Текст книги "Бог вогню. Том 2. Драма на Ґваїрі"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 13 страниц)

Кінець Семипалого

Зближалася північ. Все довкола вже спало першим глибоким сном, і тільки в трьох вікнах монастирськогб будинку жовтіло слабеньке світло нафтових лямп.

Один лікар пішов відпочивати. Другий дижурив коло Сокола і Коарасіаби, приміщених в суміжних келіях правого кінця довгого коридору. А в лівому кінці коридору, в невеличкій кімнаті, наповненій тяжким духом наркози й ліків, сидів над умираючим Семипалим падре Вісенте. Священик тихенько шептав молитви і час-до-часу вставав, щоб обтерти вогкою серветкою палаюче чоло, або скропити пошерхлі від гарячки уста розбійника, який тяжко стогнав і непритомно кидався на ліжку.

– Пити!.. – цілком несподівано й виразно прошепотів Семипалий.

Отець Вісенте схопився, підкрутив більший вогонь, налив до склянки води, відрахував туди якісь краплі і, обережно піднісши голову хворого, подав йому пити. Семипалий з видимою насолодою висмоктав склянку до дна і знеможено відкинувся на подушку.

– Хто коло мене є? – спитав тихо.

– Коло тебе є священик, сину...

Повіки Семипалого здригнулися і широко розплющилися, відслонивши цілком притомні очі. Уважний погляд його перебіг по незнайомій кімнаті й зупинився на отцеві Вісенте.

– Де я? – знову спитав розбійник.

– Ти в монастирі святого Антонія, сину.

– Святого Антонія... Санто Антоніо... – забурмотів Семипалий і приплющив очі, стараючись щось пригадати.

Потім відвернув голову до стіни і гірко зітхнув:

– Це все неправда! – сказав у глибокому переконанні.

– Що неправда? – схилився над ним здивований священик.

– Я знаю, що довкола мене корчі і що я лежу на землі... Це все мені видається... Але – хай... Так ліпше... Так набагато ліпше...

– Ні, ні, сину, тобі не видається! – поспішив запевнити отець Вісенте, знову обтираючи хворому вогкою серветкою чого. – Ти справді знаходишся під опікою священика в монастирі святого Антонія. Подивись краще, переконайся!..

Семипалий з якимсь острахом повернувся обличчям до священика, тремтячими пальцями намацав його руку і судорожно вчепився за неї.

– І ви вже не втечете від мене? – спитав з недовір’ям. – Не сховаєтеся знову за корчі, як перед тим?

– Заспокойся, сину. Я не думаю ні тікати, ні ховатися. Ти напевне маячив, і тобі це все ввижалося.

Хворий притулив руку священика до своїх уст і розридався, як мала дитина.

– Сину, – повторив, глибоко потрясений, – сину!.. Яке ж безмежно дороге для мене це слово, і як я вже давно-давно його не чув!.. Чи дійсно Господь удостоїв мене, негідного, такої ласки, щоб я ще раз почув слово «сину»?!

– Чому ж ні? Господь на кожному кроці кличе нас своїми дітьми і остерігає нас, і просить. Тільки ми, грішні, часто затикаємо вуха і не хочемо його чути...

– Правда, отче, правда!.. Я перший до таких належу... І, знаєте, хто мене примусив відкрити вуха для голосу Господнього?.. Данко!.. Ви знаєте Данка?.. Він же з Санто Атоніо...

Отець Вісенте при згадці про Данка в першій хвилині так розгубився, що не міг відповісти нічого.

– Данко? – вимовив врешті. – Звідки ж ти знаєш Данка?..

– А де він тепер?

Отець Вісенте вважав за необхідне скрити перед схвильованим хворим ті відомості, що мав про хлопця від Сокола, і тільки зітхнув:

– Його зараз шукають на острові... А ти з ним бачився?..

Семипалий зі стогоном почав кидатися по ліжку, роблячи безуспішні спроби підвестися.

– То, значить, його не знайшли?.. То, значить, моє сумління обтяжиться ще одним смертним гріхом?.. Боже, Боже, це ж я винен у його загибелі!..

– Сину мій, – строго наказав священик, – лежи тихо і не витрачай сили! Її в тебе вже багато не залишилося, а вона тобі ще потрібна. Можеш мені щось оповісти про Данка?

– Так, отче, можу і мушу оповісти!.. Поліції того не сказав би, але вам скажу...

– Кажи. Можеш бути певний за тайну сповіді.

– Сповіді?.. Ах, ні!.. Це ще не сповідь... Це – тільки таємниця, котра мусить дійти туди, куди потрібно... Я знаю, що Данка підозрівають у крадіжці батькових грошей... А той старий індіянин... Дід Арасі, так?..

– Коарасіаба?

– Не знаю... Дід Арасі думає, що Данко його зрадив... Думає так, чи ні?..

– Здається...

– Ну, от... А це не так... Скажіть, отче Данковому батькові і тому старому індіянинові, що це не так... Я знаю всю правду...

І Семипалий, задихаючись від поспіху, хвилювання та болю, почав оповідати все, що сталося від несподіваної зустрічі в печері Ітакватії аж до того моменту, коли він, обезсилений упливом крови, стратив притомність на острові Ґваїра. Тільки під кінець спитав:

– Отче, чи на острові є Велика Кобра?

– Не знаю, сину, – ледве відповів священик, тяжко пригнічений тим всім, що чув. – Щось таке люди говорять...

– Значить, правда. Я ж на власні очі бачив дивне світло, хоч був далеко... Я ще тоді все розумів, коли Жакоб кричав: «Велика Кобра! Рятунку!»

Груди умираючого високо підносилися, з них виривався тяжкий хрип, а за хвилинку Семипалий, ніби здавлений за горло, захарчав, замкнув очі і затих.

– Докторе, докторе!.. – гукнув отець Вісенте, відчинивши двері в коридор. – Сюди, скоро!..

В коридорі почулися спішні кроки, і в кімнату вбіг лікар.

– Що тут у вас, отче?

– Ось, дивіться: щойно говорив зі мною, а тут раптом...

Лікар взяв Семипалого за пульс і значучо похитав головою.

– Камфору! – наказав, коротко.

І, поки священик приготовляв впорскувач, говорив далі:

– Ще яка година – і кінець!.. Дивно навіть, що він опритомнів... Але і це трапляється... Ну, що ж?.. Впорснемо ще камфору, щоб продовжити життя на кілька хвилин... А взагалі, тут уже лікар непотрібний. Тут потрібний священик... Бо я тіла вже не вратую, але душу ви можете врятувати і в останню хвилину… Так то, отче!.. Ваша робота є далеко більше вдячною, як моя...

Священик мовчки помагав лікареві, а на обличчі у нього лежала тінь глибокого смутку й тривоги.

– Як тамтих двоє? – спитав, коли лікар, сівши на ліжко, знову взяв Семипалого за пульс.

– Старий поза небезпекою. Пан Іван має тяжке запалення легенів, а на додачу – тяжке нервове потрясення. З ним буде ще багато клопоту. Та, думаю, що він справиться: має сильний організм.У Семипалого знову здригнулися повіки, а потім відкрилися очі. Він здивовано подивився на лікаря і спитав:

– Тут не було священика?

– Я тут, сину мій, – схилився над ним падре Вісенте так, щоб хворий міг його бачити.

– А... А цей пан чого хоче?

– Це – лікар. Він прийшов тобі допомогти.

Семипалий покрутив головою:

– Не треба... Хай вийде…

– Я вже йду, чоловіче, – підвівся з ліжка доктор. – Не буду тобі перешкоджати. Тільки ти наперед ще вип’єш трохи ліків. Отче, дайте йому... Знаєте?..

– Так, докторе.

– І, коли що до чого – кличте...

– Так, докторе...

Причинивши за лікарем двері, отець Вісенте подав хворому ліки і обтер його холодіюче чоло.

– Отче, – тихенько попросив Семипалий, – візьміть мене за руку... Так... О, мені тепер так добре!.. Знаєте, тоді, коли я відчув наближення смерти, то тільки одного просив у Господа Бога – зустрітися зі священиком бодай ще на одну хвилину... Страшно вмирати без сповіди великому грішнику, ох, як страшно!.. Але Господь напевне не схотів мене слухати... То моя мати випросила за мене... Я чую її присутність…

– Грішиш знову, сину мій, бо виявляєш недовір’я до безмежности Божого милосердя.

– Ні, я тепер вірю... Тепер бачу, що і для таких великих грішників, як я, у Господа приготована дорога для спасіння душі... Тільки чим же я доведу глибину своєї віри і любови до Нього?.. Я ж вмираю... Знаю це напевне...

– Господові не треба більших доказів, як щирого розкаяння і жалю за всі свої гріхи. А ти це можеш зробити у святій сповіді.

– Так, так, отче!.. Висповідайте мене, грішного, недостойного...

– О, сину, бачу, що розкаяння твоє щире, а це – найбільша ласка, яку ти міг виблагати у Спасителя. Заспокійся ж, збери свої думки і починай во ім’я Отця і Сина і Святого Духа...

Священик перехрестив умираючого і схилився до його уст.

– Я буду помагати тобі, сину, – сказав, – щоб тобі було легше. Коли ти останній раз сповідався?

– Давно, отче, дуже давно... Було мені тоді ще тринадцять років, і тоді ще жила моя мати...

– Чому ж не користав з тієї ласки, що її дав нам Спаситель ціною Своєї святої крови?

– Бо я був великим і нерозкаяним грішником, отче. Грішив тяжко і не хотів звертати зі злочинної дороги.

– І ти ніколи не жалів за своїми грішними вчинками?

– Жалів. Бог мені свідком, що нераз жалів гірко. Але злоба до людей була більша від жалю, і вона перемагала мене.

– Гріх то, сину, великий, бо не злобу приніс зі собою Спаситель світу, а любов до людей... Чому ж ти так озлобився?

– За кривду. За свою і своєї матері кривду...

– Чи мати веліла тобі мститися за себе?

– Мати? Ні... Вона була безмежно добра, моя мати. Вона не вміла ні мститися, ні ненавидіти... Вона любила всіх... І тому мене так боліло серце за неї, тому я ступив на дорогу гріха, щоб помститися за неї...

– Не приніс ти тим, сину, приємности для душі твоєї матері, лиш жаль великий. Зате тепер напевне душа твоєї матері радіє твоїм наверненням. Кажи далі...

Семипалий подумав трохи, гамуючи себе, і почав:

– Я, отче, не знав батька... Він покинув маму ще перед тим, як я прийшов на світ... Він був білий, а моя мати – муринка. Я носив прізвище своєї матері...

Відколи я себе пам’ятав, мати все ходила прати білизну до багатих домів і з того утримувала себе й мене. Вона хотіла посилати мене до шкіл, щоб я вивчився і не був останнім серед людей. Та, ледве я скінчив початкову школу, – як моя бідна мама захворіла і злягла. Довелося мені покинути науку і йти до праці. Небагато міг заробити одинадцятирічний хлопець, розносячи зі склепу пакунки, але добрі люди не забували бідної муринки і багато нам помагали...

Так тривало майже два роки...

Нарешті, коли мама відчула наближення своєї смертної години, вона покликала мене до себе, назвала ім’я мого батька і звеліла мені знайти його та просити, щоб поміг мені стати на ноги...

Я не хотів її спочатку слухати, не міг повірити, що вона може вмерти... Не уявляв собі, що буду робити без неї, бо любив її страшенно...

Семипалий проковтнув спазму і замовк, а з його очей скотилися дві великі сльози і впали на подушку. Заспокоївшись трохи, він продовжував:

– А, однак, мама таки померла... Мені тоді ледве минуло тринадцять років, і я почував себе дуже нещасним і одиноким у світі...

Поховавши маму, я вирушив у світ шукати батька. Не знав, де він, не знав, чим займається, знав тільки саме його ім’я... Три роки шукав його, розпитував і мандрував з однієї околиці в другу. Нераз був голодний і спав під парканами, або при дорозі, нераз жебрав, нераз і вкрав, коли не міг ні заробити, ні випросити на харчі. Всяко бувало... Але за тих три роки я так вспів привикнути душею до незнаного батька, так полюбити його, як і померлу маму. Коли на мене находив відчай – я проганяв його надією на скору зустріч з татом, коли мені було холодно – я грів себе любов’ю до нього, коли я схиляв голову, на твердий камінь – уявляв собі, що це – батькові груди, і від того камінь ставав теплішим і м’ягшим...

По трьох роках блукань і поневірянь я врешті допитався про нього і довідався, що мій батько – великий багатир і має плянтації кави в естаді Сан Павло. І я з божевільною радістю в серці пішов... Ні, не пішов, – я летів до нього!..

Але всі мої надії розсипалися в порох, коли я побачив перед собою відгодованого, гарно вбраного пана, що дивився на мене вороже й гордо, а моя глибока любов змінилася в смертельну ненависть, коли він зневажив поганим словом пам’ять померлої матері, а мені тикнув у руки сто крузейрів і вигнав геть. При тому пригрозив, що, коли я ще раз з’явлюся йому на очі – уб’є мене...

Він мав другу білу жінку і четверо випещених, одягнених, як ляльки, дітей...

Я кинув тоді йому тих сто крузейрів в обличчя і присягнувся, що ми ще зустрінемось...

За кілька місяців я вернувся знову, але вже не сам: зі мною була ціла банда розбійників. Ми пограбували і спалили дім, вбили кількох людей, але плянтаціям не зробили нічого. І через рік мій батько знову мав ще кращий будинок...

Я навмисне не спішив, чекаючи поки будинок буде скінчений. Та коли вже відбулося гучне новосілля, а всі почали забувати про перше нещастя – напав удруге... Цей другий напад був ще страшніший і приніс ще більші страти, бо я вже був досвідченим грабіжником і мав з собою кільканадцять спритних товаришів, готових на все...

П’ять років я переслідував свого батька, але якось так складалося, що він завжди виходив цілий, а я попадав до в’язниці і ставав все гіршим. І скільки разів нас не випитували, чому я маю ненависть до того багатого фазендейра[100]100
  Фазендейро – власник плантації кави.


[Закрыть] – ні батько, ні я в тому не признавалися: ми стидалися один одного...

Аж по кільканадцятьох роках, сидячи за черговий напад на якогось мільйонера у в’язниці, несподівано зустрівся я там зі своїм братом. Виявилося, що він сидить також за злодійство, хоч ніколи не мав потреби красти.

Я, звичайно, не признався йому, що ми – діти одного батька, але відтоді залишив думку про дальшу помсту: Бог сам покарав безсовісну людину тим, що і другий син став злодієм...

Та вернутися до чесного життя я вже не хотів. Серед чесних людей я все був би тільки предметом зневаги і призирства, в той час, коли серед злодіїв я був шанованою і визначною особою...

Тяжка й довга була сповідь Семипалого, так що падре Вісенте мусів кілька разів його зупиняти для відпочинку і давати по трошки пити. І розбійник, напившись та відпочивши, продовжував далі. Факти й події на диво живо й виразно виступали в його пам’яті, і він викладав їх зв’язно та об’єктивно, немов читав книгу з власного життя. В міру того, як скидав з себе одне по одному тяжкі признання, почував себе краще не лише морально, а й фізично, і лице його розпогоджувалось, приймаючи зовсім інші риси. Чорні глибокі очі, що досі знали лише блиск гніву й злорадної втіхи, тепер розширились, і зм’якли у виразі, випромінюючи глибоке, ніжне тепло. Грізні зморшки чола розгладились, а на їхнє місце лягла печать неземного уже спокою.

Натомість отець Вісенте сидів подавлений численністю і тягарем тих гріхів, від яких звільнявся тепер недавній злочинець.

Нарешті, Семипалий замовк.

– Це все? – спитав священик.

– Напевне, ні... Тяжко мені все пригадати. Але все, що пам’ятав – сказав. Хай Бог простить, коли щось призабув...

– Чи каєшся в гріхах своїх, сину?

– Каюся, отче. Каюся і болію ними... Коли б міг направити все зроблене мною зло – з насолодою прийняв би за нього яку завгодно тяжку покуту...

– А що зробив би, коли б Бог урятував тобі життя?

– Досидів би його з покорою у в’язниці.

– Не спокусило б тебе знову минуле?

Семипалий здригнувся.

– Ні, отче! – сказав твердо. – Від того моменту, коли Данко пригадав мені про мою матір, я відчув себе цілком новою людиною. Світ і життя показалися мені у зовсім іншому світлі. І я тоді злякався сам себе і свого минулого. Я часто веселився в товаристві своїх товаришів і радів, коли мав багато грошей. Але я ніколи не був щасливим від того моменту, коли попав у полон гріха. Справжню радість я знав лише в дитинстві, при моїй матусі, і оце знову скоштував її тепер у цій сповіді. Я щасливий тепер, отче, такий щасливий, ніби наново знайшов свою душу…

– Так воно й є, сину: ти справді знайшов свою загублену душу. Радій же своїм обновленням, бо й Господь веселиться в цю хвилину, приймаючи блудного сина...

Священик перехрестив Семипалого і почав читати молитву відпущення.

Коли скінчив її і поглянув на хворого, побачив, що той дивиться пильно і радісно на двері, а руками водночас збирає щось невидиме з коца, яким був накритий.

– Онофре, – покликав його тихенько, – Онофре...

Але Онофре не чув. Він і далі поводив пальцями по коці, а очі його почали прикриватися каламутною паволокою.

– Докторе, – крикнув знову священик у коридор. – Докторе!..

Доктор вбіг негайно і, тільки глянув на Семипалого, відразу зрозумів усе. Однак, ще підійшов до нього, взяв за руку, подивився в очі.

– Все, отче... – сказав тихо й урочисто.

– Може, дати ще раз камфору?

– Безцільно, отче. Він уже не належить до світу, де медицина має якусь силу...

Справді, Онофре уже переходив у інший світ. Він дивився широко відкритими, каламутними очима і бачив щось таке, чого не бачили ні лікар, ні отець Вісенте.

– Ти прийшла по мене, матусю?.. – шептав тихесенько, ледве ворушачи устами. – Твій Онофре дуже скучив за тобою... Твій син дуже скучив за тобою... Твій син дуже втомився і не може більше ходити... Візьми мене за руку, матусю, поможи мені... Добре... О, тепер мені дуже добре!.. Я такий щас...

Другої половини слова він уже не вимовив. Голова його опала, а тіло стало конвульсійно тріпотати.

Двері відкрилися, і на порозі стали другий лікар і сотрудник отця Вісенте.

– Прийшла зміна, – бадьоро сказав другий лікар. – Можете йти...

І не скінчив.

– Маслосвятіє![101]101
  Маслосвятіє (маслосвяття, соборування, маслособорування або єлеопомазання), – це одне з семи таїнств Православної Церкви, під час якого священики читають спеціальні молитви та помазують віруючих освяченим єлеєм (олією) з метою зцілення від тілесних та духовних недуг. (Примітка упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть] – перейняв на себе команду падре Вісенте, звертаючись до свого сотрудника.

Лікарі тихо вийшли і вже в коридорі щось нараджувалися, очевидно, про двох інших хворих. А священики заходились коло розкаяного грішника, готуючи його в дорогу вічности.

Аґонія тривала вже недовго, так що після маслосвятія покійного відразу перенесли до каплиці.

І коли тільки поблагословилося на світ, з монастирської дзвінниці поплили сумні звуки заупокійних дзвонів, звістуючи, що великий і страшний розбійник Онофре-Семипалий скінчив своє грішне земне існування і з жалем за свої гріхи став на суд Всевишнього.

Хід Великої Кобри

Коли б Данко міг щось відчувати, він би подумав, що попав у якийсь кошмар. Але вся річ була власне в тому, що він цілковито стратив здібність щось відчувати і розуміти. Для нього не існувало ні темені, ні холоду, ні болю, ні страху, ні надій, ні бажань – нічого. А, однак, він не був ні мертвим, ні навіть непритомним, бо десь в надрах його єства жевріла крихітна іскорка неспокою. І це було все, що лучило хлопця з життям. Знаходиться в такій стадії, коли існування стоїть на вістрю і може розплистися непомітно у вічності, як розпливається в проміннях сонця ранковий туман.

До цього нашому юному героєві бракувало дуже мало. Його тіло було знечулене, свідомість – спараліжована, а холод води з кожною хвилиною все глибше просякав у надра виснаженого організму і обривав нитку за ниткою зв’язки між душею й тілом.

Струм води, що ллявся далі згори, падав на його правий бік, коли був слабший; коли під натиском сильнішав – перебігав через тіло і падав на ліву сторону, щоб за хвилину знову вернутися направо і по дорозі ще раз пройтися по всьому тілі. Але Данко не помічав того і лежав нерухомо, як і камінь, на якому розпростерлося його безвладне тіло.

Та ось якась досить велика риба, захоплена потужним виром води, впала йому просто на обличчя, тріпнулася з переляку і вдарила його своїм пружним, лоскотливим хвостом по очах. Цей тріпотливий живий дотик справив на оціпенілого хлопця враження електричного струму і відразу вернув його до життя. Він кинувся точнісенько так, як і риба, і, перше, ніж успів щось зрозуміти, сів. Свідомість, вирвана з кайданів приголомшення, запрацювала, і аж тепер він перелякався.

– Боже! – гукнув на весь голос. – Що ж це зі мною? Де я?

Він з жахом розплющував очі в цілковиту темінь, але не бачив нічого, тільки чув, що на нього ллється згори вода і рокоче, спливаючи кудись вниз біля його ніг.

Нагадав про електричну ліхтарку і почав видобувати її закляклими пальцями з глибокої, злиплої від мокроти кишені. Добув.

– Господи, чи ж світить?..

Від хвилювання ледве намацав ґудзичок, притиснув його – і радісно зітхнув: ліхтарка світила.

Та, ледве повівши нею коло своїх ніг, Данко скрикнув і мало не впустив лямпки з рук. Був це не так крик переляку, як великого здивовання, бо ж мерців Данко не боявся, тим більше не боявся костей. А те, що він побачив, було власне кістяком людини, розпростертої хрестом ницьма на великій камінній плиті. Кістяк лежав перед також камінним тетраподом[102]102
  Тетрапод – невисокий чотирикутний стіл у храмі, на якому розміщують ікони та інші священні речі під час богослужінь. (Примітка упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть], на якому стояло срібне Розп’яття, два свічники і розкрите євангеліє, густо припале порохом.

Схилившись над кістяком і присвічуючи собі ліхтаркою, Данко переконався, що бачить перед собою тлінні останки священика єзуїтського ордену, якого смерть застала в глибокій молитві. Пізнав це по залишках одежі, що де-не-де залишилася, по зовсім добре збережених сандаліях і по вервичці, котра лежала біля пучок лівої руки.

– Упокой, Боже, душу раба твоєго!.. – перехристився Данко. – Що ж закинуло в це підземелля священика?

Відповідь на своє питання хлопець знайшов, коли пильніше роздивився довкола. Він побачив, що знаходиться у великій печері, стіни й склепіння якої творила суцільна маса якоїсь твердої гірської породи. Її нутро, нерівне й вкрите численними виступами та зморшками, видавалося заразом старанно виполіруваним, бо виблискувало і мінилося при кожному дотику світла. Долівка, вкрита тепер намулом і водою, мала розколину, і в цю розколину стікала вода, що вливалася до печери з великого отвору, промитого високо в одній зі стін. Навпроти цього отвору в другій стіні, але вже внизу, виднівся ще один хід, і в нього також збігала вода, що переливалася через розколину в долівці, в стороні, протилежній до тетраподу, в глибокій ніші, до якої вело п’ять, чи шість висічених у скелі східців, стояло на підвищенню дві великих, кованих міддю скрині.

Зацікавлений Данко, обережно ступаючи по воді, підійшов до тих скринь і спробував їх відчинити. Замків на них не було, але від давносги й сирости тяжкі віка поприкипали до своїх місць і видавалися нерухомими. Данко поклав ліхтарку на віко одної скрині і взявся обома руками за скоби другого. Напружився кілька разів, шарпнув, і – скриня відчинилася.

Коли Данко присвітив і заглянув до середини – у нього запаморочилося в голові: скриня на три чверти була виповнена самородками золота й злежаним, як змокріла сіль, золотим піском, що блищав спокійним, гордим блиском.

Данко боявся поворухнутися, бо йому здавалося, що ця мана може щезнути з його очей.

– Таке багатство!.. Таке страшне багатство! – шептав, очарований. – Кому ж воно належить?.. Чи не є це все скарби ґваянців, як казав Коарасіаба?.. Напевне так... Напевне тут лежить кістяк того священика, що пропав безслідно підчас остаточного розгрому ґваянської оселі... Коли так – то тут мусять бути і Со няшні Клейноди. Ану, подивлюся до другої скрині...

І Данко заходився підіймати друге віко.

Намучився і впрів добре, поки осягнув свого, але те, що побачив, перейшло всяку уяву: друга скриня була до половини засипана дорогоцінними каміннями різної величини, а зверху на них лежали... Соняшні Клейноди...

– Так, – ствердив Данко і захлиснувся від хвилювання. – Оце ж вони! Це ж ті знамениті Соняшні Клейноди – причина слави і нещасть племени ґваянас!.. Це ж – той скарб, який тепер може рішити долю Коарасіабиного внука Коеми і цілого племени!..

Данко з забобонним страхом простягнув тремтячу руку і провів пальцями по холодних предметах. Потім боязко взяв точений зі слоневої кости держак арауе[103]103
  Арауе – булава, скептер, знак влади індіянського вождя.


[Закрыть] і підніс його вгору. Великий, як куряче яйце, хоч і не зовсім правильної форми діямант, зустрівшись зі світлом ліхтарки, метнув блискавку, а червоні рубіни, підвішені на золотих ланцюжках, немов жива кров, збігали по Данковій руці і загойдалися, глухо й тихенько черкаючись один об другий. «Кулак Сонця» був оправлений в десять золотих листків, густо висаджених дрібнішими самоцвітами.

Полюбувавшись дивовижним арауе, Данко поклав його назад, а натомість витягнув тяжке акванґапе[104]104
  Акванґапе – корона з пер для прикраси голови.


[Закрыть]. Підніс, глянув на «Око Сонця» і відчув, що з ним робиться щось надзвичайне. Цей діямант, багато менший від «Кулака Сонця», був такої дивної сили, такої чистоти, ніби увібрав у себе всі соняшні барви і тепер випромінював їх, осліплюючи очі і розприскуючись веселками на склистих стінах печери. Глибоке, як безодня, виповнена сяйвом і кольорами, лагідне, як захід сонця в морі, і одночасно страшне, як поганський бог грому – Перун, це «Око Сонця» недаром називалося оком, бо мало в собі дивну живу силу і вміло проникати своїм поглядом глибоко в душу. Золоте пір’я акванґапе, обсипане, як і в арауе, різними самоцвітами, виглядало проти великого діяманту бідним і мізерним.

Данко насилу переміг себе, щоб відірвати очі від чарівного каменя, обережно, немов які святощі, поклав акванґапе назад на своє місце і взявся пересипати в руках інші самоцвіти. Найбільшу їх скількість творили діяманти, але було також багато рубінів, шафірів, а особливо аквамаринів. Впереміжку з ними лежали давні золоті монети, ланцюжки, перстені і сережки з великими каміннями.

Данко любувався красою дорогоцінностей, як дитина гарними цяцьками, перебирав річ за річчю, забувши про все на світі. І тільки, коли зауважив, що світло ліхтарки починає слабшати, схаменувся.

– Боже, що ж це я!? – кинувся він. – Дякувати Богові за спасіння і за відкриття таємниці, але треба ж і подумати над тим, як звідси вийти?..

Захопившись огляданням скринь, хлопець не помітив, що до нього знову підкралася велика небезпека і поставила ще раз його життя під знак питання. Вода, що й далі вливалася в печеру, забила намулом тріщину в долівці і піднеслася так високо, що вже вкрила камінну плиту і кістяк перед тетраподом. Це означало ні більше, ні менше, тільки загрозу досить страшної і очевидної смерти.

Данко миттю поспускав тяжкі віка і метнувся шукати якогось виходу. Але дарма. З отвору, через який він потрапив до цієї підземної скарбниці, летів бурхливий водоспад, отже, вернутися через нього назад було неможливо. Другий отвір в протилежній стороні, що вів кудись вниз, був уже також виповнений вщерть, бо каламутні хвилі верталися з нього назад в печеру. Третього виходу не було, і Данкові стало моторошно.

– Ах, – подумав він з одчаєм, – коли б же я раніше догадався і, замість того, щоб оглядати скарби, побіг тим ходом вниз!.. Він же напевне веде до тих дверей під водоспадом, про які згадував Коарасіаба. Якби ті двері відкрити, щоб випустити воду, – тоді б тут можна було сидіти безпечно. А так... Що ж я зроблю тепер?..

І він почав присвічувати у всі боки, шукаючи якогось рятунку. Але світло виснаженої батарейки було таке слабеньке, що губилося вже на віддалі одного метра, так що Данко мусів його взагалі погасити, аби не висвітити ліхтарки до кінця. Напомацки добрався до скринь, вліз на них з ногами і, розтираючи чоло руками, почав гарячково думати. Та думки не хотіли в’язатися логічно й послідовно. Вони стрибали на різні факти й особи, а особливо на події останніх днів.

Густа темінь, наповнена ревом води, охопила Данка, як кліщами, давила його страшним тягарем, переносила його в нереальний світ хаосу. Він відразу відчув, що все тіло його болить, печуть здряпини й рани, що під грудьми немилосерно ссе від голоду, що від мокрої одежі влазить аж під серце проймаючий голод. А на додаток до того всього страшенно хотілося спати.

Спати! Заснути тільки для того, щоб не бачити того всього, не чути, не розуміти!.. Ах, Данко справді був занадто вимучений тими всіми подіями останніх днів, і його нерви просили відпочинку...

Свідомість його почала двоїтися: раз йому здавалося, що всі пригоди на річці, в печері, в хатині на острові з Обою і Пойзе, з Великою Коброю і крокодилами були тільки гарячковим маячінням і привиділися йому колись дуже давно. Другий раз знову йому видавалося, що, навпаки, неможливим, неймовірним є його сучасне становище. І Данко, щоб перевірити себе, засвітив ліхтарку.

Та те, що побачив, на жаль, не було маячінням, а було дуже прикрою дійсністю. Вода піднялася вже так високо, що добиралася до поверхні тетраподу, а водоспад не слабшав ані трохи. У Данка тоскно стиснулося серце. Але він, однак, зробивши над собою зусилля, зсунувся зі скринь і обережно побрів через печеру, щоб забрати євангеліє. Не міг допустити, щоб Святе Письмо залляла брудна вода.

Вернувся з ним назад і вже хотів його сховати до скрині, але роздумав. Виліз на своє місце, поклав євангеліє на колінах і знову став терти чоло. Коли б міг рухатися і щось робити – почував би себе краще. Але нічого в темноті він робити не міг. Залишалося тільки сидіти й чекати, в надії, що станеться щось непередбачене. Властиво, могло були щось і передбачене. Наприклад, міг вичерпатися запас води вгорі, могло тиском води прорвати вихід під водоспад, або пробити замулену в долівці тріщину. Тоді рятунок є майже певний. Але на це треба було чекати. Тільки терпеливо чекати і більше нічого!..

Та одночасно у Данка зроджувалася й друга думка: чи тим терпеливим чеканням він не пошкодить собі? Ану ж, чекання заведе, і він стратить останній шлях до рятунку, котрий можна ще знайти тепер? Не є виключене, що, коли б тепер мав світло і пошукав би добре, подумав би, то щось і знайшов би! Але вся біда в тому, що світла нема...

Данко ще раз спробував натиснути ґудзичок ліхтарки. Блискуча цяточка, що з’явилася від того, почала на очах скоро жовкнути, червоніти і слабнути. Хлопець гірко та тяжко зітхнув і потиснув ґудзика назад вгору, а потім сховав ліхтарку до кишені.

Хвилини в темноті тягнулися, як густа, чорна смола, як безконечна розпука, і Данкові схотілося плакати. Шипіння й клекіт води ставали незносними. Данко спробував заткнути вуха, щоб не чути їх, але це малр помагало. Врешті хлопця огорнула якась зухвала злість.

«Хай буде, що буде! – подумав собі. – От візьму, ляжу на цих скринях і засну! Як втоплюся, то втоплюся – значить так було треба!..»

І він дійсно спробував лягти. Та віка скринь були опуклі, а до того ж між ними була віддаль на яких десять сентиметрів, отож, лежання ставало невигідним ще більше, як сидіння. Тому Данко підсунувся в куток ніші, сперся об стіну спиною, схилив голову на євангеліє, котре тримав далі на колінах, і заплющив очі.

Посидівши нерухомо кілька хвилин, він навіть не зчувся, як задрімав, а потім і по-справжньому заснув.

Прокинувся він від того, що тяжке євангеліє раптом зсунулося йому між колінами, а від того все тіло стратило опертя і сильно кивнулося наперед. Перше, ніж це собі усвідомив, інстинктовно вхопився рукою за книгу і при тому почув, що зранив на гострому мідяному обручі скрині вказівний палець правої руки. Біль моментально привів його до цілковитої притомности і примусив пригадати, де він і що з ним діється.

Хлопець відразу вдався по допомогу до ліхтарки, котра, відпочивши добре, засвітила досить ясно. Але картина, що представлялася очам хлопця, обвіяла його холодом смерти: вода вже піднеслася так високо, що сховала під собою Розп’яття на тетраподі і доходила майже до верха скринь.

Данко схопився на ноги і при тому боляче вдарився головою об стелю. Це примусило його піднести очі вгору, і тут він побачив над собою ще одну темну діру. Просунув в неї з трудом голову й руку з ліхтаркою, але побачив мало. Знав тільки, що за тією дірою є ще якась ніби печера, на дні якої також, здавалося, шуміла вода. Але чи це дійсно так було, чи тільки йому привиділося – точно не міг ствердити. Зрештою, чи не все одно? Тут смерть, і там смерть.