Текст книги "Бог вогню. Том 2. Драма на Ґваїрі"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 13 страниц)

Ольга Мак

БОГ ВОГНЮ

Перша в українській літературі пригодницька повість з бразилійського життя викликала велике зацікавлення не лише серед юнацтва, але й серед старших читачів.

Авторка подає в цій повісті на тлі пригод українського юнака – дуже барвисті описи бразилійських краєвидів, людей, побуту, звичаїв, історії, зокрема вірувань та переказів тамошніх індіян. Читач, слідкуючи за долею героїв повісти, незамітно засвоює різнородні відомості про цю країну.

Перший том повісти «В Санто Антоніо» розгортає барвистий образ життя бразилійського селища, в яке попадає український юнак, Данко Сокіл. Він заприязнюється з вождем ґваянського племени, Коарасіабою, якого прогнав вождь ворожого племени, Убаріжара, і ошуством [1]1
  Ошуство – ошуканство, шахрайство. (Примітка упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть] підкорив собі ґваянців. За старовинним індіянським переказом, силу і значення може привернути ґваянцям віднайдення захованих племінних клейнодів. Коарасіаба через своє каліцтво не може перенести до племени клейнодів, захованих у йому лише відомому сховку, і зобов’язує до цього Данка. Частину цієї зобов’язуючої розмови підслухує зледащілий внук Коарасіаби. Він хоче дізнатися про місце сховку скарбів і підмовляє Данка поплисти з ним човном по Парані.

Обидва юнаки, виїхавши потайки з оселі, попадають у крутіж несподіваних і дуже грізних пригод, про які читач довідається з дальших томів повісти.

Ольга Мак

Бог вогню

Пригодницька повість з бразилійського життя

Другий том

Драма на Ґваїрі

Мюнхен 1955

Українське видавництво

Всі права застережені

Copyright by “Ukrainian Publisher`s“

Munchen, Zeppelinstr. 67.

Printed in Germany

___________________________________________________________

З кооперативної друкарні «ЦІЦЕРО» в Мюнхені, Цеппелінштрассе 67

Зрада

Коарасіаба вернувся від хворого в обідню пору. Увійшов на пусте подвір’я, попробував замкнені двері від дому Соколів і почвалав до своєї оки[2]2
  Ока – по-індіянськи: хата, халупа. (Тут і далі у виносках примітки авторки, крім тих, що позначені як примітки упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть]. Ноги у нього боліли страшенно, ніби хто по кістках поров уздовж і впоперек тупою пилкою. Тому, увійшовши до прохолодної оки, з насолодою розтягнувся на розстеленій шкірі, набив свою розрадницю-люльку міцним тютюном і затягнувся густим димом. Лежав нерухомо, а різні думки непроханими гостями лізли в голову, потім тікали геть і змінялися іншими.

– Яка страшна ця спека перед дощем, – думав Коарасіаба. – А дощ буде холодний... Буде навіть буря... Треба буде спробувати натерти ноги виваром з кореня укатаї[3]3
  Укатая – бразилійська рослина.


[Закрыть], змішаним з товщем[4]4
  Товщ – жир. (Примітка упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть] їжака... Ах, ті ноги!.. Біль у них гуде, немов найбільший дзвін на дзвіниці... Треба би було подивитися, чи Рріко[5]5
  Рріко – так називалася освоєна папуга Коарасіаби.


[Закрыть] має що їсти... Коли Данко прийде – скажу йому... Данко... Данко має їхати... Іван має повернутися завтра... Погано йому буде під дощем... А той чоловік добре зробив, що прийшов по мене, бо був би хлопець загинув... Шкода, коли такий великий син помре... Хі-хі, які ті білі люди дурні!.. Найпростішої хвороби не вміють лікувати... От хоч би й мавп’яче лігво[6]6
  Мавп’яче лігво – індіанська назва однієї хвороби (див. стор. 185, І. Том).


[Закрыть], як було з Данком... Данко також помер би, неодмінно помер би!.. А от я його вилікував, і він тепер житиме... А коли виросте – піде в Долину Іґурей... Цікаво, який тепер Ранок[7]7
  Ранок, або Коема – внук Коарасіяби.


[Закрыть]?.. Напевне вже великий і сильний юнак з нього... Коли візьме у свої руки берло Соняшної Династії, а на голову одягне золоте акванґапе[8]8
  Акванґапе – прикраса з пер, що її вбирають індіяни на голову.


[Закрыть] – всі впадуть перед ним ниць... І одягне колись!.. Вони лежать спокійно під водоспадами і їх ніхто не забрав... Арасі хотів, щоб йому зрадити таємницю скарбів... О, йому такої таємниці не можна довіряти!.. Нікчемний маландро[9]9
  Маландро – драбуга, дрантюх.


[Закрыть], ботокуд[10]10
  Ботокуди – індіанське плем’а, аке ворогувало з ґваанцями.


[Закрыть], ганьба ґваянців!.. А вчора підслухував... Треба буде його спитати, що він чув?.. Але він знає, що я йому того не подарую, і тому боїться приходити... Данко також десь забарився сьогодні й не приходить з обіду...

Коарасіаба підвів голову і почав прислухуватися, але, не почувши нічого, ліг знову.

– Цей Данко також не все буває слухняним, – подумав роздратовано. – Батько йому наказував не відходити надовго від дому, а він десь напевне сидить з падре[11]11
  Падре – пан отець.


[Закрыть] Вісенте і слухає якихось історій... Або, може, зустрівся десь з хлопцями на вулиці... А все тому, що його Іван ніколи не б’є... Коли б його так виховувати, як виховували колись у нас, то було б зовсім інакше... О, посмів би Ґварасе або Ґвапі[12]12
  Ґварасе і Гвапі – вбиті сини Коарасіяби.


[Закрыть] мене не послухати!.. Ех!.. Коли б хоч шімарону[13]13
  Шімарон – бразилійський напиток з листя герва мате.


[Закрыть] напитися, бо спрага мене мучить і втомлений я дуже сьогодні...

Коарасіаба зітхнув ще раз, відложив люльку і обернувся на спину. Старався лежати нерухомо, щоб дати відпочинок цілому тілові, а особливо втомленим ногам. А між тим якийсь неясний, неокреслений неспокій прокидався йому в душу і тихенько клубочився під серцем. Коарасіаба нервово поворухнувся, ніби шукаючи вигіднішого положення, і знову застиг, заплющивши очі. Лежав так досить довго і вже почав навіть дрімати, коли раптом якась сила шарпнула ним і примусила сісти.

– Данко! – думав уголос. – Чому так довго Данко не приходить з обіду?..

І тут старий відчув інстинктовно, так як вміють відчувати індіяни, що щось сталося. Що саме – він не знав, але все його єство підказувало, що сталося щось небезпечне, погане.

Коарасіаба почав мерщій вставати, перемагаючи втому і біль в ногах, і, спираючись всім тілом на ціпок, ледве висунувся зі своєї халупи.

Сонце вже звернуло з полудня, але прало землю з усіх сил своїми вогненими батогами так немилосерно, що прозоре повітря тремтіло і, здавалося, аж дзвеніло. І хоч на небі не було видно ні однієї хмаринки, Коарасіаба знав, що буде буря з дощем. Знав це так непомильно, як і те, що по дневі наступить ніч, а тому навіть не думав над тим. Всі його думки звернулися до питання: чому так довго нема Данка?

Він ще раз подивився на замкнений дім, повів очима по безлюдному подвір’ї і став прислухатися. Та ніщо не зраджувало присутности хлопця ні на ближчій, ні на дальшій віддалі. І Коарасіаба, ще більше занепокоєний, попростував до воріт, навіть не кинувши оком на папугу, хоч перед тим збирався дати їй їсти.

Вийшовши за фіртку, зустрів босоногого монастирського вихованця, котрий поспішно сказав:

– Падре Вісенте просив, аби Данко зараз же прийшов на обід.

Кожний інший на місці Коарасіаби неодмінно спитав би: «Як? Хіба Данко ще не був на обіді?!» Але для старого індіянина таке питання виявилося зайвим, а слів він не любив тратити даремно. Тому не спитав нічого, навіть нічого не відповів. Тільки зіниці його очей звузились і стали гострі-гострі, і він, відсунувши босоногого хлопця з дороги, як усувають непотрібну річ, подався просто в містечко, відразу забувши про біль у ногах.

Йшов спішно нервовою ходою і пильно розглядався по затихлому й опустілому від спеки містечку. Інколи на секунду зупинявся, ловлячи чуйним вухом дитячі голоси, та зараз же, хитнувши заперечливо головою, йшов далі. Так даремно обійшов ціле Санто Антоніо: Данка не було ніде. Нарешті, щось подумавши, пішов до склепу Саміра.

Турок сидів після ситого обіду на стільці коло входу й солодко дрімав, коли над його головою несподівано розітнулося питання, вигукнуте грізним голосом:

– Ти не бачив Данка?

Самір спросоння кинувся так сильно, що мало не впав зі стільця, і його сон відразу відлетів. Був не тільки переляканий, але й здивований, бо Коарасіаба ніколи до нього ні за чим не приходив.

– Що? – спитав, протираючи очі. – Данка?.. Ні, Данка сьогодні я не бачив. Приходив тільки Арасі. Його посилав Данко.

– За чим посилав? – ще грізніше питав Коарасіаба, напираючи грудьми на Саміра.

Переляканий Самір поспішив для безпечности залізти за ляду і вже звідти давав дальші пояснення:

– О, то Данко вирішив зробити перед від’їздом несподіванку для свого батька. Адже сьогодні маємо Сан Жвона, іменини сеу[14]14
  Сеу – пан.


[Закрыть] Івана, і Данко робить прийняття для всього містечка. Буде багато їжі, багато питва і багато-багато фоґетів[15]15
  Фоґети – фоєрверки, ракети.


[Закрыть], І Коарасіабу запросять напевне також, аякже! Завтра Коарасіаба їстиме досхочу рожеву ковбасу, питиме солодке пиво і...

Та Коарасіабу зовсім не приваблювали перспективи такої гарної гостини, і він увірвав Саміра на півслові:

– Ну, і де ж тепер Арасі? – спитав різко.

– О, Коарасіабо, – скрутився Самір, ніби й справді був винен, – звідки ж я можу знати про те, де є тепер Арасі? Напевне з Данком готуються вдома до завтрішнього прийняття...

Індіянин більше не слухав. Обдарувавши турка повним ненависти поглядом, він круто обернувся і пошкандибав геть.

– От дикун! – забурмотів Самір, вилазячи з-за ляди. – Ти говори до нього, як до культурної людини, а він – тьфу!..

Сплюнувши, розсерджений турок знову сів на попереднє місце, а Коарасіаба йшов, сам не знаючи, куди й чого. По дорозі зупинив двох хлопців і спитав їх, чи вони не бачили Данка. Ні, Данка хлопці не бачили.

– А бачили Арасі?

Арасі бачили: він йшов разом з Бенедітом до річки і несли багато якихось пакунків.

Ця відповідь не пролляла ані трохи світла на неясну справу, тільки зміцнила певність Коарасіаби у тому, що сталося щось поганого.

– А де Бенедіто? – знову спитав хлопців. Того вони також не знали.

Коарасіаба вже не випитував нічого, тільки знову круто повернув у другий напрямок у той бік, де під лісом тулилася убога ліплянка, прикрита пальмовим листям. Там жила родина муринів[16]16
  Мурин – чорношкіра людина, негр. (Примітка упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть], що складалася з батька, матері і вісьмох дітей, найстаршим з котрих був тринадцятилітній Бенедіто.

На порозі ліплянки сиділа Барбара – мати Бенедіто і тримала на колінах чорне, замурзане немовля. Довкола ліплянки впереміжку з поросятами і курми бігали майже голі, чорні діти, а на траві проти сонця білилася пірвана дитяча білизна.

Коли старий індіянин наблизився до хати, Барбара схопилася на ноги і притулила немовля міцніше до себе, а решта дітей вмить збіглися до матері, стараючись заховатися за її широкою спідницею. Хоч в цілому Санто Антоніо ніхто не міг нічого поганого про Коарасіабу сказати, однак всі, а особливо жінки й діти, позаочі називали його чарівником і боялися з ним зустрічатися віч-на-віч.

– Де Бенедіто? – без ніяких передмов, суворо спитав Коарасіаба.

Муринка, налякана несподіваними відвідинами, а ще більше неприязним тоном гостя, не відповідала нічого.

– Де Бенедіто, я питаю? – повторив ще гостріше Коарасіаба.

– Не... знаю, – ледве здобула голос Барбара.

– Ти знаєш! – крикнув злісно Коарасіаба. – Кажи, де Бенедіто?!

– Бенедіто пішов ловити рибу, – випалила раптом маленька дівчинка і, сама злякавшись такої відваги, сховалася за маминою спідницею.

– Пс! – сердито сикнула на неї зраджена мати. – Я не знаю, куди він пішов. А... для чого тобі Бенедіто?..

Та Коарасіаба не мав звички відповідати на питання. Почувши те, що йому було треба, він, навіть не глянувши на збиту в переляці родину, обернувся і пішов геть.

Прямував тепер в сторону ріки, де мав бути Бенедіто. Коарасіаба знав добре всі місця, в котрих найкраще ловиться риба, і відразу догадався, куди треба було йти. Йшов, не дивлячись під ноги, і тільки, коли потрапляв у ямку або на засохлу грудку глини, поскрипував зубами від болю, котрий відчував, але над котрим не думав.

– Данко посилав Арасі до Саміра по їжу й питво, – бурмотів він. – А Арасі з Бенедітом носили якісь речі до ріки... Для чого?.. І куди міг подітися Данко?..

Шукаючи безуспішно якогось пояснення на всі ці незрозумілі речі, Коарасіаба досягнув краю крутого схилу, що біг вниз. З цього високого берега побачив маленьку постать Бенедіта, який сидів над вудкою коло води.

Давній інстинкт прокинувся у старому індіянинові. Він не гукнув на хлопця, не пішов до нього втоптаною стежкою, а якось зовсім не здаючи собі справи – для чого? – зігнувся і пірнув у густі зарослі, що росли обабіч стежки. Підкрадався, не роблячи найменшого шуму, інколи тільки обережно підводив голову і поглядав довкола, а потім знову згинався і плазував, спритно і скоро, як ящірка. Не минуло й десяти хвилин, як опинився в кількох кроках від хлопця. Бенедіто, ніби щось передчуваючи, озирнувся неспокійно назад, але, не зауваживши нічого підозрілого, тільки перевірив приманку на гачку і знову закинув вудку. В той же момент Коарасіаба зробив котячий стрибок і вп’явся чіпкими пальцями в плече хлопчини. Від несподіванки Бенедіто конвульсійно шарпнувся і повернув до напасника обличчя, посіріле від невимовного жаху. Цей жах іще збільшився, коли він побачив над собою лице індіянина, перекошене гримасою великої злости. Подивившись в очі Коарасіаби, повні дикого вогню, Бенедіто мало не зімлів, а крик, готовий зірватися у першій хвилині з його уст, застряг у горлі твердим клубком.

– Бенедіто, – зашипів йому просто в обличчя Коарасіаба, – куди ти сьогодні ходив з Арасі, га? Кажи! – і він ще тісніше стиснув плече хлопця.

Серце зовсім завмерло в грудях Бенедіто. «Ого – шибнула в його голові думка, – та поїздка мені відразу видалася підозрілою!.. І напевне Арасі щось дуже погане встругнув, коли старий такий лютий».

– Ну, – наглив Коарасіаба, – куди ви ходили?

– Я... Я... Я не знаю, – нарешті забелькотів Бенедіто, завертаючи сиво-блакитними білками своїх величезних очей. – Я не знаю...

– Знаєш! – тупнув босою ногою в землю Коарасіаба. – Ти знаєш! Що ви носили до ріки, кажи!..

«Ов, аж тепер я пропав! – помертвів Бенедіто. – Нема сумніву, що Арасі з Данком когось пограбували і втекли. А мене тепер посадять до в’язниці за те, що я їм помагав. Ліпше ж до нічого не признаватися!»

Так постановив собі хлопчина, а тим часом його тремтячі, задеревілі від страху уста, які не звикли говорити неправди, вимовляли зовсім щось інше:

– Я не винен, Коарасіабо, слово чести, не винен!.. То Арасі... Арасі мене попросив, щоб я... щоб я... І... і я нічого не знаю...

– Що тебе Арасі просив?

– Нічого... Нічого він мене не просив... І я нікуди не ходив... Я не бачив Арасі... Я нічого не носив... – плутався у брехні бідний хлопець і в думках закликав: «О, мій святий покровителю Бенедіто, рятуй!»

Очевидна брехня не тільки злостила Коарасіабу, а й роздувала в його душі полум’я чим раз більшої тривоги й нетерплячки.

– Кажи правду!!! – крикнув він люто і так штовхнув переляканого муринчука, що той аж перекинувся на спину. – Кажи правду, бо я тебе вб’ю!!!

«Не знаю!» – хотів відповісти, Бенедіто, але страх поплутав йому слова, і він крикнув:

– Не скажу!..

Доведений тим вигуком до шалу, Коарасіаба кинувся до Бенедіто з кулаками, але той уже не чекав. Лежачи на спині, він блискавично кілька разів обернувся, скотився по похилому березі до самої води, а тоді схопився на ноги і кинувся тікати. До стежки на перешкоді стояв Коарасіаба, а тому Бенедіто побіг у другий бік, де круто здіймався вгору порослий ожиною і корчами, глинястий берег. Коарасіаба, як хижак, від якого втікла здобич, зробив величезний стрибок і пустився в погоню.

Дорога була рівно ж тяжка, як для втечі, так і для переслідування. Бенедіто, випередивши розлюченого індіянина на кілька кроків, одчайдушно спинався вгору, обдираючи собі обличчя, руки й груди, ранячи ноги на гострі колючки. Коарасіаба, випустивши з рук ціпок, ліз за ним, але його старе, жилаве тіло, проковзувалось поміж корчами, не зазнаючи ніяких пошкоджень, немов би було вкрите риб’ячою лускою. Бенедіто був молодий і звинний. Коарасіаба був старий і хворий на ноги, але спритністю і вмінням лазити по гущавині на багато перевищав свою жертву. Тому перевага була на його боці. Муринчук це відчував і з жахом помічав, що, помимо всіх його зусиль, віддаль між ним і Коарасіабою з кожною хвилиною скорочується.

Задихаючись від страху й тяжкого спинання вгору, Бенедіто нарешті опинився під стовбуром старого дерева, що росло на самому краєчку урвистого горбка і трималося землі тільки двома коренями. Решта коріння, оголеного і спорохнявілого, звисала вниз, як безвладні тіла мертвих гадюк. Хлопець вчепився за це коріння, напружився і вискочив на горбок. Але тут з розпукою побачив, що тікати далі нікуди: довкола суцільною стіною стояло густе мереживо чіпкої, немилосердно колючої ожини, що переплітала корчі, зробивши з них цілком непрохідний живопліт. Єдиним, та й то не дуже певним рятунком залишалося те саме дерево, і Бенедіто, не довго думаючи, поліз на нього. Та ледве він досягнув перших гілляк, як Коарасіаба вже також видряпався на горбок і кинувся лізти за втікачем. Дрібне листя тривожно зашелестіло і навіть подекуди почало обпадати на землю, а старий стовбур затріщав і загрозливо захитався під тягарем непроханих гостей. Але Бенедіто не зважав на це. Він ліз все вище й вище, а старий індіянин зі спритністю, неймовірною для його віку й немочі, п’явся за ним, щось грізно бурмочучи собі під носом.

Нарешті муринчук опинився на самому вершечку серед тонких гіллячок, готових ось-ось хруснути і скинути його вниз. Всяка дальша втеча стала неможливою, і Бенедіто з жахом дивився собі під ноги, звідки вже показалося похмуре, зловісне обличчя Коарасіаби. Потім над обличчям з’явилася шорстка, темна рука, цілком подібна до всохлої гілляки і вхопила хлопця за ногу.

– Тепер ти скажеш!.. Тепер ти мені все скажеш!.. – шипів задихаючись Коарасіаба і з силою потягнув хлопця вниз.

– У-а-ай! – верескнув Бенедіто, стараючись звільнити ногу і хапаючись з усіх сил за крихкі гіллячки.

Та Коарасіаба підсунувся ще вище і вхопив його за стан.

Старе дерево голосно крекнуло і звалилося з обома борцями вниз.

– Злазь на землю, брехуне! – говорив, злісно блискаючи очима. – Злазь!..

Але Бенедіто не піддавався. Він тримався, мов кліщ, непевної опори і відбивався з усіх сил ногами.

Почалася дуже небезпечна боротьба в повітрі, яку супроводили вигуки, погрози, сопіння і тріск гілляк...

Несподівано це все скінчилося тим, що старе дерево, яке вже й так ледве-ледве трималося землі, голосно крекнуло і звалилося з обома борцями вниз...

Бенедіто вирішив, що наступила його остання хвилина, і вже навіть перестав борюкатися. Та скоро відчув, що падіння не принесло найменшої шкоди для його тіла, ні тим більше не загрожувало його життю. Натомість велика небезпека загрожувала йому від розлюченого діда, котрий і далі не випускав його ноги зі своєї твердої долоні. Нарешті, визволившись з-під тягару гілляк поваленого дерева, Коарасіаба опинився верхи на хлопцеві і, схопивши його за горло, нахилився над переляканим обличчям:

– Скажеш тепер, чи ні? – сичав люто. – Скажеш?

Бенедіто мусів піддатися:

– О, Коарасіабо, – прохрипів покірно, – я тобі все скажу, тільки пусти мене!..

– Ну, – відразу пустив його шию Коарасіаба, – кажи!

– Я невинен, Коарасіабо, присягаю, ось!.. – і Бенедіто, зробивши великим пальцем правої руки знак хреста на своєму чолі, потім побожно поцілував палець. – Я собі сидів удома, перебирав мамі фасолю на обід і нічого не знав... А тут прийшов Арасі і викликав мене з хати. Я не знав, чого. А він попросив мене помогти йому занести якісь речі від склепу Саміра до човна на ріці... Я ще не хотів іти, бо мав перебирати фасолю... Але Арасі пообіцяв мені заплатити, і я пішов... Ми принесли якісь пакунки, що їх Арасі мав перевезти на другий беріг ріки... Потім Арасі дав мені три крузейри[17]17
  Крузейро – бризілійський гріш.


[Закрыть], і я собі за них купив гачок на рибу... Але, присягаю тобі, я нічого не знав!..

Бенедіто тремтів і загикувався, переповідаючи це все, і Коарасіаба бачив, що він не бреше.

– То чому ж ти мені не хотів того відразу сказати? – спитав він трохи здивований.

– Бо вони просили мене нікому нічого не казати.

– Вони? – насторожився індіянин. – Хто ж був з вами ще?

– Та Данко ж...

Коарасіабі відразу забило дух, але він недовірливо нахмурився:

– Данка не було з вами, не бреши! – сказав гостро.

– Був, Коарасіабо, слово чести, був! Сидів у човні й чекав...

Індіянинові видалося, що його хтось ударив по голові танґвапемою[18]18
  Танґвапема – чотирогранний кіл, уживаний як зброя.


[Закрыть].

– Ти, може, не добачив, хлопче? – перепитав ще раз, відчуваючи, як якийсь смертельний холод розливається в його душі. – Це напевне не був Данко!..

– Ні, це був таки Данко, Коарасіабо! Я ж говорив з ним і навіть побажав їм щасливої подорожі!.. Вони обидва поїхали до Мато Ґроссо і мали скоро вернутися... Так казав Арасі...

«Отже, Данко зрадив!» – прошибла страшна думка Коарасіабу, і йому здалося, що земля під ногами провалюється, а він летить у чорну прірву.

Сидів, згорбившись, ніби мав на плечах страшний тягар, і мав такий скорботний і пригноблений вигляд, що добросердечному Бенедітові стало його жаль. Муринчук якось цілком непомітно для себе перестав боятися цього старого діда, що перед кількома хвилинами видавався йому таким страшним і небезпечним.

– А що сталося, Коарасіабо? – спитав лагідно.

Але Коарасіаба мовчав і щось уперто думав.

– Я навіть можу тобі сказати, що ми несли, – осмілившись, продовжував Бенедіто: – там були пляшки з горілкою, фоґети, хліб, а з мішка дуже пахло ковбасою...

– Так, так. – хитнув головою Коарасіаба, – вони мусіли взяти зі собою харчі...

– А куди ж вони поїхали? – спитав знову муринчук.

– Мовчи! – раптом наїжився Коарасіаба. – Мовчи і не питай нічого!.. А, коли вернешся додому, то забудь усе, що дотепер бачив і знаєш. Зрозумів?

– О, Коарасіабо...

– Цить! Коли хоч одне слово писнеш комусь про Данка, Арасі, або про мене – уб’ю!!! Чуєш? Ніяка сила тебе не врятує!..

– О, Коарасіабо, присягаю, що я нікому нічого не казатиму! Ось!.. – і муринчук знову зробив знак хреста на чолі, поцілувавши потім палець, що було великою і тяжкою присягою.

– Пам’ятай же! – погрозив ще раз пальцем Коарасіаба. – А тепер лізь у воду і пообмивай кров зі себе. Бач, як обдряпався, дурний... – додав з теплою ноткою в голосі.

Бенедіто без слова заперечення зсунув з себе старі штанці, що були його єдиною одежею, і хлюпнув у воду. А Коарасіаба сидів непорушно, заціпенівши від душевного болю. Переживав таку тяжку хвилину, яку можна було порівняти хіба з хвилиною вигнання з племени, або зі стратою віри в Арасі. Але ця хвилина була ще тяжчою, бо ж старого морубішабу завела остання надія в його житті. Мало того, що завела надія – його зраджено підло й жорстоко. І хто зрадив? Той білий хлопець, котрого любив понад своє життя! Той хлопець, котрому він врятував життя, котрий ще недавно вшанував прилюдно закон переламаної стріли, ставши перед старим морубішабою на коліна!.. зрадив той самий Данко, котрий ще вчора присягався пам’яттю матері сповнити останню волю немічного вождя племени!...

– М-м-м! – застогнав Коарасіаба.

Шалений біль, змішаний з такою ж шаленою ненавистю, розсаджували йому груди. Він би вив, він би кричав, дряпав би під собою землю і з насолодою роздер би Данка на кусні, коли б тільки мав його тепер у своїх руках.

Тим часом Бенедіто, обмившись у ріці, виліз, одягнув свої обтріпані й полатані штанці і нерішучо став навпроти: не знав, чи не звелить старий іще чогось.

– Іди додому, Бенедіто, – наказав той. – Іди і нікому нічого не кажи. Чуєш?

– Так, Коарасіабо, – поспішно відповів Бенедіто.

Тоді забрав вудку, бляшанку з хробаками і кілька вже пійманих риб і, кивнувши Коарасіабі на прощання головою, побіг мерщій стежкою геть.

Коли муринчик скрився за закрутом доріжки, старий спробував встати, але відразу ж з тяжким стогоном знову опустився на землю. Його права нога, пошкоджена ще при падінні зі Скелі Невороття, тепер була цілком безвладна. Глянувши на неї, Коарасіаба побачив, що вона спухла і набрала зловіщого фіалкового кольору. І аж тепер він пригадав, що, падаючи з Бенедітом зі зламаним деревом, вдарився нижче коліна, після чого нога стала ніби неживою. Коарасіаба сидів і дивився тепер на неї, з такою ненавистю, як на найгіршого ворога. Що ж можна почати з такою дурною ногою? А діяти треба було негайно! Треба було зараз же здоганяти втікачів, щоб не стратити всього!..

Коарасіаба не боявся того, що хлопці скоро знайдуть скарб, але боявся, що вони можуть вдатися до когось по допомогу в шуканні і тоді... тоді... тоді... Коарасіаба вже навіть не пробував додумати, що було б тоді, лиш підліз до свого ціпка і попробував зіп’ятися на ноги при його допомозі. Це йому вдалося, але йти він не міг. Подумавши трохи, зліз з берега у воду і, не випускаючи палиці, попробував плисти. Так було краще, хоч від холодної води нога обізвалася лютим болем. Але Коарасіаба не зважав на це. Тримаючись більше берега і час-до-часу відштовхуючись від дна, посувався помалу вниз з течією до того місця, де припинялися човни.

Врешті доплив.

Обставини сприяли йому: коло причалів коливалися два прив’язані човни, а довкола не видно було ні одної живої душі. Сонце так пекло, що все живе у той час ховалося в захист тіни, або відпочивало по обіді.

Коарасіаба миттю вліз в один з човнів, стиснувши зуби від болю в нозі, відв’язав його і відштовхнувся веслом.

– Тепер я вам покажу, маландри, як вміє мститися Коарасіаба, – промимрив уголос. – О, тепер я вам покажу!..

Коли виплив на широкий водний простір, побачив, що з півночі на виднокрузі з’явилися тяжкі, сталево-сірі хмари...