Текст книги "Бог вогню. Том 2. Драма на Ґваїрі"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)

– Семипалий і Рижа Корва, – без вагання відповів Бенедіто.

– Як знаєш, що це були Семипалий і Рижа Корва?

– Бо один мав сім пальців, а другий був рижий.

– Гм... Добре. Ну, і як же ти їх побачив? Розказуй.

Бенедіто, вловивши потрібну йому нитку, відчув себе зовсім упевненим і щасливим, а тому заговорив так, як підказувала йому власна фантазія:

– Я собі сидів і ловив рибу, аж тут раптом прибігли Семипалий з Рижою Корвою і напали на мене. Почали мене бити і... і... кричати на мене...

– Що ж вони кричали?

– О, там всякі погані слова...

На цьому фантазія Бенедіта вичерпалася, і він замовк.

– А чого ж вони хотіли від тебе?

– Вони хотіли… хотіли... відібрати у мене новий гачок! – крикнув на кінець Бенедіто у якомусь відчаї.

Всі присутні, в тому числі й Шав’єр, вибухнули голосним сміхом, а муринчук тільки здивовано дивився на них, не знаючи, що могло бути смішного у факті нападу бандитів на новісенький гачок вартости цілих трьох крузейрів.

Пересміявшись, поручник хотів поставити ще якесь питання, але саме в той момент увійшов поліцист і доложив:

– Пане поручнику, два моторових човни ідуть знизу ріки сюди. Здається, когось везуть.

Шав’єр схопився, наказав відвести Бенедіта знову до в’язничної кімнати, а сам поспішив з поліцистом до пристані.

Коли прибули на місце, застали вже великий гурт людей, що в німому схвильованій приглядалися, як з човнів зносили Сокола і непритомного Семипалого. Землемір, хоч ще з трудом тримався на ногах, здавалося, мало розумів з того, що бачив довкола, а на запитання Шав’єра тільки махнув рукою і прохрипів:

– Відведіть мене до монастиря...

Двоє чоловіків підхопило його під руки, інші піднесли Семипалого, і сумна процесія поволі посунула до церковного подвір’я. По дорозі поручник розпитував, де і при яких обставинах знайдено їх обох, але довідався мало. Найцікавіші відомості відносилися хіба до хатини пескадора[97]97
  Пескадор – рибалка.


[Закрыть] Маноела, в котрій виявлено всі знаки смертельної, кривавої боротьби. Але хто і з ким боровся – того прибулі не могли сказати, і поручник вирішив сам поїхати на місце випадку. Та попереду треба було щось довідатися від Сокола і Семипалого, і з тим, власне, наміром Шав’єр ішов тепер до монастиря.

Однак, і тут завівся: Семипалого відразу забрали до операційної залі, а Сокіл, побачивши падре Вісенте, заявив:

– Отче, я дуже хворий. Прошу мене десь примістити і нікого до мене не пускати. Я маю говорити з вами, але тільки в чотири очі... Панові поручникові скажіть, що справою мого сина він вже не має потреби цікавитися...

– Пане Іване, – ображено сказав Шав’єр, – ваші слова дуже дивні...

– Лишіть, поручнику, – знову слабо махнув рукою Сокіл. – Я справді не маю сили говорити... І, зрештою, мені вже все одно...

Поручник круто обернувся і вийшов геть, а Сокіл, вчепившись за плече священика, поволікся до призначеної йому кімнати. Там тяжко опустився на ліжко і заговорив хриплим, уриваним голосом:

– Отче, я справді дуже хворий... Гарячка мене палить, і думки плутаються... Чи я ще говорю зрозуміло?

– Так, пане Іване, – поспішив запевнити священик. – Ви говорите цілком зрозуміло. Але... Чи не ліпше вам зараз просто лягти і нічим не турбуватися?.. Я піду принесу якісь ліки, поки наші лікарі не звільняться. Тоді вони вас оглянуть, як слід.

– Не те, отче, – нетерпеливо покрутив головою Сокіл. – Я вже знаю все...

– Так?!

– Так!.. Данко таки був невинен... Данко загинув... Ох, Боже, як мені тяжко.

Падре Вісенте перехрестився і заговорив з глибоким зворушенням:

– Що ж зробимо, дорогий пане Іване?.. На все Божа воля...

– Чекайте, чекайте, отче. Я ще хочу сказати головне... Не знаю, може, я вмру...

– Ну, чого ж неодмінно вмрете? Ми вас вилікуємо!..

– Ах, отче, не перебивайте мене!.. Не в тім річ. Річ в тім, що... Боже, як мені тяжко зібрати думки!.. Що я хотів сказати?.. Ага, пригадав!.. Перекажіть Коарасіабі, що Данко його не зрадив... і таємниці не видав а за це заплатив життям... Скажіть Коарасіабі, що все лежить на місці... Я сам те бачив і, коли тільки не вмру, то зможу те місце йому вказати... Ви мене добре зрозуміли, отче?..

– Добре, добре, – спішно заговорив отець Вісенте. – Але ви, пане Іване, найліпше розбирайтеся. Я вам поможу...

– Отче, – збираючи останки притомности, наполегливо повторив Сокіл, – ви не думайте, що я маячу. Я ще пам’ятаю, що говорю... Ось, тут мій портфель з грішми... Я його знайшов там, де загинув Данко... Але, прошу вас, нікому нічого не кажіть!.. Я мушу шанувати чужу таємницю, тим більше, що мій син оборонив її ціною власного життя... Ні поліція, ні хто інший не повинні нічого знати, хіба тільки Коарасіаба... Отче, прошу вас, нікому нічого не казати...

По тих словах Сокіл заплющив очі й перехилився з ліжка, мало не падаючи на підлогу, а священик стояв над ним цілком розгублений і розглядав з недовір’ям мокрий, пом’ятий портфель, туго набитий грішми. Потім схаменувся, сховав портфель і, гукнувши на допомогу людей, заходився коло цілком уже непритомного Сокола.

Поручник Шав’єр, очікуючи вислідів операції Семипалого, нервово ходив по монастирському подвір’ї і курив цигарку за цигаркою. Два рази він пробував ще побачитися з Соколом, але за першим разом йому сказали, що землеміра саме купали і готували до ліжка, а за другим разом його таки впустили, щоб він на власні очі переконався, що Сокіл є цілком непритомний. А через яких дві години вийшли з операційної залі лікарі у поплямлених кров’ю фартухах і заявили, що, помимо всіх їхніх зусиль і старань, Семипалий ледве, чи прийде до притомности перед смертю і що взагалі години страшного розбійника є почислені. Глибока ножева рана в легенях, велика втрата крови й занесена інфекція, взяті разом, не залишили найменших надій на одужання.

Шав’єрові не лишилося нічого іншого, тільки повернутися до Посту Опіки й скінчити допит Бенедіта, увірваний на такому цікавому місці. Часу до відплиття назад моторових човнів було мало, і поручник спішився перед від’їздом на місце слідства видерти бодай якісь відомості, що торкалися всієї справи.

Та цей третій з черги допит муринчука видався найбільш безплідним, дарма, що хлопчина не тільки не впирався, але охоче говорив про свою зустріч з Семипалим і Рижою Корвою. Шав’єрові було важним дізнатися головне: чи знав щось Бенедіто про зв’язок між втечею Данка й Арасі з двома злочинцями, але якраз того він не дізнався. Один раз із відповідей Бенедіта виходило, що зв’язок був, другим разом знову Шав’єр переконувався, що того зв’язку або не могло бути, або Бенедіто про нього нічого не знав.

Злий і невдоволений сидів Шав’єр пізніше у човні, передумуючи все від самого початку.

– Ну, і що ви, поручнику, скажете на цю всю справу? – спитав його сержант поліції з містечка Ґваїри, що їхав з ним разом.

– Що я скажу? – відповів Шав’єр. – Я скажу, що це якась чортівська справа! Всі нитки, за які я не вхоплюся, рвуться, неначе хто заворожив! Той старий індіянин не хоче нічого говорити, а я на нього не можу натиснути, бо він хворий. Батько того молодого чужинця, здається, щось довідався, але лежить непритомний. Семипалий також непритомний і в непритомності має вмерти, а цей малий муринчук все плутає й й плутає.

– Ні, чого ж плутає, – не погодився сержант. – Він нічого не плутає. Чи не признався виразно до того, що бачив Семипалого і Рижу Корву?

– Признався, признався! – розсердився Шав’єр. – Власне, що мені те його добровільне признання зовсім не подобається!..

– Думаєте, що він не сказав усієї правди?

– Думаю, що він взагалі брехав, і ні Семипалого, ні Рижого Корви не бачив.

– От, маєш! А який же йому є сенс у тому, щоб брехати?

– Ага! «Який сенс?» Як би я знав, який сенс, то я б знав уже все. Але, власне, вся штука в тому, що я того сенсу не розумію...

– А по чому міркуєте, що він їх не бачив?

– Та ви ж самі чули, що він не міг докладно навіть їхньої зовнішности описати.

– Так, я на це звернув увагу і скажу навіть більше: він не то що докладного, але взагалі ніякого уявлення про них не має... Але візьмім справу з іншого боку: чи той Бенедіто щось чував про Семипалого і Рижу Корву давніше?

– Казав, що ні.

– Я чув. Але чи правду казав?

– Цього я ще не знаю... Та найцікавіше в тому всьому одне: чому він і далі боїться самої згадки про Данка й Арасі? Що Семипалого й Рижу Корву бачив – говорить сміливо і навіть старається мене переконати, що бачив їх. А, коли справа торкнеться Данка й Арасі, блідне, трясеться і все підкреслює, що про них нічого не говорить.

– Та то, може, він дотримує якоїсь присяги?

– Безперечно. Але, крім присяги, є ще щось. Я це вже відчув, тільки не можу до кінця розгадати.

Так жваво обговорювали справу поручник і сержант, а човен скоро ніс їх вдолину рікою до місця, де розігралася дві ночі перед тим страшна драма...

Що сталося потім

Не зробивши й десяти кроків у цілковитій темноті, Данко наскочив на кущ і мало не видер собі очей. Відскочив убік – і налетів з усього розмаху грудьми на дерево.

«Е, так не можна! – старався сам себе угамувати хлопець. – Так з опалу я, замість того, щоб втекти, можу простісенько влізти тому розбишаці в руки».

І він, пильно розглядаючись та сторожко прислухаючись, почав поволі віддалятися від хижі, яка навіть через цю густу темінь світила каламутним чотирьокутником відчинених дверей.

Данко йшов, чи, вірніше, повз, низько зігнувшись і випробовуючи наперед кожний ступінь дороги, поки не щезла йому з очей жовтава пляма світла з хатини, і тоді з обридженням шпурнув від себе ніж, що його досі тримав у руці. Хлопець був уже мокрий до останньої нитки, але не нарікав на негоду. Навпаки, був радий бурі й дощеві, які, правда, утруднювали йому втечу, але ще більше утруднювали переслідування. Ліхтарки, що її, на щастя мав у кишені, не світив, бо боявся себе видати, і не так старався тікати, як відгадувати, де був Пойзе. Та що можна було почути, коли дощ бив у тисячі бубнів, а вітер свистав, як мільйони зіпсованих сопілок?

Що можна було побачити, коли темінь смолою заливала очі?

І Данко ступав крок за кроком, абсолютно не знаючи, чи він тікає, чи йде назустріч ворогові. Та, – дивна річ! – пригода почала йому видадаватися дуже веселою, попросту захоплюючою, хоч серце, своїм порядком, лізло, як то кажуть, у п’яти. В один момент йому навіть захотілося зустрітися з Пойзе. Отак, як би було біле простирало, – нап’яти на себе, вискочити з-за дерева і крикнути: «Угу!»... Ох, напевне, тікав би!..

Та ледве Данко вспів собі уявити цю картину, як дослівно в трьох кроках від нього затріщало, і почувся скрегочучий, бляшаний голос-рижого:

– Не ховайся, хлопче, ні!.. Я тебе все одно бачу!..

Данко похолов і просто влип до стовбура якогось грубого дерева, моментально стративши охоту до ризикованих жартів. Мокре волосся заворушилося у нього на голові й стало сторч.

– Чуєш, Данку?! Не тікай, бо буде ще гірше!.. – продовжував Пойзе, проходячи попри саме дерево.

Данко з полегшею зітхнув.

– Лови, коли бачиш!.. – подумав. – Лови... А я ось тимчасом вернуся якраз у протилежний бік. Треба би було подивитися, що там той бідний Онофре робить... Чи мені тільки причулося, чи він справді кричав: «Тікай, Данку, він женеться за тобою»?.. Ой, здається, то не причулося!.. Вернуся! Вернуся, щоб переконатися... Він же поранений!..

І хлопець завернув назад.

Буря скидала з небес цілі водоспади, земля тряслася, як великий млин, і Данко нераз аж падав, збитий з ніг дужими штовханцями шаленого вітру. Натикаючись то на корчі, то на дерева, завертав направо і наліво, попадав у ями і взагалі почував себе, як сліпе кошеня. Врешті мусів зупинитися, бо зрозумів, що заблудив і халупи не знайде.

Притулився спиною до якогось дерева і став чекати, поки трохи не втишиться розшаліла стихія. Був розбитий і вичерпаний. В шлунку гнівно бурчало, від холоду його ціпило, а стояння втомлювало більше ніж ходження. Переминаючись з ноги на ногу, Данко стояв з годину, але на кінець не витримав. Чомусь знову пригадав собі Семипалого, пригадав окрик, який спочатку прийняв за оману слуху, і з подвійною енергією пустився на розшуки. Не бачив нічого, тільки відчував час-до-часу, як його хльостав по обличчі вітер мокрими гілляками, або надимав йому на зустріч пружні, дужі вітрила, що їх треба було пробивати грудьми.

Хлопцеві здавалося, що на цей раз він ішов уже добре, і дуже дивувався, не знаходячи хатини. Насправді ж він ішов у протилежному напрямі – на північ – із кожним кроком все далі віддалявся від бажаної мети.

Незабаром помітив, що дощ меншає, і це примусило його до більшої обережности. Та, скільки він не приглядався, скільки не прислухався – ніщо не зраджувало близької присутности Пойзе.

Ще по упливі якогось часу Данко зауважив, що вітру вже не чути і що дощ минув. Над гущавиною почало прояснюватися небо, і на ньому показався пізній сквашений місяць, перед яким спішно тікали на південь розшарпані хмари, волочачи за собою клапті ріденьких хвостів.

Густа стіна рослинности високо обступила хлопця з усіх боків, і за нею він нічого не бачив. Щоб бодай трохи зорієнтуватися в місцевості, мусів насамперед вийти на якусь галявину, чи горбок. І Данко почав завертати ліворуч, в той бік, куди ґрунт підносився вгору. Розрахунок був добрий, і незабаром хлопець вирвався з обіймів надокучливої гущавини. Він опинився на високих скелях, що замикали собою північну сторону глибокої овальної долини, сильно залитої водою. Вершки потоплених кущів і таквари, що підіймалися тут і там з води, свідчили про те, на скільки піднявся її рівень.

Данко догадався, що стоїть над озером Великої Кобри, про яке люди оповідали багато всяких небилиць. Кабоклі вірили, що саме в цих скелях, десь глибоко під землею, живе передпотопова потвора – Велика Кобра, саме ім’я якої викликає жах у всіх диких індіянських племен цілої Бразилії. Оповідали, що та Велика Кобра виходить на полювання раз на сто років вночі, і тоді горе тому, хто її побачить!.. На який саме рік випадало полювання потвори – того ніхто не знав, але, на всякий випадок, ні один кабокльо ніколи не важився підступати близько навіть серед білого дня до легендарного озера, а не то що полювати в ньому на крокодилів. Дивлячись на спокійне плесо, що в анемічному світлі надщербленого місяця відливало тьмяною міддю, Данко пригадав собі також згадку Коарасіаби про те, що скарби ґваянців криються десь у підземному ході Великої Кобри.

Всі ці думки і спогади миттю перелітали через голову хлопця, а він тим часом з полегшею дихав на повні груди, радий, що нарешті виліз з гущавини. Тільки тепер відчув, як гнобило його й томило кількагодинне лаження по диких і мокрих хащах. І хоч як воно було ризиковано в такому положенні, Данко волів залишатися на відкритому місці, ніж знову лізти в чагарник і там продовжувати сліпу гру з небезпекою.

Стояла глибока тиша, і в ній тим виразніше чулося журкотіння залишених бурею струмків та лунких коротких ударів тяжких краплин, які, спливаючи вниз, розбивалися на листях, або на мокрій землі.

Від скель береги кітловини полого збігали вдолину і сходилися в густому лісі, на віддалі приблизно одного кілометра від того місця, де стояв Данко. Правий берег озера був майже весь відкритий, зате на лівий трохи нижче вже наступав ліс і тягнувся аж до протилежного від скель кінця.

Данко постояв трохи, послухав і підійшов до урвистого берега, щоб подивитися у воду. Хотів побачити крокодилів, яких, як казали люди, в озері Великої Кобри водилася маса.

Брр! Яка ж неприємна та вода!.. Хоч і блищить і відзеркалює в собі зоряне небо і дозволяє місяцеві стелити на своїй поверхні довгі, тремтливі рушники, але виглядає густою, як смола, і напевне є смертельно-холодною.

– Брр! – здригнувся Данко ще раз, але стояв, як загіпнотизований, і все дивився вниз. – Навіть крокодилів не видко. Певне з холоду позаривалися в намул, або... бояться Великої Кобри. Адже кажуть, що в ту ніч, коли вона виходить на полювання, крокодилі ховаються, бо бояться її так само, як і люди...

Іронізуючи в душі з Великої Кобри і полохливих крокодилів, Данко так задумався, що зовсім не помітив довгов’язої, незграбної фіґури, яка безшелесно, мов тінь, насувалася з-заду на його плечі. І тільки тоді, коли в його карк вп’ялися шорсткі, ціпкі пальці Жакобової руки, він рванувся всім тілом і дико закричав. Але було вже запізно. Пойзе обернув його до себе і, наблизивши своє обличчя просто йому до очей, зареготався, захлинаючись від радости:

– Ги-ги-ги!.. Ги-ги-ги!.. Ги-ги-ги!..

Целюльоїдна дуля, звішена на ланцюжку, від того сміху коливалася і закручувалася то в один, то в другий бік, ніби радіючи разом зі своїм господарем.

– Ги-ги-ги!.. – реготав далі рижий босяк, приглядаючись з неукритою насолодою до перекошеного жахом Данкового обличчя.

В тому злорадному реготі було щось таке несамовите, що Данко стояв, як спараліжований, як скаменілий, стративши владу не лише над своїми мускулами, але й над думками. Він тільки знав, що тепер почнеться для нього щось безмірно страшне й огидне.

А рижий все сміявся й сміявся, не говорячи ні слова, поки, нарешті, з усієї сили не потряс хлопцем, як ганчір’яною лялькою.

Від того струсу заморожена переляком кров зі страшною напругою побігла по жилах Данка і полум’ям ударила в голову. В одній секунді Данко зрозумів усе: пригадав про жар у печі халупи, який мав послужити рижому для видобуття таємниці скарбів, про натяки на засоби, якими можна тамувати надто голосні крики, і зрозумів, що оцей страшний злочинець, котрий вдавав дивака і дурня, буде напевне ще веселіше гигикати, прикладаючи жар до голих ніг своєї жертви. Після усвідомлення того всього у Данка зродилася цілком природня реакція: з блискавичною швидкістю і силою, неймовірною для його віку й будови, він раптом обома кулаками вдарив свого ворога в лице. Пойзе рикнув з несподіванки й болю і вхопив Данка за руки, заламуючи їх назад. Але це ще більше роз’юшило хлопця. Він з усієї сили копнув рижого в колінне яблуко, вкусив за руку, а на довершення стусонув у груди власною головою так одчайдушно, що самому з очей посипались вогнені іскри. Пойзе рикнув ще страшніше і відрухово штовхнув Данка від себе геть. Хлопець заточився і скрикнув, відчувши, що земля щезла з-під його ніг, а сам він летить вниз.

Глухо бовтнула сонна вода, ліниво розступилася її густа поверхня, приймаючи Данкове тіло, зімкнулася знову над ним, і – тільки сполохані хвилі побігли далеко по озері, а під скелями сердито хлюпнуло раз, другий, третій...

– Крокодили!.. Крокодили!.. – кричав у душі Данко, відчуваючи, що ціпеніє від холодного купелю та жаху, і почав розпучливо вибиватися на поверхню.

Йому здавалося, що то не колючий холод, а огидні пащеки впиваються зубами в його тіло; що то не намокла одежа, а голодні крокодили тягнуть його на дно і ось-ось почнуть дерти на шматки...

Однак, скоро випірнув з-під води і жадібно увібрав у легені кілька великих ковтків свіжого повітря. Порскав і спльовував, а думка його в той самий час гарячково працювала.

– Що тепер? Куди тепер? Тут – високі скелі, не вилізу... Приплисти в один, чи в другий бік, де берег похиліший, і знову попасти в руки Пойзе?.. Ні!.. Попливу просто в протилежну сторону... Крокодили?.. Ах, все одно: і тут, і там, і скрізь є крокодили... Матінко Божа, рятуй!.. Мамусю рідна! Казала перед смертю, що чуватимеш наді мною в найтяжчі моменти мого життя... Поможи мені тепер!..

Так думав і молився Данко, а водночас плив уже геть від скель, рішучо розсікаючи воду. Натикався на верховіття потопленої гущавини, ранив руки й лице, обривав одежу, але плив усе далі у вибраному напрямі. Мокра одежа в’їдалася в тіло, перешкоджаючи кожному помахові рук, чоботи, немов залізні тягарі, привішені до ніг, тягнули його на дно, серце било все тяжче, віддих перехоплювало.

Нарешті, перепливши вже більшу половину дороги, Данко відчув, що, коли не відпочине, то пірне на дно. На своє щастя, побачив поблизу плаваюче сухе депево, яке вода підібрала очевидно з берега і винесла тепер на середину озера. Хлопець кинувся в його бік і незабаром уже вчепився за грубий стовбур. Тепер щойно мав можливість передихнути і розглянутися довкола та подумати над тим, що робить його переслідувач.

З цієї віддалі скелі виднілися, як на долоні, і Данко немало здивувався, коли побачив, що Пойзе чомусь плазує по землі, марно стараючись стати на ноги. Він уже забув про сильний стусан головою, котрого дав рижому під груди, а тому й не знав, що власне від того стусана Пойзе й досі зіпає та стогне, качаючись по голих скелях. Кожна спроба набрати трохи повітря в груди кінчалася тим, що розбійник охав крізь стиснуті зуби і мало не вмлівав від браку вільного віддиху.

Та ось, нарешті, Данко побачив, що Пойзе таки встав і, хитаючись, як п’яний, обернувся в сторону озера. В місячному світлі було видно, як видобув пістоля і почав цілити в Данка. Хлопець моментально хлюпнув у воду по другий бік дерева і сховав голову за його грубий стовбур. Зробив це вчасно, бо зараз же блиснув вогонь і кілька куль плюмкнули поруч у воду.

Становище Данка стало тепер ще більше небезпечне: крім дерева, за яким сховався, поблизу не було ніякого укриття – тільки саме рівне, блискуче плесо води. Місяць стояв за плечима Рижої Корви, і послужливо освітлював йому намічену ціль. Окрім того, Данко пригадав собі знову крокодилів, котрих, правда, досі, на щастя, не стрінув, але котрих міг стрінути кожної хвилини, і знову почав гаряче молитися, благаючи у всіх Небесних Сил рятунку.

А Пойзе, вичекавши хвилинку, приступив ще крок ближче до краю скелі і знову почав цілитися. І в той момент, коли Данко вже знову хотів занурити голову у воду під прикриття стовбура, погляд його прикипів до дивної появи: з гущавини за плечима Рижої Корви виїхав на освітлену місяцем галявину дивний верхівець. Данко присягнув би, що він їхав верхи на анті і був цілком подібним до мітичного приятеля всіх подорожуючих і невблаганого ворога пройдисвітів – Макашери[98]98
  Макашера – добрий індіанський божок, який опікується подорожніми.


[Закрыть]. Півлюдина – півмавпа з довгою бородою і з тілом, порослим густою шерстю, він сидів охляп[99]99
  Охляп – без сідла. (Примітка упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть] на анті, тримаючись за її вуха. Штовхаючи п’ятами анту під боки, Макашера нечутно під’їхав до Пойзе, зсунувся одним боком до землі, і саме тоді, коли той натискав язичка – спритним рухом вибив йому з-під ноги камінь. Пойзе, немов підкошений, стратив рівновагу і з усього розмаху полетів у воду, мелькнувши у повітрі своїми довгими ногами, а Макашера тихенько засміявся, притиснув боки анти п’ятами і щез у гущавині.

Все це скоїлося протягом однієї секунди, і Данко не знав, чи це була дійсність, чи витвір його власної, розбурханої нервами уяви.

Та, дійсність, чи фантазія, Макашера, чи привид – не було часу думати. Пойзе впав в озеро, Пойзе тепер, хоче, чи ні, буде плисти за Данком, і Данко мусить утікати!

Хлопець відштовхнувся від свого тимчасового порятунку і поплив далі. Не оглядався, не зупинявся, тільки міряв очима віддаль від берега і питав сам себе: чи вистане у нього сил ту віддаль подолати?

Несподівано напоровся на густе забороло слизького баговиння, що відразу облипло все його тіло, і зупинився. Під ногами знайшов хитку опору з затоплених корчів і, балансуючи на ній, почав скидати з себе мокрі, огидні тенета. При тому оглянувся назад і занімів з дива: десь з-під споду скель, видно, з глибокої печери, пробивалося фосфоричне зелене світло такої потужности, ніби хтось засвітив під водою сильні прожектори. Вода набрала золотисто-зеленого кольору і стала прозорою, як кришталь. Зарябіли в її глибині густі хащі затопленої рослинности, затремтіли, чудно заламуючись, рівні тростини таквари, а тіло Пойзе рухами і будовою стало цілком подібне до жаби, зробленої з чорної ґуми.

Данко дивився, як загіпнотизований, не знаючи, чи це тільки сон, чи божевілля? Але це не був ні сон, ні божевілля. Над схвильованим водяним плесом виринула помалу величезна, як два стулених між собою щити, гадюча голова, по обох боках якої горіли страшні зелені очі, завбільшки автомобільних фар. Голова повільно обернулася туди й сюди, поки довгий сніп світла з її ока не попав на те місце, де бовталась з усіх сил незграбна жаб’яча фіґура Пойзе, і тоді зупинилася.

– Велика Кобра!!! Велика Кобра!!! Рятуйте!!! – розтяв тишу несамовитий крик Пойзе.

У відповідь на цей крик потвора ледве помітно здригнулася і посунула наперед, несучи гордо по-лебединому зігнуту шию. Наблизившись до Пойзе, вона зупинилася ще раз і поглянула на безпомічну людську істоту, що борсалась на воді й призивала на допомогу. Потім пружним, повним своєрідної грації жестом, ліниво схилилася і роззявила пащеку...

– Ой!!! У-а-а-й!!! Б-р-р!!! – завив Пойзе таким голосом, яким може кричати тільки раз у своєму житті людина – в годину наглої і страшної смерти. – О-о-х!..

На місяць в цю секунду насунула невеличка, але густа хмарка, і розгра кривавої драми скінчилася в темноті...

Концентричні хвилі сполоханої води побігли скоро-скоро довкола, досягли Данка і штовхнули його в груди. Хлопець від того опритомнів і кинувся тікати. Жах погнав його з такою силою, якої він сам у собі ніколи не сподівався. Гріб руками і бив ногами, як божевільний, мертвіючи від самої думки – піти слідами Рижої Корви.

– Господи, не допусти!.. Пречиста Діво, зглянься, оборони!.. – молився він уголос і бився далі з водою, перемагаючи простір, що ділив його від спасенного берега.

Тут помітив, що напереріз йому з права на ліво пропливає кілька крокодилів, але на цей раз не злякався їх. Рівно ж і крокодилі не спокусилися легкою можливістю поживи, а спішили геть, у той напрям, де над водою підносилися кущі таквари. Видно, страх перед Великою Коброю у них був не менший, як у Данка, і позбавляв їх апетиту.

Врешті, Данко досяг мети. Він вчепився руками за траву, а під ногами відчув ґрунт. Щоб вилізти на стрімкий берег, треба було зробити ще кілька зусиль. Але хлопець не міг уже напружити ні одного мускула, таким почував себе втомленим і розбитим. Радий, що спасся, він стояв, тяжко дихаючи, по груди у воді й дивився на озеро.

Велика Кобра, очевидно, не наситила голоду одним Пойзе, а тому продовжувала полювання. Звиваючи й розвиваючи кільця свого велитенського тіла, вона то поринала на дно, то підносила над поверхнею води страшну голову, і тоді видно було, як у її пащеці конвульсійно корчилися крокодили. Від того полювання в озері зчинилася справжня буря. Хвилі розходилися аж до берегів, відштовхувалися від них, верталися назад, зударялися по дорозі зі стрічними хвилями, вирували, сердився, ніби хотіли зовсім виплеснутися і втекти з тісної кітловини.

А Велика Кобра розкошувала. Коли її голова поринала у глибінь, скаламучена вода набирала брудно-кров’яної фарби. Коли ж фосфорично-зелені фари тих її очей з’являлися над поверхнею озера – в них блідло світло немічного місяця.

Ледве перемагаючи себе, Данко почав дертися по слизькому березі вгору. Але разом зі силою він стратив і спритність, а тому руки, його постійно зривалися з усього, за що чіплявся, а ноги по розмоклому під водою ґрунті зісковзувалися вниз. І в цю хвилину хлопцеві ніяк не могла прийти до голови проста думка – проплисти всього кілька кроків далі, де був похиліший берег і де можна було без труду вийти на сушу. Мозок його не працював зовсім, і Данко, залишаючись далі на місці, виснажувався від упертого і безуспішного дряпання нагору. Одубілі від холоду і втоми пальці стали зовсім неслухняні, руки і ноги отяжіли, як поперебивані, і, чим більше Данко старався, тим гіршою ставала справа. Він напевне так би і загинув, не осягнувши мети, коли б не сталося щось зовсім несподіване: земля у нього під ногами провалилася, а вода зі страшною силою потягла його в спід. Не здаючи собі справи з того, що робить, Данко інстинктовно вхопився за якийсь колючий кущ, та, щоб затриматися, у нього не вистачило сили. Потужний водяний вир уже вхопив його у свої обійми і потаскав зі собою.

Данко захлинався. Його кидало у всі боки, боляче вдаряло об якісь тверді предмети, обдряпувало об якісь коріння й гілляки, що плили разом з ним, і несло кудись у безвісті.

Спочатку хлопець пробував ще опертися, та потім зрозумів, що його нічого вже не врятує, і все йому раптом стало байдуже. Відчув ще тільки, як його тіло стало впоперек потоку, а потім, ніби перевалившись через високий поріг, впало вниз.

– Оце й кінець! – у спів подумати апатично, чекаючи смерти.