Текст книги "Українські традиції"

Автор книги: О. Ковалевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 44 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

Дійшовши до воріт Перекопської вежі, чумаки платили тут за кожну мажу «вежового» збору по 70 копійок і вже потім в'їжджали в місто; якийсь час вони відпочивали, навантажувалися сіллю, платили за повний віз по 5 карбованців, за половинний по 3 карбованці і поверталися назад; якщо у татарської тафи[324]324
  Рибальська артіль (Б. Грінченко).


[Закрыть] була риба, купували і складали її на вози. А в цей час запорожці знову очікували чумаків, знову брали з них мито за переправи, пороми, містки й гаті, зі своїх, звичайно, менше, ніж із чужих, знову виявляли їм гостинність корчмарі й шинкарі.

Із Запоріжжя чумаки рухалися кому куди було треба для продажу товару. «Примітно, що за рік до тисячі волових возів їі (солі) у Польщу продасться, купують також і малоросіяни з Єлизаветградської провінції».[325]325
  Записки одесского общества. Т. 7. С. 170.


[Закрыть]

Крім великої торгівлі з турками, поляками, українцями, новосербами й кримчаками, запорізький Кіш вів також торгівлю і всередині Січі, але це переважно була дрібна торгівля; її вели часом на самій січовій площі, але переважно на Крамному базарі, Гасан-базарі, чи січовому форштадті, тобто передмісті. Тут стояло безліч невеликих хатин на дерев'яних низеньких стовпчиках, дворів, крамничок, яток, шинків, у яких і велася різна торгівля. Частина цих будівель була споруджена на кошти куренів і належала війську, частина була власністю приїжджих купців, як видно зі справ січового архіву. Так, прикажчик Петро Крилов, заборгувавши купцеві Федору Попову, мусив, за «базарним судом», продати свій старий двір на січовому базарі за 2 1/2 куфи[326]326
  Давня міра об'єму, ЗО кварт, ЗО, 42 л.


[Закрыть] горілки, щоб сплатити позивачеві[327]327
  Скальковский А. История. Т. 1. С. 242.


[Закрыть]. Предметами торгівлі в Січі були: опанчі, сідла, стріли, луки, стремена, шаблі, вудила, які запорожцям привозили татари, рогата худоба й непридатні до їзди коні, яких козаки продавали татарам на заріз. Крім Січі, торгівля велася і в паланкових селах: Кам'яному на Кальміусі, у Гарді на Бузі, Микитиному на Дніпрі та ін. Тут також були крамні базари, шинки, крамнички й заїжджі двори.

Ремесла не приносили такої користі і не були у запорізьких козаків настільки розвинутими, як торгівля, рибальство та скотарство. У запорожців, звичайно, були ремісники, але ремісничого цехового стану, що виконував би певні повинності для війська, у них не було. При самій Січі жили різні майстри – котлярі, пушкарі, ковалі, слюсарі, шевці, кравці, теслі; всі вони, за козацьким звичаєм, виконували запорожцям роботу за певну платню, й задурно нікому й нічого не були зобов'язані робити. Жили вони в передмісті Січі, але були приписані до куренів, як і інші козаки[328]328
  Мышецкий С. История. С. 47.


[Закрыть]. За межами Січі відомі були кушніри й ковалі: «Деякі з них були відомими кушнірами й художниками, – виробляють сиром'ятні шкіри й кожушину, а при Аргамакли (Громоклії) по можливості отримують вугілля. У кузні, як на Інгулі біля перевозу, утримуються ковалі для подорожніх людей, але вугілля все з Аргамакли отримують».[329]329
  Записки одесского общества. Т. 7. С. 186.


[Закрыть]

Крім людей перелічених ремесел у запорізьких козаків були також і своєрідні лахмітники, як видно із справ січового архіву: 1749 р. запорізькі козаки Джерелівського куреня спіймали кількох перекопських мешканців і забрали їх з собою у Січ; татари, які приїжджали в Січ, бачили, що один із полонених на базарній площі Січі «продає старі сорочки, так само й пере», тобто займається пранням білизни.[330]330
  Эварницкий Д. Сборник материалов. С. 41.


[Закрыть]

Грамотність. Канцелярія і школа у запорізьких козаків

Ближче знайомство з історією, побутом і характером запорізьких козаків дає цілковиту підставу твердити, що стосовно грамотності запорожці водночас стояли й на дуже низькому і на дуже високому рівні. В той час, коли маса Запорізького Війська, що жила по зимівниках, вешталася по плавнях, мандрувала зі своїми отарами безмежними степами, скніла в цілковитому неуцтві, а часом навіть дичавіла, в той самий час маса січового війська, так званого низового товариства, за своєю грамотністю й начитаністю стояла настільки високо, що переважала в цьому плані середній, а можливо, й вищий стан великоруського люду свого часу. Особливо це стосується запорожців XVIII століття: якщо не більшість, то багато хто з кошових і суддів, за деякими винятками, були людьми грамотними, власноручно підписувалися на ордерах і листах. Більше того, читаючи листи, ордери й цидулки кошових, суддів та інших старшин до гетьманів, панів і бояр, бачимо, що багато з них писали не лише грамотно, але й досить вправно й риторично; ця грамотність доходила до того, що в Січі можна було знайти людей, що вміли складати латинські вірші й духовні канти. «Серед них, – каже сучасник, – були такі грамотії, що і в Лаврі, і в столицях рідко можна було знайти таких, з тої причини, що в Січі було всілякого люду доволі»[331]331
  Устное повествование Н. Коржа. С. 41.


[Закрыть]. Це буде цілком зрозумілим, якщо згадати, що Січ досить часто поповнювали «вчені й недовчені спудеї» Київської духовної академії[332]332
  Йдеться про Києво-братську (Києво-Могилянську) колегію (1633—1701) та Київську академію (1701—1817).


[Закрыть], багато польських, українських, а часом і великоруських панів і шляхтичів, котрі вміли й читати, і писати, але не вміли вжитися з порядками своєї батьківщини. Навіть «московські люди», що твердили, буцімто в Січі правилом було обирати в кошові людину, «що грамоти не знає», разом з тим свідчили, що нерідко хтось із військової старшини, якого в Січі вважали неграмотним, згодом, виїхавши з Запоріжжя на Україну, показував себе насправді не лише знавцем російської грамоти, але й «інших наук».[333]333
  Калачов Н. Архив. С. 9, 13.


[Закрыть]

Наскільки грамотними були січові козаки, найкраще видно з промови, виголошеної ними 9 вересня 1762 р. в Петрівському палаці Москви з нагоди вступу на престол імператриці Катерини II. «Всепресветлейшая, всеавгустейшая, благочестивейшая великая государыня, императрица и самодержица всероссийская, мать отечества всемилостивейшая! Вся премудростию, силою, славою и благостию своею сотворивый Господь вечно и непоколебимо узакониш рекам ведать свой юг, туче восток, магниту север, солнцу запад, нам же, человекам, учрежденную над собою власть. Сей наш всеобщий и непременный долг так нас крепко понуждает и к наблюдению своему влечет, что аки бы он на скрижалях сердца нашего был написан. Его исполнение приносит нам пользу, покой, тишину, во всем благопоспешество и похвалу перед Богом, а его преступление приводит на нас бедность, неприятельские насилия, междоусобную брань, всякое злоключение и проклятие от Бога. Последовательно вся наша жизнь и все наше счастие в сей жизни зависит от власти, Богом над нами определенной, за что мы Божественному его об нас промыслу никогда лучше не благодарим, как когда тех достодолжно почитаем, которых он сам богами и сынами Вышнего называет; а паче еще то, что как они на высочайшем степени всякого человеческого достоинства поставлены не ради своей, но ради нашей чести, славы и пользы, так и мы их почитая, себя почитаем, себя прославляем, себе пользуем и пред Богом себя оправдаем. Чего всего в рассуждении, когда царь небесный ваше императорское величество на престол всероссийский всесильно своею десницею возвел, и мы все, сыны и питомцы Низового Днепровского запорожского Коша, как притоманные дети и птенцы орлего своего гнезда, не могли от несказанной радости не вострепетать и тебе, истинной матери нашей, о чадех своих веселящейся, едиными усты и единым сердцем следующего приветствия не возгласить: Бог духов и всякия плоти, вашего императорского величества дух жизни, которым вся Россия живет, движется и процветает, в священнейшем ковчеге августейшего тела дражайшим здравием и светозарным долгоденствием да оградит! Господь сил, крепкий во брани, свет державы твоея в силе и славе да удержит, дондеже оружием твоим, в руце своей крепкой водимым, всех врагов твоих под ноги тебе сокрушит. Царь веков, дом и престол Давида российского, Петра Великого, да утвердит непоколебимо и непресекомо пребывати на земле, дондеже солнце и луна пребудут на небеси! Августейшая монархиня, всемилостивейшая государыня! С сим искренно усердным желанием и верноподданническим приветствием священнейшему нашего императорского величества лицу Низовое Запорожское Войско являться дерзает и притом себя в глубочайшем благоговении к высокомонаршим нашего цесарского величества стопам раболепно повергает».[334]334
  Русский Вестник. 1841. № 2. С. 103—105.


[Закрыть]

Найбільший відсоток освічених людей, безумовно, давала запорізьким козакам Київська духовна академія. Цим пояснюється, з одного боку, часте вживання у листах запорізьких козаків текстів зі Святого Письма, на зразок таких: «Хто кому зле мірит, тою же мірою и ему возмірится»; «Дом разділивыйся на себе, запустівает»; «Возносяйся дом твой зостанет пуст, и в жилищах твоих живущаго не будет: ею бо мірою мірил еси, тоею возмірится, по неложному глаголу евангельскому»[335]335
  Величко С. Летопись. Т. 2. С. 560, 471.


[Закрыть]; з іншого боку, цим пояснюється особлива пристрасть запорізьких грамотіїв до іншомовних і класичних слів та вигадливих, пишномовних висловів, як то: недишкреція, перспектива, респекція, зрепреманд, специфікований, респонс, сатисфакція, антецесор, горизонт, Кімерійський Босфор, Евксинський Понт, Меотійське озеро, славетне гніздо Січа, журавель на купині стоящ, пава в краснопістрому пері, душепагубне єзеро гріховне, давати місце плевелосіянню, впасти в канікулу (шаленство, від слова «canis» – собака), відписати його превелебності, здалека побачивши перспективою свого розуму і т. ін.[336]336
  Там же. Т. 2. С. 31, 338, 379, 468, 469, 542, 552, 558; Феодосий. Самарский Пустынно-Николаевский монастырь. С. 101.


[Закрыть]

Освічені люди високо цінувалися в Запоріжжі, бо «вони Святе Письмо читають і темних людей добру научають». Найпроворніші з них ставали військовими писарями і нерідко, як у силу свого звання, так і від природного розуму, грали вирішальні ролі серед запорізьких козаків. Прізвисько «лукавая писуля» отримав один із колишніх військових писарів, людина дивовижно меткого розуму й виняткової винахідливості, Антон Головатий. Величезна більшість військових писарів була, звичайно, українцями, що видно з численних листів, у яких трапляються такі вислови: «Веліте розставыть по квартырам слободкы Мачабыловкы»; «расположилы запорожских Козаков в Екатерынинской провинцыи винтер фартерамы[337]337
  Зимові квартири (перекруч.).


[Закрыть] стороною Орелы со всіми угодіями»; «без причиненія в чем лыбо и малійшьіх тім поселянам обыд, как из ордера его высоко-княжескаго сыятельства видно»; «вашего сыятельства ордер по наносам пыкынерных вашему сыятельству началныков»; «дать о себе знать Екатерынинской провинціи посміжно живущым владельцам таковым, скоими надобние чертижи слідоватимуть»[338]338
  Эварницкий Д. Вольности. С. 314—317.


[Закрыть]. На одній чернетці документа, що вціліла в паперах січового архіву, є приписка, що явно показує походження запорізького писаря: «Спробуваты пера и черныла, чи добре буде пысати».[339]339
  Скальковский А. История. Т. 1. С. 286.


[Закрыть]

Але крім зайшлого елемента, котрий давав запорізьким козакам великий відсоток освічених людей, у самому Запоріжжі були осередки освіти, школи; запорізькі школи поділялися на січові, монастирські й церковно-парафіяльні.

У січовій школі навчалися хлопчики або силою привезені звідкись козаками і потім усиновлені ними в Січі, або ті, що самі приходили до них з України й Польщі, або ж спеціально привезені багатими батьками в Січ для навчання грамоти й військового мистецтва; на Запоріжжі їх звичайно звали «молодиками». Таких школярів, за свідченням одних сучасників, було в Січі понад ЗО; за свідченням інших, до 80, з них 30 дорослих і 50 дітей[340]340
  Мышецкий С. История. С. 46; Скальковский А. История. Т. 1. С. 145.


[Закрыть]; січові школярі вчилися читання, співів і письма; мали особливий, але схожий на все військо громадський устрій; мали спільні шкільні кошти, що зберігалися завжди у старшого; обирали зі свого середовища двох отаманів – одного для дорослих, другого для дітей, і на власний розсуд або залишали їх на цих посадах, або скидали після закінчення року. Вони отримували прибутки частково від «наказних» батьків, частково за дзвоніння у дзвони й читання Псалтиря по вмерлих козаках, за продаж ладану в січовій церкві, за колядку під вікнами січового товариства й привітання його у свята Різдва Христового, Нового року й світлого Воскресіння Христового; крім того всього січові школярі отримували певну частку бойових припасів – свинцю й пороху, – які щороку присилали зі столиці в Січ на все Запорізьке Військо низове.[341]341
  Скальковский А. История. Т. 1. С. 146.


[Закрыть]

Головним учителем січової школи був ієромонах-уставник, котрий крім своїх прямих обов'язків наставника виконував і другорядні: дбав про здоров'я хлопчиків, виводив їх при пошестях «на свіжу воду» в луки, сповідав і причащав хворих, ховав померлих і про всі випадки у школі детально доповідав кошовому отаманові і водночас прикордонному лікареві.

Судячи з документа 1750 p., розміри січової школи зовсім не відповідали кількості хлопців, що вчилися в ній: її подвір'я було настільки малим, що діти, зібрані сюди «з різних місць усі вкупі перебувають».[342]342
  Киевская Старина. 1891, сентябрь. Т. 34. С. 491.


[Закрыть]

Монастирська школа існувала при Самарсько-Миколаївському монастирі. Вона виникла разом з його першою церквою близько 1576 р. Тут також навчалися малі й дорослі хлопці та юнаки під керівництвом самарського ієромонаха; навчальними предметами були грамота, молитви, закон Божий і письмо.[343]343
  Феодосий. Исторический обзор. С. 30.


[Закрыть]

Церковно-парафіяльні школи існували майже при всіх парафіяльних церквах запорізького поспільства, тобто підданого[344]344
  Йдеться про селянство, яке проживало на Запоріжжі, так званих «підданих Війська Запорізького».


[Закрыть] чи жонатого стану запорізьких козаків, котрий жив у паланках по слободах, зимівниках і хуторах. «Церква з дзвіницею, з одного її боку шпиталь, а з другого школа становили необхідні деталі кожної православної парафії запорізького краю»[345]345
  Феодосий. Исторический обзор. С. 30, 57.


[Закрыть]. Деякі з цих шкіл спеціально називалися «школами вокальної музики й церковного співу» і призначалися для навчання хлопчиків музики та співу. Такі школи були у Січі і в паланках; так, 1770 р. таку школу перевели з Січі в слободу Орловщину на лівому березі річки Орелі. «Це зробили для того, щоб посеред Запоріжжя, у центрі сімейного козацтва, піднести церковне читання і співи, щоб у школах практично привчити молодих козаків, хлопців, до церковного співу, створивши з них читців і співаків для всіх нововідкритих церков і парафій запорізького краю. Є серйозні підстави припускати, що головною діючою особою в цій орловщинській школі був улюбленець кошового Калнишевського, той знаменитий «читака й співака», колишній дячок Святопокровської церкви міста Переяслава Михаїл Кафізма, котрого як чудового читця й співака 1766 року Глібов перевів з Переяслава у Єлизаветград і призначив на співацьку посаду капельмейстером»[346]346
  Феодосий. Материалы. Т. 1. С. 385.


[Закрыть]. З інших шкіл, січової, монастирської й парафіяльних, виходили диякони, уставники й писарі, які завжди користувалися більшим співчуттям у запорізьких козаків, ніж прибульці з інших місць у Запоріжжя.

З усього сказаного про запорізькі школи видно, що в Січі справді було «не без грамотних», як висловився у розмові з князем Григорієм Потьомкіним Антон Головатий. Яким був відсоток освічених щодо неосвічених у Запоріжжі, можна судити з двох документів: 1763 р. курінні отамани й деякі діди «дали в Коші росписку» суворо виконувати всі порядки внутрішнього благоустрою у своєму війську і на знак цього приклали руки «хто по простоті крестами, а хто может письмом»; тоді на 13 неписьменних в одному курені виявилося 15 письменних[347]347
  Фелицын Е. Исторические документи запорожского сичевого архива.


[Закрыть]. 1779 p., вже після падіння Січі, коли запорожці присягали на вірність російському престолові, то з 69 чоловік, що складали присягу, 37 виявилося освічених, а 32 неосвічених[348]348
  Эварницкий Д. Сборник материалов. № 101. С. 209.


[Закрыть]. Факт якнайповчальніший для тих, у кого склалося уявлення про запорізьких козаків як про гуляків, пияків і грубих невігласів: нехай такі люди спробують знайти подібний відсоток освіченості в масі середнього й навіть вищого стану, не кажучи вже про нижчий стан великоруського народу зазначеного 1779 р.

Суворо дотримуючись у всьому простоти, більше спираючись на звичай, як на писане право, запорізькі козаки трималися цієї простоти і в канцелярській процедурі: за свідченням сучасника, який чотири роки жив у Січі, історика князя С. І. Мишецького, у запорожців не було ні особливої канцелярії, ні великого штату службовців у ній: усі вхідні папери приймав військовий писар, який мав помічника, підписарія. Обов'язки цих двох осіб полягали в тому, що вони отримували й читали царські укази, королівські послання, ханські листи низовому товариству на військових радах і давали, за згодою всього війська, відповіді на різні запити й пропозиції, зроблені йому тими чи іншими царями й володарями, причому кожну письмову справу виконували на квартирі чи в курені писаря. Ті самі свідки стверджують, що ні журналів повсякденного життя війська, ні записок про його походи запорожці зовсім не вели[349]349
  Мышецкий С. История. С. 46, 47.


[Закрыть]. «Числа не знаєм, бо календаря не маєм, год у книзі, а місяць у небі» – звичайно жартували запорожці в тому випадку, коли в них вимагали дати довідку по вхідних книгах про ту чи іншу людину, яка втекла з московської чи польської землі в Запоріжжя. Зрештою, є всі підстави вважати, що запорізькі козаки вели свої справи зовсім не так просто, як уявлялося це людям «московського звання», котрі жили чи випадково бували в Січі. Справа в тому, що, вказуючи на абсолютну простоту свого життя й відсутність буцімто будь-якої канцелярщини в Січі, запорізькі козаки тим самим хотіли гарантувати так звані «військові секрети»; в їх розумінні, щоб цілковито зберегти політичну незалежність усього козацького ладу, слід було тримати в суворій таємниці всі прояви громадського й приватного життя війська, а цього не можна було б досягнути, відкрито заявляючи про існування у них повсякденних записів усього, що діялося в Січі. Документи Самарсько-Миколаївського монастиря, що збереглися до нашого часу, свідчать, наприклад, що в запорізьких козаків були архіви як при головній військовій канцелярії, так і при кожній паланці низових вольностей; що в них велися розрахункові записи Січі з монастирем; що в них навіть виконувалася народна ревізія[350]350
  Надхин Г. Церковные памятники Запорожья. С. 17.


[Закрыть]. В час суперечки 1753 р. запорізьких козаків зі старосамарцями за володіння самарським узбережжям запорожці для доведення своїх прав зверталися «к войсковой архиві», де знайшли копії з універсалу Богдана Хмельницького 1655 р. й указу імператриці Єлизавети Петрівни 1746 р. «на вільне Самаррю й лісовими та іншими угіддями володіння»[351]351
  Эварницкий Д. Сборник материалов. С. 78.


[Закрыть]. 4 лютого 1755 р. ордером Січі в Самарську паланку полковникові Федору Тарану було наказано не чинити мешканцям села Чернечого при Самарсько-Миколаївському монастирі жодних кривд і не «притягать» обивателів та козаків села до «покуховного» збору, а ордер Коша з цією забороною наказувалося «содержать в сохраненіи для веденія при архиві в паланці, и при переміні с рук на руки, с прочими ділами, полковникам отдавать, дабы излишних переписок и затрудненій не послідовало»[352]352
  Феодосий. Самарский Пустынно-Николаевский монастырь. С. 104.


[Закрыть]. У жовтні 1769 р. запорізькі козаки, вирушаючи в похід під Білгород «к Очаковской стороні», з дня на день вели детальний щоденник про похід, із зазначенням кількості всього війська, місць переправ, зупинок, сутичок, кількості захопленої здобичі й послідовного опису повернення у Січ[353]353
  Фелицын Е. Исторические документи запорожского сичевого архива.


[Закрыть]. Таким чином, і в цьому плані січове товариство стояло на стадії цілком організованого державно-соціального суспільства людей, що жили не лише інтересами нинішнього дня, але й інтересами віддаленого майбутнього, на котре вони завжди дивилися «здалека перспективою свого розуму».

Гетьман Пилип Орлик
Вивід прав України

По довгій й кривавій війні вічної пам'яті найхоробріший гетьман Хмельницький визволив з-під польської кормиги пригнічену козацьку націю. Він то утворив з України незалежне князівство і вдоволився тилом гетьмана війська Запорозького і син його переняв це по нім у спадку й Стани названого князівства по смерті його обирали далі своїх князів і ніяка держава не присвоювала собі права противитися цьому. Україна залежала тільки під деяким оглядом від царів московських.

Не розводитимуся далі про історію України; моя ціль лише показати, що вона є вільним князівством і що Стани її вільно обирали гетьманів по своїй уподобі. Це факт установлений і правда загально відома, що козацька нація і Україна були вільними. Яко така Україна увійшла з своїм гетьманом у договір вічного миру, заключеного коло Пруту в Молдавії, де вона називається союзницею султана; яко така увійшла вона в договір з ханом татарським і в договір, який заключна гетьман Хмельницький зі шведським королем Карлом X і який можна бачити в архівах Корони Шведської.

Але найсильнішим і найнепереможнішим аргументом і доказом суверенности України є урочистий союзний договір, заключений між царем Олексієм Михайловичем з одного боку та гетьманом Хмельницьким і Станами України з другого. Трактат цей уложений в 1654 р. і підписаний уповноваженими представниками. Цей, такий урочистий і докладний трактат, названий вічним, повинен був, здавалося, назавжди установити спокій, вольності й лад на Україні. Це дійсно так і було б, якби цар так само сумлінно виконав би його, як у це вірили козаки. Вони передали московському війську свої твердині і злучили свої війська з царськими задля успіху загальної справи, але царські генерали, скориставши з довір'я названої нації, хитрощами захопили велику кількість інших укріплень і потім почали командувати, мов би господарі, в цілій країні.

Одначе козаки залишили тінь суверенности і навіть по смерті гетьмана Хмельницького цар дав в 1658 р. грамоту Станам України.

Гетьман Брюховецький, удавшися в подорож до Москви під покривкою добра для України, вчинив так, що признано царя за протектора козаків. Це була основа всіх нещасть України. Україну примушено зректися прав козацького суверенітету. Громадянство досі не знає, чи Брюховецького примушено до цього негідного кроку погрозами чи чемнішими способами. Але річ відома, що це зречення не касує ні в чому прав України, бо гетьман не міг дарувати того, що належало Станам. Дарма скаржилися козаки; на Україну вислано війська, які збройне силою тримали козаків у неволі і давали їм відчувати увесь тягар деспотичного панування.

Те, що я оце щойно сказав, показує кожній неупередженій людині безперечне право Станів України й вопіючу несправедливість, учинену їй, поневолюючи козаків, позбавляючи їх власних прав та вольностей під покришкою святого союзу і урочистого договору, котрий забезпечив їм уживання цих прав і вольностей. Але які б великі не були московські насильства, вони не дають ніякого законного права москалям щодо України. Навпаки, козаки мають за собою право людське й природне, один із головних принципів котрого є: Народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час.

Такий слушний час настав для України, бо шведський король прийшов на поміч пригніченій Україні; козаки набрали відваги й думали тільки про те, якби використати цю нагоду, щоби визволитися з неволі. Князь Мазепа і Стани України ужили своєї влади в 1708 p., щоби знову заволодіти тим, що їм належало. Аби краще забезпечити собі свої вольності, вони злучилися з королем шведським і умовилися з ним не трактувати ні з ким окремо. Ось деякі точки договору, що відносяться до мого предмету:

1. Й. К. В. зобов'язується обороняти Україну і прилучені до країни козаків землі й негайно вислати туди задля цього помічні війська, коли вимагатиме того потреба і коли помочі цієї проситимуть князь і Стани. Війська ці, вступаючи в країну, будуть під командою шведських генералів, але під час операцій на Україні Й. В. довірить керування ними князеві та його наступникам і це триватиме доти, доки Україна потребуватиме того війська, котрому Й. К. В. видаватиме платню, а козаки постачатимуть хліб і харчі.

2. Все, що завоюється з бувшої території Московщини, належатиме на підставі воєнного права тому, хто цим заволодіє, але все те, що – як виявиться, належало колись народові українському, передасться й задержиться при українськім князівстві.

3. Князь і Стани України, згідно з правом, яким досі користувалися, будуть заховані і вдержані на всім просторі князівства і частин, прилучених до нього.

4. Іван Мазепа, законний князь України, жадним способом не може бути нарушений у володінні цим князівством; до його смерти, яка – треба сподіватися – не наступить ще довго. Стани України заховають всі вольності згідно з своїми правами та стародавніми законами.

5. Нічого не зміниться в тому, що досі зазначено щодо герба й титулу князя України. Й. К. В. не могтиме ніколи присвоїти цей титул і герб.

6. Для більшого забезпечення як цього договору, так і самої України, князь і Стани передадуть Й. К. В. на ввесь час, поки тягтиметься ця війна, а з нею й небезпека, деякі з своїх городів, а саме Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву, Гадяч.

Уповноважені Його Величества Царя зазначають:

1. Що Україна ніколи не була незалежною, що з-під ярма невірних визволила її побідна зброя Його Царського Величества.

2. Що коли б змінити щось, то тим би порушилося умови Карловицького договору.[354]354
  Карловицький договір (26.1.1699) закінчив війну між Туреччиною з одного боку, Польщею, Цісарем, Московщиною і Венецією з другого. Польша дістала знову Поділля й Правобережжя, яке втратила давніше. В 1712 р. на Правобережжі, над котрим зверхність належала нібито Польщі, стояли московські війська, союзники Августа. Орлик на підставі свого договору з Туреччиною жадав для себе Правобережжя і тому Москва вказувала європейським дипломатам, що Орликові домагання нарушують Карловицький трактат і, значить, зачіпають також інтереси Цісаря і Венеції, словом, загрожують рівновазі Европи. Проти цього аргументу й виступає «Вивід прав».


[Закрыть]

Щодо першого пункту, то що з того, що Україна була колись польською провінцією, коли зважимо, що від 1649 p.[355]355
  Зборівський договір.


[Закрыть] до наших днів її визнала як князівство ціла Европа і навіть сам Цісар. В ім'я якого принципу релігії і побожности Московський Двір, визволивши козаків з-під так мовити польської опіки, накинув їм – як показав це досвід – ярмо безконечно жорстокіше, ніж те, яке невірні накидають завойованим народам?

Вкінці, коли, як то дехто твердить – хоч таке твердження зовсім фальшиве, – що Його Царське Величество придбав від поляків якесь право на Україну, то це право не може бути нічим іншим, як правом опіки, бо поляки ніколи не мали іншого, тож і не могли передати більших прав, ніж самі мали, і – більше навіть – на які ніколи не претендували. Ось чому Й. Ц. В. не має жадної підстави відбирати Україні її вольності та привілеї.

Отже з цього зовсім законно й природно виходить, що Карловицького трактату ні в чому не порушиться, коли оголоситься Україну вільною, якою вона була колись, з тими границями й межами, які мала вона перед тим, як була підступом поневолена. Я питаю, на що цар включив Україну в інструкції щодо миру, котрий мається заключите за посередництвом Англії та Генеральних Штатів (Голляндії), коли він не хотів, щоб Україна брала участь у переговорах?

Отже з повною рацією можна вивести з усього цього, що Московський Двір належить уважати за узурпатора України і що є причина покладатися на зрозуміння права природного й людського тими, що читатимуть це писання, що вони переконаються в безперечнім праві Станів України обрати п. Пилипа Орлика за свого гетьмана і що цей гетьман може допоминатися посідання цеї країни і сподіватися привернення цього посідання від справедливости європейських держав, які є в силі наказати, щоб її йому звернено назад.

Це ж бо інтерес усіх європейських держав так зробити, щоб Україну звернено гетьманові Орликові, котрого вільно обрали й проголосили Стани України. Їх бо власний інтерес – кажу я – обов'язує їх не санкціонувати і не давати спричиняти небезпечних для себе ж самих наслідків від узурпації, що її якась сильніша держава могла би вчинити над слабшою під єдиною прикривкою вигоди. Міжнародне право вимагає допомагати в крайніх випадках пригніченим громадянам; тим слушніше, справедливіше і в більшій згоді з обов'язком християнства й навіть гуманности причинитися до відбудування держав, пригнічених тому лише, що повірили в союз.[356]356
  В 17 і 18 в. міжнародне право допускало «інтервенції» і тільки після Віденського конгресу (1815) «право невтручання» стає постулатом міжнародного права.


[Закрыть]

Стародавня історія завела б мене занадто далеко, якби я хотів наводити з неї приклади на доказ, що держави в тих часах завжди брали сторону пригнічених князів чи республік. Не брак нам і новітніх прикладів і за останнє століття можна було бачити, як у цілім Цісарстві Італії, Льотрінгії, Померанії, Швеції і в багатьох інших місцях визнали мирові трактати повну суверенність князівств, на які держави виставляли свої права з різних титулів, а часом просто по причині завоювання[357]357
  Орлик має, мабуть, на увазі Вестфальський трактат (1648), який перекроїв Европу.


[Закрыть]. Україна знаходиться майже в такому самому становищі. Вона має ті самі права; невже ж не зробиться на її користь того, що було в звичаю робити для інших протягом стількох століть? А що Цісар запропонував гетьманові Хмельницькому свою гарантію й король шведський теж яко союзник, то гетьман і Стани України мають причини бути переконаними, що гарантії трактатів в Оліві[358]358
  30.5.1660 p. трактат в Оліві закінчив першу північну війну між Швецією, Польщею, Цісарем і Бранденбургом. В прелімінарних переговорах козаки дійсно брали участь і шведська дипломатія вимагала від Польщі допущення на конгрес і України. Руїна, яка почалася на Україні, не дала змоги Швеції відстояти свої вимоги і в остаточній редакції трактату України нема. Неясно, чи свідомо пише Орлик про гарантію для України в Оліві, чи це спосіб пропаганди. Олівський трактат поруч із Вестфальським був підвалиною публічного права Европи аж до Великої Французької Революції.


[Закрыть] (козаки включені в Олівський мировий договір як союзники шведського короля) спричиняться до того, що не можна буде рабувати Україні її вольності. А тому, що всі європейські держави мають намір утримати цей трактат, що є основою європейського миру, то їм не тяжко буде знайти в ньому мотиви й способи поставити знову гетьмана Орлика на Україні і включити його в цей новий трактат.

Кажу бо, що цей загальний мир не буде тривалим доти, поки не задоволиться справедливих жадань гетьмана Орлика щодо України, поки Московський Двір не задоволить справедливі скарги конфедерації, на чолі якої стоїть гетьман. Не треба лякатися, що в разі відновлення цього князівства (України) через ослаблення Московщини нарушиться європейська рівновага. Навпаки – як свідчить про це приклад Генеральних Штатів, котрі ніколи стільки не прислужилися спільній справі, як саме від часу, коли утворили могутню республіку[359]359
  Орлик має на увазі Нідерланди. Покликування на Голландію характеристичне для Орлика, як у своїм часі було характеристичне для Хмельницького й Виговського. Голляндія була першою в Европі державою, яка утворилася на національному принципі, повставши збройне проти чужої вірою й походженням Еспанїї, і в цьому дійсно була її аналогія з Україною під час Хмельниччини.


[Закрыть]. Та, що можна думати, що цей останній доказ не досить переконуючий і що цар після цього миру зможе вжити всіх сил, щоб остаточно підбити й поневолити Україну, я не клопотатимуся виказувати труднощі, невигоди і крайності, до яких такий намір (царя) зможе довести цей народ (український), а саме кинутися стрімголов під турецьке панування. А тим більше не покликуватимуся на мотиви справедливости і слави, котрими повинні керуватися європейські держави, щоб звернути Україну її гетьманові. Все це було виказано й доведено. Скажу тільки, що коли всіх наведених мотивів не досить, то інтереси, котрих я де в чому вже торкався, зобов'язують європейські держави веліти звернути Україну і тим самим обмежити державу (московську), яка незабаром може змагати до повалення європейської свободи.

Ті, що дбають про інтерес цілої Европи і кожної її держави зокрема, легко зрозуміють небезпеку для свободи Европи від такої агресивної держави. Вони можуть судити про це краще за мене не тільки з прикладів історії, але також завдяки глибокому досвідові й досконалій мудрості, котру мають про все, що відноситься до добра їх держав та інтересів Европи.

Треба сподіватися, що вони переконаються, що все сказане тут основане на доказах і досвіді минулого і що забезпечення та тривалість миру залежить у деякій мірі від реституції України.