Текст книги "Бог вогню. Том 2. Драма на Ґваїрі"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 13 страниц)

Небезпечний чарівник

Пойзе висунувся за двері саме в той момент, коли за брамою роздався тупіт кінських копит і почулося іржання. Від того він якось відразу охляв і посоловів.

«Невже вони так скоро справились?» – спитав сам себе.

Але, на його велике здивовання, за брамою не чулося ні свисту, ні плескання, якими звичайно дають про себе знати люди.

«Що це за новина знову?» – поставив собі друге питання Пойзе і, причинивши двері, став визирати крізь щілину.

До брами вже простував Жульо і щось здивовано бурмотів. Ледве коні переступили відкриті ворота, як молодий господар, глянувши на них, вилаявся:

– Ет-та, поркарія!..

– Що сталося, Жульо? – спитав Пойзе, виходячи з хати..

– А от, дивись, Неневий Кастро поранений.

– Пойзе, хто полює за Семипалим, мусить бути до всього приготований, – кивнув він головою, а в душі посміхнувся.

– Але, нічого, – заспокоєно сказав Жульо, оглянувши ногу пораненого коня. – Рана нестрашна, виходиться. Ходи, Кастріньо, я тобі зараз перев’яжу ногу, ходи... – і Жульо, взявши обидвох коней за поводи, повів їх до стайні.

Пойзе подався за ним, говорячи ніби сам до себе:

– Пойзе, коли коні прибігають додому раненими, то слід думати, що і вершники можуть мати рани...

– Ні, – обернувся до нього Жульо, – тато та Нене не ранені і не потребують допомоги.

– Гм, – здивувався рижий, – коли ваші коні уміють ще й говорити – то вони, безперечно, найрозумніші коні в цілому світі...

– Ти, Жакобе, великий дурень. Де ж ти чув коли, щоб коні вміли говорити?.. За них мені говорить оця гіллячка, бачиш? Це – наш умовний знак... Ходи лиш, поможи мені ліпше перев’язати Кастро.

– Пойзе, я завжди люблю помагати, коли перев’язують ранених коней, якщо маю час.

– А що ж то, ти не маєш часу?

– Пойзе, я дуже спішуся.

– А то куди?

– Та вже ліпше куди-небудь, аби далі від чарівників...

– Слухай, ти! – грізно нахмурив брови Жульо. – Вважай, що говориш, бо я і дурневі довго терпіти не буду. Про яких це ти чарівників говориш?

Пойзе таємничо поклав палець на уста, а другою рукою вказав на хату.

Жульо тільки здивовано потиснув плечами і заходився коло коня сам. Рижий потупцював коло нього, переминаючись на своїх довжелезних ногах, і тоді зашепотів йому на вухо:

– Коли від нього навіть Семипалий втік, то, мусиш зрозуміти, що це є дуже небезпечний пташок...

– Ат, плетеш нісенітниці!.. Коли й правда, що Семипалий від нього втік, то це знак, що Семипалий є нечистим духом. А в Данка, коли він переодягався, я сам бачив хрестика на шиї.

Так говорив Жульо і в той самий час перев’язував коневі ногу. По всьому було видно, що про коней в цій господі дбають більше, як про людей, бо ні хата, ні подвір’я не могли похвалитися тією охайністю і порядком, що стайня. Тут не тільки було вичищено і підстелено, але на грубій перекладині під покрівлею стояли у найбільшому порядку всякі слоїчки, пляшки і навіть сувої бандажів, що складали «кінську аптеку».

Пойзе дивився на Жульову роботу і зовсім не спішив відходити, хоч перед тим заявляв, що не має часу.

– Ха! – сказав у відповідь на останнє Жульове речення. – Є хрестики і «хрестики». Різні бувають хрестики...

– Слухай, ти, Рижа Корво, – розсердився Жульо. – ти, як маєш забиратися, то забирайся і не говори при мені грішних речей!.. Ми тебе в гості не просили і не будемо також плакати, коли ти звідси підеш. Ходи, я відкрию тобі браму.

– Пойзе, я завжди любив тільки відкриті брами... Але, слухай, Жульо, ти бачив, як пси дивилися на того хлопця?

Кажуть, що крапля по краплі камінь точить. Отже, не дивно, що і в Жуля зародився якийсь сумнів.

– Гм... – сказав. – Дійсно, тепер пригадую, що пси якось дивно на нього дивилися.

– А бачиш, бачиш!.. Слухай, – схвильовано зашептав далі Пойзе, – я тобі щось скажу, але присягни, що ти мене не видаси... Я його дуже боюся, дуже!..

– Ну, що? – спитав уже заінтригований Жульо.

– А присягнеш, що не зрадиш мене?

– Присягаю!..

– Отже, слухай, – ще таємничіше зашепотів Пойзе. – Він має щось прив’язане на поясі... Семипалий схотів подивитися, що воно таке. Але, тільки торкнувся того згортка – як йому відразу скорчило руку...

– Та що ти?!

– Пойзе, присягаю! І... і... От тепер... Ми полягали обидвоє, і я вдав, що вже сплю... А він узяв з баняків трохи рижу, трохи фасолі, вуглину з печі і колупнув грудку землі коло порога... Загорнув у ганчірку і поклав під подушку... Щось шептав, шептав, а очі у нього світилися, як у кота: зелені-зелені і страшні.

Жуля починало трясти.

– А що ж то він робив? – спитав схвильовано.

– Я не знаю... Але мені казав один старий ворожбит, що так робиться, аби викурити господарів з хати, наслати на них хвороби і смерть.

– Во ім’я Отця і Сина!.. – перехрестився цілком переляканий Жульо. – Борони нас, Боже, від такого нещастя!..

– Пойзе, я так само кажу.

– І що ж тепер робити?

– Я тебе навчу... Я трохи розуміюся на тих справах... Мене отой самий ворожбит навчив... О, то був дуже мудрий чоловік!..

– Може пустити на нього собак?

– Сохрани тебе Боже! – залякався щиро Пойзе. – Він таке зробить, що собака скрутиться і здохне на місці, або сказиться і тебе самого покусає.

– Та, ну?!

– Моє слово чести!.. Ні, ти собак запри і не випускай взагалі... Його можна забити тільки свяченою кулею. Маєш свячені кулі?

– Та звідки? Не маю свячених. Маю звичайні.

– О, то їх треба посвятити..

– Як?

– А так: розложити кулі і проказати над ними одинадцять разів «Отче Наш» і дев’ять разів «Богородице Діво».

– А то не гріх? Священики постійно кажуть, що гріх вірити в чари, а чарувати святою молитвою – ще більший гріх.

– Ат, що там ті священики знають!.. До них ніколи нечиста сила не має приступу, то вони в неї і не вірять. Зрештою, ти не будеш чарувати, а просто будеш святити кулі. Це вже не гріх.

– І тоді вже можна стріляти?

– Пойзе, можна, але не так скоро. Такого чарівника не можна вбивати ні в себе в хаті, ні на подвір’ї, бо тоді що п’ятниці збиратимуться на його тризну всі нечисті духи.

– Хай Бог милує!..

– Пойзе, і я так кажу... Його треба застрелити в лісі. Але, знаєш, як? Не просто. Куль має бути три. Отже, випустиш його за браму, а потім вийди сам, перехрестися і скажи: «Святий Юрію, понеси мою кулю в серце боговідступника!» Обернись спиною і стрель позад себе. Почисли до двадцять один. Тоді знову скажи те саме і знову стрель позад себе. Потім почисли до двадцять і пусти третю кулю.

– То я ж не попаду в нього так.

– Попадеш, святий Юрій подбає. Коли почуєш крик – значить попав. Ой, Господи, що ж це я так затримався!.. Вже йду, вже тікаю!..

– Не йди, Жакобе! – гаряче став прохати Жульо. – Я тепер боюся лишатися сам... Ось ходи, почнемо вже святити кулі.

– Ні, ні! – заперечив Пойзе. – Я тільки попсую тобі все... Ти коли сповідався?

– Та тепер, недавно, може з місяць тому.

– Ну от, бачиш... А я не сповідався й у Великий Піст. Не можу!.. Ага, бачиш, от найголовніше й забув! Куль не можна святити, поки чарівник спить.

– Не можна?!

– Ні, ні, не можна! Тоді все піде намарне.

– Ну, а як він не буде спати, то тим часом, поки я молитви відмовлятиму, втече.

– Не бійся, від свяченої кулі ніяк не втече. Ну, вже пускай мене, я піду.

З тяжким зітханням Жульо випускав свого гостя, а сам тремтів, як у пропасниці.

– Жакобе, – сказав, уже відкривши браму, – а може... це все неправда?..

– Не знаю, Жульо, не знаю... Ти найліпше переконайся сам: хай він покаже тобі, що має під подушкою і хай спалить той згорток, що його має на поясі. Коли під подушкою нема нічого і коли він згодиться кинути той згорток у вогонь – значить небезпеки нема... І ще скажи йому, що знаєш про його таємницю на Ґваїрі.

– Яку таємницю?

– А от нехай тобі розкаже, коли має чисту совість... Ну, чав, і хай тебе Бог боронить від усього злого...

– Дякую, Жакобе... Щасливої дороги!..

На землю спускався вечір, і постать Пойзе скоро розчинилася в каламутному присмерку. Коли б Жульо пішов за ним і послухав, що він бурмоче, то почув би таке:

– Пойзе, кожний порядний християнин повинен знати, що ніяких чарів нема, а хто мішає до чарів молитву – робить великий гріх. І хто висміє такого дурня, як той Жульо – зробить богоугодне діло. Ги-ги-ги!..

Але Жульо не ходив за Жакобом і нічого того не чув. Він розгубився від страху і не знав, що починати: чи замикати собак, чи будити страшного гостя, чи взагалі тікати звідси геть? Це ж бо перший раз у своєму життю він зустрівся з чарівником. Правда, чув уже про них безліч різних оповідань, але ніколи не бачив на власні очі.

Взагалі, коли б цього парубка з лісу спитати, що він знає зі світу, не зв’язаного з лісом і оселею, то він би міг хіба сказати, що знає тільки про різні дива. Бо вістки рідко коли доходили до цієї закинутої в лісі господи, але коли вже й доходили, то все були якісь надзвичайні. З тих вісток Жульо знав, що в Бразилії неодмінно з’являються по кілька разів на рік різні чудотворці, які масово уздоровляють сліпих, глухих і спараліжованих; що десь об’являються могили, на яких відбуваються різні таємничі події; що в якійсь місцевості вже роками карається якийсь грішник, провалившись за зневаження хреста по пояс у землю і неспроможний з неї вилізти. Ну, а фантазми[70]70
  Фантазми – привиди.


[Закрыть] і чари були такими звичайними речами, що вже нікого не дивували. І Жульо у все те свято вірив. І чому ж не мав вірити він, неграмотний хлопець з лісу, коли кожний пересічний бразилієць в це вірить?.. Вірить, хоч Церква веде уперту боротьбу проти тих забобонів, що часто-густо набувають характеру масової психози.

І тепер, коли Жульо залишився сам, йому все довкола почало видаватися підозрілим і зловіщим. Навіть сама сцена прибуття двох несподіваних гостей представлялася в якомусь особливому світлі. Жульо тепер дуже дивувався, що відразу не помітив багатьох різних дрібниць:

Чому той чужий хлопець з дивним іменем так пильно роззирався по господі, коли Жульо стояв напроти нього з рушницею? Чому собаки дивилися на нього так неприязно, наїжували шерсть і крутили хвостами? Чому він був таким мовчазним?

Ні, Жульо тепер щораз, то глибше переконувався, що Жакоб мав рацію. Жульо не знав тієї простої істини, що, хто вдягне червоні окуляри, бачитиме цілий світ червоним, а тому і не розумів, що всі ті страхи є лише витвором його власної уяви. І він почав діяти.

Насамперед, як йому радив Жакоб, пішов позамикав собак. Потім, хрестячись і молячись, почав обережно наближатися до хатніх дверей. Відкрив їх і зараз же кинувся засвічувати свічки. Одну поставив на столі, а другу взяв у руку і підійшов навшпиньках до Данка. Хотів уже його збудити, але передумав і перше розложив на столі три кулі.

Данко спав міцно, дихав рівно і зовсім не помічав того, що робить господар. Тому зірвався злякано, коли Жульо штовхнув його під бік і крикнув:

– Ти, ану вставай!..

– Що?! Чого ти хочеш?.. – спитав здивовано, зі страхом у голосі.

– Хочу подивитися, що ти там маєш під подушкою?

Данко пригадав, що під подушкою лежить пістоль, і тому навалився на неї цілим тілом:

– Того, що в мене під подушкою, я тобі не дам! – крикнув.

«Значить, таки правда!» – подумав Жульо і злякався ще більше, як Данко.

– А що то ти маєш за поясом, га? – спитав знову, однак не дуже зближаючись до Данка. – Ану, покажи!..

Данко покинув подушку і вхопився за пояс:

– Пойзе! – закричав. – Пойзе, ходи, сюди!. .

Жульо зрозумів це так, що Данко кличе нечисту силу. На це він не був приготований і не знав, як новому лихові запобігти. На всякий випадок тупнув ногою і крикнув:

– Не клич, не клич, бо це тобі не допоможе! ВІН сюди не доступить, бо он, дивись, на стіні хрест висить.

Данко кліпнув очима і повів рукою по очах, стараючись це все зрозуміти і прийти до рівноваги. Зібрав усю силу волі і спитав, яко мога спокійніше:

– Скажи мені, Жульо, чого ти хочеш?

Жульо відчув, що гість подається, і в душі подякував Богові.

– Чого я хочу? – перепитав. – Хочу, щоб ти мені показав те, що маєш під подушкою.

– Ну, маю пістоль, – відповів Данко.

– А ще що?

– Більше, здається, нічого.

– Ану, покажи!

Данко підніс подушку..

– А це що? – здивувався щиро, беручи в руки вузлик з брудної ганчірки.

Здивовання його було таке очевидне, що Жульо навіть трохи розгубився. Однак, не дав того по собі пізнати.

– Що? – перепитав. – Чари. Не знаєш?

– Чари?! – дивувався Данко. – І навіщо ж вони тобі?

Жульо стояв, мов дурний:

– Мені?.. Мені вони непотрібні. А ти ліпше скажи, звідки вони там взялися?

Данка почало це врешті смішити.

– Знаєш, Жульо, ти бавишся в погані жарти. Коли ти знав про ці, як кажеш, «чари» раніше від мене, то мусиш також знати і те, звідки вони там взялися. І, зрештою, не стидно тобі, такому великому парубкові, вірити в якісь чари, як баба? Ану, я зараз подивлюся, що в тій ганчірці є?

У розв’язаному вузлику знайшли кілька зерен рижу, фасолі, вуглину і грудочку глини, – все, як казав рижий.

Данко почав сміятися, а Жульові було трохи стидно.

– Хто тобі сказав, що це чари? – спитав, пересміявшись Данко.

– Це все одно...

– Ну, але все таки цікаво, хто?.. І... де це подівся Пойзе?

– Хто?

– Та По... – і Данко зареготав ще голосніше. – Ну, той довгов’язий, як його?

– Жакоб?

– Ага, Жакоб. Де він?

– Ти мене не випитуй, – знову нахмурив брови Жульо, – а скажи ліпше, що то ти маєш за поясом?

– А яке ж тобі діло до того? – відразу наїжився Данко.

– А таке, що я хочу, щоб ти то спалив!

– Та ти здурів, Жульо?!

– Ні, не здурів, але кажу тобі, що, коли ти того не кинеш у вогонь, то з тобою буде погано!.. – пригрозив Жульо, відчуваючи, що підозріння знову росте в його душі з великою силою.

– Але навіщо тобі, щоб я це спалив? – дивувався Данко.

– Бо так...

– Ну, вибач мені, але я ніколи не слухаю дурних розпоряджень!

– Ага, так?.. – дедалі більше хвилювався Жульо. – То тоді, може скажеш, що то в тебе за секрети на острові Ґваїра?

Данко зблід.

– Звідки ти знаєш про мої секрети на Ґваїрі?

– Я все знаю, все! – крикнув Жульо несамовито. – І ти звідси вже живим не вийдеш!

Данко зірвався на ноги і приготовився до оборони, але, на його велике здивовання, Жульо, замість того, щоб нападати, підбіг до стола і почав спішно шептати:

– Отче наш, іже єси...

Данкові стало моторошно.

«Божевільний! – подумав про Жуля. – Цілком певне, божевільний! Щось ворожить над кулями... І рушниця приготована лежить... Матінко Небесна, рятуй мене від нової напасти!..»

Схопив пістоль, підняв з землі чоботи, на ходу позривав зі шнурка свою одежу, що висіла над піччю і вилетів з хати.

«Собаки!.. – мигнула думка. – Господи, хоч би ж собаки не почули!..».

Але собак не було чути. Змотуючи на ходу всі речі, аби не погубити чого, Данко підбіг до брами. Не відчиняв її, але переліз, як кіт, і кинувся бігти стежкою, що ледве виднілася у темноті. Ледве пробіг яких сто кроків, як побачив перед собою якусь постать і зупинився.

– Пойзе, – обізвалася постать, – хто не слухає доброї поради, то потім мусить утікати без штанів...

– Пойзе, ти?! – втішився безмірно Данко і мало не кинувся рижому на шию. – Ох, Господи, що я тепер мав там у тій хаті!.. Що той хлопець, божевільний?

– Пойзе, зовсім божевільний. Хотів мене застрелити.

– І мене також... Тепер чогось молиться над якимись кулями...

– Так? О, то поганий знак: значить зараз пуститься в погоню.

– Ну, він нас не знайде в цій темноті так легко... Почекай, хай но я взуюся і вберуся.

Рижий нічого не казав, поки Данко одягався і взувався, але, коли вже скінчив, сказав:

– Пойзе, але я думаю, що, коли той божевільний випустить на нас своїх псів, то переодягнення мало поможе.

– Ой, справді! Я й забув!.. Тікаймо ж, тікаймо!..

І обидвоє, що було духу, побігли стежкою вниз.

Через кілька хвилин від оселі донісся постріл.

– Пойзе, – сказав рижий, не зменшаючи бігу, – він вже вийшов за браму...

– Сили, Жакобе, сили! – шептав хлопець.

Гнали, як вітер, мало не викручуючи ніг на нерівній дорозі.

Незабаром почули й другий постріл, і погнали ще скоріше. Врешті впав третій постріл.

– Данку, – раптом спинився Пойзе, – закричи!

– Що ти?! Навіщо?

– Хай подумає, що тебе підстрелив, тоді вернеться і не буде за нами бігти.

– Думаєш?

– Певно. Кричи, щосили!

– О-о-о-й! – зойкнув Данко так голосно, що аж сам перелякався.

– Пойзе, кожний розумний тепер повірив би, що ти вже мертвий, – сказав рижий. – Але божевільного трудно переконати. Біжім далі!..

Стежка, якою сьогодні спиналися цілих півгодини, тепер лишилася позад них за п’ять хвилин, і вони вже бігли відкритою скелею Ітакваї. Незабаром перебігли і її та опинилися над крутим берегом ріки.

– Що тепер, Пойзе? Що тепер? – нетерпеливо перепитував Данко.

– Пойзе, тепер одна рада: сідати на човен і плисти. Собаки по воді не побіжать.

– Але де ж візьмемо човна?

– Та у них, у цих розбишак, мусить бути човен. Бачиш, стежка йде аж сюди. Тут десь мусить бути глибока і вигідна заточка, а там на березі – човен.

Пішли трохи стежкою проти течії ріки і незабаром справді побачили в тому місці, де починалася Ітакватія, глибоку і вигідну заточку, а на березі – човен.

– Пойзе, – почухав потилицю рижий, – красти – не входить у мої звички, але інколи чоловік, якщо не хоче згинути від кулі божевільного, або від його божевільних псів, мусить вкрасти човен. Ходи!..

– Жакобе, а ми ж не потопимось?.. Дивись, яка темінь, і ріка неспокійна...

– Пойзе, то все залежить, як дивитися на справи: або миліша неспокійна ріка у темну ніч, або миліші пащеки навіжених собак.

– Я волію неспокійну ріку і темну ніч!

– Пойзе, я також...

Зашипіло днище по мокрій землі, сколихнулося ще більше нервове сьогодні плесо глибокої затоки, хлюпнули стиха весла – і човен відплив від берега...

Новий удар

Коли човен пристав до берега, четверо чоловіків полегшено зітхнули і, оглядаючись на бурхливу смугу ріки, яку щойно перебороли з неймовірними труднощами, побожно перехрестилися. Правда, і тут не було дуже безпечно, але все ж тієї небезпеки не можна було порівняти з тим, що вони оце тепер пережили.

Сокіл послухав поради священика і вирішив починати розшуки з острова Ґваїри. Вискочивши першим з човна на берег, він скомандував:

– Ділимось надвоє: я йду з Сілвіом, а ти, Маріо, підеш з Павліном. Ми подамося в лівий бік, а ви йтимете цією стороною. Будьте уважні. На випадок чого, умовний знак – три постріли вгору. У відповідь, що знак почули – один постріл. Човна не залишати далеко позад себе. Перешукаєте метрів зі сто – верніться і підженіть човен за собою. Так будемо йти на південь, поки або не знайдемо їх, або не дійдемо до кінця острова. Зрозуміло?.. Ну, тоді – з Богом!

Сказавши правду, в успіхи розшуків ніхто не вірив. Кабоклі не вірили в них від самого початку, а тепер стратив віру й Сокіл. Опинившись в гущавині Ґваїри, він зрозумів, що шукати тут двох людей – все одно, що шукати два макових зеренця, закинутих у густу траву. До того ще й та густа, холодно-їдка мряка, що зміцнювалася рясним дощем, дошкульний вітер і чавкання розмоклої землі під ногами ніби підтверджували всю безнадійність замірів і вселяли в серця цілковиту зневіру.

Однак, нещасливий батько, сціпивши зуби, силував себе йти все вперед і вперед та пильно роззирався довкола. Недалеко дибав Сілвіо і очевидно для того, щоб підбадьорити Сокола і себе самого щось без перерви говорив. Але що саме – Сокіл навіть не старався зрозуміти.

Сумно і непривітно було зараз на Ґваїрі. Дерева, як і люди, щулились від холоду, пригноблено поспускавши додолу обтяжіле, мокре гілля. Все живе поховалося від негоди, позабивалося у нори, в дупла і ще, Бог-зна, в які криївки. Здавалося, що острів вимер. Тільки наші промоклі й померзлі шукачі не припиняли своєї роботи і нишпорили терпеливо у вогких хащах. Години минали за годинами, короткий зимовий день хилився до вечора, але умовних пострілів не було чути.

Сілвіо з великим трудом умовив Сокола випити трохи горілки та ковтнути трохи хліба, щоб мати сили для дальших шукань. Але ні міцна горілка, ні хліб не зробили ніякого впливу на зломлений нещастям орґанізм землеміра. Він і далі був немов оціпенілий, і від погоди, і від горя і від почуття отієї безнадійности, яка огортала його чим раз більше.

– Патроне[71]71
  Патрон – опікун, тут: шеф, пан.


[Закрыть], – нарешті обізвався Сілвіо, – незабаром стемніє. Що маємо робити: чи вертати додому, чи пошукати якогось вигіднішого місця і розложити вогнище? Однаково вночі нічого не зробимо.

– Ще час, – відповів Сокіл. – Шукаймо далі, поки ще можна.

Сілвіо покірно зітхнув і не заперечував нічого.

І от раптом, так цілком неочікувано до них донісся трикратний постріл.

– Сілвіо, чуєш?!

– Патроне, чуєте?!

Спитали одночасно один одного і, не чекаючи відповіди, одночасно пальнули вгору зі своїх рушниць, а тоді кинулись чимдуж бігцем на гасло.

Нещасний батько був такий схвильований, що зовсім не розбирав дороги, не зважав ні на які перешкоди і рвався, мов звір, навпростець.

Через кілька хвилин знову впало три постріли, вже значно ближче, і ще більше розпалили нетерплячку Сокола. Бідний Сілвіо ледве встигав за ним і весь час покрикував, благаючи Сокола бути уважнішим і не зробити собі якогось каліцтва. Але Сокіл не слухав його і мчав наосліп так скоро, на скільки лиш дозволяли всі невигоди місцевосте.

– Боже, Боже!.. – думав зі страшною турботою. – Чи ж Данко живий ще, чи, може, знайшли тільки його труп?.. А, як живий, то чи здоровий?.. Чи не сталося з ним якого страшного нещастя?.. Коли він пустився в дорогу з Арасі, та ще й з такими великими грішми – то все могло бути... Господи Святий!.. Та коли б я лише знав, що через ті гроші має мене спіткати таке нещастя, то я б їх ліпше спалив!

І Сокіл далі дерся вперед, спотикався на коріння, обдряпував обличчя й руки на колючки, нераз шубовстав у воду вище колін, але не помічав того зовсім.

Потрійний постріл впав знову, вже цілком близько, і Сокіл ще більше заспішив.

Висока гущавина нарешті скінчилася, і Сокіл з Сілвіом опинилися над берегом ріки. Ліворуч від себе побачили неясні контури двох людських постатей, що вже зливалися з присмерковою мрякою. Сокіл пустився до них бігом, а Сілвіо, цілком вибившись із сил, лишився далеко позаду.

На віддалі кільканадцяти кроків Сокіл щойно розпізнав Павліня і Маріо, які стояли над нерухомим тілом, розпростертим під густим деревом.

– Данку! – крикнув несамовито Сокіл. – Данку!..

І став, як вкопаний: перед ним лежав Коарасіаба.

– Це старий індіянин, патроне, – поспішили з поясненнями кабоклі. – Він ще живий, тільки непритомний.

– Ну, слава Богу! – зітхнув Сокіл не то з розчаруванням, не то з радістю. – Бодай одного знайшли. Зараз ми його приведемо до нам’яти...

Перше всього, він уважно оглянув хворого. За вийнятком ноги, у Коарасіаби ніяких інших пошкоджень не було видно. Зате нога виглядала жахливо: посиніла й розпухла, нагадувала собою роздуту тлінням ногу потопельника, що вже кілька днів перебув у воді.

– Слава Богу! – ще раз сказав Сокіл. – Випадок такий, що я знаю, як тут можна подати першу допомогу.

Дійсно, за кілька років, проведених на роботі в пралісах, Сокіл навчився багато дечого з медицини. Бо ж людина, котра має на своїй відповідальности'до двох десятків робітників, мусить знати, як поступати на випадок якого нещастя в пралісі, на цілковитому відлюдді. І Сокіл пильно вчився у падре Вісенте, читав популярну медичну літературу, що, взяте разом з досить багатою практикою, робило з нього, коли не лікаря, то, у всякому випадкові, доброго фельдшера.

– Перш усього, – говорив сам до себе Сокіл, розв’язуючи шкіряну торбу з медикаментами, – дамо для серця ін’єкцію[72]72
  Ін’єкція – застрик, впорскнення.


[Закрыть] камфори, а проти зараження крови – дібіотіл.

Стерильний впорскувач і голки лежали в герметичному упакуванні. І Сокіл негайно взявся за діло.

Три кабоклі стояли мовчки довкола і з благоговінням дивилися на свого патрона, та стиха обмінювалися своїми зауваженнями.

Після другого застрику Коарасіаба схлипнув і помалу відкрив каламутні, притьмарені несвідомістю очі. А Сокіл уже наказав подати води і почав відраховувати до склянки якісь краплі.

– Пий! – сказав по-індіянськи, прикладаючи склянку до уст Коарасіаби. – Пий!

Той жадібно припав устами і випорожнив все одним духом.

– Ще!.. – попросив, тяжко дихаючи, але зараз же озирнувся цілком притомними очима довкола і крикнув: – Не хочу!.. Геть, геть від мене, нікчемні пси!..

Від тієї несподіванки всі здивовано і розгублено перезирнулися між собою, а Коарасіаба обернувся лицем до землі, вгородив у неї свої зашкарублі пальці, конвульсійно корчив здорову ногу і кричав з дидою ненавистю в голосі:

– Забирайтеся звідси!.. Лишіть мене!.. Ви всі – підлі ошуканці й злодії!.. Геть!.. Геть!.. Г-е-е-ть!!!

– От маєш! – розвели руками кабоклі. – Ти роби дикунові добро, а він тебе ще й лає за те.

– Ви не дуже поиймайте до серця те, що говорить хворий чоловік, – сказав Сокіл. – Він напевне має гарячку. Ліпше приженіть сюди човен, беріть старого зі собою і вертайтеся до Санто Антоніо. Він не може лишатися тут. Йому потрібна поміч. Ну, не гайтеся, бо ніч уже наступає.

Почувши це, Коарасіаба закидався ще більше і попав у ще гірший шал:

– Не хочу!.. Не поїду!.. Повбиваю, як гадюк!.. О, ви, прокляті білі ботокуди!.. Брехуни, зрадники, гірші від псів!..

Хоч ці погрози старої і хворої людини зовсім не лякали чвірки міцних і здорових чоловіків, однак, було очевидним, що взяти Коарасіабу силою, всадити на човен і везти бурхливою рікою – справа безнадійна.

– Та як його взяти? – висловив уголос загальну думку Маріо. – Як почне брикатися в човні – потопить нас усіх.

– Чекайте, – знайшов вихід Сокіл. – Зараз ми дамо з ним раду...

І знову поліз до аптечки. Відкрив ще одну ампулку і наповнив впорскувач.

– Тримайте його! – наказав. – Зараз ми його заспокоїмо...

– Сеу Іване, – несміливо обізвався Сілвіо.– Спитайте його про Данка. Може він щось знає?..

Згадка про Данка, як рівно ж вид наготовленого шприца, довели Коарасіабу до стану цілковитого божевілля. Він кричав, рвався, лаявся, кидався всім тілом, так що з великою бідою його вдалося втримати для нової ін’єкції. Коли вже Сокіл витягнув голку, а помічники пустили старого великана, він попробував навіть підвестися на ноги, але зараз же, болісно зойкнувши, помалу опустився знову на землю.

– Патроне, – знову обізвався Сілвіо, – спитайте...

І не скінчив, бо Сокіл перебив його.

– Коарасіабо, – спитав з тим спокоєм, за яким обізвалися крицеві нотки, – скажи мені, де є Данко?

Небагато знайшлося б осіб, котрі б дозволили собі зігнорувати питання, вимовлене таким тоном, і до тих небагатьох належав власне старий, гордий морубішаба. Він вже не кидався, бо ін’єкція робила своє діло, але дивився викликаюче й ворожо в очі Сокола і мовчав.

– Коарасіабо, – повторив Сокіл, – я тебе питаю, куди поділися Данко й Арасі?

Індіянин і далі не відповідав, а Сокіл спішився, знаючи, що старий за кілька хвилин засне. І тому, взявши гріха на душу, пустився на провокацію, як на єдиний спосіб, що міг розв’язати Коарасіабі язик.

– Ага, тепер ти мовчиш, бо бракує тобі сміливосте сказати правду?! Я вірив тобі, як найчеснішій людині, а ти разом зі своїм внуком обікрав мене, а на додаток ще й погубив мені сина!..

Очі Коарасіаби широко відкрилися.

– Я?! Обікрав тебе?! Погубив сина?! – спитав, з трудом поборюючи сонність. – Ні, ні, то твій син злодій... Такий самий, як Арасі. Я їх обох уб’ю!.. Неодмінно уб’ю!..

Кров ударила Соколові в голову, і в очах стало червоно. Дивно, але він вірив Коарасіабі більше, як кому іншому, бо знав, що старий ніколи не говорить неправди. А Коарасіаба, виходить, говорить те саме, що й той поручник, з яким Сокіл так завзято сперечевся. Соколові видалося, що у нього розірвалося серце, і туди влізла холодна чорна гадина.

– Коарасіаба, друже, – заговорив зламаним, благаючим голосом, у котрому вже більше не було криці, – я тебе прошу сказати мені всю правду!.. Коли Данко дійсно... Коли він справді... Коли мій Данко... О, Боже, дай мені сили!.. Коли дійсно правда те, що ти говориш, то я мушу його знайти!.. Я його... Я з ним... О, Коарасіабо, скажи мені правду!..

Але Коарасіабу вже почав огортати сон. Очі його заплющилися, і на обличчі відбився вираз глибокого спокою.

– Коарасіабо!.. Коарасіабо!.. – почав шарпати його за плечі Сокіл. – Одну лише хвилиночку, Коарасіабо!.. Скажи мені тільки, що ти знаєш про Данка?..

– Данко... – замимрив старий, з трудом відкриваючи очі. – Данко мене зрадив... Він злодій, той білий хлопець, такий самий, як Арасі... Однакові... Коли б не Сасі – я б їх піймав на місці і повбивав би... А все через Сасі...

Коарасіаба не скінчив. Заплющив очі, з насолодою зітхнув і став цілком нерухомим.

Сокіл зірвався на ноги.

– Беріть його тепер! – вигукнув у відчаї. – Везіть до падре Вісенте. Їдьте всі!..

Кабоклі, що спостерігали цю всю сцену зі сльозами в очах, опам’яталися.

– Всі?! А патрон?..

– Я лишаюся.

– Але ж, патроне...

– Ніяких «але»! – увірвав Сокіл таким тоном, що всім стало трохи страшно. – Зараз же вертайтеся додому без жадних заперечень!

– Бом[73]73
  Бом – добре! гаразд!


[Закрыть], як вертатися, то вертатися – пасієнсія[74]74
  Пасіенсія – терпеливість.


[Закрыть]! – покірно зітхнули разом усі три чоловіки і заходилися коло сплячого Коарасіаби.

А Сокіл, як стояв, мерщій подався геть, спі– шачись укритися від співчутливих поглядів, що палили його вогнем.

– Патроне! – гукав йому вслід Сілвіо. – Ви забули рушницю!.. Патроне, візьміть зі собою харчі!.. Патроне!.. Сеу Іван! , . Коли по вас приїхати?..

Але Сокіл навіть не обернувся і скоро пірнув у гущавину.

– Данко злодій!.. Данко злодій!.. – стогнав крізь затиснені зуби. – Чи ж це можливо?! Чи ж би саме мій син мав сплямити честь роду Соколів?! О, Боже милий, дай мені сили, бо я цього не перенесу!..

Сокіл божеволів. Йому видавалося, що його ганьбу відчуває все довкола.

– Злодій!.. – чавкала під ногами земля і хапала його за чоботи.

– Злодій!.. – злісно шелестіли дерева і били його по обличчі мокрими гілляками.

– Злодій!.. – зневажливо свистів йому в обличчя злобний вітер.

– Злодій! Злодій!..

Гнаний стидом батько продирався все далі й далі, несвідомо забиваючись в глибину острова. А ганьба гнала за ним по п’ятах, хапала за плечі, вдавлювала в землю.

Нарешті відчув, що далі не може йти. Тяжка дорога, а ще тяжчі моральні терпіння вичерпали його цілком. Він зупинився, щоб перевести віддих, і тут аж помітив, що на землю спустилася ніч.

– Куди ж тепер піду?.. – спитав сам себе вголос. – І... чого піду?..

Не знайшовши відповіди на цих два питання, впав безсило на землю і заплакав. Серце його рвалося від болю, від сорому і від почуття самотности.

Довго бився він так, тулячи обличчя до вогкої землі, аж поки і сліз не стало.

– От і кінець! – сказав уголос. – Стратив рідню, стратив Батьківщину, стратив дружину, а тепер стратив сина і честь... Нічого у мене тепер нема, нічого!.. Залишився сам-самотний, як у пустелі... О, Боже, лишився Ти Єдиний!.. Порадь же тепер мені, підтримай!.. Я – хробак біля Твоїх стіп, незрима порошинка, але терпіння мої великі!.. Господи, не опусти мене!..