Текст книги "Бог вогню. Том 2. Драма на Ґваїрі"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц)

– На, – звернувся до Данка, – ламай і підкладай до вогню, а я ще піду принесу води...

Пошпортався трохи в клунках, дістав два чавунні казанки і вийшов знову.

Надворі діялося щось неймовірне. Оглушливі громи рокотіли майже без перерви, а печера щоразу розсвітлювалася всередині сліпучим зеленавим світлом блискавок, що продиралися крізь густу дощеву імлу. Вітер свистів і завивав дикими голосами, протискаючись поміж суцільними потоками води, що, як стіни, стояли між небом і землею.

Печера, де світилися свічки і розгарялося багаття, видавалася тепер дуже затишною і теплою. Зрештою, в ній було дійсно тепло, бо розігріте за день каміння ще не вспіло охолонути і випромінювало всередину приємне тепло.

Арасі вовтузився над прилагодженням пізнього обіду. І Данко, хоч який був на нього злий за всю ту пригоду, не міг однак не признати, що індіянин добре обдумав усе наперед, вибираючись у подорож. В клунках було напаковано досить всього: хліб, ковбаса, фарофа[25]25
  Фарофа – кукурудза, товчена на платки.


[Закрыть], сіль, цукор, кава, горілка, необхідне начиння, а навіть загорнене в бананове листя вже приправлене, лиш сире, шураско[26]26
  Шураско – в’ялене м’ясо, що його печеться на вогні.


[Закрыть].

Данко дивився на те все і відчував дошкульний голод. Окрім того недавно пережиті нервові потрясення і холодний купіль давали тепер себе відчути, і Данко дзвонив зубами, помимо того, що був одягнений в сухе і що від вогнища пашіло горяччю. Він ковтав слинку і з нетерплячкою дивився на Арасі, котрий смажив над вогнем два великих кусники шураско, а одночасно мішав у казанку вже прирум’янену на смальці фарофу.

Громи били рідше і не так сильно, але злива продовжувалася. Прибула Парана вийшла з берегів, і її гнівний рев доходив аж до печери в ті хвилини, коли стихав шум дощу.

Попоївши добре та напившись кави, Данко сів навпроти вогню і почав думати. Перед ним стояло кілька дуже важливих і тяжких питань, які треба було розв’язати. Насамперед, коли і яким способом повернутися до Санто Антоніо? Коли б не та буря, то він би постарався зробити якусь подобу весла і спробував би вернутися назад рікою ще сьогодні. Але після такої зливи годі було довіряти Парані, навіть якби дощ припинився. Треба чекати принаймні до завтра. А коли непогода затягнеться? Що тоді? Йти сушею вздовж берега? Це було дуже небезпечно, особливо маючи зі собою гроші. І, нарешті, що зробити з Арасі? Данко з ним не говорив, але весь час чуйно слідкував за ним, не розстаючись зі зброєю. Та скільки часу можна так витримати, коли вже й тепер у нього очі злипалися, а долоня пашіла від шаршавої рукояті?.. А індіянин напевне поводився так спокійно лише тому, що чигав на зручний момент, коли без труду зможе знову заволодіти і пістолею, і грішми і життям Данка. По всьому було видно, що він не розкаявся і своїх намірів не змінив. Отже, боротьба не скінчилася, лиш прийняла інакшу форму.

Арасі був у далеко щасливішому положенні, як Данко. Він не турбувався тим, що його хтось чекатиме вдома, не мав потреби оберігати гроші й не боявся нападу на свою особу. Тому, позбиравши рештки їди і поскладавши всі речі на місце, підійшов до розстеленої трави і з приємністю розтягнувся на ній у повний зріст. Та по хвилині схопився, взяв свічку і, присвічуючи нею, почав відгортати від стіни траву.

– Данку! – крикнув перелякано. – Бий! Бий!..

– Що там таке?

– Тарантули[27]27
  Тарантул – великий їдовитий павук, укушення якого смертельне.


[Закрыть]! Бий кажу!..

Данко кинувся мерщій до Арасі й справді побачив двох величезних чорних тарантулів, що причаїлися в тріщині між камінням. Кожний з них мав тулуб завбільшки курячого яйця, а лапи, волохаті й лискучі, грубі, як дитячі пальці, мали 8-10 сантиметрів довжини. Недовго думаючи, Данко щасливо вдарив носком чобота в шкалубину й одного тарантула роздушив на місці. Але другий зробив блискавичний стрибок понад головами хлопців і щез. Печера була повна тріщин, крізь які пробивалися коріння дерев і корчів, то ж павучиськові сховатися було легко.

– Тепер або мусимо його знайти, або втікати звідси, – сказав Арасі. – Світи ліхтарку.

Дійсно, сусідство з тарантулом – справа дуже небезпечна. Ці павуки мають на кінці тулуба два кігті, цілком подібні до котячих, і горе було тому, до кого ці кігті торкалися.

Данко засвітив ліхтарку, Арасі взяв свічку, і обоє, озброєні грубими полінами, зайнялися докладним переглядом печери. З перших же кроків їх огорнув жах: вони побачили, що по темних куточках повно найрізноманітніших павуків, жуків невідомих пород, кілька отрутних гусениць, небезпечних великих стоног і навіть одного скорпіона. Видно, що ця вся погань позлазилася в печеру перед дощем, або може й віддавна тут мешкала.

– Нічого не поможе, Данку, – зрезиґновано[28]28
  Зрезиґновано – пригнічено, приголомшено. (Примітка упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть] сказав Арасі й погасив свічку. – Треба чекати, поки перейде дощ. Тоді повиносимо речі, накидаємо на вогнище мокрого ріща[29]29
  Ріще – хмиз. (Примітка упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть], а вхід завалимо зеленим гіллям. Дим видушить цю всю нечисть, а, котру не видушить, то викурить. Тепер ліпше не зачіпаймо їх, бо роздратуємо і наробимо ще гіршої біди.

– Ти говориш так, ніби збираєшся тут залишатися? – запитливо сказав Данко.

– А ти думаєш кудись вирушати проти ночі? – запитанням відповів Арасі й почав скручувати грубу цигарку.

Данко зітхнув і вийшов до виходу, вдивляючись в каламутне небо. Злива змінилася звичайним рясним дощем, і по всьому було видно, що незабаром перестане зовсім. Громи били вже десь далеко на півдні, а зловіща фіялкова темінь уступила перед нуднуватою сірістю, що вже де-не-де проривалася, відкриваючи ближчі дерева і горби.

Так минуло з пів-години, і дощ припинився зовсім. Натомість звідкись взявся новий вітер, перебіг по лісі й горбах, піднявся рвучким скоком вгору і вдарив якраз туди, де хмари ховали під собою сонце. Хмари роздерлися, як м’яка, перетліла вовняна хустка, злежана в бабиній скрині, а з роздертої діри визирнуло виполоскане чисте небо, і на ньому засміялося сліпуче передвечірнє сонце.

Сковзаючись по мокрому ще камінню, Данко зліз вдолину до берега ріки. Її скаламучені, жовті хвилі гнівно бурлили і несли з собою галуззя, а навіть цілі стовбури вивернених з коренем дерев. Все це вказувало на те, що на півночі випала ще більша злива, а може продовжувалася й досі, бо в тій стороні неба й далі висіли важкі хмари. Та й тут сонце виглядало занадто яскравим на цю пору дня, в повітрі висіла гнітуча парність, віщуючи незабаром новий дощ.

Перебігаючи по різних деталях незнайомої околиці, погляд хлопця впав на те місце, де був прив’язаний човен, і Данко охнув з несподіванки: човна не було. Сильний вилив ріки відірвав його з припони і забрав з собою.

– Арасі! – закричав на цілі груди Данко. – Арасі, ходи сюди!..

На той крик Арасі скотився коміть[30]30
  Коміть – вниз. (Примітка упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть] головою вдолину і став, як укопаний. Стояв довго і дивився на обчухраний, похилений кущ, а потім заложив руки в кишені, сплюнув і вицідив не то сумно, не то зневажливо:

– Т-а-а-к!..

В погоні за змовниками

Ріка Парана[31]31
  Дивись географічну карту в І томі, ст. 121.


[Закрыть] належить до найбільших американських рік і має довжини коло 4.000 кілометрів. Вона бере свій початок в гірському кряжі Мата да Кобра в провінції Мінас Жерайс і до кордону провінції Сан Павло носить назву Паранаїба. Від того місця, де до неї впадає Ріо Ґранде на кордоні провінцій Мінас Жерайс і Сан Павло, і аж до свого злиття з рікою Уругвай в затоці Ріо да Прата недалеко Буенос Айресу вона має назву Парана, хоч пропливає по територіях різних держав: Бразилія, Парагвай і Аргентина.

На своєму шляху Парана долучає до себе з обох сторін численні допливи, як от: Ріо Ґранде, Тієте, Пардо, Паранапанему, Івіньєму, Іваї, Амамбаї, Іґвассу та сотні інших. Ближче знайомство з Параною приводить до переконання, що це – одна з найпримхливіших і найцікавіших річок світу. Її широке річище є мало придатне для пароплавства, бо на дні вона має рухомі піски, які, як стверджують знавці, дослівно щодня переміщаються і творять або нові мілини, або нові глибини. В першій половині своєї дороги по кордоні одноіменної зі собою провінції, особливо від місця з’єднання з рікою Івіньєма, Парана має безліч великих і малих островів, а найбільшим з них є Ілья Ґранде («Великий Острів»), або, як його ще називають, Ґваїра, чи Сете Кедас («Сім Порогів»). Має він біля 80 кілометрів довжини, пересічно 8 кілометрів ширини, адміністративно належить до провінції Парана і являється одним з найбільших річкових островів у світі. Обминаючи Ґваїру, Парана розпливається дуже широко і в тому місці, де з’єднує обидва свої рукави нижче острова, має 5 кілометрів.

Та найцікавішою особливістю Парани є її славетні водоспади, котрі також називаються Ґваїра, або Сете Кедас. Знаходяться вони кілька кілометрів нижче від південного кінця Великого Острова і творяться гірським кряжем Маракажу, який тягнеться спочатку кордонами між бразилійською провінцією Мато Ґроссо і Парагваєм, а потім перерізає ріку і глибоко вклиняється в провінцію Парана. Щоб перебороти кряж Маракажу, Парана мусить стиснутися зі своєї п’ятикілометрової ширини і прорватися через глибоке провалля, яке має ледве 80 метрів у промірі. І саме тут творяться славетні «Сім Порогів», чи інакше «Бразилійська Ніаґара» – гордість паранців. Властиво, «порогів» є значно більше, бо ошаліла від несподіваного стиску ріка на протязі кількох кілометрів розриває своїми потужними водяними грудьми апокаліптичну греблю, падаючи з пекельним гуркотом в глибокі доли. Над водоспадами постійно стоїть туман розпиленої на камінних порогах води, а сонце, щоб перейти у тому місці ріку, завжди розтягає над нею барвні луки прозорих мостів-веселок.

Потужність Сете Кедас обчисляють на чотири мільйони кінських сил, а величня їх краса притягає увагу численних місцевих і чужинецьких туристів. І тому в останніх часах на паранському березі біля устя ріки Пікірі у віддалі 18 кілометрів від славетних руїн старовинної Ґваїри – центру єзуїтської теократичної провінції – швидко розростається нове, модерне містечко, назване також Ґваїрою.

Однак, сам острів Ґваїра, не дивлячись на свої великі розміри, надзвичайно родючу, намулисту землю і багату рослинність, не є заселений. Правда, в погідні, сухі періоди чимало мисливців та рибалок перепливають човнами ріку і часами живуть на Ґваїрі цілими тижнями, побудувавши собі примітивні халупи. Острів має свої озера, повні риби, має різні овочеві дерева, а в густих зарослях грубої трощі-таквари живуть сотні пород різної птиці. Для кабокля, котрий привик жити легким коштом, тоді на Ґваїрі рай: обсмажив на веретелі застреленого птаха, або спік на розпечених камінцях рибу, нарвав різних їстивних рослин – і їж досхочу. А потім – набий люльку тютюном, ляж собі в холодку, чи на сонці і відпочивай, поки знову не обізветься шлунок.

Правда, є на острові небезпечні «поркоес-піньо» (колюча свиня), що стріляє своїми голками, як з лука, є отруйні гадюки[32]32
  Словом «гадюки» авторка у цім творі називає взагалі змій різних видів, а не лише справжніх гадюк. (Примітка упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть]: маленькі корали і великі уруту, сукурі та жібої[33]33
  Корали, уруту, сукурі, жібої – назви гадюк. (Примітка авторки). Щодо сукурі та жибої авторка припустилася помилки: ці змії не є отруйними, своїх жертв вони вбивають, душачи власним тілом. Слова «сукурі» та «жибоя» в перекладі з португальської означають «анаконда» та «удав».


[Закрыть]; є там також і жакоре-крокодили, на шкіри яких є тепер такий великий попит. Але небезпеки, які загрожують від тих тварин, роблять життя на острові для справжнього мисливця ще цікавішим і привабливішим.

Зате, коли небо затягнеться хмарами, коли заворкотять громи і дощ потоками рине на землю, коли потривожена Парана вийде з берегів і рушить у наступ – тоді біда! Тікай з Ґваїри на берег, коли не хочеш безкоштовно туристичного пашпорту через пекельну пащу водоспадів до самого Атлянтійського Океану... Парана не респектує низеньких берегів Ґваїри і нераз показує їм, що може вільно перекочуватися понад її рівнем з правого боку на лівий і навпаки. І чи то вже раз бувало, що захоплений у сні несподіваною бурею любитель легкого життя мусів дряпатися на найвище дерево і сидіти там кілька днів, поки заспокоєна ріка знову не звільняла острова з водяного полону...

***

І от саме в таку годину, коли все віщувало негоду й бурю, Коарасіаба вибрався рікою в подорож. Біль в нозі й невимовна лють тьмарили йому свідомість. Але він уперто працював веслами, опанований однією лише думкою – піймати внука й зрадливого білого хлопця. Не знав іще, яким способом убиватиме їх, зате не міг уявити собі цієї зустрічі, щоб вона не скінчилася смертю.

Плив, тримаючися лівого рукава ріки, бо знав, що хлопці поплили правим. А вслід ідеться тільки за пораненою здобиччю. Здорову ж звірину, чи людину найлегше піймати, коли зайти їй до рогу з іншого боку. Це була давня практика, що перетворилася в звичку, і її дотримувалося вже механічно, без роздумувань. Взагалі Коарасіаба не привик багато думати. Він просто діяв. Хлопців треба було піймати на кінці Ґваїри, де вони шукатимуть скарбу, вийшовши їм назустріч з протилежної сторони. І Коарасіаба спішив, женучи човен з усіх сил. Посувався дуже швидко, бо йому сприяв і вітер, що віяв з півночі, і сама течія. Так що за годину часу плив уже попри береги острова.

Ліворуч тікали назад різні острівці. Спека гнітила, видушуючи з сухого тіла рясний піт, а сонце, як величезний павук, жадібно висмоктувало з мускулів останні сили.

Коарасіаба не звертав уваги на те, що небо вкрилося хмарами, а над річкою запанувала напружена тиша – попередниця бурі. Він плив далі, згоряючи від нетерпіння очікуваної розправи. По дорозі зустрів два човни, що ними повертались знайомі люди назад до Санто Антоніо.

– Коарасіабо, – гукали зустрічні, – куди мандруєш? Ти не бачиш, яке небо?!

Але старий індіянин не відповідав, навіть не дивився в той бік.

– Здурів дід! – потискали ті плечима. – І куди його потаскало проти бурі?..

І дійсно, незабаром почалася буря. Човном шарпало на всі боки, гойдало, але ще скоріше несло вниз, і тому Коарасіаба був радий негоді. Вода струмочками стікала з його голови, бігла по волоссю, по голій спині й грудях. А він все гріб, гріб, як автомат, як накручений механізм, що не може зупинитися.

Однак, навіть витривалість такої загартованої людини, як Коарасіаба, має свої межі. Руки у нього почали деревіти, а спухла нога, здавалося, росла, росла, набрякала, так, що коли старий заплющував очі, мав таке почуття, ніби та нога заповнювала собою цілий човен. Його почало трясти. То він костенів від холодного дощу, то, навпаки, попадав у обійми гарячої млости, що йшла від опухлого коліна. В перервах між тими змінами його охоплювала сонність, така непереможна, що він якось непомітно сам для себе схилив голову на коліна й задрімав. Приснилося йому, що Аліса розвіщує на шнурку мокре простирало, а сильний вітер тріпає його і обдає Коарасіабу рясними бризками. Коарасіаба сердиться, кричить на Алісу, але вона з реготом зриває простирало і кидає його на індіянина. Від цього холодного дотику старий прокинувся і вернувся до іпритомности. Довкола нього свистіла густа злива, в небі гасали й ревіли вогнені змії, під човном тяжко схлипувала каламутна ріка, човен хитався, мов п’яний, а на носі човна... Коарасіаба здригнувся, протер очі й подивився пильніше: на носі човна сиділо якесь химерне звір’я, вкрите темнозеленою шерстю. Мордочку мало мавп’ячу, тільки над очима стреміли ріжки, а будовою решти тіла воно зовсім скидалося на новонароджену дитину.

– Пек! – сикнув на чудну появу Коарасіаба і замахнувся веслом.

Звір’я, немов зімліло з переляку, моментально перекинулося на спину і шубовснуло у воду, мелькнувши маленькими ступнями, оберненими п’ятами наперед, і махнувши ручкою, долоню якої позначала глибока кривава рана.

– Сасі!!![34]34
  Сасі – злий чортик, що робить пакості подорожнім.


[Закрыть] – помертвілими від жаху устами вишептав Коарасіаба, – Сасі!..

Хоч це ім’я було вимовлене пошепки, звір’я напевне його почуло. Вчепившись рученятами за борт човна, воно висунуло головку і показало старому язика.

На Коарасіабу напав страх. Нічого бо він так у світі не боявся, як злих духів. А ще з племени знав, що зустріч у мандрівці з Сасі неодмінно кінчається невдачею, або й смертю. Коарасіаба ж, хоч ніколи не боявся смерти, тепер боявся невдачі. Навіть і смерть у теперішню хвилину була б нічим іншим, тільки невдачею. І Коарасіабу огорнув розпач. Єдиним засобом, щоб запобігти нещастю тепер – було припинення подорожі. Але припинення подорожі було також нещастям. Бо ж головною передумовою успіху ставало питання: чи попередить він втікачів своїм прибуттям на місце, чи ні? Коли приїде пізно – все одно, що не приїде. Отже, що робити? Припинити подорож, вилізти на берег і чекати? Чи плисти далі з небезпечним гостем на човні, котрий неодмінно постарається зробити все, щоб привести до нещастя? Це тепер легко, бо ж і ріка буде в спілці з нечистим.

Коарасіаба від цих всіх питань розгубився зовсім. А Сасі, тішачись, що завдав такого клопоту дідові, радісно вибрикував і показував різні акробатичні штуки: то зникав за бортом човна, то вискакував на ніс, то поринав цілком у воду, щоб за хвилину з’явитися або спереду, або з-заду, або збоку. При тому сміявся беззвучним сміхом і що-хвилини показував свого червоного, довгого язика.

– Ні, далі подорожувати неможна! – вирішив Коарасіаба і став навертати човен до берега.

«Оба» і «Пойзе»

[35]35
  «О-ба» – вигук здивовання. «Пойзе» – неперекладний вираз, що близький до змісту «власне», «авжеж».


[Закрыть]

На землю спустилася чорна, вогка ніч. Дощ перестав, але хмари знову низько нависли над землею, і з них час-від-часу сіялася густа, гостра мжичка.

Така ж похмура, як і дощева хмара, висіла мовчанка в печері. Обидва юнаки, замурзані, закопчені до краю тяжким днем і прокурюванням та винищуванням свого тимчасового пристановища, сиділи після вечері біля вогню й куняли. Індіянин хотів був уже лягти й заснути, але Данко запротестував:

– Ти не будеш спати, Арасі!

– Боїшся?

– Ні, не боюся, але спати тобі не дам.

– Заборониш?

– Так.

– Ну, а я таки засну.

– Якщо тільки спробуєш заснути – я виллю на тебе казанок води. Доки я не спатиму, не спатимеш і ти! – рішучо заявив Данко.

– От дурний!.. А чи я ж тобі бороню спати?

– О, я знаю, що не борониш!.. Ти б навіть дуже хотів, щоб я заснув!.. – насмішливо сказав Данко. – Тільки я таки спати не буду і тобі не дам!

Ця рішуча заява ніяк не подобалася Арасі. Він був далеко більше втомлений від Данка, бо напрацювався сьогодні, як ніколи. Данко більше командував, як помагав при викурюванні і винищуванні печери, оскільки весь час тримав у руці пістоля. Тепер в Арасі боліла кожна кістка, в очах різало, і весь він був такий отяжілий, ніби в його жилах текла не кров, а оливо.

– Данку, – почав він благально, – ну, чого ти такий дурний?.. Та лягаймо і відпочиньмо трохи. Я ж даю тобі слово чести, що нічого... – і не договорив.

Сам зрозумів, що Данка не переконають ні слова чести, ні навіть присяги, тим більше, що й він, Арасі, у них не вірив. Хоч був страшенно в ту хвилину втомлений і дійсно до всього байдужий, але знав, що, коли тільки відпочине, почне з отим «шмаркачем» жорстоку боротьбу за гроші, за зброю і за таємницю на Ґваїрі. Знав, що й Данко про це знає, а тому просити, чи присягати було справою безнадійною.

– От що, Арасі, – обізвався по хвилинній надумі Данко, – коли хочеш заснути, то послухай мене... Візьми он той шнурок... Оцей, оцей...

– Ну? – незрозуміло видивився Арасі, беручи шнурок.

– Тепер один кінець прив’яжи до того он грубого кореня, що вилазить зі стіни...

– І що буде?

– Не питай, лиш роби те, що я кажу!

Арасі встав і почав прив’язувати шнурок до вказаного кореня.

– Не зав’язуй так міцно, лиш прикріпи! – командував Данко. – Так... Тепер іди он в той кут, обкрути себе вільним кінцем з руками впоперек і крутися так аж до другого кінця.

Арасі відразу покинув шнурок.

– Нема дурних, щоб самому себе зв’язувати! – бовкнув злісно і сів на попереднє місце.

– Ну, як хочеш, – відповів Данко. – Не зв’яжешся – не будеш спати.

Арасі сидів, насупившись, як сич, але довго не витримав. Встав і з тяжким зітханням почав себе обкручувати шнурком. Спочатку обперезався, а тоді, крутячись, пішов у другий кут.

– Прекрасно, Арасі! – ущіпливо посміхнувся Данко. – Крутишся, як балерина!.. Стоп! Зроби тепер один оборот назад, щоб звільнити трохи шнурка. Так. Тепер обернися спиною до мене, щоб я міг його зв’язати. Не тисне? Ні? Добре. Але того недосить, мій дорогий майже-морубішабо[36]36
  Морубішаба – індіанський вождь.


[Закрыть]. Я ще мушу взяти кусник шнурка, щоб зв’язати тобі ноги і руки... Добре, що ти надумався захопити зі собою шнурки!.. Правда, тобі напевне і в голову ніколи не прийшло, для чого вони послужать, але людина ніколи не може передбачити того, що їй судилося...

Так приговорюючи, Данко спритно і вправно зв’язував Арасі, немов сповивав сповивачем.

– Готово! – вигукнув нарешті. – Можеш тепер лягати.

Арасі, кленучи в душі Данка найгіршими прокльонами, мовчки підсунувся до купи сіна і звалився на нього, як колода. А Данко, радий нарешті, що унешкідливив свого ворога, кинув собі дещо під боки і з насолодою розтягнувся проти вогнища.

Ах, як це добре, отак лягти і підкласти вільні руки під голову!.. Як приємно водити очима в різні сторони замість того, щоб сторожко прилипати ними до ворога, на якого взагалі бридко дивитися!.. І як приємно нарешті позбутися тягару напруження, з яким щохвилини можна сподіватися раптового наскоку на свою свободу й життя!.. І коли б не докори сумління, не тривога за батька й непевність становища, Данко був би навіть щасливий.

На всякий випадок поклав пістолю під рукою, а сам обернувся так, щоб бачити і свого полоненого і вхід до печери. Лежав, а думки його, вже більше не приковані до особи Арасі, знову повернулися до питання: як виплутатися з цієї прикрої халепи? Данко обдумував своє положення зі всіх сторін, але нічого путнього так і не придумав, бо втома підкралася непомітно і зліпила йому повіки міцним сном.

Спав він усього кілька хвилин, коли раптом виразний шемір у печері підкинув його і змусив сісти. Широко розкривши очі з переляку, Данко побачив у червоних відсвітах багаття дві кремезних чоловічих постаті, що стояли навпроти нього з пістолями в руках. Вони з цікавістю дивилися на Данка і, очевидно, зміркувавши, що від цього хлопця їм не загрожує ніяка небезпека, почали запихати зброю назад за пояси. Обидва були мокрі, обірвані, брудні й давно не голені. Обидва мали на головах ширококрисі повстяні капелюхи й довгі суконні пелерини: один синю, а другий – бронзову. Той, у синій пелерині, був височезний, незугарний, довгов’язий і рижий. Той, що був убраний в бронзову пелерину, мав темну шкіру мулята[37]37
  Мулят – мішанець; нащадок батьків білої і чорної раси.


[Закрыть] і невисоку, але міцну будову спортовця.

– Хто ви?! – нарешті крикнув Данко тремтячим з переляку голосом і вхопив пістолю.

– О-ба! – загудів низьким, хриплим басом мулят. – Яке дивне питання!..

– Пойзе! – підхопив негайно другий гість голосом, що цілком нагадував бряжчання розбитого відра, прив’язаного до воза. – Питання надзвичайно дивне.

– Чого ви хочете? – знову спитав Данко.

– О-ба! Ми багато дечого хочемо... – іронічно відповів мулят. – Але, насамперед, ми би хотіли щось з’їсти.

– Пойзе, – як луна повторив рижий здоровань, – ми би хотіли дуже щось з’їсти, ну і... випити, коли є. А тому не сиди, як турок, а вставай і готуй нам вечерю!..

Вражений Данко так розгубився, що тільки кліпнув очима і не міг зробити жадного руху. Але гості, видно, були не з тих, що дуже церемоняться. Вони поскидали капелюхи й мокрі пелерини, а тоді почали господарити, немов би прийшли до власної хати, не звертаючи більше на Данка уваги. Один з них став підкидати дрова до вогню, а другий поліз відразу до клунків і радісно здивувався:

– О-ба! – гукнув. – Та цей хлопець нас чекав!

– Пойзе, – підтвердив другий, перериваючи роздмухувати вогонь, – я ж тобі казав, що треба сюди завернути...

Данко почав опритомнювати від нової несподіванки і відчував, як у його грудях наростає злість до безличних гостей.

– Я вас питаю, хто ви? – спитав на цей раз уже цілком різко.

– О-ба – зареготав мулят, вертаючи до вогню з пляшкою горілки. – А ти ще з пістолею? Сховай но її, бо й так убивати нас не будеш: ми ж тобі нічого злого не робимо.

– Пойзе, – згодився рижий. – Це було б дуже жорстоко – вбивати смирних і беззахисних людей, котрі тільки просять їсти й пити.

Данко в душі признав їм рацію й запхав собі пістолю за пояс. Дійсно, він не мав підстав убивати цих людей, котрі, правда, і виглядали і поводились дуже підозріло, але, остаточно, ніякої кривди йому не роблять.

В цей момент Арасі, що лежав у темному кутку печери, поворушився і застогнав. Обидва зайди, немов їх хто штурхнув ззаду вістрями мечів, одночасно крутнулися і похапали за зброю.

– О-ба! – скрикнув мулят, підступаючи обережно до індіянина. – Та тут якийсь зв’язаний чоловік лежить!.. Треба його розв’язати.

– Пойзе! – обізвався негайно другий, ставши поруч свого товариша. – Моє серце не витримує виду зв’язаних людей.

– Не руште! Не смійте його розв’язувати!.. Я не дозволяю!.. – крикнув Данко.

І він кинувся, щоб перешкодити, гостям у їхніх намірах, але зараз же розтягнувся на кам’яній долівці, спритно перечеплений за ногу довгов’язим здорованем.

– Помалу, хлопче, помалу! – флеґматично сказав він, поки другий розв’язував індіянина. – Чому така жорстокість супроти другої людини?..

– Бо ця людина – злодій і ошуканець! – запальчиво пояснив Данко.

Гості багатозначно переглянулись між собою.

– О-ба! – сказав перший. – Коли це правда, що ти говориш, то ми його покараємо!..

– Пойзе, – згодився відразу другий, – ми завжди караємо всіх злочинців...

За хвилину розв’язаний Арасі, потерши трохи рубці від шнурків, жваво заходився коло прийняття своїх визволителів. Насамперед, поналивав їм горілки, подав на перекуску хліба з ковбасою, а тоді підкинув більше дров до багаття і поприставляв чавунки.

– О-ба! – похвалив його мулят. – Та ти, як бачу, зовсім добрий хлопець!

– Пойзе, – видавив рижий, ковтаючи ковбасу. – Такі добрі хлопці не повинні валятися зв’язаними по кутках.

Данко вже нічого не говорив, а сидів, насупившись, на тій постелі, де недавно лежав Арасі, і з-під лоба слідкував за тим всім, що діялося. По всьому було видно, що індіянин заскакує ласки у цих підозрілих типів, аби мати в них своїх спільників проти Данка. Частував їх, припрошував і сам випивав для товариства. Гості повеселіли, перекидувались різними дотепами, при чому, починав завжди мулят, а рижий тільки погоджувався з ним і реготав своїм характерним, надтріснуто-розбитим сміхом. Передні горішні зуби у нього сильно стирчали наперед, а тому, замість «пойзе», у нього виходило «фойзе».

Сидячи оподалік, Данко мав можливість краще придивлятися до гостей. Поскидавши пелерини, вони лишилися в подертих сорочках, поверх яких мали куці й вузенькі камізельки. На розхристаних грудях у мулята виднівся хрестик на ланцюжку, а в рижого теліпалася невеличка червона целюльоїдна дуля, що подекуди вважається талісманом щастя. Мулят був убраний в широкі шаравари, заправлені в халяви низьких чобіт, а його товариш мав на собі низькі, грубі черевики і вузькі штани, що ще більше підкреслювали всю незграбність його фіґури.

Коли вже, здавалося, бездонні шлунки гостей поглинули мало що не половину всіх придбаних індіянином харчів, з’явилася на кінець міцна, пахуча кава.

– Ах, як це добре тепер випити гарячої кави! – з насолодою сказав мулят, голосно присьорбуючи з залізного горнятка.

– Фойзе, – притакнув рижий, – по добрій вечері кава ніколи не зашкодить...

– Ну, хлопці, – заговорив мулят, скручуючи цигарку, – тепер розкажіть нам, хто ви такі і що тут робите?

Арасі поглянув на Данка, але не відповів нічого.

– Ну, – повторив питання мулят, – говоріть, а ми послухаємо.

– Пойзе, – хитнув головою рижий, – ми більше любимо слухати, ніж оповідати...

– А ми якраз не маємо охоти тепер оповідати, – сміливо відпалив Данко, – але натомість хотіли б дізнатися від вас, що ви за люди і чого тут шукаєте?

– О-ба! – здивувався перший гість. – В такому випадку, ви хочете абсолютно забагато знати.

– Фойзе, це абсолютно забагато, коли гості ставлять такі питання господарям.

– Якщо тут і можуть бути господарі, – відтяв Данко, – то ті господарі – ми! Ви прийшли до нашого вогнища, а не ми до вашого! Ви їли наші харчі, а не ми ваші! І тому ми тут господарі!

Мулят зареготав, а рижий за ним.

– Ця печера була моїм житлом, коли тебе, зелепуха, може ще й на світі не було.

– Пойзе, і я можу це підтвердити. А ви вдерлися до чужого дому і називаєте себе господарями.

– Так? – насмішливо спитав Данко. – Може на тій підставі ви вважаєте своїм кожне дерево, під котрим вам доводилося сидіти? Може також вся та земля, по котрій вам доводилося ступати, є ваша? Я щось про такий закон ще не чув...

– О-ба! Який же ти мудрий!

– Пойзе! То він хоче знати, хто ми є, то він хоче доказати, що наша печера не наша. Занадто мудрий!..

– Зовсім не хочу знати тепер, хто ви є, – задерикувато відповів Данко. – Бачу, що належите до тих, хто боїться чесно себе назвати. А, може, ви взагалі навіть імен не маєте? То я вас охрищу: Ти, – вказав він на мулята, – будеш називатися віднині Оба, а ти – звернувся до рижого, – Пойзе. Ліпших імен ви не варті.

Гості здивовано витріщилися один на одного, а потім почали реготати.

– Присягаю, – вигукнув мулят, – що цей хлопець нас дотепно охристив!

– Пойзе! Хоч за ту дотепність йому годилося б дати пару ляпанців.

– Ну, але до діла, хлопці, – споважнів Оба. – Ми мусимо довідатися, яка пригода з вами сталася?

– Пойзе, і чому отой хлопець був зв’язаний?

Арасі вже збирався щось відповісти, але, помітивши остерігаючий Данковий жест, вдав глухого і заходився прибирати начиння.

– От що, панове, – заговорив поважно Данко, – давайте зробимо між собою умову: ми вас нічого не будемо питати, а ви не питайте нас. Яке нам діло до того, чого ви тут опинилися, а вам до того, яка пригода сталася з нами?

Гості порозуміваючо ще раз переглянулись між собою і хитнули на знак згоди головами.

– Гаразд. Ми тільки думали, що вам потрібна наша допомога, і тому питали.

– Пойзе, ми завжди всім помагаємо, коли потрібно. Але, коли ви не хочете нічого говорити, то може ми собі заграємо в карти? Чи не так, сеньоре[38]38
  Сеньор – пан.


[Закрыть] Оба?

– Чому ж би ні, сеньоре Пойзе? З великою навіть охотою!..

– Чи не вважає сеньор Оба, що це – дуже зручно мати такі шляхотні імена, які дав нам оцей упертий хлопець?

– Надзвичайно, сеньоре Пойзе! А тому в нагороду за гостинність і хрищення ми можемо попросити і цих обидвох молодих сеньорів до товариства. В банку сто крузейрів!.. Просимо ближче, – звернувся до Данка.

– Я не граю! – відрізав Данко.

– О-ба!.. Чому ж то так? Може, сеньор вважає нас за невідповідне товариство?

– Пойзе, може сеньорові навіть неприємно серед нас перебувати?

– Я взагалі ніколи в карти не грав, не граю і не буду грати!

– Шаную засаду, – з насмішливою шанобливістю схилив голову Оба.

– Пойзе! Засада є засада! А другий сеньор?

Арасі зам’явся:

– Я не маю при собі ні одного тустона[39]39
  Тустон – найдрібніший бразильський гріш, ⅟₁₀₀ круйзера.


[Закрыть], – відповів з удаваною скромністю.

– О-ба, це щось незрозуміле!.. Цей молодий сеньор недавно запевняв нас, що ти – злодій і ошуканець. А в злодія і ошуканця мусять бути гроші.

– Пойзе, який же то злодій і ошуканець, коли він тустона за душею не має?..