам’ятався від страху і переконався, що його переслідувачі лишилися десь далеко позаду, почав спокійніше думати і зрозумів, що наробив багато дурниць. Всі секрети лісового життя, які він знав, у потрібний момент від переляку вискочили йому з голови і загнали його туди, куди йому не було ніякого сенсу йти. Йому треба було бігти не на північний захід, а на південний захід, і там повернути на схід, щоб знову вийти до берега Парани. Але звертати тепер він не міг, бо лівий берег струмка був дуже стрімкий, а до того ще й густо поріс ожиною, що поплелася по старих корчах жалкої кропиви. Отже, щоб перейти на лівий берег, мусів шукати зручнішого місця.

Чагарник часто забігав аж у води потоку, подекуди берег перетворювався в грузький мочар, але все ж іти потоком було легше, як лісом. І наш індіянин ліз все далі вгору.

Нарешті висока скеля перегородила йому дорогу. Потік, яким ішов, стрибав з цієї скелі на яких сім, чи вісім метрів униз, до ніг Арасі, і творив гарний серпанковий водоспадець. Подумавши хвилинку, Арасі вирішив піти праворуч, вилізти на цю скелю по більш лагідному схилу і там спробувати перейти потік на другий бік. Поки перевів цей намір в життя, добре зіпрів і задихався, але нарешті став над водоспадом і розглянувся довкола. Струмочок тут розлився ширше і ділив скелю на дві неподібних між собою частини: з-заду за Арасі до самого потока насувався ліс, а попереду тягнулася зовсім відкрита камінна лисина. Арасі вже хотів переходити потік, але щось обізвалося в ньому і примусило підвести обличчя вгору. Глянув – і в той самий момент з горла його вирвався голосний, переляканий крик: просто над його головою звисла з дерева величезна жібоя[78]78
  Жібоя – бразилійська гадюка.


[Закрыть] і дивилася на нього своїми страшними гадючими очима. Індіянин заціпенів з переляку і відступав поволі назад у води струмка. Невідомо, чим би скінчилася ця зустріч, коли б раптом знизу не гримнуло два постріли і кулі, вдарившись об скелю трохи нижче, не вернули Арасі притомности. Він зиркнув униз і побачив своїх невідомих ворогів, що знову цілили, на нього з рушниць. Новий страх вступив у серце індіянина і надав йому сил та швидкости. Рванувся з місця і погнав далі. Вітер свистів у вухах, кулі фітькали довкола, як розлючені оси, і цокали, вдаряючись об скелястий ґрунт, то спереду, то з-заду нього. А він летів, немов вихор, петляв, підстрибував, поки не опинився під прикриттям густого лісу.

Постріли стихли, але Арасі не зупинився і біг все далі вглиб, поміж великанські дерева. На цей раз, однак був уже уважнішим і старався робити так, щоб не лишати по собі надто помітного сліду.

Тим часом розгублений Зенобіо тер собі чоло і роздумував:

– Що за знак? – Той Семипалий тікає й тікає... Тепер міг нас зовсім легко взяти на мушку, але не зробив ні одного пострілу... Хіба би... Гм... Ну, певно!.. Він не має набоїв!.. Дам собі голову відрізати, що не має набоїв!.. Го-го-го!.. Ну, як так, то погані його справи... Вперед, сину, вперед сміливо!..

– М-м-м-!.. – раптом застогнав Нене крізь зуби.

– Що з тобою?! – злякано обернувся батько. – Чого стогнеш?

– Проклятий Семипалий!.. – вимовив Нене зі сльозами в очах. – Не я буду, коли ти тепер втечеш!..

Але, замість бігти переводити свою погрозу в дію, хлопець сів на землю і сховав обличчя в колінах.

– Що сталося?! – кричав над ним батько. – Ти ранений?

– Ні... Тільки та нога... Ох!..

– Що?.. Яка нога?..

– Вдарився...

– Де?.. Коли?..

– Та тоді, як упав...

– Ет-та, поркарія!.. – з крайньою досадою скрикнув Зенобіо. – Не можеш іти?.. То що ж тепер?.. Вертатися додому?

– Що?! . Додому?! – відразу схопився Нене. – Ні, я додому не вернуся, поки Семипалий живий! Я йому віддячу і за Кастро і за себе!.. Ходім, тату, ходім!.. Мене вже не болить так дуже...

Старому було жаль сина, обличчя якого аж зблідло від болю, і він би вже навіть погодився вернутися додому, але знав, що упертий Нене не послухає його.

– Ну, то ходи, – сказав. – Але помалу, помалу... Головне – щоб не випустити його до ріки, на відкрите місце... Я тобі казав, що в лісі він дурний. А ще, коли не має набоїв, то від нас він не вислизне. Ми його руками візьмемо.

Та Нене, помимо всіх своїх героїчних зусиль і помочі батька, ледве-ледве посувався, і тому вони скоро згубили слід своєї жертви.

– Нічого, сину, – говорив підбадьорююче батько. – Ось, як смеркне, розташуємось на нічліг, прикладемо до ноги листа кактусу, і до завтра – як рукою здійме... А він уночі також не тікатиме. Десь залізе на дерево і сидітиме... Жульо напевне догадається і завтра випустить нам на допомогу собак. Тоді – йому кінець!..

Йшли тепер навгад, тільки більше-менше догадуючись, куди міг податися втікач. Нарешті, натрапили на чистеньку галявину, яку з одного боку охороняла висока скеля, і Зенобіо зупинився.

– Отут і сядьмо, сину. Вогню, на всякий випадок, розкладати не будемо. Пересидимо якось до ранку так... Покажи но твою ногу...

Нене мало не зімлів від болю, коли батько стягав йому чобіт. Але затиснув зуби і мовчав.

– Барбарідаде! – аж за голову вхопився Зенобіо, коли побачив спухлу ногу. – І як же ти міг іти?!

Нене не відповів. Як він ішов – так ішов. Це був його секрет.

Зенобіо зараз же взявся роздирати грубі листя кактусу, яких успів назбирати по дорозі, і прикладати обережно до розпухлої ноги. Потім зняв з шиї вовняний шалик і туго обвинув ним цілу ступню.

– Нічого, – сказав упевнено, – зараз буде легше.

Дійсно, хлопцеві відразу полегшало. Він навіть повеселів і, сидячи, дещо помагав батькові, коли той взявся з гнучких гілляк і бананового листя майструвати якийсь захист від дощу на ніч. Той захист не вийшов, щоправда, дуже вигідним, але і Зенобіо, і Нене, як справжні мешканці лісу, до особливих вигод не були зовсім призвичаєні. От аби можна було так-сяк сховати голову й плечі та уникнути бодай половини того купелю, що його приносив дощ – і вже добре.

Так улаштувавшись, повечеряли тим, що мали зі собою, і Нене відразу заснув, а Зенобіо лишився на сторожі.

А що ж робив у той час Арасі?

Він ішов обережно, розглядаючись у різні боки, поки було можна. На його щастя, в холодні, дощливі дні лісні обивателі є ліниві й неохочі до полювання, а гадюки взагалі знаходяться в стані півсну. Однак, голод виганяє з печер і берлог голодних хижаків на полювання навіть і в найгіршу погоду. Особливо ж вночі часто можна наткнутися на ґрашаїня[79]79
  Ґрашаїнь – рід вовка.


[Закрыть], пуму, жакватіріку[80]80
  Жакватіріка – леопард.


[Закрыть], а найгірше – на онсу[81]81
  Онса – яґуар.


[Закрыть]. Ця не боїться людини зовсім, і зустріч з нею є дуже небезпечна. Найкращим виходом було – вилізти на дерево. Правда, і там можна зустріти пуму, або гадюку. Та пуми рідко коли важаться напасти на людину, а гадюки в холодні ночі сплять.

І, поки ще стемніло, Арасі вибрав собі відповідне дерево, на якому не видно було нічого підозрілого, та подерся на нього. Вмостившись добре на грубій гиляці, стягнув наплечника, аби трохи підкріпитися. Коли розв’язав мішок, пригадав собі Обу і в думках подякував йому за те, що не дозволив йому там, перед печерою, залишити цієї ноші. У мішку знайшов дуже потрібні речі: були там ще деякі харчі, вогка білизна, що її вони поскидали з Данком у печері, вовняний светер, шнурок, казанок і навіть великий факон. Ним Арасі особливо втішився і аж тепер пригадав собі, що власноручно вкинув його в мішок, коли пакував речі, лиш тоді від поспіху й страху перед Обою сам того не помітив. Була ще також пачка з фоґетами.

«І це добре, – подумав Арасі. – На випадок чого – полохатиму звірів. Ні, таки добре зробив Оба, що не дозволив мені скинути мішка!..»

Причепив факон до пояса, одягнув теплий светер, підмостив ліпше сидіння на гілляці, повісив побіч пачку з фоґетами, розтягнув над нею і над своїми плечима ґумовий плащ і взявся вечеряти. Давився сирою фарофою[82]82
  Фарофа – платки з кукурудзи.


[Закрыть] і жилавим сирим шярком[83]83
  Шярко – в’ялене м’ясо.


[Закрыть], але і це йому видавалося досить смачним. Потім ще зліз, набрав з поблизької річечки води у казанок і щойно тоді, влізши знову на дерево, прив’язався до стовбура шнурком, щоб у сні не впасти, і попробував заснути.

Але спати він не спав, лише мучився. Дошкуляв йому холод, тіло терпло від незвичного положення, а розіп’ятий плащ погано хоронив перед дощем, що накапував цілу ніч. Кожний звук будив його з дрімоти, шелести внизу та ричання звірів холодом зупиняли серце. Ніч видавалася безконечною, і тільки коли десь понад густим верховіттям дерев виплив у небо затемнений хмарами окраєць пізнього місяця, він таки заснув.

Стежки зходяться

Як для Данка, що мав при собі великі гроші, так і для Жакоба, що втік з в’язниці, було небезпечно зустрічатися з людьми, а тим більше входити під незнайому стріху. Але обоє вони знаходилися вже на тій межі, коли людині стає байдуже до того, що з нею станеться. Пережили жахливу ніч, половину якої витратили на боротьбу з грізною рікою, другу половину ночі й половину дня тинялися по безлюдній Ґваїрі, голодні, виснажені, мокрі, закостелілі від холоду. Тому, коли несподівано побачили халупину, що стояла на високому горбочку, без роздумувань потягли до неї свої змучені ноги.

Втішилися дуже, що на їхній виклик ніхто не обізвався, а ще більше втішилися, коли зайшли і побачили її зсередини. По всьому було видно, що власник цього житла був господарним і перебував на острові довго. Тому й не диво, що урядився навіть в деяким комфортом: з камінців та глини збудував собі піч, мав про запас сухі дрова, для спання грубо настелив сухої трави і звірячих шкур, а замість шафи прибив широку поличку, на якій у строгому порядку стояли менші й більші бляшанки та найнеобхідніше кухонне начиння. Були навіть двері, щоправда трохи криві й погано припасовані, але все ж двері. Стіни, виплетені з таквари[84]84
  Таквара – троща. (Примітка авторки). Тобто трощені гілки, хмиз. (Примітка упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть] й обмазані глиною та груба стріха дуже добре хоронила від вітру й дощу, і коли подорожні опинилися під їхнім захистом, відчули велику втіху.

Як слід було догадуватися, потрапили вони до житла фахового мисливця на крокодилів, шкіра яких тепер має великий попит. Чи поїхав він з якимись орудками, чи просто втік на берег перед небезпечною погодою – невідомо. Тільки ж все вказувало на те, що хатина кілька днів стоїть порожньою.

В такі дні кожний бездомний мандрівник тужить за вогнем. Бо вогонь гріє, вогонь допомагає зробити теплу страву, вогонь охороняє від дикого звір’я, вогонь веселить душу і вселяє в серця надію. Вогонь, чи то посеред поля, чи то посеред лісу стає мандрівникові тимчасовим домом.

Велика річ для мандрівника – вогонь!

Отож, перше, що зробили Данко і Пойзе – запалили вогонь. Пхалися один перед другим, щоб погріти руки, щоб вдихнути теплого, змішаного з димом повітря, щоб, нарешті, тільки полюбуватися самим видом вогнених язичків, що весело застрибали на сухих дровах.

Та Пойзе не вдоволявся самим теплом. Він метнувся до полички, почав відкривати одну бляшанку за другою і радісно дивувався:

– Риж!.. Фасоля!.. Свічки!.. Цукор!.. Сіль!.. Смалець!.. Кава!.. Шярко!.. Ги-ги-ги!.. Коли двоє людей мають стільки всякого добра, а ще й вогонь до того, то будуть дурні, коли голодуватимуть...'

І він зараз же заходився коло приготування страви: побіг по воду, поприставляв до вогню чавунні казанки, нарізав шярко і щось при тому все говорив і говорив, видно, страшенно вдоволений своїм заняттям.

Через яку годину обидвоє уминали ледве обварене в’ялене м’ясо, густо засипане рижом і попивали ту їду солодкою чорною кавою.

Вогонь весело потріскував, мокра одежа й взуття сушилися коло теплої печі, і від чаду, пари та тютюнового диму, змішаних разом, в хатині ставало душно.

– Пойзе, – сказав Жакоб, облизуючи ложку і з жалем заглядаючи до спорожнілого казанка, – краще трохи, як взагалі нічого. Але ще краще, коли людина, пообідавши, з’їсть потім і вечерю...

Вирікши таку слушну думку, він забрав казанки і знову пішов по воду. Вернувшись, насипав до одного чорної фасолі, до другогоо знову нарізав шярко і пообгортав їх дбайливо жаром.

– Пойзе, – бурмотів при тій роботі, – найкраще, коли страва вариться тоді, як чоловік спить і не нудиться від чекання. А коли люди мокли цілу ніч і цілий ранок до самого обіду, то й сон їм ніяк не зашкодить...

– Маєш рацію, Жакобе, – відповів Данко. – Але навіть коли б мені зараз сон і мав зашкодити, то я все одно не витримав би. У мене очі злипаються і все тіло, як дерев’яне. Ах, яка та ніч була страшна!..

– Пойзе, коли людина цілу ніч тільки те й робить, що топиться то в ріці, то під дощем, то їй мусить бути дуже страшно...

Знайшовши цілковиту згідність у поглядах на минулу ніч, наші герої більше не говорили, а порозтягались поруч на м’якій постелі, сяк-так поприкривалися шкурами і зараз же поснули, як убиті.

Спали вони довго і попрокидались від лункого бубоніння дощу, який ллявся так сильно, що навіть груба стріха їхнього пристановища почала протікати. На дворі вже темніло. Вогнище погасло і в халупі стало холодно.

Пойзе довго потягався, позіхав, кудовчив свою рижу чуприну, поки нарешті встав, засвітив свічку і заходився розкладати новий вогонь.

Данко встав і собі, переглянув свою одежу і побачив, що вона майже суха. То ж одягнувся, взувся і сів знову на постелі. Сидів, мовчки дивився на свого незвичайного товариша, і якийсь неспокій закрадався у його душу. Хлопець старався зрозуміти цей неспокій, старався вияснити собі, звідки в нього зароджується гостре недовір’я до цього рижого дивака? Адже Пойзе спас його від певної смерти в печері, спас його від Оби й Арасі, спас його від божевільного Жуля, вернув йому не тільки гроші, але й зброю, дбайливо прикривав його своєю широкою пелериною, коли вони сиділи вночі над берегом а потім блукали по острові, поки не знайшли оцієї хатини. Та вже й тут Жакоб робить усе так, ніби він є слугою Данка. Отже, здається, в щирості цього чоловіка не можна було сумніватися. І, поки вони разом тікали, пливли рікою, блукали по Ґваїрі, Данко дійсно не сумнівався, не мав попросту часу над тим думати. Та от тепер, коли завдяки цій людині вирвався кілька разів із смертельної небезпеки і опинився у затишному сховищі, ситий і обігрітий, у нього зароджується недовір’я. Чому? І, зрештою, що Пойзе міг зробити гіршого, як не забити його, пограбувати і втекти. Але, в такому випадку, навіщо він прийшов у печеру? Навіщо віддав йому гроші? Чому остерігав його перед родиною Зенобія? Для чого чекав Данка, коли Жульо мав намір їх обох постріляти?

Цього всього хлопець не міг зрозуміти.

– Який жахливий дощ! – сказав нарешті Данко так, аби щось сказати.

– Пойзе, дощ є жахливий...

– І що ми будемо робити тепер?

– В такий дощ ніхто нічого не може робити, – відповів Пойзе і поліз до полички по риж.

Вогонь знову палахкотів, у казанках забулькотіло. Блідий язичок свічки коливався і стелив по хатині тремтливі тіні.

Думки Данка пішли іншим руслом. Думав про батька, і серце його болісно стискалося. Що там тепер той бідний тато переживає? Що робить тепер? Що думає про Данка? Ах, Боже, а Данко вже так стужився за ним, ніби не бачив його довгі роки!..

За батьком в уяві Данка виринули інші обличчя: падре Вісенте, Коарасіаба, Аліса... І всі вони, як і все те, що лучило його з Санто Антоніо, видалися йому такими близькими, такими рідними і одночасно такими далекими, як щось давно-давно минуле.

Думкам Данка вторував монотонний шум дощу, який лляв і лляв безугаву.

На землю налягала густа ніч. В халупі повисла похмура мовчанка, яка, чим довше тяглася, тим більше набирала таємничого змісту і тим тяжче було її увірвати. Пойзе сидів перед піччю, глибоко задумавшись, і в червонавих відблисках вогню здавався ще рижішим, як був насправді. Данко довго придивлявся до нього, і серце його почало знову бити на сполох.

«Він щось замишляє! – подумав з глибоким переконанням. – Він щось криє від мене, і всі його вчинки – це якась хитро обдумана гра. Але чого він хоче, чого?.. Може спитати його?.. Ні, краще нічого не питати і не давати по собі пізнати, що я йому не вірю. Будемо водити один одного за ніс...»

– Пойзе, – зрушився з місця Жакоб, – коли вечеря є готова – не треба її відкладати на сніданок... Ходи, Данку, будемо їсти.

– Чудово, Пойзе! Будемо їсти, – сказав Данко таким ненатурально піднесеним голосом, що Жакоб здивовано і підозріло глянув на нього.

Посідали вечеряти, але Данкові їда не йшла в душу. Шярко на цей раз чомусь відгонило неприємним запахом, неперебрана фасоля тріщала на зубах. Зате Жакоб ковтав і ковтав, аж дивно було, де це в ньому все зміщається...

– Що ж ти, хлопче? – спитав Пойзе. – їж. Така нагода рідко коли трапляється.

– Дякую, я вже наївся, – відповів хлопець, відложив ложку і вийшов на двір.

Довкола капотіло і шуміло, а крізь шум доносилося рокотання роздратованої ріки. Зривався вітер, і слід було чекати, що він або розжене хмари, або принесе дощеву бурю.

Постоявши хвилину, Данко вернувся назад, сів знову на постелі й задумався. А Пойзе, поприбирав рештки вечері, заварив каву і подав Данкові. Сам скрутив цигарку, вмостився навпроти печі і напереміну то затягався димом, то попивав каву, дивлячись зосереджено у вогонь.

Знову повисла в халупі тяжка мовчанка, знову відчувалося наближення чогось страшного, зловісного...

І те страшне, зловісне раптом почало надходити звідкись знадвору: спочатку десь далеко почулося шипіння, що поволі переходило в рев, а потім усе задудніло, затріщало, аж, здавалося, здригнулася земля. Ніби по острові хтось перекотив тяжким валом, запряженим чвіркою осатанілих коней, що гнали наперед зі страшною силою.

Жакоб і Данко інстинктивно пригнулися і посхиляли голови, а вал прокотився над ними, зірвавши частину стріхи.

– Господи, що ж це таке?! – перелякано скрикнув Данко.

Пойзе не вспів нічого відповісти, бо зараз же буря наскочила другим валом, а враз із тим з розмаху відчинилися двері і на порозі став... Оба.

Коли б хатину перекинуло долівкою догори, то це б не зробило більшого враження. Данко й Пойзе просто покаменіли, дивлячись на несподіваного гостя, що стояв перед ними, тримаючи в обох руках наготовлені до стрілу пістолі, і грізно світив очима.

Але й гість був також вражений не менше від них обох, хоч і не такий переляканий. Постоявши кілька секунд, показав в усмішці свої прекрасні білі зуби, поховав пістолі за пояс і бовкнув:

– О-ба! Яке миле товариство!.. Як бачу, то ви зовсім добре улаштувалися...

Жакоб зігнувся, знітився і став наполовину нижчий.

– Пойзе, – відповів солодким голосом, – кожний улаштовується, як може...

– Маєте щось їсти? – владно спитав Оба.

– Пойзе, маємо. Я ніби знав, що має хтось прийти і зварив більше, бо...

– Давай! – увірвав його Семипалий і сів проти печі, де недавно сидів Пойзе.

Данко не міг обізватися ні словом. Його так потрясла нова зустріч з Семипалим, що він попросту онімів. Тепер уже нема надії, що вирветься від них, що врятує гроші. Зрештою, чи тільки гроші?.. Може навіть і життя...

І він похмуро дивився то на одного волоцюгу, то на другого, а тим часом всіма силами старався придумати якийсь шлях до спасіння. Дивився, порівнював їх і бачив між ними величезну різницю. Оба поводився впевнено і спокійно. Рухи його, як рівно ж владний голос, зраджували людину, що вміла панувати і наказувати. Натомість Пойзе тремтів, гнувся, услуговуючи товаришеві, і все старався заглянути йому в очі. Коли ж зустрічався поглядом з Данком, то дивився так благально, ніби просив пробачення і зрозуміння.

Семипалий вдавав, що не звертає зовсім уваги на присутніх і є весь зайнятий казанками з їдою. Однак Данко добре бачив, як його очі, прикриті густими віями, сторожко слідкували за кожним рухом Пойзе, водночас не випускаючи з поля зору й Данка. На правій руці у нього бракувало мизинця, на лівій – мизинця й середнього, але він так спритно орудував рештою, ніби бракуючих пальців йому зовсім не було треба.

– Можеш уже це забрати, – обізвався Семипалий до Жакоба, відсуваючи рештки їди. – Давай каву!

Випив мовчки подану каву, перехрестився, закурив і тоді звернувся до Данка:

– Ну, хлопче, як же це ти?.. Дуже сприятелювався з цим рижим заволокою, е?

Данко подивився на нього сміливо і відповів:

– Властиво, тобі яке до того діло, чи сприятелювався, чи ні?

– О-ба! – зареготав Семипалий. – А ти ще й досі брикаєшся?! Я думав, що мій приятель тебе вже досі укоськав. Бо він отак: «Фойзе», «Фойзе» – і обмотає хоч і самого чорта.

Жакоб постарався стати за плечима Семипалого, зробив Данкові якийсь знак і нарешті сказав:

– Данку, піди принеси води, Я вже кілька разів ходив, тепер твоя черга...

– Данко нікуди не піде! – рубнув Семипалий. – Твої секрети мені нецікаві, і ти не старайся влазити мені за плечі, бо зараз набереш!

Пойзе зовсім розгубився, ненатурально загигикав і почав нервово заломлювати свої довгі пальці.

– Як хочеш... – сказав багатозначно. – Як хочеш... Можна обійтися й без води...

– Не без води, а без секретів! – поправив Оба. – Тепер мені тільки цікаво знати, коли ви думаєте шукати скарбів і як будете ділити між собою?

Це питання, вимовлене спокійним і навіть байдужим тоном, справило враження блискавки з ясного неба. Жакоб спочатку вирячив від здивування очі, а потім з досадою махнув рукою і сплюнув:

– Пойзе, – сказав злобно. – Дурень може одним словом знівечити найтоншу роботу...

А Данко, для якого в одну мить все стало зрозумілим, не відповів нічого, лиш обережно почав просувати руку до того місця, де під шкірами лежав пістоль. Та зараз же побачив, що його намір не вдався, бо в Семипалого вже з-під мокрої пелерини блищала чорна цівка, а обличчя в той час приязно усміхалося.

– Спокійно, малий, спокійно! – сказав люб’язним тоном. – В ці забавки я вмію ліпше грати, як ти... Краще скажи мені, як ви між собою договорилися?

– Онофре! – вмішався поденервований Пойзе. – Коли ти вже попсував мені всі пляни, то найліпше будемо грати у відкриті карти.

– О-ба! Ти досі найліпше грав у закриті, і сумніваюся, чи інакше потрапиш.

– Потраплю! – мотнув Пойзе своєю рижою головою. – Слухай сюди: хочеш половину? Вважай, що досі ти нічого не зробив, лише все псував. Але, хай буде – половина! Пристаєш?

– Половина чого?

– Всього: грошей і скарбів.

– О-ба! Вже й скарбів?! – іронічно перепитав Семипалий.

– Пойзе, коли я з цього шмаркача видушу його таємницю, то будуть і скарби.

– Хе-хе! – далі іронізував Оба. – Щойно видушиш?! А я думав, що він тобі вже признався.

– Не признався, бо я його ще не питав. Але, коли почну питати – признається!

Данка при тих цинічних торгах все більше й більше огортав холодний жах. Він бачив, як жовті очі Пойзе засвітилися лихим вогнем, лице викривилося потворною гримасою, а тіло почало дрібно тремтіти.

– Жару маємо досить, – заговорив спішно, бризкаючи слиною. – На острові тепер нема ні живої душі... Ніхто нічого не почує... А, зрештою, все є засоби, щоб затамувати надмірно голосні крики...

Жакоб став такий страшний і огидний, що навіть Оба здригнувся і встав.

– Замовчи!.. – сказав глухо, відступаючи до дверей. – Я на такі речі не здібний.

– То ти собі вийдеш десь далі, – продовжував Жакоб, – а я залишуся з ним сам. Я й сам дам раду...

– Замовчи!.. – ще раз повторив Семипалий, і його темне лице від блідости стало зеленим. – Онофре є злодієм, ошустом і вбивником, але катами бридиться!

– Пойзе, Жакоб також не є катом, поки його до цього не змусять...

– Ні, ти є катом, рижий! Ти є катом і найпідлішим зрадником! Дурний є той, хто пристане до спілки з тобою, бо ти і найвірнішого товариша можеш зрадити і вбити, коли тільки вибереш зручний момент. Я не годжуся на твою половину! Не годжуся тому, що ти негідний навіть злодійської спілки, і тому, що... ти вже не вийдеш звідси живим!..

Оба стояв, упершись плечима об двері, тримав у руці пістоль. З-під розстебненої сорочки видно було хрест, який то здіймався, то опадав на тяжко дихаючих грудях.

Пойзе мовчав, розгублено опустивши руки, і на обличчі у нього застигла труп’яча посмішка.

– Досить! – грізно увірвав сам себе Оба. – Тепер признавайтеся, у кого з вас гроші?!

– Гроші є в мене! – помалу звівся на ноги Данко.

– Давай сюди! – наставив руку Семипалий. – А тоді поговоримо з тобою і про скарби...

Хлопець твердою ходою підійшов до Семипалого, став перед ним у віддалі двох кроків і раптом рванув себе за комір сорочки, оголюючи груди.

– Дивись, – сказав тихо, – це – благословення моєї покійної матері, може, таке саме, як і в тебе... На її пам’ять я присягнув, що не зраджу таємниці скарбу нікому... Тепер вдруге кличу душу своєї матері на свідка і кажу ще раз: таємниці не зраджу і грошей, що їх маю при собі, добровільно не віддам!.. Стріляй! – і Данко підставив груди.