Текст книги "Бог вогню. Том 2. Драма на Ґваїрі"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 13 страниц)

– Ходи, хлопче, ходи!.. – погладив дрижачою рукою Рекіса. – Добре, що ти не вмієш говорити і нікому нічого не розкажеш… Десять пальців... Усі десять пальців! Боже, прости мені цей мимовільний гріх!.. Я не знав… Не хотів...

І Зенобіо, час-до-часу боязко оглядаючись, пустився у поворотну дорогу.

Сонце вже звисало над самим виднокругом, вистеленим м’якими кожухами густих лісів...

Запізно

«Ой, над лісом, над пралісом золота діжа горить!» – каже старовинна українська загадка про сонце. І коли б хтось у цей день, сидячи в бразилійському пралісі, подивився на блискучий, золотий ранок та на величавий вогнений диск сонця, що викочувалося на зарум’янене небо, і пригадав собі оту загадку, – то переконався б, скільки влучности вона має. Одинока на небозводі біла хмарка серветкою розіпнялася над небесною діжею, що викочувалася все вище й вище, але так спроквола й обережно, ніби боялася схибнутися й перекинутися. А з тієї діжі вибігала через краї вогнена розчина і заливала кожну шпарку на землі. Вона перетікала поміж листями дерев, збігала вниз по косогорах, розпливалася по водяних плесах, підпалювала густу мураву лугів. Нарешті, досягла маленької халупки на острові, просочилася крізь щілини біля дверей, розкотилася золотими горіхами по долівці й освітила чоловіка, що спав глибоким, тяжким сном.

Сокіл неспокійно поворушився, відкрив очі і повів здивованим поглядом по незнайомій обстанові. Потім схопився і вибіг надвір. Його осліпило море світла, що ряхтіло і переливалося в широкому просторі. По лісі котився голосний переклик пробуджених птахів і бадьорий трепет зелені, яка струшувалася і випростовувалася від надмірної вогкости. Сокіл любив природу взагалі, зокрема любив соняшні ранки, що приносили зі собою завжди стільки бадьорої радости. Але сьогодні він не поділяв настроїв, які царили в природі. Думка про сина, тяжкою хмарою оповила його голову, і біль, приспаний трохи вночі, розворушився тепер ще з більшою силою.

– Нема що, – сказав повертаючись до халупи, – треба йти далі шукати. Спасибі невідомому господареві за хліб-сіль і за пристановище. Треба йому лишити десь пару крузейрів у подяку... Тільки ж, де він подівся той господар?.. Адже вийшов незадовго перед моїм приходом... Ось, якийсь ґудзик валяється на долівці... А ось ще один...

Сокіл цілком автоматично підняв обидва ґудзики і вже хотів їх покласти десь на видне місце, як раптом щось тьохнуло у нього в серці. Переклав ґудзики з однієї долоні на другу і відчув, що йому забило дух: ґудзики були точнісенько такі, як у Данка коло спортової сорочки. Землемір зблід і почав уважно розглядати довкола себе землю. В очі йому кинулося те, на що він учора зовсім не звернув уваги. Долівка була порисована глибокими здряпинами, що свідчили про боротьбу людей, взутих у грубе, міцне взуття. Свідчила про це і відвалена глина коло печі і повиривані жмутки волосся, підбитого подувом вітру під стіну. Та найстрашніших і найбільше промовистих свідків Сокіл побачив аж на кінець: то були численні плями всяклої в долівку крови, що він їх спочатку не відрізнив від інших плям, зроблених дощем. Нелюдський біль стиснув розпеченими кліщами душу нещасного батька.

– Так, – прохрипів, як ранений звір, – тут був Данко!.. І то недавно! Вчора! Напевно, якраз перед моїм приходом!.. Кров!.. Чия кров?.. Боже!..

Сокіл кинувся по кутах халупи, заглянув на поличку, а тоді почав ритися в постелі. Ледве стягнув пару шкур, як побачив під ними свій власний пістоль. Тепер уже жодних сумнівів не було: тут був Данко.

Вхопивши себе за голову, Сокіл вискочив за двері і дико подивився довкола.

– Данку! – закричав на цілі груди. – Данку!!!

Все живе на острові відразу заніміло від того крику, а потім счинило ще більший гармидер. Але Сокіл не чув нічого. Він роззирався божевільними очима на всі сторони, тупцював на місці, аж поки не зауважив на стіні халупи коло самих дверей закривавленої відбитки чиїхось плечей. На землі, під самою стіною теж було рясно накапано кров’ю.

Поба’чивши це, Сокіл не то завив, не то зареготав, ухопив себе знову за голову і помчав кудись стежкою вниз, голосячи дико:

– Д-а-н-к-у!!! Д-а-н-о-ч-к-у!!! Де ти, сину?!!

В шаленім бігу перелетів стежку за кілька хвилин і шубовснув у воду якогось озера. Несподіваний холодний купіль відразу вернув йому притомність, і він отямився. Провів мокрими долонями по обличчю, постояв хвилину, а тоді повернувся і пішов назад до берега, ледве витягаючи ноги з намулу грузького дна. Виліз на берег і в знемозі сів на землю, сховавши обличчя в долонях. Старався опанувати розбур'хані нерви, а цілі рої картин та здогадок розривали йому голову. Все видавалося ясним: Арасі й Данко, як казав падре Вісенте, припливли до Ґваїри, зайшли в цю хижу і тут почали битися. За що билися? За гроші, звичайно. Гроші напевне мав Арасі, а Данко хотів їх відібрати. Боротьба була смертельною. Але чим скінчилася? Чия кров розіллята по долівці хатини?.. Відбитка чиїх закривавлених плечей лишилася при вході?.. Чи конечно Данкова?.. А, може, і не Данкова?..

Додумавшись до того, Сокіл схопився з землі й побіг. Пробіг кілька кроків в один бік, потім повернув у другий, потім повернув ще раз і розгубився: куди треба бігти? Того він не знав. Стояв на східньому березі досить великої кітловини, в наслідок дощів сильно виповненої водою. Підкова таквари й іншої густої зелені обхоплювала озеро від східньої частини через півненну до західньої, а на півночі його здіймалися голі скелясті береги.

Сокіл вирішив обійти озеро довкола і пішов у напрямі скель. Але потім подумав, що розшуки треба починати власне від самої хатини, і вернувся назад. Кілька годин лазив він по корчах, забувши про час і втому, і все робив ширші і ширші концентричні кола довкола халупи. Але дарма. Нічого не знайшов, навіть ніяких слідів не примітив. Та ось несподівано зауважив між корчами якийсь блискучий предмет. Сокіл продерся до нього і побачив перед собою великий мисливський ніж з рукояттю, окованою' міддю. Ніж лежав плазма на землі, і на спідній його стороні червоніла свіжа ще від вогкости кров. Сокіл тремтячими руками обертав страшну знахідку на всі боки й шептав:

– Данкова кров!.. Кров мого сина!.. Мій син не вміє битися ножем... Мій син загинув...

Встромив ножа в землю і пішов геть. Не дивився і не бачив, куди йшов, поки знову не опинився над берегом озера. Куди й чого йшов?.. Ах, Сокіл вже не знав, що робити!.. Ішов тому, що був на ногах. Коли б несподівано впав, то лежав би непорушно і не спробував би звестися на ноги. Ішов туди, куди був обернений лицем. Коли б його повернути у протилежний бік – пішов би так само і в протилежний. Тепер він дерся через хащі берега озера зі сходу на південь, спотикаючись на якесь каміння. Звичайно, йому навіть в голову не приходило, що це каміння не валялося собі просто, а творило колись якусь будову, котру час старанно присипав землею і вкрив рослинністю. Він зупинився тільки тоді, коли побачив у себе під ногами розмитий водою чорний отвір, що вів кудись під землю. Над отвором звисала скиба глини, готова ось-ось відірватися і завалити діру.

Все це Сокіл фіксував лише зором, але до свідомости його нічого не доходило, і він зробив знову крок. І лише, коли тіло його стряслося від падіння, а в тіло боляче вп’ялися гострі колючки корча, він прийшов до пам’яти. Стояв майже по груди в підземному отворі, куди ще тоненькими струмочками збігала вода з озера. Сокіл зробив спробу вчепитися за щось руками і вилізти, але руки його опали, а очі прикипіли до гіллячки корча, на колючках якого висів видертий клаптик з Данкової кратчатої сорочки. Тієї самої сорочки, ґудзики з якої він знайшов у халупі.

Сокіл заплющив очі і опустився на багнисте дно темного отвору.

Свідомість Сокола працювала надзвичайно чітко і малювала перед його уявою одні образи страшніші від других: то він уявляв, як пробитого ножем, непритомного Данка Арасі несе на руках і кидає в цей отвір, то уявляв собі, що ранений Данко ненароком потрапляє в кітловину, виповнену водою. Від натиску води земля проривається, відкривши темну, обслизлу пащу. Захоплений течією хлопець бореться і чіпляється за колючий'кущ. Але вода сильніша від пораненого хлопця. Вона відриває його від куща і тягне під землю, а на колючках лишається лише клаптик його сорочки...

Уявивши собі це все до кінця, Сокіл довго не чекав. Він пригнув голову і поповз назад себе, з тремтінням сподіваючись ось-ось наткнутися на холодний труп сина.

Хід був досить просторий і сильно похилий. Ноги чавкали по рідкому болоті й підсковзувались, але Сокіл скоро посувався вниз, ступаючи назад. Коли проліз уже кілька метрів, звернув увагу, що стіни й склепіння хідника не є глиняні, а кам’яні, і ніби продовбані в суцільній скелі базальту. Та пізніше, коли вже денне світло зникло з очей, Сокіл не бачив нічого і посувався у цілковитій темноті. Не світив, бо не мав зі собою нічого, крім запальнички, то ж щадив бензину на випадок скрайньої потреби. Інколи натрапляв на гілляки й поліна, затягнені сюди водою, усував їх напомацки й ліз далі.

Хідник був довгий, дуже довгий! Соколові видавалося, що він лізе ним уже цілі віки і ще лізтиме отак, Бог-зна скільки, а нетерпеливість, жаль і страх зростали в його душі з кожним кроком все більше.

Однак, коли його нога, посунена назад, раптом не знайшла опори і попала в порожнечу, він розгубився і мусів добре напружити пам’ять, аби пригадати собі, що має зробити? Пригадав! Витягнув тремтячими руками запальничку, креснув і підняв її вгору...

Що пережив Сокіл в підземеллі і як потім видобувся звідти знову на світ – про те він нікому пізніше не розказував. Тільки, коли перед вечором вірний Сільвіо з товаришами знайшли його, то спочатку не пізнали. Замість кремезного, завжди охайно одягненого, молодцюватого чоловіка, яким вони знали «сеу Івана», підняли з землі немічного, зарослого, невимовно брудного старця, котрий, здавалося, доживав свої останні хвилини. Він лежав у болоті великої кітловини, що вже вспіла значно стягнути свої води до середини, а в кількох кроках позад Сокола виднілися сліди обвалу великої скиби глини, яку підмила недавня злива і яка потім зсунулася вдолину з висоти трьох метрів.

На умовний знак збіглося багато людей, котрі нишпорили по всіх кутках Ґваїри, і окружили Сокола.

– Лишіть мене, лишіть!.. – просив землемір, коли його почали підносити. – Я залишуся тут....

– Не можна, патроне! – безапеляційно відповів Сілвіо. – Сеньора тут можуть з’їсти жакаре[93]93
  Жакаре – крокодили.


[Закрыть]. Сеньор мусить вертатися до Санто Антоніо.

– Хоч би ж тіло знайти, щоб поховати, щоб я знав, де його могила!.. – стогнав землемір. – Щасливі ті, хто може прийти на могилу своїх рідних!.. А я навіть могил не маю, ні дружини, ні сина!..

– Божа воля, патроне!.. Та ще, може, знайдеться й тіло. Човен знайшли – можуть знайти й тіло...

– Який човен?!

– Та той човен, в якому пливли ваш син і Арасі.

Сокіл широко відкрив очі.

– І де ж той човен знайшли?

– За водоспадами Сате Кедас. Вчора через радіо повідомили... Ходім, патроне, ходім. У містечку вам все розкажуть, як слід. Що ж – Божа воля... Так, видно, судилося. Пасіенсія!..

Сокола підняли з землі і понесли до човна. Він лежав на руках, як мертвий, заплющивши очі. Але якось несподівано кинувся, випручався з рук і став на землю.

– То, виходить, що Данко й Арасі потопилися на човні? – спитав різко.

– Божа воля, патроне... Виходить, що так...

Сокіл якось дивно потрусив головою і спитав знову:

– Скільки разів людина може загинути?

Присутні ніяково переглянулися і поспускали: голови.

– Я вас питаю, – повторив Сокіл: – Скільки разів людина може загинути?.. Не знаєте?.. Ви думаєте, що людина може загинути тільки один раз в життю?.. І я також досі так думав .. А скільки разів можна стратити єдиного сина?.. Ви думаєте, що тільки один раз?.. Ні, його можна стратити кілька разів протягом одного дня. О, я вже тепер це напевне знаю!

– Збожеволів!.. – шепнув хтось тихо.

– Хто? Я збожеволів? – кинувся Сокіл. – Ні, я не збожеволів! Я тільки прийшов запізно. На якихось всього півгодини запізно... Я не збожеволів!.. А, зрештою, може, й збожеволів, не знаю... І кожен з вас би збожеволів, коли б прийшов так запізно, як я... Запізно...

На знак Сілвіо кабоклі знову підхопили Сокола під руки і повели до човна.

Коло самого берега наткнулися на іншу групу людей, що несла другого чоловіка.

– А то хто? – спитав Сілвіо.

– Семипалий.

– Та ні?! Мертвий?..

– Живий, але непритомний: пробитий ножем.

– Носса!..[94]94
  Носса! – скорочення від: «Носса Сеньора Сантіссіма! – Наша Діво Пресвята!».


[Закрыть]

Пірвані нитки

Санто Антоніо кипіло, як великий казан. Вибите зі свойого привичного спокійного життя, містечко нервово очікувало розв’язки всіх таємничих справ і стало подібне до розворушеного мурашника.

В приміщенні Посту Опіки працювала пересувна радіостанція, стрекотіла писальна машинка, метушилися місцеві й приїжджі люди. З наказу поручника Шав’єра скріпили в’язничну кімнату при Пості Опіки, яка від часу свого існування майже завжди стояла порожня. Літак не покидав летовища.

В монастирі на скору руку була приготовлена операційна заля і упорядкована невеличка лікарня. Два лікарі, що прибули літаком, на зміну то сиділи коло старого Коарасіаби, то обслуговували хворих, котрі приходили по допомогу, користаючи з такої надзвичайної нагоди.

А Коарасіаба лежав з загіпсованою ногою у високій гарячці й маячів. Коли ж приходив до пам’яти і бачив когось біля себе, то неодмінно починав зривати бандажі, лаятися, кричати і попадав у такий шал, що його треба було прив’язувати до ліжка. Тому лікарі й падре Вісенте гостро спротивилися спробам Шав’ера допитувати хворого.

– Його стан дуже тяжкий, і він потребує цілковитого спокою! – заявляв категорично лікар.

– Але ж, пане докторе! – гарячився поручник. – Цей старий індіянин – одинока людина, котра може щось сказати нам про зникнення хлопців.

– Пане поручнику, – вмішувався отець Вісенте, – він може сказати, але не скаже. Я його краще знаю, як ви, і повторюю вам ще раз: Коарасіаба нічого не скаже! Може, я його умовлю пізніше якось, але на це треба почекати.

– То така справа, що не може чекати, отче парох! Ви ж повинні самі знати, що тут кожна година може стати вирішальною!..

– Пане поручнику, – відповідав лікар, – ми це дуже добре знаємо, але ви маєте свої обов’язки, а ми – свої. Як лікар, я не можу допустити, щоб хворий, який знаходиться під моєю опікою, підлягав допитам, що можуть пошкодити його здоров’ю.

Так нічого і не добившись, Шав’єр мусів повернутися до Посту Опіки, взявши обіцянку з лікарів негайно дати йому знати, коли можна буде з Коарасіабою говорити.

На другий день по радіо з містечка донесено, що нижче водоспадів Сете Кедас виловлено розбитий човен. Опис човна безсумнівно доводив, що це був той самий, на якому бачили втікачів Адемар з сином.

Повідомлення блискавкою облетіло ціле Санто Антоніо, викликавши нові розмови, співчування і припущення.

А в ніч, коли почалася страшна буря, вдалося нарешті піймати Бенедіто. Бідний муринчук не витримав більше в лісі і прибіг додому. Тут його спіймали і, не дивлячись на сльози та прохання матері, повели до Посту Опіки.

Хлопчина трясся з холоду й переляку, а, побачивши, поліцистів, упав на коліна і закричав:

– Милосердя!.. Присягаю вам, що я нічого не знав!..

Справді його перелякане обличчя, дрібненька мокра і брудна постать, повзаюча у глибокій покорі по землі, викликала жаль. Тому Шав’єр, насамперед, розпорядився дати хлопцеві їсти і перебрати в сухе.

Бенедіто жадібно ковтав гарячу страву і поливав її рясними сльозами. Їв і схлипував, боячись звести очі на присутніх. Навмисне розтягав їду якомога довше, бо знав, що після їди почнеться для нього щось дуже неприємне. І те неприємне справді почалося, коли лише спорожнилася миска.

– Ну, Бенедіто, – спитав його поручник, – тепер розкажи нам, чого ти втікав з дому?

– О, ваша ексцеленціе, – благально зложив руки муринчук, – я вас дуже прошу не питати мене про такі речі!..

Шав’єр ледве стримав посмішку і почав пояснювати:

– Бачиш, Бенедіто, я маю таку службу, що завжди мушу людей питати про різні речі, а люди мусять мені відповідати. Зрозумів?

– Так, ваша ексцеленціе, я зрозумів. Можете мене питати про все, що хочете, і я буду відповідати, але тільки не про це...

– По-перше, Бенедіто, я не є ніяка ексцеленція, а просто пан поручник. По-друге, я питаю тільки про те, що мені потрібно знати. Тому питаю тебе ще раз: чому ти втік з дому?.. Ну, кажи!

– Я втік з дому тому, що тато мене хотів завести до пана делеґада, – тремтячим голосом відповів Бенедіто.

– О, то ти так боїшся делеґада?!

– Ні, сеньоре, зовсім не боюсь. Наш делеґадо є дуже добрий чоловік і навіть часто зі мною розмовляє.

– Ну, от!.. І ти ніколи від делеґада не тікав?

– Ні, сеньоре.

– А чому ж тепер утік?

– Бо я знав, що пан делеґадо зараз почне мене випитувати...

– Про що випитувати?

– О, ваша ексцеленціє, пане поручнику! – знову зложив руки Бенедіто. – Коли б це не була таємниця, то я б не втікав від пана делеґада... Але я того не можу сказати ні йому, ні вам. Дуже мені прикро, але справді не можу сказати!..

Сміх і жаль розбирали в душі Шав’єра, і він тільки з великим зусиллям волі змусив себе грізно нахмурити брови.

– Слухай, Бенедіто, – сказав гостро, – зрозумій, що заарештовані не можуть мати переді мною ніяких таємниць і повинні мені говорити саму правду!.

– О! – зі щирим переляком вигукнув Бенедіто. – То це було б дуже страшно, коли б мене заарештували!..

– Та ти вже заарештований, Бенедіто! – з ноткою здивовання в голосі сказав Шав’єр.

– Я?! Заарештований?!! О, ні, ваша ексцеленціє, я зовсім не є заарештований! – гаряче запротестував Бенедіто і почав доводити: – Арештують лише злочинців. За ними спочатку довго бігають з пістолями, стріляють, а тоді, коли вже впіймають, зв’язують їм назад руки і сплутують ноги, щоб вони не повтікали. А мене просто взяли, коли я прийшов додому, і привели сюди, хоч я зовсім не хотів іти. Але я не заарештований, присягаю вам, що ні!..

Хлопець говорив це з таким глибоким переконанням, що двоє поліцистів мусіли притьмом вискочити за двері, аби не розреготатися вголос. А Шав’єр витягнув хустинку і почав удавати, що довго витирає носа. Нарешті сказав:

– Так, отже, знай, Бенедіто, що, коли ти впиратимешся далі і не схочеш відповідати, то я також накажу тобі сплутати ноги і зв’язати руки!

Почувши цю загрозу, Бенедіто затріпотів, як сполоханий птах, і впав на коліна.

– О, ваша ексцеленціє, прошу того не робити! – закликав переляканим голосом. – Моя бідна мама могла би вмерти з горя, коли б про таке довідалася!..

– А, бачиш!.. Як тобі жаль направду своєї мами, то не будь упертий. Встань!

– О, пане поручнику, я не встану, поки вас не впрошу!..

– Встань, кажу тобі! Що це за непослух знову?!

Бенедіто покірно підвівся і стояв, розмазуючи сльози по обличчі.

– Нічого тобі, хлопче, не поможуть ні сльози, ні прохання. Або ти мені зараз розкажеш все, або я накажу тебе зв’язати і замкнути. Кажи, що вибираєш?

Бенедіто вдався на хитрощі. Він і дома часто так робив, що, коли сподівався за якісь проступки «кілька пасків на вечерю»[95]95
  Тобто кілька ударів паском по «задньому місцю». (Примітка упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть], як казала мама, спішив лягати спати, поки батько прийде з роботи. І хоч ніколи в таких випадках не спав, але старався якомога глибше й рівніше дихати, а навіть злегка похрапувати. Здебільша штука вдавалася. Батько відкладав кару на другий день, а потім, або забував, або не мав відповідного настрою, і так все минало. Отже, і тепер, попавши в прикру ситуацію, Бенедіто вирішив удатися до випробованого способу.

– Я найліпше піду додому, – відповів він Шав’єрові. – Мій тато завжди гнівається, коли я приходжу пізно... Добраніч!.. – і він повернувся до дверей.

– Гей-гей! – зірвався з місця поручник. – А ти куди?!

– Дуже перепрошую, пане поручнику, мені дуже приємно з вами говорити, але я таки мушу йти додому...

– Додому?! Не так скоро, Бенедіто!.. Ступай сюди!.. Ближче!.. Ще ближче!.. Так. Тепер, дивись сюди: ти, Бенедіто, не вийдеш звідси так довго, поки мені не розкажеш всього, що ти робив у день Сан Жвона. Тут сталися дуже погані речі, і я мушу знати, чи ти у них винен, чи ні?

– О, ваша ексцеленціє, – з великою надією в голосі закликав Бенедіто, – я таки справді не винен! Присягаю вам, що я навіть нічого не догадувався!..

– Чого ж ти саме не догадувався?

– Не знаю... Я справді нічого не догадувався і нічого не знаю!..

– Брехня! – сердито крикнув Шав’єр. – І того, що ти з Арасі носив якісь речі до берега, також не знаєш?!

Бенедіто кинувся цілим тілом з переляку, а на обличчі його виступив жах.

– Я того нікому не розказував! – з розпукою заломив він руки. – Нікому!.. То напевне розповіли хлопці, які нас бачили!..

Поручник відразу зрозумів, що Бенедіто кимсь наляканий, і тому не хоче нічого говорити.

– Так, Бенедіто, – почав Шав’єр цілком лагідно, – ти мені цього не говорив, і дуже погано робиш, що не хочеш говорити. Скажи, тебе хтось налякав?

Муринчик спустив очі в землю, і вся його постать говорила без слів: «Так».

– Ну, чекай же, – сказав поручник, – ми йому задамо! Як він смів тебе лякати? Це тебе Арасі налякав?

– Ні, Арасі мене не лякав...

– А хто ж? Данко?

– Ні, Данко також не лякав.

– Гм… Значить, був ти, Арасі, Данко і ще хтось?

Перед Бенедітом раптом виринуло грізне обличчя Коарасіаби, і він затулив очі руками. Це насторожило Шав’ера, зродивши в його голові певну догадку.

– Бенедіто, – сказав повільно і виразно, – дивись сюди!.. Спусти руки!.. Дивись на мене!.. Тепер відповідай: хто тобі наказав нічого не говорити?

Муринчук вхопився за голову і знову бухнув на землю.

– О, ваша ексцеленціе, – заголосив він, – не питайте мене, бо я цього не можу вам сказати нізащо!.. І не скажу! Нікому! Ніколи!

– Не скажеш?! – скипів поручник, котрому вже цей допит надокучив. – То тоді підеш до в’язниці! Замкнуть тебе на великий замок, і сидітимеш! Нікого до тебе не пустять, тебе також нікуди не пустять, і так будеш сидіти до кінця свого життя! Ти думаєш, що ми нічого не знаємо? Ми, хлопче все знаємо, тільки хотіли дізнатися, чи ти будеш говорити правду.

– Справді все знаєте?! – підвівся з землі Бенедіто.

– Так!

Перед очима муринчука знову виринуло страшне Коарасіабине обличчя, і від того поза шкірою розіллявся колючий холод.

– Ой, то тоді я пропав! Пропав!.. Замикайте ж мене мерщій за найбільший замок, але, прошу вас, добре замикайте і нікого до мене не пускайте!.. І, як вас будуть питати, то посвідчіть, що я нічого-нічогісенько нікому не розказував!..

Шав’ер махнув рукою і наказав Бенедіта замкнути. Хотів лягати спати, але шалений вітер ревів такими дикими і пронизливими голосами, що про відпочинок шкода було думати. Через дощані стіни почала просочуватися вода і розтікатися калюжами по підлозі. Було неприємно і навіть моторошно.

– Що це діється, хлопці? – спитав він, виходячи до сусідньої кімнати.

– Погано, пане поручнику, – відповіли поліцисти. – Здається, десь перевернуло хату.

– Перевернуло хату?! То чого ж ви сидите? Збирайтеся скоро і підемо подивитися. Може там поміч потрібна...

Тим часом Бенедіто, опинився у в’язничній кімнаті, боязко розглянувся, попробував, чи досить міцні ґрати на вікні, чи немає якоїсь непевної, гнилої дошки в стінах, або підлозі, помацав двері, заглянув під ліжко і трохи заспокоївся. Здається, що все було зроблене солідно й не так унеможливлювало втечу в’язня, як несподіваний напад на нього. Бенедіто ж не тільки не думав утікати, але навпаки, після розмови з поручником Шав’ером був навіть радий, що потрапив у таке безпечне місце. Він, хоч не зрадив Коарасіаби і не зламав даної йому присяги, але почував перед ним панічний жах. Бо, чи ж би велів він переконати страшного індіянина, що в розголошенні таємниці винен хтось інший, перше, ніж би не впав мертвим? О, Бенедіто напевне не мав би часу виправдуватися! Він би міг умерти тільки від одного погляду старого дикуна, що вмів дивитися так гостро і пронизливо, ніби замість очей мав сталеві мечі.

Для більшої певности муринчук ще раз обдивився своє «сховище», поліз знову під ліжко, попіднімав навіть матраци, але нічого підозрілого не знайшов. Нафтова лямпа, повішена високо під стелею, коптіла і не разила очей надто яскравим світлом. Бенедіто вже хотів лягати спати, але щось надумався і загукав через двері:

– Сеньоре, сеньоре!..

У відповідь почулося клацання замка, і двері відхилилися.

– Що тобі, хлопче? – спитав цілком приязно поліцай. – Чого хочеш?.

– Я просив би дати мені якогось кілка, або дошку, – відповів хлопець.

– Навіщо?

– Бо мені здається, що буде ще безпечніше, коли я підіпру двері зсередини, – простодушно пояснив Бенедіто.

Приязний поліцай зрозумів це, як насмішку, і дуже розсердився:

– Я тобі покажу кілка! Ти тільки спробуй ще раз так зажартувати, то я таки принесу доброго кілка на твої плечі!..

І з тими словами поліціянт злісно тріснув дверима, замикаючи їх знову на замок.

Розгублений від незрозумілої злости вартового, Бенедіто зітхнув і пішов до ліжка. Чистий, сухий матрац, напханий кукурудзяною паею[96]96
  Пая – пелюстки, що обгортають кукурудзяні качани. Висушене шумилиння добре надається для виповнювання матраців.


[Закрыть], манив його, як мрія. І він з насолодою розтягнувся на м’якому ліжку, котре видалося йому просто розкішним у порівнянні до тих невигідних притулків, що їх мав хлопець у попередні ночі. Коли б не буря за стіною і не страх – заснув би моментально. Але зараз, прислухаючись до гурагану, який щось трощив і змітав на своєму шляху, Бенедіто почав думати. З думками приходив страх і родив неясні підозріння. Хлопцеві то вчувався в свистах бурі погрозливий шепіт Коарасіаби, то видавалося, що крізь вікно зазирає знадвору якесь страшне обличчя. Разом з тим насувалося питання: що буде далі? Думка, що знову доведеться стояти перед поручником і відповідати на запитання, гнітила його каменем і навівала тоскну нудьгу. Він би вже був навіть радий збрехати щось тому настирливому чоловікові, аби тільки відчепитися від нього, але не знав, як і що треба брехати.

Так лежав Бенедіто досить довго, поки його уваги не привернула розмова двох вартових під дверима. Спочатку поліціянти говорили про бурю; що лютувала надворі, потім зійшли на свою тяжку і небезпечну службу, а накінець заговорили про події, котрими тепер жило ціле Санто Антоніо.

– Як ти думаєш, – спитав один, – чи втеча цих хлопців не має зв’язку з Семипалим і Рижою Корвою?

– А що ж?.. Все можливе...

– Не можливе, а напевне! – чомусь загарячився другий. – Та це ж ясно, як Божий день! Я переконаний, що той ваґабундо-індіянин десь зустрівся з тими двома...

– А, то могло бути: вони ж мусіли по дорозі приставати до населених пунктів, щоб добути харчів...

– ... зустрівся з тими двома, – тягнув далі свою думку перший поліцист, – і пристав до їхньої компанії.

– А вони його намовили обікрасти...

– Так, Арасі знав, що той чоловік лишив удома великі гроші...

– ... і пішов украв їх...

– Цить, не перебивай! Слухай, що я скажу...

– Та і я ж те саме кажу: накупив усього потрібного на дорогу...

– ... а цього малого муринчука попросив, щоб поміг йому куплене за вкрадені гроші добро донести до човна. Семипалий і Рижа Корва напевне хлопця добре налякали...

– ... і він тепер боїться признатися, – докінчив думку другий поліцист. – Бач, навіть хотів зсередини запертися.

– Га-га, видно, що Семипалий і Рижа Корва йому страшніші від в’язниці!..

Бенедіто жадібно ловив кожне слово з розмови і таким чином довідався про зовсім невідомі йому речі: втікши до лісу, він нічого не знав про Рижу Корву і Семипалого, як також і про крадіжку в Сокола.

А поліціянти, висловивши свої однозгідні думки, почали по черзі оповідати різні правдиві й вимислені пригоди двох видатних злочинців і жалували при тому, що в Бразилії нема закону про смертну кару.

Під впливом цих оповідань і допиту Бенедітові цілу ніч снилися тяжкі сни, що кидали його то в гарячку, то в холодний піт до самого світанку. І тільки, коли крізь ґрати почав продиратися день, хлопець заснув спокійно і твердо.

Збудив його вартовий поліцист, котрий приніс сніданок. Сьорбаючи каву, Бенедіто одночасно прислухався до голосної розмови за дверима і довідався, що з містечка Ґваїра вислано на острів моторові човни і людей, а по обидвох берегах Парани виставлено численні стежі, які мали шукати Семипалого і Рижу Корву.

Коли хлопець знову став перед Шав’єром, зрозумів, що сьогодні йому прийдеться ще гірше, як учора ввечері, бо поручник по недоспаній ночі і всіх невдачах був у особливо лихому гуморі.

– Сідай! – гостро крикнув Бенедітові, розкладаючи перед собою чисті аркуші паперу.

Муринчук дуже розгубився від такої, як йому видавалося, надзвичайної чемности і покірно сів на краєчок стільця.

– Як називаєшся? Скільки тобі років? Чим займаєшся? Як називаються твої батьки? – ставив одне питання по другому Шав’єр і скоро нотував відповіді.

Все йшло добре, поки не дійшло до того, що найбільше поручника цікавило. Але, як тільки він торкнувся фатальних подій, почалася вчорашня історія: Бенедіто благав, плакав, присягався, а то й просто відмовлявся відповідати. Однак, при тому зі страхом і здивованням помічав, що з його викрутів Шав’єр складає собі досить правдиву картину всього того, що сталося в день Сан Жвона і поволі добирається до правди. Бідний хлопчина з дива не міг вийти, як це «його ексцеленція» вже довідався, що він, Бенедіто, погодився носити пакунки до ріки, що одержав від Арасі три крузейри нагороди, що бачив у човні Данка і що пізніше він пішов ловити рибу на новий гачок, який купив за зароблені гроші. Найгірше в тому було, що ці всі відомості поручник витягнув від самого Бенедіта, хоч той намагався всіма силами не видавати таємниць, скріплених тяжкою клятвою, даною Коарасіабі. Тепер лишилася ще одна головна і особливо небезпечна для Бенедіта справа:

– Кого ти бачив на ріці, коли ловив рибу? – спитав Шав’ер.

Хлопець зіщулився від того питання і закрив очі. Але через те, що перед заплющеними очима моментально ожили сцени з Коарасіабою над рікою, він зараз же відкрив їх і подивився довкола, щоб прогнати враження від страшного видива. Думка його напружено працювала, і вся внутрішня увага була скерована на те, як би це знову мимохіть не зрадитися надокучливому і впертому поручникові з найголовнішим.

– Бенедіто, – підніс голос поручник, – не затримуй мене, бо я не маю часу! Кажи, хто тебе так перелякав над рікою, що ти мені ні слова не міг сказати? Ну?..

Бенедіто несподівано повеселів і рішучо випалив;

– Бандити!

Шав’ер, приготований до того, що йому прийдеться довго морочитися з хлопцем, був дуже здивований не так змістом відповіди, яку він відгадував уже раніше, як власне отією рішучістю.

– Так?! – запитав, підозріло поглядаючи на муринчика. – І що ж то були за бандити?